Рішення

від 10.01.2023 по справі 914/652/22

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЛЬВІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЛЬВІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

79014, м. Львів, вул. Личаківська, 128

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

10.01.2023 Справа № 914/652/22

Господарський суд Львівської області у складі судді Запотічняк О.Д.

за участю секретаря судового засідання Яремко В.Я.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку загального позовного провадження справу

за позовом: Приватного акціонерного товариства Торговий центр А, с. Чернилява, Яворівський район, Львівська область,

до відповідача: Департамент економічного розвитку Львівської міської ради, м. Львів,

за участю третьої особи на стороні позивача без самостійних вимог щодо предмету спору: Приватне підприємство Житлобудінвест, м. Перемишляни, Львівська обл.,

про: визнання договору про сплату пайового внеску не дійсним,

за участю представників:

від позивача: Цепко І.С.;

від відповідача: Шмотолоха О.П.;

від третьої особи: не з`явився;

Хід розгляду справи.

Приватне акціонерне товариство Торговий центр А звернулося до Господарського суду Львівської області з позовом до Департаменту економічного розвитку Львівської міської ради та третьої особи на стороні позивача без самостійних вимог щодо предмету спору Приватного підприємства Житлобудінвест про визнання договору про сплату пайового внеску не дійсним.

Ухвалою від 25.04.2022 року суд відкрив провадження у справі за правилами загального позовного провадження, залучив Приватне підприємство «Житлобудінвест» як третю особу на стороні позивача без самостійних вимог щодо предмету спору та призначив розгляд справи на 24.05.2022 року.

24.05.2022 через відділ документообігу представником третьої особи подано пояснення щодо позову (Вх. № 10939/22).

Ухвалою від 24.05.2022 суд відклав розгляд справи на 06.06.2022.

06.06.2022 представником відповідача подано заяву про застосування строків позовної давності (Вх. № 11875/22) та пояснення (Вх. № 11876/22).

В судовому засіданні 06.06.2022 судом оголошено перерву до 13.06.2022.

Ухвалою від 13.06.2022 суд продовжив строк підготовчого провадження та відклав розгляд справи на 05.07.2022.

Ухвалами від 05.07.2022, 09.08.2022 суд відклав підготовче провадження на 09.08.2022 та 17.08.2022 відповідно.

11.08.2022 на адресу суду надійшли письмові пояснення позивача (Вх. № 16907/22).

16.08.2022 представником позивача подано клопотання про долучення до матеріалів справи документів (Вх. № 17216/22).

У зв`язку з перебуванням судді Запотічняк О.Д. на лікарняному, підготовче засідання 17.08.2022 не відбулось. Ухвалою від 22.08.2022 суд призначив розгляд справи на 20.09.2022.

Ухвалою від 20.09.2022 суд закрив підготовче провадження у справі та призначив розгляд справи по суті на 10.10.2022.

Судове засідання призначене на 10.10.2022 о 11:00 не відбулось, у зв`язку з оголошенням системою цивільної оборони у м. Львові та Львівській області повітряної тривоги, всі працівники та відвідувачі суду 10 жовтня 2022 з 07:27 до 12:21 перебували в укритті цивільного захисту адміністративної будівлі суду. Крім того, внаслідок ракетних ударів по об`єктах енергетики м. Львова, будівля Господарського суду Львівської області була відключена від електричної енергії з 11:00 год до 21:40 год, про що складено відповідний Акт про відключення електроенергії від 11.10.2022.

Ухвалою від 11.10.2022 суд призначив розгляд справи на 25.10.2022.

Ухвалою від 25.10.2022 суд відклав розгляд справи на 10.11.2022.

В судовому засіданні 10.11.2022 судом оголошено перерву до 22.11.2022.

Судове засідання призначене на 22.11.2022 о 16:00 не відбулось, у зв`язку з відключенням приміщення суду від електричної енергії з 15:45 год.

Ухвалою від 23.11.2022 суд призначив розгляд справи на 13.12.2022.

Ухвалами від 13.12.2022 та 27.12.2022 суд відкладав розгляд справи на 27.12.2022 та 10.01.2023 відповідно.

