Постанова

від 21.12.2022 по справі 906/677/19

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

21 грудня 2022 року

м. Київ

cправа № 906/677/19

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Берднік І. С. - головуючого, Зуєва В. А., Сухового В. Г.,

секретар судового засідання - Корнієнко О. В.,

за участю представників:

Офісу Генерального прокурора - Зарудяної Н. О.,

Житомирської міської ради - не з`явився,

Товариства з обмеженою відповідальністю «Обрій Діжитал» -Черниша О. М.,

Департаменту культури, молоді та спорту Житомирської обласної державної адміністрації - не з`явився,

ОСОБА_1 - не з`явився,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Заступника керівника Житомирської обласної прокуратури

на постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 27.09.2022 (у складі колегії суддів: Миханюк М. В. (головуючий), Коломис В. В., Саврій В. А.)

та рішення Господарського суду Житомирської області від 29.06.2022 (суддя Соловей Л. А.)

у справі № 906/677/19

за позовом Заступника прокурора Житомирської області в інтересах держави в особі Житомирської об`єднаної територіальної громади в особі Житомирської міської ради

до Товариства з обмеженою відповідальністю «Обрій Діжитал»

за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - Департаменту культури, молоді та спорту Житомирської обласної державної адміністрації,

за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - ОСОБА_1 ,

про визнання незаконним і скасування рішення, визнання недійсним договору купівлі-продажу нерухомого майна, зобов`язання повернути майно вартістю 6 500 001,00 грн і скасування запису в Єдиному Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно,

ВСТАНОВИВ:

У липні 2019 року Заступник прокурора Житомирської області в інтересах держави в особі Житомирської об`єднаної територіальної громади в особі Житомирської міської ради звернувся до Господарського суду Житомирської області з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Обрій Діжитал» (далі - ТОВ «Обрій Діжитал»), у якому просив суд:

- визнати незаконним та скасувати рішення 40 сесії 7 скликання Житомирської міської ради (далі - Житомирська міськрада) від 27.09.2018 № 1178 «Про внесення доповнень в рішення міської ради від 26.06.2018 № 1092 та про приватизацію будівлі недіючого дошкільного навчального закладу № 54 з допоміжною господарською спорудою за адресою: бул. Старий, 22, м. Житомир»;

- визнати недійсним договір купівлі-продажу від 21.12.2018, укладений між Житомирською міською об`єднаною територіальною громадою в особі Житомирської міської ради та ТОВ «Обрій Діжитал» щодо придбання будівлі недіючого дошкільного навчального закладу № 54 з допоміжною господарською спорудою загальною площею 761,0 кв. м за адресою: бул. Старий, 22, м. Житомир;

- зобов`язати ТОВ «Обрій Діжитал» повернути на користь Житомирської міської об`єднаної територіальної громади в особі Житомирської міської ради спірну будівлю вартістю 6 500 001,00 грн;

- скасувати запис від 28.01.2019 у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про право власності ТОВ «Обрій Діжитал» на спірну будівлю недіючого дошкільного навчального закладу № 54.

Позов (з урахуванням заяви про зміну підстав позову) обґрунтовано тим, що оскаржуване рішення Житомирської міської ради та спірний договір купівлі-продажу від 21.12.2018 не відповідають вимогам статті 4 Закону України «Про приватизацію державного і комунального майна» та статті 80 Закону України «Про освіту». Крім того прокурор зазначив, що спірне нерухоме майно є об`єктом культурної спадщини, а при укладені оспорюваного договору сторонами не було дотримано вимог щодо відчуження такого майна.

Ухвалою Господарського суду Житомирської області від 27.11.2019 залучено до участі у справі як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - Департамент культури, молоді та спорту Житомирської обласної державної адміністрації.

Рішенням Господарського суду Житомирської області від 31.01.2020, залишеним без змін постановою Північно-західного апеляційного господарського суду від 12.05.2020, у задоволені позову відмовлено.

Постановою Верховного суду від 06.04.2021 рішення Господарського суду Житомирської області від 31.01.2020 та постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 12.05.2020 скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.

Під час нового розгляду ухвалою Господарського суду Житомирської області від 30.06.2021 залучено до участі у справі як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - ОСОБА_1 .

Рішенням Господарського суду Житомирської області від 29.06.2022, залишеним без змін постановою Північно-західного апеляційного господарського суду від 27.09.2022, у задоволені позову відмовлено.

