Рішення

від 01.03.2023 по справі 903/976/22

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВОЛИНСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВОЛИНСЬКОЇ ОБЛАСТІ

пр. Волі, 54а, м. Луцьк, 43010, тел./факс 72-41-10

E-mail: inbox@vl.arbitr.gov.ua Код ЄДРПОУ 03499885

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

РІШЕННЯ

01 березня 2023 року Справа № 903/976/22

за позовом: Акціонерного товариства комерційний банк Приватбанк, м. Київ

до відповідача: Товариства з обмеженою відповідальністю Петрол-Гарант, м. Луцьк

про припинення та визнання права власності на земельну ділянку

Суддя Кравчук А.М.

Секретар судового засідання Мачульська Л.В.

за участю представників сторін:

від позивача: н/з

від відповідача: н/з

встановив: 20.12.2022 на адресу Господарського суду Волинської області надійшла позовна заява Акціонерного товариства комерційний банк Приватбанк про припинення права власності Товариства з обмеженою відповідальністю Петрол-Гарант на земельну ділянку з кадастровим номером 0722886800:01:001:2953 та визнання права власності на неї за АТ КБ Приватбанк.

Позовна заява обґрунтована тим, що позивач набув право власності на АЗС, яка знаходиться на спірній земельній ділянці.

Ухвалою суду від 26.12.2022 позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі за правилами загального позовного провадження. Підготовче засідання призначено на 25.01.2023 о 10 год. 00 хв. Запропоновано відповідачу подати суду в порядку статей 165, 178 Господарського процесуального кодексу України не пізніше п`ятнадцяти календарних днів з дня вручення даної ухвали відзив на позов і всі документи, що підтверджують заперечення проти позову при їх наявності, копію відзиву надіслати позивачу, докази чого подати суду; позивачу - відповідь на відзив не пізніше 3-х календарних днів з дня отримання відзиву з доказами надіслання відповідачу; відповідачу - заперечення на відповідь позивача протягом 3-х календарних днів з дня отримання відповіді з доказами надіслання позивачу.

Відповідач ухвалу суду отримав 29.12.2022.

Строк для подання відзиву по 13.01.2023.

Ухвалою суду від 13.01.2023 зустрічну позовну заяву Товариства з обмеженою відповідальністю Петрол-Гарант до Акціонерного товариства комерційного банку Приватбанк про стягнення 35 627 грн. 12 коп. повернуто заявнику без розгляду.

Відзив, клопотання про продовження строку для його подання від відповідача на адресу суду не надходили.

25.01.2023 на адресу суду надійшов лист-відповідь Держгеокадастру у Волинській області від 24.01.2023, згідно якого нормативна грошова оцінка земельної ділянки площею 0,1764 га з кадастровим номером 0722886800:01:001:2953 становить 281 416 грн. 86 коп.

Позивачем при зверненні до суду сплачений судовий збір за дві вимоги майнового характеру в сумі 3 969 грн. 60 коп.

Враховуючи вищевикладене, відсутність відзиву відповідача, закінчення строку для його подання, відсутність клопотань, які підлягають вирішенню у підготовчому провадженні, що явка учасників справи обов`язковою не визнавалась, суд протокольною ухвалою від 25.01.2023 підготовче засідання закрив, розгляд справи по суті призначив на 15.02.2023 о 12 год. 00 хв.

14.02.2023 на адресу суду надійшло клопотання позивача про долучення доказів доплати судового збору в сумі 2 784 грн. 40 коп.

Враховуючи вищевикладене, що це перше судове засідання по розгляду справи по суті, з метою повного та всебічного розгляду справи, відсутність клопотання відповідача про розгляд справи без його участі, забезпечення права відповідача на участь у судовому засіданні з врахуванням запровадження на всій території України воєнного стану, суд протокольною ухвалою від 15.02.2023 відклав розгляд справи по суті.

Позивач у клопотанні від 01.03.2023 розгляд справи просить проводити без участі його представника.

