Ухвала

від 08.02.2023 по справі 916/1819/21

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

УХВАЛА

08 лютого 2023 року

м. Київ

cправа № 916/1819/21

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Зуєва В.А. - головуючого, Берднік І.С., Сухового В.Г.

за участю секретаря судового засідання - Дерлі І.І.,

за участю представників сторін:

позивача - Смірнов В.С. (адвокат),

відповідача-1 - Варбаногло Г.А. (самопредставництво),

відповідача-2 - Варбаногло Г.А. (самопредставництво),

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Одеської міської ради

на постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 01.11.2022 (у складі колегії суддів: Філінюк І.Г., (головуючий), Аленін О.Ю., Богатир К.В.)

на рішення Господарського суду Одеської області від 24.01.2022 (суддя Петров В.С.)

та додаткове рішення Господарського суду Одеської області від 18.02.2022 (суддя Петров В.С.)

за позовом Об`єднання співвласників багатоквартирного будинку "Піонер"

до: 1. Виконавчого комітету Одеської міської ради,

2. Одеської міської ради

про визнання незаконними та скасування рішень виконавчого комітету, визнання недійсними та скасування свідоцтв про право власності,

В С Т А Н О В И В:

Об`єднання співвласників багатоквартирного будинку "Піонер" (далі - Позивач, ОСББ "Піонер") звернулося до Господарського суду Одеської області з позовною заявою до Виконавчого комітету Одеської міської ради (далі - Відповідач-1, Виконком) відповідно до якої просить суд (з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог від 13.10.2021):

- визнати незаконним та скасувати рішення Виконкому "Про реєстрацію об`єктів комунальної власності м. Одеси" від 30.09.2004 № 586 в частині оформлення, видачі свідоцтва про право власності та реєстрації за Одеською міською радою нежилих підвальних приміщень (загальна площа 428,4 кв.м) за адресою: м. Одеса, вулиця Варламова Сергія (Академічна) № 5-6 ;

- визнати незаконним та скасувати рішення Виконкому "Про реєстрацію об`єктів комунальної власності м. Одеси" від 10.03.2005 № 123 в частині оформлення, видачі свідоцтва про право власності та реєстрації за Одеською міською радою нежилих підвальних приміщень (загальна площа 259,3 кв.м) за адресою: м. Одеса, вулиця Варламова Сергія (Академічна) № 5в;

- визнати незаконним та скасувати рішення Виконкому "Про реєстрацію об`єктів комунальної власності м. Одеси" від 11.12.2008 № 1392 в частині реєстрації за Одеською міською радою право власності на нежитлові приміщення підвалу № 505 (загальна площа 46,2 кв.м) за адресою: м. Одеса, вулиця Варламова Сергія (Академічна) № 5-в ;

- визнати незаконним та скасувати рішення Виконкому "Про реєстрацію об`єктів комунальної власності м. Одеси" від 11.02.2009 № 46 в частині реєстрації за Одеською міською радою право власності на нежитлові приміщення підвалу № 501 (загальна площа 72,2 кв.м) за адресою: м. Одеса, вулиця Варламова Сергія (Академічна) № 5-6 ;

- визнати недійсним та скасувати свідоцтво про право власності серія ЯЯЯ № 282339, видане 06.04.2006 Виконкомом на нежилі підвальні приміщення (загальною площею 428,4 кв.м) за адресою: м. Одеса, вулиця Варламова Сергія (Академічна) № 5-6 ;

- визнати недійсним та скасувати свідоцтво про право власності серія САВ № 306684, видане 27.08.2007 Виконкомом на нежилі підвальні приміщення загальною площею 259,3 кв.м за адресою: м. Одеса, вулиця Варламова Сергія (Академічна) № 5в;

- визнати недійсним та скасувати свідоцтво про право власності серія САС № 635195, видане 13.01.2009 Виконкомом на нежитлові приміщення підвалу № 505 (загальною площею 46,2 кв.м) за адресою: м. Одеса, вулиця Варламова Сергія (Академічна) № 5-в;

- визнати недійсним та скасувати свідоцтво про право власності серія САС № 686406, видане 25.02.2009 Виконкомом на нежитлові приміщення підвалу № 501 (загальною площею 72,2 кв.м) за адресою: м. Одеса, вулиця Варламова Сергія (Академічна) № 5-б.