Не погоджуючись з висновками судів першої та апеляційної інстанцій, у жовтні 2022 року Заступник керівника Житомирської обласної прокуратури подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права, порушення норм процесуального права та наявність випадку, передбаченого пунктом 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), просить скасувати постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 27.09.2022, рішення Господарського суду Житомирської області від 29.06.2022 та прийняти нове рішення, яким позов задовольнити.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 24.11.2022 відкрито касаційне провадження у справі № 906/677/19 за касаційною скаргою Заступника керівника Житомирської обласної прокуратури на постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 27.09.2022 та рішення Господарського суду Житомирської області від 29.06.2022 з підстави, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України; касаційну скаргу призначено до розгляду у відкритому судовому засіданні на 21.12.2022.

ТОВ «Обрій Діжитал» у відзиві на касаційну скаргу зазначає, що при вирішені спору судами попередніх інстанцій правильно застосовано норми матеріального права та дотримано норми процесуального права, а тому вимоги прокурора є безпідставними та необґрунтованими, тому просило касаційну скаргу залишити без задоволення, а судові рішення без змін.

Житомирська міська рада, Департамент культури, молоді та спорту Житомирської обласної державної адміністрації, ОСОБА_1 не скористалися своїм правом на подання відзиву на касаційну скаргу та в судове засідання своїх представників не напрвили.

Відповідно до частини 1 статті 301 ГПК у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження з урахуванням положень статті 300 цього Кодексу.

За змістом частини 1, пункту 1 частини 2 статті 202 ГПК неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею. Суд відкладає розгляд справи в судовому засіданні в межах встановленого цим Кодексом строку з підстав, зокрема неявки в судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про направлення йому ухвали з повідомленням про дату, час і місце судового засідання.

Ураховуючи положення статті 202 ГПК, наявність відомостей про направлення зазначеним учасникам справи ухвали з повідомленням про дату, час і місце судових засідань, що підтверджено матеріалами справи, також те, що учасники справи не зверталися до суду з будь-якими заявами щодо розгляду справи, явка учасників справи не визнавалася судом обов`язковою, а участь у засіданні суду є правом, а не обов`язком сторін, Верховний Суд дійшов висновку про можливість розгляду касаційної скарги по суті за відсутності зазначених представників.

Заслухавши суддю-доповідача, представників Офісу Генерального прокурора та ТОВ «Обрій Діжитал», дослідивши наведені у касаційній скарзі доводи та заперечення проти неї, перевіривши матеріали справи, Верховний Суд дійшов таких висновків.

Як встановлено судами першої та апеляційної інстанцій, рішенням Житомирської міської ради від 27.09.2018 № 1178 «Про внесення доповнень в рішення міської ради від 26.06.2018 № 1092 та про приватизацію будівлі недіючого дошкільного навчального закладу № 54 з допоміжною господарською спорудою за адресою: бул. Старий, 22, м. Житомир» внесено доповнення в розділ 1 додатку 1 до рішення Житомирської міської ради від 26.06.2018 № 1092 «Про приведення у відповідність до вимог Закону України «Про приватизацію державного і комунального майна» рішень міської ради від 18.12.2017 № 870 та від 01.03.2018 № 952», зокрема до переліку об`єктів соціально-культурного призначення міста Житомира, що підлягають приватизації у 2018 році, включено будівлю недіючого дошкільного навчального закладу № 54 з допоміжною господарською спорудою (літери «А», «Б»), яка розташована за адресою: бул. Старий, 22, м. Житомир.

Протоколом № 8 від 18.10.2018 аукціонної комісії з продажу об`єкта малої приватизації будівлі недіючого дошкільного навчального закладу № 54 з допоміжною господарською спорудою за адресою: бул. Старий, 22, м. Житомир, затвердженого наказом начальника відділу по управлінню та приватизації комунального майна Житомирської міської ради від 24.10.2018 № 86-П, встановлено умови продажу об`єкта малої приватизації, а саме: з обов`язковим збереженням профілю діяльності об`єкта як дошкільного навчального закладу, визначено стартову ціна об`єкта приватизації за результатами незалежної оцінки у розмірі 3 689 532,00 грн, визначено ціну продажу об`єкта малої приватизації з урахуванням зниження стартової ціни продажу - 1 844 766,00 грн, затверджено інформаційне повідомлення про проведення аукціону з продажу об`єкта малої.

Відповідно до протоколу про результати електронного аукціону № UA-PS-2018-11 -02-000002-1 від 22.11.2018 для участі в аукціоні з продажу будівлі недіючого дошкільного навчального закладу № 54 з допоміжною господарською спорудою, заяви подали ОСОБА_2 , ТОВ «Перфект Білдінг», ТОВ «Дружні Сходи» і ТОВ «Обрій Діжитал».

