Постанова

від 06.03.2023 по справі 481/897/21

МИКОЛАЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

06.03.23

22-ц/812/190/23

Єдиний унікальний номер судової справи: 481/897/21

Провадження №22-ц/812/190/23 Доповідач суду апеляційної інстанції Самчишина Н.В.

Постанова

Іменем України

06 березня 2023 року м. Миколаїв справа №481/897/21

Миколаївський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати в цивільних справах:

головуючого Самчишиної Н.В.,

суддів: Кушнірової Т.Б., Серебрякової Т.В.,

із секретарем судового засідання - Андрієнко Л.Д.,

за участі:

відповідача ОСОБА_1 та його представника - ОСОБА_2 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Новобузького районного суду Миколаївської області від 23 листопада 2022 року, ухвалене у складі головуючої судді Уманської О.В., в приміщенні суду у м. Новий Буг, повний текст рішення складено 03 грудня 2022 року, за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - Акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк», про визнання права власності на земельну ділянку, та за зустрічним позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: приватний нотаріус Новобузького районного нотаріального округу Миколаївської області Самойленко Сергій Миколайович, ОСОБА_4 та Акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк», про визнання договору купівлі-продажу удаваним,

установив:

21 липня 2021 року позивач ОСОБА_3 звернувся до суду з вищезазначеним позовом до ОСОБА_1 , який обґрунтовував наступним.

17 серпня 2007 року між ним та ОСОБА_1 було укладено договір купівлі-продажу житлового будинку, розташованого у АДРЕСА_1 , за яким він став власником будинку.

У пункті 7 зазначеного договору зазначено, що продавець (відповідач) стверджував, що державний акт про право власності на земельну ділянку, на якій розташований вищевказаний будинок, не отримувався.

Він був упевнений в тому, що на земельну ділянку під будинком право приватної власності не було оформлено.

Коли у нього виникла потреба продати будинок, він вирішив оформити на своє ім`я право власності на земельну ділянку під будинком, для чого звернувся із заявою до Новобузької міської ради.

У відповіді Новобузька міська рада від 26 травня 2021 року № Є-638-03-06 зазначила про відсутність підстав для передачі у його власність земельної ділянки, у зв`язку з тим, що на земельну ділянку було видано державний акт на право власності на землю на ім`я іншої особи.

Надалі з інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 04 червня 2021 року позивачем встановлено, що дійсно право власності на земельну ділянку зареєстровано за відповідачем на підставі державного акту на право власності на землю ІІ-МК №002148 від 07 листопада 2000 року з подальшим отриманням свідоцтва про право власності на нерухоме майно 21 лютого 2015 року.

Відповідач відмовився від отримання його листа з пропозицією в добровільному порядку укласти цивільно-правову угоду щодо переходу до нього права власності на земельну ділянку, як до особи, яка набула право власності на будинок.

Посилаючись на те, що до нього перейшло право власності на земельну ділянку відповідно до статті 120 ЗК України та статті 377 ЦК України, позивач просив визнати за ним право власності на земельну ділянку площею 0,088 га, цільове призначення - для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна земельна ділянка), кадастровий номер - 4824510100:26:001:0002, місце розташування: АДРЕСА_1 .

06 вересня 2021 року відповідач ОСОБА_1 подав зустрічний позов до ОСОБА_3 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - приватний нотаріус Новобузького районного нотаріального округу Миколаївської області Самойленко С.М., про визнання договору купівлі-продаж житлового будинку АДРЕСА_1 удаваним.

ОСОБА_1 вказував, що договір укладений для приховання іншого правочину, а саме з метою ОСОБА_3 отримати іпотечний кредит в ЗАТ КБ «Приватбанк».

Посилаючись на те, що він не мав наміру продавати будинок, проживає в будинку, сплачує комунальні послуги, ОСОБА_1 просив про задоволення позову.

Ухвалою Новобузького районного суду Миколаївської області від 09 вересня 2021 року первісний та зустрічний позови об`єднанні в одне провадження.

Заперечуючи проти первісного та зустрічного позовів, кожна зі сторін окремо посилалася, як на безпідставність позовних вимог іншої сторони, так і сплив позовної давності.

