Ухвала

від 26.01.2023 по справі 910/20365/17

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

УХВАЛА

26 січня 2023 року

м. Київ

cправа № 910/20365/17

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Колос І.Б. (головуючий), Бенедисюка І.М., Малашенкової Т.М.,

за участю секретаря судового засідання Ярітенко О.В.,

представників учасників справи:

позивача - товариства з обмеженою відповідальністю «Київлайн»</a> - Бєлкін Л.М., адвокат (дов. від 13.09.2022),

відповідача - товариства з обмеженою відповідальністю «Український лізинговий фонд»</a> -Тараненко Г.Ю., адвокат (дов. від 13.12.2022),

третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - товариства з обмеженою відповідальністю «УЛФ - Фінанс» - не з`явився,

розглянувши у відкритому судовому засіданні

касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю «Київлайн»</a>

на рішення господарського суду міста Києва від 23.02.2021 (суддя Ярмак О.М.)

та постанову Північного апеляційного господарського суду від 14.09.2022 (головуючий суддя: Куксов В.В., судді: Яковлєв М.Л., Шаптала Є.Ю.)

у справі № 910/20365/17

за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Київлайн»</a> (далі - ТОВ «Київлайн»)

до товариства з обмеженою відповідальністю «Український лізинговий фонд»</a> (далі - ТОВ «Український лізинговий фонд»),

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - товариство з обмеженою відповідальністю «УЛФ - Фінанс» (далі - ТОВ «УЛФ - Фінанс»),

про зобов`язання виконати умови договору,

ВСТАНОВИВ:

ТОВ «Київлайн» звернулося до суду з позовом до ТОВ «Український лізинговий фонд» (з урахуванням заяви про зміну предмета позову) про зобов`язання відповідача виконати умови договору фінансового лізингу від 07.10.2013 № 2026/10/13-В шляхом передання предмета лізингу у власність позивача.

В обґрунтування позовних вимог ТОВ «Київлайн» посилалося на неналежне виконання відповідачем своїх зобов`язань за договором фінансового лізингу від 07.10.2013 № 2026/10/13-В, який укладений ТОВ «Київлайн» з ТОВ «Український лізинговий фонд» в частині передачі у власність позивача предмета лізингу - автомобіля марки BMW X3, номер кузова НОМЕР_1 , 2013 року випуску.

Справа розглядалася судами неодноразово.

Рішенням господарського суду міста Києва від 23.02.2021 зі справи № 910/20365/17, яке залишено без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 14.09.2022, у задоволенні позову відмовлено з посиланням на встановлені обставини наявності у позивача, як лізингоодержувача, невиконаного зобов`язання з оплати лізингових платежів (з урахуванням коригування курсу валют української гривні до долара США) за договором фінансового лізингу, строк оплати яких настав у період з 17.03.2017 по 17.10.2020, право вимоги стосовно яких було відступлене за договором відступлення права вимоги (цесії), який (договір) укладений ТОВ «Український лізинговий фонд» з ТОВ «УЛФ - Фінанс»; наявність заборгованості з оплати лізингових платежів згідно з умовами договору фінансового лізингу виключає передачу предмета лізингу у власність позивача, як лізингоодержувача за договором.

Не погоджуючись із судовими рішеннями попередніх інстанцій у справі, ТОВ «Київлайн» звернулося до суду касаційної інстанції з касаційною скаргою, згідно з якою просить Суд скасувати судові рішення попередніх інстанцій та ухвалити нове рішення про задоволення позову.

В обґрунтування підстав касаційного оскарження скаржник посилається на пункт 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), зазначаючи про неврахування судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні у застосуванні норм права висновку, який викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16.01.2019 у справі № 373/2054/16-ц, згідно з яким визначення розміру зобов`язання в грошовому еквіваленті означає: або відразу встановлення розміру зобов`язання у національній грошовій одиниці та іноземній валюті, або тільки в іноземній валюті. Оскільки у справі № 910/20365/17 сторони в договорі у такий спосіб еквівалент не визначали, то до спірних правовідносин не можуть застосуватися положення частини другої статті 524 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), а також до цих відносин не можуть застосовуватися й положення частини другої статті 533 ЦК України, оскільки у даному зобов`язанні не визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті.

Також скаржник зазначає про порушення судом приписів: статті 632 ЦК України щодо неможливості зміни ціни після виконання зобов`язання і неправомірності такої зміни навіть за згодою сторін, Положення (стандарту) бухгалтерського обліку «Вплив змін валютних курсів», яке затверджене наказом Міністерства фінансів України від 10.08.2000 № 193 та Порядку відображення в обліку операцій в іноземній валюті, який затверджений наказом Державного казначейства України від 24.07.2001 № 126 щодо «віддзеркалення» у регістрах бухгалтерського та податкового обліку курсових різниць, тобто якщо такого «віддзеркалення» немає, то немає жодних курсових різниць.

Поряд з цим скаржник вказує на те, що місцевий господарський суд всупереч позиції Верховного Суду у справі № 910/20365/17 не перевірив правильності виконаних відповідачем розрахунків, що визнано Верховним Судом підставою для скасування судового рішення у цій справі, проте апеляційний господарський суд цей недолік не виправив, вказівки Верховного Суду до уваги не взяв.

Крім того, за доводами скаржника, суд першої інстанції не скористався повноваженнями, наданими приписами статті 70 ГПК України щодо заслуховування у судовому засіданні експерта з питань права.

У касаційній скарзі також міститься клопотання скаржника про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, з посиланням, зокрема, на частину п`яту статті 302 ГПК України в аспекті того, що справа містить виключну правову проблему, а саме, невирішеність питання щодо способів закріплення оплати за товари, роботи, послуги в іноземній валюті.

Водночас скаржник посилається й на частину четверту статті 302 ГПК України, зазначаючи, зокрема, про те, що у випадку, якщо колегія суддів вважає необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, який викладений у раніше ухваленому рішенні (постанові) Великої Палати Верховного Суду від 16.01.2019 у справі № 373/2054/16-ц, то справу № 910/20365/17 слід передати на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

ТОВ «Український лізинговий фонд» 17.01.2023 (згідно з датою, яка зазначена на накладній Укрпошти) направило до Суду відзив на касаційну скаргу поза межами визначеного в ухвалі Суду від 20.12.2022 строку (у тому числі, з урахування приписів частини восьмої статті 165 ГПК України).

Заявами по суті справи є: позовна заява; відзив на позовну заяву (відзив); відповідь на відзив; заперечення; пояснення третьої особи щодо позову або відзиву (частина друга статті 161 ГПК України). Суд може дозволити учаснику справи подати додаткові пояснення щодо окремого питання, яке виникло при розгляді справи, якщо визнає це необхідним (частина п`ята статті 161 ГПК України).

Право на вчинення процесуальних дій втрачається із закінченням встановленого законом або призначеного судом строку. Заяви, скарги і документи, подані після закінчення процесуальних строків, залишаються без розгляду, крім випадків, передбачених цим кодексом (частини перша та друга статті 118 ГПК України).

Враховуючи викладене, у судовому засіданні 26.01.2023 Суд залишив відзив ТОВ «Український лізинговий фонд» без розгляду. Водночас протокольною ухвалою від 26.01.2023 Суд долучив документ під назвою «відзив», який надійшов до суду касаційної інстанції 18.01.2023 від ТОВ «Український лізинговий фонд», як письмові пояснення до матеріалів справи (з урахуванням змісту останнього).

ТОВ «УЛФ - Фінанс» не скористалися своїм правом на подання відзиву на касаційну скаргу.

Касаційне провадження у справі відкрито на підставі пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України, за змістом якого підставою касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Отже, відповідно до положень цих норм касаційний перегляд з указаних мотивів може відбутися за наявності таких складових: (1) суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Верховного Суду; (2) спірні питання виникли у подібних правовідносинах.

Верховний Суд звертає увагу на те, що касаційне провадження у справах залежить виключно від доводів та вимог касаційної скарги, які наведені скаржником і стали підставою для відкриття касаційного провадження.

При цьому самим скаржником у касаційній скарзі з огляду на принцип диспозитивності визначаються підстава, вимоги та межі касаційного оскарження, а тому тягар доказування наявності підстав для касаційного оскарження, передбачених, зокрема, пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України (що визначено самим скаржником), покладається на скаржника.

Суд, забезпечуючи реалізацію основних засад господарського судочинства закріплених у частини третій статті 2 ГПК України, зокрема, ураховуючи принцип рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальності сторін, та дотримуючись принципу верховенства права, на підставі встановлених фактичних обставин здійснює перевірку застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження.

Для касаційного перегляду з підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, наявності самих лише висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у певній справі не достатньо, обов`язковою умовою для касаційного перегляду судового рішення є незастосування правових висновків, які мали бути застосовані у подібних правовідносинах у справі, в якій Верховних Суд зробив висновки щодо застосування норми права, з правовідносинами у справі, яка переглядається.

