Ухвала

від 23.02.2023 по справі 925/632/20

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

УХВАЛА

23 лютого 2023 року

м. Київ

cправа № 925/632/20

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Колос І.Б. (головуючий), Бенедисюка І.М., Булгакової І.В.,

за участю секретаря судового засідання Ярітенко О.В.,

представників учасників справи:

позивача - товариства з обмеженою відповідальністю «Гросанс»</a> - Матвіїв В.М., адвокат (ордер від 17.01.2023),

відповідача - товариства з обмеженою відповідальністю «Прогрес» - Лавріненко І.А., адвокат (ордер від 09.02.2021),

розглянувши у відкритому судовому засіданні

касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю «Гросанс»</a>

на постанову Північного апеляційного господарського суду від 06.12.2022 (головуючий суддя: Сотніков С.В., судді: Пантелієнко В.О., Остапенко О.М.)

у справі № 925/632/20

за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Гросанс»</a> (далі - ТОВ «Гросанс»)

до товариства з обмеженою відповідальністю «Прогрес» (далі - ТОВ «Прогрес»)

про стягнення 26 947 158,00 грн. та визнання договорів недійсними,

ВСТАНОВИВ:

ТОВ «Гросанс» звернулося до суду з позовом до ТОВ «Прогрес» про стягнення: безпідставно перерахованих відповідачу коштів (з нарахованими 3% річних та інфляційними втратами), упущеної вигоди та суми компенсації з прибутку, який відповідач отримав або міг отримати, використовуючи привласнені ним кошти позивача; визнання недійсними договорів про надання поворотної фінансової допомоги від 22.03.2018 № 22/03-18, від 06.08.2018 № 06/08-18, від 06.09.2018 № 06/09-18.

З посиланням, зокрема, на приписи частини третьої статті 238 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) позивач зазначає, що оспорювані правочини зі сторони ТОВ «Гросанс» підписані ОСОБА_1 , який обіймав посаду директора названого товариства, а зі сторони ТОВ «Прогрес» - ОСОБА_2 , яка діяла на підставі довіреностей, виданих строком на 1 день (у ТОВ «Прогрес» ОСОБА_1 - директор та засновник цього товариства). Зазначене, на думку позивача, є підставою для визнання укладених правочинів недійсними та підставою для стягнення з відповідача безпідставно перерахованих йому коштів (з урахуванням 3% річних та інфляційних втрат), упущеної вигоди та суми компенсації з прибутку, який відповідач отримав або міг отримати, використовуючи привласнені ним кошти позивача.

Справа розглядалася судами неодноразово.

Так, рішенням господарського суду Черкаської області від 30.12.2020 зі справи № 925/632/20, яке залишено без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 12.10.2021, провадження у справі в частині позовних вимог про стягнення 3 299 000,00 грн. основного боргу, 185 504,00 грн. інфляційних втрат та 219 019,97 грн. 3% річних закрито за відсутності предмета спору. У решті позовних вимог відмовлено.

Судові рішення попередніх інстанцій в частині закриття провадження у справі мотивовані тим, що відповідач під час вирішення спору у судовому порядку сплатив позивачу 3 299 000,00 грн. основного боргу, 185 504,00 грн. інфляційних втрат та 219 019,97 грн. - 3% річних. У визнанні недійсними договорів відмовлено з підстав необґрунтованості заявлених позовних вимог у цій частині, у зв`язку з чим відмовлено й у застосуванні до спірних правовідносин приписів статей глави 83 ЦК України, відповідно, у стягненні компенсації з сум прибутку, який відповідач отримав або міг отримати, користуючись майном позивача. У стягненні збитків (упущеної вигоди) судом відмовлено, з посиланням на недоведеність позивачем факту заподіяння відповідачем збитків, які були б підставою для їх відшкодування.

У касаційному порядку судові рішення попередніх інстанцій оскаржені позивачем в частині вирішення спору щодо вимоги про визнання договорів про надання поворотної фінансової допомоги недійсними.

Постановою Верховного Суду від 07.06.2022 судові рішення попередніх інстанцій скасовані в частині позовних вимог про визнання недійсними договорів про надання поворотної фінансової допомоги від 22.03.2018 № 22/03-18, від 06.08.2018 № 06/08-18, від 06.09.2018 № 06/09-18 з направленням справи у скасованій частині на новий розгляд до суду першої інстанції.

