Постанова

від 28.02.2023 по справі 335/10239/20

ЗАПОРІЗЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Дата документу 28.02.2023 Справа № 335/10239/20

ЗАПОРІЗЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ЄУН 335/10239/20 Головуючий у І інстанції: Соболєва І.П.

Провадження №22-ц/807/504/23 Суддя-доповідач: Поляков О.З.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

28 лютого 2023 року м. Запоріжжя

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Запорізького апеляційного суду у складі:

головуючого: Полякова О.З.,

суддів: Кухаря С.В.,

Крилової О.В.

секретар: Бєлова А.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу з апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Орджонікідзевського районного суду м.Запоріжжя від 11 листопада 2022 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , за участю третіх осіб: товариства з обмеженою відповідальністю «Аптека АНЦ», фізичної особи-підприємця ОСОБА_3 про стягнення грошових коштів,-

В С Т А Н О В И Л А:

У грудні 2020 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом, який у подальшому уточнював, до ОСОБА_1 , треті особи: ТОВ «Аптека АНЦ», ФОП ОСОБА_3 , про стягнення грошових коштів

В обґрунтування позову зазначав, що рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 03.06.2019 у справі за його позовом до ОСОБА_1 , третя особа ФОП ОСОБА_3 про поділ майна подружжя та зустрічним позовом ОСОБА_1 до нього про поділ майна подружжя визнано за ним та відповідачем право спільної сумісної власності подружжя на нежилі приміщення загальною площею 54 кв.м, які розташовані за адресою : АДРЕСА_1 ; в рамках поділу майна подружжя визнано за ним та відповідачем право власності на 1/2 частину нежилих приміщень загальною площею 54 кв.м, які розташовані за адресою: АДРЕСА_1 за кожним з них. Під час розгляду вищезазначеної справи, суд дійшов висновку про наявність у позивача права на отримання половини доходу від передачі спільного майна в оренду починаючи з моменту розірвання шлюбу між сторонами (31.03.2017) та зазначеним рішенням стягнуто з ОСОБА_1 182000,00 грн. доходу, отриманого від передачі спільного майна в оренду за 13 місяців з квітня 2017 року по квітень 2018 року. Підставою для винесеного рішення став факт того, що 26.05.2016 між ним та відповідачем та ФОП ОСОБА_3 за його згодою був укладений договір №1/2016-05/К оренди нежилого приміщення, за умовами якого ОСОБА_1 передала у строкове платне користування нежиле приміщення за адресою: АДРЕСА_1 . Одночасно між ОСОБА_1 та ТОВ «ЕЛЕГАНТ-ГРУП» був укладений договір №3/2016-05/К оренди нежитлового приміщення (з відкладальною обставиною).

Пунктом 1.3 договору № 3/2016-05/К оренди нежилого приміщення визначено, що "обов`язок Орендодавця передати Приміщення Орендарю за цим Договором виникає з наступного календарного дня після дня припинення з будь-яких причин дії Договору оренди нежилого приміщення № 1/2016-05/К від 26.05.2016р., укладеного між ФОП ОСОБА_3 та Орендодавцем, його розірвання, визнання недійсним тощо (ч. 1.ст.212 ЦК України) (відкладальна обставина)".

Позивачу стало відомо, що згодом між ТОВ «ЕЛЕГАНТ-ГРУПП» та ОСОБА_1 вже в якості фізичної особи-підприємця були укладені нові договорі та/або додаткові угоди щодо оренди нежилого приміщення загальною площею 54,0 кв.м за адресою: АДРЕСА_1 . Своєї згоди щодо укладення таких договорів та фактичного розпорядження спільним майном він не надавав.

28.01.2019 було зареєстровано зміну назви ТОВ «ЕЛЕГАНТ-ГРУПП» (код ЄДРПОУ 33549639) на ТОВ «АПТЕКА АНЦ» (код ЄДРПОУ 33549639), у зв`язку з чим ймовірно знову був переукладений договір оренди нежилого приміщення загальною площею 54,0 кв.м за адресою: АДРЕСА_1 , та/або укладені додаткові угоди.

Відповідач на теперішній час отримує дохід від передачі спільного майна - нежилого приміщення загальною площею 54 кв.м, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , в оренду та повністю ігнорує його звернення щодо відшкодування йому половини доходу, отриманого від такої оренди.

