Ухвала

від 06.02.2023 по справі 388/1863/21

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Ухвала

Іменем України

06 лютого 2023 року

м. Київ

справа № 388/1863/21

провадження № 61-93ск23

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Стрільчука В. А.,

розглянув касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Долинського районного суду Кіровоградської області від 05 липня 2022 року та постанову Кропивницького апеляційного суду від 09 листопада 2022 року в справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про розірвання договору оренди землі та стягнення орендної плати,

В с т а н о в и в:

У листопаді 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про розірвання договору оренди землі та стягнення орендної плати.

Позовна заява ОСОБА_1 мотивована тим, що він є власником земельних ділянок площею 4,1272 га та 1,7966 га, які розташовані на території Долинської міської ради Кіровоградської області. Вказував, що земельні ділянки успадкував після смерті ОСОБА_3 та

в подальшому дізнався, що остання уклала з відповідачем договір оренди землі на 49 років, який зареєстрований 21 травня 2007 року. Орендна плата за договором оренди землі складає - 1,5 % нормативної грошової оцінки земельної ділянки.

Зазначав, що ОСОБА_2 протягом одинадцяти років не виконує зобов`язання зі сплати орендної плати, що є підставою для її стягнення та розірвання договору оренди землі. Стверджує, що ОСОБА_2 особисто знає про те, що позивач є спадкоємцем вказаних земельних ділянок після смерті ОСОБА_3 , однак зобов`язання зі сплати орендної плати систематично не виконує.

На підставі викладеного ОСОБА_1 просив розірвати договір оренди землі, укладений 15 січня 2007 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , зареєстрований 21 травня 2007 року за № 26; стягнути з ОСОБА_2 заборгованість з орендної плати за 2010-2021 роки у розмірі 23 008,00 грн.

Рішенням Долинського районного суду Кіровоградської області від 05 липня 2022 року позов задоволено частково.

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором оренди землі в розмірі 6 261,29 грн.

У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 7 628,86 грн понесених судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що позивач, який успадкував після смерті ОСОБА_3 спірні земельні ділянки, зобов`язаний був повідомити про це відповідача як орендаря із зазначенням, зокрема, прізвища, імені, по батькові нового власника; платіжних реквізитів тощо, проте таких дій не вчинив. ОСОБА_1 не виконує покладений на нього обов`язок, передбачений частиною третьою статті 148-1 Земельного кодексу України (далі - ЗК України), тобто діє в порушення закону, відповідно недобросовісно.

У свою чергу ОСОБА_2 , діючи добросовісно, дізнавшись про нового власника земельної ділянки, що знаходиться у нього в користуванні, здійснив на користь позивача переказ орендної плати за 2018-2020 роки включно, про що свідчить квитанція про поштовий переказ від 06 листопада 2020 року. Зазначений переказ не був отриманий ОСОБА_1 за незалежних від ОСОБА_2 причин. Крім того 06 листопада 2021 року

ОСОБА_2 здійснив на користь ОСОБА_1 сплату орендної плати за 2021 рік, кошти за вказаним переказом позивач отримав. Спору з приводу розміру орендної плати сторони не мають. Позивач пропустив позовну давність (про застосування якої завлено відповідачем) до вимог про стягнення орендної плати за 2010-2017 роки включно. Вимоги майнового характеру у цій справі підлягають задоволенню частково на суму

6 261,29 грн.

Постановою Кропивницького апеляційного суду від 09 листопада 2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, рішення Долинського районного суду Кіровоградської області від 05 липня 2022 року залишено без змін.

Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, а також зазначив, що поведінка ОСОБА_1 спрямована не на отримання орендної плати від відповідача згідно з договором оренди землі, а на створення для нього обставин, що дають йому підстави для розірвання договору оренди землі. Відповідач у свою чергу діяв добросовісно

і, дізнавшись про нового власника земельної ділянки, яка знаходиться

у нього в користуванні, здійснював грошові перекази на користь позивача

в рахунок орендної плати. Правильним є висновок суду першої інстанції про відмову у стягненні орендної плати за 2010-2017 роки включно у зв`язку

з пропуском позовної давності. Також, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про наявність підстав для часткового задоволення позову в частині стягнення орендної плати в сумі 6 261,29 грн

за 2018-2020 роки.

