Рішення

від 13.02.2023 по справі 369/5912/22

КИЄВО-СВЯТОШИНСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД КИЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 369/5912/22

Провадження № 2/369/1620/23

РІШЕННЯ

Іменем України

13.02.2023 року м. Київ

Києво-Святошинський районний суд Київської області у складі:

головуючого судді Янченка А.В.,

при секретарі судового засідання Безкоровайній М.Л.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу № 369/5912/22 за позовною заявою Товариства з обмеженою відповідальністю «РИВЕР-21» до ОСОБА_1 , Приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Топілко Оксани Олександрівни про визнання договору купівлі-продажу земельної ділянки № 509 від 29.03.2019 року недійсним, -

В С Т А Н О В И В:

12.07.2022 року представник позивача Товариства з обмеженою відповідальністю «РИВЕР-21» Головко Д.В. звернувся до Києво-Святошинського районного суду Київської області з позовом до ОСОБА_1 , Приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Топілко Оксани Олександрівни про визнання договору купівлі-продажу земельної ділянки № 509 від 29.03.2019 року недійсним, в якому просив суд визнати недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки № 509 від 29.03.2019 року.

Позовні вимоги обґрунтовував ти, що 29.03.2019 року позивач (продавець) Товариство з обмеженою відповідальністю «РІВЕР21» та відповідач (покупець) ОСОБА_1 помилково уклали договір купівлі-продажу земельної ділянки, продавець помилково передав, а покупець прийняв у власність земельну ділянку площею 9,99999 га, кадастровий номер 3222486600:04:004:0745.

Договір посвідчено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Топілко О.О. та зареєстровано за номером 509.

Пізніше, земельну ділянку площею 9,99999 га, кадастровий номер 3222486600:04:004:0745 за заявою нового власника було поділено на земельні ділянки: 5,2725 га та 4,7274 га.

Позивач у поданому позові зазначає, що в договорі купівлі-продажу земельної ділянки від 29.03.2019 року в пункті 3.1. вказано, що продаж земельної ділянки було здійснено за 2000000,00 гривень.

Проте, відповідно до звіту про експертну грошову оцінку земельної ділянки № 18-220624-005, земельна ділянка площею 9,99999 га, кадастровий номер 3222486600:04:004:0745, за адресою: Київська область, Києво-Святошинський район, Тарасівська сільська рада, виготовлено Товариством з обмеженою відповідальністю «КЕТО ГРУП» на замовлення позивача, складає 20756672,43 гривень.

29.08.2022 року ухвалою Києво-Святошинського районного суду Київської області відкрито провадження у справі за правилами загального позовного провадження.

19.12.2022 року ухвалою Києво-Святошинського районного суду Київської області закрито підготовче провадження у справі, призначено справу до розгляду по суті.

Сторони в судове засідання не з`явилися, про дату, час та місце проведення судового засідання повідомлялися належним чином.

Представник позивача Товариства з обмеженою відповідальністю «РИВЕР-21» Головко Д.В. через канцелярію суду зареєстрував заяву, в якій просив суд здійснювати розгляд справи без участі представника позивача, позовну заяву підтримав у повному обсязі, просив суд позов задовольнити.

Згідно ч. 1 ст. 223 ЦПК України неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею.

У разінеявки всіхучасників справиу судовезасідання,яким завершуєтьсярозгляд справи,або розглядусправи безповідомлення (виклику)учасників справи,суд підписуєрішення безйого проголошення. Датою ухвалення рішення є дата його проголошення (незалежно від того, яке рішення проголошено - повне чи скорочене). Датою ухвалення рішення, ухваленого за відсутності учасників справи, є дата складення повного судового рішення (ч. ч. 4, 5 ст. 268 Цивільного процесуального кодексу України).

У зв`язку з неявкою сторін в силу ч. 2 ст. 247 ЦПК України фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалось.

Згідно з прецедентною практикою Європейського суду з прав людини, вжиття заходів для прискорення процедури розгляду справ є обов`язком осіб, які беруть участь у справі (справа "Юніон Аліментаріа Сандерс С.А. проти Іспанії", рішення від 07.07.1789 року).

Відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

У п. 33 рішення ЄСПЛ від 19.02.2009 у справі «Христов проти України» суд зазначив, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване ч. 1 ст. 6 Конвенції, слід тлумачити в контексті преамбули Конвенції, яка, зокрема, проголошує верховенство права як складову частину спільної спадщини Договірних держав.

У рішенні 15-рп/2004 від 02.11.2004 Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень ст. 69 Кримінального кодексу України (справа про призначення судом більш м`якого покарання) визначено, що справедливість - одна з основних засад права, є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права. Зазвичай справедливість розглядають як властивість права, виражену, зокрема, в рівному юридичному масштабі поведінки й у пропорційності юридичної відповідальності вчиненому правопорушенню. У сфері реалізації права справедливість проявляється, зокрема, у рівності всіх перед законом і засобах, що обираються для їх досягнення.

Значення принципів справедливості та добросовісності поширюється не тільки на сферу виконання зобов`язань, а і на сферу користування правами, тобто, такі засади здійснення судочинства виступають своєрідною межею між припустимим використанням права (як формою правомірного поводження) та зловживанням правами (як формою недозволеного використання прав).

Суд зазначає, що право особи на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку кореспондується з обов`язком добросовісно користуватися наданими законом процесуальними правами, утримуватись від дій, що зумовлюють затягування судового процесу, та вживати надані процесуальним законом заходи для скорочення періоду судового провадження.

Обов`язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч. 1 ст. 6 даної Конвенції (рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005 року у справі «Смірнова проти України»).

Приймаючи до уваги належне повідомлення сторін про розгляд даної справи, а також приймаючи до уваги, що судом, в межах наданих йому повноважень, створені належні умови учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених Цивільним процесуальним кодексом України, висловлення своєї правової позиції у спорі та надання відповідних доказів, що є підстави для розгляду справи по суті за наявними у ній матеріалами.

Відповідне положення міститься у постанові КЦС ВС від 01.10.2020 року у справі № 361/8331/18.

Дослідивши матеріали справи, зібрані у справі докази, суд приходить до висновку, що позов не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Судом встановлено, що 29.03.2019 року між позивачем (продавець) Товариством з обмеженою відповідальністю «РІВЕР21» та відповідачем (покупець) ОСОБА_1 було укладено договір купівлі-продажу земельної ділянки, площею 9,99999 га, кадастровий номер 3222486600:04:004:0745.

Договір посвідчено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Топілко О.О. та зареєстровано за номером 509.

Згідно пункту 3.1. договору купівлі-продажу земельної ділянки від 29.03.2019 року, продаж земельної ділянки вчинено за 2000000,00 гривень, які покупець сплатив продавцю до підписання та нотаріального посвідчення цього договору. Продавець свідчить, що гроші отримав у повному обсязі та не має будь-яких матеріальних, фінансових та інших претензій до покупця.

В пункті 3.2 договору купівлі-продажу земельної ділянки від 29.03.2019 року зазначено, що відповідно до звіту про експертно-грошову оцінку земельної ділянки, пароль пошуку звіту про оцінку КЛУБН080431, виданого 28.03.2019 року суб`єктом оціночної діяльності ФОП ОСОБА_2 , ринкова вартість земельної ділянки складає 2000000,00 гривень без ПДВ.

Згідно звіту про експертну грошову оцінку земельної ділянки № 18-220624-005 від 23.12.2021 року, вартість земельної ділянки площею 9,99999 га, кадастровий номер 3222486600:04:004:0745, за адресою: Київська область, Києво-Святошинський район, Тарасівська сільська рада, виготовленого Товариством з обмеженою відповідальністю «КЕТО ГРУП» на замовлення позивача, складає 20756672,43 гривень.

Суд зауважує, що наведений звіт № 18-220624-005 від 23.12.2021 року був складений майже через три роки після укладення оспорюваного договору.

