Окрема думка

від 30.11.2022 по справі 369/9263/20

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Окрема думка

30 листопада 2022 року

м. Київ

справа № 369/9263/20

провадження № 61-7311св22

судді Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду Мартєва С. Ю.

при розгляді у порядку спрощеного позовного провадження касаційної скарги ОСОБА_1 через адвоката Баховського Михайла Михайловича на постанову Київського апеляційного суду від 18 липня 2022 року у складі колегії суддів: Березовенко Р. В., Лапчевської О. Ф., Мостової Г. І. у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 про усунення перешкод в користуванні майном,

Короткий зміст позовних вимог

У липні 2020 рокуОСОБА_2 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 про усунення перешкод у користуванні майном.

Позов мотивувала тим, що вона є власником квартири АДРЕСА_1 (далі - квартира) за договором про пайову участь у будівництві від 19 жовтня 2014 року № П-2-42. Право власності на квартиру зареєстровала у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 18 вересня 2019 року, номер запису про право власності 33344963.

Зазначила, що належною їй на праві власності квартирою користуються відповідачі ОСОБА_1 та ОСОБА_3 .

Послалася на те, що 23 серпня 2013 року ОСОБА_4 та ОСОБА_1 уклали попередній договір купівлі-продажу спірної квартири, відповідно до умов якого сторони погодили укладення основного договору купівлі-продажу спірної квартири до 30 липня 2014 року.

Надалі ОСОБА_4 , сподіваючись на належне виконання договору зі сторони ОСОБА_1 до 30 липня 2014 року, передав йому ключі від квартири та надав дозвіл проводити в ній ремонт до укладання основного договору.

Проте умови попереднього договору купівлі-продажу спірної квартири від 23 серпня 2013 року сторони до 30 липня 2014 року не виконали, тому зобов`язання за цим договором припинені.

Зазначила, що 19 жовтня 2014 року ОСОБА_4 , через представника ОСОБА_5 , та ОСОБА_2 уклали договір про пайову участь у будівництві № П-2-42.

Між тим, відповідачі, незважаючи на те, що зобов`язання за попереднім договором припинені, основний договір з ними неукладений, квартиру звільняти відмовляються.

Зазначила, що 13 липня 2020 року направила письмову вимогу про звільнення її квартири, однак вимога залишена без виконання.

Посилаючись на порушення свого права на вільне користування та розпорядження спірною квартирою, яка належить їй на праві власності, просила суд усунути перешкоди у користуванні спірною квартирою шляхом виселення ОСОБА_1 та ОСОБА_3 зі спірної квартири.

Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції

Рішенням від 28 грудня 2021 року Києво-Святошинський районний суд Київської області у задоволенні позову відмовив.

Відмовляючи у позові, місцевий суд виходив із ненадання позивачем достовірних, належних та достатніх письмових доказів на підтвердження створення відповідачами перешкод у користуванні майном позивачу, як власнику.

Виходив з неподання позивачем доказів, що відповідачі проживають у спірній квартирі та не доведення перед судом наявності перешкод у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном.

Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції

Постановою від 18 липня 2022 року Київський апеляційний суд апеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнив.

Рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 28 грудня 2021 року скасував та ухвалив нове судове рішення.

Позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 про усунення перешкод в користуванні майном задовольнив.

Усунув перешкоди ОСОБА_2 у користуванні квартирою АДРЕСА_1 шляхом виселення ОСОБА_1 та ОСОБА_3 із зазначеної квартири.

Задовольняючи позовні вимоги, апеляційний суд виходив з того, що основний договір купівлі-продажу квартири до 30 липня 2014 року ОСОБА_1 та ОСОБА_4 не уклали, тому зобов`язання за попереднім договором від 23 серпня 2013 року між сторонами припинені.

Зазначив, що попередній договір не може породжувати для відповідачів будь-яких правових наслідків щодо майна, зокрема, не може бути підставою для користування квартирою.

Виходив з того, що втручання у право відповідачів, які не є власниками квартири, на повагу до житла шляхом виселення, здійснюється згідно із законом, і є необхідним для захисту прав і свобод позивача, як власника квартири.