29 грудня 2022 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду

з касаційною скаргою на рішення Долинського районного суду Кіровоградської області від 05 липня 2022 року та постанову Кропивницького апеляційного суду від 09 листопада 2022 року.

У касаційній скарзі позивач, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить суд касаційної інстанції скасувати рішення Долинського районного суду Кіровоградської області від 05 липня 2022 року та постанову Кропивницького апеляційного суду від 09 листопада 2022 року в частині відмовлених позовних вимог та розподілу судових витрат, ухвалити в цій частині нове судове рішення, яким розірвати договір оренди від 15 січня 2007 року та стягнути за ОСОБА_2 заборгованість по орендній платі за 2010-2017 року у розмірі 14 008,00 грн, поновивши позовну давність в цій частині.

У касаційній скарзі як на підставу оскарження судових рішень

ОСОБА_1 посилається на пункт 1 частини другої

статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України). Вказував, що суди не врахували висновки щодо застосування норм права, які викладені у постановах Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 06 березня 2019 року у справі

№ 183/262/17, від 09 грудня 2019 року у справі № 709/1089/17; Верховного Суду від 15 вересня 2021 року у справі № 274/4716/20.

Позивач також вказував, що відповідач не сплачував орендну плату

за 2010-2017 роки, тому наявні підстави для розірвання договору оренди та стягнення заборгованості за вказаний період. У поданій відповідачем квитанції від 06 листопада 2020 року неправильно відомості про отримувача. Після повернення вказаного платежу (30 грудня 2020 року) відповідач знав про невиконання ним умов договору. ОСОБА_2 не подав до суду належних та допустимих доказів, які підтверджують наявність обставин, за яких він не міг виконати свої зобов`язання перед позивачем. Суди необґрунтовано і безпідставно посилаються на порушення позивачем вимог статті 148-1 ЗК України.

Вивчивши касаційну скаргу та додані до неї матеріали, Верховний Суд дійшов наступних висновків.

Касаційна скарга містить клопотання про поновлення строку на касаційне оскарження судових рішень, обґрунтоване отриманням копії постанови Київського апеляційного суду лише 22 грудня 2012 року

Відповідно до статті 390 ЦПК України касаційна скарга на судове рішення подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне судове рішення не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на касаційне оскарження, якщо касаційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому такого судового рішення. Строк на касаційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин, крім випадків, зазначених у частині третій статті 394 цього Кодексу.

Розглянувши вказане клопотання, яке підтверджене належними та допустимими доказами, касаційний суд дійшов висновку, що зазначена позивачем причина пропуску строку на касаційне оскарження судових рішень свідчить про пропуск процесуального строку з поважних причин.

Також слід зазначити, що під доступом до правосуддя згідно зі стандартами Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) розуміється здатність особи безперешкодно отримати судовий захист як доступ до незалежного

і безстороннього вирішення спорів за встановленою процедурою на засадах верховенства права.

Основною складовою права на суд є право доступу, в тому розумінні, що особі має бути забезпечена можливість звернутися до суду, а з боку держави не повинні чинитися правові чи практичні перешкоди для здійснення цього права.

ЄСПЛ зауважує, що стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права (рішення у справі «Беллет проти Франції»).

Встановлені обставини є підставою для задоволення клопотання

і поновлення ОСОБА_1 строку на касаційне оскарження рішення Долинського районного суду Кіровоградської області від 05 липня 2022 року та постанови Кропивницького апеляційного суду від 09 листопада

2022 року.

Частиною другою статті 389 ЦПК України визначено, що Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного

у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції

в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Дослідивши касаційну скаргу, колегія суддів дійшла висновку про відмову

у відкритті касаційного провадження, з урахуванням такого.

Згідно зі статтею 129 Конституції України та статей 2, 17 ЦПК України однією з основних засад цивільного судочинства є забезпечення апеляційного перегляду справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження

у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частиною першою статті 394 ЦПК України передбачено, що одержавши касаційну скаргу, оформлену відповідно до вимог статті 392 цього Кодексу, колегія суддів у складі трьох суддів вирішує питання про відкриття касаційного провадження (про відмову у відкритті касаційного провадження).

