Постанова

від 13.02.2023 по справі 757/34475/19-ц

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

13 лютого 2023 року

м. Київ

справа № 757/34475/19-ц

провадження № 61-21432св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Стрільчука В. А.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Мунька Олександр Миколайович, на рішення Печерського районного суду міста Києва від 02 квітня 2021 року в складі судді

Остапчук Т. В. та постанову Київського апеляційного суду від 23 листопада 2021 року в складі колегії суддів: Оніщука М. І., Шебуєвої В. А.,

Крижанівської Г. В.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст вимог позовної заяви

У січні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до

ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , про поділ спільного майна подружжя.

Позовна заява мотивована тим, що в період 2005-2006 років, за час перебування у шлюбних відносин з ОСОБА_2 , ОСОБА_1 оформив на дружину генеральну довіреність на право купівлі-продажу об`єктів нерухомості, які придбавались за його кошти, в інтересах сім`ї.

Діючи на підставі довіреності, ОСОБА_2 уклала на своє ім`я кредитний договір від 22 грудня 2005 року, іпотечний договір від 22 грудня 2005 року та договір купівлі-продажу від 22 грудня 2005 року. На підставі вказаних договорів ОСОБА_2 в інтересах сім`ї придбала квартиру

АДРЕСА_1 . Погашення вказаного кредиту здійснювалося за рахунок грошових коштів ОСОБА_1 , оскільки він був єдиним в сім`ї, хто працював та здійснював матеріальне забезпечення. Незважаючи на те, що кредитний договір та договір

купівлі-продажу квартири

АДРЕСА_1 оформлено на ОСОБА_2 , фактичне придбання квартири та погашення кредиту здійснювалося за рахунок коштів ОСОБА_1 .

Також, діючи на підставі генеральної довіреності, ОСОБА_2 уклала договір купівлі-продажу від 05 грудня 2008 року, предметом якого

є квартира АДРЕСА_2 . Договір купівлі-продажу оформлено на сина позивача - ОСОБА_4 , проте вказану квартиру було придбано в інтересах сім`ї за рахунок коштів отриманих від реалізації квартири АДРЕСА_3 , яка належала позивачу, а також за рахунок продажу належної останньому земельної ділянки на АДРЕСА_4 , яку було продано за 145 000 дол. США. На час придбання вказаної квартири ОСОБА_4 був студентом, не працював та не мав особистого доходу, що виключає можливість придбання цього майна за його особисті кошти. Фактично квартира

АДРЕСА_2 була придбана за грошові кошти позивача в інтересах сім`ї.

Предметом договору купівлі-продажу від 16 липня 2004 року є квартира

АДРЕСА_5 . Зазначений договір згідно зі спільним рішенням ОСОБА_1 та ОСОБА_2 оформлено на матір останньої - ОСОБА_3 . Вказану квартиру придбано в інтересах сім`ї за рахунок грошових коштів позивача, які він отримав від продажу належної йому квартири АДРЕСА_6 , отриманої від Міністерства внутрішніх справ України за час перебування на службі. Частину грошових коштів на придбання квартири АДРЕСА_5 отримано в якості кредиту в Національному банку України у розмірі 185 000 грн.

Станом на час укладення договору купівлі-продажу від 16 липня 2004 року ОСОБА_3 була особою пенсійного віку, а до виходу на пенсію працювала вчителем у школі та не мала достатнього доходу для придбання спірної квартири. У подальшому, з метою позбавлення позивача права власності на вказану квартиру, відповідачі уклали між собою договір дарування від 31 січня 2013 року. Квартира АДРЕСА_5 є об`єктом спільної сумісної власності ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , оскільки вона придбана в інтересах сім`ї та за грошові кошти позивача.

За час шлюбних відносин ОСОБА_1 та ОСОБА_2 набули у власність земельну ділянку площею 0,15 га, яка розташована на

АДРЕСА_7 . 26 березня 2009 року в інтересах сім`ї під час шлюбу укладено договір купівлі-продажу автомобіля Audi A8, тому цей автомобіль є спільною власністю подружжя. Також ОСОБА_1

і ОСОБА_2 під час шлюбу набули у спільну власність 300 000 дол. США.

