Постанова

від 22.02.2023 по справі 479/617/21

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

22 лютого 2023 року

м. Київ

справа № 479/617/21

провадження № 61-12457св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Сердюка В. В. (суддя-доповідач), Мартєва С. Ю., Фаловської І. М.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - Товариство з обмеженою відповідальністю «Агрофірма Корнацьких»,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє ОСОБА_2 , на постанову Миколаївського апеляційного суду від 03 листопада 2022 року в складі колегії суддів: Кушнірової Т. Б., Лівінського І. В., Шаманської Н. О.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У липні 2021 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Агрофірма Корнацьких» (далі - ТОВ «Агрофірма Корнацьких») про визнання договорів оренди землі недійсними та скасування їх державної реєстрації.

В обґрунтування заявлених вимог ОСОБА_1 зазначила, що вона є власником земельної ділянки площею 5,2497 га, кадастровий номер 4823980400:02:000:0077 та земельної ділянки площею 5,2497 га, кадастровий номер 4823980400:02:000:0078, що розташовані в межах території Багачівської сільської ради Первомайського (Кривоозерського) району Миколаївської області.

01 січня 2005 року ОСОБА_3 , який діяв від її імені на підставі довіреності

від 10 жовтня 2003 року, уклав договори оренди землі з ТОВ «Агрофірма Корнацьких» строком на 50 років. Вона як власник не мала наміру на укладення вказаних договорів, про вчинення правочинів не знала, а повноваження ОСОБА_3 на підставі довіреності, строк дії якої сплинув у жовтні 2004 року, вже закінчились.

Посилаючись на те, що угоди укладено з порушенням частини третьої статті 238 ЦК України, позивачка просила суд визнати недійсними договори оренди належних їй земельних ділянок від 01 січня 2005 року та скасувати державну реєстрацію договорів.

Короткий зміст судових рішень

Рішенням Кривоозерського районного суду Миколаївської області від 01 серпня 2022 року позов ОСОБА_1 задоволено частково.

Скасовано державну реєстрацію договору оренди землі № 12/К, укладеного 01 січня 2005 року між ОСОБА_1 в особі ОСОБА_3 , діючого в її інтересах на підставі нотаріально посвідченої довіреності, та орендарем ТОВ «Агрофірма Корнацьких», зареєстрованого державним реєстратором Центру надання адміністративних послуг м. Южноукраїнська Бернацькою В. О., номер запису про інше речове право: 37372235.

Скасовано державну реєстрацію договору оренди землі № 13/К, укладеного 01 січня 2005 року між ОСОБА_1 в особі ОСОБА_3 , діючого в її інтересах на підставі нотаріально посвідченої довіреності, та орендарем ТОВ «Агрофірма Корнацьких», зареєстрованого державним реєстратором Центру надання адміністративних послуг м. Южноукраїнська Бернацькою В. О., номер запису про інше речове право: 37371494. В задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що відповідно до статті 67 ЦК Української РСР строк дії довіреності, яку видала власниця землі ОСОБА_1 повіреному ОСОБА_3 10 жовтня 2003 року, обмежувався одним роком. Тому, укладаючи договори оренди землі з ТОВ «Агрофірма Корнацьких» 01 січня 2005 року, повірений ОСОБА_3 не мав відповідних повноважень.

Відсутність належного представництва та недосягнення згоди між дійсними учасниками правовідносин з оренди (власником та орендарем) свідчать про те, що договори оренди у належний спосіб укладено не було. Оскільки суд встановив, що договори оренди землі від 01 січня 2005 року є неукладеними, тому підстав для визнання їх недійсним немає, однак державна реєстрація договорів оренди землі за встановлених обставин підлягає скасуванню.