Щодо позовних вимог до Приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Топілко Оксани Олександрівни слід зазначити наступне.

Відповідно до ст. 3 Закону України «Про нотаріат» нотаріус - це уповноважена державою фізична особа, яка здійснює нотаріальну діяльність у державній нотаріальній конторі, державному нотаріальному архіві або незалежну професійну нотаріальну діяльність, зокрема посвідчує права, а також факти, що мають юридичне значення, та вчиняє інші нотаріальні дії, передбачені законом, з метою надання їм юридичної вірогідності.

При вчинені такої нотаріальної дії як посвідчення угоди про відчуження майна нотаріус не стає учасником цивільних правовідносин між особами договору і не може порушувати цивільних прав, які є змістом цих відносин. Саме сторони угоди є суб`єктами правовідношення, з приводу якого виник спір, і основною ознакою сторін цивільного процесу є їхня особиста і безпосередня зацікавленість. Якщо особа вважає, що внаслідок укладання правочину було порушено її права чи інтереси самим фактом укладання правочину, то вона звертається з відповідним позовом до іншої сторони, яка є учасником цього правочину. Нотаріус, що посвідчував правочин, залучається до участі по справі як третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, і не може бути відповідачем в такій категорій справ.

Зазначена позиція викладена у п. 26 постанови Пленуму Верховного суду України від 06.11.2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними».

Відповідно до положень ст. 5 ЦПК України суд захищає права, свободи та інтереси осіб у спосіб, визначений законом або договором, а у випадку коли законом або договором не визначений ефективний спосіб захисту порушеного, невизнаного або оспорюваного права, суд відповідно до викладеної у позові вимоги може визначити такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Таким чином, суд вважає, що пред`явлення позову до неналежного відповідача, є невірним способом захисту своїх прав позивачем, у зв`язку із чим, позов в частині позовних вимог до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Топілко Оксани Олександрівни задоволенню не підлягає.

Щодо позовних вимог до ОСОБА_1 слід зазначити наступне.

Згідно з ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

З огляду на ст. 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспорюваного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

За положеннями статей 626-628 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Сторони є вільними в укладенні договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Статтею 655 ЦК України визначено, що за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну суму.

Обов`язковою (істотною) умовою договору купівлі-продажу житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна відповідно до статті 657 ЦК України є укладання його в письмовій формі, нотаріальне посвідчення та державна реєстрація.

Загальними вимогами чинності правочину згідно зі статтею 203 ЦК України є наявність вільного волевиявлення учасника правочину, яке повинно відповідати його внутрішній волі, правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до частини другої статті 209 ЦК України, нотаріальне посвідчення правочину здійснюється нотаріусом або іншою посадовою особою, яка відповідно до закону має право на вчинення такої нотаріальної дії, шляхом вчинення на документі, в якому викладено текст правочину, посвідчувального напису.

Згідно із частиною першою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Частиною першою статті 203 ЦК України передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Відповідно до ч. 3 ст. 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

За нормами частини третьої статті 215 ЦК України якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Разом з тим в спірному договорі купівлі-продажу земельної ділянки № 509 від 29.03.2019 року, посвідченому приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Топілко О.О. зазначено, що суму грошей продавець отримав повністю від покупця до підписання цього договору та на час підписання та нотаріального посвідчення цього договору сторони не мають одна до одної жодних претензій будь-якого фінансового характеру та стверджують факт повного розрахунку за цим договором.

Таким чином, кошти були отримані позивачем Товариством з обмеженою відповідальністю «РИВЕР21» від відповідача ОСОБА_1 за укладеним договорам купівлі-продажу земельної ділянки, відповідно до звіту про експертно-грошову оцінку земельної ділянки, виданого 28.03.2019 року суб`єктом оціночної діяльності ФОП ОСОБА_2 за спільною згодою сторін.

Суд зауважує, що позивач обґрунтовуючи позовні вимоги посилався на положення ст. 228 ЦК України, відповідно до якої, якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Сторона, яка своєю необережною поведінкою сприяла помилці, зобов`язана відшкодувати другій стороні завдані їй збитки.