Відповідач правом участі у судовому засіданні не скористався, повноважного представника не направив, хоч був належним чином повідомлений про дату, час та місце розгляду справи, що підтверджується витягом щодо відстеження пересилання поштових відправлень з офіційного сайту Українського державного підприємства поштового зв`язку "Укрпошта" №4301040541033.

Згідно ст.17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

В силу вимог ч.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, 1950 року, учасником якої є Україна, кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов`язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку.

Обов`язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору (§ 66-69 рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005 року у справі "Смірнова проти України").

Враховуючи, що норми ст. 74 ГПК України щодо обов`язку суду витребувати у сторін документи і матеріали, необхідні для вирішення спору, кореспондуються з диспозитивним правом сторін подавати докази, п. 4 ст. 129 Конституції України визначає одним з принципів судочинства свободу в наданні сторонами суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, суд вважає, що ним, в межах наданих йому повноважень, створені належні умови для надання сторонами доказів та вважає за можливе розгляд справи проводити за наявними в ній матеріалами.

Дослідивши матеріали справи, господарський суд, -

в с т а н о в и в:

13.08.2016 між ТОВ «Діксон Флайт» (іпотекодавець) та ПАТ КБ «Приватбанк» (іпотекодержатель) укладено договір іпотеки (а.с. 15-17), предметом якого є надання іпотекодавцю в іпотеку нерухомого майна, зазначеного в п. 7 договору, в забезпечення виконання зобов`язань ТОВ «Елсіс Тайм» перед іпотекодержателем, в силу чого іпотекодаржатель має право в разі невиконання позичальником зобов`язань, забезпечених іпотекою, та (або) невиконання іпотекодавцем зобов`язань за цим договором, одержати задоволення за рахунок переданого в іпотеку нерухомого майна переважне право перед іншими кредиторами позичальника та (або) іпотекодавця (п. 1). За цим договором іпотекою забезпечується виконання частини основного зобов`язання позичальника у розмірі не більшому вартості предмета іпотеки за цим договором відповідно до кредитних договорів №4Є14048И від 11.02.2014, №4Є13712Д від 11.11.2013, №4Є14061Д від 10.02.2014, №4Є15058И від 20.02.2015 (п. 2). В забезпечення виконання зобов`язань за кредитними договорами іпотекодавець надав в іпотеку належне йому на праві власності нерухоме майно, невідокремлене від нерухомого майна приналежне майно та інше майно, зазначене у додатку №1 до договору (п. 7). Предмет іпотеки розташований на земельній ділянці, опис якої наведено у додатку №1 до договору (п.8). Іпотека за цим договором пощирюється і на частину предмета іпотеки, яка не може бути виділена в натурі і була приєднана до предмету іпотеки після укладення цього договору без реєстрації права власності на неї як на окремий об`єкт нерухомості (п.9).

Згідно додатку №1 до договору іпотеки в іпотеку передано нерухоме майно: автозаправна станція до 250 заправок на добу, загальною площею 38,4 кв.м, що знаходиться за адресою: Волинська область, Луцький район, с.Чаруків, вул. Вокзальна 146, яке належить іпотекодавцю на підставі акту приймання передачі нерухомого майна від 01.08.2016, укладеного між ТОВ ПЕТРОЛ-ГАРАНТ та ТОВ ДІКСОН ФЛАЙТ, та протоколу №02/16, виданого ТОВ ДІКСОН ФЛАЙТ від 29.07.2016. Предмет іпотеки розташований на земельній ділянці, право користування якою належить іпотекодавцю на підставі ч. 1 ст. 377 ЦК України та ч. 1 ст. 120 ЗК України. Після документального оформлення права на земельну ділянку в установленому законодавством порядку, іпотекодавець зобов`язується надати іпотекодержателю належним чином засвідчені копії відповідних документів, що підтверджують реєстрацію права за іпотекодавцем у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно (а.с. 18 на звороті).

21.08.2016 ПАТ КБ Приватбанк набув право власності на нерухоме майно, а саме: автозаправну станцію до 250 заправок на добу, загальною площею 38,4 кв.м, яке розташоване за адресою: Волинська область, Луцький район, с.Чаруків, вул. Вокзальна 146, на підставі договору іпотеки (надалі - АЗС).

Право власності зареєстроване в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 21.08.2016, номер запису про право власності: 16012004, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 995349007228, що підтверджується інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкту нерухомого майна від 21.08.2016, номер інформаційною довідки: 66324552 (а.с. 20-21).

АЗС знаходиться на земельній ділянці площею 0,1764 га, кадастровий номер 0722886800:01:001:2953 (а.с. 14).

Згідно інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно 27.11.2017 за ТОВ ПЕТРОЛ-ГАРАНТ зареєстровано право власності на земельну ділянка площею 0,1764 га, кадастровий номер 0722886800:01:001:2953, цільове призначення: для обслуговування автозаправочної станції, підстава для державної реєстрації: акт прийму-передачі, серія та номер: 3, виданий 21.08.2009, видавник: ТОВ МАВЕКС, ТОВ ПЕТРОЛ- ГАРАНТ; витяг з ДЗК, серія та номер: НВ-0703522192017, виданий 09.11.2017, видавник: Відділ у Луцькому районі Головного управління Держгеокадастру; протокол, серія та номер: 06-07-09, виданий 06.07.2009, видавник: ТОВ МАВЕКС; протокол, серія та номер: 3, виданий 03.11.2009, видавник: ТОВ ПЕТРОЛ-ГАРАНТ; державний акт на право власності на землю, серія та номер: ВЛ №005650, виданий 01.02.2002, видавник: Чаруківська сільська рада (а.с. 22).

Право на звернення до господарського суду в установленому порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи-підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням (частини 1, 2 статті 4 Господарського процесуального кодексу України).

З огляду на положення статті 4 Господарського процесуального кодексу України і статей 15, 16 Цивільного кодексу України підставою для захисту цивільного права чи охоронюваного законом інтересу є його порушення, невизнання чи оспорення. Отже, задоволення судом позову можливе лише за умови доведення позивачем обставин щодо наявності у нього відповідного права (охоронюваного законом інтересу), а також порушення (невизнання, оспорення) цього права відповідачем з урахуванням належно обраного способу судового захисту.

Положеннями статті 16 Цивільного кодексу України встановлено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов`язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках. Суд може відмовити у захисті цивільного права та інтересу особи в разі порушення нею положень частин другої-п`ятої статті 13 цього Кодексу.

Під захистом цивільних прав розуміють передбачений законодавством засіб, за допомогою якого може бути досягнуте припинення, запобігання, усунення порушення права, його відновлення і (або) компенсація витрат, викликаних порушенням права. Обраний спосіб захисту має безпосередньо втілювати мету, якої прагне досягти суб`єкт захисту, тобто мати наслідком повне припинення порушення його прав та охоронюваних законом інтересів.

Надаючи правову оцінку належності обраного зацікавленою особою способу захисту, судам необхідно зважати і на його ефективність з точки зору положень статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція). Так, у рішенні від 15.11.1996 у справі "Чахал проти Об`єднаного Королівства" Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) наголосив, що зазначена норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, передбачених Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені у правовій системі тієї чи іншої країни. Суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дали би змогу компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції та надавати відповідний судовий захист, хоча держави-учасниці Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань. Крім того, ЄСПЛ акцентував на тому, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, передбачених національним правом.

Стаття 13 Конвенції вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності "небезпідставної заяви" за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов`язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згідно із цією статтею, повинен бути ефективним як у законі, так і на практиці, зокрема його застосування не повинно бути ускладнено діями або недоглядом органів влади відповідної держави (пункт 75 рішення ЄСПЛ у справі "Афанасьєв проти України" від 05.04.2005).

Отже ефективний засіб повинен забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.

Позовом у процесуальному сенсі є звернення до суду з вимогою про захист своїх прав та інтересів, який складається із двох елементів: предмета і підстави позову.

Предметом позову є певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, а підставою позову - факти, які обґрунтовують вимогу про захист права чи законного інтересу. При цьому особа, яка звертається до суду з позовом, самостійно визначає у позовній заяві, яке її право чи охоронюваний законом інтерес порушено особою, до якої пред`явлено позов, та зазначає, які саме дії необхідно вчинити суду для відновлення порушеного права. У свою чергу, суд має перевірити доводи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, у тому числі щодо матеріально-правового інтересу у спірних відносинах, і у разі встановлення порушеного права з`ясувати, чи буде воно відновлено у заявлений спосіб.

Для визначення предмета позову як способу захисту права чи інтересу важливим є перелік способів захисту цивільного права та інтересу, наведений у статті 16 Цивільного кодексу України.

Отже, засіб юридичного захисту має бути ефективним як на практиці, так і за законом. У рішенні від 31.07.2003 у справі "Дорани проти Ірландії" ЄСПЛ зазначив, що поняття "ефективний засіб" передбачає не лише запобігання порушенню або припиненню порушення, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права. Таким чином, обов`язковим є практичне застосування ефективного механізму захисту. Протилежний підхід суперечитиме принципу верховенства права.

Оцінюючи належність обраного позивачем способу захисту та обґрунтовуючи відповідний висновок, судам необхідно виходити із його ефективності, а це означає, що вимога на захист цивільного права має відповідати змісту порушеного права та характеру правопорушення, забезпечувати поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування. Аналогічну правову позицію викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 22.08.2018 у справі № 925/1265/16, від 12.12.2018 у справі № 570/3439/16-ц, від 27.11.2018 у справі № 905/2260/17.

Велика Палата Верховного Суду та Верховний Суд неодноразово звертали увагу, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Зазначені висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі № 338/180/17, від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16 та від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15-ц, а також у постанові Верховного Суду від 11.08.2021 у справі № 914/1049/18.

У пунктах 9.33-9.37 постанови Великої Палати Верховного Суду від 15.06.2021 у справі № 916/585/18 (916/1051/20) (провадження № 12-14гс21) зазначено таке:

"9.33. За статтею 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

9.34. Вказана норма визначає сукупно дві умови, за одночасної наявності яких власник має право витребувати своє майно від іншої особи, а саме: правову - незаконність, відсутність відповідної підстави та фактичну, що виявляється у заволодінні майном іншою особою.

9.35. Велика Палата Верховного Суду враховує висновок, викладений у постанові Верховного Суду України від 17.12.2014 у справі № 6-140цс14, про неврахування якого зазначає Скаржник-2 (пункт 5.3), що захист порушених прав особи, що вважає себе власником майна, яке було неодноразово відчужене, можливий шляхом пред`явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених статтями 387 та 388 ЦК України.

9.36. У постанові від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16, на неврахування судами висновків у якій посилається Скаржник-1 (пункт 4.5), Велика Палата Верховного Суду погодилася з наведеним висновком Верховного Суду України, оскільки задоволення вимоги про витребування майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна із чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними.

Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача (близький за змістом підхід сформулював Верховний Суд України у постанові від 17.12.2014 у справі № 6-140цс14). Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника.

9.37. При цьому зазначені норми є загальними, стосуються майна в цілому, тобто регулюють правовідносини щодо і рухомого, і нерухомого майна".

У пункті 122 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14.09.2021 у справі № 359/5719/17 (провадження № 14-8 цс 21) зазначено, що Велика Палата Верховного Суду нагадувала неодноразово, що за загальним правилом, якщо право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за іншою особою, то належному способу захисту права відповідає вимога про витребування від (стягнення з) цієї особи нерухомого майна. Задоволення віндикаційного позову, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння, є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно; такий запис вноситься виключно у разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 Цивільного кодексу України, є неефективними. Близькі за змістом висновки наведені, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18, пункти 115, 116), від 7 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (провадження № 14-256цс18, пункт 98), від 19 травня 2020 року у справі № 916/1608/18 (провадження № 12-135гс19, пункт 80) та багатьох інших.

Конституційний Суд України у рішенні від 9 липня 2002 року № 15-рп/2002 зазначив, що кожна особа має право вільно обирати незаборонений законом спосіб захисту прав і свобод, у тому числі й судовий. Можливість судового захисту не може бути поставлена законом, іншими нормативно-правовими актами у залежність від використання суб`єктом правовідносин інших засобів правового захисту. Держава може стимулювати вирішення правових спорів у межах досудових процедур, однак їх використання є правом, а не обов`язком особи, яка потребує такого захисту.

У рішенні Конституційного Суду України №18-рп/2004 від 01.12.2004 (справа про охоронюваний законом інтерес) визначено поняття "охоронюваний законом інтерес", що вживається в частині першій статті 4 Цивільного процесуального кодексу України та інших законах України у логічно-смисловому зв`язку з поняттям "права", яке треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об`єктивного і прямо не опосередкований у суб`єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам. Відтак, порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи. Таким чином, порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи до суду за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту. Особа, права якої порушено, може скористатися не будь-яким, а конкретним способом захисту свого права, який має відповідати тим фактичним обставинам, які склалися, виходячи із тих відносин, які відповідають відповідним нормам права.

Враховуючи вищевикладене, обрання позивачем неефективного способу захисту прав, що не сприятиме їх відновленню, суд дійшов висновку про відмову у позові.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду №920/842/19 від 21.12.2021 за позовом АТ КБ «Приватбанк».

Відповідно до вимог ч. 1 ст. 73 ГПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно ч. 1 ст. 74 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

У відповідності до ст. 76 ГПК України, належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Статтею 86 ГПК України встановлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Частинами 1, 2, 3 ст. 13 ГПК України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Принцип рівності сторін у процесі вимагає, щоб кожній стороні надавалася розумна можливість представляти справу в таких умовах, які не ставлять цю сторону у суттєво невигідне становище відносно другої сторони (п.87 Рішення Європейського суду з прав людини у справі "Салов проти України" від 06.09.2005р.).

У Рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Надточий проти України" від 15.05.2008р. зазначено, що принцип рівності сторін передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість представляти свою сторону в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище в порівнянні з опонентом.

Змагальність означає таку побудову судового процесу, яка дозволяє всім особам - учасникам певної справи відстоювати свої права та законні інтереси, свою позицію у справі.

Принцип змагальності є процесуальною гарантією всебічного, повного та об`єктивного з`ясування судом обставин справи, ухвалення законного, обґрунтованого і справедливого рішення у справі.

Відповідно до частини 1 статті 14 ГПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у господарських справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах. Загальною декларацією прав людини 1948 року передбачено, що кожна людина має право на ефективне поновлення в правах компетентними національними судами у випадках порушення її основних прав, наданих їй конституцією або законом. Право на ефективний засіб захисту закріплено також у Міжнародному пакті про громадянські та політичні права і в Конвенції про захист прав людини та основних свобод (постанова Конституційного суду України №3-рп/2003 від 30.01.2003 року).

ЄСПЛ у своєму рішенні зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень.

У зв`язку з відмовою у позові правові підстави для покладення судових витрат на відповідача відсутні.

Керуючись ст. ст. 13, 14, 73-80, 232, 236-240 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд,-

в и р і ш и в:

У задоволенні позову Акціонерного товариства комерційний банк Приватбанк до Товариства з обмеженою відповідальністю Петрол-Гарант про припинення та визнання права власності на земельну ділянку відмовити.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку на подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення суду може бути оскаржене до Північно-західного апеляційного господарського суду відповідно до ст. ст. 255, 256, п. 17.5 Перехідних положень ГПК України.

Повний текст рішення

складений 06.03.2023.

СуддяА. М. Кравчук