Дійшов висновку про те, що втручання у право відповідачів на повагу до житла у даному випадку здійснюється згідно із законом і є пропорційним переслідуваній меті.

Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги

У серпні 2022 року ОСОБА_1 через адвоката Баховського М. М., звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просив скасувати постанову Київського апеляційного суду від 18 липня 2022 року, а рішення місцевого суду залишити без змін.

Підставою касаційного оскарження заявник зазначив: неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права; не врахування апеляційним судом правових висновків Великої Палати Верховного Суду, висловлених у постановах від 14 вересня 2021 року у справі № 359/5719/17, від 21 серпня2019 року у справі№ 569/4373/16, від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, у постановах Верховного Суду від 22 січня 2020 року у справі № 360/1970/17 (пункти 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України).

Послався на те, що на підтвердження своїх намірів щодо укладання основного договору в майбутньому передав як гарантійні забезпечувальні кошти суму в розмірі 15 000,00 дол. США, іншу частину коштів зобов`язався в подальшому сплатити.

Зазначив, що за пунктом 6.1 попереднього договору, договір набирає чинності з моменту його підписання сторонами і діє до укладання основного договору, але не пізніше 30 липня 2014 року включно.

Виходив з того, що 10 червня 2014 року ОСОБА_1 і ОСОБА_4 склали та підписали акт приймання-передачі квартири, відповідно до якого ОСОБА_4 передав, а ОСОБА_1 отримав спірну квартиру.

Послався на те, що ОСОБА_4 не заперечував проти початку ремонтних робіт ОСОБА_1 до проведення повного розрахунку за умовами попереднього договору.

Наполягав, що основний договір купівлі-продажу сторони не уклали у зв`язку з невиконанням умов попереднього договору ОСОБА_4 , а саме не введенням будинку в експлуатацію у визначені попереднім договором строки, а також у зв`язку зі зміною забудовника.

Зазначив, що в лютому 2020 року довідався, що право власності на спірну квартиру на підставі підроблених документів зареєструвала позивач.

Звернув увагу на те, що договір про пайову участь від 19 жовтня 2014 року № П-2-42, уклали через 14 місяців після набуття ним майнових прав на спірну квартиру.

Послався на те, що з лютого до липня 2020 року невідомі особи вчинили дії, спрямовані на заволодіння спірною квартирою, зокрема пошкодили замки, припинили (відрізали) постачання електроенергії.

Вважає, що через погрози та тиск 26 травня 2020 року ОСОБА_3 написала розписку про зобов`язання протягом місяця, а саме до 26 червня 2020 року, придбати спірну квартиру за 18 000,00 дол. США, тим самим підтвердивши факт не укладання основного договору та не виконання усіх вимог відповідно до раніше укладеного попереднього договору від 23 серпня 2013 року.

Зазначив, що за цими фактами підробки документів, шахрайства, самоправства та вимагання Києво-Святошинським управління поліції ГУ НП в Київській області розслідує декілька кримінальних проваджень.

Стверджує, що він повністю сплатив за спірну нерухомість, добросовісно та відкрито володіє нерухомим майном, тому його виселення з квартири порушує його права як інвестора та права ОСОБА_3 на мирне володіння, є несправедливим у спірних правовідносинах.

Дійшов висновку про порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права, а саме частини шостої статті 251 ЦПК України унаслідок безпідставної відмови у задоволенні клопотання про зупинення провадження у справі до вирішення іншої справи № 369/10562/20.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що 23 серпня 2013 року ОСОБА_4 та ОСОБА_1 уклали попередній договір, за яким сторони зобов`язались в майбутньому, укласти і належним чином нотаріально посвідчити договір купівлі-продажу житлового приміщення, квартири в житловому будинку АДРЕСА_2 (а. с. 7).

Будинок мав бути споруджений до 01 червня 2014 року, а введений в експлуатацію - не пізніше ніж 30 червня 2014 року.

Укладення основного договору мало здійснитись не пізніше одного місяця від дня введення в експлуатацію будинку (пункти 1.3 договору).

У визначений строк основний договір сторони не уклали.