Ухвалою Новобузького районного суду Миколаївської області від 27 липня 2021 року залучено до участі у справі, як третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк», ОСОБА_4 .

Рішенням Новобузького районного суду Миколаївської області від 23 листопада 2022 року первісний позов ОСОБА_3 до ОСОБА_1 задоволено.

Визнано за ОСОБА_3 право власності на земельну ділянку площею 0,088 га, цільове призначення - для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), кадастровий номер - 4824510100:26:001:0002, за адресою: АДРЕСА_1 .

Відмовлено у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , треті особи: приватний нотаріус Самойленко С.М., ОСОБА_4 та АТ КБ «ПриватБанк», про визнання договору купівлі-продажу удаваним.

Відмовляючи у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1 , суд першої інстанції виходив з того, що в момент підписання договору купівлі-продажу житлового будинку від 17 серпня 2007 року особи, які його підписали, мали необхідний обсяг цивільної дієздатності, їх волевиявлення було вільним і відповідало їх внутрішній волі. Правочин був вчинений у формі, встановленій законом, посвідчений нотаріально та зареєстрований у встановленому порядку. Правочин був спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним, про що зазначено в договорі. Встановивши відсутність порушення прав ОСОБА_1 , суд прийшов до висновку про відсутність підстав для застосування позовної давності.

Вирішуючи первісний позов ОСОБА_5 , суд першої інстанції виходив з того, що відповідно до ст. 16 ЦК України, ст. 152 ЗК України цивільне право позивача ОСОБА_3 підлягає захисту шляхом визнання його власником земельної ділянки в розмірі, яка є нормативно визначеною в місцевості, де знаходиться належний йому будинок та яка необхідна для його обслуговування.

Додатковим рішенням того ж суду від 09 лютого 2023 року стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 судовий збір у розмірі 1 534 грн 31 коп.

В апеляційній скарзі ОСОБА_1 , посилаючись на незаконність та необґрунтованість рішення суду, просив його скасувати та ухвалити нове рішення, яким задовольнити його вимоги за зустрічним позовом.

Апеляційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції не залучив до участі у справі дружину відповідача ОСОБА_6 , яка є співвласником спірного житлового будинку та присадибної земельної ділянки; хибно послався на статтю 120 ЗК України редакція якої була змінена тільки 05 листопада 2009 року, тобто більше ніж за два роки після купівлі-продажу житлового будинку. В мотивувальній частині рішення хибно зазначені обставини, що не збігаються із зафіксованими технічним записом поясненнями ОСОБА_1 про те, що він мав державний акт на право власності на присадибну земельну ділянку на прізвище Берзобінт, тому нотаріус не мав права посвідчувати договір купівлі, так як житловий будинок продав Берзабінт; довідку про відсутність у відповідача земельної ділянки надану нотаріусу «здобув» ОСОБА_3 через своїх знайомих, без перевірки обставин справи і запиту до земельного відділу Новобузького району, тому таку довідку неможна вважати належним доказом. Крім того, заявник зазначав, що договір купівлі продажу житлового будинку був укладений з метою ОСОБА_3 отримати іпотечний кредит в ЗАТ КБ «Приватбанк», що підтверджується іпотечним договором від 22 серпня 2007 року та договором страхування майна. ОСОБА_3 не сплатив заявнику кошти за придбаний ним житловий будинок та знав про відсутність його права на спірну земельну ділянку і не проявляв інтересу в її набутті від 17 серпня 2007 року до 04 червня 2021 року. Судом не досліджені умови договору, а саме, що сторони встановили, що умови договору щодо сплати ціни договору застосовуються до відносин між ними, які виникли до його укладення (ч. 3 ст. 631 ЦК України).

У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_3 посилаючись на необґрунтованість її доводів, просив у задоволенні апеляційної скарги відмовити, а оскаржуване рішення суду першої інстанції залишити без змін. Розгляд справи просив здійснювати за його відсутності у засіданні.

Інші учасники справи відзивів на апеляційну скаргу не подали.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення осіб, які приймали участь у судовому засіданні, перевіривши законність та обґрунтованість судового рішення в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню на підставі наступного.

