Рішення

від 27.02.2023 по справі 755/6325/21

ДНІПРОВСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД МІСТА КИЄВА

Справа №:755/6325/21

Провадження № 2/755/764/23

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

"27" лютого 2023 р. Дніпровський районний суд м. Києва в складі:

головуючого судді - Катющенко В.П.

при секретарях - Яхно П.А.

за участю: представника позивача - Микитенко О.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні, в залі суду, в приміщенні Дніпровського районного суду м. Києва, цивільну справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Геліос» до ОСОБА_1 , Адвокатського об`єднання «Квантум», Товариства з обмеженою відповідальністю «Лисичанський пивоварний завод» про визнання договору про відступлення прав вимоги недійсним, -

В С Т А Н О В И В:

Позивач, ТОВ «Фінансова компанія «Геліос», звернувся до Дніпровського районного суду м. Києва з позовом, в якому просить суд: визнати недійсним Договір про відступлення вимоги від 04.01.2020, укладений між ОСОБА_1 , Адвокатським об`єднанням «Квантум» та Товариством з обмеженою відповідальністю «Лисичанський пивоварний завод»; судові витрати покласти на відповідачів.

В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на те, що рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 23.05.2013 у справі № 2-2725/2011 задоволено позов ПАТ «Кредитпромбанк» до ВАТ «Агромаш» та ОСОБА_1 про солідарне стягнення заборгованості у загальній сумі 45 411 984,35 грн за кредитним договором № 08/29/06/КЛТ від 18.08.2006 та договором поруки № 08/29/ПОЗ/06-ПЛТ від 18.08.2006. На виконання рішення суду Дніпровським районним судом м. Києва видано виконавчий лист №2-2725/2011 від 13.11.2013 щодо стягнення з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Кредитпромбанк» 45 411 984,35 грн, на підставі якого 30.12.2013 Відділом примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України було відкрито виконавче провадження № 41386995. У зв`язку із відступленням права вимоги за зазначеними зобов`язаннями, ухвалами Дніпровського районного суду м. Києва у справі № 2-2725/2011(1) від 06.06.2016 замінено сторону виконавчого провадження (стягувача) з ПАТ «Кредитпромбанк» на ПАТ «Дельта банк», а від 22.10.2020 - замінено стягувача у виконавчому листі з ПАТ «Дельта банк» на Позивача. Постановою старшого державного виконавця ВПВР ДДВС МЮУ Сіренко С.В. від 28.09.2020 у виконавчому провадженні №41386995 виконавчий лист повернуто стягувачу із відміткою про залишок заборгованості за виконавчим документом у розмірі 45 398 157,83 грн. Постановою приватного виконавця виконавчого округу м. Києва Д`яченко Є.С. від 11.11.2020 відкрито виконавче провадження за № 63571975 з примусового виконання виконавчого листа про стягнення з ОСОБА_1 на користь позивача залишку заборгованості в сумі 45 398 157,83 грн. Підсумовуючи, позивач є кредитором ОСОБА_1 на загальну суму 45 398 157,83 грн. У ході виконавчого провадження №63571975 приватним виконавцем було виявлено, що 04.01.2020 ОСОБА_1 було укладено з Адвокатським об`єднанням «Квантум» та Товариством з обмеженою відповідальністю «Лисичанський пивоварний завод» договір про відступлення вимоги (далі - «договір цесії»). За умовами договору цесії ОСОБА_1 відступив права вимоги грошової заборгованості до ТОВ «ЛПЗ» за договорами, укладеними між ними, на користь АО «Квантум» у сумі: 450 000,00 грн. за генеральним договором № 1 про фінансову допомогу від 01.11.2011, право на стягнення яких підтверджене рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 15.04.2014 у справі № 755/8833/14-ц; 4 445 000,00 грн. за генеральним договором № 2 про фінансову допомогу від 01.12.2011, право на стягнення яких підтверджене рішенням Дніпровського районного суду м. Києва ід 16.04.2014 у справі № 755/8961/14-ц. Позивач вважає, що договір цесії спрямований на уникнення звернення стягнення на майнові права ОСОБА_1 у виконавчому провадженні, у зв`язку з чим договір цесії є фіктивним правочином, який підлягає визнанню недійсним у судовому порядку.