В судове засідання 10.01.2023 з`явився представник Позивача, надала пояснення по суті спору, просила позов задоволити, представник Відповідача проти позовних вимог заперечила, просила в задоволенні таких відмовити в повному обсязі, представник третьої особи не з`явився, причин не явки не вказав.

Згідно п. 1 ч. 3 ст. 202 ГПК України, якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи у разі неявки в судове засідання учасника справи (його представника) без поважних причин або без повідомлення причин неявки. Оскільки сторони були належним чином повідомлені про час, дату та місце розгляду справи, однак не скористались своїм правом, та не з`явились в судове засідання, суд розглядає справу за наявними доказами у справі.

В судовому засіданні 10.01.2023 судом проголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Правова позиція позивача.

Позовні вимоги мотивовані тим, що оспорюваний договір про пайову участь № 38 від 02.02.2017 укладено з порушеннями, а саме зміст договору пайової участі прямо суперечить вимогам законодавства, що є підставою для визнання його недійсним в силу ч. 1 ст. 215 Цивільного кодексу України та договір пайової участі був укладений позивачем під впливом тяжкої обставини і на вкрай невигідних умовах, оскільки без укладення зазначеного Договору неможливо було б забезпечити введення об`єкта будівництва в експлуатацію, чим порушувались би права інвесторів будівництва.

Зазначила, що містобудівні умови та обмеження видані Замовнику 16 рішеннями, які затверджені виконавчим комітетом ЛМР від 16.03.2018 року, серед яких Рішення на затвердження містобудівних умов на обмежень №279, на проектування та Будівництво багатоквартирного житлового будинку №4 блок-секцій 4.1, 4.2, 4.3 та центру розвитку дитини на вул.3алізничній,7 . На підставі цього рішення ПП «Житлобудінвест» у 2019 році було розроблено проект на будівництво багатоквартирного житлового будинку №4 блок-секцій 4.1, 4.2, 4.3 та центру розвитку дитини на вул.3алізничній,7, який у 2020 році пройшов експертизу в ДП «Західний експертно-технічний центр держпраці».

Відтак наведені обставини у сукупності є підставою для визнання оспорюваного Договору про пайову участь № 38 від 02.02.2017 недійсним, що передбачено статтею 233 Цивільного кодексу України, а також проти волі позивача, що не відповідає частині 3 статті 203 Цивільного кодексу України.

Правова позиція відповідача.

Відповідачем подано заяву про застосування строків позовної давності (Вх. № 11875/22 від 06.06.2022) та пояснення (Вх. № 11876/22 від 06.06.2022).

Департамент економічного розвитку Львівської міської ради заперечив щодо задоволення позовної заяви, обгрунтовуючи наступним.

Львівською міською радою прийнято ухвалу від 03.04.2008 № 1697 «Про порядок залучення коштів інвесторів (замовників, забудовників) на розвиток інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури м. Львова» (із змінами та доповненнями) в редакції, що була чинна на момент укладення договору, визначено право Львівської міської ради залучати кошти замовників будівництва в порядку пайової участі у створення соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури міста за нормативами затвердженими Львівською міською радою. Порядок на час укладення спірного договору не був скасований, в тому числі і в судовому порядку.

У справі № 914/1311/21, яке постановою Західного апеляційного господарського суду залишено без змін, задоволено позов керівника Франківської окружної прокуратури м. Львова поданого в інтересах департаменту економічного розвитку Львівської міської ради до ПрАТ «Торговий центр «А» про стягнення пайового внеску в розмірі 4 202 147, 99 грн. за договором про пайову участь від 02.02.2017 № 38.

Вказаним судовим рішенням встановлено, що укладаючи 02.02.2017 року договір, сторони діяли відповідно до чинних на цей час приписів цього Закону та встановили обов`язок відповідача, передбачений Законом. Більше того, відповідно до пункту 2 розділу II Прикінцевих та перехідних положень Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні" договори про сплату пайової участі, укладені до 01 січня 2020 року, є дійсними та продовжують свою дію до моменту їх повного виконання.

Відтак, укладений між позивачем та відповідачем договір про пайову участь замовника будівництва у створення і розвиток інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури міста від 02.02.2017 року є чинним та продовжує свою дію до моменту його повного виконання сторонами.

Зазначила, що зміст та умови оспорюваного правочину відповідають положенням Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», а тому доводи позивача щодо порушення при укладенні договору статей 203, 215 Цивільного кодексу України та вказаного закону є необґрунтованими.