Постановою Миколаївського апеляційного суду від 03 листопада 2022 року рішення Кривоозерського районного суду Миколаївської області від 01 серпня 2022 року скасовано та ухвалено нове судове рішення. У задоволенні позову ОСОБА_1 до ТОВ «Агрофірма Корнацьких» про визнання договорів оренди землі недійсними та скасування їх державної реєстрації відмовлено. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що встановлені обставини свідчать про те, що договір доручення, укладений між власником землі ОСОБА_1 та повіреним ОСОБА_3 , на підставі якого 10 жовтня 2003 року власник видав довіреність, продовжив дію з 01 січня 2004 року. Дій, які б свідчили про припинення представництва за довіреністю від 10 жовтня 2003 року, довіритель ОСОБА_1 не вчиняла як до 01 січня 2004 року, так і після цієї дати, тому станом

на 01 січня 2005 року повірений ОСОБА_3 не втратив повноважень представника власника, у тому числі і щодо передання в оренду належних позивачу земельних ділянок. Договори оренди землі від 01 січня 2005 року є укладеними повноважними особами та створюють цивільні права та обов`язки за змістом правочинів для власника ОСОБА_1 як орендодавця. Волевиявлення власника ОСОБА_1 на вчинення правочинів (договорів оренди від 01 січня 2005 року) втілено діями повіреного ОСОБА_3 , який уклав угоди на підставі дійсної довіреності та в межах наданих йому повноважень. Отже, немає підстав як для визнання договорів оренди землі від 01 січня 2005 року неукладеними, так і підстав для визнання їх недійсними відповідно до статей 203, 215 ЦК України.

При цьому суд вважав, що вимога про скасування державної реєстрації договорів оренди є похідною від вимоги про визнання договорів недійсними, а тому відмова у задоволенні первісної вимоги (про визнання договорів недійсними) унеможливлює і задоволення похідної вимоги (скасування державної реєстрації договорів).

Аргументи учасників справи

Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнення її доводів

05 грудня 2022 року ОСОБА_1 , в інтересах якої діє ОСОБА_2 , засобами поштового зв`язку, звернулася до Верховного Суду із касаційною скаргою на постанову Миколаївського апеляційного суду від 03 листопада 2022 року в указаній вище справі, в якій посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржуване судове рішення та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Як на підставу касаційного оскарження судового рішення заявник посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України.

Зазначає, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених в постановах Верховного Суду від 06 травня 2019 року у справі № 484/3465/17 та від 22 липня 2020 року у справі № 153/1303/17.

Вказує, що апеляційним судом не враховано, що оскільки довіреність була видана ОСОБА_1 на ім`я ОСОБА_3 10 жовтня 2003 року, а тому відповідно до нормативно-правових актів, які діяли на той час, чинність цієї довіреності припинилася 10 жовтня 2004 року.

Відповідно до абзацу першого пункту 4 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України після 01 січня 2004 року до прав і обов`язків ОСОБА_1 і ОСОБА_3 за укладеним між ними договором доручення дійсно підлягають застосуванню положення ЦК України 2004 року. Разом із тим, помилковими є посилання суду апеляційної інстанції на те, що застосування цих положень ЦК України автоматично змінює узгоджений сторонами строк дії договору доручення та виданої на його підставі довіреності, оскільки такі твердження пов`язані з помилковим тлумаченням законодавства.

Видаючи довіреність від 10 жовтня 2003 року на ім`я ОСОБА_3 , позивачка була впевнена, що термін дії зазначеної довіреності закінчується через рік з дня її видачі, тобто 10 жовтня 2004 року, адже нотаріус, який посвідчував цю довіреність, роз`яснив сторонам їх права, обов`язки і термін дії у разі невизначення та зазначення конкретного строку.

Посилається на те, що договори оренди землі укладені з порушенням норм частини третьої статті 238 ЦК України і мають бути визнані недійсними з підстав, передбачених статтями 203, 215 ЦК України, оскільки позивачка не мала волевиявлення на укладення з ТОВ «Агрофірма Корнацьких» договорів оренди землі від 01 січня 2005 року та взагалі не знала про існування укладених правочинів. При цьому при підписанні спірних договорів оренди землі повноваження ОСОБА_4 за довіреністю на представництво інтересів ОСОБА_1 вже закінчились.

Крім того, у січні 2023 року ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Кравченко О. С., подала до суду касаційної інстанції клопотання про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

Доводи відзиву на касаційну скаргу

У січні 2023 року ТОВ «Агрофірма Корнацьких» подало відзив на касаційну скаргу, в якому просило залишити її без задоволення, а оскаржувану постанову - без змін, посилаючись на її законність та обґрунтованість. Суд правильно застосував норми матеріального та процесуального права відповідно до встановлених фактичних обставин справи, дав належну правову оцінку наявним у матеріалах справи доказам.

Провадження в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 22 грудня 2022 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано матеріали справи та надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу.