Надалі, за договором про пайову участь у будівництві від 19 жовтня 2014 року № П-2-42 і актом прийому-передачі від 10 вересня 2014 року спірну квартиру зареєстровала на праві власності позивач ОСОБА_2 (а. с. 4).

Позиція Верховного Суду

Постановою від 30 листопада Верховний Суд касаційну скаргу ОСОБА_1 через представника адвоката Баховського М. М. задовольнив частково.

Постанову Київського апеляційного суду від 18 липня 2022 року скасував, справу направив на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

З такими висновками суду касаційної інстанції погодитися не можу, касаційну скаргу вважаю неприйнятною та такою, що підлягає залишенню без задоволення.

Мотивувальна частина

Щодо суті спору

Заперечуючи проти самоправного характеру зайняття спірної квартири, відповідачі посилалися на укладений 23 серпня 2013 року ОСОБА_4 та ОСОБА_1 попередній договір, за яким сторони зобов`язались в майбутньому укласти і належним чином нотаріально посвідчити договір купівлі-продажу житлового приміщення, квартири в житловому будинку АДРЕСА_3 , який знаходиться на стадії будівництва та споруджується (який за обставинами справи так і не був укладений).

Усі правовідносини між сторонами після укладення попереднього договору, їх права і обов`язки регулюються статтею 635 ЦК України і умовами цього договору.

Відповідно до частини першої цієї норми права, попереднім є договір, сторони якого зобов`язуються протягом певного строку (у певний термін) укласти договір в майбутньому (основний договір) на умовах, встановлених попереднім договором.

Згідно із частиною другою статті 635 ЦК України, сторона, яка необґрунтовано ухиляється від укладення договору, передбаченого попереднім договором, повинна відшкодувати другій стороні збитки, завдані простроченням, якщо інше не встановлено попереднім договором або актами цивільного законодавства.

Судова практика з розгляду справ, пов`язаних із невиконанням умов попереднього договору є усталеною, та будь-яких інших заходів, крім стягнення авансових платежів відповідно до частини другої статті 635 ЦК України, не містить.

У постанові від 03 червня 2021 року у справі № 522/970/18 (провадження № 61-319св20) Верховний Суд у подібних відносинах дійшов висновку, що положення частини другої статті 635 ЦК України містять спеціальну норму, якою передбачено перелік правових наслідків порушення попереднього договору.

Цією нормою встановлено обов`язок сторони, яка необґрунтовано ухиляється від укладення договору, відшкодувати другій стороні збитки, завдані простроченням, якщо інше не встановлено попереднім договором або актами цивільного законодавства.

За змістом статті 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Примусове виконання зобов`язання в натурі суперечить принципу вільного волевиявлення учасника правочину та вимогам статті 635 ЦК України про правові наслідки порушення зобов`язання за попереднім договором.

Відповідно до частини третьої статті 635 ЦК України зобов`язання, встановлене попереднім договором, припиняється, якщо основний договір не укладений протягом строку, встановленого попереднім договором.

Припинення зобов`язання з попереднього договору внаслідок неукладення основного договору протягом встановленого попереднім договором строку унеможливлює спонукання до укладення основного договору в судовому порядку, визнання такого договору дійсним, виконання обов`язку в натурі чи виникнення основного договірного зобов`язання як правової підстави для виникнення в набувача права власності на майно.

Так у постанові від 07 липня 2020 року у справі № 296/10217/15-ц (провадження № 14-727цс19) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що встановивши, що у передбачений попереднім договором строк сторони не уклали договору купівлі-продажу спірного нерухомого майна, апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про те, що платіж, переданий позивачем відповідачу за попереднім договором, є авансом та підлягає поверненню власникові в розмірі 320 тис. грн, що еквівалентно 40 тис. доларів США.

Укладений 23 серпня 2013 року ОСОБА_4 та ОСОБА_1 попередній договір, відповідно до статті 635 ЦК України, не містить будь-яких відомостей про виникнення і перехід будь яких майнових прав (користування, проживання) на спірну квартиру, яка буде побудована у майбутньому (а. с.7).

