Постанова

від 07.03.2023 по справі 905/715/21

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

07 березня 2023 року

м. Київ

cправа № 905/715/21

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Случа О.В. - головуючого, Волковицької Н.О., Могил С.К.,

за участю секретаря судового засідання - Кравчук О.І.,

розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Фізичної особи-підприємця Ананка Віктора Миколайовича

на постанову Східного апеляційного господарського суду від 13 вересня 2022 року (головуючий - Терещенко О.І., судді: Геза Т.Д., Тихий П.В.) і рішення Господарського суду Донецької області від 16 грудня 2021 року (суддя Бокова Ю.В.) у справі

за позовом Миколаївської міської ради Краматорського району Донецької області

до Фізичної особи-підприємця Ананка Віктора Миколайовича,

за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача: (1) Державного реєстратора Слов`янської районної державної адміністрації Донецької області Булошник І.О., (2) Департаменту Державної архітектурно-будівельної інспекції у Донецькій області

про визнання недійсною та скасування декларації про готовність об`єкта до експлуатації, визнання недійсним та скасування рішення державного реєстратора.

(судове засідання у даній справі відкладалося з 14.02.2023 на 07.03.2023)

ІСТОРІЯ СПРАВИ

Узагальнений зміст вимог і підстав позову

1. Миколаївська міська рада Краматорського району Донецької області (далі «Позивач», Миколаївська міськрада) звернулась у Господарський суд Донецької області з позовом до Фізичної особи-підприємця Ананка Віктора Миколайовича (далі «Відповідач», ФОП Ананко В.М.) про визнання недійсною та скасування декларації про готовність об`єкта до експлуатації ДЦ № 141193540669, виданої 20.12.2019 Департаментом Державної архітектурно-будівельної інспекції у Донецькій області (далі «Третя особа-2», Департамент ДАБІ) і визнання недійсним та скасування рішення Державного реєстратора Слов`янської районної державної адміністрації Донецької області Булошник І.О. (далі «Третя особа-1», Державний реєстратор Булошник І.О.) від 13.01.2020 про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер 50632038, яким було зареєстровано право власності Відповідача на нерухоме майно, а саме сторожку, загальною площею 21,5 кв.м., що знаходиться за адресою: Донецька область, Слов`янський район, м. Миколаївка, вулиця Ювілейна, будинок 8А.

2. Обґрунтовуючи позовні вимоги Миколаївська міськрада посилалась на те, що зареєстроване за Відповідачем майно є самочинним будівництвом, адже дозволу на таке будівництво Позивач (як власник земельної ділянки) ФОП Ананку В.М. ніколи не надавав. Позивач пояснював, що Відповідачем при поданні відповідних документів до Департаменту ДАБІ було вказано недостовірну інформацію (зокрема щодо дозволу на будівництво), а тому декларація про готовність об`єкта до експлуатації, видана на підставі цих документів підлягає визнанню недійсною і скасуванню. Ті самі наслідки мають бути застосовані і до рішення Державного реєстратора Булошник І.О. від 13.01.2020, оскільки в порушення чинного законодавства останнім при його прийнятті не було витребувано рішення виконавчого комітету про присвоєння адреси нерухомому майну після прийняття його в експлуатацію та технічний паспорт на нерухоме майно.

Узагальнений зміст і обґрунтування рішень судів попередніх інстанцій

3. Рішенням Господарського суду Донецької області від 16.12.2021, залишеним без змін постановою Східного апеляційного господарського суду від 13.09.2022 позовні вимоги задоволено.

4. Рішення судів мотивовані такими аргументами і обставинами.

1) Рішенням Миколаївської міськради № 15-ХХV-5 від 31.08.2009 «Про затвердження проекту відводу та укладення договору оренди (Ананко В.М.)» затверджено проєкт відводу щодо землеустрою, зокрема складання документів, які посвідчують право на земельну ділянку Ананко В.М. для розміщення та експлуатації стоянки автомобілів. Пунктом 2 вказаного рішення вирішено передати Ананку В.М. в оренду строком до 10 років земельну ділянку площею 0,1994 га, розташовану по вул. Ювілейна, 8а (кадастровий номер 1414145400:01:001:0206) для розміщення та експлуатації стоянки автомобілів, із земель житлової та комунальної забудови Миколаївської міськради.

2) 01.10.2010 між Миколаївською міськрадою (орендодавець) та ФОП Ананком В.М. (орендар) було укладено договір оренди землі № 04101720014 (далі Договір оренди), відповідно до пункту 1 якого орендодавець надав, а орендар прийняв в строкове платне користування земельну ділянку несільськогосподарського призначення, землі комерційного використання (згідно рішення сесії № 15-ХХIV-5 від 31.08.2009), яка знаходиться у м. Миколаївка по вул. Ювілейна, 8а.

3) Згідно з пунктом 2 Договору оренди в оренду передано земельну ділянку (1414145400:01:001:0206) загальною площею 0,1994 га. Земельна ділянка знаходиться у зоні житлової забудови (пункт 7 Договору оренди). Земельну ділянку передано в оренду для розміщення та експлуатації стоянки автомобілів (пункт 15 Договору оренди).