У січні 2023 року до Верховного Суду надійшли матеріали цивільної справи.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Установлено, що ОСОБА_1 є власником земельної ділянки площею 5,2497 га, кадастровий номер 4823980400:02:000:0077 та земельної ділянки площею 5,2497 га, кадастровий номер 4823980400:02:000:0078, що розташовані в межах території Багачівської сільської ради Первомайського (Кривоозерського) району Миколаївської області.

01 січня 2005 року між ОСОБА_1 , в інтересах якої діяв ОСОБА_3 , і ТОВ «Агрофірма Корнацьких» укладені договори оренди № 13/К та № 12К вищевказаних земельних ділянок, терміном на 50 років, які зареєстровані у Кривоозерському районному відділі МРФ, про що в Державному реєстрі земель вчинено записи від 28 серпня 2006 року за № 0406017000.

У договорах зазначено, що ОСОБА_3 діє на підставі нотаріально посвідчених довіреностей від 10 жовтня 2003 року серії ВАР № 521127 та № 521128, реєстраційні номери 8313 та 8314 відповідно.

Суд першої інстанції вживав заходи щодо виявлення та витребування оригіналів/копій довіреностей від 10 жовтня 2003 року. За повідомленням приватного нотаріуса відповідні документи за закінченням строку зберігання знищені.

Учасники справи довіреності суду також не надали.

Оскільки надані суду докази не містять інформації щодо строку дії довіреностей від 10 жовтня 2003 року і встановити ці обставини на час розгляду справи неможливо, суд вмотивовано виходив з того, що довіреності на ім`я ОСОБА_3 видані власником ОСОБА_1 без зазначення строку їх дії.

Ці обставини сторони не заперечували.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

За частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку: рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Згідно з абзацом 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою відкриття касаційного провадження, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Враховуючи, що договори доручення укладено і довіреності на ім`я ОСОБА_3 видані 10 жовтня 2003 року, а договори оренди на підставі довіреностей укладені 01 січня 2005 року, то до спірних правовідносин підлягають застосуванню як норми ЦК УРСР 1963 року, так і норми ЦК України 2003 року.

Щодо вирішення спору по суті

Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Згідно з положеннями частини другої та третьої статті 203 ЦК України особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності, а волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Статтею 627 ЦК України передбачено, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначені умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Таким чином наявність волевиявлення учасника правочину на укладання угоди, саме на зазначених у ній умовах, вільність такого волевиявлення і відповідність його внутрішній волі є необхідною умовою дійсності правочину. Своє волевиявлення на укладення договору учасник правочину виявляє в момент досягнення згоди з усіх істотних умов, складання та скріплення підписом письмового документа.

Відповідно до статті 62 ЦК Української РСР 1963 року, чинного на час видачі позивачем довіреностей ОСОБА_3 (10 жовтня 2003 року), угода, укладена однією особою (представником) від імені другої особи (яку представляють) в силу повноваження, що ґрунтується, зокрема, на довіреності, безпосередньо створює, змінює і припиняє цивільні права і обов`язки особи, яку представляють.

Угода, укладена від імені другої особи особою, не уповноваженою на укладення угоди або з перевищенням повноважень, створює, змінює і припиняє цивільні права і обов`язки для особи, яку представляють, лише в разі подальшого схвалення угоди цією особою. Наступне схвалення угоди особою, яку представляють, робить угоду дійсною з моменту її укладення (стаття 63 ЦК Української РСР).

Згідно із статтею 64 ЦК Української РСР 1963 року довіреністю визнається письмове уповноваження, яке видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами.

Частиною першою статті 67 ЦК Української РСР, чинного на час видачі позивачем довіреностей ОСОБА_3 ( 10 жовтня 2003 року ), передбачено, що строк дії довіреності не може перевищувати трьох років. Якщо строк у довіреності не зазначений, вона зберігає силу протягом одного року з дня її вчинення. Посвідчена державним нотаріусом довіреність, що призначається для вчинення дій за кордоном і не містить вказівки про строк її чинності, зберігає силу до її скасування особою, яка видала довіреність.

Відповідно до пункту 4 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України, який набрав чинності з 01 січня 2004 року, ЦК України застосовується до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності. Щодо цивільних відносин, які виникли до набрання чинності ЦК України, положення цього Кодексу застосовуються до тих прав і обов`язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності.