За результатом нового розгляду справи у переданій на новий розгляд частині рішенням суду першої інстанції від 30.09.2022 (суддя Зарічанська З.В.) позов задоволено: визнано недійсними договори про надання поворотної фінансової допомоги від 22.03.2018 № 22/03-18, від 06.08.2018 № 06/08-18, від 06.09.2018 № 06/09-18. Стягнуто з відповідача на користь позивача 28 377,00 грн. судового збору.

Рішення місцевого господарського суду мотивовано, зокрема, тим, що протягом двох років безоплатного користування відповідачем коштами позивача, останній був позбавлений оборотних коштів внаслідок укладення оспорюваних правочинів, що суперечить його інтересам; вчинення оспорюваних правочинів не на користь позивача презюмується; доказів того, що кошти були спрямовані на користь позивача суду не надано; оспорювані правочини укладені виключно на користь відповідача, для досягнення його статутних цілей; директор відповідача, видаючи довіреності строком на 1 день, розумів, що укладення даних договорів є виключно вираженням його волі, без волевиявлення та одержання згоди другої сторони.

Постановою Північного апеляційного господарського суду від 06.12.2022 рішення суду першої інстанції скасоване, ухвалено нове рішення про відмову в задоволенні позову про визнання недійсними договорів про надання поворотної фінансової допомоги від 22.03.2018 № 22/03-18, від 06.08.2018 № 06/08-18, від 06.09.2018 № 06/09-18. Стягнуто з позивача на користь відповідача 9 459,00 грн. судового збору.

Постанову суду апеляційної інстанції мотивовано, зокрема, тим, що кошти за всіма трьома договорами повернуті відповідачем позивачу з урахуванням 3% річних та інфляційних втрат; на час підписання оспорюваних договорів ОСОБА_1 обіймав посаду директора позивача і мав повноваження щодо представництва юридичної особи; недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу як приватно-правова категорія покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим.

Не погоджуючись із судовим рішенням попередньої інстанції, ТОВ «Гросанс» звернулося до суду касаційної інстанції з касаційною скаргою, згідно з якою просить Суд скасувати постанову суду апеляційної інстанції, а рішення суду першої інстанції залишити в силі.

В обґрунтування підстав касаційного оскарження скаржник посилається на пункт 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), зазначаючи, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права - частину третю статті 238 ЦК України без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22.10.2019 у справі № 923/876/16, у постановах Верховного Суду від 17.03.2021 у справі № 360/1742/18, від 01.12.2021 у справі № 908/3467/19, від 16.05.2019 у справі № 401/2995/16-ц, від 10.11.2021 у справі № 757/50762/18-ц, від 19.01.2022 у справі № 911/841/20 та у постанові Верховного Суду від 07.06.2022 у справі № 925/632/20.

Скаржник також зазначає, що судом проаналізовано інші підстави недійсності правочину та залишено поза увагою підстави позовної заяви, а також висновки касаційного суду у справі № 925/632/20 щодо необхідності/порядку застосування до спірних правовідносин саме частини третьої статті 238 ЦК України; допущено неврахування вказівок/висновків Касаційного господарського суду (постанова Верховного Суду від 07.06.2022 у справі № 925/632/20) під час нового розгляду справи, що призвело до повторного тотожного порушення норми матеріального права (частина п`ята статті 310 та частина перша статті 316 ГПК України); грубе порушення процесуального законодавства та принципів змагальності і диспозитивності (пункти 4, 5 частини третьої статті 2 ГПК України) полягало у зведенні апеляційного розгляду до відтворення тексту мотивувальної частини оскаржуваної постанови з попередньої постанови у цій справі від 12.10.2021 (пункт 1 частини третьої статті 310 ГПК України).

ТОВ «Прогрес» у відзиві на касаційну скаргу, який надійшов до Суду 14.02.2023, просило Суд: поновити строк на подання відзиву (з підстав отримання ухвали Суду лише 08.02.2023); прийняти відзив на касаційну скаргу та долучити його до матеріалів справи; у задоволенні касаційної скарги відмовити, з посиланням, зокрема, на безпідставність її доводів.

