Ухвала

від 17.01.2023 по справі 918/327/22

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

УХВАЛА

17 січня 2023 року

м. Київ

cправа № 918/327/22

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Волковицька Н. О. - головуючий, Могил С. К., Случ О. В.,

секретар судового засідання - Мельникова Л. В.,

розглянувши касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Фірма Либідь"

на рішення Господарського суду Рівненської області від 26.07.2022 та постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 19.10.2022 у справі

за позовом Управління комунальною власністю Виконавчого комітету Рівненської міської ради

до Товариства з обмеженою відповідальністю "Фірма Либідь"

про звільнення нежитлового приміщення,

(У судовому засіданні взяли участь представник відповідача - Герман Г. Ю.),

ВСТАНОВИВ:

1. В червні 2022 року Управління комунальною власністю Виконавчого комітету Рівненської міської ради звернулося до Господарського суду Рівненської області з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Фірма Либідь" (далі - ТОВ "Фірма Либідь") про звільнення нежитлового приміщення площею 121,2 кв. м, яке знаходиться за адресою вул. Князя Романа, 9, м. Рівне, шляхом виселення.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що між Управлінням комунальною власністю виконавчого комітету Рівненської міської ради та ТОВ "Фірма Либідь" 08.05.2007 укладений договір оренди нежитлового приміщення № 1805, за умовами якого позивач передав, а відповідач прийняв в строкове платне користування нежитлове приміщення загальною площею 157,9 кв. м, розташоване за адресою: вул. Князя Романа, 9, м. Рівне. 07.03.2013, 01.04.2016, 01.02.2019 та 01.10.2019 до договору оренди сторонами вносилися зміни та доповнення, які оформлялися відповідними додатковими договорами до такого Договору. Згідно з додатковим договором від 01.10.2019 до договору оренди загальна площа орендованих відповідачем приміщень зменшилася та склала 121,2 кв. м, про що сторонами було підписано акт від 01.10.2019 № 596. За вказаним договором в оренду відповідачу було передане майно, що перебуває в комунальній власності, тому на правовідносини між позивачем та відповідачем поширюється дія Закону України "Про оренду державного та комунального майна" у редакції Закону № 157-ІХ. Після введення в дію вказаного Закону, договори оренди комунального майна, що укладені до набрання чинності цим Законом, з 01.07.2020 продовжуються в порядку, визначеному цим Законом.

Оскільки відповідач не подав заяву по продовження договору оренди, Управління комунальною власністю листом від 02.11.2021 № 08-823 повідомило орендаря про припинення дії договору оренди, на який його було укладено, та про необхідність повернути орендоване майно з оренди 09.12.2021 о 12:00 год. за актом прийому-передачі. Орендар в зазначений час з`явився, проте відмовився передавати приміщення, про що складено відповідний акт від 09.12.2021 № 771.

2.1. Рішення Господарського суду Рівненської області від 26.07.2022 у справі № 918/327/22, залишеним без змін постановою Північно-західного апеляційного господарського суду від 19.10.2022 позов задоволено.

Рішення судів аргументовані тим, що відповідач не подав заяву про продовження договору оренди та відмовився передавати приміщення орендодавцю.

Додатковим договором від 07.03.2013 продовжено строк дії договору на два роки одинадцять місяців - з 07.03.2013 по 06.02.2016, отже строк дії договору оренди після 06.02.2016 продовжувався з 07.02.2016 по 06.01.2019, з 07.01.2019 по 06.12.2021.

Враховуючи, що з 01.07.2020 спірний договір оренди мав продовжуватися в порядку, передбаченому Законом України від 03.10.2019 № 157-ІХ "Про оренду державного та комунального майна", то відповідач, як чинний орендар, повинен був не пізніше ніж за три місяці до закінчення строку дії договору оренди подати заяву шляхом заповнення електронної форми через особистий кабінет в електронній торговій системі про продовження договору оренди.

Разом з тим, відповідач такої заяви до 06.09.2021 не подав, а також не підписав акт приймання-передачі майна, який засвідчував би факт повернення відповідачем спірного майна орендодавцю, що свідчить про продовження користування орендарем спірним майном.

Оскільки обов`язок орендаря повернути майно з орендного користування після припинення договору оренди передбачений нормами чинного законодавства, а також умовами договору оренди, місцевий господарський суд дійшов обґрунтованого висновку про задоволення позовної вимоги щодо звільнення ТОВ "Фірма Либідь" нежитлового приміщення загальною площею 121,2 кв. м, що знаходиться за адресою: вул. Князя Романа, 9, м. Рівне, шляхом виселення та передання за актом прийому-передачі Управлінню комунальною власністю Виконавчого комітету Рівненської міської ради.

Щодо посилання відповідача на постанову Великої Палати Верховного Суду від 22.06.2021 у справі № 334/3161/17 у якій Суд зазначив висновок стосовно того, коли виникає право власності в набувача нерухомого майна за договором купівлі-продажу, апеляційний господарський суд зауважив, що предметом розгляду цієї справи № 918/327/22 є повернення майна після закінчення терміну дії договору оренди комунального майна, тобто правовідносини у цій справі та справі № 334/3161/17 регулюються різними нормами права.

3. Не погоджуючись із рішеннями судів попередніх інстанцій, ТОВ "Фірма Либідь" звернулося до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Господарського суду Рівненської області від 26.07.2022 та постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 19.10.2022 у справі № 918/327/22 і прийняти нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог.

Підставою касаційного оскарження є пункт 1 частини другої статті 287 ГПК України.

Скаржник зазначає, що судами не враховано висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22.06.2021 у справі № 334/3161/17, постановах Верховного Суду України від 30.10.2013 у справі № 6-59цс13, від 16.12.2015 у справі № 6-2023цс15, Рішенні Конституційного Суду України від 13.03.2012 у справі № 5-рп/2012 щодо необхідності застосовувати норми ЦК України у випадку, коли приписи спеціального Закону суперечать положенням вказаного Кодексу.

Заявник вважає, що стаття 18 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" стосовно того, що продовження договорів оренди здійснюється за результатами аукціону, крім випадків, передбачених частиною другою вказаної статті, суперечить приписам статті 764 ЦК України щодо поновлення договору у випадку відсутності заперечень наймодавця. Зважаючи на суперечність зазначених висновків, на думку скаржника необхідно було з урахуванням правового висновку, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22.06.2021 у справі № 334/3161/17, застосовувати статтю 764 ЦК України і вважати, що спірний договір оренди поновлений.

У відзиві на касаційну скаргу позивач вказує на помилковість доводів скаржника та просить залишити без змін оскаржені судові рішення.

4. Дослідивши доводи, викладені у касаційній скарзі, та матеріали справи, Верховний Суд дійшов висновку про наявність підстав для закриття касаційного провадження у справі № 918/327/22 з огляду на таке.

Згідно з пунктом 5 частини 1 статті 296 ГПК України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини 2 статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

Зазначена норма процесуального права спрямована на формування усталеної судової практики вирішення господарських спорів, що виникають із подібних правовідносин, а її застосування судом касаційної інстанції свідчитиме про дотримання принципу правової визначеності.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19 вказала, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

Колегія суддів звертає увагу, що для розгляду касаційної скарги у межах підстави, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України необхідно встановити, що суди попередніх інстанцій неправильно застосували норму права, всупереч наявним висновкам Верховного Суду щодо застосування такої норми у правовідносинах, які є подібними зі справою, яка розглядається.

Однак Верховний Суд зауважує, що справи, на які посилається скаржник на обґрунтування підстави касаційного оскарження, стосуються інших обставин, які не можна вважати релевантними щодо відносин у справі № 918/327/22.

У справі № 6-59цс13 предметом позовних вимог було стягнення заборгованості за оплату послуг з утримання будинку та прибудинкової території, а у справі № 6-2023цс15 - стягнення заборгованості за надання послуг, інфляційних витрат та трьох процентів річних від простроченої суми.

У контексті обставин вказаних справ, Верховний Суд України вказував на співвідношення приписів Закону України "Про житлово-комунальні послуги" та частини другої статті 625 ЦК України.

У справі № 334/3161/17 предметом позовних вимог було визнання недійсним свідоцтво про право власності на квартиру. У цій справі, Велика Палата Верховного Суду, посилаючись на рішення Конституційного Суду України від 13.03.2012 у справі № 5-рп/2012, вказала на те, що норма ЦК України превалює над однопредметною нормою іншого нормативно-правового акта, який має юридичну силу закону України. Спеціальні норми закону можуть містити уточнюючі положення, проте не можуть прямо суперечити положенням ЦК України. При існуванні складної змістової колізії застосуванню підлягають норми того нормативно-правового акта, який повно та точно врегульовує конкретні правовідносини, містить чіткі та зрозумілі положення, які забезпечують передбачуваність законодавства та відповідають законним очікуванням суб`єктів правовідносин. У контексті цих висновків, Велика Палата Верховного Суду і зауважила, що норми ЦК України найбільш повно та точно врегульовували цивільні правовідносини щодо визначення умов та моменту виникнення права власності у набувача нерухомого майна за відповідним правочином.