Згідно із частиною третьою статті 5 ЦК України якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов`язків, що виникли з моменту набрання ним чинності.

За статтею 67 ЦК Української РСР, якщо строк у довіреності не зазначений, вона зберігає силу протягом одного року з дня її вчинення, у разі якщо у довіреності не було зазначено строк її дії, не встановлювався чітко її строк в один рік, а тільки передбачалося, що вона зберігає свою силу протягом року з дня її вчинення.

Тобто із закінченням року дія довіреності мала бути припинена відповідно до чинного на той час законодавства. Однак підстави для припинення довіреності, яка була видана під час дії ЦК Української РСР та продовжувала діяти після 01 січня 2004 року, слід визначати відповідно до норм, чинних на час її припинення, тобто норм статті 248 ЦК України, оскільки щодо цивільних відносин, які виникли до набрання чинності

ЦК України, положення цього Кодексу застосовуються до тих прав і обов`язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності.

Такого висновку дійшов Верховний Суд у постановах від 09 листопада

2022 року у справі № 484/4338/21 (провадження № 61-7016св22), від 21 грудня 2022 року у справі № 479/662/21 (провадження № 61-11246св22) та від 11 січня 2023 року у справі № 479/623/21 (провадження № 61-11429св22).

Відповідно до статті 247 ЦК України строк довіреності встановлюється у довіреності. Якщо строк довіреності не встановлений, вона зберігає чинність до припинення її дії.

Відповідно до частини першої статті 248 ЦК України представництво за довіреністю припиняється у разі:

1) закінчення строку довіреності;

2) скасування довіреності особою, яка її видала;

3) відмови представника від вчинення дій, що були визначені довіреністю;

4) припинення юридичної особи, яка видала довіреність;

5) припинення юридичної особи, якій видана довіреність;

6) смерті особи, яка видала довіреність, оголошення її померлою, визнання її недієздатною або безвісно відсутньою, обмеження її цивільної дієздатності.

Отже, видані ОСОБА_1 на ім`я ОСОБА_3 довіреності не передбачали строку їх дії, а норма ЦК Української РСР, яка визначала збереження їх сили протягом одного року з дня їх вчинення, втратила чинність з 01 січня 2004 року. З наведеного випливає, що на час укладення договорів оренди землі від 01 січня 2005 року не виникло обставин, з якими закон пов'язує припинення представництва за довіреністю.

Враховуючи наведене, Верховний Суд погоджується з висновком апеляційного суду про відмову у задоволенні позову, оскільки суд правильно виходив з того, що повірений ОСОБА_3 станом на 01 січня 2005 року мав повноваження на підписання вказаних договорів в інтересах ОСОБА_1 . Договори оренди землі є укладеними повноважними особами і створюють цивільні права та обов`язки за змістом правочину для власника ОСОБА_1 як орендодавця.

Волевиявлення власника земельної ділянки ОСОБА_1 на вчинення правочинів (договорів оренди від 01 січня 2005 року) втілено діями повіреного ОСОБА_3 , який уклав угоди на підставі дійсних довіреностей та в межах наданих йому повноважень.

Щодо доводів касаційної скарги

Доводи касаційної скарги про наявність підстав для визнання договорів оренди землі недійсними не є підставою для скасування оскаржуваної постанови суду апеляційної інстанції, оскільки вони ґрунтуються на застосуванні до строку довіреності від 10 жовтня 2003 року положень статті 67 ЦК Українського РСР без врахування пункту 4 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України про застосування норм цього Кодексу до тих правовідносин, які продовжують існувати після набрання ним чинності.

Посилання заявника на неврахування апеляційним судом висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених в постановах Верховного Суду від 06 травня 2019 року у справі № 484/3465/17 та від 22 липня 2020 року у справі № 153/1303/17, є помилковим, з огляду на таке.

У справі № 484/3465/17 (провадження № 61-40257св18) встановлено, що чинність виданої 10 вересня 2003 року довіреності не може перевищувати 3 років, тому договір оренди, укладений 01 січня 2007 року, є таким, що укладений представником без належних повноважень. Натомість у справі, що переглядається, між виданням довіреностей (10 жовтня 2003 року) та укладенням оспорюваних правочинів (01 січня 2005 року) пройшло менше 3 років.