Він, як власник 1/2 частини спірних нежилих продовжує не отримувати дохід від оренди зазначених приміщень, оскільки відповідач не сплачує йому частину отриманих коштів. Відповідач, як власниця 1/2 частини нежилих приміщень, не мала передбачених чинним законодавством прав для отримання доходу від здачі в оренду всіх нежилих приміщень, та мала перераховувати йому 1/2 частину отриманого доходу від оренди.

Посилаючись на означені обставини, позивач просив суд стягнути з відповідача грошове зобов`язання зі сплати частини отриманих орендних платежів з травня 2018 року по грудень 2021 року в розмірі 909000 гривень та три проценти річних з частини отриманого нею доходу від передачі в оренду нежилих приміщень в розмірі 48615,34 грн. та 9576,16 гривень судових витрат.

Рішенням Орджонікідзевськогорайонного судум.Запоріжжявід 11листопада 2022року позов задоволено частково.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 частину отриманих орендних платежів з травня 2018 року по грудень 2021 року в розмірі 909 000,00 гривень та 9097,35 гривень судових витрат.

В решті позовних вимог відмовлено.

Не погоджуючись із зазначеним рішенням в частині задоволених позовних вимог, ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу,в якій,посилаючись наневідповідність висновків,викладених урішенні суду,обставинам справи,порушення нормматеріального тапроцесуального права,просить рішенняОрджонікідзевського районногосуду м.Запоріжжявід 11листопада 2022року в цій частині скасувати та прийняти нову постанову про відмову у задоволенні позовних вимог у повному обсязі.

В обґрунтування апеляційної скарги ОСОБА_1 зазначає, що приймаючи рішення, суд першої інстанції виходив із факту наявності права власності у позивача на частину нежитлового приміщення, яке розташоване за адресою: АДРЕСА_1 , проте суд не надав належної оцінки тому, що реєстрація вказаного приміщення за позивачем здійснена тільки 26 лютого 2020 року. Скаржниця не згодна з тим, що не потребують доказування обставини, які встановлені постановою Київського апеляційного суду від 24 жовтня 2019 року та рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 03 червня 2019 року, адже суд першої інстанції не взяв до уваги те, що обставини, встановлені цими рішеннями стосуються інших фактичних обставин, які ґрунтувалися на поділі спільного майна подружжя, відносяться до іншого періоду спільного володіння майном.

У своєму відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_2 в особі представника адвоката Ткаченко О.В. заперечує проти доводів апеляційної скарги, просить залишити її без задоволення, рішення Орджонікідзевського районного суду м.Запоріжжя від 11 листопада 2022 року залишити без змін.

У судовому засіданні ОСОБА_1 та її представник адвокат Єрмоленко В.А. наполягали на задоволенні апеляційної скарги, рішення Орджонікідзевського районногосуду м.Запоріжжявід 11листопада 2022року частині задоволення позову просили скасувати та прийняти нову постанову про відмову у задоволенні позовних вимог.

Представник ОСОБА_2 адвокат Ткаченко О.В. заперечувала проти задоволення апеляційної скарги, оскаржуване рішення просила залишити без змін.

Інші часникисправи всудове засіданняне з`явились,про дату,час тамісце розглядусправи повідомленівідповідно довимог чинногозаконодавства (а.с.91,94),своїх представниківдо судуне направили. Клопотання про відкладення розгляду справи до апеляційного суду не надходили.

Згідно з ч. 2ст. 372 ЦПК України, неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи, а тому колегія суддів вирішила розглядати справу за відсутності осіб, які не з`явились.

Заслухавши у судовому засіданні суддю-доповідача, скаржницю та її представника, представника позивача, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу належить залишити без задоволення з огляду на таке.

Відповідно до пункту 1 частини першоїстатті 374 ЦПК Українисуд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

За змістомстатті 375 ЦПК Українисуд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Судове рішення, згідно зі ст. 263 ЦПК України, повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогамзакону оскаржуванерішення суду відповідає.

Так суд першої інстанції встановив та підтверджено матеріалами справи, що відповідно до витягу з Державного реєстру речових порав на нерухоме майно про реєстрацію права власності ОСОБА_2 належить частина нежилого приміщення за адресою: АДРЕСА_1 .