За результатами трьох раундів електронного аукціону переможцем було обрано ТОВ «Обрій Діжитал», яке запропонувало найвищу ціну за об`єкт приватизації - 6 500 001,00 грн.

21.12.2018 між Житомирською міською об`єднаною територіальною громадою в особі Житомирської міської ради (продавцем) і ТОВ «Обрій Діжитал» (покупцем) укладено договір купівлі-продажу, відповідно до умов якого продавець передає у власність покупця об`єкт соціально-культурного призначення Житомирської міської об`єднаної територіальної громади - будівлю недіючого дошкільного навчального закладу № 54 з допоміжною господарською спорудою за адресою: бул. Старий, 22, м. Житомир, загальною площею 761,0 кв. м (в т. ч. допоміжна господарська споруда 10,5 кв. м), а покупець приймає об`єкт, і зобов`язується сплатит за нього ціну відповідно до умов, що визначені цим договором.

Відповідно до пункту 1.3 договору ціна продажу об`єкта приватизації становить 6 500 001,00 грн (у т.ч. ПДВ).

Цей договір посвідчено приватним нотаріусом Житомирського міського нотаріального округу Сєтаком В. Я. та зареєстровано в реєстрі за № 13123.

Відповідно до акта прийому-передачі від 21.01.2019 спірну будівлю (в т. ч. допоміжну господарську споруду) передано покупцю.

За інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно 28.01.2019 право власності на будівлю дошкільного навчального закладу № 54 з допоміжною господарською спорудою було зареєстроване за ТОВ «Обрій Діжитал».

Звертаючись до суду з позовом про визнання незаконним та скасування рішення Житомирської міської ради від 27.09.2018 № 1178, визнання недійсним договору купівлі-продажу від 21.12.2018, зобов`язання ТОВ «Обрій Діжитал» повернути на користь Житомирської міської об`єднаної територіальної громади в особі Житомирської міської ради спірну будівлю та скасування запису у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про право власності ТОВ «Обрій Діжитал» на спірну будівлю, прокурор свої вимоги обґрунтував тим, що рішення Житомирської міської ради та договір купівлі продажу не відповідають вимога статті 4 Закону України «Про приватизацію державного і комунального майна» та статті 80 Закону України «Про освіту». Крім того, при укладанні оспорюваного договору сторонами не було дотримано вимог щодо відчуження об`єктів культурної спадщини. Зазначені обставини є підставою для скасування оскаржуваного рішення, визнання недійсним договору купівлі-продажу та повернення майна у власність Житомирської міської об`єднаної територіальної громади.

Суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, вирішуючи спір у цій справі та відмовляючи у задоволенні позову, встановивши наявність порушень законодавства при включені спірного нерухомого майна у перелік об`єктів, що підлягають приватизації, застосував до спірних правовідносин Конвенцію з прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) та принцип «належного урядування», встановив відсутність усіх критеріїв, необхідних для правомірного втручання у право особи на мирне володіння майном. Крім того, суд першої інстанції зазначав, що вимога про зобов`язання відповідача повернути спірне нерухоме майно в порядку, передбаченому статтею 216 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), не є ефективним способом захисту.

У поданій касаційній скарзі прокурор посилається на неправильне застосування судами попередніх інстанцій положень статті 216 ЦК України, статей 10, 26 Закону України «Про місцеве самоврядування», статті 1 Першого протоколу до Конвенції та порушенням норм процесуально права. Так, скаржник зазначає, що існування державної заборони приватизації майна закладів освіти, обізнаність відповідача з порядком здійснення освітньої діяльності та використанням майна навчального закладу, вибуття майна закладу освіти із комунальної власності при наявності перевантаження закладів дошкільної освіти, що порушує право населення м. Житомир на освіту, свідчить, що втручання держави у право відповідача на володіння майном є правомірним та не суперечить принципам встановленим статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. Також прокурор зазначає, що вимогу про повернення спірного майна пред`явлено до сторони недійсного правочину стосовно майна, що на момент звернення до суду із позовом перебувало у власності покупця (відповідача), що повністю узгоджується з положеннями статті 216 ЦК України та правовими позиціями Верховного Суду.

Відповідно до частин 1, 2 статті 300 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

Верховний Суд, переглянувши у касаційному порядку оскаржені судові рішення, враховуючи встановлені ГПК України межі зазначеного перегляду, виходить із такого.