На підставі викладеного ОСОБА_1 просив виділити йому у власність:

1/2 частину квартири АДРЕСА_1 ; 1/2 частину квартири АДРЕСА_2 ; 1/2 частину квартири АДРЕСА_5 ;

1/2 частину земельної ділянки, кадастровий номер 3222481201:01:005:0121, яка розташована на АДРЕСА_7 , площею 0,15 га, цільове призначення - для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка); 1/2 частину автомобіля Аudi А8; 1/2 частину грошових коштів у розмірі 300 000 дол. США.

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій і мотиви їх ухвалення

Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 02 квітня 2021 року позов задоволено частково.

Визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 .

Визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину автомобіля Аudi А8.

У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 960,50 грн.

Повернуто ОСОБА_1 з державного бюджету 960,50 грн судового збору, сплаченого при поданні позову.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що квартира

АДРЕСА_1 придбана подружжям за час перебування у шлюбі та за їх спільні грошові кошти, тому є об`єктом спільної сумісної власності. Автомобіль Аudi А8 придбано подружжям у період шлюбу, є їх спільною сумісною власністю та підлягає поділу між ними у рівних частках. Квартира АДРЕСА_5 належить ОСОБА_2 на підставі договору дарування від 31 січня

2013 року, укладеного з ОСОБА_3 , яка набула у власність це майно на підставі договору купівлі-продажу від 16 липня 2004 року.

Земельна ділянка площею 0,15 га на АДРЕСА_7 отримана у власність ОСОБА_2 на підставі рішення Віто-Поштової сільської ради Києво-Святошинського району Київської області від 07 серпня 2008 року, тому є її приватною власністю. Позивач не подав до суду належних та допустимих доказів придбання квартир АДРЕСА_2 та АДРЕСА_5 за спільні кошти подружжя, укладені договори купівлі-продажу від 05 грудня 2008 року та від 16 липня 2004 року ним не оспорювались. Також позивачем не надано належних та допустимих доказів наявності коштів у розмірі 300 000 дол. США, які б підлягали поділу.

Постановою Київського апеляційного суду від 23 листопада 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення. Апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено.

Рішення Печерського районного суду міста Києва від 02 квітня 2021 року

в частині поділу квартири

АДРЕСА_1 скасовано, ухвалено у цій частині нове судове рішення.

У порядку поділу спільного майна подружжя визнано за ОСОБА_1 право власності на 71/200 часток квартири АДРЕСА_1 .

У порядку поділу спільного майна подружжя визнано за ОСОБА_2 право власності на 129/200 часток квартири АДРЕСА_1 .

Рішення Печерського районного суду міста Києва від 02 квітня 2021 року

в частині поділу автомобіля змінено.

У порядку поділу спільного майна подружжя визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частку автомобіля Audi A8.

У порядку поділу спільного майна подружжя визнано за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частину автомобіля Audi A8.

В іншій частині рішення Печерського районного суду міста Києва

від 02 квітня 2021 року залишено без змін.

Стягнуто зі ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 витрати по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги у розмірі 1 441 грн.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що спірна квартира

АДРЕСА_1 частково придбана за особисті кошти ОСОБА_2 , розмір яких становить 417 256,35 грн. Висновок суду першої інстанції про те, що вказана квартира

АДРЕСА_1 підлягає поділу між ОСОБА_1 і ОСОБА_2 у рівних частках, є помилковим та таким, що не відповідає фактичним обставинам справи, оскільки 29/100 часток спірної квартири належить ОСОБА_2 на праві приватної власності, так як придбані за її особисті кошти, а 71/100 часток квартири є об`єктом спільної сумісної власності подружжя та підлягає поділу між ними.

Разом з тим апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції, що автомобіль Аudi А8 придбано подружжям у період шлюбу, тому

є спільною сумісною власністю подружжя та підлягає поділу між ними

у рівних частках. Водночас суд першої інстанції визнав право власності на 1/2 частку вказаного автомобіля лише за позивачем, помилково не зазначивши про право власності відповідача на іншу 1/2 частку цього автомобіля.

Суд апеляційної інстанції вважав правильним висновок суду першої інстанції про відмову у задоволенні позовних вимог позивача в частині поділу у порядку спільного майна подружжя: квартири

АДРЕСА_2 , квартири

АДРЕСА_5 , земельної ділянки площею 0,15 га на АДРЕСА_7 та 300 000 дол. США.