4) У пункті 17 Договору оренди сторони погодили заборону самовільної забудови земельної ділянки та визначили, що земельну ділянку слід використовувати за цільовим призначенням.

5) Згідно з пунктом 43 Договору оренди, останній набирає чинності після підписання сторонами та його державної реєстрації.

6) Договір оренди підписано представниками сторін без зауважень, та зареєстровано у Державному підприємстві Донецька регіональна філія земельного кадастру при Держкомземі України, про що у Державному реєстрі земель вчинено запис від 01.10.2010 за № 041017200147.

7) У грудні 2019 року ФОП Ананко В.М. здійснив забудову орендованої земельної ділянки.

8) Так, 20.12.2019 Департаментом ДАБІ зареєстровано подану ФОП Ананком В.М. декларацію ДЦ №141193540669 про готовність об`єкта до експлуатації, а саме - сторожки, загальною площею 21,5 кв.м., за адресою Донецька область, Слов`янський район, м. Миколаївка, вулиця Ювілейна, будинок 8А. В декларації про готовність об`єкта до експлуатації зазначено, що документом, який засвідчує право власності чи користування земельною ділянкою є Договір оренди.

9) Далі, на підставі звернення ФОП Ананка В.М. від 09.01.2020, Державним реєстратором Булошник І.О. було прийняте рішення про державну реєстрацію за заявником права власності (з відкриттям розділу) на вказане нерухоме майно, тобто сторожку, загальною площею 21,5 кв.м. Згідно інформаційної довідки № 225931549 від 29.09.2020 з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єктів нерухомого майна, підставами виникнення права власності ФОП Ананка В.М. на вказаний об`єкт є декларація про готовність об`єкта до експлуатації ДЦ № 141193540669, видана 20.12.2019 Департаментом ДАБІ.

10) Таким чином із наведених обставин слідує, що на належній Позивачеві земельній ділянці Відповідачем було побудовано нерухоме майно, право власності на яке, офіційно визнано державою.

11) В той же час, відповідно до частини четвертої статті 26 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» право на забудову земельної ділянки реалізується її власником або користувачем за умови використання земельної ділянки відповідно до вимог містобудівної документації. Частиною першою статті 95 Земельного кодексу України, зокрема, передбачено право землекористувачів споруджувати жилі будинки, виробничі та інші будівлі і споруди, якщо інше не передбачено законом або договором. Частиною ж першою статті 25 Закону України «Про оренду землі» визначено, що орендар земельної ділянки має право за письмовою згодою орендодавця зводити в установленому законодавством порядку жилі, виробничі, культурно-побутові та інші будівлі і споруди та закладати багаторічні насадження.

12) Пунктом 17 Договору оренди чітко передбачено, що самовільна забудова орендованої земельної ділянки забороняється. Окремого дозволу для ФОП Ананка В.М. на забудову земельної ділянки матеріали цієї справи не містять.

13) З викладено слід дійти висновку, що Відповідачем внаслідок внесення недостовірних відомостей до декларації ДЦ № 141193540669 про готовність об`єкта до експлуатації щодо наявності в нього права на забудову належної Позивачеві земельної ділянки було порушено умови пункту 17 Договору оренди, статті 95 Земельного кодексу України та статті 25 Закону України «Про оренду землі», що в свою чергу призвело до порушення прав Миколаївської міськради як власника земельної ділянки.

14) Відповідно до частин другої-третьої статті 152 Земельного кодексу України, власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його права на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: визнання прав; відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; визнання угоди недійсною; визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; відшкодування заподіяних збитків; застосування інших, передбачених законом, способів.

15) Згідно з частиною 10 статті 39 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», саме замовник несе відповідальність за повноту та достовірність даних, зазначених у поданій ним декларації про готовність об`єкта до експлуатації, та за експлуатацію об`єкта без зареєстрованої декларації або сертифіката.

16) Абзацом 7 пункту 22 Порядку прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об`єктів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 13.04.2011 № 461 (далі Порядок № 461), у разі виявлення органом державного архітектурно-будівельного контролю недостовірних даних (встановлення факту, що на дату реєстрації декларації інформація, яка зазначалася в ній, не відповідала дійсності, та/або виявлення розбіжностей між даними, зазначеними у декларації), наведених у зареєстрованій декларації, які є підставою вважати об`єкт самочинним будівництвом, зокрема, якщо він збудований або будується на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без документа, який дає право виконувати будівельні роботи, чи належно затвердженого проекту або будівельного паспорта, реєстрація такої декларації підлягає скасуванню органом державного архітектурно-будівельного контролю.

17) З огляду на наведені положення, а також установлені обставини справи заявлена Позивачем вимога про визнання недійсною та скасування оспорюваної декларації є обґрунтованою, а тому підлягає задоволенню.

18) Відповідно до пункту 1 частини першої статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

19) Згідно зі статтею 331 Цивільного кодексу України право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна) та його прийняття до експлуатації.

20) Враховуючи попередній висновок про задоволення вимоги про визнання недійсною та скасування декларації про готовність об`єкта до експлуатації, в силу положень статті 376 Цивільного кодексу України спірна сторожка має статус об`єкту самочинного будівництва, державна реєстрація прав на який законодавством не передбачена, а тому вимога Миколаївської міськради про скасування рішення Державного реєстратора також є обґрунтованою і підлягає задоволенню.

21) Доводи Відповідача про те, що Позивач надав згоду на забудову спірної земельної ділянки шляхом укладання Договору оренди, адже у пункті 15 договору встановлено, що вона передається в оренду для розміщення та експлуатації стоянки автомобілів є безпідставними, адже предметом спору у цій справі є порушення процедури забудови земельної ділянки, а не її функціонального використання.

22) Аргументи ж Відповідача про те, що Позивач погодився на розміщення нерухомого майна на земельній ділянці шляхом укладання договору про пайову участь в розвитку інфраструктури міста Миколаївка також є безпідставними, оскільки під час розгляду даної справи установлено, що відповідний договір не був підписаний з боку Позивача, а факт сплати Відповідачем грошових коштів в сумі 1 075, 00 грн із призначенням платежу «надходження коштів пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту» не свідчить про його укладення. Крім того, листом від 24.01.2020 Відповідача було повідомлено про те, що стаття 40 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», якою було передбачено укладання договору про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту, наразі є виключеною.

Касаційна скарга

5. Не погодившись із судовими рішеннями, Відповідач звернувся до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій просить їх скасувати і прийняти нове рішення про відмову у задоволенні позову.

АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Узагальнені доводи касаційної скарги

6. Скаржник стверджує, що рішення судів попередніх інстанцій ухвалені з неправильним застосуванням статей 24, 26, 31, 39 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», статей 1, 3, 4 Закону України «Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності», пунктів 17, 18, 19 Порядку № 461 та без урахування висновків Верховного Суду щодо правильного застосовування вказаних норм права у подібних правовідносинах, які наведено у постанові Касаційного господарського суду від 14.06.2022 у справі № 905/981/21.

7. Відповідач пояснює, що судами попередніх інстанцій не було враховано того, що для реєстрації декларації про готовність об`єкта до експлуатації ним були виконані усі вимоги наведених вище приписів матеріального права і подані усі документи, що цими нормами вимагаються. Внесення відомостей про право на забудову земельної ділянки до декларації про готовність об`єкта до експлуатації чинним законодавством не вимагається, а тому висновки судів попередніх інстанцій про обов`язкову наявність такої є необґрунтованими і такими, що зроблені з порушенням статті 236 Господарського процесуального кодексу України. Скаржник наполягає, що у формі декларації у розділі «Відомості щодо земельної ділянки» замовник має вказати документ, який посвідчує право на земельну ділянку і інформацію про такий документ (Договір оренди) ФОП Ананком В.М. було зазначено. Більше того, висновки судів про те, що орендар повинен був отримати від орендодавця будь-який дозвіл для зведення сторожки на орендованій земельній ділянці є помилковими, адже наявність такої будівлі прямо передбачається нормами ДБН В.2.3-15:2007 «Автостоянки і гаражі легкових автомобілів» і затвердженими ще у 2011 році містобудівними умовами та обмеженнями.

Ураховуючи наведене Відповідач стверджує, що висновки судів попередніх інстанцій про те, що збудована ФОП Ананком В.М. сторожка має ознаки самочинного будівництва є безпідставними та такими, що зроблені з неправильним тлумаченням положень статті 376 Цивільного кодексу України, статті 95 Земельного кодексу України і пункту 17 Договору оренди. У цій частині акцентує також на неврахуванні судами обставин того, що обраний Позивачем у даній справі спосіб захисту є неналежним, що підтверджується висновками Великої Палати Верховного Суду, які були наведені у постанові від 07.04.2020 у справі № 916/2791/13, і які враховані Касаційним господарським судом у вже згаданій вище постанові від 14.06.2022 у справі № 905/981/21.

8. Окрім зазначеного скаржник також наголошує на допущеному судом апеляційної інстанції порушенні приписів статті 120 Господарського процесуального кодексу України, яке полягає у неналежному повідомленні Відповідача про дату, час та місце розгляду цієї справи. Заявник касаційної скарги пояснює, що викладена в оскаржуваній постанові інформація про те, що представник ФОП Ананка В.М. адвокат Дергачов В.С. 05.09.2022 отримав ухвалу суду від 10.08.2022 про призначення судового засідання на 13.09.2022 не відповідає дійсності, адже у період з 21.08.2022 до 10.09.2022 вказаний представник перебував в Угорщині, а тому отримати згадану ухвалу ніяк не міг; сам же ФОП Ананко В.М. ухвалу суду від 10.08.2022 також не отримував, що судом у постанові відмічено підставно. В порядку частини шостої статті 120 Господарського процесуального кодексу України про дату, час і місце судового засідання суд апеляційної інстанції міг повідомити представника Відповідача за допомогою телефону чи електронної пошти, проте цього не зробив, а за таких обставин ФОП Ананко В.М. вважається таким, що не повідомлений про розгляд справи належним чином, що є підставою скасування оскаржуваної постанови.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Оцінка аргументів учасників справи і висновків судів попередніх інстанцій

9. Відповідно до частини першої статті 300 Господарського процесуального кодексу України (далі ГПК України), переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

10. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду (за відсутності представників учасників справи) заслухав суддю-доповідача, дослідив наведені у касаційній скарзі доводи, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевірив на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судами попередніх інстанції норм матеріального та процесуального права та вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке.