За правилами статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Суди установили, що 15 січня 2007 року ОСОБА_3 та ОСОБА_2 уклади договір оренди землі, що розташована на території Богданівської сільської ради Долинського району Кіровоградської області, який 21 травня 2007 року зареєстрований у Державному реєстрі земель.

Договір оренди від 15 січня 2007 року укладено на 49 років. Орендна плата вноситься орендарем у формі та розмірі 1,5 % нормативної грошової оцінки землі.

Предметом оренди за цим договором оренди землі від 15 січня 2007 року

є дві земельних ділянки площею 4,1272 га та 1,7966 га, загальна площа - 5,9238 га.

ОСОБА_1 набув у власність вказані земельні ділянки після смерті ОСОБА_3 на підставі рішення Долинського районного суду Кіровоградської області від 14 червня 2016 року у справі № 388/489/16-ц.

Суди також встановили, що ОСОБА_1 не виконав покладений на нього обов`язок, передбачений частиною третьою статті 148-1 ЗК України, не повідомив ОСОБА_2 про набуття права власності на спірні земельні ділянки із зазначенням: кадастрових номерів, місця розташування та площі земельних ділянок; прізвища, ім`я, по батькові нового власника; місця проживання (знаходження) нового власника, його поштової адреси; платіжних реквізитів для сплати оренди за користування земельними ділянками.

У свою чергу ОСОБА_2 , дізнавшись про нового власника земельних ділянок, що знаходяться у нього в користуванні, здійснив на користь позивача переказ орендної плати за 2018-2020 роки включно на суму

8 800,00 грн, про що підтверджується квитанцією про поштовий переказ

від 06 листопада 2020 року.

Крім того 06 листопада 2021 року ОСОБА_2 здійснив на користь ОСОБА_1 сплату орендної плати за 2021 рік на суму 2 463,00 грн, про що свідчить квитанція про поштовий переказ від 06 листопада 2021 року. Зазначену суму орендної плати позивачем отримано.

Розмір несплаченої орендної плати за 2018-2020 роки становить

6 261,29 грн.

Відповідач в суді першої інстанції заявив про застосування позовної давності.

Суд першої інстанції встановив, що позивач пропустив позовну давність до вимог про стягнення орендної плати за 2010-2017 роки включно, поважні підстави для поновлення такого строку відсутні.

Правовідносини сторін за договором оренди землі регулюються спеціальним Законом України «Про оренду землі», ЗК України та загальними нормами Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) щодо підстав дострокового розірвання такого договору.

Відповідно до положень статті 1 Закону України «Про оренду землі» оренда землі - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності.

Згідно зі статтею 13 Закону України «Про оренду землі» договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов`язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк,

а орендар зобов`язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.

Статтею 24 Закону України «Про оренду землі» передбачено право орендодавця вимагати від орендаря своєчасного внесення орендної плати.

Згідно з частиною першою статті 32 Закону України «Про оренду землі» на вимогу однієї із сторін договір оренди землі може бути достроково розірваний за рішенням суду в разі невиконання сторонами обов`язків, передбачених статтями 24 і 25 цього Закону та умовами договору, в разі випадкового знищення чи пошкодження об`єкта оренди, яке істотно перешкоджає передбаченому договором використанню земельної ділянки, а також на підставах, визначених ЗК України та іншими законами України.

У пункті «д» частини першої статті 141 ЗК України визначено, що підставою для припинення права користування земельною ділянкою є систематична несплата орендної плати.

Згідно зі статтями 13, 15, 21 Закону України «Про оренду землі» основною метою договору оренди земельної ділянки та одним із визначальних

прав орендодавця є своєчасне отримання останнім орендної плати у встановленому розмірі. У разі систематичної несплати орендної плати за користування земельною ділянкою, тобто систематичне порушення договору оренди земельної ділянки може бути підставою для розірвання такого договору.

Отже, наведеними положеннями закону, які регулюють спірні відносини, передбачена систематична (два і більше випадки) несплата орендної плати, передбаченої договором, як підстава для розірвання договору оренди.

