Постанова

від 21.02.2023 по справі 144/472/17

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

21 лютого 2023 року

м. Київ

справа № 144/472/17

провадження № 61-2968св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Погрібного С. О., Ступак О. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - Товариство з обмеженою відповідальністю «Теплик-Агро»,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадженнякасаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Теплик-Агро» на постанову Вінницького апеляційного суду від 16 лютого 2022 року у складі колегії суддів: Денишенко Т. О., Медвецького С. К., Рибчинського В. П.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і рішень судів

У квітні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Теплик-Агро» (далі - ТОВ «Теплик-Агро») про визнання недійсною угоди про внесення змін до договору оренди землі від 24 вересня 2014 року.

У лютому 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду з клопотанням про зміну предмета позову, посилаючись на висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц, просив усунути перешкоди у користуванні земельною ділянкою шляхом її повернення йому, як власнику.

Позов обґрунтовано тим, що на підставі державного акта на право власності на земельну ділянку від 15 вересня 2004 року, серії ВН № 103666, позивач є власником земельної ділянки, площею 3,1807 га, кадастровий номер 0523783000:01:000:0100, розташованої на території Комарівської сільської ради Теплицького району Вінницької області.

05 липня 2011 року між сторонами укладений договір оренди землі строком на п`ять років, державна реєстрація якого відбулася 16 лютого 2012 року.

Листом від 10 червня 2016 року ОСОБА_1 повідомив орендаря про небажання поновлювати дію договору оренди землі на новий термін.

Проте, у березні 2017 року позивач довідався про державну реєстрацію 17 жовтня 2014 року і внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстру прав власності на нерухоме майно угоди від 24 вересня 2014 року про внесення змін до договору оренди землі від 05 липня 2011 року, якою термін дії оренди землі визначено 10 років, строк дії договору оренди встановлено 30 листопада 2024 року.

Позивач вказує, що не укладав угоду про внесення змін до договору оренди землі, не підписував такий правочин.

Посилаючись на викладене, ОСОБА_1 просив суд ухвалити рішення, яким усунути перешкоди у користуванні належною йому земельною ділянкою, кадастровий номер 0523783000:01:000:0100, розташованої на території Комарівської сільської ради Теплицького району Вінницької області, шляхом її витребування у відповідача.

Рішенням Теплицького районного суду Вінницької області від 25 листопада 2021 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Суд першої інстанції мотивував своє рішення тим, що відповідно до висновку судової почеркознавчої експертизи позивач не підписував угоду про внесення змін до договору оренди землі, при цьому, згідно з вимогами статей 202, 203, 205, 207, 215, 627 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), Закону України «Про оренду землі», у разі якщо сторони не досягли згоди з усіх істотних умов, такий договір є неукладеним, таким що не відбувся, а наведені у ньому умови не є такими, що регулюють спірні правовідносини. Правочин, який не вчинений (договір, який не укладений), не може бути визнаний недійсним, наслідки недійсності правочину також не застосовуються до правочину, який не вчинений.

Відмовляючи у задоволенні позову суд першої інстанції зазначив, що позивачем не надано доказів на підтвердження протиправності дій відповідача, тобто чинення перешкод у реалізації права ОСОБА_1 щодо користування та розпорядження земельною ділянкою.

Постановою Вінницького апеляційного суду від 16 лютого 2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено. Рішення Теплицького районного суду Вінницької області від 25 листопада 2021 року скасовано, позов ОСОБА_1 задоволено. Усунуто ОСОБА_1 перешкоди у користуванні земельною ділянкою шляхом повернення її власнику з користування ТОВ Теплик-Агро». Здійснено розподіл судових витрат.

Постанову суд апеляційної інстанції мотивував тим, що суд першої інстанції повно встановив фактичні обставини справи про те, що позивач не підписував угоду про внесення змін до договору оренди земельної ділянки, істотних умов правочину не погоджував, проте суд дійшов помилкового висновку про відмову у задоволенні позову, не захистивши порушені права позивача, його законні інтереси.

Суд апеляційної інстанції урахував, що відповідач фактично не заперечує право позивача на використання земельної ділянки, але замовчує наявність угоди, зареєстрованої у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та реєстрі прав власності на нерухоме майно, що є фактичною обставиною, яка підтверджує наявність перешкод власнику земельної ділянки у реалізації ним своїх правомочностей щодо належного йому нерухомого майна.

Також, урахувавши висновки, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц, від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц, від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц, від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що усунення перешкод у користуванні належним власнику нерухомим майном, зокрема шляхом заявлення вимоги про повернення земельної ділянки, є ефективним способом захисту права, яке позивач, як власник земельної ділянки, вважає порушеним.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи

У березні 2022 року ТОВ «Теплик-Агро» через засоби електронного зв`язку звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою на постанову Вінницького апеляційного суду від 16 лютого 2022 року, в якій, посилаючись на порушення судом норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, з урахуванням уточненої касаційної скарги, просить скасувати оскаржуване судове рішення, залишити без змін рішення Теплицького районного суду Вінницької області від 25 листопада 2021 року.