Зазначав, що укладені договори купівлі-продажу квартир від 05 грудня

2008 року та від 16 липня 2004 року, відповідно до яких власником квартири АДРЕСА_2 є ОСОБА_4 ,

а власником квартири АДРЕСА_5

є ОСОБА_3 , є чинними, не оскаржувалися, тому не може бути піддана сумніву їх правомірність. Земельна ділянка площею 0,15 га

на АДРЕСА_7 є особистою приватною власністю ОСОБА_2 відповідно до статті 57 Сімейного кодексу України (далі - СК України). У матеріалах справи відсутні належні та допустимі докази наявності коштів у розміру 300 000 дол. США, які б підлягали поділу.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Мунька О. М., посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить суд касаційної інстанції скасувати рішення Печерського районного суду міста Києва

від 02 квітня 2021 року та постанову Київського апеляційного суду

від 23 листопада 2021 року в частині відмовлених позовних вимог, ухвалити в цій частині нове судове рішення про їх задоволення.

Рух справи в суді касаційної інстанції

29 грудня 2021 року ОСОБА_1 через ОСОБА_5 надіслав засобами поштового зв`язку до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Печерського районного суду міста Києва від 02 квітня 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 23 листопада 2021 року.

Верховний Суд від 31 березня 2022 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат

Мунька О. М., на рішення Печерського районного суду міста Києва

від 02 квітня 2021 року та постанову Київського апеляційного суду

від 23 листопада 2021 року.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

У касаційній скарзі як на підставу оскарження судових рішень ОСОБА_1 ,

в інтересах якого діє адвокат Мунька О. М., посилається на пункти 1, 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України

(далі - ЦПК України). Вказує, що суди не врахували висновки щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладені

у постановах Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року

у справі № 372/504/17 та Верховного Суду від 12 лютого 2020 року у справі № 725/1776/18.

Зазначає, що суди не дослідили зібрані у справі докази, зокрема, про майновий стан сторін у справі, а також джерела походження коштів, за які придбано спірне майно. Крім того, суди безпідставно відмовили

у задоволенні клопотань про витребування доказів та допит свідків.

Касаційна скарга мотивована тим, що саме позивач сплачував кошти за кредитним договором від 22 грудня 2005 року, за які і була придана квартира АДРЕСА_1 . Помилковими є висновки апеляційного суду, що ОСОБА_2 продала свою квартиру АДРЕСА_3 та отримані кошти вклала у придбання квартири АДРЕСА_1 . Так, квартира

АДРЕСА_3 належала позивачу, яку він подарував своєму батьку, а той, у свою чергу, подарував її ОСОБА_2 з метою продажу та використання коштів в інтересах сім`ї. Кошти від продажу квартири

АДРЕСА_3 та належної позивачу на праві власності земельної ділянки на АДРЕСА_4 були використані для придбання в інтересах сім`ї квартири АДРЕСА_2 , право власності на яку було оформлено на сина позивача, при цьому останній не мав власних коштів, достатніх для придбання такого майна.

Зазначав, що квартира АДРЕСА_5

є об`єктом спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , оскільки вона була придбана в інтересах сім'ї за гроші позивача. Спільною сумісною власністю є також земельна ділянка на

АДРЕСА_7 , оскільки набута під час шлюбу. Позивач заощадив 300 000 дол. США, які зберігав у квартирі АДРЕСА_1 , проте з часу погіршення сімейних відносин вказані кошти та цінні речі зникли з місця їх зберігання, тому за вказаним фактом порушено кримінальну справу. Апеляційний суд безпідставно прийняв до розгляду подані з пропуском строку доповнення до апеляційної скарги, копії яких не були надіслані іншим учасникам справи.

Позиції інших учасників

ОСОБА_4 надіслав до Верховного Суду відзиви на касаційну скаргу, вказуючи на законність та обґрунтованість оскаржуваних судових рішень, тому просив суд касаційну скаргу залишити без задоволення. Вказував, що суди зробили правильні висновки по суті заявлених у справі вимог на підставі належним чином оцінених зібраних у справі доказів. Суди не порушили норми процесуального права.

ОСОБА_2 надіслала до суду відзив на касаційну скаргу, в якому просила рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду залишити без змін, оскільки вони є законними та обґрунтованими. Зазначала, що висновки судів не суперечать висновками Верховного Суду, на які містяться посилання у касаційній скарзі. Суди відповідно до вимог процесуального закону дослідили зібрані у справі докази. Суди обґрунтовано відмовили у задоволенні клопотань позивача. Доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки доказів.

Інший учасник справи не скористався своїми правами на подання до суду своїх заперечень щодо змісту і вимог касаційних скарг, відзиву на касаційні скарги до касаційного суду не направив.