Позивачем також не доведено належними та допустимими доказами, що оспорюваний договір укладено саме під впливом тяжких для нього обставин, проти його волі та на вкрай невигідних умовах.

Заперечуючи твердження позивача щодо нечинності містобудівних умов зазначила, що дійсно виконавчим комітетом Львівської міської ради були прийняті рішення 16.03.2018 року, зокрема:

- № 276 «Про затвердження містобудівних умов та обмежень для проектування об`єкта будівництва ПАТ «Торговий центр «А» багатоквартирного житлового будинку № 1 (блок секції 1.1, 1.2, 1.3) з підземним паркінгом та вбудованими приміщеннями громадського призначення на вул.Залізничній, 7» та

- № 279 «Про затвердження містобудівних умов та обмежень дляпроектування об`єкта будівництва ПАТ «Торговий центр «А» багатоквартирного житлового будинку № 4 (блок секції 4.1, 4.2, 4.3) та центру розвитку дитини на вул. Залізничній, 7», однак це є різні об`єкти будівництва, відтак позивач не може бути звільнений від сплати пайового внеску за багатоквартирний житловий будинок № 1, тому що у багатоквартирному житловому будинку № 4 є центр розвитку дитини.

Правова позиція третьої особи.

ПП «Житлобудінвет» подало пояснення по суті спору (Вх. № 10939/22), вважає позовні вимоги підставними, обгрунтованими та такими, що підлягають до задоволення, з огляду на те, що Позивачем належним чином обгрунтовано вимоги, що без укладення оспорюваного договору неможливо було б прийняти в експлуатацію об`єкт будівництва: «Будівництво багатоквартирних житлових будинків блок- секцій 1.1,1.2,1.3 з підземним паркінгом та вбудованими приміщеннями громадського призначення на вул.Залізничній,7 у м. Львові».

Фактичні обставини справи, встановлені судом.

27.01.2017 р. департаментом економічного розвитку Львівської міської ради розроблено попередній розрахунок пайового внеску у створенні і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури м. Львова для ПрАТ «Торговий центр «А» при будівництві багатоквартирного житлового будинку № 1 (блок секції 1.1, 1.2, 1.3) з підземним паркінгом та вбудованими приміщеннями громадського призначення на вул. Залізничній, 7 у м. Львові.

02.02.2017 між Департаментом економічного розвитку Львівської міської ради та ПрАТ «Торговий центр А» укладено договір про пайову участь № 38, у зв`язку із здійсненням будівництва багатоквартирного житлового будинку № 1 (блок секції 1.1, 1.2, 1.3) з підземним паркінгом та вбудованими приміщеннями громадського призначення за адресою вул. Залізнична, 7 у м. Львові.

Відповідно до п. 1.1 договору, замовник зобов`язується здійснити відрахування у створення і розвиток інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури міста шляхом сплати пайового внеску на умовах і порядку, передбаченому цим договором.

Адреса і вид об`єкта містобудування, будівництво якого здійснює замовник: м. Львів, вул. Залізнична, 7 (Залізничний район) (п. 1.2 договору).

Відповідно до п. 2.2 договору, зобов`язанням замовника є сплатити пайовий внесок на створення і розвиток інженерно-транспортної та соціальної інфраструктура м. Львова в сумі

4 202 147, 99 грн по 31.12.2018 (але не пізніше дати прийняття об`єкта будівництва в експлуатацію).

16.03.2018 року виконавчим комітетом Львівської міської ради було прийнято рішення № 276 «Про затвердження містобудівних умов та обмежень для проектування об`єкта будівництва ПАТ «Торговий центр «А» багатоквартирного житлового будинку № 1 (блок секції 1.1, 1.2, 1.3) з підземним паркінгом та вбудованими приміщеннями громадського призначення на вул. Залізничній, 7», також у вказаному рішенні зазначено що, втратило чинність рішення виконавчого комітету від 29.12.2016 № 1281.

16.03.2018 року виконавчим комітетом Львівської міської ради було прийнято рішення № 279 «Про затвердження містобудівних умов та обмежень для проектування об`єкта будівництва ПАТ «Торговий центр «А» багатоквартирного житлового будинку № 4 (блок секції 4.1, 4.2, 4.3) та центру розвитку дитини на вул. Залізничній, 7».

