Постанова

від 24.05.2023 по справі 369/9263/20

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

справа № 369/9263/20 головуючий у суді І інстанції Дубас Т.В.

провадження № 22-ц/824/5796/2023 суддя-доповідач у суді ІІ інстанції Фінагеєв В.О.

П О С Т А Н О В А

Іменем України

24 травня 2023 року м. Київ

Київський апеляційний суд

у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

Головуючого судді Фінагеєва В.О.,

суддів Кашперської Т.Ц., Яворського М.А.,

за участю секретаря Лобоцької В.П.,

розглянувши в судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , поданою представником ОСОБА_2 , на рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 28 грудня 2021 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про усунення перешкод в користуванні майном, -

В С Т А Н О В И В:

У липні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом та просила усунути перешкоди у користуванні квартирою АДРЕСА_1 , шляхом виселення громадянина ОСОБА_3 та громадянки ОСОБА_4 .

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що позивач є власником квартири за адресою: АДРЕСА_2 . Квартира належить позивачці на підставі договору № П-2-42 про пайову участь у будівництві від 19 жовтня 2014 року. Право власності на квартиру зареєстровано 18 вересня 2019 року, номер запису про право власності 33344963. Квартирою, яка належить позивачці на праві власності, користуються відповідачі. 23 серпня 2013 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_5 укладено попередній договір купівлі-продажу квартири за адресою: АДРЕСА_2 . За умовами цього договору між сторонами було погоджено, що основний договір купівлі-продажу має бути укладений до 30 липня 2014 року. Разом з цим, до 30 липня 2014 року ОСОБА_5 , сподіваючись на належне виконання договору зі сторони ОСОБА_3 передав йому ключі від квартири та надав дозвіл проводити ремонт в квартирі до укладання основного договору. Умови попереднього договору від 23 серпня 2013 року його сторонами до 30 липня 2014 року виконані не були. Зобов`язання по попередньому договору між сторонами цього договору були припинені. 19 жовтня 2014 року між ОСОБА_5 в особі представника ОСОБА_6 з однієї сторони та ОСОБА_1 з іншої сторони був укладений договір № П-2-42 про пайову участь у будівництві. Відповідачі, незважаючи на те, що зобов`язання по попередньому договору припинені, основний договір з ними неукладений, квартиру не звільнили. Позивачем 13 липня 2020 року направлено письмову вимогу про звільнення квартири. Разом з тим, така вимога позивача залишена без реагування.

Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 28 грудня 2021 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати рішення суду першої інстанції через неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду обставинам справи, неправильне застосування норм матеріального права, та ухвалити нове судове рішення, яким позов задовольнити.

В обґрунтування доводів апеляційної скарги позивач вказує на те, що посилання відповідачів на законність користування ними квартирою на підставі попереднього договору від 23 серпня 2013 року є помилковим. В строк до 30 липня 2014 року основний договір купівлі-продажу між забудовником ОСОБА_5 та ОСОБА_3 не укладено через невиконання останнім зобов`язань по попередньому договору, а саме через несплату коштів за квартиру. Попередній договір не може вважатися самостійною підставою для переходу права власності на майно або складовою права власності, права користування квартирою. Оскільки відповідачі не набули будь-яких прав на зазначену квартиру, користування нею є безпідставним та свідчить про порушенням права власності позивача. Обставина справи щодо користування квартирою саме відповідачами визнається сторонами та не підлягає доказуванню.

У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_3 вказує про те, що судом першої інстанції зроблено правильний висновок щодо того, що позивачем не було надано суду достовірних, належних та достатніх письмових доказів, з яких би вбачалось, що відповідачі створюють перешкоди позивачу у користуванні майном, як власнику відповідного майна. Відповідач, посилаючись на практику Верховного Суду вважає, що інвестор наділений правом вимагати повернення належного йому об`єкта інвестування від будь-якої іншої особи.

Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, апеляційний суд вважає за необхідне апеляційну скаргу задовольнити частково, виходячи з наступного.

Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтвердженими тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Судом встановлено, що 23 серпня 2013 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_3 було укладено попередній договір, за яким сторони зобов`язались в майбутньому, укласти і належним чином нотаріально посвідчити договір купівлі-продажу житлового приміщення, квартири в житловому будинку АДРЕСА_3 . Номер квартири - НОМЕР_1.

Будинок мав бути споруджений до 01 червня 2014 року, а введений в експлуатацію у строк - не пізніше ніж 30 червня 2014 року.

Укладання основного договору мало здійснитись не пізніше одного місяця від дня введення в експлуатацію будинку (п. 3.2 договору).

В подальшому на підставі договору № П-2-42 про пайову участь у будівництві від 19 жовтня 2014 року, акту прийому-передачі від 10 вересня 2014 року квартира за адресою АДРЕСА_2 , була зареєстрована на праві власності за позивачем ОСОБА_1 .

Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем не було надано суду достовірних, належних та достатніх письмових доказів, з яких би вбачалось, що відповідачі створюють перешкоди позивачу у користуванні майном, як власнику відповідного майна. Так, позивачем не було надано суду доказів, що відповідачі проживають в спірній квартирі, тим самим не доведено перед судом наявність перешкод у здійсненні нею права користування та розпорядження своїм майном.

Апеляційний суд частково не погоджується з висновками суду першої інстанції та з урахування висновків, викладених у постанові Верховного Суду від 30 листопада 2022 року у справі №369/9263/20 вважає за необхідне зазначити наступне.

Відповідно до частини першої, пункту 1 частини другої статті 11, частин першої, другої статті 509 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені цими актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. До підстав виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, належать договори та інші правочини. Зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання виникають з підстав, установлених статтею 11 цього Кодексу.

Відповідно до статті 525 ЦК України одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться (стаття 526 ЦК України).

Порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання), відповідно до статті 610 ЦК України.

Відповідно до частини першої статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Відповідно до частини першої статті 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Частина перша статті 628 ЦК України передбачає, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).

Тлумачення статті 629 ЦК України свідчить, що в ній закріплено один із фундаментів, на якому базується цивільне право - обов`язковість договору. Тобто з укладенням договору та виникненням зобов`язання його сторони набувають обов`язки (а не лише суб`єктивні права), які вони мають виконувати. Не виконання обов`язків, встановлених договором, може відбуватися при: розірванні договору за взаємною домовленістю сторін; розірванні договору в судовому порядку; відмові від договору в односторонньому порядку у випадках, передбачених договором та законом; припиненні зобов`язання на підставах, що містяться в главі 50 ЦК України; недійсності договору (нікчемності договору або визнання його недійсним на підставі рішення суду).

Відповідно до частини першої статті 635 ЦК України попереднім є договір, сторони якого зобов`язуються протягом певного строку (у певний термін) укласти договір у майбутньому (основний договір) на умовах, встановлених попереднім договором. Законом може бути встановлено обмеження щодо строку (терміну), в який має бути укладений основний договір на підставі попереднього договору. Істотні умови основного договору, що не встановлені попереднім договором, погоджуються у порядку, встановленому сторонами у попередньому договорі, якщо такий порядок не встановлений актами цивільного законодавства. Попередній договір укладається у формі, встановленій для основного договору, а якщо форма основного договору не встановлена, - у письмовій формі. Попередній договір щодо купівлі-продажу об`єкта незавершеного будівництва або майбутнього об`єкта нерухомості підлягає нотаріальному посвідченню.

Сторона, яка необґрунтовано ухиляється від укладення договору, передбаченого попереднім договором, повинна відшкодувати другій стороні збитки, завдані простроченням, якщо інше не встановлено попереднім договором або актами цивільного законодавства (частина друга статті 635 ЦК України).

