Постанова

від 16.03.2023 по справі 640/351/20

КАСАЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16 березня 2023 року

м. Київ

справа № 640/351/20

адміністративне провадження № К/9901/29048/20

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

головуючого судді Бучик А.Ю.,

суддів: Мороз Л.Л., Рибачука А.І.,

розглянувши в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 30.04.2020 (головуючий суддя Шейко Т.І.) та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 02.10.2020 (колегія суддів у складі: Кучми А.Ю., Аліменка В.О., Безименної Н.В.) у справі за позовом ОСОБА_1 до Департаменту екології та природних ресурсів Київської обласної державної адміністрації, третя особа - Товариство з обмеженою відповідальністю "Енерго-промислова група "Югенергопромтранс" про визнання протиправним та скасування рішення,

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_1 ( далі - Позивач, ОСОБА_1 ) звернулася до суду з позовом, в якому просила визнати протиправним та скасувати дозвіл №3211000000-84, виданий Департаментом екології та природних ресурсів Київської обласної державної адміністрації (далі - Відповідач, Департамент) Товариству з обмеженою відповідільністю "Енерго-промислова група "Югенергопромтранс" (далі - ТОВ, Третя особа) на викиди забруднюючих речовин в атмосферне повітря стаціонарними джерелами від 10.07.2019

Позовну заяву обґрунтовано тим, що позивачці стало відомо про існування оскаржуваного дозволу на викиди забруднюючих речовин в атмосферне повітря стаціонарними джерелами від 10.07.2019, виданого Відповідачем ТОВ з порушенням норм чинного законодавства. Вказувала, що відповідач своїми неправомірними діями порушив її права, передбачені статтями 3, 10, 16, 50 та 68 Конституції України, оскільки остання заінтересована проживати в екологічно чистому місці, мати безпечні для життя і здоров`я умови проживання, отримувати достовірну інформацію про довкілля. Вказані права та інтереси позивача, порушені діями відповідача, можуть бути поновлені лише шляхом скасування оскаржуваного дозволу в судовому порядку.

Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 30.04.2020, залишеним без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 02.10.2020, у задоволенні позову відмовлено.

Не погодившись з такими судовими рішеннями, позивачка подала касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, просить їх скасувати та ухвалити нове про задоволення позову.

В обґрунтування касаційної скарги скаржниця вказувала, що нею наведено підстави для задоволення позовних вимог, однак судовий розгляд фактично не відбувся. Наголошувала, що спірний Дозвіл видано з численними порушеннями, а тому такий підлягає скасуванню.

Ухвалою Верховного Суду від 17.11.2020 відкрито касаційне провадження у вказаній справі.

У відзивах на касаційну скаргу відповідач та третя особа просили залишити її без задоволення, а судові рішення без змін.

У зв`язку з відсутністю клопотань від усіх учасників справи про розгляд справи за їх участю, справа розглядається в порядку письмового провадження.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи, колегія суддів дійшла наступних висновків.

Як установлено судами попередніх інстанцій, 05.07.2019 ТОВ «Енерго-промислова група «Югенергопромтранс» звернулось до Департаменту екології та природних ресурсів Київської обласної державної адміністрації із заявою про видачу дозволу на викиди забруднюючих речовин в атмосферне повітря.

Рішенням Головного управління Держпродспоживслужби в Київській області від 08.07.2018 №10-04.3-01/6840 погоджено можливість видачі ТОВ «Енерго-промислова група «Югенергопромтранс» дозволу на викиди за адресою: Київська обл., м. Переяслав-Хмельницький, вул. Героїв Дніпра, 38А/1 за умови виконання вимог, викладених у вказаному рішенні.

В подальшому, на підставі вищевказаних заяви ТОВ «Енерго-промислова група «Югенергопромтранс» та рішення Головного управління Держпродспоживслужби в Київській області, Департамент екології та природних ресурсів Київської обласної державної адміністрації 10.07.2019 видав Товариству дозвіл №3211000000-84 на викиди забруднюючих речовин в атмосферне повітря стаціонарними джерелами терміном дії на 10 років з 10.07.2019 по 10.07.2029.