Суспільні відносини, що виникають у процесі реалізації конституційного права людини на освіту, прав та обов`язків фізичних і юридичних осіб, які беруть участь у реалізації цього права, а також визначає компетенцію державних органів та органів місцевого самоврядування у сфері освіти регулюються Законом України «Про освіту».

Відповідно до пунктів 6, 7 статті 1 Закону України «Про освіту» (тут і далі у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) заклад освіти - юридична особа публічного чи приватного права, основним видом діяльності якої є освітня діяльність. Засновник закладу освіти - орган державної влади від імені держави, відповідна рада від імені територіальної громади (громад), фізична та/або юридична особа, рішенням та за рахунок майна яких засновано заклад освіти або які в інший спосіб відповідно до законодавства набули прав і обов`язків засновника.

Статтею 80 цього Закону встановлено, що до майна закладів освіти та установ, організацій, підприємств системи освіти належать: нерухоме та рухоме майно, включаючи будівлі, споруди, земельні ділянки, комунікації, обладнання, транспортні засоби, службове житло тощо; майнові права, включаючи майнові права інтелектуальної власності на об`єкти права інтелектуальної власності, зокрема інформаційні системи, об`єкти авторського права та/або суміжних прав; інші активи, передбачені законодавством. Майно закладів освіти та установ, організацій, підприємств системи освіти належить їм на правах, визначених законодавством.

За приписами частини 3 статті 15 Закону України «Про дошкільну освіту» (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) статус комунального має заклад дошкільної освіти, заснований на комунальній формі власності.

Як встановлено судами попередніх інстанцій, на час прийняття рішення Житомирською міською радою від 27.09.2018 № 1178 та укладення оспорюваного договору купівлі-продажу від 21.12.2018, недіючий дошкільний навчальний заклад № 54 перебував у комунальній власності територіальної громади міста Житомира в особі Житомирської міської ради.

Однак, цей дошкільний навчальний заклад (побудований у 1924 році) не використовувався в освітньому процесі, оскільки приміщення не відповідало санітарно-гігієнічним нормам утримання та потребувало капітального ремонту.

Так, за інформацією Департаменту освіти Житомирської міської ради (лист від 11.04.2019 № 989), дошкільний навчальний заклад № 54 є закладом дошкільної освіти, який не працює.

Разом з цим судами установлено, що на час виникнення спірних правовідносин юридична особа - Дитячі ясла-садок № 54, основним видом економічної діяльності якої є дошкільна освіта, не перебувала у процесі припинення та не припиняла існування.

Отже, спірне нерухоме майно є майном комунального закладу дошкільної освіти (майном закладу освіти), тобто комунальним майном.

Відповідно до частини 1 статті 4 Закону України «Про приватизацію державного та комунального майна» (тут і далі у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) до об`єктів державної і комунальної власності, що підлягають приватизації, належать усі об`єкти права державної і комунальної власності, крім тих, приватизація яких прямо заборонена цим Законом та іншими законами України.

Абзацом 2 частини 3 статті 4 Закону України «Про приватизацію державного та комунального майна» майно, яке перебуває на балансах державних підприємств, установ, організацій, що не підлягають приватизації, та яке не входить до складу єдиних майнових комплексів, що забезпечують основні види діяльності таких підприємств або більше трьох років не використовуються у виробничій діяльності і подальше їх використання не планується, належить до об`єктів, що підлягають приватизації.

З огляду на викладене приватизація спірного нерухомого майна можлива за умови, якщо пряма заборона щодо його приватизації не передбачена Закону України «Про приватизацію державного та комунального майна» та іншими законами України.

Зі змісту Закону України «Про приватизацію державного та комунального майна» вбачається, що його положення не містять прямої заборони на приватизацію спірного майна.

Однак, частиною 4 статті 80 Закону України «Про освіту» встановлено, що об`єкти та майно державних і комунальних закладів освіти не підлягають приватизації чи використанню не за освітнім призначенням.

Таким чином, Закон України «Про освіту» містить пряму заборону приватизації об`єктів та майна державних і комунальних закладів освіти.

Разом з цим, порядок використання майна закладів освіти, яке не використовується в освітньому процесі, врегульовано частиною 6 статті 80 Закону України «Про освіту», якою передбачено, що майно закладів освіти, яке не використовується в освітньому процесі, може бути вкладом у спільну діяльність або використане відповідно до статті 81 цього Закону.

Так, статтею 81 Закону України «Про освіту» передбачено, що правові засади державно-приватного партнерства у сфері освіти і науки визначені Конституцією України, ЦК України, Господарським кодексом України, Законом України «Про державно-приватне партнерство», цим Законом, іншими законами та міжнародними договорами України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Державно-приватне партнерство у сфері освіти і науки здійснюється на основі договорів між органами державної влади та приватними партнерами, які укладаються у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.