По-перше, позивач вказує на те, що на момент укладення договору цесії щодо ОСОБА_1 було не лише відкрито виконавче провадження №41386995, а й винесено постанову про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження від 04.03.2014, якою на все рухоме та нерухоме майно ОСОБА_1 було накладено арешт з забороною його відчужувати. При цьому ОСОБА_1 був обізнаний про відкрите щодо нього виконавче провадження №41386995, що підтверджується матеріалами провадження та іншими допустимими доказами, зокрема: супровідним листом №13-0-35-4370/5-959/3 від 30.12.2013, надісланим відповідно до вимог ст. 31 ЗУ «Про виконавче провадження» від 21.04.1999, що був чинний на момент виникнення відповідних правовідносин, рекомендованим листом, у якому ОСОБА_1 повідомлено про відкриття виконавчого провадження щодо нього, роз`яснено права та обов`язки, а також до якого було додано копію постанови про відкриття провадження; листом від 05.02.2014, у якому ОСОБА_1 повідомлено державного виконавця про факт його обізнаності щодо відкритого виконавчого провадження; ухвалою Дніпровського районного суду м. Києва від 06.06.2016 у справі № 2-2725/2011 про зміну стягувана у виконавчому провадженні; у судове засідання були запрошені сторони виконавчого провадження; постановою старшого державного виконавця ВПВР ДДВСУ Міністерства юстиції України Бішілова В.О. від 23.11.2018 про опис та арешт майна (коштів) боржника, а виконавчі дії були проведені в присутності представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 . Відповідна постанова була пред`явлена до виконання в Громадській організації «Обласна федерація кінного спорту Київщини» (код ЄДРПОУ 40454970), директором якої є сам ОСОБА_1 , а до матеріалів справи долучено звіт Громадської організації «Обласна федерація кінного спорту Київщини про здійсненні відрахування та виплати, складений особисто ОСОБА_1 . Відтак, ОСОБА_1 , укладаючи договір цесії та будучи обізнаним про відкрите щодо нього виконавче провадження, діяв всупереч постанові про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження.

По-друге, позивач посилається на те, що у ОСОБА_1 відсутнє майно, за рахунок якого він міг би відповідати за своїми зобов`язаннями перед позивачем, що підтверджується листом від 05.02.2014, у якому ОСОБА_1 повідомив страшного державного виконавця ВПВР ДВСУ Думанську А.Л. про відсутність у нього майна, на яке можна накласти стягнення, оскільки все наявне майно перебуває в заставі або заарештоване. Окрім того, державними виконавцями вчинялися дії, спрямовані на встановлення майна ОСОБА_1 , на яке може бути звернено стягнення, однак, незважаючи на проведені дії, у ході здійснення виконавчого провадження № 41386995 державними виконавцями за період з 2013 по 2020 роки не було знайдено у ОСОБА_1 майна, достатнього для погашення боргу перед позивачем, як стягувачем за виконавчим листом у справі № 2-2725/2011. Так, за вказаний період було стягнуто лише 13 826,52 грн в рахунок погашення заборгованості сумою 45 398 157,83 грн та виконавчий збір у сумі 1 382,65 грн. У свою чергу в ході виконавчого провадження №63571975 приватним виконавцем вчинялися інші дії, спрямовані на встановлення майна ОСОБА_1 , на яке може бути звернено стягнення, однак дії виконавців не дали свого результату, оскільки на виявлене майно ОСОБА_1 накладені обтяження. Таким чином, у ході здійснення виконавчого провадження № 63571975 приватним виконавцем не було знайдено у ОСОБА_1 майна, достатнього для погашення боргу перед позивачем, як стягувачем за виконавчим листом у справі № 2-2725/2011, відтак, у власності ОСОБА_1 відсутнє майно, вартість якого дорівнює сумі боргу та на яке можна звернути стягнення.

По-третє, позивач зазначив про неможливість примусового виконання рішення суду щодо ОСОБА_1 в ході виконавчих проваджень, що пояснюється систематичним ухиленням ОСОБА_1 від виконання рішення суду, про що свідчать, зокрема, наступні обставини: 1) після ухвалення рішення суду літом 2013 року ОСОБА_1 безоплатно відчужив свою частку в розмірі, що становила 99,9992% в статутному капіталі ТОВ «ЛПЗ», на користь майбутньої дружини ОСОБА_4 ; 2) упродовж виконавчого провадження № 41386995 ОСОБА_1 продовжував набувати у власність дороговартісні речі; 3) ОСОБА_4 у період перебування у шлюбі із ОСОБА_1 , набуто у власність ряд об`єктів нерухомого майна, які були спільною сумісною власністю подружжя, а саме: квартиру загальною площею 45,7 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 - на підставі Договору купівлі-продажу квартири з господарськими будівлями та спорудами від 25.04.2014 №281; земельну ділянку загальною площею 0,149 га, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 - на підставі Договору купівлі-продажу земельної ділянки від 27.11.2018 № 3067; земельну ділянку загальною площею 0,1944 га, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 - на підставі Договору купівлі-продажу земельної ділянки від 21.06.2019 № 625; земельну ділянку загальною площею 0,1475 га, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 - на підставі Договору купівлі-продажу земельної ділянки від 21.06.2019 № 631; житловий будинок загальною площею 79,2 кв. м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 - на підставі Договору купівлі-продажу житлового будинку від 21.06.2019 № 628; житловий будинок загальною площею 370,1 кв. м, житловою площею 88,5 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 - на підставі Договору купівлі-продажу житлового будинку від 21.06.2019 № 622. Усі перелічені вище договори купівлі-продажу містять нотаріально посвідчену згоду ОСОБА_1 на придбання у власність ОСОБА_4 зазначених об`єктів. Також ОСОБА_4 , у період перебування у шлюбі із ОСОБА_1 , набуто у власність ряд об`єктів рухомого майна, які є спільною сумісною власністю подружжя, а саме: легковий автомобіль марки MERCEDES-BENZ, модель G 63 AMG, що зареєстрований за ОСОБА_4 на підставі свідоцтва про реєстрацію ТЗ НОМЕР_1 від 21.07.2017 та договору, укладеного у СГ № 744917/000258 від 16.08.2017; легковий автомобіль марки LEXUS, модель LX570, що зареєстрований за ОСОБА_4 на підставі Договору купівлі-продажу № 1294/09/18 від 02.09.2018, що укладений у СГ № 1294/09/18 від 02.09.2018; легковий автомобіль марки MERCEDES-BENZ, модель SL400, що зареєстрований за ОСОБА_4 на підставі свідоцтва про реєстрацію ТЗ НОМЕР_2 від 27.05.2020 та Договору, укладеного у СГ № 7502/20/004779 від 14.07.2020; 09.06.2020 ОСОБА_1 було здійснено переказ 5 000 тис. дол. США на власний рахунок, відкритий у швейцарському банку, що підтверджується випискою руху коштів, наданою AT «Банк Січ» за вих. № 1856/06-1/1-БТ від 27.11.2020; через три дні з моменту подання позивачем 18.12.2020 позовної заяви про виділ частки ОСОБА_1 зі спільного майна подружжя та звернення на неї стягнення (справа №372/4418/20), між ОСОБА_4 та ОСОБА_1 , як законним представником ОСОБА_5 (син ОСОБА_1 ), було укладено договори дарування, за якими ОСОБА_4 подарувала ОСОБА_5 усі Об`єкти нерухомого майна, окрім квартири. Усі договори також були укладені за нотаріально посвідченої згоди ОСОБА_1 . Ухвалою Дніпровського районного суду м. Києва від 09.03.2021 у справі № 2-2725/2011 тимчасово обмежено ОСОБА_1 у праві виїзду за межі України у зв`язку з тривалим ухиленням від виконання Рішення суду. Відтак, ОСОБА_1 систематично ухиляється від виконання рішення суду, штучно створюючи стан неплатоспроможності. Як вказує позивач, наведений перелік обставин ухилення ОСОБА_1 від виконання рішення суду не є повним та не вичерпується переліченими вище діями чи бездіяльністю.

По-четверте позивач вказав на те, що відступлення права вимоги за договором цесії є ще одним проявом зусиль ОСОБА_1 , спрямованих на ухилення від виконання рішення суду. ОСОБА_1 понад 7 років належало право вимоги до ТОВ «ЛПЗ» щодо виплати заборгованості сумою понад 4 895 000,00 грн. без врахування інфляційних втрат та 3% річних за порушення грошового зобов`язання. Водночас, замість стягнення зазначеної суми коштів, ОСОБА_1 за договором цесії безвідплатно відчужив право вимоги на користь АО «Квантум». Відтак, відчуження права вимоги на підставі безвідплатного договору не відповідало критерію економічної обґрунтованості дій боржника, враховуючи, що внаслідок такого відчуження кількість майна, за рахунок якого боржник міг задовольнити вимоги кредитора хоча б частково, значно зменшилася, а отже оспорюваний правочин негативно вплинув на права позивача.

По-п`яте, позивач вважає, що усі сторони договору цесії є пов`язані між собою особи, яким було відомо про виконавче провадження № 41386995. Від імені ТОВ «ЛПЗ» Договір цесії підписав директор ОСОБА_6 , який перебуває на вказаній посаді з 12.02.2013, тобто з часу, коли юридичним власником ТОВ «ЛПЗ» був ОСОБА_1 . У свою чергу, ОСОБА_1 відступив право вимоги на користь пов`язаної особи - АО «Квантум». Укладаючи договір цесії, АО «Квантум» діяло в особі керуючого партнера та одного із своїх засновників ОСОБА_2 , якому належить частка в розмірі 50% статутного капіталу. ОСОБА_2 є представником ОСОБА_1 , зокрема представляв інтереси останнього у виконавчому провадженні №41386995. Окрім того, ОСОБА_2 здавна є представником ТОВ «ЛПЗ», 100% частка в статутному капіталі якого належить дружині ОСОБА_1 ОСОБА_4 . Так, ще у 2015 році ОСОБА_2 за рішенням директора ОСОБА_6 представляв інтереси ТОВ «ЛПЗ» у Вищому господарському суді України у справі № 913/843/14 та представляє їх у цій справі і до нині. Таким чином, факт того, що всі сторони договору цесії є пов`язаними особами підтверджується тим, що: 1) керуючим партнером і засновником АО «Квантум», на користь якого відступлено право вимоги, є ОСОБА_2 ; 2) від імені ТОВ «ЛПЗ» договір цесії підписав директор ОСОБА_6 , який був призначений на посаду ще до відчуження частки ОСОБА_1 в розмірі, що становила 99,9992% в статутному капіталі ТОВ «ЛПЗ», на користь ОСОБА_7 ; 3) директор ТОВ «ЛПЗ» ОСОБА_6 доручив представництво інтересів ТОВ «ЛПЗ» в іншій справі адвокатам ОСОБА_8 та ОСОБА_2 , які здавна є представниками ОСОБА_1 , зокрема представляли його інтереси у виконавчому провадженні № 41386995; 4) ОСОБА_7 є дружиною ОСОБА_1 (взяла собі прізвище останнього) та допомагає останньому відчужувати майно, належне їм на праві спільної сумісної власності.

Відтак, усі сторони договору цесії, а також особи, які діяли від їх імені, на думку позивача, є пов`язаними особами. Окрім того, ОСОБА_2 , будучи представником ОСОБА_1 у виконавчому провадженні № 41386995, не міг не знати про справжні наміри ОСОБА_1 безвідплатно відчужити право вимоги, а як юридично обізнана особа, ОСОБА_2 розумів фраудаторний характер договору цесії.

Враховуючи викладене, позивач вважає, що договір цесії є фіктивним правочином, що направлений не на реальне настання наслідків - перехід права вимоги, а укладений з метою ухилення від виконання зобов`язання перед Позивачем, що підтверджується викладеними вище доводами, як стверджує сторона позивача, відтак договір цесії підлягає визнанню недійсним у судовому порядку.

Ухвалою Дніпровського районного суду м. Києва від 23.04.2021 відкрито провадження у цій цивільній за правилами загального позовного провадження, призначено підготовче судове засідання з повідомленням учасників справи. Сторонам роз`яснено процесуальні права подати заяви по суті справи та встановлено відповідні строки, витребувано у відповідачів: АО «Квантум» та ТОВ «Лисичанський пивоварний завод» письмові докази.

Цього ж дня ухвалою суду відмовлено в задоволенні заяви представника позивача ТОВ «ФК «Геліос» - Архіпова О.Ю. про забезпечення позову Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Геліос» до ОСОБА_1 , Адвокатського об`єднання «Квантум», Товариства з обмеженою відповідальністю «Лисичанський пивоварний завод» про визнання договору про відступлення прав вимоги недійсним.

Копію вказаних ухвал суду від 23.04.2021 було направлено позивачу у справі на електронну адресу та було доставлено 26.04.2021.

Копію вказаних ухвал суду від 23.04.2021, разом із копією позовної заяви з додатками було направлено відповідачам у справі, втім конверти повернулися до суду з відміткою поштового відділення «за адресою немає».

В підготовчому судовому засіданні 30.06.2021 судом вручено представнику відповідача ОСОБА_1 - ОСОБА_9 копії ухвал суду від 23.04.2021 разом із копією позовної заяви та додатками до неї, що повернулися до суду з відміткою поштового відділення «за адресою немає».

13.09.2021 до суду надійшло клопотання представника відповідача АО «Квантум» - Вітюка В.В. про відкладення розгляду справи у зв`язку із зайнятістю представника в іншому процесі.

20.12.2021 до суду надійшло клопотання представника відповідача АО «Квантум» - Вітюка В.В. про відкладення розгляду справи у зв`язку із зайнятістю представника у невідкладних слідчих діях.

22.06.2022 до суду надійшло клопотання представника позивача ТОВ «ФК «Геліос» - Микитенко О.В. про долучення копій документів до матеріалів справи № 755/6325/21.

Будь-яких інших заяв по суті справи від учасників справи не надійшло, в тому числі відповідачі не скористалися своїм правом на подання відзиву на позовну заяву, витребувані судом письмові докази до суду не подали.

Ухвалою Дніпровського районного суду м. Києва від 17.01.2023 закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті.

У судовому засіданні представник позивача ТОВ «Фінансова компанія «Геліос» - Микитенко О.В. підтримала заявлений позов, з підстав викладених у ньому та просила його повністю задовольнити. Додатково пояснила суду, що був укладений фраудаторний правочин з метою уникнення відповідальності відповідача перед позивачем за судовим рішенням. Рішення суду будо ухвалено у травні 2013 року, а 30.12.2013 було відкрито виконавче провадження, у межах якого постановою виконавця був накладений арешт на майно та кошти боржника, а вказана постанова була отримана ОСОБА_10 . Останнім була подана заява про відсутність у нього майна. Інтереси ОСОБА_10 здійснює представник ОСОБА_2 , який є управляючим партнером АО «Квантум». Позивач звертався до Білого та АО «Квантум» про надання додатків до договору, графіку виплат, тобто виконання угоди, однак останні нічого не подали. Все майно, що належало ОСОБА_11 ним було подаровано або дружині, або дитині. Виявлені виконавцем коні були подаровані ОСОБА_10 поліції. Поряд із цим, договір був укладений між пов`язаними особами: ОСОБА_10 та його представником Вітюком В.В., який також здійснював представництво інтересів ТОВ «Лисичанський пивоварний завод».

Інші учасники справи у судове засідання не з`явилися, про день, час та місце розгляду справи були повідомлені належним чином.

Суд, вислухавши пояснення представника позивача, дослідивши письмові докази, наявні у матеріалах справи, всебічно перевіривши обставини на яких вони ґрунтуються, у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, встановив наступні обставини та дійшов до наступних висновків.

Як встановлено судом та убачається з матеріалів справи, рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 23.05.2013 у справі № 2-2725/2011 позов Публічного акціонерного товариства «Кредитпромбанк» до ОСОБА_1 , Відкритого акціонерного товариства «Агромаш» про стягнення заборгованості за кредитним договором задоволено та стягнуто солідарно з ОСОБА_1 та Відкритого акціонерного товариства «Агромаш» на користь Публічного акціонерного товариства «Кредитпромбанк» 45 411 984 грн. 35 коп.

На виконання зазначеного рішення 13.11.2013 Дніпровським районним судом м. Києва було видано виконавчий лист № 2-2725/2011 про стягнення з ОСОБА_1 на користь ПАТ «Кредитпромбанк» заборгованості у розмірі 45 411 984,35 грн.

На примусове виконання вказаного виконавчого листа 30.12.2020 старшим державним виконавцем відділу примусового виконання рішень Державної виконавчої служби Думанською А.Л. було відкрито виконавче провадження №41386995.

06.06.2016 ухвалою Дніпровського районного суду м. Києва заяву ПАТ «Дельта Банк» про заміну стягувача у виконавчому провадженні задоволено та замінено сторону виконавчого провадження - стягувача ПАТ «Кредитпромбанк» на ПАТ «Дельта Банк» у виконавчому провадженні № 41386995 від 30 грудня 2013 року, у зв`язку з відступленням прав вимоги за кредитним договором та договором поруки від ПАТ «Кредитпромбанк» до ПАТ «ДЕЛЬТА БАНК».

В подальшому, у зв`язку з відступленням прав вимоги за кредитним договором та договором поруки від ПАТ «ДЕЛЬТА БАНК» до ТОВ «ГЕЛІОС», ухвалою Дніпровського районного суду м. Києва від 14.08.2020 у справі №2-2725/2011 замінено особу стягувача у виконавчому провадженні з ПАТ «Дельта банк» на ТОВ «ФК «Геліос».

Постановою старшого державного виконавця Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України Сіренко С.В. від 28.09.2020 виконавчий лист № 2-2725/11 виданий 13.11.2013 у виконавчому провадженні №41386995 повернуто стягувачу за його заявою.

В подальшому, у зв`язку з відступленням прав вимоги за кредитним договором та договором поруки від ПАТ «ДЕЛЬТА БАНК» до ТОВ «ГЕЛІОС», ухвалою Дніпровського районного суду м. Києва від 22.10.2020 у справі №2-2725/2011 замінено особу стягувача у виконавчому провадженні з ПАТ «Дельта банк» на ТОВ «ФК «Геліос».

Постановою приватного виконавця виконавчого округу міста Києва Д`яченко Є.С. від 11.11.2020 відкрито виконавче провадження № 63571975 з примусового виконання виконавчого листа № 2-2725/11 виданого 13.11.2013.

При цьому, 04.01.2020 між ОСОБА_1 (сторона-1) та Адвокатським об`єднанням «КВАНТУМ» (сторона-2), Товариством з обмеженою відповідальністю «Лисичанський пивоварний завод» (сторона-3) було укладено договір про відступлення вимоги, за умовами якого, зокрема, але не виключно, в порядку та на умовах, визначених ним договором, сторона-1 передає, а сторона-2 приймає на себе право вимоги сторони-1 до сторони-3 у відповідності до генерального договору № 1 про фінансову допомогу від 01.11.2011 на суму 450 000 грн. (чотириста п`ятдесят тисяч гривень) та генерального договору № 2 про фінансову допомогу від 01.12.2011 на суму 444 5000 грн. (чотири мільйони чотириста сорок п`ять тисяч гривень), укладених між стороною-1 та стороною-3, та на підставі рішень Дніпровського районного суду м. Києва від 15.04.2014 № 755/8833/14-ц та від 16.04.2014 № 755/8961/14-ц (виконавчі листи № 755/8833/14-ц від 15.04.2014, № 755/8961/14-ц від 16.04.2014. Після підписання даного договору сторона-2 набуває право вимагати від сторони-3 сплати заборгованості за зазначеними в п.1 даного Договору договорами та судовими рішеннями, яка станом на день підписання даного договору становить загальну суму 4 895 000 грн. (чотири мільйони вісімсот дев`яносто п`ять тисяч гривень).

Звертаючись до суду із даним позовом, про визнання договору про відступлення прав вимоги недійсним, позивач вказує на те, що рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 23.05.2013 у справі № 2-2725/2011 не виконано, виконавче провадження щодо стягнення боргу, зокрема, але не виключно, з ОСОБА_1 не завершено, відтак оспорюваний договір про відступлення вимоги від 04.01.2020 було укладено сторонами за наявності боргових зобов`язань, зокрема, але не виключно, ОСОБА_1 перед позивачем, ТОВ «ФК «Геліос», що свідчить про ухилення ОСОБА_1 від виконання зобов`язань, встановлених рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 23.05.2013 у справі № 2-2725/2011.

Згідно частини першої статті 15, частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.

Згідно з положеннями ч.ч. 1, 3 ст. 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Договір є двостороннім, якщо правам та обов`язками наділені обидві сторони договору.

Принцип свободи договору як одна із загальних засад цивільного законодавства декларується в ст. 3 ЦК України.

Відповідно до ст. 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. (ст. 627 ЦК України)

За нормою ч. 3 ст. 6 ЦК України сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов`язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їхнього змісту або із суті відносин між сторонами.

Перш за все, необхідно зазначити, що свобода договору означає право громадян або юридичних осіб, та інших суб`єктів цивільного права вступати чи утримуватися від вступу у будь-які договірні відносини. Свобода договору проявляється також у можливості наданій сторонам визначати умови такого договору. Однак під час укладання договору, визначаючи його умови, сторони повинні дотримуватись нормативно-правових актів.

Свобода договору передбачає можливість укладати не лише ті договори, які передбачені нормами чинного цивільного законодавства, а й ті, які законом не передбачені, але в такому разі такий договір не повинен суперечити законодавству. Також принцип свободи договору полягає в можливості особи вільно обирати контрагента.

У відповідності до ч. 1 ст. 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є ті умови, без погодження яких договір взагалі не вважається укладеним. Істотні умови договору визначаються в законі, разом з тим ними можуть стати будь-які умови, на погодженні яких наполягає та чи інша сторона. Істотні умови договору відображають природу договору, відсутність будь-якої з них не дає змоги сторонам виконати їх обов`язки, які покладаються на них за договором.

За нормою ч. 1 ст. 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Згідно з положеннями ч.ч. 1-3, 5 і 6 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

За встановлених судом обставин під час розгляду даної цивільної справи, суд доходить до висновку, що сторони, укладаючи договір про відступлення вимоги від 04.01.2020 не мали на меті настання реальних наслідків, що обумовлені даним договором, з огляду на суб`єктний склад цього договору та правовідносини, що склалися між даними суб`єктами до укладення договору, а обставини у сукупності, встановлені під час розгляду даної цивільної справи, свідчать про те, що сторони укладаючи договір, розуміли, що діють на шкоду кредитору, а боржник, зокрема, здійснював дії щодо встановлення власної неплатоспроможності.

Відповідно до положень ст. 204 ЦК України правочин вважається правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або він не визнаний судом недійсним.

Відповідно до ч. 1 та ч. 3 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Позивач, звертаючись з вимогою про визнання недійсним договору відступлення вимоги, посилається на те, що вказаний договір був укладений сторонами задля уникнення звернення стягнення на майно боржника, з огляду на невиконання останнім зобов`язання, встановленого рішенням суду від 23.05.2013, що свідчить, на думку сторони позивача, про фраудаторність укладеного правочину.

Договором, що вчиняється на шкоду кредиторам (фраудаторним договором), може бути як оплатний, так і безоплатний договір. Застосування конструкції «фраудаторності» при оплатному цивільно-правовому договорі має певну специфіку, яка проявляється в обставинах, що дозволяють кваліфікувати оплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору. До таких обставин, зокрема, відноситься: момент укладення договору; контрагент з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, родич боржника, пасинок боржника, пов`язана чи афілійована юридична особа); ціна (ринкова/неринкова), наявність/відсутність оплати ціни контрагентом боржника.

Вказані правові висновки, викладені у Постанові Верховного суду від 07.10.2020 у справі № 755/17944/18.

За вказаних обставин суд доходить до висновку, що фраудаторним правочином є той правочин, що вчинений сторонами на шкоду кредитору і не має у собі підґрунтя реального правочину, а спрямований на зменшення свого майна з метою приховування його від звернення стягнення кредиторів.

Відповідно до змісту статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

Для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків.

У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно.

Отже, основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) іншого учасника або третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов`язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.

Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п`ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України.

Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Згідно частини третьої статті 13 ЦК України не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 05 липня 2018 у справі № 922/2878/17 зазначено, що «цивільно-правовий договір (в тому числі й договір купівлі-продажу) не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення про стягнення боргу, що набрало законної сили. Укладення боржником, проти якого розпочате судове провадження про стягнення боргу, договору купівлі-продажу, і в першу чергу, з тривалою відстрочкою платежу, може свідчити про його недобросовісність та зловживання правами стосовно кредитора, оскільки такий договір купівлі-продажу може порушити майнові інтереси кредитора і бути направлений саме на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які можуть хоч і не порушувати конкретних імперативних норм, але бути недобросовісними та зводитися до зловживання правом».

Боржник, який відчужує майно на підставі безвідплатного договору на користь іншої афілійованої особи, після виникнення у нього зобов`язання щодо повернення заборгованості повернення суми позики діє очевидно недобросовісно та зловживає правами стосовно кредитора, оскільки укладається договір дарування, який порушує майнові інтереси кредитора і направлений на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом (частини перша, п`ята, шоста, сьома статті 81 ЦПК України).

Виходячи із презумпції правомірності правочину (стаття 204 ЦК України, частина третя статті 215 ЦК України) обов`язок доказування недійсності правочину покладається на сторону, яка його оспорює.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні (частина п`ята статті 263 ЦПК України).

Під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження (пункти 1 та 2 частини першої статті 264 ЦПК України).

Згідно зі статтями 16, 203, 215 ЦК України для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорювання правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Таке розуміння визнання правочину недійсним як способу захисту є усталеним у судовій практиці.

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19) зроблено висновок, що «недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність договору не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим».

За нормою ст. 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Згідно зі ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Як визначено Верховним Судом у постанові від 03.06.2020 по справі № 520/12909/15-ц у розумінні приписів наведених норм оспорювати правочин може також особа (заінтересована особа), яка не була стороною правочину, на час розгляду справи судом не має права власності чи речового права на предмет правочину та/або не претендує на те, щоб майно в натурі було передано їй у володіння. Вимоги заінтересованої особи про визнання правочину недійсним спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину. Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала у певному правовому становищі, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав.

При вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину враховуються загальні приписи статей 3, 15, 16 ЦК України. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину й має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, передбачених законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушене та в чому полягає його порушення, оскільки залежно від цього визначається необхідний спосіб захисту порушеного права, якщо таке порушення відбулося.

Оспорювати правочин може також особа (заінтересована особа), яка не була його стороною. Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у конкретної особи, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав.

Недійсність договору як приватно-правова категорія повинна не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або їх відновлювати.

По своїй суті ініціювання спору про недійсність договору не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим.

Наявність підстав для визнання договору недійсним має встановлюватися судом на момент його укладення.

Тобто недійсність договору має існувати в момент його укладення, а не в результаті невиконання чи неналежного виконання зобов`язань, що виникли на підставі укладеного договору.

Вказані правові висновки, викладені у постанові Верховного суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 201/8412/18.

Відповідно до ч. 3 ст. 12 ЦПК України, якій відповідають положення ч. 1 ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно зі статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

З огляду на вищевикладене, беручи до уваги всі встановлені судом факти і відповідні їм правовідносини, належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок у їх сукупності, судом було встановлено про наявність ознак фраудторності правочину щодо укладеного 04.01.2020 Договору про відступлення вимоги, з огляду на доведеність встановлених фактів під час судового розгляду. Так, укладений сторонами договір не мав на меті настання реальних наслідків, а був укладений сторонами з метою встановлення неплатоспроможності ОСОБА_1 , що встановлено судом, з огляду на суб`єктний склад та безоплатність укладеного договору, за відсутності будь-яких спростувань та тверджень зі сторони відповідачів. Крім того, договір було укладено у межах відкритого виконавчого провадження з примусового виконання рішення суду, боржником за яким є ОСОБА_1 , про яке відповідачам було відомо, що підтверджується матеріалами справи, що свідчить про умисні дії боржника щодо невиконання судового рішення.

Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення (рішення у справі «Ruiz Torija v. Spain» від 09 грудня 1994 року, серія А, № 303А, § 29).

З огляду на висновки суду щодо наявності порушення цивільних прав позивача при укладенні оспорюваного Договору відповідачами та у розрізі даного спору, і правовідносин між сторонами, суд доходить до висновку про задоволення позову Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Геліос» до ОСОБА_1 , Адвокатського об`єднання «Квантум», Товариства з обмеженою відповідальністю «Лисичанський пивоварний завод» про визнання договору про відступлення прав вимоги недійсним.

Згідно з ч. 1 ст. 141 ЦПК України з відповідачів на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Геліос» підлягає стягненню судовий збір в сумі 756,67 грн, з кожного.

Керуючись ст.ст. 202-204, 215, 626-628, 638 Цивільного кодексу України, ст.ст. 2, 10, 13, 48, 49, 51, 76, 77-81, 89, 102, 133, 137, 141, 158, 209, 210, 247, 263, 265, 280, 354 ЦПК, суд -

У Х В А Л И В:

Позов Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Геліос» (код ЄДРПОУ: 42322556, м. Київ вул. Нижній Вал, 7-9) до ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_3 , АДРЕСА_3 ), Адвокатського об`єднання «Квантум» (код ЄДРПОУ: 38620967, м. Київ вул. Ломоносова, 58 кв. 154), Товариства з обмеженою відповідальністю «Лисичанський пивоварний завод» (код ЄДРПОУ: 00382987, Луганська обл., м. Лисичанськ, вул. Ген.Потапенка, 500) про визнання договору про відступлення права вимоги недійсним - задовольнити.

Визнати недійсним Договір про відступлення вимоги від 04.01.2020, укладений між ОСОБА_1 , Адвокатським об`єднанням «Квантум» та Товариством з обмеженою відповідальністю «Лисичанський пивоварний завод».

Стягнути з ОСОБА_1 , Адвокатського об`єднання «Квантум», Товариства з обмеженою відповідальністю «Лисичанський пивоварний завод» на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Геліос» судовий збір в сумі 756,67 грн, з кожного.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Київського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Учасник справи, якому повне рішення не було вручено у день його проголошення або складання, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з поважних причин, крім випадків, зазначених у частині другій статті 358 ЦПК України.

Повний текст рішення суду складений 09.03.2023.

Суддя: