Постанова

від 18.01.2023 по справі 295/5125/21

ЖИТОМИРСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

УКРАЇНА

Житомирський апеляційнийсуд

Справа №295/5125/21 Головуючий у 1-й інст. Кузнєцов Д. В.

Категорія 80 Доповідач Шевчук А. М.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

18 січня 2023 року Житомирський апеляційний суд у складі:

головуючої судді Шевчук А.М.,

суддів:Талько О.Б., Коломієць О.С.,

за участі секретаря судового засідання Франчука В.С.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Житомирі

цивільну справу №295/5125/21 за позовом ОСОБА_1 до Громадської організації «Садівницьке товариство «Соколовське» про стягнення заборгованості із заробітної плати, компенсації за невикористану відпустку та середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні

за апеляційноюскаргою Громадської організації «Садівницьке товариство «Соколовське»

на рішення Богунського районного суду м.Житомира від 13 липня 2022 року, яке ухвалене під головуванням судді Кузнєцова Д.В. в м.Житомирі,

в с т а н о в и в:

У квітні 2021 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Громадської організації «Садівницьке товариство «Соколовське» (далі ГО «Садівницьке товариство «Соколовське»). Просила стягнути з відповідача заборгованість із заробітної плати в сумі 715,92 грн (до видачі 576,31 грн), грошову компенсацію за 192 календарних дні невикористаної відпустки в сумі 48384 грн (до видачі 38 949,12 грн) та середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в сумі 37 603,72 грн.

Свої позовні вимоги обґрунтовувала тим, що період з 03 січня 2012 року по 20 лютого 2012 року працювала на посаді бухгалтера, а з 21 лютого 2012 року - на посаді головного бухгалтера ГО «Садівницьке товариство «Соколовське». Наказом від 31 серпня 2020 року №31-08 «Про внесення змін до штатного розпису» у зв`язку з підвищенням мінімальної заробітної плати були внесені зміни до штатного розпису з 01 вересня 2020 року щодо посади «головний бухгалтер» та затверджений посадовий оклад в розмірі 5 250 грн. Наказом від 03 вересня 2020 року №4 ГО «Садівницьке товариства «Соколовське» вона звільнена за згодою сторін на підставі п.1 ст.36 КЗпП України. За розрахунково-платіжною відомістю за вересень 2020 року на день звільнення наявна заборгованість із заробітної плати в сумі 715,92 грн (до видачі 576,31 грн) та з компенсації за 192 календарних дні невикористаної відпустки в сумі 48 384 грн (до виплати 38 949,12 грн). Усього нараховано 49 099,92 грн, із яких відрахувань податків та зборів на суму 9 574,49 грн, а тому роботодавцю належало їй, як працівнику, виплатити при звільненні (належало до видачі) 39 525,43 грн. Роботодавець категорично відмовився виплатити вказані кошти, а тому вона звернулася з заявою до Управління Держпраці у Житомирській області за захистом свої порушених прав. Листом від 26 жовтня 2020 року Управління Держпраці в Житомирській області повідомило, що під час інспекційного відвідування відносно неї встановлено порушення частини першої ст.83 КЗпП України та частини першої ст.24 Закону України «Про відпустки». У подальшому в березні 2021 року Управлінням Держпраці у Житомирській області був проведений позаплановий захід державного нагляду (контролю) з приводу перевірки виконання відповідачем, як суб`єктом господарювання, припису від 21 жовтня 2020 року №ЖТ8820/617/АВ/П. За наслідками позапланового заходу складений акт від 23 березня 2021 року, яким встановлено, що керівництвом ГО «Садівницьке товариство «Соколовське» не були виконані вимоги припису, розрахунок із нею не проведений, а документів, які б свідчили про проведення такого розрахунку, не надано.

Рішенням Богунського районного суду м.Житомира від 13 липня 2022 року, з урахуванням ухвали від 28 липня 2022 року про виправлення описки, позов задоволений частково. Стягнуто з ГО «Садівницьке товариство «Соколовське» на користь ОСОБА_1 заборгованість із заробітної плати в сумі 676,25 грн, із компенсації за невикористану відпустку в сумі 16 571,39 грн, середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в сумі 10 000 грн, без утримання податків й інших обов`язкових платежів, та 241,46 грн. судового збору. Стягнуто із відповідача в дохід держави 317,29 грн. судового збору. В задоволенні решти позову відмовлено.