Колегія суддів враховує, що процесуальний кодекс та інші законодавчі акти не містять визначення поняття «подібні правовідносини», а також будь-яких критеріїв визначення подібності правовідносин з метою врахування відповідного висновку, тому для розуміння відповідних термінів звертається до правових висновків, викладених у судовому рішенні Великої Палати Верховного Суду.

Так, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19 задля юридичної визначеності у застосуванні приписів процесуального закону, які зобов`язують визначати подібність правовідносин конкретизувала висновки Верховного Суду щодо тлумачення поняття «подібні правовідносини», що полягає у тому, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

При цьому, Велика Палата Верховного Суду зазначила, що термін «подібні правовідносини» може означати як ті, що мають лише певні спільні риси з іншими, так і ті, що є тотожними з ними, тобто такими самими, як інші. Таку спільність або тотожність рис слід визначати відповідно до елементів правовідносин. Із загальної теорії права відомо, що цими елементами є їх суб`єкти, об`єкти та юридичний зміст, яким є взаємні права й обов`язки цих суб`єктів. Отже, для цілей застосування приписів процесуального закону, в яких вжитий термін «подібні правовідносини», зокрема пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України та пункту 5 частини першої статті 296 ГПК України таку подібність слід оцінювати за змістовим, суб`єктним та об`єктним критеріями.

З-поміж цих критеріїв змістовий (оцінювання спірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов`язків учасників) є основним, а два інші - додатковими.

У кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов`язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб`єктний склад спірних правовідносин (види суб`єктів, які є сторонами спору) й об`єкти спорів.

Ураховуючи наведені висновки щодо тлумачення поняття «подібні правовідносини», задля юридичної визначеності у застосуванні приписів процесуального закону, які зобов`язують визначати подібність правовідносин (подібність відносин), Велика Палата Верховного Суду визнала за потрібне конкретизувати раніше викладені Верховним Судом висновки щодо цього питання та зазначила, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

З`ясування подібності правовідносин у рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається з урахуванням обставин кожної конкретної справи.

Так, у справі № 373/2054/16-ц, на яку посилається скаржник, спір стосувався питання виконання договірних зобов`язань в іноземній валюті за договором позики. У цій справі Велика Палата Верховного Суду дійшла, зокрема, таких висновків.

Заборони на виконання грошового зобов`язання у іноземній валюті, у якій воно визначено у договорі, чинне законодавство не містить. Гривня як національна валюта є єдиним законним платіжним засобом на території України. Сторони, якими можуть бути як резиденти, так і нерезиденти - фізичні особи, які перебувають на території України, у разі укладення цивільно-правових угод, які виконуються на території України, можуть визначити в грошовому зобов`язанні грошовий еквівалент в іноземній валюті. Відсутня заборона на укладення цивільних правочинів, предметом яких є іноземна валюта, крім використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави, за винятком оплати в іноземній валюті за товари, роботи, послуги, а також оплати праці, на тимчасово окупованій території України. У разі отримання у позику іноземної валюти позичальник зобов`язаний, якщо інше не передбачене законом чи договором, повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики), тобто таку ж суму коштів у іноземній валюті, яка отримана у позику. Тому як укладення, так і виконання договірних зобов`язань в іноземній валюті, зокрема позики, не суперечить чинному законодавству. Суд має право ухвалити рішення про стягнення грошової суми в іноземній валюті, при цьому з огляду на положення частини першої статті 1046 ЦК України, а також частини першої статті 1049 ЦК України належним виконанням зобов`язання з боку позичальника є повернення коштів у строки, у розмірі та саме у тій валюті, яка визначена договором позики, а не в усіх випадках та безумовно в національній валюті України.

Водночас у справі № 910/20365/17, судові рішення в якій є предметом касаційного перегляду, судами попередніх інстанцій встановлено погодження сторонами у договорі фінансового лізингу застосування при визначенні розміру лізингового платежу коригування курсу валют, тобто виконання лізингових платежів у гривні з коригуванням курсу валют. Спір у цій справі не стосується ані правовідносин, які виникають з договору поруки, ані питання можливості/неможливості виконання грошового зобов`язання як такого у спірних правовідносинах в іноземній валюті.

З огляду на викладене, доводи скаржника про те, що постанова суду апеляційної інстанції у справі № 910/20365/17 ухвалена без урахування висновків щодо застосування норм права в подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16.01.2019 у справі № 373/2054/16-ц не знайшли свого підтвердження, оскільки висновки щодо застосування норм права, які викладені у зазначеній постанові стосуються правовідносин, які не є подібними з правовідносинами у справі № 910/20365/17.