Державно-приватне партнерство у сфері освіти і науки може передбачати: спільне фінансування закладів освіти, а також юридичних і фізичних осіб, які провадять освітню діяльність; утворення та/або спільне фінансування і розвиток баз практичної підготовки; утворення та/або спільне фінансування і експлуатацію інноваційних підприємств (інноваційний центр, технопарк, технополіс, інноваційний бізнес-інкубатор тощо) на базі існуючих закладів освіти; розроблення і розвиток сучасних технологій освіти, навчання; професійно-практичну підготовку; запровадження спільних програм фінансування підготовки фахівців тощо; здійснення заходів щодо соціального захисту та поліпшення житлових умов працівників системи освіти та здобувачів освіти.

Фінансування державно-приватного партнерства у сфері освіти може здійснюватися за рахунок: фінансових ресурсів приватного партнера; фінансових ресурсів, запозичених в установленому порядку; коштів державного та місцевих бюджетів; інших джерел, не заборонених законодавством.

Державно-приватне партнерство щодо об`єктів державної та комунальної власності здійснюється без зміни цільового призначення та форми власності цих об`єктів.

Передача в управління приватним партнерам в оренду, в концесію, в оперативне управління тощо рухомого та/або нерухомого державного та/або комунального майна, у тому числі земельних ділянок, забороняється. Рухоме та/або нерухоме державне та/або комунальне майно, у тому числі земельні ділянки, передані приватному партнерові в управління, не може бути предметом застави, стягнення, джерелом погашення боргу, і щодо такого майна не можуть вчинятися будь-які дії, наслідком яких може бути припинення державної чи комунальної власності на відповідні об`єкти.

Отже, зазначені норми не передбачають умови щодо можливості приватизації об`єктів та майна державних і комунальних закладів освіти, яке не використовується в освітньому процесі.

Як встановлено судами попередніх інстанцій, на час прийняття оскаржуваного рішення Житомирською міською радою та укладення оспорюваного договору, недіючий дошкільний навчальний заклад освіти № 54, як юридична особа, не перебував в процесі припинення та не припиняв існування.

Враховуючи викладене, встановивши, що спірне нерухоме майно належить до майна закладів освіти, заборона на приватизацію якого встановлена частиною 4 статті 80 Закону України «Про освіту», а невикористання закладом освіти спірного нерухомого майна, не змінює статус цього майна (майно закладу освіти) та не відміняє встановлену Законом заборону на його приватизацію, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку, що включення Житомирською міською радою недіючого дошкільного навчального закладу № 54 до переліку об`єктів, що підлягають приватизації, відбулось з порушенням вимог законодавства.

Матеріали справи не містять доказів включення спірного нерухомого майна до Переліку об`єктів культурної спадщини.

Разом з цим, відповідно до частини 1 статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійснені.

Частиною 1 статті 1 Першого протоколу до Конвенції встановлено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Предметом безпосереднього регулювання статті 1 Першого протоколу до Конвенції є втручання держави в право на мирне володіння майном, зокрема й позбавлення особи права власності на майно шляхом його витребування.

Перший протокол ратифікований Законом України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» і застосовується судами України як частина національного законодавства.

При цьому розуміння змісту норм Конвенції та Першого протоколу до неї, їх практичне застосування відбувається через практику (рішення) ЄСПЛ, яка згідно зі статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» застосовується українськими судами як джерело права.

У практиці ЄСПЛ (зокрема, рішеннях у справах «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» від 23 вересня 1982 року, «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства» від 21 лютого 1986 року, «Щокін проти України» від 14 жовтня 2010 року, «Сєрков проти України» від 07 липня 2011 року, «Колишній король Греції та інші проти Греції» від 23 листопада 2000 року, «Булвес» АД проти Болгарії» від 22 січня 2009 року, «Трегубенко проти України» від 02 листопада 2004 року, «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року) напрацьовано три критерії (принципи), які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого Протоколу, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує воно «суспільний», «публічний» інтерес; чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення статті 1 Першого Протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.

Критерій законності означає, що втручання держави у право власності особи повинне здійснюватися на підставі закону - нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Сам лише факт, що правова норма передбачає більш як одне тлумачення, не означає, що закон непередбачуваний. Сумніви щодо тлумачення закону, що залишаються, враховуючи зміни в повсякденній практиці, усувають суди в процесі здійснення правосуддя.