18.12.2018 між позивачем та відповідачем укладено додаткову угоду № 247 про внесення змін до договору про пайову участь від 02.02.2017 № 38, згідно з якою перенесено термін сплати пайового внеску по 20.12.2019 (але не пізніше дати введення об`єкта в експлуатацію).

Звертаючись до суду з позовом, позивач зазначає, що основою не дійсності Договору, є ті обставини, що на даний момент містобудівні умови і обмеження які були підставою укладення Договору про сплату пайового внеску є не чинними, оскільки вони втратили чинність у зв`язку з винесенням рішення Виконавчого комітету ЛМР від 16.03 2018 року №276 «Про затвердження містобудівних умов та обмежень для проектування об`єкта будівництва ПАТ «Торговий центр «А» багатоквартирного житлового будинку № 1 (блок секції 1.1, 1.2, 1.3) з підземним паркінгом та вбудованими приміщеннями громадського призначення».

Позивач зазначає, що при укладенні Договору не було додержано вимоги частини першої статті 203 ЦК України, згідно якої зміст правочину не може суперечити цьому кодексу, іншим актам цивільного законодавства, оскільки з 01.01.2020 у замовників відсутній обов`язок перераховувати до відповідного місцевого бюджету кошти для створення і розвитку інфраструктури населеного пункту, як і відсутні обов`язок укладати з органом місцевого самоврядування відповідний Договір про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту, з огляду на виключення статті 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» з 01.01.2020.

ПрАТ «Торговий центр А» покликається, що зміст договору пайової участі прямо суперечить вимогам законодавства, що є підставою для визнання його недійсним в силу частини 1 статті 215 Цивільного кодексу України, адже до пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту не залучаються замовники у разі будівництва об`єктів будівництва за умови спорудження на цій же земельній ділянці об`єктів соціальної інфраструктури (згідно абз. 6 ч. 4 ст. 40 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності").

Також зазначає, що оспорюваний Договір укладено під впливом тяжких обставин і на вкрай невигідних умовах, оскільки через не приведення актів законодавства у відповідність до Закону № 132-ІХ без укладення зазначеного Договору неможливо було б забезпечити введення об`єкта будівництва в експлуатацію, чим порушувались би права інвесторів будівництва.

Таким чином наведені обставини у сукупності є підставою для визнання оспорюваного Договору про пайову участь № 38 від 02.02.2017 недійсним.

Оцінка суду.

Відповідно до ч. 1 статті 202 ЦК України, правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Згідно з ч.1 статті 509 ЦК України, зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Частина 2 статті 509 ЦК України передбачає, що зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.

Відповідно п.1 ч. 2 статті 11 ЦК України, підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Згідно з ч. 1 статті 626 ЦК України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Судовий захист майнових інтересів осіб, названих у статті 4 Господарського процесуального кодексу України, відповідно до пункту 3 частини 2 статті 16 Цивільного кодексу України та частини 2 статті 20 Господарського кодексу України здійснюється шляхом розгляду справ, зокрема, за позовами про визнання правочину недійсним.

Загальні підстави визнання недійсними угод і настання відповідних наслідків встановлені статтями 215, 216 Цивільного кодексу України.

Відповідно до ст. 215 Цивільного кодексу України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Згідно із частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 Цивільного кодексу України, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

З урахуванням викладеного, недійсність правочину зумовлюється наявністю дефектів його елементів: дефекти (незаконність) змісту правочину; дефекти (недотримання) форми; дефекти суб`єктного складу; дефекти волі - невідповідність волі та волевиявлення.

Пунктом 2.1 постанови Пленуму Вищого господарського суду України «Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними» № 11 від 29.05.2013 визначено, що вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків.

У відповідності до ст. 204 Цивільного кодексу України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Відтак, в силу припису статті 204 Цивільного кодексу України правомірність правочину презюмується.

Отже, заявляючи позов про визнання недійсним договору, позивач має довести наявність тих обставин, з якими закон пов`язує визнання угод недійсними і настанням відповідних наслідків.