В обґрунтування позовних вимог із посиланнями на положення статей 41, 45 Конституції України, статей 368, 369, частини другої статті 382, частини першої статті 385 Цивільного кодексу України, статей 16, 18 Закону України "Про об`єднання співвласників багатоквартирного будинку", пункту 2 статті 10 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду", статей 1, 5, 6 Закону України "Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному буднику" Позивач зауважив, що допоміжні приміщення багатоквартирного будинку в силу вимог законодавства є спільною власністю власників квартир багатоквартирного будинку, а тому, ураховуючи належність спірних приміщень до допоміжних, останні належать до спільної сумісної власності власників квартир багатоквартирного будинку.

Таким чином Позивач вважає, що з огляду на недотримання Відповідачем-1 вимог нормативно-правових актів, якими встановлено право спільної сумісної власності власників квартир багатоквартирного будинку на приміщення загального користування та допоміжні приміщення, при прийнятті оскаржуваних рішень, позовні вимоги мають бути задоволені.

Ухвалою Господарського суду Одеської області від 22.10.2021 у справі № 916/1819/21 залучено до участі у справі в якості співвідповідача Одеську міську раду (далі - Відповідач-2, Міськрада).

Рішенням Господарського суду Одеської області від 24.01.2022 у справі № 916/1819/21 позов задоволено.

Визнано незаконним та скасовано рішення Виконкому "Про реєстрацію об`єктів комунальної власності м. Одеси" від 30.09.2004 № 586 в частині оформлення, видачі свідоцтва про право власності та реєстрації за Одеською міською радою нежилих підвальних приміщень (загальна площа 428,4 кв.м) за адресою: м. Одеса, вулиця Варламова Сергія (Академічна) № 5-6;

Визнано незаконним та скасовано рішення Виконкому "Про реєстрацію об`єктів комунальної власності м. Одеси" від 10.03.2005 № 123 в частині оформлення, видачі свідоцтва про право власності та реєстрації за Одеською міською радою нежилих підвальних приміщень (загальна площа 259,3 кв.м) за адресою: м. Одеса, вулиця Варламова Сергія (Академічна) № 5в;

Визнано незаконним та скасовано рішення Виконкому "Про реєстрацію об`єктів комунальної власності м. Одеси" від 11.12.2008 № 1392 в частині реєстрації за Одеською міською радою право власності на нежитлові приміщення підвалу № 505 (загальна площа 46,2 кв.м) за адресою: м. Одеса, вулиця Варламова Сергія (Академічна) № 5-в;

Визнано незаконним та скасовано рішення Виконкому "Про реєстрацію об`єктів комунальної власності м. Одеси" від 11.02.2009 № 46 в частині реєстрації за Одеською міською радою право власності на нежитлові приміщення підвалу № 501 (загальна площа 72,2 кв.м) за адресою: м. Одеса, вулиця Варламова Сергія (Академічна) № 5-6;

Визнано недійсним та скасовано свідоцтво про право власності серія ЯЯЯ № 282339, видане 06.04.2006 Виконкомом на нежилі підвальні приміщення (загальною площею 428,4 кв.м) за адресою: м. Одеса, вулиця Варламова Сергія (Академічна) № 5-6;

Визнано недійсним та скасовано свідоцтво про право власності серія САВ № 306684, видане 27.08.2007 Виконкомом на нежилі підвальні приміщення загальною площею 259,3 кв.м за адресою: м. Одеса, вулиця Варламова Сергія (Академічна) № 5в;

Визнано недійсним та скасовано свідоцтво про право власності серія САС № 635195, видане 13.01.2009 Виконкомом на нежитлові приміщення підвалу № 505 (загальною площею 46,2 кв.м) за адресою: м. Одеса, вулиця Варламова Сергія (Академічна) № 5-в;

Визнано недійсним та скасовано свідоцтво про право власності серія САС № 686406, видане 25.02.2009 Виконкомом на нежитлові приміщення підвалу № 501 (загальною площею 72,2 кв.м) за адресою: м. Одеса, вулиця Варламова Сергія (Академічна) № 5-б.

Місцевий господарський суд дійшов висновку, що спірні підвальні приміщення є допоміжними, оскільки такі приміщення первинно планувалися як допоміжні, вони не є ізольованими, належать до житлового фонду, а отже не є самостійним об`єктом нерухомого майна, належать власникам квартир будинку на праві спільної сумісної власності, представником яких виступає Позивач.