Згідно з частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

За змістом частини першої статті 16 ЦК України, частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Звертаючись до суду із зустрічним позовом ОСОБА_1 посилався на те, що він не мав на меті укладення договору купівлі-продажу належного йому житла, а тільки передавав його формально та безоплатно ОСОБА_3 , для того, щоб той міг укласти кредитний договір, а спірний будинок передати в заставу під грошове зобов`язання. Відтак вказаний правочин є удаваним.

Вирішуючи питання стосовно вимог щодо удаваності правочину, апеляційний суд виходить з такого.

Згідно зі статтями 6, 11 та 12 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина перша статті 627 ЦК України).

Відповідно до положень статті 202 ЦК України правочином є дія, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків.

Частиною першою статті 638 ЦК України визначено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.

Згідно зі статтею 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

За своєю суттю договір купівлі-продажу передбачає для однієї сторони право отримання предмета купівлі-продажу у власність та зобов`язання сплатити його покупну ціну, а для другої сторони право на отримання ціни та обов`язок передати предмет договору наступному власнику.

Крім того, покупець може домовитись з іншою особою про придбання власності за її рахунок з наступним відшкодуванням цій особі витрат.

Отже, предмет договору належить продавцю та переходить у власність покупця, якщо інше не передбачено домовленістю сторін, та покупець має сплатити ціну за власний рахунок, якщо інше не передбачено домовленістю сторін договору або покупцем та іншою особою.

Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, визначені статтею 203 ЦК України, зокрема, відповідно до частини п`ятої даної статті правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Якщо сторонами вчинено правочин для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, він є удаваним (стаття 235 ЦК України).

У разі встановлення, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.

За удаваним правочином сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов`язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину.

Установивши під час розгляду справи, що правочин вчинено для приховання іншого правочину, суд на підставі статті 235 ЦК України має визнати, що сторони вчинили саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин.

Відповідно до частини першої статті 202, частини третьої статті 203 ЦК України головною умовою правомірності правочину є вільне волевиявлення та його відповідність внутрішній волі сторін, які спрямовані на настання певних наслідків, тому основним юридичним фактом, який суд повинен установити, є дійсна спрямованість волі сторін при укладенні договору, а також з`ясувати питання про те, чи не укладено цей правочин з метою приховати інший та який саме.

Змагальність сторін є одним із основних принципів цивільного судочинства, зміст якого полягає у тому, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, тоді як суд, зберігаючи об`єктивність та неупередженість, зобов`язаний вирішити спір, керуючись принципом верховенства права (статті 12, 81 ЦПК України).

За загальним правилом тягар доказування удаваності правочину покладається на позивача.

Заявляючи вимогу про визнання правочину удаваним, позивач має довести: а) факт укладання правочину, що на його думку є удаваним; б) спрямованість волі сторін в удаваному правочині на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж ті, які передбачені правочином, тобто відсутність у сторін іншої мети, ніж приховати інший правочин; в) настання між сторонами інших прав та обов`язків, ніж ті, що передбачені удаваним правочином.

Такі висновки застосування норм матеріального права викладено в постановах Верховного Суду України: від 14 листопада 2012 року в справі № 6-133цс12, від 07 вересня 2016 року в справі № 6-1026цс16, які у подальшому підтримані у постановах Верховного Суду: від 07 листопада 2018 року в справі № 742/1913/15 (провадження № 61-13992св18), від 21 серпня 2019 року в справі № 303/292/17 ( провадження № 61-12404св18), від 30 березня 2020 року в справі № 524/3188/17 (провадження № 61-822св20) та підтримані у постанові Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 14 лютого 2022 року в справі № 346/2238/15 (провадження № 61-14680сво20).

Також зазначене узгоджується з пунктом 25 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними».

Як зазначалось вище відмовляючи у задоволенні зустрічного позову, суд першої інстанції, виходив з того, що в момент підписання договору купівлі-продажу житлового будинку від 17 серпня 2007 року особи, які його підписали, мали необхідний обсяг цивільної дієздатності, їх волевиявлення було вільним і відповідало їх внутрішній волі. Правочин був вчинений у формі, встановленій законом, посвідчений нотаріально та зареєстрований у встановленому порядку. Правочин був спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним, про що зазначено в договорі.

Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом, 17 серпня 2007 року ОСОБА_3 та ОСОБА_1 уклали договір купівлі-продажу житлового будинку із належними до нього господарчими спорудами, розташований в АДРЕСА_1 .

Договір укладено в письмовій формі та посвідчено приватним нотаріусом Новобузького нотаріального округу Миколаївської області Самойленко С.М., зареєстрований в реєстрі за № 62222. 17 серпня 2007 року ОСОБА_3 зареєстрував за собою право власності на це нерухоме майно (т.1 а.с.7-9).

У пункті 3 цього договору зазначено, що продаж майна за домовленістю сторін провадиться за 68 000 грн., які отримані продавцем від покупця під час оформлення цього договору. Сторони встановили, що умови договору щодо сплати ціни договору застосовуються до відносин між ними, які виникли до його укладення (ч. 3 ст. 631 ЦК України).

За змістом п. 4 договору своїм підписом під цим договором продавець підтвердив факт повного розрахування за проданий жилий будинок і відсутність щодо покупця будь-яких претензій фінансового характеру.

Також у договорі зазначено, що укладення договору відповідає їх інтересам, він не є фіктивним та удаваним (пункт 16 договору).

За змістом п. 19 договору дружина продавця, ОСОБА_6 та дружина покупця, ОСОБА_4 , згодні з укладенням цього договору, про що свідчать заяви, що зберігаються в справах нотаріуса.

Позивач ОСОБА_3 заперечував укладення іншої ніж договір купівлі-продажу житлового будинку угоди з відповідачем.

В подальшому ОСОБА_3 на підставі іпотечного договору від 22 серпня 2007 року передав придбаний будинок в іпотеку АТ КБ «ПриватБанк» на забезпечення виконання укладеного між ним та АТ КБ «ПриватБанк» кредитного договору від 22 серпня 2007 року (т. 1 а.с. 158-164).

Аналізуючи викладені обставини, колегія суддів вважає, що висновок суду в частині відмови у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1 про визнання спірного договору удаваним за ст. 235 ЦПК України, є вірним.

Матеріали справи не містять, а ОСОБА_1 не надано належних та допустимих доказів, що саме сторони оспорюваного правочину на час укладення договору діяли свідомо для досягнення будь-якої особистої користі, та їхні дії були направлені на досягнення інших правових наслідків і приховують іншу волю учасників.

Доводи апеляційної скарги про те, що оспорюваний правочин купівлі-продажу є удаваним, оскільки укладений з метою передачі покупцем жилого будинку в іпотеку банку, без створення правових наслідків для покупця, як фізичної особи є безпідставними, оскільки подальша передача в іпотеку жилого будинку позивачем не стосується сторін оспорюваного правочину та сам факт передачі позивачем в іпотеку банку придбаного ним будинку, після набуття на нього права власності, не є переконливим доказом того, що оспорюваний договір купівлі-продажу є удаваним.

Крім того, суд вірно врахував те, що відповідачем взагалі в своєму зустрічному позові не було обґрунтовано в чому саме полягає удаваність договору купівлі-продажу будинку, що був укладений між ним та позивачем, а також не надано переконливих та достатніх доказів на спростування факту сплати позивачем коштів за придбання спірного майна, як зазначено у договорі.

Тому немає підстав вважати, що договір купівлі-продажу є удаваним правочином.

Оскільки відповідачем не доведено того, що воля сторін оспорюваного правочину була спрямована на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж ті, які передбачені правочином, наявність мети приховати інший правочин, настання між сторонами інших прав та обов`язків, ніж ті, що передбачені удаваним правочином, а також те, що за спірне нерухоме майно продавець не отримав кошти, то суд першої інстанції дійшов правильних висновків, з якими погоджується й колегія суддів, що відсутні підстави для визнання договору купівлі-продажу удаваним.

Встановивши відсутність порушення прав ОСОБА_1 , суд прийшов до правильного висновку про відсутність підстав для застосування позовної давності.

При цьому колегія суддів зауважує, що посилання в апеляційній скарзі на те, що суд першої інстанції не залучив до участі у справі дружину відповідача ОСОБА_6 , є необґрунтованим, оскільки відповідачем не зазначено, як рішення у справі може вплинути на її права або обов`язки щодо однієї зі сторін.