Фактичні обставини, встановлені судами

Суди встановили, що ОСОБА_1 і ОСОБА_2 з 13 лютого 1993 року до 12 листопада 2018 року перебували у зареєстрованому шлюбі.

Між ОСОБА_6 , ОСОБА_7 з однієї сторони та ОСОБА_2

з другої сторони 22 грудня 2005 року укладено договір купівлі-продажу, відповідно до якого остання набула у власність квартиру

АДРЕСА_1 .

ОСОБА_8 та ОСОБА_4 05 грудня 2008 року уклали договір

купівлі-продажу, відповідно до якого останній набув у власність квартиру

АДРЕСА_2 .

Згідно з договором дарування від 31 січня 2013 року ОСОБА_3 подарувала ОСОБА_2 квартиру АДРЕСА_5 . Відчужувана квартира належала ОСОБА_3 на праві приватної власності на підставі договору купівлі-продажу від 16 липня

2004 року.

Вказані договори є чинними та не оспорювалися, зокрема, позивачем.

Земельна ділянка площею 0,15 га на АДРЕСА_7 , кадастровий номер якої 3222481201:01:00560121, була отримана у власність ОСОБА_2 на підставі рішення Віто-Поштової сільської ради Києво-Святошинського району Київської області

від 07 серпня 2008 року.

Автомобіль Audi А8 належить ОСОБА_2 на підставі свідоцтва про державну реєстрацію від 31 березня 2009 року. Вказаний автомобіль придбано у період шлюбу.

Квартиру АДРЕСА_1 придбано ОСОБА_2 за 1 439 250 грн на підставі договору купівлі-продажу

від 22 грудня 2005 року, тобто під час її перебування у шлюбі з позивачем.

Акціонерний комерційний банк «ТАС-Комерцбанк» (далі - АКБ

«ТАС-Комерцбанк») і ОСОБА_2 22 грудня 2005 року уклали кредитний договір, відповідно до умов якого остання отримала кредит

у розмірі 250 000 дол. США для придбання квартири на строк з 22 грудня 2005 року до 22 грудня 2015 року.

Із заяви на видачу готівки від 22 грудня 2005 року вбачається, що 22 грудня 2005 року ОСОБА_2 отримала кредитні кошти у розмірі 250 000 дол. США, що було еквівалентно 1 262 500 грн.

Кредитні зобов`язання були забезпечені договором іпотеки від 22 грудня 2005 року, предметом якого виступила квартира АДРЕСА_1 .

Крім того, 14 липня 2006 року ОСОБА_2 на підставі договору

купівлі-продажу відчужила квартиру

АДРЕСА_3 ОСОБА_9 за 487 232 грн, які як продавець отримала у момент підписання цього договору. Квартира

АДРЕСА_3 належала ОСОБА_2 на підставі договору дарування від 05 грудня 2001 року. Договір дарування

від 05 грудня 2001 року не оскаржувався.

Відповідно до копії квитанції від 14 липня 2006 року та копії платіжного доручення від 14 липня 2006 року у день укладення договору

купівлі-продажу квартири від 14 липня 2006 року ОСОБА_2 внесено на рахунок банку 82 625 дол. США, що було еквівалентно 417 256,25 грн,

у рахунок погашення заборгованості за кредитним договором.

Згідно з листом-повідомленням уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію публічного акціонерного товариства «Омега Банк» як правонаступника АКБ «ТАС-Комерцбанк» від 10 січня

2018 року ОСОБА_2 (під час шлюбу з позивачем) повністю погашено заборгованість за кредитним договором.

Апеляційний суд встановив, що квартиру АДРЕСА_1 частково придбано за особисті кошти ОСОБА_2 , розмір яких становить 417 256,35 грн. Частки подружжя

в указаній квартирі становлять: 71/200 - ОСОБА_1 , 129/200 -

ОСОБА_2 .

Суди також встановили, що у матеріалах справи відсутні будь-які належні докази наявності коштів у розміру 300 000 дол. США, які б підлягали поділу.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження

в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

У статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року та протоколи до неї (далі - Конвенція),

а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваного судового рішення визначені

в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним

і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно із частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права

у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Як вбачається із касаційної скарги, рішення судів попередніх інстанцій, визначені у пункті 1 частини першої статті 389 ЦПК України оскаржуються на підставі пунктів 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України.

Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

У частинах першій та другій статті 400 ЦПК України визначено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Верховний суд вважає, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Статтею 60 СК України визначено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Згідно зі статтею 63 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

За частиною першою статті 71 СК України майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом. При цьому суд бере до уваги інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення.

Презумпція спільності права власності подружжя на майно, яке набуте

в шлюбі неодноразово була предметом розгляду Верховним Судом та практика вирішення зазначеного питання є сталою.

За статями 69, 70 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. У разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час його придбання.

Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу

(статті 60, 69 СК України, частина третя статті 368 ЦК України) відповідно до частин другої, третьої статті 325 ЦК України можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого

з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом.

Не належить до спільної сумісної власності майно одного з подружжя, набуте особою до шлюбу; набуте за час шлюбу на підставі договору дарування або в порядку спадкування; набуте за час шлюбу, але за кошти, які належали одному з подружжя особисто; речі індивідуального користування, в тому числі коштовності, навіть якщо вони були придбані за рахунок спільних коштів подружжя; кошти, одержані як відшкодування за втрату (пошкодження) речі, що належала особі, а також як відшкодування завданої їй моральної шкоди; страхові суми, одержані за обов`язковим або добровільним особистим страхуванням, якщо страхові внески сплачувалися за рахунок коштів, що були особистою власністю кожного з них.

Подібні висновки викладені у постановах Верховного Суду 06 лютого

2018 року у справі № 235/9895/15-ц, від 13 березня 2019 року у справі

№ 334/9028/15-ц.

Якщо у придбання майна вкладені крім спільних коштів і кошти, що належали одному з подружжя, то частка у цьому майні, відповідно до розміру внеску, є його особистою приватною власністю (частина сьома статті 57 СК України).

У справі, що переглядається, встановлено, що із загальної суми коштів - 1 439 250 грн, витрачених на придбання квартири АДРЕСА_1 , 417 256,35 грн були особистими коштами ОСОБА_2 , отриманими нею за відчуження квартири

АДРЕСА_3 , яка належала їй на праві особистої власності відповідно до договору дарування від 05 грудня

2001 року.

На підставі викладеного апеляційний суд дійшов правильного висновку, що ОСОБА_2 спростувала презумпцію спільності права власності подружжя на квартиру АДРЕСА_1 , яка набута у період шлюбу.

Вказаний висновок узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постанові від 30 вересня 2022 року у справі № 753/2222/19.

Конституція України у статті 41 гарантує право кожному володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю.

Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності, право приватної власності є непорушним.

Конвенція у статті 1 Першого протоколу, практично в єдиному приписі, що стосується майна, об`єднує всі права фізичної або юридичної особи, які містять у собі майнову цінність.

ЄСПЛ у ряді рішень зауважує, що стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою. Перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля. Будь-яке втручання у право на мирне володіння майном повинно забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар (рішення у справі «Спорронг та Льон рот проти Швеції»).

У практиці ЄСПЛ напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями

статті 1 Першого протоколу, а саме: а) чи є втручання законним; б) чи переслідує воно «суспільний інтерес»; в) чи є такий захід (втручання

в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення державою статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.

Втручання держави в право особи на мирне володіння своїм майном повинно здійснюватися на підставі закону, під яким розуміється нормативно-правовий акт, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Тлумачення та застосування національного законодавства - прерогатива національних судів, але спосіб, у який це тлумачення

і застосування відбувається, повинен призводити до наслідків, сумісних

з принципами Конвенції з точки зору тлумачення їх у світлі практики ЄСПЛ.

Суди встановили, що на підставі договору купівлі-продажу від 05 грудня 2008 року ОСОБА_4 придбав квартиру АДРЕСА_2 .

Згідно з договором дарування від 31 січня 2013 року ОСОБА_3 подарувала ОСОБА_2 квартиру АДРЕСА_5 . Відчужувана квартира належала ОСОБА_3 на праві приватної власності на підставі договору купівлі-продажу від 16 липня

2004 року.

Суди також встановили, що вказані договори на час розгляду справи

є чинними та не оспорювалися, зокрема, позивачем.

Враховуючи викладене, правильними є висновки судів про відмову

у задоволенні позовних вимог позивача в частині виділу йому у власність 1/2 частини квартири АДРЕСА_2 , 1/2 частини квартири АДРЕСА_5 , оскільки вказане майно не є спільною сумісною власністю подружжя.