За приписами ст. 3 ЦК України загальними засадами цивільного законодавства є: неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини; неприпустимість позбавлення права власності, крім випадків, встановлених Конституцією України та законом; свобода договору; свобода підприємницької діяльності, яка не заборонена законом; судовий захист цивільного права та інтересу; справедливість, добросовісність та розумність.

Сторони є вільними у виборі контрагента, у визначенні умов договору із врахуванням вимог чинних правових актів, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (ст. 627 ЦК України).

Так, у силу ч. 1 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Відповідно до частин 1-3, 8-9 статті 40 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" від 17.02.2011 № 3038-VI (в редакції, що діяла на момент укладення оспорюваного договору) порядок залучення, розрахунку розміру і використання коштів пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту встановлюють органи місцевого самоврядування відповідно до цього Закону. Замовник, який має намір щодо забудови земельної ділянки, у відповідному населеному пункті, зобов`язаний взяти участь у створенні і розвитку інженерно - транспортної та соціальної інфраструктури населеного пункту. Пайова участь у розвитку інфраструктури населеного пункту полягає у перерахуванні замовником до прийняття об`єкта будівництва в експлуатацію до відповідного місцевого бюджету коштів для створення і розвитку зазначеної інфраструктури. Розмір пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту визначається протягом десяти робочих днів з дня реєстрації органом місцевого самоврядування звернення замовника про укладення договору про пайову участь та доданих до нього документів, що підтверджують вартість будівництва об`єкта, з техніко-економічними показниками. У разі зміни замовника розмір пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту зменшується на суму коштів, сплачених попереднім замовником відповідно до укладеного ним договору про пайову участь. Договір про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту укладається не пізніше ніж через 15 робочих днів з дня реєстрації звернення замовника про його укладення, але до прийняття об`єкта будівництва в експлуатацію.

На виконання положень статті 40 Закону, Львівською міською радою було прийнято ухвалу від 03.04.2008 № 1697 «Про порядок залучення коштів інвесторів (замовників, забудовників) на розвиток інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури м. Львова» (надалі - Порядок).

Як встановлено судом, 27.01.2017 р. департаментом економічного розвитку Львівської міської ради розроблено попередній розрахунок пайового внеску у створенні і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури м. Львова для ПрАТ «Торговий центр «А» при будівництві багатоквартирного житлового будинку № 1 (блок секції 1.1, 1.2, 1.3) з підземним паркінгом та вбудованими приміщеннями громадського призначення на вул. Залізничній, 7 у м. Львові.

02.02.2017 між Департаментом економічного розвитку Львівської міської ради та ПрАТ «Торговий центр А» укладено договір про пайову участь № 38, у зв`язку із здійсненням будівництва багатоквартирного житлового будинку № 1 (блок секції 1.1, 1.2, 1.3) з підземним паркінгом та вбудованими приміщеннями громадського призначення за адресою вул. Залізнична, 7 у м. Львові. Відповідно до умов якого, Позивач зобов`язаний сплатити пайовий внесок до 31.12.2018 (але не пізніше дати прийняття об`єкта будівництва в експлуатацію).

Додатковою угодою №247 від 17.12.2018 про внесення змін до договору про пайову участь від 02.02.2017 сторони погодили сплату пайового внеску до 20.12.2019 (але не пізніше дати прийняття об`єкта будівництва в експлуатацію).

З 01 січня 2020 року набули чинності норми Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні», якими була скасована стаття 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності».

Згідно з частиною 2 Розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні» № 132-IX від 20 вересня 2019 року (надалі - Закон № 132-ІХ) договори про сплату пайової участі, укладені до 1 січня 2020 року, є дійсними та продовжують свою дію до моменту їх повного виконання.

Відтак, посилання позивача на те, що не було додержано вимоги частини першої статті 203 ЦК України, згідно якої зміст правочину не може суперечити цьому кодексу, іншим актам цивільного законодавства, оскільки з 01.01.2020 у замовників відсутній обов`язок перераховувати до відповідного місцевого бюджету кошти для створення і розвитку інфраструктури населеного пункту, як і відсутні обов`язок укладати з органом місцевого самоврядування відповідний Договір про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту, з огляду на виключення статті 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» з 01.01.2020 не заслуговує на увагу суду, оскільки прикінцевими та перехідними положеннями Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні» чітко визначено, що договори про сплату пайової участі, укладені до 1 січня 2020 року, є дійсними та продовжують свою дію до моменту їх повного виконання.