Під помилкою розуміється неправильне, помилкове, таке, що не відповідає дійсності уявлення особи про природу чи елементи вчинюваного нею правочину. Законодавець надає істотне значення помилці щодо: природи правочину; прав та обов`язків сторін; властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність; властивостей і якостей речі, які значно знижують можливість використання за цільовим призначенням. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним на підставі статті 229 ЦК України повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також те, що вона має істотне значення. Під природою правочину слід розуміти сутність правочину, яка дозволяє відмежувати його від інших правочинів. Причому природа правочину охоплюватиме собою його характеристику з позицій: а) оплатності або безоплатності (наприклад, особа вважала, що укладає договір довічного утримання, а насправді уклала договір дарування); б) правових наслідків його вчинення (наприклад, особа вважала, що укладає договір комісії, а насправді це був договір купівлі-продажу з відстроченням платежу) (постанова Верховного Суду від 18.01.2022 року в справі № 201/17087/16-ц).

Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не є підставою для визнання правочину недійсним.

Враховуючи викладене, особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести на підставі належних і допустимих доказів, у тому числі пояснень сторін і письмових доказів, наявність обставин, які вказують на помилку - неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, дійсно було і має істотне значення. Такими обставинами є: вік позивача, його стан здоров`я та потреба у зв`язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарування дарувальником обдаровуваному та продовження позивачем проживати в спірній квартирі після укладення договору дарування.

Відповідно до правового висновку, викладений у постанові Верховного Суду України від 27.04.2016 року у справі № 6-372цс16, який є обов`язковим для врахування загальними судами в силу вимог ст. 263 ч. 4 ЦПК України: «наявність чи відсутність помилки - неправильного сприйняття позивачем фактичних обставин правочину, що вплинуло на волевиявлення особи під час укладення договору дарування замість договору довічного утримання, суд визначає не тільки за фактом прочитання сторонами тексту оспорюваного договору дарування та роз`яснення нотаріусом суті договору, а й за такими обставинами, як: вік позивача, його стан здоров`я та потреба у зв`язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарувальником обдаровуваному та продовження позивачем проживати в спірній квартирі після укладення договору дарування.Лише в разі встановлення цих обставин норми ч. 1 ст. 229 та ст. ст. 203 і 717 ЦК України у сукупності вважаються правильно застосованими».

Ураховуючи вимоги законодавства, суд вказує, що особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести на підставі належних і допустимих доказів, у тому числі пояснень сторін і письмових доказів, наявність обставин, які вказують на помилку, - неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, і що ця помилка дійсно була і має істотне значення.

Проте, позивачем ніяким чином не обґрунтовано в позовній заяві, чия саме це була помилка, чим вона була викликана та хто сприяв цій помилці.

У постанові від 06.10.2021 року в справі № 447/2297/19 (провадження № 61-3096св21) Верховним Судом наголошено, що лише з`ясування таких обставин, як вік позивача, його стан здоров`я, наявність у позивача спірного житла як єдиного, продовження дарувальником проживання у подарованому житлі після укладення договору дарування самі по собі, без доведення наявності такої вади волі у дарувальника як помилки під час укладення оспорюваного договору - не можуть бути самодостатніми підставами для визнання такого договору дарування недійсним. Наведені обставини можуть бути лише опосередкованими доказами наявності такої помилки. В іншому випадку усі правочини, укладені особами відповідного віку, стан здоров`я яких є поганим та які продовжили проживати у подарованому житлі, підлягали б визнанню недійсними, що призвело б до обмеження правочиноздатності такої категорії осіб, що, у свою чергу, порушувало б гарантії, проголошені в ст. 21 Конституції України щодо рівності осіб у їх правах.

Верховним Судом роз`яснено, що наступна зміна рішення позивача або ставлення до його наслідків після укладення такого правочину, не повинні створювати уявлення про наявність такої помилки у позивача станом на момент укладення оспорюваного правочину. Суд виходить з того, що підстави недійсності правочину повинні існувати саме на момент його укладення, усі сумніви та зміна намірів і ставлення до укладеного правочину, що виникли після моменту укладення, не впливають на його дійсність, а можуть слугувати виключно підставами для його розірвання, якщо це передбачено законом для такої правової ситуації.

При цьому, завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (ст. 2 ЦПК України).

Рішенням Європейського суду з прав людини в справі «Ващенко проти України» від 26.06.2008 року зазначено, що принцип змагальності полягає в тому, що суд уважно досліджує зауваження заявника, виходячи з сукупності наявних матеріалів в тій мірі, в якій він є повноважним вивчати заявлені скарги. Отже, у суду відсутні повноваження на вихід за межі принципу диспозитивності і змагальності та збирання доказів на користь однієї із зацікавлених сторін.

Відповідно до ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Статтею 77 ЦПК України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.

Згідно зі ст. 80 ЦПК України, достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Частиною першою статті 81ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

У відповідності до ч. 7 ст. 81 ЦПК України суд позбавлений можливості самостійно збирати докази.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).

У частині другій статті 78ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Згідно з частиною першою статті 80ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Відповідно до статті 89ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Відповідно до п. 27 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 14 від 18.12.2009 року «Про судове рішення у цивільній справі», під час судового розгляду предметом доказування є факти, якими обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше юридичне значення для вирішення.

Відповідно до ст. 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Таким чином, дослідивши матеріали справи, виходячи із засад цивільного судочинства - справедливості, добросовісності та розумності і з урахуванням балансу інтересів, вважає за необхідне в задоволені позовних вимог до ОСОБА_1 відмовити. Позивач будь-яких доказів крім нового звіту зробленого майже через три роки після укладення договору не подав, не повідомив про причини неможливості подати такі докази, зважаючи на обов`язок позивача доводити свої вимоги, подавати докази на спростування доказів, поданих іншою стороною.

Таким чином, розглянувши справу в межах заявлених позовних вимог, дослідивши всебічно, повно, безпосередньо та об`єктивно наявні у справі докази, оцінив їх належність, допустимість, достовірність, достатність і взаємний зв`язок у сукупності, з`ясувавши усі обставини справи, на які сторони посилалися як на підставу своїх вимог і заперечень, суд дійшов висновку про необхідність відмовити у позовній вимозі Товариства з обмеженою відповідальністю «РИВЕР-21» до ОСОБА_1 , Приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Топілко Оксани Олександрівни про визнання договору купівлі-продажу земельної ділянки № 509 від 29.03.2019 року недійсним.

Відповідно до статті 17 Закону України від 23.02.2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1750 року (далі - Конвенція) та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Разом із тим, аналізуючи питання обсягу дослідження доводів позивача суд враховує, що Європейський суд з прав людини у рішенні від 10.02.2010 року у справі «Серявін та інші проти України» зауважив, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі - Конвенція) зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення. У справі "Трофимчук проти України" Європейський суд з прав людини також зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не можна розуміти як вимогу детально відповідати на кожен довід. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.

Відповідно до ст. 141 ЦПК України судові витрати суд покладає на позивача.

Враховуючи викладене, керуючись ст. ст. 4, 5, 12, 13, 141, 259, 263-265, 273 ЦПК України, суд, -

УХВАЛИВ:

У задоволенні позову Товариства з обмеженою відповідальністю «РИВЕР-21» до ОСОБА_1 , Приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Топілко Оксани Олександрівни про визнання договору купівлі-продажу земельної ділянки № 509 від 29.03.2019 року недійсним відмовити повністю.

Судові витрати покласти на позивача.

Рішення судунабирає законноїсили післязакінчення строкуподання апеляційноїскарги всімаучасниками справи,якщо апеляційнускаргу небуло подано .

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення до Київського апеляційного суду або через Києво-Святошинський районний суд Київської області.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Повний текст рішення суду складено 20.02.2023 року.

Суддя А.В. Янченко