Щодо позовних вимог первісного позову ОСОБА_3 , то колегія суддів виходить з такого.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом, предметом оспорюваного договору купівлі-продажу житлового будинку слугував лише будинок, питання про передачу (дарування чи продаж) у власність земельної ділянки при укладанні цього договору не вирішувалося.

За змістом п.7 оспорюваного договору купівлі-продажу житлового будинку від 17 серпня 2007 року продавець ОСОБА_1 стверджував, що державний акт про право власності на земельну ділянку, на якій розташований жилий будинок, не отримувався.

З довідки виконкому Новобузької міської ради Миколаївської області № 4969 від 17 серпня 2007 року, що видана на ім`я ОСОБА_1 та була надана нотаріусу при укладенні договору купівлі-продажу будинку, земельна ділянка по АДРЕСА_1 , площею 0,88 га для обслуговування житлового будинку господарських будівель та споруд відноситься до земель житлової та громадської забудови Новобузької міської ради. У власність не передавалась (а.с.153 т.1). Колегія суддів вважає, що зазначення у цій довідці прізвища ОСОБА_1 , як ОСОБА_7 , не спростовує його тверджень, за змістом договору купівлі-продажу житлового будинку від 17 серпня 2007 року, про не отримання ним державного акту про право власності на земельну ділянку, на якій розташований жилий будинок.

Згідно листа Новобузької міської ради Миколаївської області від 26 червня 2021 року за вих. № Є6380306, ОСОБА_3 було відмовлено у передачі у власність земельної ділянки по АДРЕСА_1 для обслуговування житлового будинку господарських будівель та споруд, оскільки на вказану земельну ділянку було видано Державний акт на право приватної власності на земельну ділянку (а.с.10 т.1)

Відповідно до фотокопії державного акту серії II-МК №002148, виданого 07 листопада 2000 року на підставі рішення виконкому Новобузької міської Ради №429 від 24 жовтня 2000 року і зареєстрованого в Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю за №3589, земельна ділянка площею 0,0880 га з цільовим призначенням для обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд АДРЕСА_1 належить на праві власності ОСОБА_1 (а.с.154 т.1).

На заміну зазначеного Державного акту 20 лютого 2015 року ОСОБА_1 було видане Свідоцтво про право власності на нерухоме майно, що підтверджується Витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності, індексний номер: 33968478, серія ЕЕР 943932 (а.с.155 т.1).

Відповідач відмовився від отримання листа ОСОБА_3 з пропозицією в добровільному порядку укласти цивільно-правову угоду щодо переходу до нього права власності на земельну ділянку, як до особи, що набула право власності на будинок (т.1 а.с.12-14).

Згідно із частиною другою статті 14 Конституції України право власності на землю гарантується, це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до Закону.

Відповідно до частини першої статті 3 ЗК України земельні відносини регулюються Конституцією України, цим Кодексом, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами.

Земельні відносини, які формуються з приводу переходу земельних прав при набутті майнових прав на об`єкти нерухомості, розташовані на конкретній земельній ділянці, регламентуються нормами ЗК України, які є спеціальними відносно цивільно-правових норм, які є загальними.

Правові норми, які визначали долю земельної ділянки, наданої у власність чи користування, в разі відчуження розташованих на ній будівель чи споруд неодноразово змінювалися. Так, при відчуженні об`єктів нерухомого майна під час дії статті 30 ЗК України в редакції 1992 року закон передбачав автоматичний перехід права власності на земельну ділянку до набувача з необхідністю подальшого оформлення набувачем цього права. За приписами статті 120 ЗК України в редакції від 25 жовтня 2001 року (в період з 1 січня 2002 року до 20 червня 2007 року) при відчуженні об`єкта нерухомого майна, розташованого на відповідній ділянці, до набувача могло переходити право на цю земельну ділянку. Водночас автоматичний перехід права на земельну ділянку при відчуженні будівлі чи споруди передбачала стаття 377 ЦК України.

Стаття 120 ЗК України (в редакції Закону України № 997-V від 27 квітня 2007 року на час виникнення спірних правовідносин у даній справі) знову закріпила автоматичний перехід права на земельну ділянку при відчуженні будівлі чи споруди.