Зобов`язання, встановлене попереднім договором, припиняється, якщо основний договір не укладений протягом строку (у термін), встановленого попереднім договором, або якщо жодна із сторін не направить другій стороні пропозицію про його укладення (частина третя статті 635 ЦК України).

Попередній договір є одним із різновидів цивільних договорів, а тому йому властиві всі родові ознаки договорів. Так, попередній договір вважається укладеним із моменту, коли сторони досягли угоди з усіх істотних умов договору. При цьому для попереднього договору поряд з іншими його умовами повинні бути визначені ті, які є суттєвими для основного договору.

Аналіз наведених норм матеріального права дає підстави для висновку про те, що вирішуючи спір про припинення зобов`язань за попереднім договором, суду слід встановити строк настання обов`язку укладення сторонами основного договору, чи мало місце необґрунтоване ухилення однієї із сторін від укладення основного договору, а також з`ясувати умови відповідальності, які були встановлені попереднім договором.

Як вбачається з матеріалів справи, 23 серпня 2013 року між ОСОБА_3 та забудовником ОСОБА_5 було укладено попередній договір, відповідно до якого сторони зобов`язалися у майбутньому, на умовах і в порядку визначених цим договором, укласти і належним чином нотаріально посвідчити договір купівлі-продажу житлового приміщення - квартири АДРЕСА_4 , який посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Тарасюком М. В. та зареєстрований у реєстрі за № 1577.

Пунктом 1.3 зазначеного договору визначено, що будинок має бути споруджений до 01 червня 2014 року, а введений в експлуатацію не пізніше ніж 30 червня 2014 року. Укладання основного договору мало здійснитися не пізніше одного місяця від дня введення будинку в експлуатацію (п. 3.2 договору).

Відповідно до пункту 2.1 договору загальна вартість нерухомого майна складає 409 537 грн. 50 коп., що еквівалентно 50 250 доларів США.

Відповідно до пункту 4.1 договору на підтвердження своїх намірів про наступне укладання основного договору та відповідно придбання нерухомого майна ОСОБА_3 передав ОСОБА_5 122 250 грн., що еквівалентно 15 000 доларів США.

Крім того, як вбачається з матеріалів справи, 25 вересня 2013 року ОСОБА_3 вніс частину грошових коштів у сумі 41 050 грн., що еквівалентно 5 000 доларів США, та 16 жовтня 2013 року - 82 000 грн., що еквівалентно 10 000 доларів США, що підтверджується додатками до попереднього договору (а. с. 33, 34).

Згідно з актом приймання-передачі квартири від 10 червня 2014 року, укладеним між ОСОБА_5 та ОСОБА_3 , останній отримав спірну квартиру відповідно до попереднього договору від 23 серпня 2013 року. ОСОБА_5 не заперечував проти початку ремонтних робіт ОСОБА_3 до проведення повного розрахунку за умовами попереднього договору.

Відтак, у попередньому договорі сторони, зокрема, погодили строк введення будинку в експлуатацію, а саме - не пізніше 30 червня 2014 року, та укладання основного договору не пізніше одного місяця від дня введення в експлуатацію будинку. Разом з тим, будинок у встановлений договором строк не був введений в експлуатацію.

Як встановлено судом апеляційної інстанції на виконання вказівок Верховного Суду, 29 грудня 2014 року за №КС14314360788 Департаментом ДАБІ у Київській області зареєстровано декларацію про готовність об`єкта до експлуатації, а саме багатоквартирного житлового будинку з вбудованими нежитловими приміщенням по АДРЕСА_5 . Зазначене свідчить, що основний договір між сторонами міг бути укладений не пізніше 29 січня 2015 року.

Однак, як вбачається з матеріалів справи, ще до введення будинку в експлуатацію, на підставі договору № П-2-42 про пайову участь у будівництві від 19 жовтня 2014 року, квартира за адресою АДРЕСА_2 , була відчужена позивачу.

Як пояснив представник позивача в судовому засіданні суду апеляційної інстанції, його довіритель на момент придбання квартири в ОСОБА_5 була обізнана про те, що зазначена квартира не є вільною і що в ній проживає сім`я ОСОБА_3 .

За таких обставин, апеляційний суд вважає встановленим той факт, що основний договір купівлі-продажу квартири за адресою АДРЕСА_2 між ОСОБА_3 та ОСОБА_5 не був укладений саме з вини останнього, який під час дії попереднього договору з ОСОБА_3 , порушуючи його права на придбання квартири, продав її позивачу.

Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

При здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах (частина третя статті 13 ЦК України).

Оцінюючи домірність припису частини третьої статті 13 ЦК України, Верховний Суд зробив висновок про те, що вказана норма права має на меті стимулювати учасників цивільних правовідносин до добросовісного та розумного здійснення своїх цивільних прав у всіх їх проявах, є заходом, спрямованим на зміцнення засад цивільно-правового регулювання, оскільки кожен зобов`язаний вчиняти дії без посягання на права і свободи інших людей.

Категорія «добросовісність» є основоположною в розмежуванні належного здійснення цивільних процесуальних прав і зловживання такими правами. Добросовісність слід розглядати як властивість, що передбачає використання цивільних процесуальних прав виключно за їх призначенням та є однією з умов виконання завдань цивільного судочинства, оскільки вона є регулятором суспільних відносин.

Отже, принцип добросовісності передбачає, що сторони повинні діяти добросовісно під час реалізації своїх прав та передбаченого договором виконання своїх зобов`язань.

В даному випадку, апеляційний суд приходить до висновку, що дії забудовника ОСОБА_5 , які виразились в продажу зазначеної квартири позивачу, за наявності чинного попереднього договору з ОСОБА_3 та можливості укласти з останнім основний договір купівлі-продажу до 29 січня 2015 року, вочевидь є недобросовісними.

Головним завданням для суду є визначення того, чи досягнуто судовим рішенням справедливого балансу між протилежними інтересами, про які йдеться.

Для оцінки дотримання справедливого балансу мають значення всі обставини, за якими майно було набуто у власність та поведінка як власника майна, так і особи, з власності якої воно витребовується.

Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

Відповідно до статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

У статті 9 ЖК України передбачено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше, як з підстав і в порядку, передбачених законом. Житлові права охороняються законом, за винятком випадків, коли вони здійснюються в суперечності з призначенням цих прав чи з порушенням прав інших громадян або прав державних і громадських організацій.

Тобто будь-яке виселення або позбавлення особи права користування житлом допускається виключно на підставах, передбачених законом, і повинно відбуватись у судовому порядку.

Відповідно до частини першої статті 109 ЖК України виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом.

У частині третій статті 116 ЖК України передбачено, що осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення, виселяють без надання їм іншого жилого приміщення.

Такими, що самоправно зайняли жиле приміщення, вважаються особи, які вселилися до нього самовільно без будь-яких підстав. Виселення цих осіб пов`язане з відсутністю у них будь-яких підстав для зайняття жилої площі.

Однак, як встановлено судом та вбачається з матеріалів справи, відповідачі вселилися у спірну квартира на підставі попереднього договору від 23 серпня 2013 року, укладеного між забудовником ОСОБА_5 та ОСОБА_3 , сплативши за неї більшу частину коштів, а також на підставі акту приймання-передачі квартири, відповідно до якого ОСОБА_5 передав, а ОСОБА_3 отримав спірну квартиру. Крім того, ОСОБА_5 не заперечував проти початку ремонтних робіт ОСОБА_3 до проведення повного розрахунку за умовами попереднього договору.

Враховуючи зазначене, відсутні підстави вважати, що відповідачі вселилися у спірну квартиру самовільно без будь-яких підстав.

Відмовляючи у задоволенні позову та вказуючи про те, що позивач не надала доказів, що відповідачі проживають у спірній квартирі та не надала доказів про наявність перешкоди у користуванні позивачем зазначеною квартирою, суд першої інстанції не звернув уваги на те, що відповідачами не заперечується факт проживання в спірній квартирі.

Відповідно до ч. 1 ст. 82 ЦПК України обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їхніх представників.

Відповідно до пункту 1 статті 8 Конвенції кожній особі крім інших прав гарантовано право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.

Пункт 2 статті 8 Конвенції чітко визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених у пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання насамперед має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві. Державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, визначених у пункті 2 статті 8 Конвенції.

Разом із тим, відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

ЄСПЛ у своїх рішеннях зазначає, що стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою. Перша вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар.

Відповідно до практики ЄСПЛ під майном також розуміються майнові права.

Поняття «майно» у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

У рішенні ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України» зазначено, що поняття «житло» не обмежується приміщенням, в якому особа проживає на законних підставах, або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв`язків із конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у право на житло.

Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві (рішення ЄСПЛ від 27 травня 2004 року у справі «Коннорс проти Сполученого Королівства» (Connors v. the United Kingdom).

У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі «Садов`як проти України» зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене «згідно із законом». Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.

У практиці ЄСПЛ напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: а) чи є втручання законним; б) чи переслідує воно легітимну мету (виправданість втручання суспільним інтересом; в) чи є такий захід пропорційним визначеним цілям та переслідуваний меті. ЄСПЛ констатує порушення державою статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.

Отже, у своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.

Ураховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення (рішення ЄСПЛ у справі «Зехентнер проти Австрії»). Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції (рішення від 09 жовтня 2007 року у справі «Станкова проти Словаччини» («Stankova v. Slovakia»)). Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (рішення ЄСПЛ у справі «Беєлер проти Італії» («Beyeler v. Italy»)).

Аналізуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.

Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.

Враховуючи зазначене, позовні вимоги ОСОБА_1 не підлягають задоволенню саме з підстав того, що такі вимоги про усунення перешкод у користуванні житлом шляхом позбавлення права відповідачів користування спірною квартирою не відповідають пропорційності переслідуваній легітимній меті у світлі статті 8 Конвенції.

При цьому, інтереси позивача, яка будучи обізнаною про заявлені права відповідачів на зазначену квартиру, які до того ж в ній проживали, свідомо поставила себе в положення, у відповідності до якого існують перешкоди у здійсненні належного їй права власності - не перевищують над інтересами відповідачів у користуванні спірним майном, оскільки як вбачається з матеріалів справи, попередній договір та акт прийому-передачі було укладено з відповідачами значно раніше, ніж було укладено договір з позивачем про пайову участь. Відповідачами було сплачено більшу частину коштів за спірну квартиру і на момент придбання квартири позивачем можливість її придбання відповідачем існувала на підставі чинного правочину.

Вказуючи про те, що зобов`язання за попереднім договором між відповідачами та ОСОБА_5 не були виконані у строк, а, відтак, вважаються припиненими, позивач не звернула уваги, що відповідачі були позбавлені можливості виконати попередній договір саме через недобросовісну поведінку забудовника ОСОБА_5 , за обставин описаних вище, про які також була обізнана позивач.

Отже, суд першої інстанції, розглядаючи справу по суті та відмовляючи в задоволенні позову дійшов вірного висновку про відсутність підстав до задоволення позову, однак, виходив з невірних мотивів.

Враховуючи зазначене, рішення суду першої інстанції у силу вимог ст. 376 ЦПК України підлягає зміні в мотивувальній частині через невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення норм матеріального права.

На підставі викладеного та керуючись статтями 374, 376, 381, 382-384 ЦПК України, апеляційний суд, -

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником ОСОБА_2 , задовольнити частково.

Рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 28 грудня 2021 року змінити в мотивувальній частині, виклавши її в редакції цієї постанови.

В іншій частині рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 28 грудня 2021 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.

Повне судове рішення складено 26 травня 2023 року.

Головуючий Фінагеєв В.О.

Судді Кашперська Т.Ц.

Яворський М.А.