Позивач не погоджуючись із видачею такого дозволу, вважаючи свої права порушеними, звернулася до суду з даним адміністративним позовом.

Відмовляючи у задоволенні позову суд першої інстанції, з позицією якого погодилась колегія суддів апеляційного суду, виходив з того, що право позивача не порушено в розумінні Кодексу адміністративного судочинства України, що є самостійною підставою для відмови у задоволенні позову. При цьому вказано, що позивач скористався своїм правом на судовий захист та йому такий захист надано відповідно до способу захисту, обраного позивачем.

Дослідивши спірні правовідносини, суд касаційної інстанції зазначає наступне.

Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Так, Закон України «Про охорону атмосферного повітря» від 16.10.1992 № 2707-XII (далі - Закон № 2707-XII) спрямований на збереження та відновлення природного стану атмосферного повітря, створення сприятливих умов для життєдіяльності, забезпечення екологічної безпеки та запобігання шкідливому впливу атмосферного повітря на здоров`я людей та навколишнє природне середовище.

Відповідно до статті 11 цього Закону викиди забруднюючих речовин в атмосферне повітря стаціонарними джерелами можуть здійснюватися після отримання дозволу, виданого суб`єкту господарювання, об`єкт якого належить до другої або третьої групи, обласними, Київською, Севастопольською міськими державними адміністраціями, органом виконавчої влади Автономної Республіки Крим з питань охорони навколишнього природного середовища за погодженням з центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері санітарного та епідемічного благополуччя населення.

Правові та організаційні засади функціонування дозвільної системи у сфері господарської діяльності, порядок діяльності дозвільних органів, уповноважених видавати документи дозвільного характеру та адміністраторів визначає Закон України від 6 вересня 2005 року №2806-IV "Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності" (далі - Закон №2806-IV).

Частиною першою статті 4-1 вказаного Закону передбачено, що порядок проведення дозвільної (погоджувальної) процедури, переоформлення та анулювання документів дозвільного характеру центральними органами виконавчої влади, їх територіальними органами встановлюється Кабінетом Міністрів України за поданням відповідного дозвільного органу, погодженим з уповноваженим органом, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Отже, суб`єкти господарювання, що здійснюють викиди забруднюючих речовин, які справляють негативний вплив на здоров`я людини та стан навколишнього природного середовища зобов`язані отримувати дозвіл на викиди забруднюючих речовин в атмосферне повітря стаціонарними джерелами. Тобто законодавець встановив обов`язок отримувати такий дозвіл тим підприємствам, які експлуатують об`єкти, з яких надходять в атмосферне повітря забруднюючі речовини або їх суміші.

Постановою Кабінету Міністрів України від 13 березня 2002 року №302 затверджено Порядок проведення та оплати робіт, пов`язаних з видачею дозволів на викиди забруднюючих речовин в атмосферне повітря стаціонарними джерелами, обліку підприємств, установ, організацій та громадян-підприємців, які отримали такі дозволи (далі - Порядок №302).

Відповідно до пункту 4 Порядку №302 для отримання дозволу суб`єкт господарювання: оформляє заяву; готує документи, в яких обґрунтовуються обсяги викидів забруднюючих речовин; проводить інвентаризацію стаціонарних джерел викидів забруднюючих речовин в атмосферне повітря, видів та обсягів викидів забруднюючих речовин в атмосферне повітря стаціонарними джерелами, пилогазоочисного обладнання; проводить оцінку впливу викидів забруднюючих речовин на стан атмосферного повітря на межі санітарно-захисної зони; розробляє плани заходів щодо: досягнення встановлених нормативів граничнодопустимих викидів для найбільш поширених і небезпечних забруднюючих речовин; охорони атмосферного повітря на випадок виникнення надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру; ліквідації причин і наслідків забруднення атмосферного повітря, остаточного припинення діяльності, пов`язаної з викидами забруднюючих речовин в атмосферне повітря, та приведення місця діяльності у задовільний стан; запобігання перевищенню встановлених нормативів граничнодопустимих викидів у процесі виробництва; здійснення контролю за дотриманням встановлених нормативів граничнодопустимих викидів забруднюючих речовин та умов дозволу на викиди; обґрунтовує розміри нормативних санітарно-захисних зон, проводить оцінку витрат, пов`язаних з реалізацією заходів щодо їх створення; проводить оцінку та аналіз витрат, пов`язаних з реалізацією запланованих заходів щодо запобігання забрудненню атмосферного повітря; готує інформацію про отримання дозволу для ознайомлення з нею громадськості відповідно до законодавства.