Враховуючи, що до відносин, пов`язаних з орендою землі, застосовуються також положення ЦК України, слід дійти висновку, що при вирішенні

судом питання щодо розірвання договору оренди землі за обставин систематичного невнесення орендної плати застосуванню також підлягають положення частини другої статті 651 ЦК України.

Згідно з частиною другою статті 651 ЦК України договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї зі сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених законом або договором. Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору.

Стаття 611 ЦК України передбачає різні правові наслідки порушення зобов`язання, до яких належать, зокрема, припинення зобов`язання внаслідок односторонньої відмови від зобов`язання, якщо це встановлено договором або законом або розірвання договору, зміна умов зобов`язання, сплата неустойки, відшкодування збитків і моральної шкоди.

Застосування такого правового наслідку як розірвання договору судом саме з підстави істотності допущеного порушення договору, що значною мірою позбавляє того, на що особа розраховувала при укладенні договору, відповідає загальним засадам цивільного законодавства, до яких за пунктом 6 частини першої статті 3 ЦК України належать, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність.

Відповідно до положень статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Згідно з вимогами статті 537 ЦК України боржник має право виконати свій обов`язок шляхом внесення належних з нього кредиторові грошей або цінних паперів у депозит нотаріуса в разі: відсутності кредитора або уповноваженої ним особи у місці виконання зобов`язання; ухилення кредитора або уповноваженої ним особи від прийняття виконання або в разі іншого прострочення з їхнього боку; відсутності представника недієздатного кредитора.

Зазначена норма надає за певних умов право добросовісному кредитору виконати свій обов`язок іншим шляхом, ніж надання орендної плати особисто орендодавцю.

Однак зазначені положення не свідчать про обов`язковість таких дій, а лише регламентують можливу поведінку орендаря та нотаріуса.

Винна поведінка, яка є підставою для припинення правовідносин, кореспондується з обов`язком та небажанням його виконувати на умовах, визначених договором.

Відсутність у договорі обов`язку перераховувати кошти на депозит нотаріуса і нездійснення орендарем таких дій, не може бути безумовною підставою для розірвання договору, а лише тягне за собою виплату цих сум.

Подібні висновки викладено у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 09 грудня 2019 року

у справі № 709/1089/17.

Законом України від 06 вересня 2012 року № 5245-VI «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо розмежування земель державної та комунальної власності», який набрав чинності 01 січня 2013 року,

ЗК України було доповнено статтею 148-1.

Отже, станом на час набуття позивачем спадщини після смерті

ОСОБА_3 була чинною стаття 148-1 ЗК України.

Частинами першою, третьою статті 148-1 ЗК України визначено, що до особи, яка набула право власності на земельну ділянку, що перебуває

у користуванні іншої особи, з моменту переходу права власності на земельну ділянку переходять права та обов`язки попереднього власника земельної ділянки за чинними договорами оренди, суперфіцію, емфітевзису, земельного сервітуту щодо такої земельної ділянки. Особа, яка набула право власності на земельну ділянку, протягом одного місяця з дня набуття права власності на неї зобов`язана повідомити про це її користувачів із зазначенням: кадастрового номера (за наявності), місця розташування та площі земельної ділянки; найменування (для юридичних осіб), прізвища, ім`я, по батькові (для фізичних осіб) нового власника; місця проживання (знаходження) нового власника, його поштової адреси; платіжних реквізитів (у разі, якщо законом або договором передбачена плата за користування земельною ділянкою у грошовій формі). Повідомлення надсилається користувачу земельної ділянки рекомендованим листом з повідомленням про вручення або вручається йому особисто під розписку.

На виконання положень статті 148-1 ЗК України, спадкоємець (новий орендодавець) повинен повідомити орендаря про прийняття ним спадщини та про перехід до нього прав та обов'язків за договором оренди.

Дотримання вищевказаних дій для власника, до якого перейшло право власності на земельну ділянку, є важливим етапом, спрямованим для налагодження виплати орендної плати за укладеним до переходу права власності договором.

Подібні висновки викладено у постановах Верховного Суду від 10 березня 2021 року у справі № 146/350/20, від 28 квітня 2021 року у справі

№ 341/245/19.

Саме на позивача як нового орендодавця покладено обов`язок доведення до відповідача як орендаря інформації про перехід права власності із зазначенням: кадастрового номера, місця розташування та площі земельної ділянки; прізвища, ім`я, по батькові нового власника; місця проживання нового власника, його поштової адреси; платіжних реквізитів (у разі, якщо законом або договором передбачена плата за користування земельною ділянкою у грошовій формі).

Зазначений висновок викладено у постанові Верховного Суду від 27 липня 2022 року у справі № 274/3707/20.

Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Судами встановлено, що ОСОБА_1 набув у власність спірні земельні ділянки після смерті ОСОБА_3 на підставі рішення Долинського районного суду Кіровоградської області від 14 червня 2016 року у справі

№ 388/489/16-ц.

Разом з тим ОСОБА_1 не виконав покладений на нього обов`язок, передбачений частиною третьою статті 148-1 ЗК України, не повідомив ОСОБА_2 про набуття права власності на спірні земельні ділянки із зазначенням: кадастрових номерів, місця розташування та площі земельних ділянок; прізвища, ім`я, по батькові нового власника; місця проживання (знаходження) нового власника, його поштової адреси; платіжних реквізитів для сплати оренди за користування земельними ділянками.

Відтак, відповідач з незалежних від нього причин був позбавлений можливості належним чином виконати обов`язок щодо виплати орендної плати, проте неодноразово намагався сплатити орендну плату, зокрема, шляхом надіслання поштових переказів.

Позивач не подав до суду належних та допустимих доказів звернення до відповідача з вимогою про сплату орендної плати та повідомлення про перехід прав та обов`язків за договором оренди.

Суди також встановили, що заперечуючи проти заявлених у справі вимог, відповідач подав до суду квитанції про поштовий переказ коштів за оренду спірних земельних ділянок від 06 листопада 2020 року та від 06 листопада 2021 року.

У цій справі суд першої інстанції встановив, що несплата орендної плати мала місце у зв`язку з невиконанням орендодавцем обов`язку, передбаченого частиною третьою статті 148-1 ЗК України.

Установивши відсутність доказів, які підтверджували б факт виконання позивачем законодавчо визначеного обов`язку, передбаченого частиною третьою статті 148-1 ЗК України, а відповідач заперечує факт повідомлення орендаря про зміну власника спірної земельної ділянки і надання ним даних щодо платіжних реквізитів, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, обґрунтовано відмовив у задоволенні вимоги про розірвання договору оренди.

Вказані висновки узгоджуються з правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постанові від 16 лютого 2022 року у справі 16 лютого

2022 року.

Також суди правильно відмовили у стягнення орендної плати

за 2010-2017 роки включно, оскільки позивач пропустив позову давність, про застосування якої заявлено відповідачем в суді першої інстанції. Суди дали належну оцінку аргументам позивача щодо наявності підстав для поновлення позовної давності, тому доводи касаційної скарги в цій частині не заслуговують на увагу.

Що стосується аргументів позивача щодо неврахування судами наведених

у постановах Верховного Суду висновків, зазначених у касаційній скарзі, колегія суддів відхиляє, оскільки висновки викладені в оскаржуваних судових рішеннях не суперечать висновкам, викладеним у зазначених

у касаційній скарзі постановах.

У кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини

є спірними. А тоді порівнювати права й обов`язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб`єктний склад спірних правовідносин (види суб`єктів, які є сторонами спору) й об`єкти спорів. Тому з метою застосування відповідних приписів процесуального закону не

будь-які обставини справ є важливими для визначення подібності правовідносин.

Так, у справі № 183/262/17 встановлено, що саме між позивачем та відповідачем укладено договір оренди, проте у порушення умов договору орендарем здійснювалася орендна плата лише у грошовій формі та з простроченням такої виплати, а орендна плата у частині оранки та/або культивації присадибної ділянки позивача й поставки 1 тони соломи до садиби не здійснювалася, що свідчить про систематичну несплату у цій частині орендної плати, визначеної договором. Враховуючи вказані обставини, постановою Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 06 березня 2019 року залишено в силі рішення суду першої інстанції, яким розірвано договір оренди земельної ділянки.