Отже, зміст правових висновків, на неврахуванні яких заявник зауважує у касаційній скарзі, стосується необхідності застосування приписів ЦК України у випадку, коли норми спеціального закону суперечать таким приписами. Втім, наведені скаржником постанови стосувалися суперечливого регулювання правовідносин, по-перше не пов`язаних із орендою комунального майна, а по-друге заявником не наведено у чому саме полягає колізія вказаних норм.

Як вбачається зі змісту статті 764 ЦК України, на незастосуванні якої судами попередніх інстанцій посилається скаржник, у разі якщо наймач користується майном після закінчення строку договору найму, то, за відсутності заперечень наймодавця протягом одного місяця, настають правові наслідки у вигляді поновлення договору на строк, який був раніше визначений договором. Тобто ця норма стосується випадків відсутності заперечень як зі сторони наймодавця, так і з боку наймача. Водночас, стаття 18 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" встановлює порядок продовження договору найму державного та комунального майна, що відповідно до приписів частини другої статті 759 ЦК України, частини третьої статті 760 ЦК України є спеціальною нормою, яка регулює особливості укладання договорів найму окремих видів майна.

Таким чином, зазначені скаржником правові висновки Верховного Суду не можуть бути розцінені як такі, що прийняті у подібних правовідносинах, оскільки відмінні як за змістом позовних вимог, так і правовим регулюванням, яке є ключовим у контексті доводів касаційної скарги. Аргументи щодо суперечності наведених вище норм є лише доводами заявника, а не висновками Верховного Суду, що у контексті підстави оскарження, якою мотивована скарга, не може бути розцінене як належне обґрунтування такої підстави.

5. З наведеного слідує, що, звертаючись із касаційною скаргою, обґрунтованою підставою оскарження, передбаченою пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України, скаржник хоча і посилався на висновки Верховного Суду, але не врахував, що відповідні постанови повинні бути прийняті у подібних відносинах. Тобто важливим було довести, що суди попередніх інстанцій не врахували, що відповідні норми матеріального або процесуального права саме у подібних відносинах застосовуються інакше і на цьому вже акцентував увагу Верховний Суд. Саме виконання зазначених вимог надає Верховному Суду повноваження у межах приписів 300 ГПК України для перегляду судових рішень.

Оскільки зазначених вимог заявником здійснено не було, а висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, на які посилався скаржник, обґрунтовуючи вимоги, заявлені у скарзі, стосуються правовідносин, які не є подібними до правовідносин у справі № 918/327/22, колегія суддів відповідно до пункту 5 частини 1 статті 296 цього Кодексу дійшла висновку про необхідність закриття касаційного провадження за касаційною скаргою ТОВ "Фірма Либідь" на рішення Господарського суду Рівненської області від 26.07.2022 та постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 19.10.2022 у справі № 918/327/22.

Відповідно до прецедентної практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) спосіб, у який стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на справедливий суд) застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них. З урахуванням особливого характеру ролі Верховного Суду як касаційного суду, процедура, яка застосовується у Верховному Суді, може бути більш формальною (рішення у справах: "LEVAGES PRESTATIONS SERVICES v. FRANCE", № 21920/93, § 45, ЄСПЛ, від 23.10.1996; "BRUALLA GOMEZ DE LA TORRE v. SPAIN", № 26737/95, § 37, 38, ЄСПЛ, від 19.12.1997).

Усталена практика ЄСПЛ наголошує, що право на касаційне оскарження не є безумовним, а тому встановлення законодавцем порядку доступу до касаційного суду не є обмеженням в отриманні судового захисту, оскільки це зумовлено виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким має на меті забезпечувати сталість та єдність судової практики, а не можливість проведення "розгляду заради розгляду". При цьому процесуальні обмеження зазвичай запроваджуються для забезпечення ефективності судочинства, а право на доступ до правосуддя, як відомо, не є абсолютним правом, і певні обмеження встановлюються законом з урахуванням потреб держави, суспільства чи окремих осіб (наведену правову позицію викладено в ухвалі об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27.11.2018 у справі № 910/4647/18).

Чинне законодавство України надає Верховному Суду право використовувати процесуальні фільтри, закріплені в пункті 5 частини 1 статті 296 ГПК України, що повністю узгоджується з прецедентною практикою ЄСПЛ, положеннями статті 129 Конституції України, завданнями і принципами господарського судочинства.

Керуючись статтями 234, 235, 296 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

УХВАЛИВ:

Касаційне провадження за касаційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю "Фірма Либідь" на рішення Господарського суду Рівненської області від 26.07.2022 та постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 19.10.2022 у справі № 918/327/22 закрити.

Ухвала набирає законної сили з моменту її оголошення та оскарженню не підлягає.

Головуючий Н. О. Волковицька

Судді С. К. Могил

О. В. Случ