Законом України від 11 січня 2011 року № 2913-VІ «Про внесення змін до статті 61 СК України щодо об`єктів права спільної сумісної власності подружжя», який набрав чинності 08 лютого 2011 року, вказану норму було доповнено частиною п`ятою, згідно з якою об`єктом права спільної сумісної власності подружжя є житло, набуте одним із подружжя під час шлюбу внаслідок приватизації державного житлового фонду, та земельна ділянка, набута внаслідок безоплатної передачі її одному з подружжя із земель державної або комунальної власності, у тому числі приватизації.

Законом України від 17 травня 2012 року № 4766-VІ «Про внесення змін до СК України щодо майна, що є особистою приватною власністю дружини, чоловіка», який набрав чинності з 13 червня 2012 року, частину п`яту

статті 61 СК України було виключено.

Натомість частину першу статті 57 СК України було доповнено, зокрема пунктом 5, згідно з яким особистою приватною власністю дружини, чоловіка є земельна ділянка, набута нею, ним за час шлюбу внаслідок приватизації земельної ділянки, що перебувала у її, його користуванні, або одержана внаслідок приватизації земельних ділянок державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, або одержана із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених Земельним кодексом України.

Отже, з урахуванням наведених змін до СК України правовий режим приватизованої земельної ділянки змінювався. При цьому лише в період часу з 08 лютого 2011 року до 12 червня 2012 року включно земельна ділянка, набута внаслідок безоплатної передачі її одному з подружжя із земель державної або комунальної власності, у тому числі приватизації, визнавалась спільною сумісною власністю подружжя; до 08 лютого

2011 року та після 12 червня 2012 року така земельна ділянка належала до особистої приватної власності чоловіка або дружини, яка використала своє право на безоплатне отримання частини земельного фонду.

Подібні висновки викладено у постановах Верховного Суду від 20 червня 2018 року у справі № 1311/832/12, від 12 серпня 2020 року у справі

№ 626/4/17.

Судами встановлено, не спростовано матеріалами справи і сторонами те, що спірна земельна ділянка площею 0,15 га на

АДРЕСА_7 , набута у власність ОСОБА_2

за рахунок безоплатної приватизації, що підтверджується рішенням Віто-Поштової сільської ради Києво-Святошинського району Київської області від 07 серпня 2008 року.

Отже, земельна ділянка площею 0,15 га на АДРЕСА_7 є особистою приватною власністю ОСОБА_2 , режим спільного сумісного майна подружжя на цю земельну ділянку не поширюється, відповідно, поділу як майно подружжя вона не підлягає, тому суди правильно відмовили у задоволенні позову в цій частині.

Вказані висновки узгоджуються з правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постанові від 31 серпня 2022 року у справі № 755/17641/18.

Верховний Суд під час касаційного перегляду судових рішень неодноразово наголошував на необхідності застосування певних стандартів доказування та зазначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає відповідний розподіл та покладання тягаря доказування на сторони певним чином. Одночасно згаданий принцип не передбачає обов`язок суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний.

Подібний висновок викладений у постанові Верховного Суду від 22 червня 2022 року у справі № 757/15585/20.

Такий підхід узгоджується з судовою практикою ЄСПЛ, який у рішенні

у справі «Дж. К.» та інші проти Швеції» зазначив, що у країнах загального права у кримінальних справах діє стандарт доказування «поза розумним сумнівом» («beyond reasonable doubt»). Натомість, у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням «балансу вірогідностей». Суд повинен вирішити, чи існує вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри.

Згідно зі статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність

і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним

у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Оскільки позивач не довів належними та допустимим доказами наявності коштів у розмірі 300 000 дол. США, які б підлягали поділу між подружжям, суди дійшли правильного висновку про відмову в задоволенні позовних вимог в цій частині.

При цьому безпідставними є доводи касаційної скарги, що розміру заробітку позивача є достатнім для створення заощаджень у розмірі 300 000 дол. США, оскільки ймовірність такої обставини не може підтверджувати як факт існування таких коштів у спільній сумісній власності подружжя на час погіршення відносин між подружжям, так і використання цих коштів ОСОБА_2 без згоди чоловіка у власних інтересах.

Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частина шоста

статті 81 ЦПК України).

Помилковими є доводи касаційних скарг, що суди не дослідили зібрані

у справі докази, неповно з`ясували обставини справи, оскільки рішення суду першої інстанції у нескасованій і незміненій частині та судове рішення апеляційного суду ухвалені на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилалися як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених доказами, які були надані до суду у визначеному процесуальним законом порядку та були досліджені в судовому засіданні

і які відповідають вимогам закону про їх належність та допустимість.