Щодо покликання ПАТ «Торговий центр «А» на те, що зміст договору пайової участі прямо суперечить вимогам законодавства, що є підставою для визнання його недійсним в силу частини 1 ст. 215 Цивільного кодексу, адже до пайової участі розвитку інфраструктури населеного пункту не залучаються замовники у разі будівництва об`єктів будівництва за умови спорудження на цій же земельній ділянці об`єктів соціальної інфраструктури, суд зазначає наступне.

1. Суд надає оцінку договірним умовам на момент їх укладення.

2.Договір про пайову участь № 38 від 02.02.2017 укладений у зв`язку із здійсненням будівництва багатоквартирного житлового будинку № 1 (блок секції 1.1, 1.2, 1.3) з підземним паркінгом та вбудованими приміщеннями громадського призначення за адресою вул. Залізнична, 7 у м. Львові яким не передбачено будівництва об`єкту соціальної інфраструктури.

Доводи позивача щодо будівництва об`єкту соціальної інфраструктури не заслуговують на увагу суду, оскільки, рішення виконавчого комітету ЛМР № 279 від 16.03.2018 «Про затвердження містобудівних умов та обмежень для проектування об`єкта будівництва ПАТ «Торговий центр «А» багатоквартирного житлового будинку № 4 (блок секції 4.1, 4.2, 4.3) та центру розвитку дитини на вул. Залізничній, 7» стосується нового та іншого об`єкта будівництва, якого на момент укладення спірного договору не існувало.

Суд наголошує, що доказів того, що будівництво багатоквартирного житлового будинку № 1 (блок секції 1.1, 1.2, 1.3) з підземним паркінгом та вбудованими приміщеннями громадського призначення на яке укладено оспорюваний договір про пайову участь не підпадає під перелік об`єктів, які звільнені законом від сплати пайової участі, підстав для звільнення від сплати такого внеску позивачем не наведено, як і не надано доказів здійснення будівництва таких об`єктів.

Отже, суд дійшов висновку, що зміст та умови оспорюваного правочину відповідають положенням Закону України №132-ІХ від 20.09.2019, а тому доводи позивача щодо порушення при укладенні договору статей 203, 215 Цивільного кодексу України та вказаного закону є необґрунтованими.

Покликання позивачем на те,що скасована стаття 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» і з 01.01.2020 у замовників відсутній обов`язок перераховувати до відповідного місцевого бюджету кошти для створення і розвитку інфраструктури населеного пункту, як і відсутні обов`язок укладати з органом місцевого самоврядування відповідний Договір про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту, з огляду на виключення статті 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» з 01.01.2020 не заслуговує на увагу суду, оскільки прикінцевими та перехідними положеннями Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні» чітко визначено, що договори про сплату пайової участі, укладені до 1 січня 2020 року, є дійсними та продовжують свою дію до моменту їх повного виконання.

Також позивач зазначає, що оспорюваний Договір укладено під впливом тяжких обставин і на вкрай невигідних умовах, оскільки через не приведення актів законодавства у відповідність до Закону № 132-ІХ без укладення зазначеного Договору неможливо було б забезпечити введення об`єкта будівництва в експлуатацію, чим порушувались би права інвесторів будівництва.

Згідно з ч. 1 ст. 233 Цивільного кодексу України правочин, який вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах (зокрема, реалізації за низьку оплату майна, що має значну цінність), під впливом тяжкої для неї обставини і добровільно, тобто за відсутності насильства, обману чи помилки, може бути визнаний судом недійсним незалежно від того, хто був ініціатором такого правочину.

У вирішенні спорів про визнання правочинів недійсними на підставі ст. 230, 233 Цивільного кодексу України господарські суди повинні мати на увазі, що відповідні вимоги можуть бути задоволені за умови доведеності позивачем фактів обману, наявності тяжких обставин і наявності їх безпосереднього зв`язку з волевиявленням другої сторони щодо вчинення правочину.

За змістом ст. 233 Цивільного кодексу України для визнання правочину недійсним необхідно встановити наявність двох обставин: тяжких обставин та вкрай невигідних умов вчинення правочину. Особа (фізична чи юридична) має вчиняти такий правочин добровільно, без наявності насильства, обману чи помилки. Особа, яка оскаржує правочин, має довести, що за відсутності тяжкої обставини правочин не було б вчинено взагалі або вчинено не на таких умовах.