Пункти 5.3 і 5.4 попереднього договору містять вичерпний перелік правових наслідків у випадку ухилення сторонами від укладення основного договору.

Цими пунктами також не передбачено право проживання або користування ОСОБА_1 у квартирі, яка не побудована та має бути предметом майбутнього договору купівлі-продажу.

Щодо акта приймання-передачі

Доводи про те, що зайняття квартири для проживання не було самоправним, а квартира передана ОСОБА_1 на виконання умов договору за актом прийому-передачі не ґрунтуються на матеріалах справи та чинному законодавстві.

У справі міститься акт приймання-передачі квартири від 10 червня 2014 року про передання забудовником спірної квартири ОСОБА_1 для проведення ремонту до проведення повного розрахунку за попереднім договором (а. с. 35).

Відповідно до частини другої статті 331 ЦК України, право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна).

Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації.

Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.

3гідно із частиною третьою цієї статті, до завершення будівництва (створення майна) особа вважається власником матеріалів, обладнання тощо, які були використані в процесі цього будівництва (створення майна).

У разі необхідності особа, зазначена в абзаці першому цієї частини, може укласти договір щодо об`єкта незавершеного будівництва після проведення державної реєстрації права власності або спеціального майнового права на нього відповідно до закону.

Сторони не заперечували, що станом ані на 10 червня 2014 року, ані на 30 липня 2014 року - дату закінчення дії попереднього договору, будинок в експлуатацію не прийнятий.

Отже, право власності у забудовника на будинок, зокрема спірну квартиру, в установленому законом порядку не виникло, а квартира не стала предметом цивільного обігу та не могла бути передана ані для користування, ані для проживання.

Таким чином, доводи відповідачів про передачу їм квартири на виконання умов попередньої угоди не відповідають обставинам справи та чинному законодавству.

Щодо оплати вартості квартири

У справі відповідачі стверджували, що вартість квартири ними сплачена.

Між тим, за умовами попереднього договору вартість квартири становила еквівалент 50 250,00 дол. США (а. с. 7).

Проте у справі міститься підтвердження сплати суми, еквівалентної лише 30 000,00 дол. США (а. с. 29-34).

Щодо строку дії попереднього договору

У касаційній скарзі заявник послався на те, що з моменту укладення попереднього договору і до теперішнього часу основний договір купівлі-продажу сторони не уклали. Зі слів забудовника ОСОБА_4 , спочатку унаслідок порушення строку введення будинку в експлуатацію, надалі через зміну забудовника.

Між тим, пункт 6.1 попереднього договору однозначно визначає, що договір набирає чинності з моменту його підписання сторонами і діє до укладення основного договору, але не пізніше ніж 30 липня 2014 року включно.

Отже, сторони визначили строк дії попереднього договору чітко і однозначно, включаючи останній день його дії.

Буд- яких інших угод щодо зміни строку його дії справа не містить.

Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).

Тлумачення статті 629 ЦК України свідчить, що в ній закріплено один із фундаментів на якому базується цивільне право - обов`язковість договору. Тобто з укладенням договору та виникненням зобов`язання його сторони набувають обов`язки (а не лише суб`єктивні права), які вони мають виконувати. Не виконання обов`язків, встановлених договором, може відбуватися при: (1) розірванні договору за взаємною домовленістю сторін; (2) розірванні договору в судовому порядку; (3) відмові від договору в односторонньому порядку у випадках, передбачених договором та законом; (4) припинення зобов`язання на підставах, що містяться в главі 50 ЦК України; (5) недійсності договору (нікчемності договору або визнання його недійсним на підставі рішення суду).

Згідно з частиною першою статті 637 ЦК України тлумачення умов договору здійснюється відповідно до статті 213 ЦК України. У частинах третій та четвертій статті 213 ЦК України визначаються загальні способи, що застосовуватимуться при тлумаченні, які втілюються в трьох рівнях тлумачення.

Перший рівень тлумачення здійснюється за допомогою однакових для всього змісту правочину значень слів і понять, а також загальноприйнятих у відповідній сфері відносин значення термінів.