У справі № 153/1303/17 (провадження № 61-37242св18) довіритель зазначив конкретний строк дії довіреності, а тому Верховний Суд погодився із висновками суду першої інстанції про визнання недійсним договору оренди, укладеного представником власника земельної ділянки поза межами строку дії довіреності.

У справі, що переглядається, суди виходили з того, що довіреності від 10 березня 2003 року не містять інформації щодо строку їх дії.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 15 травня 2018 року у справі № 373/1281/16-ц (провадження № 14-128цс18) зазначала, що під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де тотожними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин.

Враховуючи наведене, висновки щодо застосування норм права, які викладені у вищезазначених постановах стосуються правовідносин, які не є подібними до правовідносин в справі, що переглядається, обставини, встановлені судами в цій справі, відрізняються від обставин, встановлених у справах, на судові рішення в яких посилається заявник.

Щодо вирішення клопотання про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду

У січні 2023 року ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Кравченко О. С., подала до суду клопотання про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки, на її переконання, справа містить виключну правову проблему через наявність різної судової практики у справах № № 484/3465/17, 484/4338/21, і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

Частиною п`ятою статті 403 ЦПК України передбачено, що суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

Як зазначила Велика Палата Верховного Суду у своїй ухвалі від 30 жовтня 2018 року у справі № 757/172/16-ц, виключна правова проблема має оцінюватися з урахуванням кількісного та якісного вимірів. Кількісний ілюструє той факт, що вона наявна не в одній конкретній справі, а у невизначеній кількості спорів, які або вже існують, або можуть виникнути з урахуванням правового питання, щодо якого постає проблема невизначеності. З погляду якісного критерію про виключність правової проблеми свідчать такі обставини, як відсутність сталої судової практики в питаннях, що визначаються, як виключна правова проблема; невизначеність на нормативному рівні правових питань, які можуть кваліфікуватися як виключна правова проблема; необхідність застосування аналогії закону чи права; вирішення правової проблеми необхідне для забезпечення принципу пропорційності, тобто належного балансу між інтересами сторін у справі. Метою вирішення виключної правової проблеми є формування єдиної правозастосовної практики та забезпечення розвитку права.

Верховний Суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки наведені ОСОБА_1 аргументи, у розумінні приписів частини п`ятої статті 403 ЦПК України, не є тими обставинами, що містять виключну правову проблему та така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

Крім того, системний аналіз постанов Верховного Суду від 09 листопада 2022 року у справі № 484/4338/21 (провадження № 61-7016св22), від 21 грудня 2022 року у справі № 479/662/21 (провадження № 61-11246св22) та від 11 січня 2023 року в справі № 479/623/21 (провадження № 61-11429св22) дає підстави дійти висновку щодо єдності правозастосовної практики при вирішенні аналогічних спорів.

При цьому, як зазначено вище, у справі № 484/3465/17 (постанова Верховного Суду від 06 травня 2019 року, провадження № 61-40257св18), встановлені судом фактичні обставини не є подібними до обставин у справі, яка переглядається.

Таким чином Верховний Суд дійшов висновку про відсутність підстав для передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваних судових рішеннях, питання обґрунтованості висновків суду апеляційної інстанції, Верховний Суд виходить із того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, наведені в касаційній скарзі, не спростовують висновків судів.

Переглянувши у касаційному порядку судові рішення у межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіривши правильність застосування судом норм матеріального і процесуального права, з урахуванням неможливості встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні суду, Верховний Суд дійшов висновку, що доводи касаційної скарги не спростовують правильність висновків суду апеляційної інстанції і не дають підстав вважати про порушення судом норм матеріального чи процесуального права, тому касаційна скарга є необґрунтованою та підлягає залишенню без задоволення, а оскаржуване судове рішення - залишенню без змін.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (частина друга статті 410 ЦПК України).

Колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржуване рішення суду апеляційної інстанції без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки колегія суддів дійшла висновку про відмову у задоволенні касаційної скарги, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400, 401, 402, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє ОСОБА_2 , залишити без задоволення.

Постанову Миколаївського апеляційного суду від 03 листопада 2022 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Судді: В. В. Сердюк

С. Ю. Мартєв

І. М. Фаловська