Згідно з розпорядженням заступника керівника апарату - керівника секретаріату Касаційного господарського суду від 20.02.2023 № 29.3-02/382 проведено повторний автоматизований розподіл справи № 925/632/20, у зв`язку з відпусткою судді Малашенкової Т.М.

З урахуванням частини восьмої статті 165 ГПК України Верховний Суд згідно з протокольною ухвалою від 23.02.2023 прийняв відзив ТОВ «Прогрес» до розгляду, оскільки з урахуванням дати отримання названим товариством ухвали Суду (08.02.2023 згідно з повідомленням про вручення поштового відправлення), відзив подано у межах строку на його подання. З огляду на викладене, клопотання ТОВ «Прогрес» про поновлення строку на подання відзиву на касаційну скаргу Суд залишив без розгляду.

Касаційне провадження у справі відкрито на підставі пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України, за змістом якого підставою касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Отже, відповідно до положень цих норм касаційний перегляд з указаних мотивів може відбутися за наявності таких складових: (1) суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Верховного Суду; (2) спірні питання виникли у подібних правовідносинах.

Верховний Суд звертає увагу на те, що касаційне провадження у справах залежить виключно від доводів та вимог касаційної скарги, які наведені скаржником і стали підставою для відкриття касаційного провадження.

При цьому самим скаржником у касаційній скарзі з огляду на принцип диспозитивності визначаються підстава, вимоги та межі касаційного оскарження, а тому тягар доказування наявності підстав для касаційного оскарження, передбачених, зокрема, пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України (що визначено самим скаржником), покладається на скаржника.

Суд, забезпечуючи реалізацію основних засад господарського судочинства закріплених у частини третій статті 2 ГПК України, зокрема, ураховуючи принцип рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальності сторін, та дотримуючись принципу верховенства права, на підставі встановлених фактичних обставин здійснює перевірку застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження.

Для касаційного перегляду з підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, наявності самих лише висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у певній справі не достатньо, обов`язковою умовою для касаційного перегляду судового рішення є незастосування правових висновків, які мали бути застосовані у подібних правовідносинах у справі, в якій Верховних Суд зробив висновки щодо застосування норми права, з правовідносинами у справі, яка переглядається.

Колегія суддів враховує, що процесуальний кодекс та інші законодавчі акти не містять визначення поняття «подібні правовідносини», а також будь-яких критеріїв визначення подібності правовідносин з метою врахування відповідного висновку, тому для розуміння відповідних термінів звертається до правових висновків, викладених у судовому рішенні Великої Палати Верховного Суду.

Так, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19 задля юридичної визначеності у застосуванні приписів процесуального закону, які зобов`язують визначати подібність правовідносин конкретизувала висновки Верховного Суду щодо тлумачення поняття «подібні правовідносини», що полягає у тому, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

При цьому, Велика Палата Верховного Суду зазначила, що термін «подібні правовідносини» може означати як ті, що мають лише певні спільні риси з іншими, так і ті, що є тотожними з ними, тобто такими самими, як інші. Таку спільність або тотожність рис слід визначати відповідно до елементів правовідносин. Із загальної теорії права відомо, що цими елементами є їх суб`єкти, об`єкти та юридичний зміст, яким є взаємні права й обов`язки цих суб`єктів. Отже, для цілей застосування приписів процесуального закону, в яких вжитий термін «подібні правовідносини», зокрема пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України та пункту 5 частини першої статті 296 ГПК України таку подібність слід оцінювати за змістовим, суб`єктним та об`єктним критеріями.

З-поміж цих критеріїв змістовий (оцінювання спірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов`язків учасників) є основним, а два інші - додатковими.

У кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов`язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб`єктний склад спірних правовідносин (види суб`єктів, які є сторонами спору) й об`єкти спорів.

Ураховуючи наведені висновки щодо тлумачення поняття «подібні правовідносини», задля юридичної визначеності у застосуванні приписів процесуального закону, які зобов`язують визначати подібність правовідносин (подібність відносин), Велика Палата Верховного Суду визнала за потрібне конкретизувати раніше викладені Верховним Судом висновки щодо цього питання та зазначила, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

З`ясування подібності правовідносин у рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається з урахуванням обставин кожної конкретної справи.

Дослідивши доводи касаційної скарги, зміст судового рішення попередньої інстанції у його контексті та матеріали справи, Верховний Суд дійшов висновку про наявність підстав для закриття касаційного провадження у справі № 925/632/20 на підставі пункту 5 частини першої статті 296 ГПК України, з огляду на таке.