Поточна редакція статті 120 ЗК України (зі змінами, внесеними Законом України № 1702-VI від 5 листопада 2009 року) також передбачає автоматичний перехід права на земельну ділянку при відчуженні будівлі або споруди, і ці норми мають імперативний характер.

Аналогічні положення містяться у статті 377 ЦК України.

Отже, чинне на час виникнення спірних правовідносин земельне та цивільне законодавство імперативно передбачало перехід права на земельну ділянку в разі набуття права власності на об`єкт нерухомості, що відображає принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди, який хоча безпосередньо і не закріплений у загальному вигляді в законі, тим не менш знаходить свій вияв у правилах статті 120 ЗК України, статті 377 ЦК України, інших положеннях законодавства.

Зазначені правові висновки, викладено у пунктах 8.2-8.5 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 грудня 2018 року у справі № 910/18560/16 (провадження № 12-143гс18).

Згідно з пунктом 7 Розділу X «Перехідні положення» ЗК України 2001 року громадяни, які одержали у власність, у тимчасове користування, земельні ділянки у розмірах, що були передбачені раніше чинним законодавством, зберігають права на ці ділянки.

Отже, іншими словами, на думку колегії суддів, з моменту переходу права власності на розташоване на земельній ділянці нерухоме майно до нового власника переходить право власності на земельну ділянку, на якій знаходилося це майно, відбувається фактична заміна власника: права й обов`язки власника переходять до нового власника відповідного нерухомого майна.

За таких обставин, колегія суддів вважає, що згідно з принципом єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованих на ній будинку, споруд (зміст якого розкривається, зокрема, у статті 120 ЗК України та статті 377 ЦК України), особа яка законно набула у власність будинок, споруду, має цивільний інтерес в оформленні права на земельну ділянку під таким будинком і спорудою після їх набуття.

Зважаючи на наведене, обґрунтованими є висновки суду першої інстанції про те, що позивач як власник об`єкта нерухомого майна, що розташований на земельній ділянці, яка набута у власність попереднім власником - відповідачем ОСОБА_1 , має право вимагати оформлення на своє ім`я документів щодо власності земельної ділянки, на якій безпосередньо розташований об`єкт нерухомості, та яка необхідна для його обслуговування в розмірі, яка є нормативно визначеною в місцевості, де знаходиться належний йому будинок та яка необхідна для його обслуговування.

Апеляційний суд відхиляє доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції хибно послався на статтю 120 ЗК України редакція якої була змінена тільки 05 листопада 2009 року, оскільки не встановлено неправильне застосування судом першої інстанції статті 120 ЗК України (в редакції Закону України № 997-V від 27 квітня 2007 року, що діяла станом на 17 серпня 2007 року).

Таким чином, судом першої інстанції при вирішенні спору правильно застосовані норми ст. 120 ЗК України, ст. 377 ЦК України, а тому зроблений обґрунтований висновок про задоволення первісного позову ОСОБА_3 .

Інші доводи апеляційної скарги були предметом розгляду судом першої інстанцій та додаткового правового аналізу не потребують, оскільки при їх дослідженні та встановленні судом були дотримані норми матеріального та процесуального права. Доводи, наведені в апеляційній скарзі, фактично зводяться до переоцінки доказів та незгоди ОСОБА_1 з висновком суду першої інстанції з їх оцінкою.

За таких обставин, колегія суддів дійшла висновку, що рішення суду є законним та обґрунтованим, ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду, а тому підстав для скасування рішення та ухвалення нового рішення колегія суддів не вбачає.

Згідно зі статтею 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права.

Враховуючи наведене, встановивши відсутність підстав для скасування або зміни оскарженого судового рішення, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржене судове рішення - без змін.

Частиною 13 статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд апеляційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки в задоволенні апеляційної скарги відмовлено, підстави для розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції, відсутні.

Керуючись ст. ст. 374, 375, 382, 384 ЦПК України, суд

постановив:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Новобузького районного суду Миколаївської області від 23 листопада 2022 року залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення її повного тексту у випадках, передбачених статтею 389 ЦПК України.

Головуючий Н.В. Самчишина

Судді: Т.Б. Кушнірова

Т.В. Серебрякова

Повний текст постанови складено 06 березня 2023 року.