У касаційній скарзі заявник зазначає, що суд апеляційної інстанції застосував норми права без урахування висновку Верховного Суду, висловленого у постанові від 08 липня 2020 року у справі № 686/16196/15-ц (пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).

Також у касаційній скарзі заявник зазначає, що суд апеляційної інстанції не зважив на його доводи, що предметом негаторного позову може бути вимога про усунення об`єктивно створених (фатичних) перешкод, тому у цій справі суд мав встановити факт об`єктивно існуючих перешкод у здійсненні власником своїх правомочностей, натомість матеріали справи не містять доказів фактичного користування відповідачем земельною ділянкою, здійснення позивачу орендної плати. За наведеної обставини, на переконання заявника, вимога про усунення власнику перешкод у користуванні земельною ділянкою шляхом її повернення, не є належним способом захисту порушеного права.

Крім того, заявник вказує на те, що суд апеляційної інстанції помилково зазначив, що угода про внесення змін до договору оренди землі від 24 вересня 2014 року зареєстрована у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та реєстрі прав власності на нерухоме майно, оскільки державна реєстрація вказаного правочину не відбулася.

Станом на момент розгляду справи відзив на касаційну скаргу ТОВ «Теплик-Агро» до Верховного Суду не надходив.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 04 квітня 2022 року касаційна скарга ТОВ «Теплик-Агро» передана на розгляд судді-доповідачу Черняк Ю. В.

Ухвалою Верховного Суду від 11 травня 2022 року (з урахуванням ухвали Верховного Суду від 07 квітня 2022 року про надання строку для усунення недоліків, зокрема уточнення підстав касаційного оскарження відповідно до вимог ЦПК України) відкрито касаційне провадження у справі (з підстав, передбачених пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України), витребувано матеріали справи № 144/472/17 із Теплицького районного суду Вінницької області та встановлено учасникам справи строк для подачі відзиву на касаційну скаргу.

У травні 2022 року матеріали справи № 144/472/17 надійшли до Верховного Суду.

Відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 19 січня 2023 року справа № 144/472/17 разом з матеріалами касаційного провадження передана на розгляд судді-доповідачу Гулейкову І. Ю.

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

За змістом частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з огляду на таке.

Фактичні обставини справи

Суди попередніх інстанційвстановили, що відповідно до державного акта на право власності на земельну ділянку від 15 вересня 2004 року, серії ВН № 103666 ОСОБА_1 є власником земельної ділянки, кадастровий номер 0523783000:01:000:0100, площею 3,1807 га, з цільовим призначенням - для ведення сільськогосподарського виробництва, розташованої на території Комарівської сільської ради Теплицького району Вінницької області.

05 липня 2011 року між ТОВ «Теплик-Агро» та ОСОБА_1 укладений договір оренди землі строком на п`ять років, який зареєстрований 16 лютого 2012 року у Відділі Держкомзему у Теплицькому районі Вінницької області, № 052370004004070.

Угодою від 24 вересня 2014 року внесені зміни до договору оренди землі від 05 липня 2011 року, якою продовжений строк дії договору оренди належної на праві власності позивачу земельної ділянки на десять років, термін дії договору оренди землі закінчується 30 листопада 2024 року.

Згідно з висновком судової почеркознавчої експертизи від 13 лютого 2018 року № 12-П, складеним Вінницьким науково-дослідним експертно-криміналістичним центром, підпис у графі «Орендодавець» в угоді від 24 вересня 2014 року про внесення змін до договору оренди землі від 05 липня 2011 року, виконаний не ОСОБА_1 , а іншою особою.

Нормативно-правове обґрунтування

За змістом статей 15 і 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Відповідно до частини другої статті 16 цього Кодексу способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права, визнання правочину недійсним, припинення дії, яка порушує право, відновлення становища, яке існувало до порушення, примусове виконання обов`язку в натурі, зміна правовідношення, припинення правовідношення, відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової) шкоди, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про оренду землі» оренда землі - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності.

У статті 6 Закону України «Про оренду землі» визначено, що орендарі набувають право оренди земельної ділянки на підставах і в порядку, передбачених Земельним кодексом України, ЦК України, цим та іншими законами України і договором оренди землі.

Згідно зі статтею 93 Земельного кодексу України право оренди земельної

ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності.

Відповідно до частини першої статті 407 ЦК України право користування чужою земельною ділянкою встановлюється договором між власником земельної ділянки і особою, яка виявила бажання користуватися цією земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб.

У частині першій статті 627 ЦК України зазначено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Статтею 13 Закону України «Про оренду землі» визначено, що договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов`язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов`язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.

Частиною першою статті 638 ЦК України передбачено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.

Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами) (частина друга статті 207 ЦК України).

Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем, і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

Під час оцінки обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки викладені, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року в справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18), від 11 вересня 2018 року в справі № 905/1926/16 (провадження № 12-187гс18), від 30 січня 2019 року в справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18), від 04 червня 2019 року в справі № 916/3156/17 (провадження № 12-304гс18).

Відповідно до статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Зазначена норма кореспондує частинам другій, третій статті 215 ЦК України, висвітлює різницю між нікчемним і оспорюваним правочином і не застосовується до правочинів, які не відбулися, бо є невчиненими. При цьому, у випадку оспорювання самого факту укладення правочину, такий факт може бути спростований не шляхом подання окремого позову про недійсність правочину, а під час вирішення спору про захист права, яке позивач вважає порушеним шляхом викладення відповідного висновку про неукладеність спірних договорів у мотивувальній частині судового рішення.

Зайняття земельних ділянок фактичним користувачем (тимчасовим володільцем) треба розглядати як таке, що не є пов`язаним із позбавленням власника його права володіння на цю ділянку. Тож, у випадку, коли позивач наполягає на поверненні йому земельних ділянок, вважаючи, що ці ділянки знаходяться у фактичному користуванні відповідача без установлених законом підстав, ефективним способом захисту права, яке позивач як власник земельних ділянок, вважає порушеним, є усунення перешкод у користуванні належним йому майно, зокрема шляхом заявлення вимоги про повернення таких ділянок. Більше того, негаторний позов можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідних земельних ділянок.

Такий правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (провадження № 14-499цс19).

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги

Суд апеляційної інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідивши наявні у справі докази і надавши їм належну оцінку, дійшов правильного висновку про обґрунтованість позовних вимог та наявність підстав для скасування рішення суду першої інстанції.

Верховний Суд погоджується з висновком суду апеляційної інстанції про те, що позовна вимога про усунення перешкод у користуванні спірною земельною ділянкою шляхом її повернення підлягає задоволенню, оскільки факт укладення оспорюваної угоди про внесення змін до договору оренди б/н від 24 вересня 2014 року між сторонами не підтверджено належними доказами.

Аргументи касаційної скарги про те, що позивачем обрано неефективний спосіб захисту порушеного права, оскільки суд апеляційної інстанції не встановив факт існуючих перешкод у здійсненні ОСОБА_1 своїх правомочностей щодо земельної ділянки Верховний Суд відхиляє з огляду на таке.

17 жовтня 2014 року державним реєстратором Реєстраційної служби Теплицького районного управління юстиції Вінницької області Березою А. В. на підставі договору оренди від 05 липня 2011 року, угоди про внесення змін до договору оренди землі від 24 вересня 2014 року та рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер 16542699 від 17 жовтня 2014 року було зареєстровано право оренди земельної ділянки зі строком дії до 30 листопада 2024 року із номером запису - 7364386.

Статтею 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» визначено, що державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом супроводжується внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Власником спірної земельної ділянки, кадастровий номер 0523783000:01:000:0100, є ОСОБА_1 , що підтверджується Державним актом на право власності на земельну ділянку від 15 вересня 2004 року.

Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном (частина перша статті 317 ЦК України).

Державна реєстрація права власності на нерухоме майно є одним із юридичних фактів у юридичному складі, необхідному для підтвердження права власності, а самостійного значення для виникнення права власності немає. Така реєстрація визначає лише момент, з якого держава визнає та підтверджує право власності за наявності інших юридичних фактів, передбачених законом як необхідних для виникнення такого права.

Водночас, реєстрація права, яке закріплене у неукладеній угоді про внесення змін до договору оренди землі від 24 вересня 2014 року, порушує права та законні інтереси позивача на розпорядження власністю: земельною ділянкою, площею 3,1807 га, яка розташована на території Комарівської територіальної громади Гайсинського району Вінницької області і призначена для ведення товарного сільськогосподарського виробництва.

За змістом статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Суд апеляційної інстанції, задовольняючи позов ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою та повернення її власнику з користування ТОВ «Теплик-Агро», правильно виходив з того, що державна реєстрація неукладеної угоди про внесення змін до договору оренди землі від 24 вересня 2014 року порушує права та законні інтереси позивача на розпорядження власністю.

Зазначений висновок суду апеляційної інстанції є правильним, а застосований судом спосіб є належним способом захисту порушеного права ОСОБА_1 у реалізації його правомочностей належного йому нерухомого майна (земельної ділянки).

Аргумент касаційної скарги, що вимога про усунення власнику перешкод у користуванні земельною ділянкою шляхом її повернення до особи, яка нею не користується, не є ефективним способом захисту порушеного права Верховний Суд відхиляє, оскільки усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою шляхом її повернення власнику за своєю суттю є ефективним способом захисту порушеного права відповідно до наведених вище висновків Великої Палати Верховного Суду, зокрема у справі № 145/2047/16-ц, тому відсутність додаткової вимоги про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права оренди не зумовлює скасування судового рішення, яким вирішено спір у межах заявлених позивачем вимог, оскільки відповідно до частини другої статті 264, частини шостої статті 367 ЦПК України суд не може виходити за межі позовних вимог, суд апеляційної інстанції не розглядає позовні вимоги, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Верховний Суд у постанові від 16 листопада 2022 року у справі № 144/1346/21 зробив висновок, що судове рішення про усунення перешкод у користуванні спірною земельною ділянкою шляхом її повернення є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Доводи касаційної скарги, що суд апеляційної інстанції помилково вказав, що угода про внесення змін до договору оренди землі від 24 вересня 2014 року зареєстрована у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та реєстрі прав власності на нерухоме майно, оскільки державна реєстрація вказаного правочину не відбулася, спростовуються матеріалами справи, тобто наявністю державної реєстрації вказаного правочину.

Посилання на загальні висновки у постанові Верховного Суду від 08 липня 2020 року у справі № 686/16196/15-ц щодо застосування норм права у спірних правовідносинах, не підтверджують доводів касаційної скарги про те, що апеляційним судом неправильно застосовано норми матеріального чи порушено норми процесуального права при постановлені оскаржуваної постанови, оскільки фактичні обставини у наведених як приклад справах відрізняються від тих, що установлені судами у розглядуваній справі.

Верховний Суд послідовно наголошує, що на предмет подібності потрібно оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Установивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то в такому разі подібність необхідно також визначати за суб`єктним й об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими (правова позиція Великої Палати Верховного Суду, закріплена у постанові від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19, провадження № 14-166цс20).

У справі № 686/16196/15-ц, на яку посилався заявник, Верховний Суд у наведеній справі здійснив перевірку законності оскаржуваних судових рішень в контексті аналізу та тлумачення норм Житлового Кодексу Української РСР та Цивільного кодексу України щодо виселення, зробив висновок, що такий спосіб захисту застосовується за наявності осіб, які проживають у спірному приміщенні, тоді як усунення перешкод у користуванні власністю шляхом визнання особи такою, що витратила право користування може бути тоді коли особа не проживає у спірному приміщенні. Суд касаційної інстанції, скасовуючи судові рішення у справі, якими відмовлено у задоволенні позову, який є обґрунтованим, проте позивачем пропущено позовну давність, ухвалив нове судове рішення про відмову у задоволенні позову про усунення перешкод у користування житловим приміщенням шляхом виселення, з підстав неналежного способу захисту, оскільки таким способом є позов про усунення перешкод у користуванні власністю із вимогою про зняття з реєстрації.

Таким чином, обставини у наведеній постанові Верховного Суду від 08 липня 2020 року у справі № 686/16196/15-ц відрізняються від обставин у цій справі, що переглядається в касаційному порядку, тому немає підстав вважати, що апеляційний суд ухвалив своє судове рішення без урахування правових висновків Верховного Суду у подібних правовідносинах.

Загалом доводи касаційної скарги спростовуються матеріалами справи, змістом оскаржуваного судового рішення, зводяться до незгоди з висновками суду апеляційної інстанції, переоцінки доказів у справі, що в силу приписів статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції, чи ґрунтуються на неправильному тлумаченні заявником норм матеріального та процесуального права і незгоді з ухваленими судовими рішеннями.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судовому рішенні, питання вичерпності висновків суду апеляційної інстанції, Верховний Суд виходить із того, що у справі, що розглядається, сторонам надано вмотивовану відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правильних висновків суду апеляційної інстанції.

Відтак, оскільки суд апеляційної інстанції, з дотриманням норм матеріального та процесуального права, дійшов мотивованого висновку про задоволення позову ОСОБА_1 , відсутні підстави для його скасування судом касаційної інстанції.

Частиною четвертою статті 10 ЦПК України і статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» на суд покладено обов`язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зазначав, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення.

Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (§ 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України», заява № 63566/00).

Оскаржувана постанова відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.

Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін із підстав, передбачених статтею 401 ЦПК України.

Щодо розподілу судових витрат

Статтею 416 ЦПК України передбачено, що постанова суду касаційної інстанції складається, зокрема, із розподілу судових витрат.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, то підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400, 401, 409, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Теплик-Агро» залишити без задоволення.

Постанову Вінницького апеляційного суду від 16 лютого 2022 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:І. Ю. Гулейков С. О. Погрібний О. В. Ступак