Пунктом 5 частини першої статті 296 ГПК України встановлено, що суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

Так, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22.10.2019 зі справи № 923/876/16 про визнання недійсними рішень загальних зборів учасників та змін до статуту, визнання права власності, на яку посилається скаржник, міститься висновок, зокрема, про те, що довіреність не завжди може містити деталізований та виключний перелік дій, на вчинення яких довіритель уповноважує представника. Тому з урахуванням того, що за загальним правилом представник має завжди діяти у найкращих інтересах довірителя, та враховуючи, що відповідно до частини третьої статті 238 ЦК України представник не може вчиняти правочин від імені особи, яку він представляє, у своїх інтересах або в інтересах іншої особи, представником якої він одночасно є, за винятком комерційного представництва, а також щодо інших осіб, встановлених законом, слід дослідити питання добросовісності представника.

У постанові Верховного Суду від 16.05.2019 зі справи № 401/2995/16-ц про стягнення коштів міститься, зокрема, висновок, згідно з яким: якщо представник вчинив правочин не в інтересах довірителя, а у своїх власних, то це є підставою для визнання такого правочину недійсним. Правило, передбачене частиною третьою статті 238 ЦК України, покликане гарантувати інтереси особи, яку представляють, від можливих зловживань з боку представника.

Згідно з постановою Верховного Суду від 10.11.2021 зі справи № 757/50762/18-ц про стягнення коштів та зобов`язання вчинити дії, на яку посилається скаржник, зазначено, що відповідно до статті 238 ЦК України представник може бути уповноважений на вчинення лише тих правочинів, право на вчинення яких має особа, яку він представляє. Представник не може вчиняти правочин, який відповідно до його змісту може бути вчинений лише особисто тією особою, яку він представляє. Представник не може вчиняти правочин від імені особи, яку він представляє, у своїх інтересах або в інтересах іншої особи, представником якої він одночасно є, за винятком комерційного представництва, а також щодо інших осіб, встановлених законом. Тобто правочин завжди має вчинятися в інтересах сторони, яку представляють. З метою забезпечення інтересів цієї особи представнику заборонено вчиняти представницький правочин у своїх інтересах або в інтересах іншої особи, представником якої він одночасно є. При цьому словосполучення «у своїх інтересах» слід розуміти таким чином, що представник не може вчиняти від імені особи, яку він представляє, правочин щодо себе особисто (тобто бути стороною цього правочину) або іншим шляхом на шкоду інтересам довірителя, в тому числі на користь інших осіб, включаючи і тих, представником яких він одночасно є. Зазначена норма права передбачає також добросовісність поведінки особи - представника, який діє від імені іншої особи на підставі довіреності або в силу своїх повноважень. Правочин, вчинений представником, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов`язки особи, яку він представляє (стаття 239 ЦК України).