Разом із тим, встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).

Безпідставним є посилання у касаційних скаргах на неврахування судом апеляційної інстанції висновків, які були викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 та Верховного Суду від 12 лютого 2020 року у справі № 725/1776/18, враховуючи наступне.

Так, у справі № 372/504/17 дружина звернулася до суду з позовом до колишнього чоловіка, приватного нотаріуса, третя особа - позикодавець (іпотекодержатель), про визнання договору іпотеки недійсним. За результатом касаційного перегляду справи Велика Палата Верховного Суду постановою від 21 листопада 2018 року скасувала оскаржувані судові рішення, позов задовольнила, визнала недійсним договір іпотеки та зобов`язала нотаріуса виключити записи про обтяження. Касаційний Суд вказував, зокрема, що норми СК України свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того

з подружжя, який її спростовує. Якщо майно, яке є спільною частковою власністю, передано в іпотеку без згоди інших співвласників, то наявність цих обставин свідчить про невідповідність договору іпотеки актам цивільного законодавства, що є підставою для визнання такого правочину недійсним відповідно до положень частини першої статті 203, частини першої статті 205 ЦК України.

Предметом позовних вимог у справі № 725/1776/18 є поділ майна подружжя, а саме: квартири та автомобіля. Постановою Верховного Суду

від 12 лютого 2020 року скасовано оскаржувані судові рішення, позов задоволено. Суди встановили, що сторони під час шлюбу придбали спірні квартиру та автомобіль, тому касаційний суд дійшов висновку, що таке майно є спільною сумісною власністю подружжя, де частки чоловіка та дружини є рівними. В указаній справі відповідач не спростувала презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу.

Отже, відсутні підстави вважати, що суди у справі, яка переглядається, не врахували висновки щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, які викладені у наведених як приклад постановах касаційного суду, оскільки суди виходили з конкретних обставин кожної окремої справи.

Колегія суддів, проаналізувавши зміст оскаржуваних судових рішень з точки зору застосування норми права, яка стала підставою для розгляду позову та вирішення справи по суті, дійшла висновку, що суд першої інстанції

у нескасованій і незміненій частині та суд апеляційної інстанції ухвалили судові рішення відповідно до встановлених у справі обставин на підставі поданих сторонами доказів та правильно застосували норми матеріального права у спірних правовідносинах. Суди належним чином, з урахуванням заявлених у справі вимог та поданих до суду доказів, вирішили заявлені стороною позивача клопотання, зокрема, щодо витребування доказів та допит свідків, тому доводи касаційної скарги в цій частині не заслуговують на увагу.

Доводи касаційної скарги щодо порушення процесуального порядку подачі доповнень до апеляційної скарги не можуть бути підставою для скасування оскаржуваних судових рішень, оскільки відповідно до частини другої

статті 410 ЦПК України не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Інші наведені у касаційних скаргах доводи зводяться до незгоди

з висновками судів стосовно установлення обставин справи, зводяться до переоцінки доказів, що в силу вимог статті 400 ЦПК України виходить за межі розгляду справи судом касаційної інстанції. Наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження суду апеляційної інстанції

з наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи.

Суд касаційної інстанції є судом права, а не факту, тому з огляду на вимоги процесуального закону не здійснює оцінку доказів, у зв`язку з тим, що це знаходиться поза межами його повноважень.

ЄСПЛ вказав, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною

в залежності від характеру рішення (рішення ЄСПЛ у справі «Серявін та інші проти України»).

Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої

статті 411 ЦПК України судові рішення підлягають обов`язковому скасуванню, касаційним судом не встановлено.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

За таких обставин суд касаційної інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для скасування рішення суду першої інстанції у нескасованій і незміненій частині та постанови апеляційного суду, що згідно

з частиною третьою статті 401 ЦПК України є підставою для залишення касаційної скарги без задоволення, а вказаних судових рішень без змін.

Щодо судових витрат

Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Мунька Олександр Миколайович, залишити без задоволення.

Рішення Печерського районного суду міста Києва від 02 квітня 2021 року

в незміненій та нескасованій частині та постанову Київського апеляційного суду від 23 листопада 2021 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: В. М. Ігнатенко

С. О. Карпенко

В. А. Стрільчук