Правочини, що вчиняються особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах (ст. 233 Цивільного кодексу України), характеризуються тим, що особа їх вчиняє добровільно, усвідомлює свої дії, але вимушена це зробити через тяжкі обставини і на вкрай невигідних умовах, а тому волевиявлення особи не вважається вільним і не відповідає її внутрішній волі.

Основною ознакою правочину, який вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, є те, що він повинен бути вчинений саме для усунення або зменшення цих тяжких обставин. Особа (фізична чи юридична) має вчиняти такий правочин добровільно, без наявності насильства, обману чи помилки.

Тяжка обставина є оцінювальною категорією і має визначатися судом з урахуванням всіх обставин справи. Особа, яка оскаржує правочин, повинна довести, що за відсутності тяжких обставин вона взагалі або на зазначених умовах не уклала б такий правочин.

Дана позиція також узгоджується з постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 26.11.2019 у справі №907/738/16.

Для того щоб правочин було визнано недійсним з підстав, передбачених ст. 233 Цивільного кодексу України, необхідна наявність таких підстав, зокрема: 1) наявність в особи, що вчиняє правочин, тяжких обставин: хвороба, смерть годувальника, загроза втратити житло чи загроза банкрутства та інші обставини; 2) правочин повинен бути вчинений саме для усунення та/або зменшення тяжких обставин; 3) правочин повинен бути вчинений особою добровільно, без наявності насильства, обману чи помилки; 4) особа повинна усвідомлювати свої дії, але вимушена це зробити через тяжкі обставини.

Крім того, необхідним критерієм для визнання правочину недійсним з передбачених вище підстав, є доведення нерозривного причинно-наслідкового зв`язку між тяжкими обставинами та вчиненням спірного правочину, який вчиняється виключно для усунення та/або зменшення тяжких обставин, тобто основний акцент необхідно зробити на об`єктивній та суб`єктивній стороні.

Проте, по-перше, позивачем не надано доказів щодо наявності реальної тяжкої обставини; по-друге, невигідні умови безпосередньо мають бути пов`язані з обставинами вчинення правочину. Тобто внаслідок вчинення такого правочину особа отримує можливість вирішити проблему (усунути тяжку обставину), яка змусила її це зробити. Разом з тим, позивачем не надано доказів на підтвердження наявності причинно-наслідкового зв`язку між тяжкими обставинами та вчиненням спірного правочину і не зазначено, яким чином внаслідок вчинення спірного правочину він отримав можливість усунути тяжку обставину.

По-третє, умови правочину повинні бути не просто невигідними, а вкрай невигідними. Тобто такі умови мають бути явно кабальними для особи. Усупереч зазначеному, позивачем не доведено, що умови правочину були вкрай невигідними для нього та те, що договір був вчинений саме для усунення/зменшення відповідної тяжкої обставини.

По-четверте, хоча Цивільний кодекс України і не встановлює, чого саме мають стосуватися умови правочину, однак з аналізу цієї норми випливає, що це насамперед ціна або інші обтяжливі для особи обов`язки. Однак позивачем взагалі не конкретизовано, які саме умови оспорюваного договору є вкрай обтяжливими для нього.

Враховуючи наведене позивачем не доведено належними та допустимими доказами, що оспорюваний договір про пайову участь укладено саме під впливом тяжких для нього обставин, проти його волі та на вкрай невигідних умовах.

Не можуть бути взяті до уваги посилання позивача на позиції Верховного Суду у справах з подібними правовідносинами від 30.07.2020 у справі №909/1143/19, від 30.09.2020 у справі №904/4442/19.

Суд зазначає, що під судовими рішеннями в подібних правовідносинах необхідно розуміти такі рішення, де подібними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог і встановлені судом фактичні обставини, а також наявне однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин (п.6.30 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.05.2020 у справі № 910/719/19, п.5.5 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.06.2018 у справі №922/2383/16; постанова Великої Палати Верховного Суду від 12.12.2018 у справі № 2-3007/11; постанова Великої Палати Верховного Суду від 16.01.2019 у справі № 757/31606/15-ц).