Другим рівнем тлумачення (у разі, якщо за першого підходу не вдалося витлумачити зміст правочину) є порівняння різних частин правочину як між собою, так і зі змістом правочину в цілому, а також з намірами сторін, які вони виражали при вчиненні правочину, а також з чого вони виходили при його виконанні.

Третім рівнем тлумачення (при без результативності перших двох) є врахування: (а) мети правочину, (б) змісту попередніх переговорів, (в) усталеної практики відносин між сторонами (якщо сторони перебували раніш в правовідносинах між собою), (г) звичаїв ділового обороту; (ґ) подальшої поведінки сторін; (д) тексту типового договору; (е) інших обставин, що мають істотне значення Таким чином, тлумаченню підлягає зміст правочину або його частина за правилами, встановленими статтею 213 ЦК України.

З урахуванням принципів цивільного права, зокрема, добросовісності, справедливості та розумності, сумніви щодо дійсності, чинності та виконуваності договору (правочину) повинні тлумачитися судом на користь його дійсності, чинності та виконуваності.

Отже, наведене свідчить, що останнім днем строку дії попереднього договору сторони визначили 30 липня 2014 року включно.

Таким чином, висновок апеляційного суду про відсутність у відповідачів будь-яких майнових прав на користування або проживання у квартирі відповідає матеріалам справи та чинному законодавству.

Також суд апеляційної інстанції ретельно проаналізував наявність прав та балансу інтересів сторін з огляду на практику Європейського суду з прав людини.

Крім того, на підставі пункту 6 частини першої статті 3 ЦК України, загальними засадами цивільних правовідносин є розумність, добросовісність і справедливість.

З огляду на частини першу - третю статті 13 ЦК України, цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства.

При здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині.

Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Таким чином дії відповідачів, які будь-яких законних прав на спірну квартиру не набували, самоправно зайняли цю квартиру, сплатили за попереднім договором ледве більше половини її вартості та у іншому судовому процесі намагаються позбавити власника права власності на цю квартиру із засадами розумності, добросовісності і справедливості явно не узгоджуються.

За таких обставин, встановлення тривалості проживання відповідачів у спірній квартирі та наявність у них іншого житла не мають правового значення для вирішення справи.

Щодо підстав відкриття касаційного провадження.

Доводи касаційної скарги про неврахування судом апеляційної інстанції висновків Верховного Суду про застосування норм права у подібних відносинах не знайшли свого підтвердження у справі.

Так у постанові від 14 вересня 2021 року у справі № 359/5719/17 (на яку послався заявник, як на приклад неоднакового застосування норми права), Велика Палата Верховного Судудійшла наступних висновків:

«(1.1) Щодо обсягу прав інвестора в об`єкт нерухомості

…в разі невиконання забудовником належним чином взятих на себе зобов`язань, а також відсутності факту введення будинку в експлуатацію, з урахуванням повної та вчасної сплати пайових внесків, ефективним способом захисту порушених прав є визнання майнових прав на об`єкт інвестування…

Таким чином саме інвестор, як особа за кошти якої і на підставі договору з яким був споруджений об`єкт інвестування, є особою, якою набувається первісне право власності на новостворений об`єкт інвестування.

(1.2) Щодо права інвестора на витребування проінвестованого об`єкта

Оскільки після виконання умов інвестиційного договору інвестор набуває майнові права на об`єкт інвестування, які після завершення будівництва об`єкта нерухомості та прийняття його до експлуатації трансформуються у право власності інвестора на проінвестований об`єкт з необхідністю державної реєстрації інвестором такого права за собою, то забудовник позбавлений права відчужувати об`єкт інвестування на користь будь-якої іншої особи.

Таким чином, інвестор наділений правом вимагати повернення належного йому об`єкта інвестування від будь-якої іншої особи.»

На відміну від справи, яка переглядається, у цій справі сторони уклали не попередній договір про майбутнє укладення договору купівлі -продажу квартири, а реальний договір інвестування шляхом резервування об`єкта нерухомого майна та визначення порядку погашення облігацій.