Не погодившись із рішенням суду першої інстанції, ГО «Садівниче товариство «Соколовське» подало апеляційну скаргу. Посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, просить рішення в частині задоволених позовних вимог скасувати та ухвалити в цій частині нове про відмову в задоволенні позовних вимог, тобто повністю відмовити у задоволені позову.

Доводи апеляційної скарги аргументує тим, що суд першої інстанції не врахував тієї обставини, що відповідач нарахував до сплати позивачу заробітну плату та компенсацію за невикористану відпустку, але ОСОБА_1 відмовилася її отримувати, пояснивши, що її не влаштовують розміри нарахованої заробітної плати та компенсації за невикористану відпустку. Отже, станом на день подання позову предмет спору був відсутній. Також суд не врахував, що саме на позивача посадовими обов`язками покладено здійснення нарахування та виплата самій собі компенсації, щоб не допускати порушення трудових прав працівників щодо надання щорічних відпусток. Суд залишив поза увагою пояснення представника відповідача про те, що саме неналежне виконання посадових обов`язків керівником та головним бухгалтером організації призвело до їх звільнення. Позивача та попереднього керівника звільнено одночасно та вони не передали документів, за якими можливо було встановити факт надання щорічних відпусток. Відсутність наказів перебування позивача кожного року у відпустці призвело до того, що вона наразі у судовому порядку вимагає компенсацію з громадської організації, яка фінансується за рахунок членських внесків. Також скаржник наголошує на тому, що позивач без поважних причин пропустила строк звернення до суду за вирішенням трудового спору. Так, позивач звернулася до суду 26 квітня 2021 року, ОСОБА_1 звільнена наказом від 03 вересня 2020 року №4, в день звільнення отримала трудову книжку, а тому на переконання відповідача строк позовної давності сплинув 03 грудня 2020 року. Сплив позовної давності, про застосування якої заявляє сторона у спорі, є самостійною підставою для відмови у позові.

У відзиві на апеляційну скаргу позивач ОСОБА_1 просить апеляційну скаргу ГО «Садівницьке товариство «Соколовське» залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін. Свою позицію ґрунтує на тому, що відповідач не надав доказів про проведення при звільненні з нею повного розрахунку та їй не виплачені у повному обсязі усі суми, що належали від організації в день звільнення, а тому доводи апеляційної скарги про те, що відсутній предмет спору безпідставні та не відповідають доказам, які зібрані у справі на засадах змагальності сторін. Відповідно до ст.233 КЗпП України у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком. Оскільки в матеріалах справи відсутні докази фактичної виплати відповідачем всіх належних їй при звільненні сум, то суд першої інстанції правильно дійшов висновку, що не вбачається правових підстав для застосування строків позовної давності та відмови у позові щодо вимоги про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.

У судовому засіданні позивач ОСОБА_1 просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.

Представник відповідача до апеляційного суду не з`явився. Відповідач про причину неявки свого представника апеляційний суд не повідомив. У разі неповідомлення суду про причини неявки вважається, що учасники судового процесу не з`явилися в судове засідання без поважних причин. Клопотань про відкладення розгляду справи не надходило. Явка до суду апеляційної інстанції не є обов`язковою. Відповідно до частини другої ст.372 ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи (а.с.191).

Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції відповідно до положень ст.367 ЦПК України, колегія суддів апеляційного суду доходить висновку, що апеляційна скарга не може бути задоволена з наступних підстав.

Статтею 43Конституції України передбачено, що право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Статтями 12, 81ЦПК України на кожну зі сторін покладається обов`язок довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. При цьому доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Також за змістом частини першої ст.82ЦПК України обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання.

Заробітна плата це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу. Розмір заробітної плати залежить від складності та умов виконуваної роботи, професійно-ділових якостей працівника, результатів його праці та господарської діяльності підприємства, установи, організації і максимальним розміром не обмежується. Питання державного і договірного регулювання оплати праці, прав працівників на оплату праці та їх захисту визначається КЗпП України, Законом України «Про оплату праці» та іншими нормативно-правовими актами (ст.94 КЗпП України).

Громадянам, які перебувають у трудових відносинах із підприємствами, установами, організаціями незалежно від форм власності, виду діяльності та галузевої належності, а також працюють за трудовим договором у фізичної особи, надаються щорічні (основна та додаткова) відпустки із збереженням на їх період місця роботи (посади) і заробітної плати (ст.74 КЗпП України). Аналогічна норма міститься у ст.2 Закону України «Про відпустки».

За положеннями частини першої ст.75 КЗпП України, ст.6Закону України«Про відпустки» щорічна основна відпустка надається працівникам тривалістю не менш як 24 календарних дні за відпрацьований робочий рік, який відлічується з дня укладення трудового договору.

Щорічні додаткові відпустки надаються працівникам: 1) за роботу із шкідливими і важкими умовами праці; 2) за особливий характер праці; 3) в інших випадках, передбачених законодавством. Тривалість щорічних додаткових відпусток, умови та порядок їх надання встановлюються нормативно-правовими актами України (ст.76 КЗпП України).

За положеннями частини першої ст.19Закону України«Про відпустки» жінці, яка працює і має двох або більше дітей віком до 15 років, або дитину з інвалідністю, або яка усиновила дитину, матері особи з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи, одинокій матері, батьку дитини або особи з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи, який виховує їх без матері (у тому числі у разі тривалого перебування матері в лікувальному закладі), а також особі, яка взяла під опіку дитину або особу з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи, чи одному із прийомних батьків надається щорічно додаткова оплачувана відпустка тривалістю 10 календарних днів без урахування святкових і неробочих днів (ст.73 КЗпП України).

Власник або уповноважений ним орган зобов`язаний вести облік відпусток, що надаються працівникам (частина дванадцята ст.10 Закону України «Про відпустки»).

Відповідно до частини першої ст.24 Закону України «Про відпустки», у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі не використані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину - особу з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи.

Як передбачено частиною другою статті 21 Закону України «Про відпустки», порядок обчислення заробітної плати працівникам за час щорічної відпустки, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, та компенсації за невикористані відпустки встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року №100 затверджений Порядок обчислення середньої заробітної плати (далі - Порядок №100).

Пунктом 2 Порядку №100 встановлено, що обчислення середньої заробітної плати для оплати часу щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв`язку з навчанням, творчої відпустки, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або для виплати компенсації за невикористані відпустки проводиться з урахуванням виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю надання відпустки або виплати компенсації за невикористані відпустки.

Відповідно до п.7 Порядку №100 обчислення середньої заробітної плати для оплати часу відпусток або компенсації за невикористані відпустки проводиться шляхом ділення сумарного заробітку за останні перед наданням відпустки 12 місяців або за фактично відпрацьований період (розрахунковий період) на відповідну кількість календарних днів розрахункового періоду. Із розрахунку виключаються святкові та неробочі дні, встановлені законодавством. Отриманий результат множиться на число календарних днів відпустки.

Із матеріалів справи вбачається та судом установлено, що відповідно до ксерокопії сторінок трудової книжки позивача (записів у ній) ОСОБА_1 наказом ГО «Садівницьке товариство «Соколовське» від 02 січня 2012 року №1 була прийнята на посаду бухгалтера із 03 січня 2012 року, а наказом від 20 лютого 2012 року №3 була призначена на посаду головного бухгалтера з 21 лютого 2012 року (а.с.7-8).

Відповідно до ксерокопії наказу ГО «Садівницьке товариство «Соколовське» від 03 вересня 2020 року №4 ОСОБА_1 звільнена з посади головного бухгалтера з 16 вересня 2020 року за згодою сторін, на підставі пункту першого ст. 36 КЗпП України після акта передачі (а.с.103). У пункті другому наказу прописано, що головному бухгалтеру: провести остаточний розрахунок та виплатити компенсацію за невикористану відпустку за 16 днів. Відмітка про ознайомлення ОСОБА_1 із цим наказом відсутня.

Із відповіді Управління Держпраці у Житомирській області на звернення ОСОБА_1 від 26 жовтня 2020 року слідує, що під час інспекційного відвідування відносно ОСОБА_1 встановлено порушення частини першої ст.83 КЗпП України та частини першої ст.24 Закону України «Про відпустки», а саме ОСОБА_1 звільнена з посади головного бухгалтера 16 вересня 2020 року за пунктом першим ст.36 КЗпП України згідно з наказом від 03 вересня 2020 року №4 та в пункті 2 наказу прописано, що компенсацію за невикористану відпустку нарахувати та виплатити немає можливості у зв`язку з відсутністю необхідних для цього документів, що надають можливість здійснити відповідні розрахунки. Однак, в актах приймання-передачі документації зазначено, що книги наказів за 2004-2020 рр. та книги по нарахуванню заробітної плати за 2011-2020 рр. були передані голові організації ГО «Садівницьке товариство «Соколовське» ОСОБА_2 , що засвідчує його підпис на актах приймання-передачі. Інспектору праці під час заходу державного контролю не надано жодного документа, який би підтверджував нарахування та виплату компенсації за всі не використані дні щорічної відпустки, порушення залишалося триваючим на час підписання акта інспекційного відвідування. Також під час інспекційного відвідування встановлено порушення пункту першого частини першої ст. 36 КЗпП України, оскільки ОСОБА_1 звільнена з посади головного бухгалтера 16 вересня 2020 року за пунктом першим ст.36 КЗпП України згідно з наказом від 03 вересня 2020 року №4, в заяві на звільнення зазначено прохання звільнити ОСОБА_1 за згодою сторін 03 вересня 2020 року. Однак, 21 жовтня 2020 року під час заходу державного контролю інспектору праці наданий наказ від 20 жовтня 2020 року №15 «Про внесення змін до наказу №4 від 03 вересня 2020 року», яким внесені зміни в наказ про звільнення, а саме дату звільнення, яку змінено на 03 вересня 2020 року. Порушення усунуто під час заходу державного контролю. Керівник ГО «Садівницьке товариство «Соколовське» під час заходу державного контролю надав письмове пояснення, в якому зазначив, що для виплати компенсації за додаткову відпустку працівникам, які мають двох дітей до 15 років, відсутні підстави, в документах, переданих попереднім головою правління, відсутні свідоцтва про народження дітей, при звільненні свідоцтва про народження дітей ОСОБА_1 не надавала. В актах приймання-передачі, наданих під час заходу державного контролю, відсутні свідоцтва про народження дітей. Також, керівником надано письмове пояснення, в якому зазначено, що протягом вересня та до дня звільнення ОСОБА_1 на роботу не з`являлася з нез`ясованих причин. У табелі обліку робочого часу за вересень 2020 року з 01 вересня 2020 року по 16 вересня 2020 року стоїть відмітка «НЗ» (а.с.10-11). Подібна інформація наведена й у акті Управління Держпраці у Житомирській області від 23 березня 2021 року №ЖТ8820/617/АВ-ЖТ0862/П/61, складеному за наслідками проведення позапланового заходу державного нагляду (контролю) щодо додержання вимог законодавства у сфері праці (а.с.13-32).

Із досліджених доказів, суд першої інстанції зробив обґрунтований висновок про те, що ОСОБА_1 звільнена з посади головного бухгалтера із 03 вересня 2020 року за угодою сторін, на підставі п.1 частини першої ст.36 КЗпП України.

Головою ГО «Садівницьке товариство «Соколовське» Гаращуком В.М. 21 січня 2021 року виданий наказ №21-К «Про виплату ОСОБА_3 та ОСОБА_1 компенсації за щорічну відпустку». Зокрема, виплатити ОСОБА_1 компенсацію за 16 днів щорічної відпустки за робочий рік із 01 січня 2020 року по 03 вересня 2020 року (а.с.58).

Позивачу за вересень 2020 року була нарахована заробітної плати за 3 відпрацьованих дні в сумі 676,25 грн та компенсація за невикористану відпустку за 2020 рік за 16 днів відпустки пропорційно відпрацьованому часу в сумі 2 701,12 грн (а.с.76,105,108).

Апеляційна скарга не містить заперечень з приводу висновків суду першої інстанції, за якими заробітна плата позивача за вересень 2020 року становить 676,25 грн, яка останній роботодавцем не виплачена, а тому суд першої інстанції дійшов правильного висновку про стягнення заборгованості із невиплаченої заробітної плати в сумі 676,25 грн.

Із даних про застраховану особу Управління Пенсійного фонду України в Житомирській області від 26 серпня 2021 року за формою ОК-5 убачається, що ОСОБА_1 працювала у ГО «Садівницьке товариство «Соколовське» з січня 2012 року по вересень 2020 року та отримувала заробітну плату у різні роки у розмірі від 1073 грн до 4 959,15 грн. Саме ці дані суд першої інстанції вважав належними доказами нарахованої позивачу заробітної плати на час роботи та прийняв їх для розрахунку компенсації за невикористану основну відпустку.

Доводи апеляційної скарги не містять обґрунтованих спростувань відносно даних пенсійного органу, тобто вихідних даних для розрахунку компенсації за невикористану щорічну основу відпустку, а також контррозрахунку відповідача, а тому колегія суддів погоджується з розрахунком суду першої інстанції, за яким загальна сума компенсації, яка підлягає стягненню з ГО «Садівницьке товариство «Соколовське» на користь ОСОБА_1 за невикористану основну відпустку за період із 03 січня 2015 року до 03 січня 2020 року складає 16 571,39 грн.

Разом із тим, суд першої інстанції обґрунтовано повністю відмовив у стягненні компенсації за додаткову відпустку, як працюючій жінці, яка має двох дітей віком до 15 років, оскільки відсутні докази того, що ОСОБА_1 надала роботодавцю документи на підтвердження права на таку додаткову відпустку. Реалізація права на такий вид додаткової відпустки цілком залежить від волевиявлення працівника та є його правом, а не обов`язком. Неподанням роботодавцю відповідних копій свідоцтв про народження дітей позивач позбавила себе права на отримання компенсації за таку додаткову відпустку в разі свого звільнення, оскільки вини роботодавця у ненаданні позивачу додаткової відпустки немає.

Водночас матеріали справи не містять відомостей про те, що ГО «Садівницьке товариство «Соколовське» здійснила розрахунок із ОСОБА_1 у день звільнення останньої. Твердження апеляційної скарги про відсутність предмета спору, із посиланням на те, що відповідач нарахував заборгованість із заробітної плати та з компенсації за невикористану відпустку, але позивач відмовилася її отримувати через те, що її не влаштував розмір нарахованих сум, а також в силу посадових обов`язків вона мала не допускати порушень трудового законодавства щодо надання відпусток та непередання при звільненні документації, яка б дозволяла здійснити нарахування та виплату, є надуманими, оскільки частково спростовуються наявними у матеріалах справи доказами, а решта тверджень грунтується лише на припущеннях, які не підтверджуються належними і допустимими доказами. Беззаперечним є той факт, що відповідач, як роботодавець, в день звільнення позивача не виплатив останній неоспорювану ним суму.

Відповідно до статті 116 КЗпП України, яка діяла у такій редакції на час виникнення між сторонами спірних правовідносин, при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.

Статтею 117 КЗпП України, яка діяла у такій редакції на час виникнення між сторонами спірних правовідносин, було передбачено, що у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначеністаттею 116цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунк у. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

За таких обставин,законпокладає на підприємство, установу, організацію обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок та виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку наступає передбаченаст.117 КЗпП Українивідповідальність.

Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв`язку з його звільненням із роботи.

Однак, встановленийст.117 КЗпП Українимеханізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв оцінки пропорційності щодо врахування справедливого та розумного балансу між інтересами працівника і роботодавця.

Слід також мати на увазі, що працівник є слабшою, ніж роботодавець стороною у трудових правовідносинах. Водночас у вказаних відносинах і працівник має діяти добросовісно щодо реалізації своїх прав, а інтереси роботодавця також мають бути враховані. Тобто має бути дотриманий розумний баланс між інтересами працівника та роботодавця.

Звертаючись із вимогою про стягнення відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно достатті 117 КЗпП України, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Тому оцінка таких втрат працівника, пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач.

У апеляційній скарзі наголошується на тому, що між сторонами виник спір про розміри належних позивачу сум із заробітної плати та компенсації за невикористані відпустки. Як вже зазначалося вище, спір вирішується на користь позивача частково, а тому розмір відшкодування за час затримки визначає суд, який виносить рішення по суті спору.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частини четверта ст.263 ЦПК України).

Так, Верховний Суд України у постанові від 27 квітня 2016 року в справі №6-113цс16 дійшов висновку, що право суду зменшити розмір середнього заробітку, який має сплатити роботодавець працівникові за час затримки виплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначеністаттею 116 КЗпП України, залежить від таких чинників: наявність спору між працівником та роботодавцем з приводу розміру належних до виплати працівникові сум за трудовим договором на день звільнення; виникнення спору між роботодавцем та працівником після того, коли належні до виплати працівникові суми за трудовим договором у зв`язку з його звільненням повинні бути сплачені роботодавцем; прийняття судом рішення щодо часткового задоволення вимог працівника про виплату належних йому при звільненні сум у строки, визначеністаттею 116 цього Кодексу. Водночас Верховний Суд України зауважив, що разом із тим при розгляді даної справи необхідно взяти до уваги і такі обставини, як розмір недоплаченої суми, істотність цієї частки порівняно із середнім заробітком працівника, обставини за яких було встановлено наявність заборгованості, дії відповідача щодо її виплати.

У постанові від 26 червня 2019 року в справі №761/9584/15-ц Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку Верховного Суду України, сформульованого у постанові від 27 квітня 2016 року в справі №6-113цс16, та висловила правову позицію, за якою, зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненнівідповідно дост.117 КЗпП України, необхідно враховувати: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором; період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника. Інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах,співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні. Отже, з урахуваннямконкретних обставин справи,які мають юридичне значення та, зокрема, визначених Великою Палатою Верховного Суду критеріїв, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково.

Аргументи апеляційної скарги не змінюють висновків суду першої інстанції про те, що з огляду на очевидну неспівмірність заявлених до стягнення сум середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні із розміром заборгованості із заробітної плати та з компенсації за невикористану основну відпустку, характер заборгованості, дії позивача та відповідача, наявні правові підстави для зменшення розміру відшкодування середнього заробітку за час затримки розрахунки при звільнення із 37 603,72 грн. до 10 000 грн. Колегія суддів апеляційного суду вважає визначений судом першої інстанції розмір справедливим, пропорційним і таким, що відповідає обставинам цієї справи, які мають юридичне значення за наведеними вище критеріями.

У апеляційній скарзі відповідач також посилається на те, що на час звернення позивача із позовом до суду за вирішенням трудового спору строки, передбачені ст.233 КЗпП України, сплинули, виходячи із того, що звільнення відбулось 03 вересня 2020 року, а тому, на переконання скаржника, тримісячний строк звернення до суду тривав до 03 грудня 2020 року та сплинув після настання цієї дати.

Строки звернення до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду за вирішенням трудових спорів передбачені ст.233 КЗпП України.

За положеннями ст.233КЗпП України у редакції, що діяла на час звернення позивача до суду (26 квітня 2021 року), працівник міг звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до місцевого загального суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права. У разі порушення законодавства про оплату праці працівник мав право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

Положенню частини другої ст.233КЗпП України надане офіційне тлумачення в рішенні КонституційногоСуду Українивід 15жовтня 2013 року за №8-рп/2013. У вищевказаному рішенні Конституційний Суд України зазначив, що положення частини другої ст.233 КЗпП України у системному зв`язку з положеннями ст.ст.1,12Закону України"Прооплату праці" необхідно розуміти так, що у разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці не обмежується будь-яким строком звернення працівника до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, зокрема й за час простою, який мав місце не з вини працівника, незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат.

У подальшому в постанові від 26 жовтня 2016 року в справі №6-1395цс16 Верховний Суд України дійшов висновку, що в разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці звернення працівника до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат, не обмежується будь-яким строком.

Із посиланням на вищевказану постанову, Верховний Суд України прийняв постанову від 06 грудня 2017 року в справі №6-331цс17, в якій предметом дослідження судом стало неоднакове застосування судом касаційної інстанції ст.233 КЗпП України в частині строків звернення до суду за вирішенням трудових спорів.

Так, при прийнятті рішення у справі Верховний Суд України послався на положення ст. 2 Закону України «Про оплату праці», яка визначає структуру заробітної плати, а саме: - основна заробітна плата - винагорода за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норми часу, виробітку, обслуговування, посадові обов`язки), яка встановлюється у вигляді тарифних ставок (окладів) і відрядних розцінок для робітників та посадових окладів для службовців; - додаткова заробітна плата - винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці, яка включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством, премії, пов`язані з виконанням виробничих завдань і функцій;- інші заохочувальні та компенсаційні виплати, до яких належать виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, виплати в рамках грантів, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми.

Проаналізувавши зазначену норму, Верховний Суд України дійшов висновку, що всі суми (заробітна плата, вихідна допомога, компенсація заневикористану відпустку, оплата за час тимчасової непрацездатності тощо), належні до сплати працівникові, мають бути виплачені у день його звільнення, а тому позивач не обмежений у строках по зверненню до суду.

Правова позиція підтримана новоствореним Верховним Судом, зокрема у постановах від 23 січня 2018 року в справі №61-992св17, від 04 травня 2018 року в справі №808/858/16.

Отже, колегія суддів апеляційного суду погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що позовні вимоги ОСОБА_1 про стягнення заборгованості із заробітної плати та з компенсації за невикористану відпустку прямо пов`язані із порушенням відповідачем законодавства про оплату праці, а тому ОСОБА_1 мала право звернутися за захистом до суду з такими вимогами без обмеження будь-яким строком.

У рішенні КонституційногоСуду Українивід 22лютого 2012 року №4-рп/2012, на яке посилається відповідач в апеляційній скарзі вказано, що в аспекті конституційного звернення положення частини першої ст.233КЗпП України у взаємозв`язку з положеннями ст.ст.116, 117, 237-1 цього кодексу слід розуміти так, що для звернення працівника до суду з заявою про вирішення трудового спору щодо стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку при звільненні та про відшкодування завданої при цьому моральної шкоди встановлено тримісячний строк, перебіг якого розпочинається з дня, коли звільнений працівник дізнався або повинен був дізнатися про те, що власник або уповноважений ним орган, з вини якого сталася затримка виплати всіх належних при звільненні сум, фактично з ним розрахувався.

Отже, перебіг строку звернення до суду за вирішенням трудового спору про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні починається із дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися, що роботодавець, який допустив затримку виплати належних при звільненні сум, фактично розрахувався із таким працівником.

У пункті 25 постанови Пленуму Верхового Суду України від 24 грудня 1999 року №13 «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці» судам роз`яснено, що непроведення розрахунку з працівником у день звільнення або, якщо в цей день він не був на роботі, наступного дня після його звернення з вимогою про розрахунок є підставою для застосування відповідальності, передбаченої ст.117 КЗпП України. У цьому разі перебіг тримісячного строку звернення до суду починається з наступного дня після проведення зазначених виплат незалежно від тривалості затримки розрахунку.

Оскільки у матеріалах справи відсутні докази фактичної виплати відповідачем усіх належних позивачу при її звільненні сум, то правопорушення є триваючим, а тому під час звернення позивача із вимогою до суду про стягнення середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні тримісячний строк навіть ще не розпочав всій перебіг, а відтак передчасно обговорювати питання про його сплив, тобто закінчення. Висновки суду першої у цій частині також грунтуються на положеннях чинного законодавства та обставинах справи. Доводи апеляційної скарги з цього приводу помилкові.

Також у контексті доводів апеляційної скарги не буде зайвим згадати зміст п.1 глави ХІХ «Прикінцеві положення» КЗпП України, яким унормовано, що під час дії карантину, встановленого КМУ з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені ст.233 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину. Із 12 березня 2020 року до 31 березня 2022 року діяв карантин, встановлений відповідними постановами КМУ, що продовжило всі строки, визначені ст.233 КЗпП України, а тому строки на час звернення позивача із цим позовом до суду (26 квітня 2021 року) не сплинули. Позивач звільнена 03 вересня 2020 року.

Суд апеляційної інстанції залишає рішення суду першої інстанції без змін, яке ухвалене з додержанням норм матеріального і процесуального права, що узгоджується із положеннями ст.375 ЦПК України. Доводи апеляційної скарги висновків суду першої інстанції не спростовують.

Керуючись ст.ст.259,268,367-368,374-375,381-384 ЦПК України, суд

п о с т а н о в и в:

Апеляційну скаргу Громадської організації «Садівницьке товариство «Соколовське» залишити без задоволення.

Рішення Богунського районного суду м.Житомира від 13 липня 2022 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Головуюча Судді:

Повний текст постанови складений 10 лютого 2023 року.