Суб`єкт господарювання для розроблення документів, у яких обґрунтовуються обсяги викидів, може залучати установи, організації та заклади, яким Мінприроди надає право на розроблення цих документів.

За змістом статті 1 Закону №2806-IV спеціально уповноважений орган з питань дозвільної системи у сфері господарської діяльності (далі - уповноважений орган) - це центральний орган виконавчої влади, визначений Кабінетом Міністрів України.

Відповідно до пункту 3 Порядку №302 дозвіл видається безоплатно на строк не менш як п`ять років:

суб`єкту господарювання, об`єкт якого відповідно до законодавства належить до першої групи, - Мінекоенерго за погодженням з Держпродспоживслужбою;

суб`єкту господарювання, об`єкт якого відповідно до законодавства належить до другої або третьої групи, - обласними, Київською та Севастопольською міськими держадміністраціями, органом виконавчої влади Автономної Республіки Крим з питань охорони навколишнього природного середовища через дозвільні центри за погодженням з територіальними органами Держпродспоживслужби.

Згідно з пунктом 5 Порядку №302 Суб`єкт господарювання, об`єкт якого належить до першої групи, для отримання дозволу подає Мінекоенерго, а суб`єкт господарювання, об`єкт якого належить до другої або третьої групи,- дозвільному центру у письмовій та в електронній формі документи, підготовлені відповідно до затвердженої Мінекоенерго Інструкції про загальні вимоги до оформлення документів, у яких обґрунтовуються обсяги викидів, для отримання дозволу на викиди забруднюючих речовин в атмосферне повітря стаціонарними джерелами для підприємств, установ, організацій та громадян - підприємців, а також вміщує в місцевих друкованих засобах масової інформації повідомлення про намір отримати дозвіл із зазначенням адреси місцевої держадміністрації, до якої можуть надсилатися зауваження громадських організацій та окремих громадян.

Відповідно до пункту 6 Порядку №302 Мінекоенерго та дозвільні центри передають Держпродспоживслужбі, її територіальним органам відповідно заяву та документи на отримання дозволу.

Держпродспоживслужба, її територіальні органи протягом 15 календарних днів з дати надходження документів приймають рішення щодо можливості/неможливості видачі дозволу, яке надсилається Мінекоенерго та дозвільним центрам відповідно.

У разі прийняття рішення щодо неможливості видачі дозволу у ньому зазначається зміст зауважень.

Пунктом 7 указаного Порядку визначено, що місцеві держадміністрації розглядають зауваження громадських організацій, у разі потреби організовують проведення їх публічного обговорення і протягом 30 календарних днів з дати опублікування інформації про намір суб`єкта господарювання отримати дозвіл повідомляють про це орган, який видав дозвіл.

Орган, який видав дозвіл, аналізують зауваження та у разі необхідності пропонує суб`єкту господарювання врахувати їх під час підготовки дозволу до видачі.

Відповідно до пункту 8 Порядку №302 орган, який видав дозвіл, протягом 30 календарних днів розглядає заяву та документи на отримання дозволу і у разі відсутності зауважень видає дозвіл.

У разі наявності зауважень документи повертаються суб`єкту господарювання з викладом їх змісту та зазначенням терміну повторного подання.

Рішення про видачу дозволу надсилається органом, який видав дозвіл, суб`єкту господарювання та Держпродспоживслужбі або її територіальним органам.

Відповідно до положень статті 4-1 Закону №2806-IV підставами для відмови у видачі документа дозвільного характеру є: подання суб`єктом господарювання неповного пакета документів, необхідних для одержання документа дозвільного характеру, згідно із встановленим вичерпним переліком; виявлення в документах, поданих суб`єктом господарювання, недостовірних відомостей; негативний висновок за результатами проведених експертиз та обстежень або інших наукових і технічних оцінок, необхідних для видачі документа дозвільного характеру.

Законом можуть встановлюватися інші підстави для відмови у видачі документа дозвільного характеру.

Судами попередніх інстанцій установлено, що 05.07.2019 ТОВ «Енерго-промислова група «Югенергопромтранс» звернулось до Департаменту екології та природних ресурсів Київської обласної державної адміністрації із заявою про видачу дозволу на викиди забруднюючих речовин в атмосферне повітря.

Рішенням Головного управління Держпродспоживслужби в Київській області від 08.07.2018 №10-04.3-01/6840 погоджено можливість видачі ТОВ «Енерго-промислова група «Югенергопромтранс» дозволу на викиди за адресою: Київська обл., м. Переяслав-Хмельницький, вул. Героїв Дніпра, 38А/1 за умови виконання вимог, викладених у вказаному рішенні та в подальшому, 10.07.2019 видав Товариству дозвіл №3211000000-84 на викиди забруднюючих речовин в атмосферне повітря стаціонарними джерелами терміном дії на 10 років з 10.07.2019 по 10.07.2029.

Не погоджуючись з наявністю правових підстав для видачі такого дозволу, позивачка звернулась до суду з вимогою про його скасування, навівши при цьому в позовній заяві перелік питань, які на її думку не було враховано дозвільним органом.

Суди, відмовляючи у задоволенні позову, в першу чергу, керувались тим, що позивачка позбавлена права на звернення до суду з таким позовом.

Надаючи оцінку такій позиції судів попередніх інстанцій, Верховний Суд виходить з такого.

Відповідно до статті 50 Конституції України кожен має право на безпечне для життя і здоров`я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди. Екологічні інтереси населення можуть підлягати судовому захисту на підставі частини сьомої статті 41 Конституції України, відповідно до якої використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію та природні якості землі, а також приписів статті 66 Основного Закону, відповідно до якої ніхто не повинен заподіювати шкоду довкіллю.

Міжнародним документом, який закріпив зобов`язання держав у сфері доступу до правосуддя в екологічних справах, стала Орхуська конвенція.

Орхуську конвенцію ратифіковано Законом України № 832-ХІУ від 06 липня 1999 року, тому її положення відповідно до статті 9 Конституції України є нормами прямої дії, а положення національного законодавства про процедури і механізми судового захисту порушених екологічних прав та інтересів можуть їх конкретизувати.

Для забезпечення належної реалізації, зокрема, екологічних прав Орхуська конвенція передбачає у статті 9 право і гарантії доступу до судового й адміністративного оскарження рішень, дій чи бездіяльності, що вчинені з порушенням права на доступ до інформації чи права на участь у процесі прийняття рішень з питань, що стосуються довкілля.

Пунктом 3 статті 9 Орхуської конвенції на її Договірні Сторони покладається зобов`язання, зокрема, забезпечувати доступ громадськості до процедур оскарження дій та бездіяльності державних органів і приватних осіб, що порушують вимоги національного екологічного законодавства.

При цьому відповідно до Орхуської конвенції представники громадськості мають право оспорювати порушення національного законодавства у сфері довкілля незалежно від того, належать такі порушення до прав на інформацію і на участь громадськості при прийнятті рішень, гарантованих Орхуською конвенцією, чи ні (згідно з Керівництвом із провадження Орхуської конвенції (ООН, 2000 рік), далі - Керівництво). Орхуська конвенція забезпечує доступ до правосуддя як на підставі власних положень, так і в порядку забезпечення дотримання національного природоохоронного законодавства.

Так, відповідно до положень статті 2 Орхуської Конвенції «Громадськість» означає одну або більше фізичних чи юридичних осіб, їхнє об`єднання, організації або групи, які діють згідно з національним законодавством або практикою (пункт 4).

Зміст наведених норм Орхуської Конвенції свідчить, що ця Конвенція закріпила фундаментальне право громадськості, в тому числі однієї фізичної особи, оскаржити рішення, дії чи бездіяльність якими порушуються норми чинного законодавства, що стосується охорони навколишнього середовища.

