Постанова

від 26.12.2022 по справі 463/6199/18

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

26 грудня 2022 року

м. Київ

справа № 463/6199/18

провадження № 61-5997св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Олійник А. С. (суддя-доповідач), Усика Г. І., Яремка В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , Львівська міська рада,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Личаківського районного суду м. Львова від 11 листопада 2020 року у складі судді Нора Н. В. та постанову Львівського апеляційного суду від 11 березня 2021 року у складі колегії суддів: Мельничук О. Я., Ванівського О. М., Крайник Н. П.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У жовтні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до ОСОБА_2 , Львівської міської ради про визнання недійсною та скасування частини ухвали, визнання недійсним та скасування рішення про державну реєстрацію.

Позов обґрунтований тим, що вона є власником квартири АДРЕСА_1 . За будинковолодінням на АДРЕСА_2 закріпленаземельна ділянка площею 2 392,0 кв. м. Ця земельна ділянка використовувалась мешканцями з метою обслуговування будинку. 17 серпня 2018 року власник суміжного будинковолодіння на АДРЕСА_3 ОСОБА_2 провела вирубку дерев фруктового саду та почала проводити будівельні роботи.

Відповідач Львівська міська рада затвердила технічну документацію зі землеустрою та передання у власність ОСОБА_2 земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_3 , площею 902 кв. м, чим було проігноровано існування речових прав власників та мешканців будинковолодіння на АДРЕСА_2 , оскільки, серед іншого, до складу виділеної земельної ділянки увійшла і частина, яка закріплена за будинковолодінням позивача. Затвердження документації із вказаними невідповідностями та без дотримання процедури узгодження меж є незаконним та підтверджує порушення прав суміжних землекористувачів, у тому числі позивача, що є підставою недійсності ухвали Львівської міської ради від 19 квітня 2018 року № 3396.

Визнання недійсним рішення, на підставі якого виникло зареєстроване речове право, зумовлює похідну недійсність самої реєстрації як такої, що не ґрунтується на правових підставах.

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Личаківського районного суду міста Львова від 11 листопада 2020 року, залишеним без змін постановоюЛьвівського апеляційного суду від 11 березня 2021 року, у позові відмовлено.

Суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що позивач не надала належних та допустимих доказів на підтвердження того, що до складу виділеної земельної ділянки ОСОБА_2 увійшла частина земельної ділянки, призначеної для обслуговування будинковолодіння на АДРЕСА_2 . ОСОБА_2 на законних підставах скористалась своїм встановленим чинним земельним законодавством правом на отримання землі для обслуговування належного їй будинку, фактично реалізувала своє законне право на визначення виду використання спірної земельної ділянки- землі житлової та громадської забудови. Протилежного позивач не довела. Верховний Суд у своєму рішенні від 03 липня 2019 року в справі № 61-18288св18 зазначив, що непогодження меж земельної ділянки із суміжними землевласниками не може бути підставою для визнання рішення органів місцевого самоврядування та державних актів недійсними. З урахуванням підстав та змісту позову позивач не довела порушення її прав спірними рішеннями.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У квітні 2021 року ОСОБА_1 засобами поштового зв`язку направила до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Личаківського районного суду м. Львова від 11 листопада 2020 року та постанову Львівського апеляційного суду від 11 березня 2021 року, просила їх скасувати та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що з генерального плану щодо площі відведеної земельної ділянки під будинковолодіння на АДРЕСА_2 , генерального плану щодо площі відведеної земельної ділянки під будинковолодіння на АДРЕСА_3 , топографічного плану та технічної документації зі землеустрою можливо неозброєним оком, без спеціальних знань встановити, що ОСОБА_2 передано у власність частину земельної ділянки, яка є прибудинковою територією будинку на АДРЕСА_2 . Суд указані докази не дослідив.

Суди попередніх інстанції застосували норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 11 липня 2018 року у справі № 263/11779/16, провадження № 61-25486св 18, що погодження меж земельної ділянки із суміжними власниками (користувачами) є обов`язковим при виділенні земельної ділянки у власність.

Їй безпідставно відмовлено у виклику свідків і призначенні судової експертизи.

Суд апеляційної інстанції формально переглянув справу, не виправив помилки суду першої інстанції та не спростував доводів апеляційної скарги.

Жоден із судів попередніх інстанцій не перевірив її доводів, не дослідив подані нею докази та не відобразив результати їх оцінки у мотивувальній частині рішення відповідно до вимог цивільного процесуального законодавства.