На виконання умов цього договору особа уклала з ТОВ «Укрпромбанк» договір купівлі-продажу цінних паперів (облігацій) № Б237-1/08 та договір про відкриття рахунку в цінних паперах фізичній особі № 129/08; внесла кошти в сумі 602 588,25 грн як оплату за іменні цінні папери. У подальшому рахунок був переведений до Відкритого акціонерного товариства «БМ Банк», де облігації зберігалися до їх погашення.

Крім того, звертаю увагу на те, що на відміну від справи, яка переглядається, у цієї справі інвестор вніс вартість інвестованого об`єкта у повному обсязі.

У справі, яка переглядається, заявник із обумовленої попереднім договором суми, еквівалентної 50 200,00 дол. США, вніс лише суму, еквівалентну 30 000,00 дол. США.

Отже, фактичні обставини у справі, яка переглядається і у справі на яку послався заявник, як на приклад неоднакового застосування норми права не є подібними.

У справі № 338/180/17 у постанові Велика Палата Верховного Суду від 05 червня 2018 року (на яку послався заявник, як на приклад неоднакового застосування норми права), позивач звернувся до суду з позовом, в якому просив стягнути з відповідача 104 699,00 грн, з яких 100 000,00 грн - безпідставно одержані кошти, 750,00 грн - три проценти річних і 3 949,00 грн - інфляційні втрати.

Позов мотивував тим, що 03 серпня 2016 року та 17 серпня 2016 року за платіжними дорученнями перерахував на рахунок відповідача 100 000,00 грн, які, за твердженнями позивача, перерахував помилково, оскільки будь-які договірні відносини між позивачем і відповідачем відсутні.

Зазначив, що 16 грудня 2016 року позивач звернувся до відповідача з листом-вимогою повернути вказані кошти протягом п`яти банківських днів. Вказаний лист вручений відповідачу особисто 22 грудня 2016 року, однак добровільно він кошти не повернув.

У травні 2017 року відповідач звернувся до суду із зустрічним позовом і просив, зокрема, визнати укладеним 03 серпня 2016 року договір підряду між ним і позивачем та стягнути з останнього на свою користь 51 000,00 грн боргу за поставлені будівельні матеріали.

Отже, як фактичні обставини, так і предмет та підстави позову, а також правове регулювання у справі, яка переглядається, та у справі на яку послався заявник, як на приклад неоднакового застосування норми права не є подібними.

У постанові від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16 (на яку послався заявник, як на приклад неоднакового застосування норми права), Велика Палата Верховного Суду дійшла наступних висновків: Оскільки у справі, що розглядається, позивач, придбаваючи житло, знав про проживання в ньому відповідача - члена сім`ї колишнього власника цього житла, який є особою з інвалідністю ІІ групи, іншого житла не має та набув охоронюване законом право на мирне володіння майном у законний спосіб, але тим не менше не виявив розумну дбайливість про інтереси відповідача, не з`ясував, чи відмовляється відповідач від свого права користування жилим приміщенням, то апеляційний суд обґрунтовано відмовив у задоволенні позову про виселення відповідача, оскільки ні у ЦК України, ні у ЖК УРСР не передбачена можливість виселення члена сім`ї колишнього власника без надання іншого жилого приміщення (стаття 116 ЖК УРСР та стаття 405 ЦК України).

Факт переходу права власності на житло до іншої особи не може бути підставою для виселення членів сім`ї колишнього власника квартири, якщо сторони відповідного договору про відчуження житла під час його укладення діяли недобросовісно.

У справі, яка переглядається, за попереднім договором відповідачі будь-якого майна або майнових прав на предмет спору не набували, за актом прийому-передачі отримали недобудований об`єкт для ремонту.

За обставинами справи відповідачі не є та не могли бути членами сім`ї власника квартири.

Позивач у свій час придбала не квартиру, а майнові права на неї у недобудованому та не зданому у експлуатацію будинку.

Надалі право власності на квартиру зареєструвала в установленому законом порядку.

Отже, фактичні обставини, а також правове регулювання у справі, яка переглядається, та у справі на яку послався заявник, як на приклад неоднакового застосування норми права, не є подібними.