Також суд дійшов висновку, що позов у даній справі є негаторним, оскільки спрямований на усунення перешкод співвласникам в реалізації ними повноважень розпорядження та користування належним їм майном, що зумовлює застосування до спірних правовідносин норми статті 391 Цивільного кодексу України, а відтак, на позовні вимоги у цій справі позовна давність не поширюється.

Додатковим рішенням Господарського суду Одеської області від 18.02.2022 заяву ОСББ "Піонер" про ухвалення додаткового рішення у справі № 916/1819/21 задоволено. Стягнуто з Відповідачів на користь Позивача витрати по сплаті судового збору в розмірі 18 160,00 грн.

Постановою Південно-західного апеляційного господарського суду від 01.11.2022 вищезазначені рішення суду першої інстанції залишені без змін.

Апеляційна інстанція погодилась з висновками місцевого господарського суду.

У касаційній скарзі Міськрада просить скасувати судові рішення попередніх інстанцій та прийняти нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову.

Вимоги скарги обґрунтовані неврахуванням судами попередніх інстанцій при прийнятті оскаржуваних рішень висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 11.10.2018 у справі № 906/916/16, від 06.03.2019 у справі № 908/1053/18, від 08.09.2021 у справі № 369/13857/17, від 06.07.2022 у справі № 638/13288/14, від 21.07.2022 у справі № 201/1526/20, від 14.09.2022 у справі № 334/4126/20, від 27.05.2020 у справі № 910/6817/19, від 11.08.2020 у справі № 461/1119/18, від 20.10.2021 у справі № 520/7050/18, від 22.04.2019 у справі № 522/31671/13-ц, від 27.02.2018 у справі № 916/2066/15 та постановах Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16, від 04.07.2018 у справі №653/1096/16-ц, а також безпідставним врахуванням висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.07.2018 у справі № 653/1096/16-ц.

Позивач у відзиві на касаційну скаргу просить залишити її без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

Заслухавши суддю-доповідача та присутніх у судовому засіданні представників сторін, дослідивши наведені у касаційній скарзі та відзиві на неї доводи, а також матеріали справи, Верховний Суд дійшов висновку, що обставини, які стали підставою для відкриття касаційного провадження не підтвердилися, а тому касаційне провадження за вищезазначеною касаційною скаргою підлягає закриттю з огляду на таке.

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права (частина перша статті 300 Господарського процесуального кодексу України).

Згідно з частиною другою статті 287 Господарського процесуального кодексу України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами 1, 3 статті 310 цього Кодексу.

Таким чином, за змістом пункту 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України оскарження судових рішень з підстави, зазначеної у пункті 1 частини другої цієї статті, можливе за наявності таких складових: неоднакове застосування одних і тих самих норм матеріального права апеляційним судом у справі, в якій подано касаційну скаргу, та у постанові Верховного Суду, яка містить висновок щодо застосування цієї ж норми права у подібних правовідносинах; спірні питання виникли у подібних правовідносинах.

При цьому, згідно з пунктом 5 частини першої статті 296 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

Зазначена норма процесуального права спрямована на формування усталеної судової практики вирішення господарських спорів, що виникають із подібних правовідносин, а її застосування судом касаційної інстанції є запорукою дотримання принципу правової визначеності.

Під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де є схожі предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин.

Отже, у кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов`язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб`єктний склад спірних правовідносин (види суб`єктів, які є сторонами спору) й об`єкти спорів.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що таку подібність суд касаційної інстанції визначає з урахуванням обставин кожної конкретної справи (постанови від 27.03.2018 у справі № 910/17999/16, від 25.04.2018 у справі №925/3/17, від 16.05.2018 у справі № 910/24257/16, від 05.06.2018 у справі №243/10982/15-ц, від 31.10.2018 у справі № 372/1988/15-ц, від 05.12.2018 у справах № 522/2202/15-ц і № 522/2110/15-ц, від 30.01.2019 у справі № 706/1272/14-ц). Таке врахування слід розуміти як оцінку подібності насамперед змісту спірних правовідносин (обставин, пов`язаних із правами й обов`язками сторін спору, регламентованими нормами права чи умовами договорів), а за необхідності, зумовленої специфікою правового регулювання цих відносин, - також їх суб`єктів (видової належності сторін спору) й об`єктів (матеріальних або нематеріальних благ, щодо яких сторони вступили у відповідні відносини).

На предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом (постанова Великої Палати Верховного Суду від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19).

Таким чином, подібність правовідносин означає, зокрема, схожість суб`єктного складу учасників відносин, об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (зокрема часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин).

Разом з тим, зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних рішеннях суду (судів) визначається обставинами кожної конкретної справи.

Проаналізувавши наведені скаржником підстави касаційного оскарження відповідно до пункту 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України, судова колегія виходить з такого.

Наведена скаржником судова практика не є релевантною з огляду, як на заявлені предмет та підстави позову, так і встановлені судами обставини справи.

Зокрема, у справах, на які посилається заявник, спірне майно було самостійним об`єктом нерухомого майна, що не заперечувалось сторонами. Натомість, у справі, яка переглядається, суди встановили, що спірні приміщення є допоміжними, оскільки такі приміщення первинно планувалися як допоміжні, вони не є ізольованими, належать до житлового фонду і не є самостійним об`єктом нерухомого майна, належать власникам квартир будинку на праві спільної сумісної власності, представником яких виступає Позивач.

Відповідно до статті 1 Закону України "Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку":

- багатоквартирний будинок - житловий будинок, в якому розташовано три чи більше квартири. У багатоквартирному будинку можуть також бути розташовані нежитлові приміщення, які є самостійними об`єктами нерухомого майна;

- допоміжні приміщення багатоквартирного будинку - приміщення, призначені для забезпечення експлуатації будинку та побутового обслуговування його мешканців (колясочні, комори, сміттєкамери, горища, підвали, шахти і машинні відділення ліфтів, вентиляційні камери та інші підсобні і технічні приміщення);

- нежитлове приміщення - ізольоване приміщення в багатоквартирному будинку, що не належить до житлового фонду і є самостійним об`єктом нерухомого майна;

- спільне майно багатоквартирного будинку - приміщення загального користування (у тому числі допоміжні), несучі, огороджувальні та несуче-огороджувальні конструкції будинку, механічне, електричне, сантехнічне та інше обладнання всередині або за межами будинку, яке обслуговує більше одного житлового або нежитлового приміщення, а також будівлі і споруди, які призначені для задоволення потреб співвласників багатоквартирного будинку та розташовані на прибудинковій території, а також права на земельну ділянку, на якій розташовані багатоквартирний будинок і належні до нього будівлі та споруди і його прибудинкова територія.

До загального та неподільного майна відносяться виключно допоміжні приміщення, конструктивні елементи будинку та його технічне обладнання, і не відносяться окремі нежилі приміщення.

Згідно з пунктом 2 статті 10 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду" власники квартир багатоквартирних будинків та житлових приміщень у гуртожитку є співвласниками допоміжних приміщень у будинку чи гуртожитку, технічного обладнання, елементів зовнішнього благоустрою і зобов`язані брати участь у загальних витратах, пов`язаних з утриманням будинку і прибудинкової території відповідно до своєї частки у майні будинку чи гуртожитках. Допоміжні приміщення (кладовки, сараї і т. ін.) передаються у власність квартиронаймачів безоплатно і окремо приватизації не підлягають.

Водночас за приписами статті 8 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду" нежилі приміщення житлового фонду, які використовуються підприємствами торгівлі, громадського харчування, житлово-комунального та побутового обслуговування населення на умовах оренди, передаються у комунальну власність відповідних міських, селищних, сільських Рад народних депутатів.

У рішенні від 09.11.2011 №14-рп/2011 Конституційний Суд України вказав, що власники квартир дво- або багатоквартирних житлових будинків та житлових приміщень у гуртожитку, незалежно від підстав набуття права власності на такі квартири, житлові приміщення, є співвласниками допоміжних приміщень у будинку чи гуртожитку, технічного обладнання, елементів зовнішнього благоустрою.

У пункті 4 мотивувальної вищезазначеного рішення вказано про те, що за законодавством України допоміжне приміщення у дво- або багатоквартирному будинку, гуртожитку має своє функціональне призначення, яке полягає у забезпеченні експлуатації будинку та побутового обслуговування його мешканців.

Для розмежування допоміжних приміщень багатоквартирного жилого будинку, які призначені для забезпечення його експлуатації та побутового обслуговування мешканців будинку і входять до житлового фонду, та нежилих приміщень, які призначені для торговельних, побутових та інших потреб непромислового характеру і є самостійним об`єктом цивільно-правових відносин, до житлового фонду не входять, слід виходити як з місця їхнього розташування, так і із загальної характеристики сукупності властивостей таких приміщень, зокрема, способу і порядку їх використання (такий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23.10.2019 у справі №598/175/15-ц).

Допоміжними приміщеннями мають вважатися всі без винятку приміщення багатоквартирного житлового будинку, незалежно від наявності або відсутності в них того чи іншого обладнання, адже їх призначенням є обслуговування не лише будинку, а й власників квартир, підвищення життєвого комфорту і наявність різних способів задоволення їх побутових потреб, пов`язаних із життєзабезпеченням. І лише приміщення, що з самого початку будувалися як такі, використання яких мало інше призначення (магазини, перукарні, офіси, поштові відділення тощо), залишаються тими, що не підпадають під правовий режим допоміжних приміщень (аналогічний правовий висновок викладено у постановах Верховного Суду від 18.07.2018 у справі №916/2069/17, від 22.11.2018 у справі №904/1040/18, від 15.05.2019 у справі №906/1169/17).

Отже, чинним законодавством України встановлено загальне правило (своєрідну презумпцію) наявності у всіх нежитлових приміщень багатоквартирного житлового будинку статусу допоміжних приміщень, а як виняток, лише приміщення, що з самого початку будувалися як такі, використання яких мало інше призначення - для торговельних, побутових та інших потреб непромислового характеру (магазини, перукарні, офіси, поштові відділення тощо), залишаються тими, що не підпадають під правовий режим допоміжних приміщень.

Виходячи з такої презумпції та з урахуванням принципу змагальності сторін, лише позивач не повинен доводити статус спірних приміщень як допоміжних, а навпаки, передусім відповідач, який є їх останнім набувачем, має довести винятковий статус спірних приміщень як ізольованих приміщень в багатоквартирному будинку, що не належать до житлового фонду та є самостійним об`єктом нерухомого майна, оскільки зі стадії проектування, тобто, з самого початку, вони будувалися з іншим цільовим призначенням - для потреб непромислового характеру (схожий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23.10.2019 у справі №598/175/15-ц).

Отже з урахуванням висновків судів попередніх інстанцій про те, що спірні приміщення належать до допоміжних, а тому не можуть бути самостійним об`єктом права власності, як нежитлові приміщення взагалі, то і не можуть бути застосованими наведені скаржником у касаційній скарзі постанови Верховного Суду, як такі, що не є релевантними для цієї судової справи.

Колегія суддів наголошує, що підставою для касаційного оскарження є неврахування висновку Верховного Суду саме щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції в обґрунтування мотивувальної частини постанови. Саме лише зазначення у постанові Верховного Суду норми права також не є його правовим висновком про те, як саме повинна застосовуватися норма права у подібних правовідносинах.

Відповідно, неврахування висновку Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, як підстави для касаційного оскарження, має місце тоді, коли суд апеляційної інстанції, посилаючись на норму права, застосував її інакше (не так, в іншій спосіб витлумачив тощо), ніж це зробив Верховний Суд в іншій справі, де мали місце подібні правовідносини.

Не можна посилатися на неврахування висновку Верховного Суду, як на підставу для касаційного оскарження, якщо відмінність у судових рішеннях зумовлена не неправильним (різним) застосуванням норми, а неоднаковими фактичними обставинами справ, які мають юридичне значення.

Таким чином, в контексті наведених скаржником доводів щодо обрання Позивачем неправильного способу захисту, не знайшли свого підтвердження, не спростовують висновків судів попередніх інстанцій, а також загального підходу про те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (подібні висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі № 338/180/17, від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16, від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15-ц, від 11.09.2019 у справі № 487/10132/14-ц та від 16.06.2020 у справі № 145/2047/16-ц).

Відповідно до пункту 5 частини першої статті 296 Господарського процесуального кодексу України, суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

Зважаючи на те, що наведена скаржником підстава касаційного оскарження після відкриття касаційного провадження не отримала підтвердження, колегія суддів відповідно до пункту 5 частини першої статті 296 Господарського процесуального кодексу України дійшла висновку про необхідність закриття касаційного провадження у справі № 916/1819/21 за касаційною скаргою Міськради, відкрите з підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України.

Керуючись статтями 234, 235, 296, 300 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

У Х В А Л И В:

Касаційне провадження у справі № 916/1819/21 за касаційною скаргою Одеської міської ради, відкрите з підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України, закрити.

Ухвала набирає законної сили з моменту її оголошення та оскарженню не підлягає.

Головуючий В. Зуєв Судді І. Берднік В. Суховий