У постанові Верховного Суду від 01.12.2021 зі справи № 908/3467/19 про визнання недійсним договору та скасування рішення, скасування державної реєстрації змін до установчих документів, зазначено, зокрема, про те, що випадок, передбачений частиною третьою статті 238 ЦК України, є імперативно забороненою дією, а не виходом представника за межі наданих йому повноважень. Відповідно до частини першої та частини третьої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою, шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин). Відповідно до частин першої та третьої статті 237 ЦК України представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов`язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє. Представництво виникає на підставі договору, закону, акта органу юридичної особи та з інших підстав, встановлених актами цивільного законодавства. Представництво характеризується такими ознаками: цивільні права та обов`язки належать одній особі, а здійснюються безпосередньо іншою; представник вчиняє певні юридичні дії (вчинення виключно фактичних (не юридичних) дій представництвом не охоплюється); представник діє не від свого імені, а від імені іншої особи; представник діє виключно в межах наданих йому повноважень; правові наслідки настають не для представника, а для особи, яку він представляє (постанова Верховного Суду від 17.03.2021 у справі № 360/1742/18). Тобто, правочин завжди має вчинятися в інтересах сторони, яку представляють, незалежно від того, вчиняється такий правочин з перевищенням наданих представнику повноважень, чи без такого перевищення. З метою забезпечення інтересів цієї особи представнику заборонено вчиняти представницький правочин у своїх інтересах або в інтересах іншої особи, представником якої він одночасно є. При цьому словосполучення «у своїх інтересах» потрібно розуміти таким чином, що представник не може вчиняти від імені особи, яку він представляє, правочин щодо себе особисто (тобто бути стороною цього правочину) або іншим шляхом на шкоду інтересам довірителя, в тому числі на користь інших осіб, включаючи і тих, представником яких він одночасно є. Представник, який вчиняє правочин від імені довірителя сам с собою, завжди знаходиться в ситуації конфлікту інтересів, адже інтерес різних сторін правочину не співпадає. Зокрема, у випадку укладення договору купівлі-продажу, інтерес продавця полягає у реалізації товару за найбільшу ціну, а інтерес покупця - за найменшу, інтерес продавця полягає у скороченні строків розрахунку, а покупця - у їх збільшенні, тощо. У випадку укладення представником правочину з самим собою довіритель не повинен доводити, що цей правочин укладено не в його інтересах, збитковість правочину, недобросовісність чи нерозумність дій довірителя. По суті, положення частини третьої статті 238 ЦК України надають довірителю право визнати недійсним відповідний правочин, незалежно від того на яких умовах він укладений. На довірителя не покладається тягар доведення невигідності умов такого договору, його збитковості. Його укладення не в інтересах довірителя презюмується. Вчинення правочину щодо самого себе, тобто не в інтересах довірителя, а у своїх власних, є підставою для визнання такого правочину недійсним. Правило, передбачене частиною третьою статті 238 ЦК України, покликане гарантувати інтереси особи, яку представляють, від можливих зловживань з боку представника.

Водночас у постанові Верховного Суду від 19.01.2022 зі справи № 911/841/20 про визнання недійсним договору та застосування наслідків недійсного правочину, на яку також посилається скаржник, зазначено, зокрема, про те, що правочини із заінтересованістю (укладені за наявності конфлікту інтересів) не заборонені чинним законодавством. Чинне на момент укладення договору та додаткових угод законодавство взагалі не містило визначення конфлікту інтересів щодо приватних підприємств та товариств з обмеженою відповідальністю. Відповідно до частини третьої статті 92 ЦК України орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов`язана діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень. Принципи корпоративного управління Організації економічного співробітництва та розвитку закріплюють такі основні фідуціарні обов`язки директорів підприємства: 1) обов`язок дбайливого ставлення (duty of care), що передбачає обов`язок діяти добросовісно на користь розвитку підприємства, приділяючи достатньо часу, зусиль і професійних навичок управлінню ним; 2) обов`язок лояльності (duty of loyalty), що націлений на уникнення конфлікту інтересів і дії директора під час ухвалення рішень щодо діяльності підприємства лише в інтересах останнього. З зазначеного вбачається, що недопущення директором підприємства конфлікту інтересів включає в себе, зокрема, уникнення ним таких ситуацій, де має місце потенційна або реальна суперечність між приватним інтересом такої особи (як власника частки статутного капіталу іншого товариства) та виконанням повноважень керівника підприємства, в інтересах якого має діяти особа. Загальною вимогою при вчиненні таких правочинів з конфліктом інтересів виконавчим чи іншим органом є розкриття інформації про наявність конфлікту інтересів. Якщо така інформація не була розкрита, то презюмується вчинення правочину не в інтересах позивача за позовом про визнання недійсним договору; тому відповідач має довести, що правочин вчинений не на шкоду підприємству. Тобто тягар доведення має покладатися на відповідача. У частині третій статті 238 ЦК України міститься заборона на вчинення представником правочинів з самим собою («у своїх інтересах»), оскільки у такому разі представник діє в умовах очевидного конфлікту інтересів, який презюмується, тобто не потребує доведення (відповідний висновок міститься у пункті 67 постанови Верховного Суду від 01.12.2021 у справі № 908/3467/19). Закон не містить прямої заборони у разі вчинення представником правочину в інтересах довірителя з афілійованою з представником юридичною особою (у якій представник є учасником чи бенефіціаром). Втім, у такому випадку тягар доведення того, що правочин не порушує прав та інтересів довірителя, покладається на контрагента.