У постанові від 31 жовтня 2018 року у справі № 360/2100/15-ц (на яку послався заявник, як на приклад неоднакового застосування норми права), Верховний Суд дійшов висновку про те, що статтею 328 Цивільного кодексу України передбачено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Задовольняючи позовні вимоги у цій частині, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, обґрунтовано виходив із того, що зазначений пай відповідач переуступив позивачу відповідно до умов договору переуступки паю на квартиру від 23 грудня 2012 року. Оскільки зазначений договір не скасований, не визнаний недійсним і свою дію не припинив, тому реєстрація права власності на зазначену квартиру за ОСОБА_5 порушує права позивача.

На відміну від справи, яка переглядається, у цій справі сторони уклали не попередній договір про майбутнє укладення договору купівлі-продажу квартири, а реальний договір переуступки паю у будівництві житлового кооперативного будинку, за яким передані реальні існуючи майнові права.

На відміну від справи, яка переглядається, переплата внесків позивача становить 124 483,68 грн.

Отже, фактичні обставини, а також правове регулювання у справі, яка переглядається, та у справі на яку послався заявник, як на приклад неоднакового застосування норми права, не є подібними.

У постанові від 22 січня 2020 року у справі № 360/1970/17 (на яку послався заявник, як на приклад неоднакового застосування норми права), Верховний Суд дійшов висновку про те, що відповідно до статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

У випадку коли позивач стверджує про порушення свого права власника нерухомого майна особою, яка володіє ним шляхом державної реєстрації за собою права власності (права користування) цього спірного майна, право позивача може бути захищено шляхом подання позову про витребування нерухомості з володіння, усунення перешкод у користуванні майном (статті 387, 388, 391, 396 ЦК України) чи іншим способом відповідно до закону.

При цьому вказані вимоги мають бути заявлені до осіб, на ім`я яких було зареєстровано право власності (постійного користування), оскільки предмет спору безпосередньо стосується їх прав та обов`язків.

На відміну від справи, яка переглядається, у цій справі у вересні 2017 року особа звернулася до суду з позовом до відповідачів про визнання договору недійсним та скасування права власності на нерухоме майно.

Позовну заяву мотивувала тим, що вона 18 лютого 2013 року підписала з ОК «ЖБК «Бригантина-2» договір про пайову спільну участь у будівництві житлового кооперативного будинку, з подальшою передачею їй, як пайовикові, квартири у цьому будинку. Цього ж дня, вона уклала угоду зі співвідповідачем, як головою кооперативу, та його дружиною договір переуступки паю на квартиру з поетапною її оплатою. Також, вона написала заяву про вступ її у члени кооперативу.

20 лютого 2013 року позивач між нею та співвідповідач - голова кооперативу підписали акт прийому-передачі квартири.

На час розгляду справи, спірна квартира перебуває у її користуванні, вона періодично сплачує пайові внески.

Пізніше їй стало відомо, що на підставі договору про спільну пайову участь у будівництві від 06 березня 2012 року, укладеного між співвідповідачами, а також акту прийому-передачі квартири від 18 лютого 2013 року відповідач 2 набув право власності на квартиру у вищезазначеному будинку.

Позивач вважає такі дії протиправними, а тому просив суд визнати недійсним договір від 06 березня 2012 року про спільну участь у будівництві житлового кооперативного будинку, укладеного між ОК «ЖБК «Бригантина-2» та відповідачем 2; скасувати з моменту набуття, а саме з 29 березня 2016 року, право власності за відповідачем 2 на квартиру, зареєстроване в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 29 березня 2013 року, укладеного між позивачем та ОК «ЖБК «Бригантина-2» про спільну пайову участь у будівництві вище зазначеної квартири.

Отже, як фактичні обставини, так і предмет та підстави позову, а також правове регулювання у справі, яка переглядається, та у справі на яку послався заявник, як на приклад неоднакового застосування норми права, не є подібними.

З урахуванням викладеного, доводи касаційної скарги, які стали підставою відкриття касаційного провадження, не знайшли підтвердження у справі.

За таких обставин, касаційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником Баховським М. М. , слід залишити без задоволення.

Постанову Київського апеляційного суду від 18 липня 2022 року слід залишити без змін.

Суддя: С. Ю. Мартєв