Рішення

від 13.02.2023 по справі 380/3724/20

ЛЬВІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ЛЬВІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

справа№380/3724/20

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

13 лютого 2023 рокум. Львів

Львівський окружний адміністративний суд в складі головуючого судді Коморного О.І. розглянув за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) адміністративну справу за позовом Представництва Американського об`єднання комітетів для євреїв бувшого Радянського Союзу про скасування рішення Інспекції державного архітектурно-будівельного контролю у м. Львові, за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача: Товариство з обмеженою відповідальністю «Лемберг медікал центр», Товариство з обмеженою відповідальністю «Український будівельний центр «Олімп».

Обставини справи:

До Львівського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява Представництва Американського об`єднання комітетів для євреїв бувшого Радянського Союзу з позовною вимогою про скасування рішення Інспекції державного архітектурно-будівельного контролю у м. Львові про надання дозволу на будівельні роботи №ЛВ112201060864 ТзОВ «Лемберг медікал центр» та ТзОВ «Український будівельний центр «Олімп» на вул. Я.Раппапорта, 6 у м. Львові та дозвіл на будівельні роботи №ЛВ112201060864 за квітень 2020 року ТзОВ «Лемберг медікал центр» та ТзОВ «Український будівельний центр «Олімп» на вул. Я.Раппапорта, 6 у м. Львові.

В обґрунтування позовних вимог зазначає, що відповідач приймаючи рішення про видачу дозволу на будівельні роботи та видаючи дозвіл вийшов за межі визначеної Законом України «Про регулювання містобудівної діяльності» компетенції, оскільки дозвіл видано на будівництво на пам`ятці місцевого значення, у буферній зоні об`єкта, що перебуває під охороною ЮНЕСКО, а тому будівництво відноситься до категорії складності СС3, право на видачу дозволів належить центральному органу виконавчої влади, що реалізує державну політику з питань державного архітектурно-будівельного контролю та нагляду.

Зазначає, що наказом Міністерства культури і туризму України від 21.12.2010 №1266/0/16-10 внесено «Старе Єврейське кладовище» XIV століття - 1855 рік між вулицями Раппапорта, Базарна, Броварна та Клепарівська до Державного реєстру нерухомих пам`яток України як пам`ятки історії місцевого значення, охоронний №2951-Лв. Вносячи об`єкт до Переліку пам`яток культурної спадщини місцевого значення, Міністерство культури України затвердило Паспорт об`єкта та облікову картку, де і зазначено площу та розташування об`єкта культурної спадщини «Старе Єврейське кладовище м. Львів». Старе єврейське кладовище розташоване між сучасними вулицями Я.Раппапорта, Базарної, Броварної, Клепарівської, територія кладовища чітко відокремлена вулицями. Вказані документи, стали підставою для занесення до Державного реєстру нерухомих пам`яток України. Комісією Сполучених Штатів з питань збереження американської спадщини за кордоном «Старе Єврейське кладовище» XIV століття внесено до переліку пам`яток за №11А13010101 та зазначено, що Уряд України ввів негайний і абсолютний мораторій на будь-яку забудову або приватизацію місць, ідентифікованих тепер або в минулому, як єврейські цвинтарі. Місто Львів внесено до Списку історичних населених місць України, затвердженого постановою КМУ від 26.07.2001 №878. Львівською міською радою затверджено Генеральний план м. Львова, а також, межі історичного ареалу та зони регулювання забудови м. Львова, що підтверджується: ухвалою 14 сесії 4-го скликання №2146 від 31.03.2005 «Про затвердження «Концепції розвитку міста» при корегуванні генерального плану м. Львова»; ухвалою 18 сесії 5-го скликання № 3924 від 30.09.2010 «Про затвердження містобудівної документації «Корегування генерального плану м. Львова» ІІ-стадія. Генеральний план»; рішенням ВК ЛМР № 1311 від 09.12.2005р. «Про затвердження меж історичного ареалу та зон регулювання забудови м. Львова». Отже, Генеральний план розроблено і затверджено, визначено, що дана територія входить в межі історичного ареалу міста, а також в межі охоронної зони об`єкта ЮНЕСКО.

Позивач зазначає, що відповідно до ст.30 Закону України «Про охорону культурної спадщини», органи охорони культурної спадщини зобов`язані заборонити будь-яку діяльність юридичних або фізичних осіб, що створює загрозу пам`ятці або порушує законодавство, норми і правила у сфері охорони культурної спадщини. Приписи органів охорони культурної спадщини є обов`язковими для виконання всіма юридичними та фізичними особами. Органи місцевого самоврядування, на території яких не створено органів охорони культурної спадщини, зобов`язані заборонити будь-яку діяльність юридичних або фізичних осіб, що створює загрозу пам`ятці, негайно повідомивши про це відповідний орган охорони культурної спадщини місцевого органу виконавчої влади. Органи місцевого самоврядування зобов`язані повідомляти відповідні органи охорони культурної спадщини про бездіяльність власника або уповноваженого ним органу, особи, яка набула права володіння, користування чи управління, що створює загрозу пам`ятці.

Пунктом 7 ч.1 ст.7 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» встановлено, що надання (отримання, реєстрації), відмови у видачі чи анулювання (скасування) документів, що дають право на виконання підготовчих та будівельних робіт, прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об`єктів (крім анулювання (скасування) документів, що засвідчують прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об`єктів), зокрема, центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику з питань державного архітектурно-будівельного контролю та нагляду, через головних інспекторів будівельного нагляду - щодо об`єктів, що за класом наслідків (відповідальності) належать до об`єктів з незначними (СС1), середніми (СС2) та значними (СС3) наслідками, розташованих за межами населених пунктів і на території кількох адміністративно-територіальних одиниць, щодо об`єктів, що за класом наслідків (відповідальності) належать до об`єктів з середніми наслідками (СС2), розташованих у межах сіл, селищ та міст (крім міст, які є адміністративними центрами областей, міст з чисельністю населення понад 50 тисяч, міст Києва та Севастополя), а також щодо всіх об`єктів, що за класом наслідків (відповідальності) належать до об`єктів із значними наслідками (СС3), розташованих у межах населених пунктів.

Згідно ч.4 ст.37 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» підставою для відмови у видачі дозволу на виконання будівельних робіт є: 1) неподання відомостей або документів, необхідних для прийняття рішення про видачу такого дозволу; 2) невідповідність поданих документів вимогам законодавства; 3) виявлення недостовірних відомостей у поданих документах; 4) результати оцінки впливу на довкілля у випадках, визначених Законом України «Про оцінку впливу на довкілля»; 5) подання заяви про видачу дозволу на виконання будівельних робіт особою, яка не є замовником згідно з пунктом 4 частини першої статті 1 цього Закону, або уповноваженою ним особою; 6) наявність у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно обтяжень, пов`язаних з будівництвом (арешт, пов`язаний з користуванням відповідним об`єктом, заборона проведення будівельних робіт, обмеження користування земельною ділянкою тощо).

Таким чином, позивач вважає що на час видачі дозволу, а також прийняття рішення про його видачу існували обставини, що вказують на недостовірність відомостей у поданих документах, що підтверджують право користування земельною ділянкою, адже цільове призначення та функціональне використання земельної ділянки для будівництва та обслуговування об`єктів громадської забудови, не відповідає фактичному цільовому призначенню земельної ділянки землі історико-культурного призначення, визначеному за законом, а також у документах, що посвідчують право власності на будівлю, а також невідповідності поданих документів вимогам законодавства, тому дозвіл Інспекції державного архітектурно-будівельного контролю у м. Львові на виконання будівельних робіт від 15.04.2020 №ЛВ112201060864 прийнятий з порушенням норм чинного законодавства та підлягає скасуванню.

Ухвалою Львівського окружного адміністративного суду від 29 липня 2021 року, залишеною без змін постановою Восьмого апеляційного адміністративного суду від 02 листопада 2021 року закрито провадження у справі.

Постановою Верховного Суду від 30 серпня 2022 року ухвалу Львівського окружного адміністративного суду від 29 липня 2021 року та постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 02 листопада 2021 року скасовано, справу №380/3724/20 направлено для продовження розгляду до Львівського окружного адміністративного суду.

Справа надійшла до Львівського окружного адміністративного суду 09 вересня 2022 року. За результатом автоматизованого розподілу судової справи між суддями, справу передано для розгляду судді Львівського окружного адміністративного суду Коморному О.І.

Ухвалою суду від 14 вересня 2022 року прийнято до провадження адміністративну справу №380/3724/20 та встановлено порядок розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін за наявними у справі матеріалами. Зокрема, ухвалою запропоновано учасникам справи надати суду письмові пояснення щодо позову з урахуванням висновків Верховного Суду, викладених в постанові від 30 серпня 2022 року.

Відповідачем подано суду відзив на позовну заяву, в якому проти позову заперечує, просить суд відмовити у задоволенні позову в повному обсязі. Обґрунтовуючи відзив відповідач зазначив, що 15.04.2020 Інспекцією державного архітектурно-будівельного контролю у м. Львові було надано замовнику ТзОВ «Лемберг медікал центр» дозвіл №ЛВ112201060864 на виконання будівельних робіт на об`єкті будівництва «Реконструкція існуючої будівлі за рахунок прибудови, надбудови та пристосування під приватну лікарню на вул. Я. Раппапорта, 6 у м. Львові».

Відповідно до п.7 ч.1 ст.7 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» (у редакції чинній на час здійснення дозвільної процедури), управління у сфері містобудівної діяльності та архітектурно-будівельного контролю здійснюється шляхом надання (отримання, реєстрації), відмови у видачі чи анулювання (скасування) документів, що дають право на виконання підготовчих та будівельних робіт, прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об`єктів виконавчими органами з питань державного архітектурно-будівельного контролю міських рад населених пунктів, які є адміністративними центрами областей, міських рад населених пунктів з чисельністю населення понад 50 тисяч, структурними підрозділами з питань державного архітектурно-будівельного контролю Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій щодо об`єктів, що за класом наслідків (відповідальності) належать до об`єктів з незначними (СС1) та середніми (СС2) наслідками, розташованих у межах відповідних населених пунктів.

Згідно ч.6-7 ст.32 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», віднесення об`єкта до певного класу наслідків (відповідальності) здійснюється проектною організацією за погодженням із замовником будівництва. Об`єкту присвоюється найвищий клас наслідків (відповідальності) за одним із критеріїв, встановлених частиною п`ятою цієї статті. Правильність визначення класу наслідків (відповідальності) перевіряється під час проведення експертизи проектів, якщо здійснення такої експертизи є обов`язковим відповідно до закону. Відповідно до ч.4 ст.31 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», обов`язковій експертизі підлягають проекти будівництва об`єктів, які, зокрема, за класом наслідків (відповідальності) належать до об`єктів з середніми (СС2) та значними (ССЗ) наслідками, - щодо додержання нормативів з питань санітарного та епідеміологічного благополуччя населення, екології, охорони праці, енергозбереження, пожежної, техногенної, ядерної та радіаційної безпеки, міцності, надійності, довговічності будинків і споруд, їх експлуатаційної безпеки та інженерного забезпечення, у тому числі щодо додержання нормативів з питань створення безперешкодного життєвого середовища для осіб з обмеженими фізичними можливостями та інших маломобільних груп населення.

Згідно із абз.2 п.28 Порядку виконання підготовчих та будівельних робіт, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 13.04.2011 №466, до заяви про отримання дозволу на виконання будівельних робіт, зокрема, додаються розрахунок класу наслідків (відповідальності) та категорії складності; експертний звіт щодо розгляду проектної документації. Зазначені документи й були подані до Інспекції як додатки до заяви про отримання дозволу. В експертному звіті №189/20-ЕЗ, затвердженому Директором ТзОВ «Глобал промпостач» 28.02.2020, клас наслідків (відповідальності) СС2 підтверджено експертною організацією.

