Постанова

від 06.03.2023 по справі 522/16303/21

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Номер провадження: 22-ц/813/2418/23

Справа № 522/16303/21

Головуючий у першій інстанції Ярема Х. С.

Доповідач Громік Р. Д.

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

06.03.2023 року м. Одеса

Одеський апеляційний суд у складі:

головуючого Громіка Р.Д.,

суддів Драгомерецького М.М., Дришлюка А.І.,

за участю секретаря Сидоренко А.О.,

розглянувши у спрощеному порядку за відсутністю учасників справи апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 29 листопада 2021 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням,

ВСТАНОВИВ:

1. ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовної заяви.

30 серпня 2021 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_3 , в якому просила суд визнати ОСОБА_3 таким, що втратив право користування житловим приміщенням, а саме квартирою АДРЕСА_1 .

Позовна заява обґрунтована тим, що їй належить квартира АДРЕСА_1 . ОСОБА_3 є її сином від першого шлюбу. Зазначає, що з травня 2010 року син в квартирі за місцем реєстрації не проживає, витрат на утримання квартири не несе. Його відсутність підтверджується актом, підписаним сусідами. Відповідач самостійно з реєстрації не знімається, хоча має у власності житловий будинок, в якому й проживає та земельну ділянку. Зазначене є перешкодою позивачеві у розпорядженні особистою власністю.?

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 29 листопада 2021 року У задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Короткий зміст та доводи апеляційної скарги.

В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати оскаржуване рішення та постановити нове, яким задовольнити позовні вимоги, посилаючись на порушення судом норм процесуального та матеріального права.

Апеляційна скарга обґрунтована тим, що відповідач на праві власності має житловий будинок загальною площею 108,7кв.м. за адресою АДРЕСА_2 на підставі договору дарування житлового будинку №521 від 07.06.2019р.

Сповіщення сторін.

Про судове засідання, призначене на 15 лютого 2023 року, сторони були належним чином сповіщені про дату, час та місце слухання справи.

09 грудня 2023 року адвокат Дарієнка В.Д., який діє в інтересах ОСОБА_1 , подав клопотання про відкладення розгляду справи, яке вмотивовано тим, що станом на даний час один із представників позивача ОСОБА_1 ОСОБА_4 перебуває за межами території України та немає можливості брати участь у судовому засіданні у справі №522/16303/21. Інший представник представник ОСОБА_1 ОСОБА_5 також немає можливості брати участь у судовому засіданні 15 лютого 2023 року, оскільки має зайнятість в іншому судовому засіданні в Одеському апеляційному суді у справі №521/12883/19 в якості представника позивача.

Розглянувши заяву про відкладення розгляду справи, апеляційний суд дійшов висновку про відмову у її задоволенні з огляду на таке.

Відповідно до ст. 372 ЦПК України суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано судом поважними. Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Європейський суд з прав людини в рішенні від 7 липня 1989 року у справі «Юніон Аліментаріа Сандерс С.А. проти Іспанії» зазначив, що заявник зобов`язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов`язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.

Якщо представники сторін чи інших учасників судового процесу не з`явилися в судове засідання, а суд вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, не відкладаючи розгляду справи, він може вирішити спір по суті. Основною умовою відкладення розгляду справи є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 01 жовтня 2020 року у справі №361/8331/18.

Таким чином, поважність причин відкладення судом апеляційної інстанції не встановлена, заявник реалізував своє право на викладення відповідних аргументів та, зважаючи на межі розгляду справи в суді апеляційної інстанції (стаття 367 ЦПК України), судова колегія дійшла висновку про можливість розгляду справи за відсутністю сторін у справі.

Крім того, апеляційний суд зазначає, що адвокатом Дарієнко В.Д. не надано жодного належного та допустимого доказу, що він приймає участь у судовому засіданні в Одеському апеляційному суді у справі №521/12883/19 як представник позивача.

Судом апеляційної інстанції у межах апеляційного провадження не приймалось рішення про виклик осіб, які беруть участь у справі, для надання пояснень у справі, і такої необхідності колегія суддів не вбачає, тому підстав для розгляду справи з обов`язковою участю сторін суд апеляційної інстанції не знаходить.

Додатково апеляційний суд зауважує, що заявник не був позбавлений можливості вжити заходів для забезпечення участі у судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду із застосуванням власних технічних засобів завчасно, оскільки про проведення судового засідання 15 лютого 2023 року був повідомлений 01 грудня 2022 року, про що свідчить розписка у матеріалах справи.

Аналогічна правова позиція була викладена в постанові Верховного Суду від 17 вересня 2020 року у цивільній справі №727/4257/19.

Згідно із ч. 5 ст. 268 ЦПК України датою ухвалення рішення є дата його проголошення (незалежно від того, яке рішення проголошено - повне чи скорочене). Датою ухвалення рішення, ухваленого за відсутності учасників справи, є дата складення повного судового рішення.