Постановою Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 09 грудня 2019 року у справі № 709/1089/17 залишено без змін судові рішення, якими відмовлено у задоволенні позову про розірвання договору оренди землі, стягнення заборгованості з орендної плати та відшкодування моральної шкоди. Касаційний суд вказував, що орендарем допущено одноразове порушення обов`язку по сплаті орендної плати стосовно її строків, а тому суди обґрунтовано вважали відсутнім систематичне порушення такого обов`язку, що, у свою чергу, давало б підстави для розірвання договору оренди землі. Суди зробили правильний висновок, що вимоги про стягнення орендної плати за 2010, 2011, 2012 роки задоволенню не підлягають у зв`язку з пропуском строку позовної давності. Вірним та обґрунтованим є висновок судів у частині відмови у задоволенні позову про стягнення орендної плати за 2013-2016 роки, так як відповідачем за даний період кошти перераховані позивачу.

У справі № 274/4716/20 встановлено, що здійснюючи оплату за договорами оренди землі у січні 2021 року, орендар порушив умови договорів щодо строків її здійснення, а враховуючи те, що з часу обізнаності про нового власника земельних ділянок, тобто з липня 2020 року, відповідач не здійснив оплату за 2018-2019 роки до 31 грудня 2020 року, вбачається систематична несплата орендної плати за договорами оренди землі, що

є підставою для їх розірвання. Матеріали справи не містять доказів намагання орендарем здійснити оплату за 2018-2019 року якдо обізнаності про спадкоємця орендодавця, так і після обізнаності про нього, тобто з липня 2020 року, у відповідності до умов договорів оренди землі, а саме здійснення оплати до 31 грудня поточного року. З огляду на встановлені обставини, Верховний Суд постановою від 15 вересня 2021 року залишив в силі рішення суду першої інстанції про розірвання договорів оренди землі.

Отже, відсутні підстави вважати, що суди у справі, яка переглядається,

не врахували висновки щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, які викладені у наведених як приклад постановах касаційного суду, оскільки суди виходили з конкретних обставин кожної окремої справи.

Інші наведені у касаційній скарзі доводи зводяться до незгоди

з висновками судів стосовно установлення обставин справи, зводяться до переоцінки доказів, що в силу вимог статті 400 ЦПК України виходить за межі розгляду справи судом касаційної інстанції.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року в справі № 373/2054/16-ц вказано, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій.

Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ (рішення у справі «Пономарьов проти України» та ін.) повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію.

Наведені норми закону та позиція Верховного Суду дають підстави для висновку про законність оскаржуваних судових рішень.

Згідно з положеннями пункту 5 частини другої статті 394 ЦПК України у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини другої

статті 389 цього Кодексу суд може визнати таку касаційну скаргу необґрунтованою та відмовити у відкритті касаційного провадження, якщо Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку або коли Верховний Суд вважатиме за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах).

Таким чином, у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 необхідно відмовити, оскільки доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Згідно з частиною шостою статті 394 ЦПК України ухвала про відмову

у відкритті касаційного провадження повинна містити мотиви з яких суд дійшов висновку про відсутність підстав для відкриття касаційного провадження.

На підставі наведеного, колегія суддів дійшла висновку, що

правильність застосування судами попередніх інстанцій вищевказаних норм матеріального та процесуального права не викликає розумних сумнівів, а касаційна скарга є необґрунтованою.

Керуючись статтями 389, 390, 394 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду,

У х в а л и в:

Клопотання ОСОБА_1 про поновлення строку на касаційне оскарження судових рішень задовольнити.

Поновити ОСОБА_1 строк на касаційне оскарження рішення Долинського районного суду Кіровоградської області від 05 липня 2022 року та постанови Кропивницького апеляційного суду

від 09 листопада 2022 року.

У відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Долинського районного суду Кіровоградської області від 05 липня 2022 року та постанову Кропивницького апеляційного суду від 09 листопада 2022 року в справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про розірвання договору оренди землі та стягнення орендної плати, відмовити.

Копію ухвали та додані до скарги матеріали направити заявникові.

Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання і оскарженню не підлягає.

Судді: В. М. Ігнатенко

С. О. Карпенко

В. А. Стрільчук