11. Однією з підстав касаційного оскарження у цій справі є пункт 1 частини другої статті 287 ГПК України.

12. Згідно з вказаним пунктом підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

13. Тобто, відповідно до положень цієї норми, касаційний перегляд з указаних підстав може відбутися за наявності таких складових:

(1) суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Верховного Суду;

(2) спірні питання виникли у подібних правовідносинах.

14. Згідно з правовим висновком Великої Палати Верховного Суду, який було сформульовано у постанові від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19, для цілей застосування приписів процесуального закону, в яких вжитий термін «подібні правовідносини», зокрема і вказаного вище пункту 1 частини 2 статті 287 ГПК України, таку подібність слід оцінювати за змістовим, суб`єктним та об`єктним критеріями.

При цьому, з-поміж цих критеріїв змістовий (оцінювання спірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов`язків учасників) є основним, а два інші - додатковими.

Подібність правовідносин суд касаційної інстанції визначає з урахуванням обставин кожної конкретної справи. Це врахування слід розуміти як оцінку подібності насамперед змісту спірних правовідносин (обставин, пов`язаних із правами й обов`язками сторін спору, регламентованими нормами права чи умовами договорів), а за необхідності, зумовленої специфікою правового регулювання цих відносин, - також їх суб`єктів (видової належності сторін спору) й об`єктів (матеріальних або нематеріальних благ, щодо яких сторони вступили у відповідні відносини).

15. Водночас колегія суддів суду касаційної інстанції зазначає, що слід виходити також з того, що підставою для касаційного оскарження є неврахування висновку Верховного Суду саме щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції на обґрунтування мотивувальної частини постанови. Саме лише зазначення у постанові Верховного Суду норми права також не є його правовим висновком про те, як саме повинна застосовуватися норма права у подібних правовідносинах.

Не можна посилатися на неврахування висновку Верховного Суду як на підставу для касаційного оскарження, якщо відмінність у судових рішеннях зумовлена не неправильним (різним) застосуванням норми, а неоднаковими фактичними обставинами справ, які мають юридичне значення.

16. Проаналізувавши обставини правовідносин у даній справі та у справах, на неврахування правових висновків в яких посилається скаржник у касаційній скарзі, суд касаційної інстанції дійшов висновку, що правовідносини у порівнюваних справах не є подібними, тому підстави для врахування правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 14.06.2022 у справі № 905/981/21 і від 07.04.2020 у справі № 916/2791/13 відсутні з огляду на таке.

17. Предметом спору у справі № 905/981/21 були вимоги Миколаївської міської ради про визнання недійсною та скасування декларації про готовність об`єкта до експлуатації та визнання недійсним та скасування рішення державного реєстратора про реєстрацію права власності за Фізичною особою-підприємцем Цубирою М.С. (далі ФОП Цубира М.С.) права власності на нерухоме майно, з огляду на порушення права позивача як власника земельної ділянки, наданій відповідачу для розташування торгівельного павільйону, на якій відповідачем здійснено будівництво об`єкта нерухомого майна (громадської будівлі для роздрібної торгівлі) за відсутності погодження із власником землі.

Суд першої інстанції у справі № 905/981/21, задовольняючи позовні вимоги, дійшов висновку про обґрунтованість підстав для задоволення позову, установивши обставини стосовно того, що за сукупністю положень статті 95 Земельного кодексу України, статті 25 Закону України «Про оренду землі» та пункту 17, укладеного між сторонами договору оренди землі від 09.11.2010, ФОП Цубирі М.С. було заборонено самовільно забудовувати земельну ділянку та отримання дозволу від позивача на забудову було обов`язковою умовою для здійснення відповідачем будівництва і внесення відомостей про право забудови землі в декларацію. Однак, відповідний дозвіл власника землі - Миколаївської міської ради на забудову земельної ділянки в матеріалах справи відсутній.

Суд апеляційної інстанції, скасовуючи рішення місцевого суду та відмовляючи у задоволенні позовних вимог, дійшов висновку, що суд першої інстанції не звернув увагу, що відповідно до статті 24 Закону України від 20.04.2000 № 1699-ІІІ «Про планування і забудову територій» (в редакції, чинної на дату спірних правовідносин) у разі прийняття сільською, селищною чи міською радою рішення про надання земельної ділянки із земель державної чи комунальної власності для розміщення об`єкта містобудування в порядку, визначеному земельним законодавством, зазначене рішення одночасно є дозволом на будівництво цього об`єкта.

18. За наслідками касаційного перегляду справи № 905/981/21, постановою Касаційного господарського суду від 14.06.2022 постанову апеляційного господарського суду було скасовано, а справу направлено на новий розгляд до суду попередньої інстанції.

Направляючи справу № 905/981/21 на новий розгляд суд касаційної інстанції виснував, що наведені вище висновки суду апеляційної інстанції є передчасними з урахуванням, зокрема, того, що за умовами укладеного між Миколаївської міською радою і ФОП Цубирою М.С. договору оренди землі від 09.11.2010, земельну ділянку без розташування на ній об`єктів нерухомого майна, передано в оренду відповідачеві для функціонування торгівельного павільйону для роздрібної торгівлі та комерційних послуг, а не громадської будівлі для роздрібної торгівлі, право власності на яку було зареєстровано за орендарем.

Суд касаційної інстанції відмітив, що за вказаних обставин при розгляді цього спору підлягали врахуванню висновки Верховного Суду, які викладено у постанові від 08.04.2020 у справі № 202/3788/18, згідно яких «відповідно до частини 1 статті 181 Цивільного кодексу України до нерухомих речей (нерухоме майно, нерухомість) належать земельні ділянки, а також об`єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення. Згідно з частиною 2 зазначеної статті рухомими речами є речі, які можна вільно переміщувати у просторі.

Відповідно до частини 2 статті 28 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» тимчасова споруда торговельного, побутового, соціально-культурного чи іншого призначення для здійснення підприємницької діяльності - одноповерхова споруда, що виготовляється з полегшених конструкцій з урахуванням основних вимог до споруд, визначених технічним регламентом будівельних виробів, будівель і споруд, і встановлюється тимчасово, без улаштування фундаменту. Тимчасова споруда для здійснення підприємницької діяльності може мати закрите приміщення для тимчасового перебування людей (павільйон площею не більше 30 квадратних метрів по зовнішньому контуру) або не мати такого приміщення.

Частиною 7 статті 28 цього Закону передбачено, що розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності здійснюється в порядку, встановленому центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері містобудування.

У Державному класифікаторі будівель та споруд ДК 018-2000, затвердженому наказом Державного комітету стандартизації, метрології та сертифікації України від 17.08.2000 № 507, міститься визначення терміну «будівля», їх перелік та класифікація - тимчасова споруда до будівель не належить і не є нерухомістю»

Оскільки наведені висновки Верховного Суду судом апеляційної інстанції враховано не було, Касаційний господарський суд для їхнього врахування (при установленні усіх обставин) направив справу № 905/981/21 на новий розгляд.

Окремо суд касаційної інстанції також відмітив про необхідність урахування судом попередньої інстанції на новому розгляді висновків Великої Палати Верховного Суду, що були викладені у постанові від 07.04.2020 у справі № 916/2791/13, зокрема, в частині обраного позивачем способу захисту.

19. З наведеного вбачається, що висновків стосовно застосування положень Порядку № 461, норм ДБН В.2.3-15:2007 «Автостоянки і гаражі легкових автомобілів» зазначена постанова не містить. Належність же обраного позивачем у справі № 905/981/21 способу захисту суду попередньої інстанції ще належить установити на новому розгляді з урахуванням фактичних обставин тієї справи, а тому аргументи скаржника про те, що висновки суду касаційної інстанції у справі № 905/981/21 підтверджують позицію Відповідача у справі № 905/715/21 є безпідставними.

Вище судом касаційної інстанції вже було зазначено, що підставою для касаційного оскарження є неврахування висновку Верховного Суду саме щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції на обґрунтування мотивувальної частини постанови. Саме лише зазначення у постанові Верховного Суду норми права також не є його правовим висновком про те, як саме повинна застосовуватися норма права у подібних правовідносинах.

Оскільки у поданій до Касаційного господарського суду касаційній скарзі ФОП Ананко В.М. чітко не вказує про те, якого саме висновку Верховного Суду із постанови від 14.06.2022 у справі № 905/981/21 не було враховано судом апеляційної інстанції у справі № 905/715/21, як не зазначає він і того в чому полягає подібність «спірних» правовідносин у порівнюваних справах, посилання Відповідача в якості підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України на постанову Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у справі № 905/981/21 колегією суддів визнаються безпідставними та необґрунтованими.

20. В свою чергу предметом позову у справі № 916/2791/13 були вимоги заступника прокурора Приморського району м. Одеси в інтересах держави в особі Одеської міської ради, Виконавчого комітету Одеської міської ради, Інспекції державного архітектурно-будівельного контролю в Одеській області до Публічного акціонерного товариства «Туристично-виробнича фірма «Чорне море» про зобов`язання відповідача знести самовільно побудовану споруду, а саме приміщення паркінгу, яке знаходиться на території, прилеглій до житлових будинків.

Позовні вимоги у справі № 916/2791/13 були мотивовані доводами про те, що відповідач розпочав будівельні роботи без відповідного дозволу та оформлення документів на будівництво, а виданий Інспекцією державного архітектурно-будівельного контролю в Одеській області дозвіл є незаконним, оскільки стосується будівельних робіт з реконструкції двоповерхової частини готелю з надбудовою поверху, у той час як за цією адресою знаходиться двоповерховий житловий будинок з квартирами приватної власності, власники яких не надавали згоду на будь-яку реконструкцію; земельна ділянка, на якій самочинно споруджено будівлю, на момент початку робіт не була передана ні у власність, ні в користування відповідача. При цьому відповідач уклав договір оренди земельної ділянки, у пункті 4 якого встановлено обмеження з використання земельної ділянки у вигляді заборони будівництва на ній. Спірними спорудами, які знаходяться впритул до п`яти житлових будівель, зайнято ділянку, необхідну для їх належного обслуговування та експлуатації. Самовільно побудована відповідачем споруда функціонує, проте не прийнята в експлуатацію в порядку, визначеному чинним законодавством.

Відмовляючи у задоволенні вказаних позовних вимог господарський суд першої інстанції виходив з того, що наразі відсутні правові підстави для застосування до спірних правовідносин приписів статті 376 Цивільного кодексу України, оскільки відповідач отримав свідоцтво про право власності на спірну торговельно-допоміжну прибудову. Тобто, факт набуття Публічним акціонерним товариством «Туристично-виробнича фірма «Чорне море» права власності на об`єкт нерухомого майна виключає можливість знесення такого об`єкту нерухомості в порядку, установленому для самочинно побудованих об`єктів, адже такий факт, навіть якщо будівництво такого майна було самочинним, дозволяє зробити висновок про втрату правового режиму такого майна як самочинного.

За наслідками перегляду справи № 916/2791/13 в апеляційному порядку судом апеляційної інстанції було підтримано висновки місцевого господарського суду по суті спору, однак констатовано, що вимоги позову в частині позовних вимог в інтересах держави в особі Інспекції державного архітектурно-будівельного контролю в Одеській області належить розглядати в порядку адміністративного судочинства, а тому провадження у справі в цій частині закрито.

21. Переглянувши рішення судів попередніх інстанцій Велика Палата Верховного Суду (постанова від 07.04.2020) наведені вище висновки визнала такими, що зроблені з неправильним застосування правових норм і зазначила, що реєстрація права власності на самочинне будівництво за особою, що здійснила самочинне будівництво, не змінює правовий режим такого будівництва, як самочинного, з метою застосування, зокрема, положень частини четвертої статті 376 Цивільного кодексу України.

З урахуванням цього Велика Палата Верховного Суду відмітила, що оскільки суди, приймаючи рішення у справі № 916/2791/13, помилково виходили із неможливості знесення об`єкта нерухомості, на який зареєстровано право власності, у порядку, встановленому для самочинно побудованих об`єктів, вони (відповідно) не надали оцінки наявним у ній доказам та не встановили обставини щодо відповідності чи невідповідності спірного об`єкта встановленим законодавчо ознакам самочинності, які є істотними для правильного вирішення цього спору, а відтак такі дії належить вчинити на новому розгляді даної справи.

22. З наведеного вбачається, що спірні правовідносини, які розглядалися у справі № 916/2791/13, і щодо яких судом касаційної інстанції надавались відповідні висновки, стосувались можливості / неможливості застосування приписів частини четвертої статті 376 Цивільного кодексу України (знесення) до самочинно збудованого об`єкта, право власності на який зареєстровано за особою, що здійснила таке будівництво. При цьому, обставини самочинності такого будівництва у справі № 916/2791/13 ще належить встановити на її новому розгляді.

Жодних висновків про належну кількість документів, які подаються для реєстрації декларації про готовність об`єкта до експлуатації, про застосування норм ДБН В.2.3-15:2007 «Автостоянки і гаражі легкових автомобілів», про відсутність обов`язку отримувати дозвіл на будівництво і тп постанова Великої Палати Верховного Суду від 07.04.2020 у справі № 916/2791/13 не містить. Не надавалися судом касаційної інстанції у вказаній постанові і висновки про те, що спосіб захисту, який обраний Позивачем у справі № 905/715/21 є неналежним чи неефективним.

Крім цього, у тексті касаційної скарги Відповідач знову ж таки не вказує, якого саме висновку Верховного Суду із постанови від 07.04.2020 у справі № 916/2791/13 не було враховано судом апеляційної інстанції у справі № 905/715/21, в чому полягає подібність «спірних» правовідносин у порівнюваних справах, а тому (як і у випадку зі справою № 905/981/21) посилання ФОП Ананка В.М. в якості підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України на постанову Великої Палати Верховного Суду у справі № 916/2791/13 колегією суддів Касаційного господарського суду визнаються безпідставними і відхиляються.

23. Відповідно до прецедентної практики Європейського суду з прав людини (далі ЄСПЛ), право на суд, одним з аспектів якого є право доступу до суду, не є абсолютним і може підлягати обмеженням, зокрема щодо умов прийнятності скарг, оскільки право на доступ до суду за своєю природою потребує регулювання державою. Кожна держава встановлює правила судової процедури, зокрема й процесуальні заборони та обмеження, зміст яких - не допустити безладного перебігу судового процесу (рішення ЄСПЛ від 20.05.2010 у справі «Пелевін проти України»).

Умови прийнятності касаційної скарги за змістом норм законодавства можуть бути більш суворими, ніж для звичайної заяви. Зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, процесуальні процедури у суді можуть бути більш формальними, особливо, якщо провадження здійснюється судом після їх розгляду судом першої, а потім судом апеляційної інстанції (рішення ЄСПЛ у справах: «Levages Prestations Services v. France» від 23.10.1996; «Brualla Gomes de la Torre v. Spain» від 19.12.1997).

24. Як вказала об`єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду в ухвалі від 27.11.2018 у справі № 910/4647/18, право на касаційне оскарження не є безумовним, а тому встановлення законодавцем процесуальних фільтрів доступу до касаційного суду не є обмеженням в отриманні судового захисту, оскільки це викликано виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати сталість та єдність судової практики, а не можливість проведення «розгляду заради розгляду». При цьому процесуальні обмеження зазвичай вводяться для забезпечення ефективності судочинства, а право на доступ до правосуддя, як відомо, не є абсолютним правом, і певні обмеження встановлюються законом з урахуванням потреб держави, суспільства чи окремих осіб.

25. Згідно з пунктом 5 частини 1 статті 296 ГПК України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини 2 статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

Зазначена норма процесуального права спрямована на формування усталеної судової практики вирішення господарських спорів, що виникають із подібних правовідносин, а її застосування судом касаційної інстанції свідчитиме про дотримання принципу правової визначеності.

26. Зважаючи на те, що постанови Верховного Суду, на які посилається скаржник у касаційній скарзі в обґрунтування наявності підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, для касаційного оскарження судових рішень, прийняті касаційним судом у неподібних справі № 905/715/21 правовідносинах, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, на підставі наведеного вище пункту 5 частини першої статті 296 ГПК України, дійшла висновку про закриття касаційного провадження за касаційною скаргою ФОП Ананка В.М. у даній справі в частині цієї підстави.

27. Як вже зазначалося вище ще однією підставою касаційного оскарження судових рішень скаржником визначено приписи пункту 4 частини другої статті 287 ГПК України, а саме неналежне повідомлення Відповідача про розгляд цієї справи судом апеляційної інстанції.

28. Проте, розглянувши доводи касаційної скарги у цій частині і перевіривши дотримання судом попередньої інстанції вимог статті 120 ГПК України, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду жодних порушень вказаного припису у діях апеляційного господарського суду не вбачає з огляду на таке.

29. Частинами другою, третьою статті 120 ГПК України передбачено, що суд повідомляє учасників справи про дату, час і місце судового засідання чи вчинення відповідної процесуальної дії, якщо їх явка є не обов`язковою. Виклики і повідомлення здійснюються шляхом вручення ухвали в порядку, передбаченому цим Кодексом для вручення судових рішень.

Суд викликає або повідомляє експерта, перекладача, спеціаліста, а у випадках термінової необхідності, передбачених цим Кодексом, - також учасників справи телефонограмою, телеграмою, засобами факсимільного зв`язку, електронною поштою або повідомленням через інші засоби звязку (зокрема мобільного), які забезпечують фіксацію повідомлення або виклику (частина шоста статті 120 ГПК України).

Відповідно до частини сьомої статті 120 ГПК України учасники судового процесу зобов`язані повідомляти суд про зміну свого місцезнаходження чи місця проживання під час розгляду справи. У разі відсутності заяви про зміну місця проживання ухвала про повідомлення чи виклик надсилається учасникам судового процесу, які не мають офіційної електронної адреси, та за відсутності можливості сповістити їх за допомогою інших засобів зв`язку, які забезпечують фіксацію повідомлення або виклику, за останньою відомою суду адресою і вважається врученою, навіть якщо відповідний учасник судового процесу за цією адресою більше не знаходиться або не проживає.

30. З матеріалів цієї справи убачається, що ухвала Східного апеляційного господарського суду від 10.08.2022, якою суд повідомляв про дату, час і місце судового засідання, була завчасно направлена ФОП Ананку В.М. і його представникові адвокату Дергачову В.С.

31. Згідно з інформацією розміщеної на офіційному сайті АТ «Укрпошта», копія ухвали Східного апеляційного господарського суду від 10.08.2022 була отримана представником ФОП Ананка В.М. адвокатом Дергачовим В.С. 05.09.2022. Сам ФОП Ананко В.М. у точці видачі ухвалу не отримував.

32. Пунктом 4 частини шостої статті 242 ГПК України встановлено, що днем вручення судового рішення є день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати копію судового рішення чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, повідомленою цією особою суду. Частиною ж сьомою цієї статті визначено, що якщо копію судового рішення вручено представникові, вважається, що його вручено й особі, які він представляє.

33. При цьому, відповідно до правового висновку Великої Палати Верховного Суду, яку наведено у постанові від 25.04.2018 у справі № 800/547/17 направлення листів рекомендованою кореспонденцією на дійсні адреси є достатнім для того, щоб вважати повідомлення належним. Отримання зазначених листів адресатом перебуває поза межами контролю відправника (у цьому випадку суду).

34. З викладеного слідує, що судом апеляційної інстанції при повідомленні Відповідача про розгляд цієї справи було дотримано усіх вимог наведених вище приписів ГПК України, адже копію ухвали про призначення судового засідання було завчасно направлено на адреси самого ФОП Ананка В.М. та його представника Дергачова В.С. Більше того, останній згідно з інформацією АТ «Укрпошта» надіслану судом копію ухвали отримав.

35. Так, дійсно, згідно із доданими до касаційної скарги документами адвокат Дергачов В.С. у період з 21.08.2022 до 10.09.2022 перебував поза межами України, однак у суду апеляційної інстанції такої інформації не було, а навпаки була інформація про те, що згадана особа повідомлена про розгляд справи належним чином. Крім цього, як вже вказано вище, копія ухвали про призначення судового засідання була направлена судом і ФОП Ананку В.М. за вказаною в апеляційній скарзі адресою, а тому в розумінні статей 120, 242 ГПК України він особисто вважається повідомлений про розгляд цієї справи належним чином.

36. Окремо варто відмітити і те, що апеляційний перегляд судового рішення місцевого господарського суду у цій справі був ініційований саме Відповідачем, а тому останній мав цікавитися ходом судового розгляду, проявляти відповідну процесуальну ініціативу. Інформація про стан судових справ є відкритою і кожна заінтересована особа може дізнатися про прийняті судом рішення за допомогою контакт-центру суду та/або за допомогою Єдиного державного реєстру судових рішень.

У рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Чірікоста і Віола проти Італії» зазначено, що сторона, яка задіяна в ході судового розгляду справи, зобов`язана з розумним інтервалом часу сама цікавитися провадженням її справи, добросовісно користуватися належними їй процесуальними правами та неухильно виконувати процесуальні обов`язки, оскільки одним із критеріїв «розумності строку» є саме поведінка заявника. Суд покладає на заявника обов`язок демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, які безпосередньо його стосуються, утримуватися від виконання заходів, що затягують провадження у справі, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для пришвидшення процедури слухання.

37. Щодо ж аргументів скаржника про те, що суд міг сповістити його про розгляд справи за допомогою альтернативних засобів зв`язку, то варто вказати, що за приписом частини одинадцятої статті 242 ГПК України у випадку розгляду справи за матеріалами в паперовій формі судові рішення надсилаються в паперовій формі рекомендованим листом з повідомленням про вручення. Наведеними ж вище положеннями статті 120 ГПК України передбачено, що повідомлення учасника справи телефонограмою чи електронною поштою можливе у передбачених цим Кодексом випадках термінової необхідності, в той час як скаржник наявності таких випадків жодним чином не обґрунтовує.

38. Звідси зазначена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 4 частини другої статті 287 ГПК України, не отримала підтвердження під час касаційного провадження і з огляду на це касаційна скарга ФОП Ананка В.М. визнається необґрунтованою і задоволенню не підлягає.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

39. Зважаючи на те, що підстава для касаційного оскарження, передбачена у пункті 1 частини другої статті 287 ГПК України, не отримала підтвердження після відкриття касаційного провадження, суд касаційної інстанції відповідно до пункту 5 частини першої статті 296 цього Кодексу дійшов висновку про необхідність закриття касаційного провадження у справі № 905/715/21, відкритого за касаційною скаргою Відповідача на постанову Східного апеляційного господарського суду від 13.09.2022 і рішення Господарського суду Донецької області від 16.12.2021, з цієї підстави.

40. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

41. Згідно з положеннями статті 309 ГПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

42. Взявши до уваги викладене, касаційну скаргу ФОП Ананка В.М. в частині підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 4 частини другої статті 287 ГПК України, слід залишити без задоволення, а оскаржувані рішення і постанову - без змін.

Судові витрати

43. В порядку приписів статті 129 ГПК України судові витрати за подання касаційної скарги залишаються за скаржником.

Керуючись статтями 296, 300, 301, 306, 308, 309, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційне провадження у справі № 905/715/21 за касаційною скаргою Фізичної особи-підприємця Ананка Віктора Миколайовича в частині підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України, закрити.

2. Касаційну скаргу Фізичної особи-підприємця Ананка Віктора Миколайовича в частині підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 4 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України, залишити без задоволення, а постанову Східного апеляційного господарського суду від 13 вересня 2022 року і рішення Господарського суду Донецької області від 16 грудня 2021 року у справі № 905/715/21 залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Случ О.В.

Судді Волковицька Н.О.

Могил С.К.