Цей же висновок Верховного Суду щодо застосування частини третьої статті 238 ЦК України врахований на підставі частини четвертої статті 300 ГПК України Верховним Судом у справі № 925/632/20 при скасуванні судових рішень попередніх інстанцій та направленні справи на новий розгляд.

Оскільки у справі № 925/632/20, постанова суду апеляційної інстанції в якій є предметом касаційного перегляду, позовні вимоги також ґрунтуються на обставинах вчинення оспорюваних правочинів Лещенком Р.М., як директором позивача не в інтересах позивача, а в інтересах афілійованої з представником юридичної особи - відповідача у справі, а, отже, на спірні правовідносини не поширюється пряма імперативна заборона, передбачена приписами частини третьої статті 238 ЦК України. У зв`язку з викладеним, проаналізувавши висновки, що викладені у постановах Верховного Суду у справах № 923/876/16, № 401/2995/16-ц, № 757/50762/18-ц, № 908/3467/19, на які посилався скаржник у касаційній скарзі, суд касаційної інстанції вважає, що вони стосуються правовідносин, які не є подібними з правовідносинами у цій справі (не є релевантними до спірних правовідносин).

Стосовно справи № 911/841/20, висновки Верховного Суду в якій щодо застосування частини третьої статті 238 ЦК України враховані при направленні справи № 925/632/20 на новий розгляд, то суд попередньої інстанції у новому розгляді справи встановив, що під час судового провадження у справі № 925/632/20 кошти за всіма трьома договорами повернуті відповідачем позивачу з урахуванням 3% річних та інфляційних втрат, а, отже, судом встановлені обставини відсутності заподіяних збитків позивачу.

При цьому Верховний Суд зазначає, що обставини, які змінилися під час судового розгляду справи (у даному випадку, обставини щодо повернення коштів відповідачем позивачу з урахуванням 3% річних та інфляційних втрат) повинні враховуватися судом при ухваленні судового рішення, у тому числі, з огляду на те, що сама по собі недійсність правочину, як приватно-правова категорія покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати.

Отже, у Верховного Суду немає підстав вважати, що висновки Верховного Суду щодо застосування приписів частини третьої статті 238 ЦК України не були враховані у розгляді справи судом апеляційної інстанції.

Таким чином, наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, не знайшла свого підтвердження.

При цьому Верховний Суд враховує, що поняття «не на шкоду» та «з економічним позитивним ефектом» є різними категоріями з різним смисловим навантаженням, що враховано у розгляді справи судом апеляційної інстанції, і помилково ототожнено місцевим господарським судом у новому розгляді справи.

Розгляд судом апеляційної інстанції позовних вимог згідно з позовною заявою та викладеним у ній матеріально-правовим обґрунтуванням з посиланням, зокрема, на статті 230, 232, 234, частину третю статті 238 ЦК України (тобто щодо кожної заявленої позивачем підстави для визнання правочинів недійсними без урахування як такого результату розгляду справи у попередньому судовому розгляді та частковим погодженням позивачем з підставами відмови судами в позові про визнання правочинів недійсними), водночас, зокрема, й з підстави порушення, на думку позивача, приписів частини третьої статті 238 ЦК України при укладення оспорюваних правочинів (щодо правильності застосування якої позивач не погодився з висновками судів у попередньому розгляді справи), не вплинуло на результат вирішення спору судом попередньої інстанції.

Доводи касаційної скарги переважно стосуються заперечення обставин, встановлених судом попередньої інстанції, та зводяться до їх переоцінки, що, у свою чергу, не може бути предметом розгляду в касаційному порядку в силу приписів частини другої статті 300 ГПК України. Судом попередньої інстанції надано оцінку всім поданим сторонами доказам, до переоцінки яких, суд касаційної інстанції вдаватись не може, оскільки встановлення обставин справи, дослідження доказів та надання правової оцінки цим доказам є повноваженнями судів першої й апеляційної інстанцій, що передбачено статтями 73-80, 86, 300 ГПК України.

Що ж стосується посилання скаржника у доводах касаційної скарги на пункт 1 частини третьої статті 310 ГПК України, то Верховний Суд зазначає, що умовою для застосування пункту 1 частини третьої статті 310 ГПК України є висновок про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 287 цього Кодексу. Проте у цій справі заявлені скаржником підстави для касаційного оскарження судового рішення попередньої інстанції з посиланням на пункт 1 частини другої статті 287 ГПК України не знайшли свого підтвердження.

При розгляді даної справи Верховний Суд бере до уваги, що однією із основних засад справедливого судочинства вважається принцип верховенства права, невід`ємною, органічною складовою, якого є принцип правової визначеності.

Одним з аспектів принципу правової визначеності є те, щоб у разі винесення судами остаточного судового рішення воно не підлягало перегляду. Сталість і незмінність остаточного судового рішення, що набуло чинності, забезпечується через реалізацію відомого принципу res judicata. Остаточні рішення національних судів не повинні бути предметом оскарження. Можливість скасування остаточних рішень, без урахування при цьому безспірних підстав публічного інтересу, та невизначеність у часі на їх оскарження несумісні з принципом юридичної визначеності. Тому категорію res judicata слід вважати визначальною й такою, що гарантує незмінність установленого статусу учасників спору, що визнано державою та забезпечує сталість правозастосовних актів. Правова визначеність також полягає в тому, щоб остаточні рішення судів були виконані.

Верховний Суд також зазначає, що право на суд, одним з аспектів якого є право доступу до суду, не є абсолютним і може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема, щодо умов прийнятності скарг. Такі обмеження не можуть зашкоджувати самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 20.05.2010 у справі «Пелевін проти України»).

У рішенні ЄСПЛ від 02.03.1987 у справі «Monnell and Morris v. the United Kingdom» (§ 56) зазначалося, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них.

Отже, право на касаційне оскарження не є безумовним, а тому встановлення законодавцем процесуальних передумов щодо доступу до касаційного суду не є обмеженням в отриманні судового захисту, оскільки це викликано виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати сталість та єдність судової практики, а не можливість проведення «розгляду заради розгляду».

Верховний Суд виходить з того, що перегляд остаточного та обов`язкового до виконання рішення суду не може здійснюватись лише з однією метою - домогтися повторного розгляду та винесення нового рішення у справі, адже повноваження Верховного Суду мають здійснюватися виключно для виправлення судових помилок і недоліків. Відхід від res judicate можливий лише тоді, коли цього вимагають відповідні вагомі й непереборні обставини, наявності яких у даній справі в касаційній скарзі з огляду на підставу оскарження скаржником не зазначено й не обґрунтовано.

У справі ЄСПЛ «Sunday Times v. United Kingdom» Європейський суд вказав, що прописаний у Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) термін «передбачено законом» передбачає дотримання такого принципу права як принцип визначеності. ЄСПЛ стверджує, що термін «передбачено законом» передбачає не лише писане право, як-то норми писаних законів, а й неписане, тобто усталені у суспільстві правила та моральні засади суспільства.

До цих правил, які визначають сталість правозастосування, належить і судова практика.

Конвенція вимагає, щоб усе право, чи то писане, чи неписане, було достатньо чітким, щоб дозволити громадянинові, якщо виникне потреба, з належною повнотою передбачати певною мірою за певних обставин наслідки, що може спричинити певна дія.

Вислови «законний» та «згідно з процедурою, встановленою законом» зумовлюють не лише повне дотримання основних процесуальних норм внутрішньодержавного права, але й те, що будь-яке рішення суду відповідає меті і не є свавільним (рішення ЄСПЛ у справі «Steel and others v. The United Kingdom»).

Колегія суддів касаційної інстанції з огляду на викладене зазначає, що скаржнику надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а інші доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують вказаного висновку.

Водночас суд касаційної інстанції приймає доводи, наведені у відзиві ТОВ «Прогрес» на касаційну скаргу, у тій мірі, в якій вони узгоджуються з викладеним у цій ухвалі.

Зважаючи на те, що наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, не знайшла свого підтвердження після відкриття касаційного провадження, Суд дійшов висновку про наявність правових підстав для закриття касаційного провадження за касаційною скаргою ТОВ «Гросанс».

Керуючись статтями 234, 235, 296 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

УХВАЛИВ:

Закрити касаційне провадження за касаційною скаргою товариства з обмеженою відповідальністю «Гросанс»</a> на постанову Північного апеляційного господарського суду від 06.12.2022 у справі № 925/632/20.

Ухвала набирає законної сили з моменту її оголошення та оскарженню не підлягає.

Суддя І. Колос

Суддя І. Бенедисюк

Суддя І. Булгакова