У порядку задоволення її заяви про забезпечення позову суд безпідставно застосував до неї зустрічне зобов`язання шляхом внесення на депозитний рахунок суду 150 000 грн.

Аргументи інших учасників справи

Відзив на касаційну скаргу не надходив.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 26 квітня 2021 року звільнено ОСОБА_1 від сплати судового збору, відкрито касаційне провадження у справі та витребувано матеріали справи.

У травні 2021 року справа надійшла до Верховного Суду.

Позиція Верховного Суду

Підстави відкриття касаційного провадження та межі розгляду справи

Згідно зі статтею 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Касаційне провадження відкрито з підстав, передбачених пунктами 1, 4 частини другої статті 389, пунктами 1, 3 частини третьої статті 411 ЦПК України.

Вивчившиматеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення з таких підстав.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що ОСОБА_1 є власником квартири АДРЕСА_1 .

Згідно з ухвалою Львівської міської ради від 19 квітня 2018 року № 3396 затверджено технічну документацію із землеустрою та передання у власність ОСОБА_2 земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_3 , площею 902 кв. м.

Згідно з архівним витягом Виконавчого комітету Львівської міської ради народних депутатів 08 вересня 1954 року прийнято рішення № 1213, яким за будинковолодінням на АДРЕСА_3 залишено в користуванні земельну ділянку відповідно до існуючих норм у розмірі 1 068,8 кв. м.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно з частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Відповідно до частини першої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Згідно з частиною першою статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Отже, стаття 15 ЦК України визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

Відповідно до частини другої статті 16 ЦК України способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права, визнання правочину недійсним, припинення дії, яка порушує право, відновлення становища, яке існувало до порушення, примусове виконання обов`язку в натурі, зміна правовідношення, припинення правовідношення, відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової) шкоди, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Вирішуючи спір, суд повинен дати об`єктивну оцінку порушеному праву чи інтересу позивача на момент звернення до суду.

Згідно зі статтею 11 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають з дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов`язки виникають безпосередньо з актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим або органів місцевого самоврядування.

Відповідно до пункту 10 частини другої статті 16 ЦК України цивільні права та інтереси суд може захистити в спосіб визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Згідно з частинами другої, третьої статті 78 ЗК України право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них. Земля в Україні може перебувати у приватній, комунальній та державній власності.

Відповідно до частини другої статті 382 ЦК України усі власники квартир та нежитлових приміщень у багатоквартирному будинку є співвласниками на праві спільної сумісної власності спільного майна багатоквартирного будинку. Спільним майном багатоквартирного будинку є приміщення загального користування (у тому числі допоміжні), несучі, огороджувальні та несуче-огороджувальні конструкції будинку, механічне, електричне, сантехнічне та інше обладнання всередині або за межами будинку, яке обслуговує більше одного житлового або нежитлового приміщення, а також будівлі і споруди, які призначені для задоволення потреб усіх співвласників багатоквартирного будинку та розташовані на прибудинковій території, а також права на земельну ділянку, на якій розташований багатоквартирний будинок та його прибудинкова територія, у разі державної реєстрації таких прав.

Особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку, правові, організаційні та економічні відносини, пов`язані з реалізацією прав та виконанням обов`язків співвласників багатоквартирного будинку щодо його утримання та управління визначає Закон України «Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку» ( далі - Закон № 417-VIII).

Прибудинкова територія - територія навколо багатоквартирного будинку, визначена на підставі відповідної містобудівної та землевпорядної документації, у межах земельної ділянки, на якій розташовані багатоквартирний будинок і належні до нього будівлі та споруди, що необхідна для обслуговування багатоквартирного будинку та задоволення житлових, соціальних і побутових потреб власників (співвласників та наймачів (орендарів) квартир, а також нежитлових приміщень, розташованих у багатоквартирному будинку (пункт 4 частини першої статті 1 Закону № 417-VIII.

Спільне майно багатоквартирного будинку - приміщення загального користування (у тому числі допоміжні), несучі, огороджувальні та несуче-огороджувальні конструкції будинку, механічне, електричне, сантехнічне та інше обладнання всередині або за межами будинку, яке обслуговує більше одного житлового або нежитлового приміщення, а також будівлі і споруди, які призначені для задоволення потреб співвласників багатоквартирного будинку та розташовані на прибудинковій території, а також права на земельну ділянку, на якій розташовані багатоквартирний будинок і належні до нього будівлі та споруди і його прибудинкова територія (пункт 6 частини першої статті 1 Закону № 417-VIII.

Відповідно до статті 5 Закону № 417-VIIспільне майно багатоквартирного будинку є спільною сумісною власністю співвласників. Спільне майно багатоквартирного будинку не може бути поділено між співвласниками, і такі співвласники не мають права на виділення в натурі частки із спільного майна багатоквартирного будинку.

Згідно зі статтею 6 Закону № 417-VIIспіввласники мають право вільно користуватися спільним майном багатоквартирного будинку з урахуванням умов та обмежень, встановлених законом або рішенням співвласників.

Відповідно до статті 42 ЗК України (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) земельні ділянки, на яких розташовані багатоквартирні будинки, а також належні до них будівлі, споруди та прибудинкові території державної або комунальної власності, надаються в постійне користування підприємствам, установам і організаціям, які здійснюють управління цими будинками.

Земельні ділянки, на яких розташовані багатоквартирні будинки, а також належні до них будівлі, споруди та прибудинкова територія, що перебувають у спільній сумісній власності власників квартир та нежитлових приміщень у будинку, передаються безоплатно у власність або в постійне користування співвласникам багатоквартирного будинку в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Порядок використання земельних ділянок, на яких розташовані багатоквартирні будинки, а також належні до них будівлі, споруди та прибудинкові території, визначається співвласниками.

Розміри та конфігурація земельних ділянок, на яких розташовані багатоквартирні будинки, а також належні до них будівлі, споруди та прибудинкові території, визначаються на підставі відповідної землевпорядної документації.

У разі знищення (руйнування) багатоквартирного будинку майнові права на земельну ділянку, на якій розташовано такий будинок, а також належні до нього будівлі, споруди та прибудинкова територія, зберігаються за співвласниками багатоквартирного будинку.

Згідно зі статтею 152 ЗК України держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю.

Захист земельних прав - це передбачені законом способи охорони цих прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.

Згідно зі статтею 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Верховний Суд зазначає, що стандарт доказування є важливим елементом змагального процесу. Якщо сторона не подала достатньо доказів для підтвердження певної обставини, то суд робить висновок про її недоведення.

Згідно зі статтею 76 ЦПК України доказами, є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання (стаття 80 ЦПК України).

Відповідно до статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

Згідно зі статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Суди встановили, що позивач не підтвердила належними та допустимими доказами, зокрема відповідною землевпорядною документацією, розміри й конфігурацію земельної ділянки, на якій розташований будинок на АДРЕСА_2 , в якому позивач набула у власність квартиру, та не довела обставини передання у власність ОСОБА_2 земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_3 , площею 902 кв. м, за рахунок прибудинкової території будинку на АДРЕСА_2 .

ОСОБА_1 у касаційній скарзі зазначає, що з генерального плану щодо площі відведеної земельної ділянки під будинковолодіння на АДРЕСА_2 , генерального плану щодо площі відведеної земельної ділянки під будинковолодіння на АДРЕСА_3 , топографічного плану та технічної документації із землеустрою можна неозброєним оком, без спеціальних знань встановити, що ОСОБА_2 передано у власність частину земельної ділянки, яка є прибудинковою територією будинку на АДРЕСА_2 . Такі доводи касаційної скарги не спростовують висновки судів про недоведення позовних вимог, оскільки ці докази є недостатніми для твердження позивача, що до складу виділеної земельної ділянки увійшла частина, яка закріплена за будинковолодінням позивача.

Відповідно до статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Верховний Суд зазначає, що відповідно до правил доказування у цивільному процесі лише посилання на факти, без їх доведення належними та допустими, а також достатніми доказами, не може бути підставою для задоволення позову.

Доводи касаційної скарги, що суди не дослідили зібрані докази, зводяться до незгоди із судовими рішеннями у справі та необхідності переоцінки доказів, проте встановлення обставин справи і перевірка їх доказами не належать до компетенції суду касаційної інстанції.

Стосовно доводів касаційної скарги, що суди попередніх інстанції застосували норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 11 липня 2018 року у справі № 263/11779/16, провадження № 61-25486св 18, що погодження меж земельної ділянки із суміжними власниками (користувачами) є обов`язковим при виділенні земельної ділянки у власність, необхідно зазначити таке.

Велика Палата Верховного Суду відступила від такого висновку у постановах від 20 березня 2019 року у справі № 514/1571/14, провадження № 14-552цс18, від 20 березня 2019 року у справі № 350/67/15, провадження № 14-652цс18, від 12 лютого 2020 року у справі № 545/1149/17, провадження № 14-730цс19, та зазначила, що стадія погодження меж земельної ділянки при виготовленні землевпорядної документації є допоміжною. Стаття 198 ЗК України лише вказує, що складовою кадастрових зйомок є погодження меж земельної ділянки із суміжними власниками та землекористувачами. Із цього не випливає, що у разі відмови суміжного землевласника або землекористувача від підписання відповідного документа - акта погодження меж необхідно вважати, що погодження меж не відбулося. Погодження меж полягає у тому, щоб суміжнику було запропоновано підписати відповідний акт. Якщо він відмовляється це робити, орган, уповноважений вирішувати питання про приватизацію ділянки по суті, повинен виходити не із самого факту відмови від підписання акта, а із мотивів відмови. Якщо такими мотивами є суто неприязні стосунки - правового значення вони не мають. У разі виникнення спору сама по собі відсутність погодження меж не є підставою для того, щоб вважати прийняте рішення про приватизацію незаконним. Підписання акта погодження меж самостійного значення не має, воно не призводить до виникнення, зміни або припинення прав на земельну ділянку, як і будь-яких інших прав у процедурі приватизації. Непогодження меж земельної ділянки із суміжними власниками та землекористувачами не може бути підставою для відмови відповідної місцевої ради в затвердженні технічної документації, за умови правомірних дій кожного із землекористувачів.

Таким чином, непогодження суміжним землекористувачем меж земельної ділянки не є саме по собі підставою для прийняття органом місцевого самоврядування рішення про відмову у затвердженні технічної документації та переданні земельної ділянки у власність.

За таких обставин неузгодження меж земельної ділянки усіма сумісними власникам (користувачами) земельної ділянки не є порушенням прав позивача під час надання у власність земельної ділянки у власність ОСОБА_2 .

Щодо клопотання позивача про призначення судової земельно-технічної експертизи з метою з`ясування конфігурації, промірів і площі земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_3 (кадастровий номер 4610137200:05:005:0049) і її накладення (неспівпадіння) із прибудинковою територією будинку на АДРЕСА_3 , то такі доводи касаційної скарги не дають підстав для скасування оскаржуваних рішень у справі з таких підстав.

Згідно зі статтею 12 ЦПК України кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Відповідно до частини другої статті 197 ЦПК України суд вирішує питання про призначення експертизи, виклик у судове засідання експертів, свідків, залучення перекладача, спеціаліста у підготовчому засіданні.

ОСОБА_1 заявила клопотання про призначення судової земельно-технічної експертизи 03 вересня 2019 року, тобто після закриття підготовчого провадження та призначення справи до судового розгляду (04 березня 2020 року).

Суд першої інстанції у постанові від 11 березня 2021 року, залишивши без розгляду клопотання позивача про призначення судової земельно-технічної експертизи, зазначив, що таке подане після закриття підготовчого провадження та призначення справи до судового, крім того, позивач не надала, а суд не здобув доказів, які б могли забезпечити проведення вказаної експертизи, зокрема планів земельних ділянок чи будь яких інших графічних документів, суд вживав неодноразово заходи для витребування документів, однак останні на адресу суду не надано.

03 жовтня 2019 року Личаківський районний суд м. Львова постановив окрему ухвалу, якою повідомив керівництво Шевченківського ВП ГУ НП у Львівській області для відома та реагування, вжиття відповідних заходів, зазначивши, що ухвалою Личаківського районного суду м. Львова від 05 квітня 2019 року було постановлено про витребування у слідчого СВ Шевченківського ВП ГУ НП у Львівській області Ярощука Я. В. матеріали інвентаризації земельних ділянок м. Львова, зокрема за адресою: АДРЕСА_2 , строки розгляду справи обмежені, її розгляд без матеріалів інвентаризації земельних ділянок не є можливим.

Верховний Суд зазначає, що суд першої інстанції вживав заходів про отримання доказів за клопотання позивача.

Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим кодексом (частина сьома статті 81 ЦПК України).

Отже, сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, має навести докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про них. У іншому разі, за умови недоведеності тих чи інших обставин суд вправі винести рішення у справі на користь протилежної сторони. Таким чином, доказування є юридичним обов`язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі.

Не можна погодитися з висновком судів, що позивач не надала належних та допустимих доказів на обґрунтування позовних вимог.

Згідно з матеріалами справи, доводами апеляційної та касаційної скарг позивач надалакопії генерального плану щодо площі відведеної земельної ділянки під будинковолодіння на АДРЕСА_2 , генерального плану щодо площі відведеної земельної ділянки під будинковолодіння на АДРЕСА_3 , топографічного плану та технічної документації із землеустрою.

Такі докази є належними і допустими, проте є недостатніми для вирішення спору, тобто у своїй сукупності не дають змоги дійти висновку про наявність обставин справи, які входять до предмета доказування у цій справі.

Верховний Суд вважає необгрунтованими доводи касаційної скарги про безпідставність відмови суду у призначенні земельно-технічної експертизи, оскільки ОСОБА_1 не надала суду відповідної землевпорядної документації на підтвердження розміру й конфігурації земельної ділянки, на якій розташований будинок на АДРЕСА_2 , що є необхідним для проведення цієї експертизи.

Верховний Суд зауважує, що у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) право кожного на судовий розгляд справи означає право кожної особи на звернення до суду та право на те, що її справа буде розглянута і вирішена судом.

У пункті 3 Висновку № 11 (2008) КРЄС зазначено, що чітке обґрунтування та аналіз є базовими вимогами до судових рішень та важливим аспектом права на справедливий суд.

За усталеною практикою ЄСПЛ (рішення у справах «Серявін та інші проти України», «Бендерський проти України», «Сокуренко і Стригун проти України»), закріплене у статті 6 Конвенції право особи на справедливий судовий розгляд забезпечується, зокрема, і через право на мотивоване судове рішення, справедливість судового рішення вимагає, аби таке рішення достатньою мірою висвітлювало мотиви, на яких воно ґрунтується.

Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи.

Верховний Суд зазначає, що оскаржувані судові рішення не є належним чином мотивовані відповідно до вимог статей 265, 382 ЦПК України, про що вказує в касаційній скарзі позивач.

Суд першої інстанції у мотивувальній частині рішення не виклав мотивиз посиланням на докази, на підставі яких встановлені відповідні обставини; докази, відхилені судом, та мотиви їх відхилення; оцінки кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову відповідно до статті 265 ЦПК України.

Суд апеляційної інстанції не спростував доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції не виклав мотиви щодо наданих позивачем доказів.

Проте зазначене не є підставою для скасування оскаржуваних судових рішень у справі, оскільки доводи та аргументи касаційної скарги не спростовують висновки судів про недоведеність позовних вимог.

З огляду на доводи касаційної скарги Верховний Суд зазначає, що право особи на оскарження судового рішення є однією із складових права на справедливий суд, що гарантується статтею 6 Конвенції та Конституцією України. Водночас згідно з цивільним процесуальним законом оскарження судового рішення в суді касаційної інстанції вимагає від заявника належного обґрунтування касаційної скарги.

Доводи касаційної скарги не спростовують висновки судів першої та апеляційної інстанцій, що передання у власність ОСОБА_2 земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_3 , площею 902 кв. м не порушує прав позивача як співвласника прибудинкової території на АДРЕСА_2 .

Доводи ОСОБА_1 у касаційній скарзі на те, що у порядку задоволення її заяви про забезпечення позову суд безпідставно застосував до неї зустрічне зобов`язання шляхом внесення на депозитний рахунок суду 150 000,00 грн, є необґрунтованими, оскільки судові рішення, ухвалені в порядку вирішення питання про забезпечення цього позову, не є предметом касаційного оскарження згідно з ухвалою Верховного Суду від 26 квітня 2021 року про відкриття касаційного провадження.

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Перевіривши правильність застосування судами норм матеріального і процесуального права, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а оскаржуваних судових рішень - без змін.

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки у цій справі оскаржувані судові рішення підлягають залишенню без змін, розподілу судових витрат Верховний Суд не здійснює.

Керуючись статтями 400, 401, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргуОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Личаківського районного суду м. Львова від 11 листопада 2020 року та постанову Львівського апеляційного суду від 11 березня 2021 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: А. С. Олійник

Г. І. Усик

В. В. Яремко