У статті 32 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» проведено детальну класифікацію об`єктів будівництва за наслідками. Відповідно до ч.5 ст.32 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», усі об`єкти поділяються за такими класами наслідків (відповідальності): незначні наслідки - СС1; середні наслідки - СС2; значні наслідки - ССЗ. Відповідно до цієї ж ч.5 ст.32 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», до значних наслідків (ССЗ) відносяться такі об`єкти: - пам`ятки культурної спадщини, визначені відповідно до Закону України «Про охорону культурної спадщини»; - об`єкти підвищеної небезпеки, ідентифіковані відповідно до Закону України «Про об`єкти підвищеної небезпеки»; - житлові, громадські або багатофункціональні будівлі заввишки понад 100 метрів та/або з рівнем можливої небезпеки для здоров`я і життя людей понад 400 осіб, які постійно перебувають на об`єкті.

Відповідно до ч.1 ст.1 Закону України «Про охорону культурної спадщини», пам`ятка культурної спадщини це об`єкт культурної спадщини, який занесено до Державного реєстру нерухомих пам`яток України, або об`єкт культурної спадщини, який взято на державний облік відповідно до законодавства, що діяло до набрання чинності цим Законом, до вирішення питання про включення (невключения) об`єкта культурної спадщини до Державного реєстру нерухомих пам`яток України.

Статтею 13 Закону України «Про охорону культурної спадщини» передбачено ведення Державного реєстру нерухомих пам`яток України за категоріями національного та місцевого значення пам`ятки.

Згідно із приписами ч.1, 2 ст.14 цього ж Закону, занесення об`єкта культурної спадщини до Реєстру та внесення змін до нього (вилучення з Реєстру, зміна категорії пам`ятки) провадяться відповідно до категорії пам`ятки: а) пам`ятки національного значення - постановою Кабінету Міністрів України за поданням центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони культурної спадщини протягом одного року з дня одержання подання; б) пам`ятки місцевого значення - рішенням центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони культурної спадщини за поданням відповідних органів охорони культурної спадщини або за поданням Українського товариства охорони пам`яток історії та культури, інших громадських організацій, до статутних завдань яких належать питання охорони культурної спадщини, протягом одного місяця з дня одержання подання. Об`єкт культурної спадщини до вирішення питання про його реєстрацію як пам`ятки вноситься до Переліку об`єктів культурної спадщини і набуває правового статусу щойно виявленого об`єкта культурної спадщини, про що відповідний орган охорони культурної спадщини в письмовій формі повідомляє власника цього об`єкта або уповноважений ним орган (особу). Переліки об`єктів культурної спадщини затверджуються рішеннями відповідних органів охорони культурної спадщини.

Аналіз вказаних правових норм дає підстави для висновку, що об`єкт культурної спадщини набуває статусу пам`ятки культурної спадщини після внесення до Державного реєстру нерухомих пам`яток України, а статус нововиявленого об`єкта культурної спадщини пов`язаний із внесенням об`єкта до Переліку об`єктів культурної спадщини.

Зазначає, що будівля за адресою: м. Львів, вул. Я.Раппапорта, 6 не внесена ні до Державного реєстру нерухомих пам`яток України, ні до Переліку, тому відсутні підстави стверджувати про існування на час виникнення спірних правовідносин, чи на час розгляду цієї справи такої пам`ятки культурної спадщини як будівля за адресою: м. Львів, вул. Я.Раппапорта, 6.

Відповідно до пунктів 13, 14, 17 частини другої статті 5 Закону України «Про охорону культурної спадщини» до повноважень центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони культурної спадщини, належить: здійснення нагляду за виконанням робіт з дослідження, консервації, реабілітації, реставрації, ремонту, пристосування й музеєфікації пам`яток та інших робіт на пам`ятках; погодження програм та проектів містобудівних, архітектурних та ландшафтних перетворень, меліоративних, шляхових, земляних робіт на пам`ятках національного значення, їх територіях, в історико-культурних заповідниках, на історико-культурних заповідних територіях, у зонах охорони, на охоронюваних археологічних територіях, в історичних ареалах населених місць, а також програм і проектів, реалізація яких може позначитися на об`єктах культурної спадщини; надання дозволів на проведення робіт на пам`ятках національного значення, їхніх територіях та в зонах охорони, на охоронюваних археологічних територіях, в історичних ареалах населених місць.

Згідно із ч.1 ст.32 Закону України «Про охорону культурної спадщини», з метою захисту традиційного характеру середовища окремих пам`яток, їх комплексів (ансамблів), історико-культурних заповідників, історико-культурних заповідних територій навколо них мають встановлюватися зони охорони пам`яток: охоронні зони, зони регулювання забудови, зони охоронюваного ландшафту, зони охорони археологічного культурного шару. Межі та режими використання зон охорони пам`яток визначаються відповідною науково-проектною документацією і затверджуються відповідним органом охорони культурної спадщини.

Наголошує, що в даній справі мова не йде про об`єкт будівництва, який знаходиться на території «Старого єврейського кладовища».

Зазначає, що відповідно до постанови Львівського апеляційного адміністративного суду від 14.09.2017 та постанови Верховного Суду від 07.02.2019 у справі №462/1002/17, суди дійшли до висновку, що аналіз вказаних правових норм (п.13, 14, 17 ст.5, ч.1 ст.32 Закону України «Про охорону культурної спадщини») дає підстави для висновку, що об`єкт нерухомого майна набуває правового статусу пам`ятки тільки із занесенням його до Реєстру. Заборона здійснення відповідних перетворень і робіт у межах зон охорони пам`яток без дозволу органу охорони культурної спадщини не є абсолютною, а стосується лише здійснення таких робіт щодо пам`яток національного значення.

Отже, в силу вимог ч.5 ст.32 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», до значних наслідків (ССЗ) відносяться пам`ятки культурної спадщини, визначені відповідно до Закону України «Про охорону культурної спадщини». Разом з тим, підстав для віднесення будівлі за адресою: м. Львів, вул. Я.Раппапорта, 6 до пам`яток культурної спадщини немає.

Щодо посилання позивача на те, що земельна ділянка, на якій дозволено будівельні роботи, розташована у визначених межах історичного ареалу м. Львова, зазначає, що на даний момент межі історичного ареалу м. Львова визначені рішенням виконавчого комітету Львівської міської ради від 09.12.2005 № 1311 «Про затвердження меж історичного ареалу та зони регулювання забудови міста Львова». Разом з тим, відповідно до п.5 ч.1 ст.5 Закону України «Про охорону культурної спадщини», до повноважень центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони культурної спадщини, належить встановлення режиму використання пам`яток національного значення, їхніх територій, зон охорони, охоронюваних археологічних територій, історичних ареалів населених місць. Відповідно до п.12 ч.2 ст.5 цього Закону, до повноважень центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони культурної спадщини, належить визначення меж територій пам`яток національного значення та затвердження їх зон охорони, охоронюваних археологічних територій, історичних ареалів населених місць.

Згідно ч.3 ст.32 Закону України «Про охорону культурної спадщини», межі та режими використання історичних ареалів населених місць, обмеження господарської діяльності на територіях історичних ареалів населених місць визначаються у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, відповідною науково-проектною документацією, яка затверджується центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони культурної спадщини або уповноваженими ним органами охорони культурної спадщини.

Відповідно до п.4, 12 Порядку визначення меж та режимів використання історичних ареалів населених місць, обмеження господарської діяльності на території історичних ареалів населених місць визначено, що відповідальними за визначення меж і режимів використання історичних ареалів є Мінкультури та уповноважені ним органи охорони культурної спадщини.

Оскільки на даний момент науково проектна документація із визначення меж історичного ареалу м. Львова не затверджена Мінкультури як це передбачено ст.5, 32 Закону України «Про охорону культурної спадщини», п.12 Порядку визначення меж та режимів використання історичних ареалів населених місць, обмеження господарської діяльності на території історичних ареалів населених місць, то до часу її затвердження відсутні підстави для застосування до такої території правового режиму, встановленого законодавством для історичних ареалів населених місць. Позивачем до позовної заяви не долучено доказів визначення науково-проектною документацією меж історичного ареалу м. Львова та затвердження таких меж Міністерством культури України.

Враховуючи наведене, відповідач просить суд відмовити в задоволенні позову.

Третьою особою - Товариством з обмеженою відповідальністю «Лемберг медікал центр» подано відзив на позовну заяву, в якому проти позову заперечує, просить суд відмовити у задоволенні позову за безпідставністю та закрити провадження у справі. Обґрунтовуючи відзив третя особа зазначила, що ТзОВ «Лемберг медікал центр» набуло у встановленому законом порядку право власності на нерухоме майно, яке розміщене на земельній ділянці площею 0,2463 га, кадастровий номер 4610137500:01:001:0072 у м. Львові на вул. Я.Раппапорта, 6, тому до нього правомірно перейшло право користування (оренди) цією земельною ділянкою, оформлене договором оренди землі від 29.08.2019.

Рішенням Виконавчого комітету Львівської міської №989 від 18.10.2019 затверджені містобудівні умови та обмеження для проектування об`єкта будівництва на реконструкцію ТзОВ «Лемберг медікал центр» існуючої будівлі за рахунок прибудови, надбудови та пристосування під приватну лікарню на вул. Я.Раппапорта, 6 у м. Львові. Пунктом 2.4. рішення Виконавчого комітету Львівської міської №989 від 18.10.2019, виконавчий комітет зобов`язав ТзОВ «Лемберг медікал центр» звернутися в Інспекцію державного архітектурно-будівельного контролю у м. Львові для отримання дозвільних документів, які дають право на початок виконання будівельних робіт та прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об`єктів.

14.03.2020 ТзОВ «Лемберг медікал центр» звернулось до Інспекції державного архітектурно-будівельного контролю у м. Львові із заявою №2-19373/АП/0006 про надання дозволу на виконання будівельних робіт. 15.04.2020 Інспекцією державного архітектурно-будівельного контролю у м. Львові було видано дозвіл на виконання будівельних робіт №112201060864, тому, лише після отримання дозволу на виконання будівельних робіт, ТзОВ «Лемберг медікал центр» почало реконструкцію існуючої будівлі за рахунок прибудови, надбудови та пристосування під приватну лікарню на вул. Я.Раппапорта, 6 у м. Львові.

Право на виконання підготовчих робіт і будівельних робіт на об`єктах будівництва, що за класом наслідків (відповідальності) належать до об`єктів з середніми (СС2) та значними (ССЗ) наслідками або підлягають оцінці впливу на довкілля згідно із Законом України «Про оцінку впливу на довкілля», підключення об`єкта будівництва до інженерних мереж та споруд надається замовнику та генеральному підряднику чи підряднику після отримання дозволу на виконання будівельних робіт (ч.1 ст.37 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності»).

Частиною 3 ст.37 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» передбачено, що для отримання дозволу подається заява, до якої додаються: 1) копія документа, що посвідчує право власності чи користування земельною ділянкою, або копія договору суперфіцію; 2) копія розпорядчого документа щодо комплексної реконструкції кварталів (мікрорайонів) застарілого житлового фонду у разі здійснення комплексної реконструкції кварталів (мікрорайонів) застарілого житлового фонду на замовлення органів державної влади чи органів місцевого самоврядування на відповідних землях державної чи комунальної власності (замість копії документа, що посвідчує право власності чи користування земельною ділянкою); 3) проектна документація на будівництво, розроблена та затверджена в установленому законодавством порядку; 4) копія документа, що посвідчує право власності на будинок чи споруду, або згода його власника (співвласників), засвідчена у встановленому законодавством порядку, на проведення будівельних робіт у разі здійснення реконструкції, реставрації чи капітального ремонту; 5) копії документів про призначення осіб, відповідальних за виконання будівельних робіт, та осіб, які здійснюють авторський і технічний нагляд; 5-1) інформація про інженера-консультанта (у разі його залучення); 6) інформація про ліцензію, що дає право на виконання будівельних робіт, та кваліфікаційні сертифікати; 7) результати оцінки впливу на довкілля у випадках, визначених Законом України «Про оцінку впливу на довкілля».

Наголошує, що законодавцем встановлено вичерпний перелік документів, який необхідно подати для отримання дозволу на виконання будівельних робіт. 14.03.2020 ТзОВ «Лемберг медікал центр» звернулось до Інспекції державного архітектурно-будівельного контролю у м. Львові із заявою №2-19373/АП/0006 про надання дозволу на виконання будівельних робіт. До заяви було додано вищеперерахований перелік документів.

Частиною 4 ст.37 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», передбачено підстави для відмови у видачі дозволу на виконання будівельних робіт: 1) неподання документів, необхідних для прийняття рішення про видачу такого дозволу; 2) невідповідність поданих документів вимогам законодавства; 3) виявлення недостовірних відомостей у поданих документах; 4) результати оцінки впливу на довкілля у випадках, визначених Законом України «Про оцінку впливу на довкілля».

15.04.2020 Інспекцією державного архітектурно-будівельного контролю у м. Львові було видано дозвіл на виконання будівельних робіт №112201060864, тому, ТзОВ «Лемберг медікал центр» діяло в порядку та у спосіб передбачений чинним законодавством України та як результат отримало дозвіл на виконання будівельних робіт.

Зазначає, що право на судовий захист, гарантоване статтею 55 Конституції України і конкретизоване в інших законах, передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб стверджувальне порушення було обґрунтованим. За змістом статті 6 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або інтереси. Відповідно до ч.2 ст.171 КАС України право оскаржити нормативно-правовий акт мають особи, щодо яких його застосовано, а також особи, які є суб`єктом правовідносин, у яких буде застосовано цей акт. Тобто оскаржити такий акт інші особи не можуть.

Таким чином, захисту в порядку адміністративного судочинства підлягають лише порушені права та інтереси осіб, а задоволенню ті позовні вимоги, які відновлюють порушені права, свободи чи інтереси у сфері публічно-правових відносин. Виходячи з викладеного, обов`язковою умовою для задоволення позовних вимог є участь позивача у правовідносинах, які визначені статтею 171 КАС України.

Стосовно посилання позивача на те, що спірне рішення порушує його права на збереження культурної спадщини, зазначив наступне.

Відповідно до ч.2 ст.32 Закону України «Про охорону культурної спадщини» межі та режими використання історичних ареалів населених місць, обмеження господарської діяльності на територіях історичних ареалів населених місць визначаються у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, відповідною науково-проектною документацією, яка затверджується центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони культурної спадщини або уповноваженими ним органами охорони культурної спадщини. Згідно до ч.3 ст.32 Закону України «Про охорону культурної спадщини» на охоронюваних археологічних територіях, у межах зон охорони пам`яток, історичних ареалів населених місць, занесених до Списку історичних населених місць України, забороняються містобудівні, архітектурні чи ландшафтні перетворення, будівельні, меліоративні, шляхові земляні роботи без дозволу відповідного органу охорони культурної спадщини.

Порядок визначення меж та режимів використання історичних ареалів населених місць, обмеження господарської діяльності на території історичних ареалів населених місць затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 13.03.2002 №318.

Отже, згідно вищевказаних норм чинного законодавства передумовою для встановлення меж історичного ареалу є розробка науково-проектної документації під час розроблення історико-архітектурних опорних планів населених місць, яка погоджується відповідним органом місцевого самоврядування та затверджується Мінкультури.

Проте, на сьогоднішній день відсутня затверджена Мінкультури у встановленому порядку науково-проектна документація щодо визначення меж і режимів використання історичних ареалів м. Львова, як того вимагає ч.2 ст.32 Закону України «Про охорону культурної спадщини» та п.12 Порядку №318, а відтак, межі історичного ареалу м. Львова у встановленому законодавством порядку не затверджені, що підтверджує той факт, що межі історичного ареалу м. Львова не погоджені у встановленому законодавством порядку, оскільки не погоджені Міністерством культури України.

Наголошує, що не зрозумілим також є посилання на статтю 37-2 Закону України «Про охорону культурної спадщини», прирівнюючи Старе єврейське кладовище до Об`єкту всесвітньої спадщини. Оскільки «Старе єврейське кладовище», який розташований за адресою: м. Львів, між вулицями Раппапорта, Базарна, Броварна та Клепарівська», оскільки наказом Міністерства культури і туризму України від 21.12.2010 №1266/0/16-10 «Про затвердження науково- проектної документації меж і режимів використання зон охорони пам`яток та занесення об`єктів культурної спадщини до Державного реєстру нерухомих пам`яток України» в частині додатку №5, Кладовище віднесено до Державного реєстру нерухомих пам`яток України за критерієм місцевого значення, натомість, звертаю увагу суду, що ч.1 ст.37-2 Закону України «Про охорону культурної спадщини» передбачено, що об`єкт всесвітньої спадщини має правовий статус пам`ятки національного значення.

Враховуючи наведене, третя особа просить суд відмовити в задоволенні позову та закрити провадження у справі.

Третьою особою - Товариством з обмеженою відповідальністю «Український будівельний центр «Олімп» у встановлений судом строк письмові пояснення щодо заявленого позову не подано, про розгляд справи повідомлено належним чином.

Ухвалою Львівського окружного адміністративного суду від 14 вересня 2022 року, учасникам справи запропоновано надати суду письмові пояснення щодо позову з урахуванням висновків Верховного Суду, викладених в постанові від 30 серпня 2022 року.

Суд зазначає, що учасниками справи не надано письмові пояснення щодо позову з урахуванням висновків Верховного Суду, викладених в постанові від 30 серпня 2022 року.

Суд всебічно і повно з`ясував всі фактичні обставини справи, на яких ґрунтуються позовні вимоги та заперечення, об`єктивно оцінив докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті та,-

встановив:

Товариство з обмеженою відповідальністю «Лемберг медікал центр» (далі - ТОВ «Лемберг медікал центр») до 22.12.2021 року було зареєстровано та обліковувалось, як юридична особа в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань з кодом 42687205, проте, 23.12.2021 року припинило діяльність за рішенням засновників (учасників) юридичної особи або уповноваженого ними органу.

ТОВ «Лемберг медікал центр» є власником будівлі літ.Б-2, загальною площею 705,6 кв.м., за адресою: м. Львів, вул. Я.Раппопорта, 6, що підтверджується витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності сформованим 13.12.2018 №149294669.

29.08.2019 між Львівською міською радою та ТОВ «Лемберг медікал центр» укладено договір оренди землі, згідно з яким земельна ділянка загальною площею 0,2463 га, у тому числі: під забудовою 0,2463 га (у тому числі площею 0,0177 га у межах червоних ліній без права капітального будівництва та посадки багаторічних насаджень) з кадастровим номером 4610137500:01:001:0072, яка розташована у м. Львові на вул. Я.Раппапорта, 6 надана в оренду терміном на 10 років для будівництва та обслуговування інших будівель громадської забудови (код КВЦПЗ 03.15 - для будівництва та обслуговування інших будівель громадської забудови).

05.09.2019 ТОВ «Лемберг медікал центр» зареєструвало речове право щодо оренди на земельну ділянку за кадастровим номером 4610137500:01:001:0072.

ТОВ «Лемберг медікал центр», є замовником будівництва та реконструкції існуючої будівлі за рахунок прибудови, надбудови та пристосування під лікарню по вул. Я.Раппапорта, 6 у м. Львові.

Пунктом 2 рішення виконавчого комітету Львівської міської ради від 18.10.2019 №989 ТОВ «Лемберг медікал центр» зобов`язано розробити у спеціалізованій проектній організації або архітектора, який має кваліфікаційний сертифікат на виконання робіт, робочий проект та провести його експертизу згідно з законодавством України. На виконання рішення виконавчого комітету Львівської міської ради від 18.10.2019 №989, ТОВ «Студія 5Ф» було розроблено робочий проект «Реконструкція існуючої будівлі за рахунок прибудови, надбудови та пристосування під приватну лікарню на вул. Я. Раппопорта 6 у м. Львові».

28.02.2020 проведено експертизу вказаної проектної документації, за результатами якої отримано експертний звіт №189/20-Е3, затверджений директором ТОВ «Глобал Промпостач».

ТОВ «Лемберг медікал центр» звернулося до Інспекції державного архітектурно-будівельного контролю у м. Львові із заявою від 14.03.2020 №2-19373/АП-0006 в якій просило відповідно до ст.37 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» надати дозвіл на виконання будівельних робіт: «Реконструкція існуючої будівлі за рахунок прибудови надбудови та пристосування під приватну лікарню на вул. Я.Раппапорта, 6 у м. Львові».

15.04.2020 Інспекцією державного архітектурно-будівельного контролю у м. Львові надано дозвіл на виконання будівельних робіт №ЛВ112201060864, відповідно до якого ТОВ «Лемберг медікал центр» надано дозвіл на «Реконструкція існуючої будівлі за рахунок прибудови надбудови та пристосування під приватну лікарню на вул. Я.Раппапорта, 6 у м. Львові».

Відповідно до акту готовності від 06.10.2020 об`єкт «Реконструкція існуючої будівлі за рахунок прибудови надбудови та пристосування під приватну лікарню на вул. Я.Раппапорта, 6 у м. Львові» готовий до експлуатації.

Сертифікатом серії ЛВ №122201106449, виданим 06.11.2020 Інспекція державного архітектурно-будівельного контролю у м. Львові засвідчила відповідність закінченого будівництвом об`єкта «Реконструкція існуючої будівлі за рахунок прибудови надбудови та пристосування під приватну лікарню на вул. Я.Раппапорта, 6 у м. Львові» за адресою: вул. Я.Раппапорта, 6, м. Львів, 79007. В сертифікаті зазначені основні показники об`єкта, а саме: загальна площа 4285,8 кв.м., корисна площа 3958,98 кв.м., загальний будівельний об`єм 11638,6 куб.м, поверховість 5 + технічний.

Згідно витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності сформованим 18.12.2020 №237786168, здійснено державну реєстрацію права власності на групу нежитлових приміщень враховуючи здійснену «Реконструкція існуючої будівлі за рахунок прибудови надбудови та пристосування під приватну лікарню на вул. Я.Раппапорта, 6 у м. Львові» загальною площею 4285,8 кв.м. за адресою: вул. Я.Раппапорта, 6, м. Львів, 79007.

Судом також встановлено, що рішенням Господарського суду Львівської області від 30.11.2020 у справі №914/1445/19 визнано незаконними та скасовано ухвали Львівської міської ради: №4680 від 14.02.2019 «Про надання Товариству з обмеженою відповідальністю «Лемберг медікал центр» дозволу на виготовлення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки на вул. Я.Раппапорта, 6 та №4968 від 25.04.2019 «Про затвердження Товариству з обмеженою відповідальністю «Лемберг медікал центр» проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та надання земельної ділянки на вул. Я.Раппапорта, 6».

Постановою Західного апеляційного господарського суду від 18.05.2021, залишеною без змін постановою Верховного Суду від 02.11.2021 рішення Господарського суду Львівської області від 30.11.2020 у справі №914/1445/19 скасовано та прийнято нове рішення, яким в позові відмовлено.

Постановою Західного апеляційного господарського суду від 18.05.2021 у справі №914/1445/19 встановлені наступні обставини:

«ТзОВ «Лемберг медікал центр» є власником будівлі літ.Б-2, загальною площею 705,6 кв. м., за адресою: м. Львів, вул. Я. Раппопорта, 6.

01.02.2019 товариство звернулось до Львівської міської ради із заявою та про надання дозволу на виготовлення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки на вул. Я.Раппапорта, 6.

14.02.2019 Львівська міська рада прийняла ухвалу №4680 «Про надання ТзОВ «Лемберг медікал центр» дозволу на виготовлення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки на вул. Я.Раппапорта, 6», якою вирішила надати ТзОВ «Лемберг медікал центр» дозвіл на виготовлення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки орієнтовною площею 0,3500 га на вул. Я.Раппапорта, 6 для будівництва та обслуговування інших будівель громадської забудови за рахунок земель житлової та громадської забудови. Пунктом 2 ухвали зобов`язано товариство подати у встановленому порядку міській раді на затвердження проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки.

На підставі вказаної ухвали міської ради, на замовлення ТзОВ «Лемберг медікал центр» було виготовлено проект землеустрою.

15.04.2019 ТзОВ «Лемберг медікал центр» звернулось із заявою до Львівської міської ради з метою затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та надання земельної ділянки на вул. Я. Раппапорта, 6.

25.04.2019 Львівською міською радою прийнято ухвалу №4968 «Про затвердження ТзОВ «Лемберг медікал центр» проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та надання земельної ділянки на вул. Я.Раппапорта, 6», якою міська рада ухвалила затвердити товариству проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки та надати земельну ділянку площею 0,2463 га (у тому числі площею 0,0177 га у межах червоних ліній без права капітального будівництва та посадки багаторічних насаджень) на вул. Я.Раппапорта, 6 (кадастровий номер 4610137500:01:001:0072) в оренду терміном на 10 років для будівництва та обслуговування інших будівель громадської забудови (код КВЦПЗ 03.15 - для будівництва та обслуговування інших будівель громадської забудови) за рахунок земель житлової та громадської забудови. Зобов`язала товариство у тримісячний термін укласти з Львівською міською радою: договір оренди землі та зареєструвати його відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»; договір про відшкодування недоотриманих коштів за користування земельною ділянкою у розмірі орендної плати з моменту прийняття цієї ухвали до часу укладання договору оренди землі.

29.08.2019 між Львівською міською радою та ТзОВ «Лемберг медікал центр» укладено договір оренди землі, згідно з яким дана земельна ділянка надана в оренду терміном на 10 років для будівництва та обслуговування інших будівель громадської забудови (код КВЦПЗ 03.15 - для будівництва та обслуговування інших будівель громадської забудови).

05.09.2019 товариство зареєструвало речове право на земельну ділянку за кадастровим номером 4610137500:01:001:0072.».

Таким чином, Західним апеляційним господарським судом встановлена правомірність винесення ухвал Львівською міською радою щодо затвердження права оренди земельної ділянки, на якій знаходиться об`єкт - будівля літ.Б-2, загальною площею 705,6 кв.м., за адресою: м.Львів, вул. Я.Раппопорта, 6, який належить ТОВ «Лемберг медікал центр» на праві власності.

Відповідно до ч. 4 ст. 78 КАС України, обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Крім того, постановою Західного апеляційного адміністративного суду у справі №914/1445/19 встановлено, що на момент винесення постанови від 18.05.2021 відсутня затверджена Мінкультури у встановленому порядку науково-проектна документація щодо визначення меж і режимів використання історичних ареалів м. Львова, як і не затверджена обласною адміністрацією зона охорони пам`ятки місцевого значення «Старого Єврейського кладовища». Зазначені обставини не заперечувалися і самими представниками учасників справи №914/1445/19.

Разом з тим, позивач вважає, що Інспекцією державного архітектурно-будівельного контролю у м. Львові неправомірно було видано дозвіл на виконання будівельних робіт №ЛВ112201060864 від 15.04.2020, оскільки здійснення будівельних робіт на території пам`ятки місцевого значення у буферній зоні об`єкта, що перебуває під охороною ЮНЕСКО відноситься до категорії складності ССЗ право на видачу дозволу якого належить центральному органу виконавчої влади, у зв`язку з чим звернувся до суду з позову про скасування даного дозволу.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд враховує наступне.

Вимогами ч. 1 ст. 2 КАС України передбачено, що завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Відповідно до вимог ч. 2 ст. 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень, адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційна, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Відповідно до вимог ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Статтею 54 Конституції України громадянам гарантується свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості, захист інтелектуальної власності, їхніх авторських прав, моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв`язку з різними видами інтелектуальної діяльності (частина перша цієї статті).

Частинами четвертою, п`ятою вищенаведеної норми Конституції України встановлено, що культурна спадщина охороняється законом. Держава забезпечує збереження історичних пам`яток та інших об`єктів, що становлять культурну цінність, вживає заходів для повернення в Україну культурних цінностей народу, які знаходяться за її межами.

Конституція України також закріплює за кожним обов`язок не заподіювати шкоду природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані ним збитки (стаття 66).

Правові, організаційні, соціальні та економічні відносини у сфері охорони культурної спадщини з метою її збереження, використання об`єктів культурної спадщини у суспільному житті, захисту традиційного характеру середовища в інтересах нинішнього і майбутніх поколінь регулює Закон України «Про охорону культурної спадщини» у преамбулі до якого зазначено, що об`єкти культурної спадщини, які знаходяться на території України, у межах її територіального моря та прилеглої зони, охороняються державою. Охорона об`єктів культурної спадщини є одним із пріоритетних завдань органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

За визначеннями, наведеними у статті 1 Закону України «Про охорону культурної спадщини»:

- історичне населене місце - населене місце, яке зберегло повністю або частково історичний ареал і занесене до Списку історичних населених місць України;

- історичний ареал населеного місця - частина населеного місця, що зберегла старовинний вигляд, розпланування та форму забудови, типові для певних культур або періодів розвитку;

- об`єкт культурної спадщини - визначне місце, споруда (витвір), комплекс (ансамбль), їхні частини, пов`язані з ними рухомі предмети, а також території чи водні об`єкти (об`єкти підводної культурної та археологічної спадщини), інші природні, природно-антропогенні або створені людиною об`єкти незалежно від стану збереженості, що донесли до нашого часу цінність з археологічного, естетичного, етнологічного, історичного, архітектурного, мистецького, наукового чи художнього погляду і зберегли свою автентичність;

- пам`ятка культурної спадщини - об`єкт культурної спадщини, який занесено до Державного реєстру нерухомих пам`яток України, або об`єкт культурної спадщини, який взято на державний облік відповідно до законодавства, що діяло до набрання чинності цим Законом, до вирішення питання про включення (невключення) об`єкта культурної спадщини до Державного реєстру нерухомих пам`яток України; історичний ареал населеного місця - частина населеного місця, що зберегла об`єкти культурної спадщини і пов`язані з ними розпланування та форму забудови, які походять з попередніх періодів розвитку, типові для певних культур або періодів розвитку.

Суд звертає увагу й на те, що Законом України «Про ратифікацію Рамкової конвенції Ради Європи про значення культурної спадщини для суспільства» від 19.09.2013 №581-VII Україною ратифіковано Рамкову конвенцію Ради Європи про значення культурної спадщини для суспільства.

Відповідно до преамбули до Рамкової конвенції Ради Європи про значення культурної спадщини для суспільства Сторони цієї Конвенції, у тому числі й Україна, наголошуючи, зокрема, на значенні й потенціалі розумного використання культурної спадщини як ресурсу сталого розвитку та якості життя в постійно мінливому суспільстві, посилаючись на різні документи Ради Європи, особливо на Європейську культурну конвенцію (1954 року), Конвенцію про охорону архітектурної спадщини Європи (1985 року), Європейську конвенцію про охорону археологічної спадщини (переглянуту) (1992 року) та Європейську ландшафтну конвенцію (2000 року), домовилась: визнавати індивідуальну та колективну відповідальність стосовно культурної спадщини; наголошувати на тому, що збереження культурної спадщини та її стале використання спрямовані на розвиток людського потенціалу та якості життя; уживати необхідних заходів для застосування положень Конвенції стосовно:

- ролі культурної спадщини у створенні мирного та демократичного суспільства, а також у процесах сталого розвитку культурного різноманіття та сприяння йому;

- найліпшої ефективної реалізації повноважень усіх відповідних громадських, інституційних та приватних учасників (пункти b), c), d) статті 1 Конвенції).

Згідно із статтею 5 Рамкової конвенції Ради Європи про значення культурної спадщини для суспільства Сторони зобов`язуються, зокрема: визнавати громадський інтерес до культурної спадщини відповідно до її значення для суспільства; підвищувати цінність культурної спадщини через її виявлення, вивчення, тлумачення, захист, збереження та представлення; сприяти захистові культурної спадщини як важливого фактору для спільних цілей сталого розвитку, культурного різноманіття й сучасної творчості; визнавати цінність культурної спадщини, яка знаходиться на територіях під їхньою юрисдикцією, незалежно від її походження; розробляти інтегровані стратегії для сприяння виконанню положень цієї Конвенції ( пункти a), b), e), f), g) цієї статті Конвенції).

Отже, згідно з вищенаведеними приписами правових норм національного законодавства і положень актів міжнародного права, ратифікованих Україною, культурна спадщина перебуває під охороною закону, а держава забезпечує збереження об`єктів, що становлять культурну цінність, до яких Закон України «Про охорону культурної спадщини» відносить й території, що донесли до нашого часу цінність з археологічного, естетичного, етнологічного, історичного, архітектурного, мистецького, наукового чи художнього погляду і зберегли свою автентичність, зокрема, історичні ареали населених місць.

Збереження об`єктів культурної спадщини, їх охорона, яка полягає, у тому числі, у запобіганні їхньому руйнуванню або заподіянню шкоди, зокрема, у результаті здійснення несанкціонованої господарської діяльності, забезпеченні захисту традиційного характеру середовища в інтересах нинішнього і майбутніх поколінь є одним із пріоритетних та головних завдань органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

При цьому Україною взято міжнародне зобов`язання визнавати громадський інтерес до культурної спадщини відповідно до її значення для суспільства, сприяти захистові культурної спадщини як важливого фактору для спільних цілей сталого розвитку, культурного різноманіття й сучасної творчості, визнавати цінність культурної спадщини, яка знаходиться на її території як в цілому, так і у певних населених пунктах - історичних населених містах України.

З метою захисту традиційного характеру середовища населених місць України та на виконання статті 32 Закону України «Про охорону культурної спадщини» постановою Кабінету Міністрів України від 26.07.2001 №878 затверджено Список історичних населених міст України (міста і селища міського типу), до якого внесено і місто Львів.

Абзацами першим-третім пункту 2 вказаної постанови Кабінету Міністрів України Державному комітетові будівництва, архітектури та житлової політики разом з Радою міністрів Автономної Республіки Крим, обласними, Київською та Севастопольською міськими державними адміністраціями постановлено забезпечити протягом 2001- 2003 років розроблення та затвердження науково-проектної документації з визначення меж історичних ареалів населених місць, включених до зазначеного Списку.

Львівською міською радою затверджено Генеральний план м. Львова, а також, межі історичного ареалу та зони регулювання забудови м. Львова, про що свідчать наступні рішення: ухвала 14 сесії 4-го скликання №2146 від 31.03.2005 «Про затвердження «Концепції розвитку міста» при корегуванні генерального плану м. Львова»; ухвала 18 сесії 5-го скликання №3924 від 30.09.2010 «Про затвердження містобудівної документації «Корегування генерального плану м. Львова» ІІ-стадія. Генеральний план»; рішення Виконавчого комітету Львівської міської ради №1311 від 09.12.2005 «Про затвердження меж історичного ареалу та зон регулювання забудови м. Львова».

Отже, Генеральний план м. Львова розроблено і затверджено, визначено, що дана територія - об`єкт культурної спадщини «Старе Єврейське кладовище м. Львів» входить в межі історичного ареалу міста, а також в межі охоронної зони об`єкта ЮНЕСКО.

Старе єврейське кладовище розташоване між сучасними вулицями: Я.Раппапорта, Базарної, Броварної, Клепарівської, територія кладовища чітко відокремлена вулицями і є одним з двох найдавніших єврейських некрополів Старого Світу та є визначною культурною і духовною пам`яткою історії «національної» меншини України. За функціональною типологією об`єкт класифіковано, як місце поховань. Площа території - 4,7 га, під захоронення використовувалось - 4,3 га; цвинтар з західної, північної та східної сторони огороджено цегляним парканом, який зберігся. Охоронна зона не визначена.

Старе єврейське кладовище розташоване на земельній ділянці, яка знаходиться в Державному реєстрі нерухомих пам`яток України за категорією місцевого значення за охоронним №2951-Лв, на підставі наказу Міністерства культури і туризму України від 21.12.2010 №12/66/0/16-10, тому земельна ділянка, на якій розташоване «Старе єврейське кладовище», набула статусу об`єкта культурної спадщини.

Правові, економічні, соціальні та організаційні засади містобудівної діяльності в Україні станом на момент затвердження Виконавчим комітетом Львівської міської ради Генерального плану міста Львова і його подальшого корегування та Концепції розвитку міста визначались Законом України «Про основи містобудування», який відповідно до преамбули Закону спрямований на формування повноцінного життєвого середовища, забезпечення при цьому охорони навколишнього природного оточення, раціонального природокористування та збереження культурної спадщини.

Суд зазначає, що норми Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» від 17.02.2021 №3038-VI (далі-Закон №3038-VI), Порядку розроблення історико-архітектурного плану населеного пункту, затвердженого наказом Мінрегіону від 02.06.2011 №64, та ДБН Б.2.2-3:2012 не були чинними на час прийняття ухвал Львівською міською радою про затвердження Генерального плану міста Львова і його подальшого корегування та Концепції розвитку міста, тому на той час діяли, зокрема, Закон України «Про планування і забудову територій» від 20.04.2000 №1699-III (далі-Закон №1699-III) та Закон України «Про основи містобудування» від 16.11.1992 №2780-XII (далі-Закон №2780-XII).

Збереження пам`яток культурної спадщини у розумінні приписів статті 2 Закону №2780-XII є одним з головних напрямів містобудівної діяльності, до яких також належать й планування, забудова та інше використання територій.

Абзацами першим-п`ятим статті 5 Закону №2780-XII встановлено, що при здійсненні містобудівної діяльності повинні бути забезпечені охорона культурної спадщини, збереження традиційного характеру середовища населених пунктів.

Статтею 12 Закону №2780-XII затвердження відповідно до законодавства місцевих містобудівних програм, генеральних планів відповідних населених пунктів, іншої містобудівної документації віднесено до компетенції сільських, селищних, міських рад у сфері містобудування на їх території.

Станом на момент затвердження Генерального плану міста Львова і його подальшого корегування та Концепції розвитку міста, вимоги до складу, змісту, порядку розроблення, погодження і затвердження містобудівної документації з планування території міст і селищ, зокрема, генеральних планів, встановлювалися ДБН Б.1-3-97 «Склад, зміст, порядок розроблення, погодження та затвердження генеральних планів міських населених пунктів», затверджених наказом Держбуду України 25.09.1997 №164 (далі-ДБН Б.1-3-97).

За змістом визначення, наведеного у пункті 1.1 вищевказаних ДБН, генеральний план міста, селища є основним планувальним документом, який встановлює в інтересах населення та з врахуванням державних завдань напрямки і межі територіального розвитку населеного пункту, функціональне призначення і будівельне зонування території, містить принципові рішення, в тому числі, щодо охорони природи та історико-культурної спадщини.

З приписів пункту 1.3 ДБН Б.1-3-97 також вбачається, що матеріали генерального плану використовуються як вихідні дані, у тому числі, при розробленні схем і програм охорони пам`яток історії і культури.

Генеральний план повинен відповідати вимогам щодо збереження історико-культурної спадщини (абзаци перший, восьмий пункту 1.4 ДБН Б.1-3-97).

Згідно з положеннями абзацу першого пункту 1.5 цих же ДБН генеральний план є комплексним планувальним документом. Його положення базуються на аналізі і прогнозуванні й історико-культурних факторів і орієнтовані виключно на вирішення питань планування території населеного пункту.

Відповідно до підпункту 3.5.1 ДБН Б.1-3-97 у аналітичній частині генерального плану містяться дані, зокрема, про економіко-географічні та соціально-демографічні передумови розвитку, функціонально-планувальні зв`язки з іншими населеними пунктами, адміністративний статус населеного пункту, його історико-культурна спадщина.

У залежності від особливостей населених пунктів (природних, історико-культурних, інженерно-геологічних, планувальних тощо) в складі генерального плану виконуються додаткові матеріали, а саме: історико-архітектурний та історико-містобудівний плани; схеми магістралей міського та зовнішнього транспорту, інженерного обладнання, заходів з інженерної підготовки територій; схема планувальної структури та економіко-містобудівного районування населеного пункту тощо (примітка 1 до таблиці 1 пункту 3.8 ДБН Б.1-3-97).

Схема планувальних обмежень виконується на топографічній основі. На кресленні відображаються території, до яких законодавством та державними нормами встановлені відповідні обмеження на їх використання, зокрема, охоронні зони природних заповідників, пам`яток природи, архітектури, історії і культури та зони регулювання забудови, ландшафтів, які охороняються (підпункт «К» пункту 3.10 ДБН Б.1-3-97).

Підпунктом «й» пункту 3.12 вказаних ДБН також визначено, що на основному кресленні генерального плану вказують існуючий стан та пропозиції щодо архітектурно-планувальної організації і функціонального зонування, використання та забудови територій населеного пункту, а саме природоохоронні, оздоровчі, рекреаційні, історико-культурні території.

Як встановлено пунктом 5.6 ДБН Б.1-3-97 в залежності від умов фінансування генеральний план може виконуватися в один або декілька етапів, на яких здійснюється: - розроблення плану існуючого населеного пункту (опорний план), історико-архітектурного та історико-містобудівного опорних планів, схеми планувальних обмежень, пояснювальної записки (характеристика сучасного стану), концепції генерального плану (при розробленні цього розділу у складі генерального плану).

Дані про матеріали охоронних зон та зон регулювання забудови пам`яток історії і культури, опорні історико-архітектурний та історико-містобудівний плани (за даними управління (відділу) культури, управління містобудування і архітектури держадміністрації органу місцевого самоврядування) включаються й до складу завдання на розробку генерального плану міста, як це передбачено підпунктом «е» пункту 6.2 розділу 6 ДБН Б.1-3-97.

Суд також звертає увагу й на положення ДБН 360-92 «Містобудування. Планування і забудова міських і сільських поселень», затверджених наказом Держкоммістобудування 17.04.1992 №44 (далі- ДБН 360-92), за правилами пункту 2.5 розділу 11 та пункту 11.7 розділу 11 яких удосконалення і розвиток планувальної структури міста слід пов`язувати з історичною зоною міста, його історико-архітектурним опорним планом і зонами охорони пам`яток історії, культури і природи (розділ 11 «Охорона історичного середовища, пам`яток історії та культури»).

Проекти планування і забудови міст, селищ і сільських поселень з цінною історико-культурною спадщиною можуть виконуватися тільки після відповідних передпроектних досліджень, на основі яких складаються історико-архітектурні плани і проекти зон охорони пам`яток історії та культури цих поселень. Ці документи як обов`язкові входять до складу генеральних планів.

Такі приписи ДБН 360-92 також були чинними станом на момент затвердження Генерального плану міста Львова і його подальшого корегування та Концепції розвитку міста.

Вищевикладені положення законодавства дають суду підстави для висновку, що Генеральний план міста Львова є основним планувальним документом, який містить принципові рішення, в тому числі, щодо охорони природи та історико-культурної спадщини та повинен відповідати вимогам щодо збереження історико-культурної спадщини.

Ураховуючи особливий правовий статус міста Львова як міста з цінною історико-культурною спадщиною, занесеного до Спису історичних населених міст України, у його складі повинні обов`язково виконуватися додаткові матеріали, а саме: історико-архітектурний та історико-містобудівний плани, у яких з метою захисту традиційного характеру середовища визначаються, зокрема, території, що мають особливу історико-культурну цінність, у тому числі й історичні ареали міста Львова, позначаються межі цих територій у вигляді графічних матеріалів.

Відповідно до розділу 17.02. «Охорона історичного середовища» текстової частини Генерального плану міста Львова (Коригування генерального плану м.Львова ІІ стадія) охорона історичного середовища м. Львова один із пріоритетних стратегічних напрямків діяльності всіх учасників містобудівного процесу в місті. До компетенції генплану міста відносяться питання охоронного зонування, пов`язаного з об`єктами і комплексами історико-культурної спадщини і планувальні рішення, опосередковано спрямовані на охорону пам`яток та історичного середовища. Генпланом враховані межі і режим зон охорони пам`яток, прийняті відкоригованим інститутом «Укрзахідпроектреставрація» у 2005 році історико-архітектурним планом м.Львова, в якому відзначені: ? Державний історико-архітектурний заповідник; ? територія, що є під охороною ЮНЕСКО; ? історичний ареал м.Львова; ? зона регулювання забудови; ? зона охорони історичного ландшафту. Для кожної зони охорони встановлений режим, який відповідає вимогам охорони пам`яток і середовища як цілісного комплексу, який відіграє провідну роль в формуванні образу міста. В межах зон охорони знаходяться значні території міста: ДІАЗ - .... га історичний ареал 2441 га, зона регулювання забудови 4355 га. До основних планувальних рішень, опосередковано спрямованих на охорону історичного середовища, відносяться: - децентралізація системи обслуговування загальноміського і регіонального рівня; - організація руху транспорту і пішоходів та створення пішохідних зон в історичній частині міста; - формування системи автостоянок навколо історичного центру і перехоплюючи парковок на дальніх радіальних під`їздах до центру.

Графічний матеріал Генерального плану міста Львова, міститься в загальному доступі в мережі Інтернет.

На підставі вищезазначеного, суд доходить висновку, що межі історичного ареалу міста Львова були закріплені на нормативному рівні згідно з історико-містобудівним опорним планом міста Львова, який входить до складу «Генерального плану міста Львова» та Концепції розвитку міста.

Генеральний план міста Львова є нормативно-правовим актом, який офіційно оприлюднено, а історико-архітектурні опорні плани, у яких визначено межі історичних ареалів, є науково-проектною документацією, яка розробляється у складі генеральних планів історичних населених місць, є основою для проектних рішень у генеральних планах та детальних планах територій історичних населених місць. Проекти реконструкції забудови та території історичних ареалів населених пунктів базуються на матеріалах історико-архітектурних опорних планів як науково-проектної документації з визначенням меж та режимів використання зон охорони пам`яток культурної спадщини.

Разом з тим, необхідно враховувати й те, що розглядувані правовідносини охоплюють не лише відносини у сфері охорони культурної спадщини, а й відносини у сфері містобудівної діяльності, які регламентовані нормами спеціального законодавства, зокрема, Законом України «Про архітектурну діяльність», частина перша якого визначає, що будівництво (нове будівництво, реконструкція, реставрація, капітальний ремонт) об`єкта архітектури здійснюється відповідно до затвердженої проектної документації, норм і правил у порядку, визначеному Законом України «Про регулювання містобудівної діяльності».

Обов`язковість дотримання вимог містобудівної документації, зокрема й вимог генеральних планів населених пунктів, всіма суб`єктами містобудування визначалась й частиною п`ятою статті 3 Закону України «Про планування і забудову територій» (чинного станом на час затвердження генерального плану), а також встановлена статтею 5 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», чинного станом на момент отримання дозволу на виконання будівельних робіт на об`єкті будівництва.

У силу вимог частини першої статті 26 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» ТОВ «Лемберг медікал центр» як суб`єкт містобудування під час проектування об`єкта будівництва/реконструкції й отримання документа, який дає право на виконання підготовчих і будівельних робіт, а також при виконанні цих робіт, був зобов`язаний додержуватися положень Генерального плану міста Львова.

Статтею 1 Закону України «Про охорону культурної спадщини» визначено, що історичний ареал населеного місця - частина населеного місця, що зберегла об`єкти культурної спадщини і пов`язані з ними розпланування та форму забудови, які походять з попередніх періодів розвитку, типові для певних культур або періодів розвитку.

Частиною 1 ст.32 Закону України «Про охорону культурної спадщини» передбачено, що з метою захисту традиційного характеру середовища окремих пам`яток, їх комплексів (ансамблів), історико-культурних заповідників, історико-культурних заповідних територій навколо них мають встановлюватися зони охорони пам`яток: охоронні зони, зони регулювання забудови, зони охоронюваного ландшафту, зони охорони археологічного культурного шару.

Відповідно до ч.2 ст.32 Закону України «Про охорону культурної спадщини» межі та режими використання історичних ареалів населених місць, обмеження господарської діяльності на територіях історичних ареалів населених місць визначаються у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, відповідною науково-проектною документацією, яка затверджується центральним органом виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини або уповноваженими ним органами охорони культурної спадщини.

Згідно з положеннями ч.4 ст.32 Закону України «Про охорону культурної спадщини» на охоронюваних археологічних територіях, у межах зон охорони пам`яток, історичних ареалів населених місць, занесених до Списку історичних населених місць України, забороняються містобудівні, архітектурні чи ландшафтні перетворення, будівельні, меліоративні, шляхові, земляні роботи без дозволу відповідного органу охорони культурної спадщини.

Зі змісту наведених правових норм вбачається, що в зонах охорони пам`яток, історичних ареалів населених місць, занесених до Списку історичних населених місць України, встановлено особливий режим регулювання забудови. Зокрема, у таких зонах забороняється проведення будівельних робіт без попереднього отримання дозволу в органах охорони культурної спадщини.

Пунктами 4, 5, 12 Порядку визначення меж та режимів використання історичних ареалів населених місць, обмеження господарської діяльності на території історичних ареалів населених місць, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 13.03.2002 №318, встановлено, що відповідальними за визначення меж та режимів використання історичних ареалів є Мінкультури, Держбуд та уповноважені ними органи охорони культурної спадщини. Межі історичних ареалів визначаються спеціальною науково-проектною документацією під час розроблення історико-архітектурних опорних планів цих населених місць. Визначені науково-проектною документацією межі історичних ареалів погоджуються відповідним органом місцевого самоврядування, Мінкультури або уповноваженим ним органом охорони культурної спадщини та затверджуються Держбудом або уповноваженим ним органом охорони культурної спадщини.

Як встановлено з матеріалів справи, позивачем не надано доказів того, що науково-проектна документація щодо меж історичного ареалу міста Львова затверджена відповідно до наведених вище вимог законодавства у сфері охорони культурної спадщини, зокрема центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони культурної спадщини.

Разом з тим, суд зазначає, що незатвердження меж історичного ареалу міста Львова в порядку, передбаченому статтею 32 Закону України «Про охорону культурної спадщини» не означає, що цей ареал не існує взагалі і що на цю територію не поширюються вимоги законодавства щодо охорони історико-культурної спадщини і встановлені містобудівною документацією планувальні обмеження.

При цьому обов`язковість виконання вимог генерального плану, у складі якого виконано історико-містобудівний план із визначенням меж історичного ареалу міста Львова, а отже і виконання цієї частини генерального плану, виникає у момент його затвердження Львівською міською радою.

Згідно ч.4 ст.32 Закону України «Про охорону культурної спадщини» на охоронюваних археологічних територіях, у межах зон охорони пам`яток, історичних ареалів населених місць, занесених до Списку історичних населених місць України, забороняються містобудівні, архітектурні чи ландшафтні перетворення, будівельні, меліоративні, шляхові, земляні роботи без дозволу відповідного органу охорони культурної спадщини.

Частиною 1 ст.37-1 Закону України «Про охорону культурної спадщини» також установлено, що об`єкти всесвітньої спадщини, що розташовані на території України, є предметом особливої охорони.

Відповідно до ст.53 та ст.54 Земельного кодексу України до земель історико-культурного призначення належать землі, на яких розташовані пам`ятки культурної спадщини, їх комплекси (ансамблі), історико-культурні заповідники, історико-культурні заповідні території, охоронювані археологічні території, музеї просто неба, меморіальні музеї-садиби.

Землі історико-культурного призначення можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності.

Навколо історико-культурних заповідників, історико-культурних заповідних територій, музеїв просто неба, меморіальних музеїв-садиб, пам`яток культурної спадщини, їх комплексів (ансамблів) встановлюються зони охорони пам`яток із забороною діяльності, що шкідливо впливає або може вплинути на додержання режиму використання таких земель.

Порядок використання земель історико-культурного призначення визначається законом.

Відповідно до п.17 ч.2 ст.5 Закону України «Про охорону культурної спадщини» до повноважень центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони культурної спадщини, належить, зокрема, надання дозволів на проведення робіт на пам`ятках національного значення, об`єктах всесвітньої спадщини, їх територіях, в зонах охорони, буферних зонах, на охоронюваних археологічних територіях, в історичних ареалах населених місць.

Згідно з п.1 Положення про Міністерство культури та інформаційної політики України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03.09.2014 №495, Мінкультури є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику, зокрема, у сфері охорони культурної спадщини.

Зі змісту наведених правових норм вбачається, що в зонах охорони пам`яток, історичних ареалів населених місць, занесених до Списку історичних населених місць України, встановлено особливий режим регулювання забудови. Зокрема, у таких зонах забороняється проведення будівельних робіт без попереднього отримання дозволу в органах охорони культурної спадщини, зокрема, Міністерства культури та інформаційної політики України як центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони культурної спадщини.

Постановою Кабінету Міністрів України від 21.02.2018 № 92 внесено зміни до Порядку №318, якою пункти 8 і 9 було викладено в такій редакції:

« 8. Проектна документація на нове будівництво, реконструкцію та капітальний ремонт (крім реконструкції та капітального ремонту квартир чи окремих приміщень, які здійснюються без зміни об`ємно-просторових характеристик) у межах історичних ареалів населених місць розробляється з урахуванням вимог затвердженого в установленому законом порядку історико-архітектурного опорного плану.

9. У разі незатвердження історико-архітектурного опорного плану населеного місця, що внесене до Списку історичних населених місць України, проектна документація на нове будівництво, реконструкцію та капітальний ремонт (крім реконструкції та капітального ремонту квартир чи окремих приміщень, які здійснюються без зміни об`ємно-просторових характеристик) у межах історичного ареалу розробляється з урахуванням вимог історико-містобудівного обґрунтування, порядок розроблення якого визначається наказом Мінкультури та Мінрегіону.

Також було установлено, що ці вимоги застосовуються до 1 січня 2019 року».

Суд зазначає, що Верховним Судом сформована правова позиція щодо необхідності отримання дозволу на виконання будівельних робіт, які викладені у відповідних постановах, зокрема, у постанові від 21.08.2019 у справі №826/12524/18 Верховний Суд дійшов висновку про те, що місто Київ внесено до Списку історичних населених місць України (міста і селища міського типу), який затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 26.07.2001 №878. В зонах охорони пам`яток, історичних ареалів населених місць, занесених до такого Списку, встановлено особливий режим регулювання забудови, а тому на виконання будівельних робіт на території, що знаходяться у межах історичного ареалу м. Києва, необхідно отримувати дозвіл Мінкультури.

Аналогічний висновок міститься у постанові Верховного Суду від 16.03.2020 у справі №826/6522/15.

Схожих висновків дійшов Верховний Суд у постановах від 19.02.2021 у справі №826/25854/15 та від 30.06.2021 у справі № 640/3659/19.

У постанові від 11.07.2022 у справі №1.380.2019.006107 Верховний Суд зазначив, що оскільки судами у цій справі було встановлено проведення робіт з будівництва на території історичного ареалу міста Львова, затвердженого рішенням виконавчого комітету Львівської міської ради від 09.12.2005 №1311, за відсутності погодженої у встановленому порядку проектної документації те без відповідного дозволу центрального органу виконавчої влади, що формує та реалізує державну політику у сфері охорони культурної спадщини, то такі дії містять ознаки порушень частини третьої статті 6-1, частини третьої статті 32 та частини першої статті 35 Закону України «Про охорону культурної спадщини». З огляду на вищенаведене, Верховний Суд дійшов висновку про те, що Міністерство культури України під час винесення оспорюваного припису діяло у межах повноважень, визначених Законом України «Про охорону культурної спадщини» та Положенням №495, та на виконання покладеного на Мінкультури завдання щодо охорони об`єкту всесвітньої культурної спадщини.

Більш того, Верховним Судом в постанові від 31.01.2023 у справі №640/8728/21 зроблені висновки, що положення статті 32 Закону України «Про охорону культурної спадщини» у сукупності з положеннями Порядку №318 необхідно розуміти так:

- обов`язковість виконання вимог генерального плану населеного пункту, у складі якого виконано історико-містобудівний план із визначенням меж історичного ареалу цього населеного пункту, а отже і виконання цієї частини генерального плану, виникає у момент його затвердження;

- незатвердження науково-проектної документації з визначення меж історичного ареалу відповідно до статті 32 Закону України «Про охорону культурної спадщини» не зумовлює автоматично нечинності Генерального плану або його скасування, не нівелює вимоги законодавства стосовно обов`язковості цього документа і врахування його вимог під час провадження містобудівної діяльності;

- незатвердження науково-проектної документації із визначенням меж історичного ареалу відповідно до статті 32 Закону України «Про охорону культурної спадщини» не можуть скасовувати закріпленого на нормативному рівні правового статусу відповідної території як об`єкта культурної спадщини, виводити її з під державної охорони (охорони законом) й порушувати баланс інтересів, досягнутий при затвердженні Генерального плану міста Києва, який розробляється та затверджується в інтересах відповідної територіальної громади з урахуванням державних, громадських та приватних інтересів, є чинним і обов`язковим до виконання, надавати необґрунтовану перевагу приватним інтересам над громадським інтересом територіальної громади міста Києва до культурної спадщини відповідно до її значення для суспільства, який визнається Україною згідно з домовленостями Сторін, досягнутими у Рамковій конвенції Ради Європи про значення культурної спадщини для суспільства;

- оскільки на час виникнення спірних правовідносин і прийняття рішення у справі Генеральний план міста Києва та проект планування його приміської зони на період до 2020 року, у якому наявний історико-архітектурний опорний план (науково-проектна документація) з інформацію про зони охорони і межі історичного ареалу, є діючим, ніким не скасованим, а також враховуючи, що станом на час прийняття Генерального плану міста Києва, Порядок визначення меж та режимів використання історичних ареалів населених місць, обмеження господарської діяльності на території історичних ареалів населених місць, який визначає процедуру розробки та затвердження зон охорони і меж історичного ареалу, не набув чинності, визначені у Генеральному плані міста Києва зони охорони і межі історичного ареалу м. Києва слід визнавати затвердженими й такі повинні враховуватись суб`єктами господарювання під час здійснення містобудівної діяльності;

- відповідно до імперативних вимог пункту 17 частини другої статті 5 Закону України «Про охорону культурної спадщини» будівельні та будь-які інші роботи в межах історичного ареалу населеного пункту не можуть здійснюватися без отримання дозволу від центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони культурної спадщини.

Отже, ТОВ «Лемберг медікал центр» на виконання вимог Закону України «Про охорону культурної спадщини», крім іншого, зобов`язаний був отримати дозвіл на виконання будівельних робіт у державних органах охорони культурної спадщини, тому має місце невідповідність проектної документації, у зв`язку з відсутністю в ній інформації про надання Міністерством культури України дозволу на проведення земляних та інших робіт на земельній ділянці, де здійснювалося будівництво.

Разом з тим, суд зазначає, що відповідно до відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань ТОВ «Лемберг медікал центр» 23.12.2021 припинив юридичну особу за рішенням засновників (учасників) юридичної особи або уповноваженого ними органу. Крім того, відповідно до постанови Восьмого апеляційного адміністративного суду від 10.08.2022 у справі №380/7042/20, рішення Львівського окружного адміністративного суду від 30.12.2021 скасовано, а провадження у справі закрито, у зв`язку з внесенням 23.12.2021 запису про державну реєстрацію припинення юридичної особи ТОВ «Лемберг медікал центр» на підставі рішення власника щодо припинення юридичної особи, тому скасування дозволу на виконання будівельних робіт від 15.04.2020 №ЛВ112201060864, ніяким чином не здійснить захист прав та інтересів Представництва Американського об`єднання комітетів для євреїв бувшого Радянського Союзу.

Більш того, суд наголошує, що ТОВ «Лемберг медікал центр» здійснювало реконструкцію існуючої будівлі за рахунок прибудови, надбудови та пристосування під приватну лікарню на вул. Я.Раппапорта, 6 у м. Львові, яка належала товариству на праві приватної власності починаючи ще з 12.12.2018, а не починало нове будівництво на території «Старе Єврейське кладовище м. Львів».

Відповідно до ст.321 Цивільного кодексу України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Здійснення власником свого права власності передусім полягає у безперешкодному, вільному та на власний розсуд використанні всього комплексу правомочностей власника, визначених законом, - володіння, користування, розпорядження майном.

Нерухоме майно нерозривно пов`язане із земельною ділянкою, на якій воно знаходиться, і переміщення такого майна неможливе без його знецінення, а відтак, використання будівлі, яка належить ТОВ «Лемберг медікал центр», неможливе без відповідної земельної ділянки.

Більш того, суд зазначає, що територія «Старе Єврейське кладовище м. Львів», станом на теперішній час майже повністю забудована, тому не зрозуміло підстави для звернення до суду з даним позовом.

Згідно п.8 ст.1 Закону №3038-VI містобудівні умови та обмеження забудови земельної ділянки (далі - містобудівні умови та обмеження) - документ, що містить комплекс планувальних та архітектурних вимог до проектування і будівництва щодо поверховості та щільності забудови земельної ділянки, відступів будинків і споруд від червоних ліній, меж земельної ділянки, її благоустрою та озеленення, інші вимоги до об`єктів будівництва, встановлені законодавством та містобудівною документацією.

Відповідно до ч.1 ст.29 Закону №3038-VI містобудівні умови та обмеження є одними із основних складових вихідних даних.

При цьому ч.8 ст.29 Закону №3038-VI передбачено, що містобудівні умови та обмеження є чинними до завершення будівництва об`єкта незалежно від зміни замовника.

Внесення змін до містобудівних умов та обмежень може здійснювати орган, що їх надав, за заявою замовника або за рішенням суду.

Скасування містобудівних умов та обмежень здійснюється: 1) за заявою замовника; 3) за рішенням суду.

У разі скасування за рішенням суду містобудівних умов та обмежень посадові особи відповідного уповноваженого органу містобудування та архітектури несуть відповідальність згідно із законом.

Статтею 34 Закону №3038-VI визначено, що замовник має право виконувати будівельні роботи після, зокрема, видачі замовнику органом державного архітектурно-будівельного контролю дозволу на виконання будівельних робіт - щодо об`єктів, які за класом наслідків (відповідальності) належать до об`єктів з середніми (СС2) та значними (СС3) наслідками або підлягають оцінці впливу на довкілля згідно із Законом України «Про оцінку впливу на довкілля».

Відповідно до ч.2 ст.34 Закону №3038-VI зазначені у частині першій цієї статті документи, що надають право на виконання будівельних робіт, є чинними до завершення будівництва.

Конституційний Суд України, вирішуючи питання, порушені в конституційному зверненні і конституційному поданні щодо тлумачення частини другої статті 55 Конституції України, в Рішенні від 14.12.2011 №19-рп/2011 зазначив, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина друга статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії.

Пунктом 19 ч.1 ст.4 КАС України закріплено, що індивідуальний акт - акт (рішення) суб`єкта владних повноважень, виданий (прийняте) на виконання владних управлінських функцій або в порядку надання адміністративних послуг, який стосується прав або інтересів визначеної в акті особи або осіб, та дія якого вичерпується його виконанням або має визначений строк.

За владно-регулятивною природою всі юридичні акти поділяються на правотворчі, правотлумачні (правоінтерпретаційні) та правозастосовні. Нормативно-правові акти належать до правотворчих, а індивідуальні - до правозастосовних.

В абзаці 4 пункту 1 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 23.06.1997 №2-зп у справі №3/35-313 вказано, що «…за своєю природою ненормативні правові акти, на відміну від нормативних, встановлюють не загальні правила поведінки, а конкретні приписи, звернені до окремого індивіда чи юридичної особи, застосовуються одноразово й після реалізації вичерпують свою дію.».

У пункті 5 Рішення Конституційного Суду України від 22.04.2008 №9-рп/2008 в справі №1-10/2008 вказано, що при визначенні природи «правового акту індивідуальної дії» правова позиція Конституційного Суду України ґрунтується на тому, що «правові акти ненормативного характеру (індивідуальної дії)» стосуються окремих осіб, «розраховані на персональне (індивідуальне) застосування» і після реалізації вичерпують свою дію.

Таким чином індивідуально-правові акти як результати правозастосування адресовані конкретним особам, тобто є формально обов`язковими для персоніфікованих (чітко визначених) суб`єктів; містять індивідуальні приписи, в яких зафіксовані суб`єктивні права та/чи обов`язки адресатів цих актів; розраховані на врегулювання лише конкретної життєвої ситуації, а тому їх юридична чинність (формальна обов`язковість) вичерпується одноразовою реалізацією. Крім того, такі акти не можуть мати зворотної дії в часі.

Виходячи із визначення акта індивідуальної дії містобудівні умови та обмеження, а також дозвіл на виконання будівельних робіт є саме актами індивідуальної дії, які є чинними до закінчення будівництва.

В свою чергу ч.5 ст.26 Закону №3038-VI встановлено, що проектування та будівництво об`єктів здійснюється власниками або користувачами земельних ділянок у такому порядку: 1) отримання замовником або проектувальником вихідних даних; 2) розроблення проектної документації та проведення у випадках, передбачених статтею 31 цього Закону, її експертизи; 3) затвердження проектної документації; 4) виконання підготовчих та будівельних робіт; 5) прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об`єктів; 6) державна реєстрація права власності на закінчений будівництвом та прийнятий в експлуатацію у випадках, визначених цим Законом, об`єкт (його складову).

Згідно абз.1 ч.2 ст.39 Закону №3038-VI прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об`єктів, що за класом наслідків (відповідальності) належать до об`єктів з середніми (СС2) та значними (СС3) наслідками, здійснюється на підставі акта готовності об`єкта до експлуатації шляхом видачі органами державного архітектурно-будівельного контролю сертифіката у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.

Частиною 5 ст.39 Закону №3038-VI передбачено, що датою прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об`єкта є дата реєстрації декларації про готовність об`єкта до експлуатації або видачі сертифіката.

Зареєстрована декларація про готовність об`єкта до експлуатації або сертифікат є підставою для укладення договорів про постачання на прийнятий в експлуатацію об`єкт необхідних для його функціонування ресурсів - води, газу, тепла, електроенергії та оформлення права власності на такий об`єкт (абз.1 ч.9 ст.39 Закону№3038-VI).

Суд наголошує, що в даному випадку з матеріалів справи вбачається, що замовниками будівництва за адресою: вул. Я.Раппапорта, 6, м. Львів було подано Інспекції державного архітектурно-будівельного контролю у м. Львові акт готовності об`єкта будівництва до експлуатації від 06.10.2020 «Реконструкція існуючої будівлі за рахунок прибудови надбудови та пристосування під приватну лікарню на вул. Я.Раппапорта, 6 у м. Львові».

На підставі акту готовності об`єкта будівництва до експлуатації, 06.11.2020 Інспекція державного архітектурно-будівельного контролю у м. Львові видала сертифікат серії ЛВ №122201106449, яким засвідчено відповідність закінченого будівництвом об`єкта проектній документації та підтверджено готовність його до експлуатації - «Реконструкція існуючої будівлі за рахунок прибудови надбудови та пристосування під приватну лікарню на вул. Я.Раппапорта, 6 у м. Львові».

Більш того, згідно витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності сформованим 18.12.2020 №237786168, здійснено державну реєстрацію права власності на групу нежитлових приміщень враховуючи здійснену «Реконструкція існуючої будівлі за рахунок прибудови надбудови та пристосування під приватну лікарню на вул. Я.Раппапорта, 6 у м. Львові» загальною площею 4285,8 кв.м. за адресою: вул. Я.Раппапорта, 6, м. Львів, 79007.

З аналізу положень Закону України «Про містобудівну діяльність в Україні» слід зазначити, що видача сертифіката про готовність об`єкта до експлуатації можлива виключно після завершення будівництва, а за правилами ст.26 Закону №3038-VI завершальним етапом будівництва об`єкта містобудування є реєстрація права власності на такий об`єкт.

З огляду на викладене слідує, що після завершення будівництва містобудівні умови та обмеження і дозвіл на виконання будівельних робіт вичерпують свою дію, а отримання сертифіката про готовність об`єкта до експлуатації тягне за собою настання певних правових наслідків, зокрема, вчинення дій щодо реалізації наданого цими документами права на проведення будівельних робіт.

При цьому слід вказати, що після реєстрації права власності на збудований об`єкт нерухомості на підставі сертифіката про готовність об`єкту до експлуатації, останній також вичерпує свою дію фактом виконання.

Таким чином, суд дійшов висновку, що за наявності чинного сертифіката про готовність об`єкта до експлуатації (свідоцтва про право власності на реконструйований об`єкт будівництва) скасування містобудівних умов та обмежень і дозволу на виконання будівельних робіт не тягне за собою настання будь-яких правових наслідків, оскільки як зазначено вище, вказані документи вичерпали свою дію.

Суд наголошує, що дозвіл на виконання будівельних робіт від 15.04.2020 №ЛВ112201060864 за своєю суттю є актом індивідуальної дії, який вичерпує свою дію шляхом завершення будівництва та отримання сертифікату про готовність об`єкта до експлуатації, а його скасування, у разі якщо він ще не вичерпав свою дію, впливає на права, обов`язки та інтереси саме його замовника чи генерального підрядника, а не органу, що його видав, більш того на права позивача (Представництва Американського об`єднання комітетів для євреїв бувшого Радянського Союзу).

Судом також враховується, що під актом державного чи іншого органу слід розуміти юридичну форму рішень цих органів - офіційний письмовий документ, який породжує певні наслідки, спрямований на регулювання тих чи інших відносин і має обов`язковий характер для суб`єктів цих відносин.

Рішення суб`єкта владних повноважень у контексті положень КАС України необхідно розуміти як нормативно-правові акти, так і правові акти індивідуальної дії.

Нормативно-правові акти - рішення, дію яких поширено на невизначене або визначене загальними ознаками коло осіб і які призначені для неодноразового застосування щодо цього кола осіб.

Правові акти індивідуальної дії - рішення, які є актом одноразового застосування норм права і дію яких поширено на конкретних осіб або які стосуються конкретної ситуації, за своєю природою ненормативні правові акти, на відміну від нормативних, встановлюють не загальні правила поведінки, а конкретні приписи, звернені до окремого індивіда чи юридичної особи, застосовуються одноразово й після реалізації вичерпують свою дію.

Обов`язковою ознакою нормативно-правового акта чи правового акта індивідуальної дії є створення юридичних наслідків у формі прав, обов`язків, їх зміни чи припинення.

Тому, звертаючись до суду з позовом про оскарження акту, позивач має обґрунтувати не лише зміст позовних вимог, а і факт порушення цим актом його суб`єктивних прав, свобод, інтересу.

Суд звертає увагу, що предметом позову в даній адміністративній справи є правомірність дозволу на виконання будівельних робіт від 15.04.2020 №ЛВ112201060864.

Поміж тим, як випливає з позовної заяви, позивач будь-яких порушень з боку відповідача, які б зачіпали безпосередньо права та інтереси позивача не зазначає.

Заявлена позивачем мета захистити свої права та інтереси пов`язані з охороною культурної пам`ятки, не може змінити чи підмінити суті публічно-правового спору, з яким процесуальний закон пов`язує звернення до адміністративного суду і чим власне визначається завдання адміністративного судочинства.

Таким чином, суд дійшов висновку, що між сторонами не виникло спору як такого, тобто позивачем не наведено в чому власне полягає його порушене право - діями та рішеннями відповідача, на чому воно ґрунтується (правова підстава) і яким чином відповідач своїми діями/бездіяльністю або прийняттям рішення порушив відповідне право.

Понад те, звернення до суду під приводом захисту порушених прав у сфері публічно-правових відносин (за відсутності спору як такого) не може мати на меті втручання у діяльність, зокрема, органу державної влади/місцевого самоврядування, з тим, щоб в такий спосіб змусити його до здійснення ним повноважень у інший спосіб.

Тобто, звернення до суду за відсутності публічно-правового спору і безвідносно до порушення безпосередньо чиїхось прав чи інтересів, зокрема позивача, у цьому спорі, виключає і право на захист.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 11.06.2020 року у справі №804/577/18.

Більш того, суд зазначає, що надаючи дозвіл на виконання будівельних робіт від 15.04.2020 №ЛВ112201060864 Інспекція державного архітектурно-будівельного контролю у м.Львові не порушила права та інтереси Представництва Американського об`єднання комітетів для євреїв бувшого Радянського Союзу з охорони культурної пам`ятки «Старе Єврейське кладовище», оскільки не надала дозвіл на нове будівництво, де проводилися або проводяться якісь археологічні роботи будівництво якого в майбутньому може зруйнувати повністю або пошкодити «Старе Єврейське кладовище» в тому вигляді в якому воно перебуває на теперішній час, а надало дозвіл на проведення реконструкції будівлі, яка вже знаходилась на території кладовища та перебувала у приватній власності, а не відносилася до будівель, які входили/входять в об`єкт «Старе Єврейське кладовище».

Згідно з ч. 1 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі КАС України), завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Відповідно до вимог п. 4 ч. 1 ст. 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом визнання бездіяльності суб`єкта владних повноважень протиправною та зобов`язання вчинити певні дії.

Згідно із ч. 2 ст. 5 КАС України, захист порушених прав, свобод чи інтересів особи, яка звернулася до суду, може здійснюватися судом також в інший спосіб, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

В рамках адміністративного судочинства:

дії - певна форма поведінки суб`єкта владних повноважень, яка полягає у здійсненні суб`єктом владних повноважень своїх обов`язків у межах наданих законодавством повноважень чи всупереч їм;

бездіяльність - певна форма поведінки суб`єкта владних повноважень, яка полягає у невиконанні ним дій, які він повинен був і міг вчинити відповідно до покладених на нього посадових обов`язків згідно із законодавством України;

рішення - нормативно-правовий акт або індивідуальний акт (нормативно-правовий акт - акт управління (рішення) суб`єкта владних повноважень, який встановлює, змінює, припиняє (скасовує) загальні правила регулювання однотипних відносин, і який розрахований на довгострокове та неодноразове застосування; індивідуальний акт - акт (рішення) суб`єкта владних повноважень, виданий (прийняте) на виконання владних управлінських функцій або в порядку надання адміністративних послуг, який стосується прав або інтересів визначеної в акті особи або осіб, та дія якого вичерпується його виконанням або має визначений строк).

За загальним правилом, кожна особа, права та свободи якої було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

При цьому, під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект.

Тобто, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушених прав та бути адекватним наявним обставинам.

Відповідно до ч. 2 ст. 9 КАС України, суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Виходячи з наведеного, кожною особою, права та свободи якої було порушено, можуть бути оскаржені до суду рішення, дії, бездіяльність суб`єктів владних повноважень, які порушують їх права, свободи та інтереси. При цьому, ці рішення, дія або бездіяльність у будь-якому випадку повинні бути такими, які породжують, змінюють або припиняють права та обов`язки у сфері публічно-правових відносин. Отже, задоволенню в адміністративному судочинстві підлягають лише ті позовні вимоги, які відновлюють фактично порушені права, свободи та інтереси особи у сфері публічно-правових відносин.

В абзаці 4 пункту 1 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 23 червня 1997 року № 2-зп в справі № 3/35-313 вказано, що «…за своєю природою ненормативні правові акти, на відміну від нормативних, встановлюють не загальні правила поведінки, а конкретні приписи, звернені до окремого індивіда чи юридичної особи, застосовуються одноразово й після реалізації вичерпують свою дію».

В пункті 5 Рішення Конституційного Суду України від 22 квітня 2008 року № 9-рп/2008 в справі № 1-10/2008 вказано, що при визначенні природи «правового акту індивідуальної дії» правова позиція Конституційного Суду України ґрунтується на тому, що «правові акти ненормативного характеру (індивідуальної дії)» стосуються окремих осіб, «розраховані на персональне (індивідуальне) застосування» і після реалізації вичерпують свою дію.

За своїм смисловим навантаженням термін «законний інтерес» є тотожним «охоронюваному законом інтересу», оскільки саме законність обумовлює надання інтересу правової охорони.

Поняття законного (охоронюваного законом) інтересу міститься в рішенні Конституційного Суду України від 01.12.2004 у справі № 1-10/2004, згідно з яким поняття «охоронюваний законом інтерес» у логічно-смисловому зв`язку з поняттям «права», треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об`єктивного і прямо не опосередкований у суб`єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам. Ознаки, притаманні законному інтересу, визначені у вже згадуваному рішенні Конституційного Суду України від 01.12.2004 року у справі № 1-10/2004. Поняття «охоронюваний законом інтерес» означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб`єктивного права; б) є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб`єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним. Розмежовуючи суб`єктивне право, і пов`язаний з ним інтерес, Конституційний Суд України зазначає, що перше є особливим дозволом, тобто дозволом, що відображається у відомій формулі: «Дозволено все, що передбачено у законі», а друге - простим дозволом, тобто дозволом, до якого можна застосовувати не менш відоме правило: «Дозволено все, що не забороняється законом». Інтерес, навіть перебуваючи під охороною закону чи права, на відміну від суб`єктивного права, не має такої правової можливості, як останнє, оскільки не забезпечується юридичним обов`язком іншої сторони. Законний інтерес відбиває лише легітимне прагнення свого носія до того, що не заборонено законом, тобто тільки його бажання, мрію, потяг до нього, а отже - й не юридичну, а фактичну (соціальну) можливість. Це прагнення у межах сфери правового регулювання до користування якимось конкретним матеріальним або нематеріальним благом. Відмінність такого блага від блага, яке охоплюється змістом суб`єктивного права, полягає в тому, що користування благом, на яке особа має право, визначається можливістю в рамках закону, а до якого має законний інтерес - без вимог певних дій від інших осіб або чітко встановлених меж поведінки

З огляду на вимоги статей 2, 5 КАС України об`єктом судового захисту в адміністративному судочинстві є не будь-який законний інтерес, а порушений суб`єктом владних повноважень.

Для визначення інтересу як об`єкту судового захисту в порядку адміністративного судочинства, окрім загальних ознак інтересу, він повинен містити спеціальні, визначені КАС України. Якщо перша група ознак необхідна для віднесення тієї чи іншої категорії до інтересу, то друга - дозволяє кваліфікувати такий інтерес як об`єкт судового захисту в адміністративному судочинстві.

Зі змісту норми частини 1 статті 5 КАС України слідує, що судовому захисту в адміністративному судочинстві підлягає законний інтерес, який має такі ознаки: (а) має правовий характер, тобто перебуває у сфері правового регулювання; (б) пов`язаний з конкретним матеріальним або нематеріальним благом; (в) є визначеним. Благо, на яке спрямоване прагнення, не може бути абстрактним або загальним. У позовній заяві особа повинна зазначити, який саме її інтерес порушено та в чому він полягає; (г) є персоналізованим (суб`єктивним). Тобто належить конкретній особі - позивачу (на це вказує слово «її»); (д) суб`єктом порушення позивач вважає суб`єкта владних повноважень.

Обставинами, що свідчать про очевидну відсутність у позивача законного інтересу (а отже і матеріально-правової заінтересованості), є: (а) незаконність інтересу - його суперечність Конституції, законам України, принципам права; (б) не правовий характер вимог - вимоги не породжують правових наслідків для позивача. Це виключає можливість віднесення спору до «юридичного» відповідно до частини 2 статті 124 Конституції України; (в) встановлена законом заборона пред`явлення позову на захист певного інтересу (наприклад, заборона оскаржувати рішення дисциплінарної палати Вищої ради правосуддя особою, яка подала скаргу на суддю); (г) коло осіб, які можуть бути позивачами, прямо визначено законом, і позивач до їх числа не належить (це свідчить про відсутність матеріальної правоздатності); (д) позивач звернувся за захистом інтересів інших осіб - держави, громади, фізичної або юридичної особи без відповідних правових підстав або в інтересах невизначеного кола осіб.

Законний інтерес може бути захищено судом, якщо позивач вважає, що його законний інтерес, за захистом якого він звернувся до суду: а) порушено (щодо протиправних діянь, які мали місце і припинилися) або б) порушується (щодо протиправних діянь, які тривають); або в) створюються перешкоди для його реалізації (щодо протиправних діянь, які тривають і є перешкодами для реалізації права в теперішньому або в майбутньому часі) або г) мають місце інші ущемлення законних інтересів.

Суд зобов`язаний з`ясувати характер спірних правовідносин (предмет і підстави позову), наявність/відсутність порушеного права чи інтересу та можливість його поновлення/захисту в обраний спосіб.

Така правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 22.01.2019 року у справі № 912/1856/16 та від 14.05.2019 року у справі № 910/11511/18.

Варто звернути увагу на те, що у розумінні закону суб`єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.

При цьому, під порушенням слід розуміти такий стан суб`єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб`єктивне право особи зменшилося або зникло як таке, порушення права пов`язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.

Між тим, у позовній заяві позивач зазначає, що спірним рішенням порушуються його права, свободи та законні інтереси, оскільки позивач має безпосереднє відношення до наслідків застосування дозволу на виконання будівельних робіт, що призведе до руйнації культурної пам`ятки «Старе Єврейське кладовище» та юридичної невизначеності об`єкта будівництва, а отже порушується право позивача на охорону культурної пам`ятки.

Проаналізувавши матеріали адміністративної справи суд вважає, що позивачем не надано жодних належних та достатніх доказів на підтвердження порушення прав та охоронюваних законом інтересів.

Суд наголошує, що доводи позивача про порушення їх прав, у тому числі охоронюваних законом інтересів є абстрактними, не містять жодного обґрунтування негативного впливу спірним рішенням на їх конкретні реальні індивідуально виражені права, свободи чи інтереси та свідчать лише про незгоду позивача з указаним рішенням, що не є тотожним порушенню права, свободи чи інтересу.

Окрім цього, судом в ході розгляду справи встановлено відсутність належних та достатніх доказів на підтвердження того, що безпосередньо позивач зазнав втручання у свої майнові/немайнові права, внаслідок прийняття спірного рішення та відсутність спричинення суттєвого негативного впливу на нього. Тобто, судом не встановлено наявність реальної шкоди позивачу (як громадській організації) завданої оскаржуваним рішенням.

Суд звертає увагу, що з`ясування питання порушених прав, свобод чи інтересів позивачів передує розгляду питання щодо правомірності (законності) рішення, яке оскаржується. Відсутність порушення прав, свобод чи інтересів позивача є підставою для відмови у задоволенні позову незалежно від правомірності чи неправомірності такого рішення.

Аналогічний правовий підхід застосовано в постанові Верховного Суду від 15.08.2019 у справі №1340/4630/18.

За приписами частини 1 статті 9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Відповідно до положень статті 72 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Згідно з частинами 1 та 4 статті 73 КАС України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

Відповідно до приписів статті 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), що міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Частиною 1 статті 77 КАС України закріплено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Відповідно до частини 2 статті 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. У таких справах суб`єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

Перевіряючи наведені учасниками спору аргументи приєднаними до справи доказами, оцінивши докази за правилами ст.ст.72-77, 90 КАС України, підсумовуючи викладене, суд доходить висновку про те, що позовні вимоги задоволенню не підлягають.

Відповідно до ст. 139 Кодексу адміністративного судочинства України розподіл судових витрат не здійснюється.

Керуючись ст.ст. 72, 73, 242-246, 250, 257-262 КАС України, суд, -

ухвалив:

1. У задоволенні адміністративного позову Представництва Американського об`єднання комітетів для євреїв бувшого Радянського Союзу про скасування рішення Інспекції державного архітектурно-будівельного контролю у м. Львові, за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача: Товариство з обмеженою відповідальністю «Лемберг медікал центр», Товариство з обмеженою відповідальністю «Український будівельний центр «Олімп» - відмовити повністю.

2. Судові витрати розподілу не підлягають.

Рішення може бути оскаржене, згідно зі ст. 295 КАС України, протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Рішення набирає законної сили, згідно зі ст. 255 КАС України, після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга подається до Восьмого апеляційного адміністративного суду.

Повний текст рішення складений 13.02.2023.

Суддя Коморний О.І.