З урахуванням неподібності правовідносин у справі № 910/20365/17 та у справі № 373/2054/16-ц, підстави для передачі справи № 910/20365/17 на розгляд Великої Палати Верховного Суду для відступу від висновку щодо застосування норми права, який (висновок) викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду зі справи № 373/2054/16-ц у нерелевантних до справи № 910/20365/17 правовідносинах, - відсутні.

Інші доводи касаційної скарги не обґрунтовані підставами касаційного оскарження, визначеними частиною другою статті 287 ГПК України, не спростовують наведених висновків та не впливають на них.

При цьому Верховний Суд вважає за необхідне зазначити, що статтею 533 ЦК України передбачено, що грошове зобов`язання має бути виконане у гривнях. Якщо у зобов`язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.

Ця норма кореспондується із приписами статті 524 ЦК України, згідно з якою зобов`язання має бути виражене у грошовій одиниці України - гривні. Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов`язання в іноземній валюті.

Отже, положення чинного законодавства, хоч і передбачають обов`язковість застосування валюти України при здійсненні розрахунків, але не містять заборони визначення грошового еквіваленту зобов`язань в іноземній валюті. Відтак коригування лізингових платежів, в основі якого лежить зміна курсової різниці (зміна курсу гривні стосовно долара), прямо не заборонена та не суперечить чинному законодавству України. Близька за змістом правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 07.10.2014 у справі № 910/763/13, у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 13.03.2018 у справі № 916/706/17, у постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 21.02.2020 у справі № 910/10191/17, відступати від якої (правової позиції) колегія суддів не вбачає підстав.

Враховуючи те, що питання виконання грошового зобов`язання як такого в іноземній валюті не є предметом спору у справі № 910/20365/17, з огляду на необґрунтованість скаржником підстав для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду з урахуванням суті спірних правовідносин, з наведенням кількісного та якісного вимірів правової проблеми, Суд не вбачає підстав і для задоволення клопотання ТОВ «Київлайн» про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину п`яту статті 302 ГПК України.

Зазначаючи у доводах касаційної скарги про те, що у Договорі сторонами не було визначено грошовий еквівалент зобов`язання в іноземній валюті, скаржник не враховує того, що коригування лізингових платежів, в основі якого лежить зміна курсової різниці охоплюється поняттям «грошовий еквівалент зобов`язання в іноземній валюті».

У зазначеному аспекті суд касаційної інстанції враховує висновок, викладений у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 13.03.2018 у справі № 916/706/17, згідно з яким: «Визначивши у пункті Договору, що сплата лізингових платежів здійснюється у гривні з коригуванням курсу валют за формулою, встановленою пунктом Загальних умов Договору, сторони тим самим відповідно до вимог частини другої статті 533 ЦК України встановили у зобов`язанні (сплаті лізингових платежів) грошовий еквівалент у іноземній валюті».

Посилання ТОВ «Київлайн» на неможливість зміни ціни після виконання зобов`язання і неправомірність такої зміни навіть за згодою сторін жодним чином не стосується спірних правовідносин, з огляду на погодження сторонами коригування лізингових платежів при укладенні Договору, який недійсним (ані повністю, ані в частині) у судовому порядку не визнавався.

Твердження скаржника про те, що місцевий господарський суд не перевірив правильності виконаних відповідачем розрахунків не відповідає змісту судових рішень попередніх інстанцій, якими встановлено обставини наявності заборгованості позивача з оплати лізингових платежів за Договором, що виключає задоволення позову про зобов`язання передати предмет лізингу у власність позивача. При цьому обставин відсутності заборгованості позивача з оплати лізингових платежів за Договором з урахуванням зміни курсової різниці (зміни курсу гривні до долара США) позивачем не доведено, не містить таких доводів і касаційна скарга.

Скаржник також посилається на те, що суд першої інстанції не скористався повноваженнями, наданими приписами статті 70 ГПК України щодо заслуховування у судовому засіданні експерта з питань права, проте Верховний Суд зазначає про те, що виклик судового експерта з питань права до суду обумовлюється необхідністю в отриманні роз`яснень фахівця у галузі права з поставлених судом питань. У даній справі такої необхідності встановлено не було.

Стосовно посилання ТОВ «Київлайн» на необхідність «віддзеркалення» у регістрах бухгалтерського та податкового обліку курсових різниць (якщо такого «віддзеркалення» немає, то немає жодних курсових різниць), то Верховний Суд зазначає про те, що сама по собі правильність/неправильність відображення юридичною особою господарських операцій у бухгалтерській та/або податковій звітності не впливає та не змінює погоджені сторонами умови Договору, який є обов`язковим до виконання.

Відповідно до імперативних приписів статті 300 ГПК України суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

Таким чином, наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, не знайшла свого підтвердження.

При розгляді даної справи Верховний Суд бере до уваги, що однією із основних засад справедливого судочинства вважається принцип верховенства права, невід`ємною, органічною складовою, якого є принцип правової визначеності.

Одним з аспектів принципу правової визначеності є те, щоб у разі винесення судами остаточного судового рішення воно не підлягало перегляду. Сталість і незмінність остаточного судового рішення, що набуло чинності, забезпечується через реалізацію відомого принципу res judicata. Остаточні рішення національних судів не повинні бути предметом оскарження. Можливість скасування остаточних рішень, без урахування при цьому безспірних підстав публічного інтересу, та невизначеність у часі на їх оскарження несумісні з принципом юридичної визначеності. Тому категорію res judicata слід вважати визначальною й такою, що гарантує незмінність установленого статусу учасників спору, що визнано державою та забезпечує сталість правозастосовних актів. Правова визначеність також полягає в тому, щоб остаточні рішення судів були виконані.

Верховний Суд також зазначає, що право на суд, одним з аспектів якого є право доступу до суду, не є абсолютним і може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема, щодо умов прийнятності скарг. Такі обмеження не можуть зашкоджувати самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 20.05.2010 у справі «Пелевін проти України»).

У рішенні ЄСПЛ від 02.03.1987 у справі «Monnell and Morris v. the United Kingdom» (§ 56) зазначалося, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них.

Отже, право на касаційне оскарження не є безумовним, а тому встановлення законодавцем процесуальних передумов щодо доступу до касаційного суду не є обмеженням в отриманні судового захисту, оскільки це викликано виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати сталість та єдність судової практики, а не можливість проведення «розгляду заради розгляду».

Верховний Суд виходить з того, що перегляд остаточного та обов`язкового до виконання рішення суду не може здійснюватись лише з однією метою - домогтися повторного розгляду та винесення нового рішення у справі, адже повноваження Верховного Суду мають здійснюватися виключно для виправлення судових помилок і недоліків. Відхід від res judicate можливий лише тоді, коли цього вимагають відповідні вагомі й непереборні обставини, наявності яких у даній справі в касаційній скарзі з огляду на підставу оскарження скаржником не зазначено й не обґрунтовано.

У справі ЄСПЛ «Sunday Times v. United Kingdom» Європейський суд вказав, що прописаний у Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) термін «передбачено законом» передбачає дотримання такого принципу права як принцип визначеності. ЄСПЛ стверджує, що термін «передбачено законом» передбачає не лише писане право, як-то норми писаних законів, а й неписане, тобто усталені у суспільстві правила та моральні засади суспільства.

До цих правил, які визначають сталість правозастосування, належить і судова практика.

Конвенція вимагає, щоб усе право, чи то писане, чи неписане, було достатньо чітким, щоб дозволити громадянинові, якщо виникне потреба, з належною повнотою передбачати певною мірою за певних обставин наслідки, що може спричинити певна дія.

Вислови «законний» та «згідно з процедурою, встановленою законом» зумовлюють не лише повне дотримання основних процесуальних норм внутрішньодержавного права, але й те, що будь-яке рішення суду відповідає меті і не є свавільним (рішення ЄСПЛ у справі «Steel and others v. The United Kingdom»).

За наведених обставин, згідно з пунктом 5 частини першої статті 296 ГПК України суд касаційної інстанції дійшов висновку про необхідність закриття касаційного провадження за касаційною скаргою ТОВ «Київлайн» на рішення господарського суду міста Києва від 23.02.2021 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 14.09.2022 у справі № 910/20365/17, оскільки після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України Судом встановлено, що висновки щодо застосування норм права, які викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду, на яку посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

Керуючись статтями 234, 235, 296 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

УХВАЛИВ:

Закрити касаційне провадження за касаційною скаргою товариства з обмеженою відповідальністю «Київлайн»</a> на рішення господарського суду міста Києва від 23.02.2021 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 14.09.2022 у справі № 910/20365/17.

Ухвала набирає законної сили з моменту її оголошення та оскарженню не підлягає.

Суддя І. Колос

Суддя І. Бенедисюк

Суддя Т. Малашенкова