Відповідно до ч. 7 ст. 268 ЦПК України рішення суду (повне або скорочене) підписується всім складом суду у день його складення і додається до справи.

Головуючий суддя Громік Р.Д. перебував у відпустці з 27 лютого по 03 березня 2023 року, що підтверджується довідкою відділу кадрової роботи та управління персоналом.

Повний текст судового рішення виготовлено 06 березня 2023 року, про що зазначено у вступній частині постанови Одеського апеляційного суду.

2. МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція апеляційного суду

Заслухавши доповідача, розглянувши матеріали справи і доводи, викладені в апеляційній скарзі, судова колегія вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню за таких підстав.

Мотиви, з яких виходить апеляційний суд, та застосовані норми права

У частині третій статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до припису ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Згідно із ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

За змістом ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватись на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотримання норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданням цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються, як на підставу своїх вимог або заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Судом першої інстанції правильно встановлено, що ОСОБА_3 народився ІНФОРМАЦІЯ_1 , батьками якого є ОСОБА_6 та ОСОБА_7 (свідоцтво про народження).

03 грудня 2005 року ОСОБА_7 та ОСОБА_8 уклали шлюб. Прізвище дружини після укладення шлюбу « ОСОБА_9 » (свідоцтво про укладення шлюбу серії НОМЕР_1 від 03.12.2005р.). Від другого шлюбу ОСОБА_7 має сина ОСОБА_10 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 ).

На підставі Свідоцтва про право власності, виданого 21.01.2004р., ОСОБА_7 на праві власності належить квартира АДРЕСА_1 .

Згідно з відомостями про зареєстрованих осіб у житловому приміщенні/будинку станом на 20.08.2021 за адресою АДРЕСА_3 зареєстровані такі особи: ОСОБА_1 з 14.07.2004; ОСОБА_3 з 29.08.2007; ОСОБА_10 з 19.07.2021.

Згідно з договором дарування від 07.06.2019р. ОСОБА_11 подарувала ОСОБА_3 земельну ділянку, що розташована за адресою АДРЕСА_2 , кадастровий номер 5120886800:02:001:0078.

Відповідно до акту від 26.07.2021р., складеним мешканцями буд. АДРЕСА_4 , а також бухгалтером та головою ОСББ «Шевченковський-8», ОСОБА_3 не проживає за адресою АДРЕСА_3 починаючи з травня 2010 року.

Вирішуючи спір, суд першої інстанції правильно виходив з наступного.

Конституція України у ст. 47 закріплює, що ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше, як на підставі закону за рішенням суду.

Згідно з ч. 1 ст. 379 ЦК України житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше жиле приміщення, призначені та придатні для постійного або тимчасового проживання в них.

Відповідно до ч. 1 ст. 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово.

Згідно з ч. 6 ст. 29 ЦК України фізична особа може мати кілька місць проживання.

Статтею 270 ЦК України визначено, що відповідно до Конституції України фізична особа має право, зокрема, на вільний вибір місця проживання та на свободу пересування.

Згідно з ч. 4 ст. 311 ЦК України фізична особа не може бути виселена або іншим чином примусово позбавлена житла, крім випадків, встановлених законом.

Поняття «житло» не обмежується приміщеннями, яке законно займають або законно створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі п. 1 ст. 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем (рішення ЄСПЛ від 18 листопада 2004 року у справі «Прокопович проти Росії», заява №58255/00, пункт 36). Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення ЄСПЛ від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», заява №19009/04, пункт 50).

Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (рішення ЄСПЛ від 18 грудня 2008 року у справі «Савіни проти України», заява №39948/06, п. 47).

У пункті 44 рішення ЄСПЛ від 2 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України», заява №30856/03, ЄСПЛ визначив, що втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві».

Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою. Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві.

Відповідно до ч. 1 ст. 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном.

Згідно з ч. 1, 3 ст. 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав.

Частиною першою статті 383 ЦК України передбачено, що власник житлового будинку чи квартири має право користуватися помешканням для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб і не має права використовувати його для промислового виробництва.

У відповідності до ст. 405 ЦК України члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.

Відповідно до ст. 150 ЖК України громадяни, які мають у приватній власності жилий будинок, квартиру, користуються ним для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати, дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати, укладати інші не заборонені законом угоди.

З аналізу вказаних норм вбачається, що саме власнику квартири належить право користування та розпорядження своєю квартирою і поряд з ним мають право користування цією квартирою члени його сім`ї. Право члена сім`ї власника квартири на користування квартирою існує лише до тих пір, поки право власності на квартиру не припинене, а при втраті права власності членом сім`ї на квартиру, при відсутності відповідного договору з новим власником припиняється і право членів колишнього власника на користування цією квартирою.

До членів сім`ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім`ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 162 цього Кодексу.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21.08.2019р. у справі №569/4373/16 зауважила, що при вирішенні справи про виселення особи чи визнання її такою, що втратила право користування, що по суті буде мати наслідком виселення, виходячи із принципу верховенства права, суд повинен у кожній конкретній справі провести оцінку на предмет того, чи є втручання у право особи на повагу до його житла не лише законним, але й необхідним, відповідає нагальній необхідності та є співрозмірним із переслідуваною законною метою. Розглядаючи питання про припинення права користування житлом колишнього члена сім`ї власника житла, суди мають брати до уваги як формальні підстави, передбачені статтею 406 ЦК України, так і зважати на те, що сам факт припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням, та вирішувати спір з урахуванням балансу інтересів обох сторін.

З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_3 є членом сім`ї ОСОБА_1 , є її сином.

Позивач вважає, що син втратив статус дитини, має власне житло та понад 10 років не проживає у квартирі, де зареєстрований.

При вирішенні питання про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, враховуються причини її відсутності. Підставою для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, може слугувати лише свідома поведінка такої особи, яка свідчить про втрату нею інтересу до такого житлового приміщення.

Засадничими принципами цивільного судочинства є змагальність та диспозитивність, що покладає на позивача обов`язок з доведення обґрунтованості та підставності усіх заявлених вимог. Саме на позивача покладається обов`язок надати належні та допустимі докази на доведення власної правової позиції.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності (ст. 89 ЦПК України).

Позивачем надано докази, що містяться в матеріалах справи, а тому суд першої інстанції правильно розглядав її за наявними матеріалами.

Так, згідно з договором дарування від 07.06.2019р. ОСОБА_11 подарувала ОСОБА_3 земельну ділянку, що розташована за адресою АДРЕСА_2 . Право власності зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

Тобто, відповідачеві належить лише земельна ділянка, призначена для будівництва житлового будинку. Житловий будинок на ній відсутній.

Інші докази наявності у відповідача іншого, відмінного від спірного, постійного місця проживання відсутні.

Отже, наявні в матеріалах справи докази спростовують доводи позивача про належність на праві власності відповідачеві житлового будинку, в якому, як стверджує позивач, проживає син.

Крім того, аргументом позивача, як підстави для визнання ОСОБА_3 таким, що втратив право користування квартирою є акт про не проживання з травня 2010 року.

Проте акт не є належним та допустимим доказом, що підтверджує відсутність особи. Як видається, бухгалтер та паспортист ОСББ володіють лише інформацією про зареєстрованих осіб в квартирі. З яких причин їм відомо про не проживання понад 10 років у спірній квартирі з акту не встановлюється. Що стосується інших осіб (сусідів), які також підписали цей акт, суд першої інстанції правильно вказав, що позивачем не надано доказів, що ці особи є власниками квартир та з якого часу. Тобто, зміст акту не засвідчує факт, який намагається довести позивач.

Також суд першої інстанції правильно звернув увагу, що направляючи відповідачеві судову кореспонденцію за зареєстрованим місцем проживання, де він, за твердженням позивача, не проживає понад 10 років, поштове повідомлення вручено ОСОБА_3 особисто. Представник позивача не зміг пояснити цієї обставини.

Отже, зазначене не виключає можливості проживання відповідача за місцем реєстрації, не виключає, що відповідач не втратив інтересу до такого житлового приміщення, що спростовує обставини засвідчені актом про відсутність за зареєстрованим місцем проживання від 26.07.2021р.. Крім того, представник позивача пояснив, що добровільно син (відповідач у справі) не знімається з реєстрації, так як мати (позивач у справі) не підтримує з ним зв`язку, а він з нею, тобто мають місце певні сімейні неприязні відносини між ними.

Таким чином, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що в задоволенні позову необхідно відмовити.

Доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи.

Скаржник не довела обставини, на які посилалась як на підставу своєї апеляційної скарги, жодного належного та допустимого доказу на спростування висновків суду першої інстанції не надала.

Щодо доводів апеляційної скарги, то колегія суддів зазначає таке.

Відповідно до частин першої, третьої статті 12, частин першої, п`ятої, шостої статті 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом (частина друга статті 12 ЦПК України).

Одним із засад (принципів) цивільного судочинства є принцип диспозитивності (пункт 5 частини третьої статті 2 ЦПК України). За змістом частини першої статті 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

За загальними правилами доказування, визначеними статями 12, 81 ЦПК України, кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Предметом доказування під час судового розгляду є факти, які обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для вирішення справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків (стаття 76 ЦПК України)

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Матеріально-правовий зміст обов`язку подавати докази полягає в тому, що у випадку його невиконання суб`єктом доказування і неможливості отримання доказів суд має право визнати факт, на який посилалася заінтересована сторона, неіснуючим, чи навпаки, як це має місце при використанні презумпції, існуючим, якщо інше не доказано другою стороною.

Згідно з практикою Європейського суду з прав людини (далі ЄСПЛ) за своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і відповідно правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства: суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом.

У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.

Подібні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 03 лютого 2022 року у справі № 539/3212/19 (провадження № 61-15069св21).

Водночас відповідно до частини сьомої статті 81 ЦПК України суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.

ЄСПЛ у своїх рішення неодноразового наголошував на тому, що принцип змагальності та принцип рівності сторін, які тісно пов`язані між собою, є основоположними компонентами концепції «справедливого судового розгляду» у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі Конвенція). Вони вимагають «справедливого балансу» між сторонами: кожній стороні має бути надана розумна можливість представити свою справу за таких умов, що не ставлять її чи його у явно гірше становище порівняно з протилежною стороною. Ці принципи, які охоплюють усі аспекти процесуального законодавства Договірних Сторін, також застосовуються в конкретній сфері вручення сторонам судових документів, хоча пункт 1 статті 6 Конвенції не може тлумачитись як такий, що визначає конкретну форму вручення документів (рішення у справі «Avotins v. Latvia» (Авотіньш проти Латвії)). Під загрозою стоїть впевненість сторін у функціонуванні правосуддя, яке ґрунтується, зокрема, на усвідомленні того, що вони матимуть змогу висловити свої думки щодо кожного документа в матеріалах справи (рішення у справі «Beer v. Austria» (Беер проти Австрії)).

З апеляційної скарги вбачається, що ОСОБА_1 посилається на те, що ОСОБА_2 має на праві власності житловий будинок загальною площею 108,7кв.м. за адресою АДРЕСА_2 на підставі договору дарування житлового будинку №521 від 07.06.2019р.

Однак на підтвердження вказаних обставин не надано жодного належного та допустимого доказу, а апеляційний суд позбавлений з власної ініціативи збирати докази.

Також в клопотанні про відкладення розгляду справи від 09.02.2023р. адвокат Дарієнко В.Д., який діє в інтересах ОСОБА_1 , просить, зокрема, допитати у якості свідка сина позивачки ОСОБА_10 відносно факту отримання від представника органу поштового зв`язку кореспонденції суду першої інстанції. Проте колегія суддів зазначає, що вказані обставини не входять у предмет доказування, не були зазначені в самій апеляційній скарзі, а були подані лише через рік після відкриття апеляційного провадження.

Додатково апеляційний суд зазначає, що у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20) зазначено, що: «статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод ( далі - Конвенція) в статті 1 Першого протоколу, практично в єдиному приписі, що стосується майна, об`єднує всі права фізичної або юридичної особи, які містять у собі майнову цінність.

У практиці ЄСПЛ напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: а) чи є втручання законним; б) чи переслідує воно «суспільний інтерес»; в) чи є такий захід пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення державою статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.

Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.

Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.

У всякому разі неможливість для власника здійснювати фактичне користування житлом (як і будь-яким нерухомим майном) через його зайняття іншими особами не означає втрату власником володіння такою нерухомістю.

Такі висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 353/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18).

Тому усунення в судовому порядку відповідних перешкод у реалізації права власника відбувається за допомогою негаторного, а не віндикаційного позову.

При розгляді справи по суті необхідно звернути увагу на баланс інтересів сторін спору».

У вказаній цивільний справі не порушено баланс інтересів сторін, при перегляді у апеляційному порядку рішення колегія суддів не знайшла порушення положень Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Наведені в апеляційній скарзі інші доводи були предметом дослідження в суді першої інстанції із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах чинного законодавства, і з якою погоджується суд апеляційної інстанції.

Твердження скаржника в апеляційній скарзі про те, що судом першої інстанції порушено норми процесуального закону, не є такими, що порушують розгляд справи по суті.

Крім того судова колегія вважає за необхідне зазначити, що Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у держава-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00 § 23, ЄСПЛ від 18 липня 2006 року. Оскаржувані судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судового рішення.

Висновки за результатами розгляду апеляційної скарги.

Справа розглянута по суті правильно, законних підстав для скасування чи зміни рішення суду першої інстанції немає.

З огляду на викладене, колегія суддів дійшла висновку про законність і обґрунтованість оскаржуваного рішення суду, доводи апеляційної скарги його не спростовують, рішення ухвалено у відповідності до вимог матеріального і процесуального права, у зв`язку з чим апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, оскаржуване рішення суду залишити без змін.

Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 375, 381-384, 389-391 ЦПК України, апеляційний суд

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 29 листопада 2021 року залишити без змін.

Постанова суду набирає законної сили з моменту її прийняття, проте може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повний текст судового рішення складено 06 березня 2023 року.

Головуючий Р.Д. Громік

Судді: М.М. Драгомерецький

А.І. Дришлюк