Ухвала

від 09.01.2023 по справі 761/34468/20

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Ухвала

Іменем України

09 січня 2023 року

м. Київ

справа № 761/34468/20

провадження № 61-13383ск22

Верховний Суд у складі постійної колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

Грушицького А. І. (суддя-доповідач), Литвиненко І. В., Петрова Є. В.,

розглянувши касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 11 жовтня 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 10 листопада 2022 року у справі за позовом ОСОБА_1 до товариства з обмеженою відповідальністю «Інтервіамонт» про визнання недійсним договору купівлі-продажу цінних паперів,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ТОВ «Інтервіамонт», в якому просила визнати недійсним договір купівлі-продажу цінних паперів від 18 березня 2011 року № Б252-1, який укладений між позивачем та відповідачем, предметом якого був простий вексель АА2285609.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідачем подано до суду позов про стягнення заборгованості з позивача за вказаним вище договором у розмірі 32 000,00 грн. За вказаним договором зобов`язання з оплати договору виникають у позивача з моменту підписання акта приймання-передачі цінного паперу. Однак позивач такого акта не підписувала, а копію, надану відповідачем до свого позову вважає підробленою. Позивач стверджує, що договір був фіктивним та не мав на меті настання реальних наслідків.

Рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 11 жовтня 2021 року, яке залишено без змін постановою Київського апеляційного суду від 10 листопада 2022 року, в задоволенні позову відмовлено.

Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, виходив з того, що позивачем не надано до матеріалів справи належних та допустимих доказів, які свідчили б про фіктивність укладеного між сторонами договору купівлі-продажу цінних паперів.

28 грудня 2022 року ОСОБА_2 , яка діє від імені ОСОБА_1 , засобами поштового зв`язку звернулася до Верховного Суду із касаційною скаргою на рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 11 жовтня 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 10 листопада 2022 року у зазначеній вище справі.

Касаційна скарга містить клопотання про поновлення строку з посиланням на те, що заявник отримав постанову апеляційного суду лише 28 листопада 2022 року. На підтвердження надано докази.

Згідно відомостей Єдиного державного реєстру судових рішень постанову Київського апеляційного суду прийнято 10 листопада 2022 року та оприлюднено 30 листопада 2022 року.

Оскільки повний текст судового рішення не було вручено у день його проголошення або складення, заявник має право на поновлення пропущеного строку на касаційне оскарження, як такого, що пропущений з поважних причин відповідно до статті 390 ЦПК України.

Зважаючи на те, що строк на касаційне оскарження заявником пропущено з поважних причин, тому він підлягає поновленню.

Як підставу для касаційного оскарження вказаних судових рішень заявник зазначає, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 27 березня 2019 року у справі № 903/439/18, від 27 березня 2019 року № 607/15555/17-ц (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів дійшла наступного висновку.

Згідно зі статтею 129 Конституції України та статей 2, 17 ЦПК України однією з основних засад цивільного судочинства є забезпечення апеляційного перегляду справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частиною першою статті 394 ЦПК України передбачено, що одержавши касаційну скаргу, оформлену відповідно до вимог статті 392 цього Кодексу, колегія суддів у складі трьох суддів вирішує питання про відкриття касаційного провадження (про відмову у відкритті касаційного провадження).

За правилами статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Суд встановив, що 18 березня 2011 року між відповідачем та ТОВ «ІНТЕРІНВЕСТБРОК» укладено договір доручення № Б252 на купівлю цінних паперів, згідно пункту 1.1 якого довіритель (Кілко І. Р.) доручає, а повірений (ТОВ «ІНТЕРІНВЕСТБРОК») зобов`язується купити (придбати) від імені і за рахунок довірителя на біржовому або позабіржовому ринку України узгоджений пакет цінних паперів, а довіритель зобов`язується сплатити повіреному винагороду за виконання дій по прийнятому дорученню. Пунктом 1.3 цього договору його сторонами погоджено вид цінного паперу, придбання яких довіритель доручив повіреному, а саме простий вексель, емітентом якого є ТОВ «ЕМ-СІ-ЕМ-ДЖІ КИЇВ».

18 березня 2011 року ТОВ «ІНТЕРІНВЕСТБРОК» та позивач спільно підписали повідомлення про виконання доручення, яке є додатком № 1 до договору доручення № Б252 на купівлю цінних паперів, яким підтверджено, що повірений в інтересах довірителя (позивача) та діючи від його імені на виконання договору доручення від 18 березня 2011 року № Б252 на купівлю цінних паперів уклав з ТОВ «Інтервіамонт» (продавцем цінних паперів) договір купівлі-продажу цінних паперів № Б252-1 від 18 березня 2011 року.

Умовами договору купівлі-продажу цінних паперів передбачено, що продавець цінних паперів зобов`язується передати у власність покупця цінних паперів ( ОСОБА_3 ) цінні папери, перелік яких викладено у пункті 1.1 договору купівлі-продажу цінних паперів, а саме простий вексель АА2285609 номінальною вартістю 32 000,00 грн, емітентом якого є ТОВ «ЕМ-СІ-ЕМ-ДЖІ КИЇВ».

Сторони цього договору купівлі-продажу цінних паперів визначили загальну номінальну вартість цінних паперів в суму 32 000,00 грн.

Пунктом 2.1.1 договору купівлі-продажу цінних паперів покупець цінних паперів (позивач) взяв на себе зобов`язання здійснити оплату (розрахунок) з ТОВ «Інтервіамонт» за придбані цінні папери в строк не пізніше 1 (одного) робочого дня з дати передачі цінних паперів (пункт 3.2 договору).

18 березня 2011 року між позивачем та ТОВ «Інтервіамонт» було підписано акт прийому-передачі цінних паперів до договору купівлі-продажу цінних паперів від 18 березня 2011 року № Б252-1.

Згідно до цього акта продавець цінних паперів (ТОВ «Інтервіамонт») передав, а покупець цінних паперів (позивач) прийняв наведений у пункті 1 цього акта цінний папір (простий вексель АА2285609 номінальною вартістю 32 000 грн, емітентом якого є ТОВ «ЕМ-СІ-ЕМ-ДЖІ КИЇВ» на загальну суму 32 000,00 грн.

18 березня 2011 року ОСОБА_1 , від імені якої діяв ТОВ «ІНТЕРІНВЕСТБРОК», уклала договір купівлі-продажу цінних паперів № Б256-1 з ТОВ «АВЕРС-СІТІ», за яким ТОВ «АВЕРС-СІТІ» набуло у власність перераховані у пункті 1.1 цінні папери на підставі відповідного акта від 18 березня 2011 року, підписаного сторонами цього договору.

21 березня 2011 року ОСОБА_1 та ТОВ «АВЕРС-С1ТІ» підписали акт заліку взаємних вимог, за яким зарахували однорідні зустрічні вимоги згідно договору купівлі-продажу цінних паперів № Б256-1 та за договором купівлі-продажу майнових прав, за яким ОСОБА_1 набула право власності на майнові права, які раніше належні ТОВ «АВЕРС-СІТІ».

У вказаній справі предметом позову є визнання недійсним договору купівлі-продажу цінних паперів з підстав, передбачених статтею 234 ЦК України.

Цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників (частина перша статті 1 ЦК України).

Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України, частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Статтею 655 ЦК України встановлено, що за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Частиною першою статті 202 ЦК України передбачено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Така дія повинна бути правомірною, а її неправомірність є підставою для визнання правочину недійсним.

Відповідно до положень статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою, шостою статті 203 ЦК України.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).Статтею 203 ЦК України визначено, що зміст правочину не може суперечити ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.

Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі

Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Згідно зі статтею 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином.

Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

Для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. У разі, якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний.

Отже, фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знаючи заздалегідь, що він не буде виконаним; вчиняючи фіктивний правочин, сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. Фіктивним може бути визнаний будь-який правочин, якщо він не має на меті встановлення правових наслідків.

Ознака вчинення його лише для вигляду повинна бути властива діям обох сторін правочину. Якщо одна сторона діяла лише для вигляду, а інша - намагалася досягти правового результату, такий правочин не може бути фіктивним.

У фіктивних правовідносинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву.

Позивач, який звертається до суду з позовом про визнання правочину фіктивним, повинен довести суду відсутність в учасників правочину наміру створити юридичні наслідки.

Подібна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 21 січня 2015 року у справі № 6-197цс14, з якою погодився Верховний Суд у постановах від 14 лютого 2018 року у справі № 379/1256/15-ц (провадження № 61-1300св18), від 08 лютого 2018 року у справі № 756/9955/16-ц (провадження № 61-835св17).

Для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. Судам необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків. У разі, якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний.

Основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов`язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.

Аналогічні висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19), постановах Верховного Суду від 13 березня 2019 року в справі № 757/12646/16, від 28 лютого 2018 року у справі № 909/330/16, від 01 листопада 2018 року в справі № 910/18436/16, від 31 березня 2021 року у справі № 201/2832/19.

Враховуючи викладене, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов правильного висновку про відмову у задоволенні позову, оскільки позивач у цій справі використала придбаний за договором купівлі-продажу цінних паперів простий вексель шляхом продажу його іншій особі (ТОВ «АВЕРС-СІТІ»), за що після підписання акта заліку взаємних вимог отримала у власність інший актив - майнові права на нерухоме майно.

Посилання в касаційній скарзі на судову практику як на обґрунтування своєї позиції, а саме постанови Верховного Суду від 27 березня 2019 року у справі № 903/439/18, від 27 березня 2019 року № 607/15555/17-ц не підлягають врахуванню судом при виборі і застосуванні норм права у цій справі, оскільки фактичні обставини у цих справах різні.

На предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

Викладене узгоджується із правовим висновком, висловленим у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19 (провадження № 14-166цс20).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року в справі № 373/2054/16-ц вказано, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справі «Пономарьов проти України» та ін.) повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію.

Наведені норми закону та позиція Верховного Суду дають підстави для висновку про законність оскаржуваних судових рішень.

Згідно з положеннями пункту 5 частини другої статті 394 ЦПК України у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини другої статті 389 цього Кодексу суд може визнати таку касаційну скаргу необґрунтованою та відмовити у відкритті касаційного провадження, якщо Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку або коли Верховний Суд вважатиме за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах).

Таким чином, у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 необхідно відмовити, оскільки доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Згідно з частиною шостою статті 394 ЦПК України ухвала про відмову у відкритті касаційного провадження повинна містити мотиви з яких суд дійшов висновку про відсутність підстав для відкриття касаційного провадження.

На підставі наведеного, колегія суддів дійшла висновку, що правильність застосування судами вищевказаних норм матеріального та процесуального права не викликає розумних сумнівів, а касаційна скарга є необґрунтованою.

Керуючись статтею 390, пунктом 5 частини другої статті 394 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду,

УХВАЛИВ:

Клопотання ОСОБА_1 про поновлення строку на касаційне оскарження судових рішень задовольнити.

Поновити ОСОБА_1 строк на касаційне оскарження рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 11 жовтня 2021 року та постанови Київського апеляційного суду від 10 листопада 2022 року.

У відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 11 жовтня 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 10 листопада 2022 року у справі за позовом ОСОБА_1 до товариства з обмеженою відповідальністю «Інтервіамонт» про визнання недійсним договору купівлі-продажу цінних паперів - відмовити.

Копію ухвали та додані до скарги матеріали направити заявнику.

Ухвала оскарженню не підлягає.

Судді: А. І. Грушицький

І. В. Литвиненко

Є. В. Петров