Втручання держави в право власності особи є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення «суспільного», «публічного» інтересу, при визначенні якого ЄСПЛ надає державам право користуватися «значною свободою (полем) розсуду». Втручання держави в право на мирне володіння майном може бути виправдане за наявності об`єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності.

Критерій пропорційності передбачає, що втручання в право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно з національним законодавством і в інтересах суспільства, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого Протоколу, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. «Справедлива рівновага» - це наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що передбачається для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа несе «індивідуальний і надмірний тягар». Одним із елементів дотримання критерію пропорційності при втручанні в право особи на мирне володіння майном є надання їй справедливої та обґрунтованої компенсації.

У справах «Рисовський проти України» (рішення від 20 жовтня 2011 року, заява № 29979/04), «Кривенький проти України» (рішення від 16 лютого 2017 року, заява № 43768/07), пов`язаних із земельними правовідносинами, ЄСПЛ, установивши порушення статті 1 Першого Протоколу, зазначив про право добросовісного власника на відповідну компенсацію чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на землю.

Пунктами 32-35 рішення ЄСПЛ від 24.06.2003 «Стретч проти Сполученого Королівства» визначено, що майном у зазначеній статті 1 Першого протоколу до Конвенції, вважається законне та обґрунтоване очікування набути майно або майнове право за договором, укладеним з органом публічної влади. За висновком Європейського суду в зазначеній справі «наявність порушень з боку органу публічної влади при укладенні договору щодо майна не може бути підставою для позбавлення цього майна іншої особи, яка жодних порушень не вчинила». Оскільки особу позбавили права на його майно лише з тих підстав, що порушення були вчинені з боку публічного органу, а не громадянина, у такому випадку мало місце «непропорційне втручання у право заявника на мирне володіння своїм майном та, відповідно, відбулось порушення статті 1 Першого протоколу Конвенції».

Крім того, за змістом рішення ЄСПЛ у справі «Рисовський проти України» (заява №29979/04, п.70) суд підкреслює особливу важливість принципу «належного урядування». Він передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб. Зокрема, на державні органи покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси.

Принцип «належного урядування», як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість. Будь-яка інша позиція була б рівнозначною, inter alia, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам. З іншого боку, потреба виправити минулу «помилку» не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу. Іншими словами, державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов`язків. Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються.

Водночас необхідно зауважити, що висновки ЄСПЛ потрібно застосовувати не безумовно, а із урахуванням фактичних обставин справи, оскільки ЄСПЛ рекомендував оцінювати дії не тільки органів держави-відповідача, але і самого скаржника. Це пов`язано з тим, що певні випадки порушень, на які особа посилається як на підставу для застосування статті 1 Першого протоколу до Конвенції, можуть бути пов`язані із протиправною поведінкою самого набувача майна.

Крім того, відповідно до правової позиції, викладеної у постанові Верховного Суду України від 14.03.2007 у справі № 21-8во07 самі по собі допущені органами публічної влади порушення при визначенні умов та порядку приватизації не можуть бути безумовною підставою для визнання приватизаційних договорів недійсними, повернення приватизованого майна державі в порушення права власності покупця, якщо вони не допущені внаслідок винної, протиправної поведінки самого покупця.

Цей висновок узгоджуються з висновком, викладеним у постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 22.01.2021 у справі № 922/623/20, відповідно до якого у правовідносинах щодо приватизації об`єкта комунальної власності необхідно надавати юридичну оцінку необхідності позбавлення покупця права мирного володіння приватизованим майном, ураховуючи рішення ЄСПЛ про неможливість витребування у добросовісного набувача майна, яке вибуло з володіння держави внаслідок порушень, допущених уповноваженими посадовими особами, які здійснюють функцію управління державним майном (спори щодо порушення частини 1 статті 1 Першого протоколу до Конвенції).

Ураховуючи наведене, судами попередніх інстанцій встановлено, що відповідні порушення положень законодавства щодо приватизації комунального майна були допущені самою державою в особі Житомирської міської ради, в той час як ТОВ «Обрій Діжитал» не мало і не могло мати можливості перевіряти законність рішення органу місцевого самоврядування щодо приватизації спірного нерухомого майна, не вчиняло жодних порушень, діяло правомірно та мало справедливі очікування, що міська рада діятиме у межах наданих їй повноважень.

Крім того, упродовж багатьох років спірне нерухоме майно не використовувалось в освітньому процесі у зв`язку з тим, що приміщення не відповідало санітарно-гігієнічним нормам утримання та потребувало капітального ремонту.

Разом з цим, виключною умовою приватизації спірного нерухомого майна було його використання в освітньому процесі.

Грошові кошти у розмірі 6 500 001,00 грн, отримані від приватизації спірного нерухомого майна було спрямовано до місцевого бюджету. Отже, визнання недійсним оспорюваного договору купівлі-продажу призведе до необхідності повернення цих коштів та порушення інтересів Житомирської міської територіальної громади, за захистом яких прокурор звернувся до суду.

Таким чином, надавши оцінку усім наявним у матеріалах справи доказам, встановивши відсутність одночасної наявності трьох складових правомірного втручання у право особи на мирне володіння майном, зокрема, недоведеність прокурором суспільного інтересу, а також пропорційності втручання, врахувавши, що відповідні порушення щодо приватизації спірного нерухомого майна були здійснені самою державою, в той час як ТОВ «Обрій Діжитал» покладалось на легітимність добросовісних дій державного органу, суди попередніх інстанцій дійшли правомірного висновку щодо відсутності підстав для задоволення позовних вимог.

Разом з цим, судами попередніх інстанцій правомірно зазначено, що звертаючись до суду з вимогою про зобов`язання відповідача повернути спірне нерухоме майно прокурором обрано неефективний спосіб захисту.

Так, за змістом частин 1, 2 статті 216 ЦК України правовими наслідками недійсності правочину є реституція (основний наслідок) та відшкодування збитків (додатковий наслідок).

Реституція як спосіб захисту цивільного права (частина 1 статті 216 ЦК України) застосовується лише у разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним, чи який визнано недійсним.

Отже, звертаючись до суду з позовом, прокурор мав зазначити вимоги про двосторонню реституцію (просити відповідача повернути майно на користь позивача, а останнього зобов`язати повернути відповідачу отримані кошти), оскільки обґрунтування позовних вимог засвідчує, що він висував вимогу як проти позивача, так і проти відповідача, якою є вимога про визнання двостороннього правочину недійсним, внаслідок якої нівелюється правова підстава утримувати майно для ТОВ «Обрій Діжитал», а для позивача - утримувати сплачені йому за такою угодою кошти.

Вимога про застосування наслідків недійсності правочину в порядку, передбаченому статтею 216 ЦК України, не може розглядатися як санкція (покарання) лише для однієї з сторін правочину, за допущене іншою стороною, в даному випадку позивачем, порушення процедури приватизації комунального майна.

Крім того, судами попередніх інстанцій зазначено, що станом на момент нового розгляду даної справи № 906/677/19 відповідачем здійснено відчуження спірного нерухомого майна.

Так, на виконання вимог договору іпотеки, укладеного 17.06.2020 між ТОВ «Обрій Діжитал» та ОСОБА_1 , приватним нотаріусом Сєтаком В. Я. в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 17.11.2020 здійснено запис про зміну права власності, відповідно до якого право власності на будівлю дошкільного навчального закладу № 54 з допоміжною господарською спорудою, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , перейшло до ОСОБА_1 .

Прокурор у порядку статті 48 ГПК України не звертався до суду з відповідною заявою про залучення ОСОБА_1 співвідповідачем у справі, що розглядається.

За таких обставин, заявлені прокурором позовні вимоги в частині повернення спірного нерухомого майна саме до ТОВ «Обрій Діжитал,» у разі їх задоволення, не призвели б до відновлення порушеного права чи охоронюваного законом інтересу, за захистом якого, звернувся прокурор.

Суди попередніх інстанцій також провомірно відмовили у задоволенні похідної позовної вимоги про скасування запису у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про право власності ТОВ «Обрій Діжитал» на спірне нерухоме майно.

Також, враховуючи відсутність підстав для задоволення позову, суди попередніх інстанцій правильно не застосували строк позовної давності.

Прокурор, обґрунтовуючи наявність підстави для касаційного оскарження судових рішень судів попередніх інстанцій, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України, у поданій касаційній скарзі вказав, що судами попередніх інстанцій при вирішенні справи в оскаржуваних судових рішеннях неправильно застосовано положення статті 1 Першого протоколу до Конвенції та статті 216 ЦК України, без урахування висновків щодо їх застосування у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 30.01.2019 у справі № 357/9328/15-ц, від 15.05.2018 у справі № 372/2180/15-ц, від 07.11.2018 у справі № 488/5027/14-ц, від 367/2022/15/15-ц, у постановах Верховного Суду від 26.07.2018 у справі № 926/1111/15, від 24.06.2020 у справі № 903/206/19, від 30.11.2021 у справі № 918/569/20, від 20.02.2020 у справі № 297/616/17, від 22.01.2021 у справі № 922/623/20, від 18.02.2021 у справі № 14/5026/1020/2011, у постанові Верховного Суду України від 16.12.2015 у справі № 6-2510цс15.

Відповідно до частини 1 статті 300 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Так, однією з підстав касаційного оскарження судових рішень, відповідно до пункту 1 частини 2 статті 287 ГПК України, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Зі змісту зазначеної норми права випливає, що оскарження судових рішень з підстави, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України, може мати місце за наявності таких складових: неоднакове застосування одних і тих самих норм матеріального права апеляційним судом у справі, в якій подано касаційну скаргу, та у постанові Верховного Суду, яка містить висновок щодо застосування цієї ж норми права у подібних правовідносинах; ухвалення різних за змістом судових рішень у справі, у якій подано касаційну скаргу, і у справі, в якій винесено постанову Верховного Суду; спірні питання виникли у подібних правовідносинах.

Отже, для касаційного перегляду з підстави, передбаченої у пункті 1 частини 2 статті 287 ГПК України, наявності самих лише висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у певній справі недостатньо, обов`язковою умовою для касаційного перегляду судового рішення є подібність правовідносин у справі, в якій Верховний Суд зробив висновки щодо застосування норми права, з правовідносинами у справі, яка переглядається. Тобто застосування правового висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Верховного Суду, залежить від тих фактичних обставин, які будуть встановлені судом у кожній конкретній справі за результатом оцінки поданих сторонами доказів. При цьому встановлені судом фактичні обставини у кожній справі можуть бути різними.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19 зазначено, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

Аналіз висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 30.01.2019 у справі № 357/9328/15-ц, від 15.05.2018 у справі № 372/2180/15-ц, у постановах Верховного Суду від 26.07.2018 у справі № 926/1111/15, від 24.06.2020 у справі № 903/206/19, від 30.11.2021 у справі № 918/569/20, від 20.02.2020 у справі № 297/616/17, від 22.01.2021 у справі № 922/623/20, на які послався скаржник у касаційній скарзі, а також висновків, зроблених у оскаржуваних судових рішеннях у справі № 906/677/19, у якій подано касаційну скаргу, не свідчить про їх невідповідність висновкам, викладеним у наведених постановах Верховного Суду, оскільки зазначені висновки не є різними за своїм змістом, а зроблені судами з урахуванням інших фактичних обставин, а саме, наявності 3 критеріїв правомірного втручання у право особи на мирне володіння майном, закладеним у статті 1 Першого протоколу до Конвенції, встановлених судами попередніх інстанцій у кожній справі, які і зумовили прийняття відповідного рішення, що не дає підстави вважати правовідносини у цих справах подібними.

Крім того, посилання скаржника на постанови Великої Палати Верховного Суду від 07.11.2018 у справі № 488/5027/14-ц, від 29.05.2019 у справі № 367/2022/15-ц та постанову Верховного Суду України від 16.12.2015 у справі № 6-2510цс15, не приймається судом касаційної інстанції до уваги, оскільки аналіз висновків, зроблених у оскаржуваних судових рішенні у справі № 906/677/19, у якій подано касаційну скаргу, не свідчить про їх невідповідність висновкам, викладеним у наведених постановах, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, з огляду на відмінність обставин, змісту та правового регулювання спірних правовідносин у зазначених справах.

Зважаючи на викладене, наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України не отримала підтвердження під час касаційного провадження, що виключає скасування оскаржуваних судових рішень.

Інші аргументи, наведені у касаційній скарзі, не можуть бути підставами для скасування постановлених у справі судових рішень, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні скаржником норм матеріального права та зводяться до переоцінки встановлених судами попередніх інстанцій обставин.

Наведене в сукупності виключає можливість задоволення касаційної скарги.

Згідно з пунктом 1 частини 1 статті 308 НПК України суд касаційної інстанції, за результатами розгляду касаційної скарги, має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

За змістом статті 309 ГПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Ураховуючи те, що доводи касаційної скарги про неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права при прийнятті оскаржених судових рішень не знайшли свого підтвердження, суд касаційної інстанції дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а постанови суду апеляційної інстанції та рішення суду першої інстанції - без змін.

Судовий збір за подання касаційної скарги в порядку статті 129 ГПК України покладається на скаржника.

Керуючись статтями 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу Заступника керівника Житомирської обласної прокуратури залишити без задоволення.

2. Постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 27.09.2022 та рішення Господарського суду Житомирської області від 29.06.2022 у справі № 906/677/19 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя І. С. Берднік

Судді: В. А. Зуєв

В. Г. Суховий