26.05.2016 між ФОП ОСОБА_3 та ТОВ «ЕЛЕГАНТ-ГРУП» укладено договір №2/2016-05/К оренди нежилого приміщення за адресою: АДРЕСА_1

26.05.2016 між ОСОБА_1 та ТОВ «ЕЛЕГАНТ-ГРУП» укладено договір №3/2016-05/К оренди нежилого приміщення за адресою: АДРЕСА_1 (п.1.2. договору).

Пунктом 1.3 договору № 3/2016-05/К оренди нежилого приміщення передбачено, що обов`язок Орендодавця передати Приміщення Орендарю за цим Договором виникає з наступного календарного дня після дня припинення з будь-яких причин дії Договору оренди нежилого приміщення № 1/2016-05/К від 26.05.2016р., укладеного між ФОП ОСОБА_3 та Орендодавцем, його розірвання, визнання недійсним тощо (ч. 1.ст.212 ЦК України) (відкладальна обставина). У випадку дострокового припинення, розірвання, визнання недійсним договору оренди нежилого приміщення №1/2016-05/К від 26.05.2016, укладеного ФОП ОСОБА_4 та Орендодавцем не залежно від причин, Приміщення вважається переданим орендареві за цим Договором (з відкладальною обставиною) з наступного календарного дня після останнього дня дії Договору оренди нежилого приміщення №1/2016-05/К від 26.05.2016. Передача приміщення за цим Договором може оформлятися актом, але складення цього акту не є обов`язковим. Підтвердженням початку строку оренди за цим Договором є лист Орендаря про початок строку оренди за цим договором оренди, направлений Орендодавцям. Акт може бути підписаний сторонами за бажанням Орендаря.

Пунктом 2.1.2. Договору оренди з відкладальною обставиною передбачено, що орендодавець зобов`язаний надати приміщення Орендареві за Актом прийому-передачі приміщення з наступного календарного дня після останнього дня дії Договору оренди нежилого приміщення №1/2016-05/К від 26.05.2016, укладеного ФОП ОСОБА_4 та Орендодавцем

Пунктом 3.1. Договору оренди з відкладальною обставиною, встановлено за згодою сторін орендна плата за орендне користування приміщенням за цим Договором становить 15 000,00 (двадцять п`ять тисяч гривень 00 копійок) за повний місяць. Орендні та інші платежі зараховуються та сплачуються починаючи з дня отримання Приміщення в оренду Орендарем за Договором. Починаючи з 29.10.2016 орендна плата складатиме - 28 000,00 грн.

Листом Головного управління ДПС у Запорізькій області №21883/6/08-01-12-08 від 09.04.2021 повідомили Орджонікідзевський районний суд м. Запоріжжя, що 16.06.2016 було відкрито поточний рахунок ФОП ОСОБА_1 в Зап.РУАТ КБ «ПриватБанк» м. Запоріжжя.

Із витребуваних судом з АТ КБ «Приватбанк» відомостей по рахунку ОСОБА_1 убачається, що відповідачем було отримано за період з 01.05.2018 по 02.08.2021 орендну плату в розмірі 1686000,00 грн.

Рішенням Оболонського районного суду м.Києва від 03.06.2019 у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , третя особа ФОП ОСОБА_3 про поділ майна подружжя та зустрічним позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя визнано за ОСОБА_2 та ОСОБА_1 право спільної сумісної власності подружжя на нежилі приміщення загальною площею 54 кв.м, які розташовані за адресою: АДРЕСА_1 ; в рамках поділу майна подружжя визнано за ОСОБА_2 та ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину нежилих приміщень загальною площею 54 кв.м, які розташовані за адресою: АДРЕСА_1 за кожним з них.

Під час розгляду вищезазначеної справи, суд встановив наявність у ОСОБА_2 права на отримання половини доходу від передачі спільного майна в оренду починаючи з моменту розірвання шлюбу між сторонами (31.03.2017) та зазначеним рішенням стягнуто з ОСОБА_1 182000,00 грн. доходу, отриманого від передачі спільного майна в оренду за 13 місяців з квітня 2017 року по квітень 2018 року.