Так, предметом позову у справі № 909/1143/19 була вимога про визнання укладеним договору про пайову участь замовників будівництва у створенні і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури міста в редакції позивача, у задоволені якої було відмовлено, оскільки з 01.01.2020 набули чинності норми Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні", які скасовують статтю 40 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" та, відповідно, із скасуванням статті 40 Закону Положення про пайову участь замовників будівництва у створенні і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури міста не відповідає нормам вказаного Закону, відповідно до підпункту 3 пункту 2 прикінцевих та перехідних положень якого, замовник будівництва зобов`язаний протягом 10 робочих днів після початку будівництва об`єкта звернутися до відповідного органу місцевого самоврядування із заявою про визначення розміру пайової участі щодо об`єкта будівництва, до якої додаються документи, що підтверджують вартість будівництва об`єкта, а отже покладення обов`язку з участі у розвитку інфраструктури міста на відповідача є передчасним, оскільки відповідач у справі не є замовником будівництва, оскільки управлінням не було надано суду доказів того, що відповідач станом на момент винесення рішення у справі розпочав будівництво об`єкта, отримав дозвільні документи на початок будівництва.

В свою чергу, предметом позову у справі № 904/4442/19 була вимога про визнання укладеним договору про пайову участь замовників на розвиток інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури міста Дніпра, у задоволенні якої відмовлено, оскільки відсутнє положення закону, яке б зобов`язувало відповідача укласти з позивачем відповідний договір про пайову участь у розвитку інфраструктури міста Дніпро.

Дані предмети позову є різними, що виключає подібність спірних правовідносин у зазначених справах.

Підсумовуючи викладене, суд дійшов висновку, що позовні вимоги є безпідставними, не доведені належними та допустимими доказами, тому до задоволення не підлягають.

Щодо застосування строків позовної давності.

Представником Відповідача подано заяву про застосування строків позовної давності, оскільки позов подано із пропущенням строку позовної давності. Зазначає, що строк позовної давності коли позивач міг дізнатись про порушення його права розпочався з моменту підписання договору про пайову участь від 02.02.2017 і сплив 03.20.2020, позов подано до суду 06.04.2022р.

Відповідно до ст. 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (п. 51 рішення від 22.10.1996 за заявами № 22083/93, № 22095/93 у справі "Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства"; п. 570 рішення від 20.09.2011 за заявою у справі "ВАТ "Нафтова компанія "Юкос" проти Росії").

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (ст. 257 ЦК України).

Частиною 4 ст. 267 ЦК України передбачено, що сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові.

Позовна давність не є інститутом процесуального права та не може бути відновлена (поновлена) в разі її спливу, але за приписом частини п`ятої статті 267 ЦК України позивач має право отримати судовий захист у разі визнання судом поважними причин пропуску позовної давності.

При цьому саме на позивача покладено обов`язок доказування тієї обставини, що строк було пропущено з поважних причин, що випливає із загального правила, встановленого статтею 74 ГПК України, про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести відсутність об`єктивних перешкод для вчасного звернення позивача з вимогою про захист порушеного права.

Оскільки суд дійшов висновку, що позовні вимоги не підлягають до задоволення по суті предмету спору, тому відсутні підстави для застосування строку позовної давності.

Відповідно до вимог ч.1 ст.73 ГПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно ч.1 ст.74 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

У відповідності до ст.76 ГПК України, належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Зі змісту ст. 77 ГПК України, вбачається, що обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються.

Статтею 86 ГПК України, встановлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Враховуючи наведене, суд розглянувши позовні вимоги, вважає такі необґрунтованими, не доведеними належними та допустимими доказами, а тому заявлені вимоги не підлягають до задоволення.

Судові витрати.

За приписами ст. 129 Господарського процесуального кодексу України, судовий збір у разі відмови у позові покладається на позивача.

Керуючись ст. ст. 2, 13, 74, 73, 76-78, 86, 129, 236-241 ГПК України, суд,

В И Р І Ш И В :

У задоволенні позовних вимог відмовити.

Рішення набирає законної сили в порядку, передбаченому ст. 241 ГПК України.

Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку до Західного апеляційного господарського суду в порядку, встановленому розділом IV ГПК України.

Повний текст рішення складено та підписано 19.01.2023.

Суддя Запотічняк О.Д.