Для забезпечення запобігання порушенням вимог законодавства суб`єктами господарювання та забезпечення інтересів суспільства, зокрема, допустимого рівня безпеки населення та навколишнього природного середовища здійснюється державний нагляд (контроль) спеціально уповноваженими органами, яким делеговано повноваження здійснювати відповідні заходи державного нагляду (контролю).

Відповідно до статті 11 Закону №1264-XII Україна гарантує своїм громадянам реалізацію екологічних прав, наданих їм законодавством.

Місцеві ради, органи державної влади в галузі охорони навколишнього природного середовища і використання природних ресурсів зобов`язані подавати всебічну допомогу громадянам у здійсненні природоохоронної діяльності, враховувати їх пропозиції щодо поліпшення стану навколишнього природного середовища та раціонального використання природних ресурсів, залучати громадян до участі у вирішенні питань охорони навколишнього природного середовища та використання природних ресурсів.

Порушені права громадян у галузі охорони навколишнього природного середовища мають бути поновлені, а їх захист здійснюється в судовому порядку відповідно до законодавства України.

Колегія суддів Верховного Суду зауважує, що на переконання позивачки діяльність підприємства порушує екологічну безпеку, її права на безпечне для життя та здоров`я навколишнє середовище, умови проживання, а тому вона має право на звернення за захистом порушених, на її думку, екологічних прав.

Так, у статті 10 Закону №2707-XII передбачено, що підприємства, установи, організації та громадяни - суб`єкти підприємницької діяльності, що здійснюють викиди забруднюючих речовин в атмосферне повітря та діяльність яких пов`язана з впливом фізичних та біологічних факторів на його стан, зобов`язані: здійснювати організаційно-господарські, технічні та інші заходи щодо забезпечення виконання вимог, передбачених стандартами та нормативами екологічної безпеки у галузі охорони атмосферного повітря, дозволами на викиди забруднюючих речовин тощо; вживати заходів щодо зменшення обсягів викидів забруднюючих речовин і зменшення впливу фізичних факторів; забезпечувати безперебійну ефективну роботу і підтримання у справному стані споруд, устаткування та апаратури для очищення викидів і зменшення рівнів впливу фізичних та біологічних факторів; здійснювати контроль за обсягом і складом забруднюючих речовин, що викидаються в атмосферне повітря, і рівнями фізичного впливу та вести їх постійний облік; заздалегідь розробляти спеціальні заходи щодо охорони атмосферного повітря на випадок виникнення надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру і вживати заходів для ліквідації причин, наслідків забруднення атмосферного повітря; забезпечувати здійснення інструментально-лабораторних вимірювань параметрів викидів забруднюючих речовин стаціонарних і пересувних джерел та ефективності роботи газоочисних установок; забезпечувати розроблення методик виконання вимірювань, що враховують специфічні умови викиду забруднюючих речовин; використовувати метрологічно атестовані методики виконання вимірювань і повірені засоби вимірювальної техніки для визначення параметрів газопилового потоку і концентрацій забруднюючих речовин в атмосферному повітрі та викидах стаціонарних і пересувних джерел; здійснювати контроль за проектуванням, будівництвом і експлуатацією споруд, устаткування та апаратури для очищення газопилового потоку від забруднюючих речовин і зниження впливу фізичних та біологічних факторів, оснащення їх засобами вимірювальної техніки, необхідними для постійного контролю за ефективністю очищення, дотриманням нормативів гранично допустимих викидів забруднюючих речовин і рівнів впливу фізичних та біологічних факторів та інших вимог законодавства в галузі охорони атмосферного повітря; своєчасно і в повному обсязі сплачувати екологічний податок.

Згідно статті 25 Закону №2707-XII для визначення безпеки для здоров`я людини та екологічної безпеки під час проектування, розміщення, будівництва нових і реконструкції діючих підприємств та інших об`єктів проводяться оцінка впливу на довкілля та державна санітарно-гігієнічна експертиза в порядку, визначеному законодавством.

Тобто здійснення відповідної планової діяльності тісно пов`язане з чітким дотриманням регламентованих законодавцем вимог щодо екологічної безпеки.

Однак судами попередніх інстанцій не надано відповідної правової оцінки доводам позивача щодо порушення вимог такої безпеки.

Так, позивачка зауважувала, що дозвільним органом, зокрема, не зверталась увага на характеристики джерел залпових викидів Товариства, а документи містять недостовірну інформацію стосовно відпрацьованого часу підприємства та географічних координат його потужностей.

Звертала увагу на той факт, що третя особа повідомила Департаменту недостовірну інформацію щодо керівника та місцезнаходження підприємства, що, на думку ОСОБА_1 , є самостійною підставою для скасування виданого дозволу.

Судом першої інстанції не надавалась жодна оцінка доводам позивача по суті.

Суд апеляційної інстанції, на відміну від суду першої інстанції, в своєму рішенні надав оцінку доводам позивача щодо порушення розміру санітарно - захисної зони та зазначив про потужність станції, однак обмежився розглядом виключно цим підстав, ігноруючи інші твердження позивача.

Таким чином можна зробити висновок, що суди попередніх інстанцій не перевірили, чи забезпечив відповідач право позивачки на належний захист як громадянина, його життя і здоров`я, охорони навколишнього природного середовища від екологічно небезпечного об`єкта, екологічної небезпеки.

Як свідчить позиція Європейського Суду з прав людини у справі "Дземюк проти України" (Заява № 42488/02) від 04.12.2014, принципи, які застосовуються до оцінки відповідальності держави за статтею 8 Конвенції в екологічних справах, загалом схожі незалежно від того, чи має справа розглядатися з точки зору позитивного обов`язку держави щодо вжиття належних та відповідних заходів для гарантування прав заявника за пунктом 1 статті 8 Конвенції або у контексті виправданого відповідно до пункту 2 статті 8 Конвенції "втручання органів державної влади". Більше того, процесуальні гарантії, доступні заявникові згідно зі статтею 8 Конвенції, можуть стати недієвими, а державу може бути визнано відповідальною за Конвенцією, якщо судове рішення, яким органи влади зобов`язано діяти певним чином в екологічних питаннях, ігнорується органами влади або залишається невиконаним протягом значного періоду часу (mutatis mutandis, рішення у справі "Ташкін та інші проти Туреччини", заява № 46117/99, пп. 124-125, ECHR 2004-X) (п. 89).

Як свідчить позиція Європейського Суду з прав людини у справі Yvonne van Duyn v. Home Office (Case 41/74 van Duyn v. Home Office) принцип юридичної визначеності означає, що зацікавлені особи повинні мати змогу покладатися на зобов`язання, взяті державою, навіть якщо такі зобов`язання містяться у законодавчому акті, який загалом не має автоматичної прямої дії.

Відповідно до пункту 58 Рішення Європейського суду з прав людини у справі "Серявін та інші проти України" (Заява N 4909/04, 10 лютого 2010 року) Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29).

Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі "Суомінен проти Фінляндії" (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року).

Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії" (Hirvisaari v. Finland), N 49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).

З огляду на викладене Верховний Суд зазначає, що суди попередніх інстанцій дійшли передчасних висновків про відсутність підстав для відмови у задоволенні позову, так як судами належним чином не досліджено усі факти, що стали відомі в ході судового розгляду та передували прийняттю спірного рішення.

При цьому, колегія суддів зазначає, що застосуванню норм матеріального права передує встановлення обставин у справі, підтвердження їх відповідними доказами.

Тобто, застосування судом норм матеріального права повинно вирішити спір, який виник між сторонами у конкретних правовідносинах, які мають бути встановлені судами на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі.

Відповідно до ч. 2 ст. 341 КАС України суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

Згідно ч. 2 ст. 353 КАС України підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, яке унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази.

Враховуючи наведене, колегія суддів дійшла висновку про наявність підстав для скасування рішення суду апеляційної інстанції з направленням справи до суду першої інстанції для встановлення наведених вище обставин.

Керуючись ст.ст. 345, 349, 353, 355, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, -

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 30.04.2020 та постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 02.10.2020 скасувати.

Справу направити на новий розгляд до Київського окружного адміністративного суду.

Постанова є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий А.Ю. Бучик

Судді Л.Л. Мороз

А.І. Рибачук