Постановою Київського апеляційного суду від 24 жовтня 2019 року рішення Оболонського районного суду м.Києва від 03.06.2019 залишено без змін. Судом апеляційної інстанції було встановлено, що: «Також у зв`язку з тим, що позивачем заявлено вимогу про стягнення з відповідача на його користь частину отриманих доходів від передачі в оренду спільного майна, яке суд розподілив між сторонами в рівних частинах (по кожному), судом зроблений обґрунтований висновок про наявність прав на отримання доходу відповідно до розміру частки в спільному майні, відтак і наявність права позивача на отримання половини такого доходу. При цьому судом вірно зазначено про відсутність підстав вважати такі кошти борговими зобов`язаннями, у зв`язку з чим в даному випадку відсутні підстави для застосування вимог ч.2 ст.625 ЦК України в якості санкції за прострочення виконання грошового зобов`язання….

Нежиле приміщення в травні 2016 року передано за договором оренди орендодавцем ОСОБА_1 орендарю - ФОП ОСОБА_3 . Доказів того, що один з подружжя в період шлюбу використовував такі грошові кошти тільки на свою користь, сторонами в ході розгляду справи не надано, як і не надано таких доказів і в ході апеляційного розгляду. В той же час, при розірванні шлюбу сторони припинили спільне проживання, відтак особисте отримання таких коштів одним із співвласників без передачі їх частини іншому співвласнику майна, яке виступало джерелом отримання таких коштів, не може вважатися обґрунтованим. За таких умов такі кошти розподіляються між сторонами не як спільне майно подружжя (як про те зазначав апелянт), я в якості отриманих доході від використання майна між його співвласниками. Таким чином суд обґрунтовано та вірно здійснив розрахунок та присудив до стягнення з відповідача 182 000,00 грн., що є часткою позивача в доході від передачі належної йому частини нерухомого майна в оренду. Твердження апелянта щодо розподілу таких коштів саме в якості розподілу майна подружжя не відповідає ні тексту оскаржуваного рішення суду, ні іншим обставинам справи, про що суд першої інстанції прямо зазначив на 5-6 аркуші оскаржуваного рішення. Відповідно не ґрунтується на обставинах справи і посилання апелянта, що суд вийшов за межі позовних вимог, в яких не міститься позовна вимога про визнання таких коштів спільною сумісною власністю подружжя.

Не може погодитися колегія суддів й з посиланнями апелянта на те, що вищевказані кошти від оренди нежитлових приміщень є її доходом від підприємницької діяльності, відтак не підлягають розподілу. З обставин справи вбачається, що фактично вищезгадані кошти є не доходом апелянта від здійснення нею підприємницької діяльності, а коштами (доходами) від використання спільного майна сторін, яку суд розподілив між ними в рівних частинах. При цьому реєстрація позивача як суб`єкта підприємницької діяльності не може змінювати правового характеру таких коштів, отриманих саме в якості доходу від використання спільного майна, відтак які підлягають поділу між його співвласниками».

Частиною 4 ст.82 ЦПК України передбачено, що обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Відповідно доч.ч.1,2ст.358ЦК України правоспільної частковоївласності здійснюєтьсяспіввласниками заїхньою згодою. Співвласники можуть домовитися про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною частковою власністю.

Статтею 359ЦК Українивизначено,що плоди,продукція та доходи від використання майна, що є у спільній частковій власності, надходять до складу спільного майна і розподіляються між співвласниками відповідно до їхніх часток у праві спільної часткової власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Доводи апеляційної скарги проте, що позивач отримав право на отримання доходу, як співвласник нежилого приміщення, тільки з моменту державної реєстрації права власності позивача на 1/2 нежилого приміщення загальною площею 54,0 кв.м за адресою: АДРЕСА_1 колегія судді не приймає, адже право спільної сумісної власності подружжя на нежилі приміщення загальною площею 54 кв.м, які розташовані за адресою: АДРЕСА_1 було визнано за ОСОБА_2 та ОСОБА_1 рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 03.06.2019 року у справі № 756/10701/17, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 24.10.2019 року. Крім того, в рамках поділу майна подружжя за ОСОБА_2 та ОСОБА_1 було визнано право власності на частки такого майна, а саме право власності на 1/2 частину нежилих приміщень загальною площею 54 кв.м, розташованих за адресою: АДРЕСА_1 , за кожним з них.

Таким чином, зазначене нерухоме майно належало сторонам в даній справі на праві спільної сумісної власності ще з часу його придбання та державної реєстрації права на нього в 2016 році, а скаржниця, як власник 1/2 частини нежилого приміщення загальною площею 54,0 кв.м за адресою: АДРЕСА_1 , не мала передбачених чинним законодавством прав для самостійного розпорядження спільним нерухомим майном та для одноособового отримання доходу від здачі в оренду всього нежилого приміщення за цією адресою.

Доводи апеляційної скарги про те, що не можуть бути преюдиційними у розумінні ч. 4 ст.82 ЦПК України для розгляду цієї справи обставини, які встановлені постановою Київського апеляційного суду від 24 жовтня 2019 року та рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 03 червня 2019 року,спростовуються текстомдосліджуваних судомпершої інстанціїцих рішень.Так,Оболонський районнийсуд м.Києва всвоєму рішеннівід 03червня 2019року усправі №756/10701/17дійшов висновку пронаявність упозивача ( ОСОБА_2 )права наотримання половинидоходу відпередачі спільногомайна воренду починаючиз моментурозірвання шлюбуміж сторонами(31березня 2017року) та стягнув з ОСОБА_1 182 000,00 грн. доходу, отриманого від передачі спільного майна в оренду за 13 місяців з квітня 2017 року до квітня 2018 року. У рішенні, зокрема,зазначено,що спільна сумісна власність, нарівні із спільною частковою власністю створює у її власників ряд прав та обов`язків, пов`язаних із можливістю їх реалізації. Кожен із співвласників спільної сумісної власності або спільної часткової власності має право на отримання благ від реалізації будь - якого із прав власності (право володіння, користування або розпорядження), нарівні із іншим співвласником такого майна. Після розірвання шлюбу, ні позивач, ні відповідач не втратили права на отримання доходу від реалізації їх права власності у вигляді передачі права користування спільним майном, третій особі. З огляду на презумпцію спільної сумісної власності подружжя, відсутності будь-якого договору між позивачем та відповідачем щодо порядку реалізації їх спільних прав, суд дійшов висновку про те, що сторони мають рівні права на отримання доходу відповідно до розміру частки в майні, які між сторонами є рівними.

Доводи скаржниціпро те,що підчас розгляду справисуд першоїінстанції неврахував,що вонає суб`єктомгосподарювання підприємцем незаслуговують наувагу,адже той факт, що спірний об`єкт нерухомості використовується нею у підприємницькій діяльності вказує те, що всі розрахунки з орендної плати відбуваються через рахунок фізичної особи-підприємця, який обліковується у контролюючих органах, що підтверджено листом Головного управління ДПС у Запорізькій області від 12 квітня 2021 року (т. 2, а.с. 50-51).

Доводи скаржниці про те, що вона не має іншого нерухомого майна, яке б використовувалось у її господарській діяльності, єдиним видом якої є надання в оренду та експлуатацію власного чи орендованого нерухомого майна, на умовах які вона визначає самостійно тільки підтверджує факт того, що ОСОБА_1 самостійно на власний розсуд розпорядилась належним обом сторонам на праві приватної часткової власності нерухомим майном, та фактично сама отримує від нього дохід.

Щодо доводів ОСОБА_1 про те,що суд не досяг правової визначеності щодо пред`явлених позовних вимог та в порушення ст. 13 ЦПК України вийшов за межі позовних вимог, стягнувши дохід, про що позивач не просив у своїх позовних вимогах, а також відсутність підстав для застосування вимог ч. 2 ст. 625 ЦК України, колегія суддів зазначає таке.

Частково задовольняючи позовні вимоги про те, що позивач має право на 1/2 доходу, отриманого від здачі нерухомого майна в оренду, суд першої інстанції дійшов правильного висновку відносно того, що дохід не є грошовим зобов`язанням, тому відсутні підстави для застосування вимог ч. 2 ст. 625 ЦК України в якості санкції за прострочення виконання грошового зобов`язання. Також вказаний дохід не є доходом від підприємницької діяльності відповідача, тому вказані кошти отримані від використання спільного майна і мають бути поділені між його співвласниками.

Так, відповідно до висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 30 червня 2021 року у справі № 742/3238/17 (провадження № 61-15938св19), у цивільному процесуальному законодавстві діє принцип jura novit curia (суд знає закони), який полягає в тому, що: 1) суд знає право; 2) суд самостійно здійснює пошук правових норм щодо спору безвідносно до посилання сторін; 3) суд самостійно застосовує право до фактичних обставин спору (da mihi factum, dabo tibi jus). Активна роль суду в цивільному процесі проявляється, зокрема, у самостійній кваліфікації судом правової природи відносин між позивачем та відповідачем, виборі і застосуванні до спірних правовідносин відповідних норм права, повного і всебічного з`ясування обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

При вирішенні цивільного спору суд у межах своїх процесуальних повноважень та в межах позовних вимог, встановлює зміст (правову природу, права та обов`язки) правовідносин сторін, які випливають з встановлених обставин та визначає правову норму, яка підлягає застосуванню до цих правовідносин. Законодавець вказує саме на норму права, що є значно конкретизованим, аніж закон. Більш того, виходячи з положень ЦПК України така функціональність суду носить імперативний характер. Підсумок такої процесуальної діяльності суду відображається в судовому рішенні, зокрема, в його мотивувальній і резолютивній частинах.

Тому обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору, покладено саме на суд, що є складовою класичного принципу jura novit curia.

При цьому незгода суду з наведеним у позовній заяві правовим обґрунтуванням щодо спірних правовідносин не є підставою для відмови в позові, оскільки згідно з принципом jura novit curia неправильна юридична кваліфікація позивачем і відповідачами спірних правовідносин не звільняє суд від обов`язку застосувати для вирішення спору належні приписи юридичних норм.

Тобто суд, з`ясувавши під час розгляду справи, що сторона або інший учасник судового процесу на обґрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті норми права, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну їх правову кваліфікацію та застосовує для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини.

У постановах Великої Палати Верховного Суду від 04.12.2019 року у справі № 917/1739/17 (провадження № 12-161гс19) та від 25.06.2019 року у справі № 924/1473/15 (провадження № 12-15гс19) зроблено правовий висновок про те, що посилання суду в рішенні на інші норми права, ніж зазначені в позовній заяві, не може розумітися як вихід суду за межі позовних вимог. У зв`язку із цим суд, з`ясувавши при розгляді справи, що позивач послався не на ті норми, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує в рішенні саме такі норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини.

Разом з тим, скаржниця просить апеляційний суд переоцінити докази, яким вже була надана оцінка судом першої інстанції.

Докази та обставини, на які вона посилається в апеляційній скарзі, вже були предметом дослідження суду першої інстанції та додаткового правового аналізу не потребують, оскільки при їх дослідженні та встановленні судом першої інстанції були дотримані норми матеріального та процесуального права.

Інші приведені в апеляційній скарзі доводи є такими, що не спростовують висновків суду першої інстанції та не можуть бути прийняті до уваги, оскільки вони зводяться до переоцінки доказів і незгоди з висновками суду по їх оцінці.

Апеляційний суд перевірив доводи апелянта та дійшов висновку, що вони є безпідставними, оскільки відповідно до ч. 3 ст.12та ч. 1 ст.81 ЦПК Україникожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (справа "Проніна проти України", № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Вагомих, достовірних та достатніх доводів, які б містили інформацію щодо предмета доказування і спростовували висновки суду першої інстанції та впливали на законність і обґрунтованість оскаржуваного рішення, апеляційна скарга не містить. Доводи апеляційної скарги зводяться до переоцінки доказів.

Аналізуючи питанняобсягу дослідженнядоводів скаржниката їхвідображення воскаржуваному судовомурішенні,питання обґрунтованостівисновків судупершої інстанції,колегія суддіввиходить зтого,що усправі,яка переглядається,було надановичерпну відповідьна всіістотні питання,що виникаютьпри кваліфікаціїспірних відносин,як уматеріально-правовому,так іу процесуальномусенсах,а доводи,викладені вапеляційній скарзі,не спростовуютьвисновків судупершої інстанції.

З урахуванням наведеного, колегія суддів вважає, що рішення суду постановлено з додержанням вимог закону і підстави для його скасування відсутні, у зв`язку з чим, апеляційну скаргу ОСОБА_1 належить залишити без задоволення, а рішення Орджонікідзевського районногосуду м.Запоріжжявід 11листопада 2022року - без змін.

Керуючись ст.ст. 374, 375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, колегія суддів, -

П О С Т А Н О В И Л А :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Орджонікідзевськогорайонного судум.Запоріжжявід 11листопада 2022року у цій справі залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, проте може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови.

Повна постанова складена 09 березня 2023 року.

Головуючий:

Судді: