Рішення

від 14.03.2023 по справі 344/3793/20

ІВАНО-ФРАНКІВСЬКИЙ МІСЬКИЙ СУД ІВАНО-ФРАНКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 344/3793/20

Провадження № 2/344/262/23

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 березня 2023 року м. Івано-Франківськ

Івано-Франківський міський суд Івано-Франківської області в складі:

головуючої-судді Польської М.В.,

секретаря Федоришин М.З.,Мациборка С.Я.

за участю

представника позивача Осадчук С.С.

представника відповідача 1 Кузь А.П.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Івано-Франківського Архієпархіального Управління Української Греко-Католицької Церкви, Державного реєстратора виконкому Івано-Франківської міської ради Дудик Тараса Богдановича, виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради в особі відділу державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців управління реєстраційних процедур Івано-Франківської міської ради, Державної служби України з етнополітики та свободи совісті, третя особа без самостійних вимог на стороні відповідача4 державний реєстратор Державної служби України з етнополітики та свободи совісті Хаустова Марія Євгенівна про визнання неповноважним Івано-Франківське Архієпархіальне Управління Української Греко-Католицької Церкви в особі Архієпископа і Митрополити В.Війтишина приймати рішення про припинення релігійної організації Посічанський монастир Матері Божої Знамення УГКЦ, визнання протиправним та скасування рішення Державного реєстратора виконкому Івано-Франківської міської ради Дудик Тараса Богдановича щодо внесення до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань рішення про припинення релігійної організації, визнання протиправним та скасування реєстраційного запису №11161100006000487 від 01.06.2017р. про внесення до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань рішення про припинення релігійної організації, скасування реєстраційної дії/запису №1001161100006000487 від 26.11.2020р., відмінити державну реєстрацію припинення релігійної організації Посічанського монастиря Матері Божої Знамення УГКЦ, стягнення судових витрат, -

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_1 звернувся у березні 2020р. в суд з позовом до Івано-Франківського Архієпархіального Управління Української Греко-Католицької Церкви, Державного реєстратора виконкому Івано-Франківської міської ради Дудик Тараса Богдановича про: визнання неповноважним Івано-Франківське Архієпархіальне Управління Української Греко-Католицької Церкви (надалі Івано-Франківське Архієпархіальне Управління УГКЦ) в особі Архієпископа і Митрополита В.Війтишина приймати рішення про припинення релігійної організації Посічанський монастир Матері Божої Знамення УГКЦ, шляхом ліквідації та створення ліквідаційної комісії у складі 5 осіб; визнати протиправним та скасування рішення Державного реєстратора виконкому Івано-Франківської міської ради Дудик Тараса Богдановича щодо внесення до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань рішення про припинення в результаті ліквідації юридичної особи - релігійної організації Посічанський монастир Матері Божої Знамення УГКЦ; визнати протиправним та скасувати реєстраційний запис №11161100006000487 від 01.06.2017р. про внесення до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань рішення про припинення в результаті ліквідації юридичної особи - релігійної організації Посічанський монастир Матері Божої Знамення УГКЦ; стягнення судових витрат.

Позов обґрунтовано тим, що 28.08.1998р. було зареєстровано Статут Посічанського монастиря Матері Божої Знамення УГКЦ, а 30.05.2017р. Івано-Франківське Архієпархіальне Управління УГКЦ в особі Архієпископа і Митрополита В.Війтишина прийнято та підписано Декрет, яким припинено Посічанський монастир Матері Божої Знамення УГКЦ шляхом ліквідації та створення ліквідаційної комісії у складі 5 осіб. На підставі даного Декрету, 01.06.2017р. Державний реєстратор виконкому Івано-Франківської міської ради Дудик Т.Б. вніс до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань рішення про припинення в результаті ліквідації юридичної особи - релігійної організації Посічанський монастир Матері Божої Знамення УГКЦ за реєстраційним записом №11161100006000487. Однак, ні засновник монастиря, яким є позивач ОСОБА_1 , ні загальні збори (рада) монастиря рішення про ліквідацію не приймали, а п.3.2 Статуту про те, що заснування та ліквідація монастиря належить до Єпископа-Ординарія згідно з Церковним канонічним правом, суперечить законодавству та Кодексу канонів східних церков.

Ухвалою судді Івано-Франківського міського суду Бородовського С.О. від 13.03.2020р. позовну заяву повернуто.

Ухвалою Івано-Франківського апеляційного суду від 04.06.2020р. ухвалу від 13.03.2020р. скасовано, направлено справу для продовження розгляду.

Ухвалою судді Івано-Франківського міського суду Бородовського С.О. від 12.06.2020р. у забезпеченні позову відмовлено.

08.09.2020р. представником відповідача1 подано відзив на позов, в якому вказано, що Декрет про припинення діяльності Монастиря було прийнято у зв`язку з суперечністю діяльності такого загальним настановам УГКЦ та Вселенської Церкви. Синод Єпископів Києво-Галицького Верховного Архиєпископства УГКЦ, за згодою Постійного Синоду, який є вищим органом управління УГКЦ на території України, прийняв рішення про ліквідацію Монастиря через те, що діяльність о. ОСОБА_2 та с.Марії Баран суперечить вірі та навчанню Церкви і монаршій традиції. Верховний Архиєпископ Києво-Галицький Святослав, який є Патріярхом УКГЦ в усьому світі, прийняв Декрет вих№ВА17/162 від 27.04.2017р., яким постановив закрити Монастир, з огляду на систематичні порушення монашої дисципліни і монарших правил ігнорування розпорядженнями і вказівками єпархіального єпископа та Верховного Архиєпископа УГКЦ, отримавши згоду Постійного Синоду, за поради Архиєпископа і ОСОБА_3 ( ОСОБА_4 ) та інших компетентних осіб на підставі кан.438 п.1 Кодексу ОСОБА_5 (надалі ККСЦ). Такі дії відповідають і п.1.3, 3.2 Статуту та Декрету №ВА11/434 від 21.11-04.12.2011р., з дотриманням також ст.7, ч.1 ст.10, ч.1,2 ст.16 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації», у відповідності до кан.134 ККСЦ. Також, Посічанський монастир Матері Божої Знамення УГКЦ в особі Планчака Р.В. оскаржував до Господарського суду Декрет №262 від 30.05.2017р. Івано-Франківського Архієпархіального управління УГКЦ, але ВС постановою від 17.07.2018р. припинив провадження, оскільки ліквідація (скасування) Монастиря визначено ККСЦ і є внутрішнім спором Церкви та вирішується церковним судом. Чинність даного Декрету і наявний Статут Монастиря унеможливлює також і скасування рішення державного реєстратора. Заснування Монастиря, як релігійної організації що входить до складу УГКЦ, було погоджено Єпископом-Ординарієм Івано-Франківської Єпархії УГКЦ Софроном Мудрим 21.08.1998р., а наступником останнього є Архієпископ та Митрополит Івано-Франківський Володимир Війтишин. Крім того, Декретом №ВА11/434 від 21.11-04.12.2011р. засновано Івано-Франківську митрополію, титул єпископа Івано-Франківського є Архиєпископ і Митрополит Івано-Франківський, який за кан.134 ККСЦ має ті ж права і обов`язки, що і Єпископ-Ординарій. Перелік документів поданих державному реєстратору відповідав ст.17 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації». В задоволенні позовних вимог слід відмовити.

08.09.2020р. ухвалою суду провадження у справі в частині вимог до державного реєстратора було закрито (а.с.127-129 т.1), однак ухвала скасована Апеляційним судом згідно ухвали від 28.12.2020р., справу направлено для продовження розгляду (а.с.174-176 т.1).

14.09.2020р. до суду надійшло заперечення на позов від відповідача2, згідно якого всі дії по ліквідації Монастиря відповідають нормам ст.2,7,10,16 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації», п.1.3, 3.2 Статуту релігійної організації та діям державного реєстратора за ст.17 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань», в позові слід відмовити.

11.01.2021р. справу прийнято до розгляду головуючим суддею Польською М.В., згідно автоматизованого розподілу справ.

01.02.2021р. позивачем подано заяву про зміну підстав позову щодо відповідача 2, зокрема, що рішення державного реєстратора, яке є предметом спору? порушує право засновника юридичної особи - ОСОБА_1 на вільне володіння своїм майном, право власності на корпоративні права юридичної особи, що припинені шляхом припинення існування юридичної особи (а.с.185-193 т.1).

Ухвалою суду від 12.04.2021р. до участі у справі за клопотанням позивача залучено співвідповідачем виконавчий комітет Івано-Франківської міської ради в особі відділу державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців управління реєстраційних процедур Івано-Франківської міської ради.

26.08.2021р. позивач збільшив позовні вимоги та просив також: скасувати реєстраційну дію/запис №1001161100006000487 від 26.11.2020р. державна реєстрація припинення юридичної особи релігійної організації Посічанського монастиря Матері Божої Знамення УГКЦ в результаті ліквідації; відмінити державну реєстрацію припинення юридичної особи релігійної організації Посічанського монастиря Матері Божої Знамення УГКЦ (а.с.87-91 т.2).

Ухвалою суду від 13.09.2021р. до участі у справі за клопотанням позивача залучено відповідачем4 Державну службу України з етнополітики та свободи совісті, а також третю особу без самостійних вимог на стороні відповідача4 державного реєстратора Державної служби України з етнополітики та свободи совісті.

Відповідач4 Державна служба України з етнополітики та свободи совісті (надалі ДЕСС) 07.10.2021р. подала відзив на позов, в якому заперечуючи позовні вимоги зазначила, що згідно ч.2,4 ст.5,ст.7,10,16 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» діяльність релігійної організації, в т.ч. ліквідація, здійснюється згідно її власних настанов, що не може розглядатися в порядку судового спору. Релігійні організації мають право, а не обов`язок, передавати документи до архівного фонду за відповідним договором, при припиненні монастиря видана довідка від 18.11.2020р. що документи до архівного відділу Тисменицької райдержадміністрації не передавались, тому правомірно за ст.17 Закону №755 врахована така довідка. На момент внесення запису в ЄДР від 26.11.2020р. суб`єктом державної реєстрації Монастиря була ДЕСС за п.14 ч.1 ст.1 закону №755, подано перелік документів та заяву голови ліквідаційної комісії Мощича Б. від 20.11.2020р., яка надійшла 26.11.2020р. та відповідала затвердженій формі за вимогами ст.15,17 цього закону, підстав для відмови державному реєстратору (за результатами перевірки щодо дотримання ст.6) в у державній реєстрації не було, а тому за п.4 ч.2 ст.6, п.8 ч.2 ст.25 закону №755 правомірно проведена реєстраційна дія шляхом внесення запису в ЄДР.

26.05.2022р. представник відповідача1 надав письмові пояснення по суті справи.

14.03.2023р. представник відповідача1 подав додаткові письмові пояснення.

14.03.2023р. представник позивача подала письмові пояснення з приводу дослідження доказів, а також скористалась правом подачі письмового виступу в судових дебатах.

Представник позивача в судових засіданнях вимоги позову зі збільшеними вимогами та зміненими підставами підтримала повністю.

Представник відповідача1 позовні вимоги заперечив, просив відмовити у задоволенні позову з підстав зазначених у відзиві та наданих пояснень.

Відповідач2 заперечив позовні вимоги з підстав зазначених у відзиві, в подальшому в судові засідання не з`явився, просив розглядати справу за його відсутності.

Відповідач3 в судові засідання не з`явився, відзив на позов не подавав.

Відповідач4 подав відзив на позов та просив справу розглядати з врахуванням відзиву без участі представника.

Третя особа просила справу розглядати без її участі.

Заслухавши пояснення сторін, всебічно, повно та об`єктивно дослідивши матеріали справи, суд приходить до висновку про відмову у задоволенні позовних вимог, виходячи з наступного.

Судом встановлено, що 28.08.1998р. було зареєстровано Статут Посічанського монастиря Матері Божої Знамення УГКЦ, а 30.05.2017р. Івано-Франківське Архієпархіальне Управління УГКЦ в особі Архієпископа і Митрополита В.Війтишина було прийнято та підписано Декрет №262, яким припинено Посічанський монастир Матері Божої Знамення УГКЦ шляхом ліквідації та створення ліквідаційної комісії у складі 5 осіб, про що буде вказано нижче.

На підставі даного Декрету, Державний реєстратор виконкому Івано-Франківської міської ради Дудик Т.Б. вніс до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань 01.06.2017р. рішення про припинення в результаті ліквідації юридичної особи - релігійної організації Посічанський монастир Матері Божої Знамення УГКЦ та здійснено реєстраційний запис №11161100006000487.

Попередньо, в травні 2006р. була заведена реєстраційна справа щодо даної релігійної організації за поданою заявою представника ОСОБА_6 , в якій заявником зазначено засновника та керівника монастиря ОСОБА_1 та подано заяву в лютому 2007р. про зміну Свідоцтва про державну реєстрацію, в зв`язку зі знищенням попередньої документації , з внесенням змін у травні 2015р.(а.с.48-74 т.2).

Позивач посилаючись на ст.110 ЦК України вказує, що юридична особа може ліквідовуватись за рішенням учасників або органу такої юрособи, а засновником є ОСОБА_1 , органом управління загальні збори, проте такі не приймали рішення про ліквідацію, за п.1.8 Статуту керівним органом є Ігумен Монастиря та Загальна рада Монастиря, які теж не приймали рішень про ліквідацію. При цьому пункт 3.2 Статуту, який зазначає що «Заснування та ліквідація Монастиря належить до Єпископа-Ординарія згідно з Церковним канонічним правом» не потрібно застосовувати, оскільки такий суперечить ст.110 ЦК України, п.9 ст.17 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації», Кодексу канонів східних церков (Канон 438 параграф1). А тому слід визнати неповноважним Івано-Франківське Архієпархіальне Управління Української Греко-Католицької Церкви (надалі Івано-Франківське Архієпархіальне Управління УГКЦ) в особі Архієпископа і Митрополита В.Війтишина приймати рішення про припинення релігійної організації Посічанський монастир Матері Божої Знамення УГКЦ, шляхом ліквідації та створення ліквідаційної комісії у складі 5 осіб.

Заперечуючи вимоги в цій частині відповідач 1 доводив, що Декрет вих.-№262 від 30.05.2017р. про припинення діяльності Монастиря було прийнято, у зв`язку з суперечністю діяльності такого загальним настановам УГКЦ та Вселенської Церкви. Синод Єпископів Києво-Галицького Верховного Архиєпископства УГКЦ, за згодою Постійного Синоду, який є вищим органом управління УГКЦ на території України, який прийняв рішення про ліквідацію Монастиря через те, що діяльність о. ОСОБА_2 та с.Марії Баран суперечить вірі та навчанню Церкви і монаршій традиції. Верховний Архиєпископ Києво-Галицький Святослав, який є Патріярхом УКГЦ в усьому світі, прийняв також Декрет вих№ВА17/162 від 27.04.2017р., яким постановив закрити Монастир, з огляду на систематичні порушення монашої дисципліни і монарших правил ігнорування розпорядженнями і вказівками єпархіального єпископа та Верховного Архиєпископа УГКЦ, отримавши згоду Постійного Синоду, за поради Архиєпископа і ОСОБА_3 ( ОСОБА_4 ) та інших компетентних осіб на підставі кан.438 п.1 Кодексу ОСОБА_5 (надалі ККСЦ). Такі дії відповідають і п.1.3, 3.2 Статуту та Декрету №ВА11/434 від 21.11-04.12.2011р., з дотриманням при цьому також ст.7, ч.1 ст.10, ч.1,2 ст.16 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації», у відповідності до кан.134 ККСЦ.

Як вбачається з матеріалів справи, в 1998 році був погоджений Єпископом-Ординарієм Івано-Франківської єпархії Української Греко- ОСОБА_7 , та зареєстрований постановою Держкомітету України у справах релігії від 28.08.1998 року Статут Посічанського Монастиря Матері Божої Знамення УГКЦ, який також підписаний ОСОБА_1 (а.с.11-16 т.1).

Згідно п.1.2, 1.3, 1.4 та 3.2 цього Статуту, згідно з Церковним Канонічним Правом Знаменський Монастир має статус монастиря «свого права», водночас монастир підпорядковується Івано-Франківському Ординаріату і підпорядковується всім зарядженням (тобто розпорядженням як пояснив представник відповідач1) Єпископа. У своїй діяльності Монастир керується Святим Письмом, настановами св.Отців, Церковним Канонічним Правом, своїм Типіконом, директивами Загальної Ради монастиря, документами вселенської і УГКЦ, законодавством, а також Статутом. Скасування Монастиря належить до Єпископа-Ординарія згідно з Церковним Канонічним Правом.

Отже, питання ліквідації релігійної організації визначено Статутом, що зареєстрований у встановленому порядку, Законом України «Про свободу совісті та релігійні організації» та канонами ККСЦ, а тому посилання позивача на п.1 ст.1 ст.110 ЦК України, в якій зазначається, що юридична особа ліквідується тільки за рішенням її учасників або органу юридичної особи, є недоречним саме у питанні створення та ліквідації релігійної організації, окрім того не враховано, що цей пункт має ширше поняття і щодо прав органу уповноваженого на це установчими документами, а також в інших випадках, передбачених установчими документами юридичних осіб.

Слід також зазначити, що Декретом вих.-№262 Івано-Франківського Архієпархіального управління УГКЦ від 30.05.2017р., підписаним ОСОБА_8 і Митрополитом Івано-Франківським, було припинено Посічанський монастир Матері Божої Знамення УГКЦ в с.Посіч Тисменицького району Івано-Франківської області шляхом ліквідації (а.с.17 т.1). Посічанським монастирем Матері Божої Знамення УГКЦ в особі Планчака Р.В. оскаржувався такий Декрет до Господарського суду, але Верховний Суд постановою від 17.07.2018р. у справі №909/1012/17 припинив провадження, оскільки ліквідація (скасування) Монастиря визначено ККСЦ і є внутрішнім спором Церкви та вирішується церковним судом (а.с.107-111 т.1). Отже, такий спір щодо непогодження з Декретами може бути врегульований за ККСЦ та вирішується церковним судом, звідси Декрет вих.-№262 Івано-Франківського Архієпархіального управління УГКЦ від 30.05.2017р., яким вирішено питання припинення Монастиря шляхом ліквідації, є чинним і на час подання позову до суду та під час розгляду цивільної справи, церковним судом не скасований.

Щодо доводів позивача про неуповноваження Івано-Франківське Архієпархіальне Управління Української Греко-Католицької Церкви (надалі Івано-Франківське Архієпархіальне Управління УГКЦ) в особі Архієпископа і Митрополита В.Війтишина приймати рішення про припинення релігійної організації Посічанський монастир Матері Божої Знамення УГКЦ, шляхом ліквідації, то окрім вищевказаного слід врахувати й таке.

Підставою прийняття 30.05.2017р. такого рішення Декрету вих№262 (а.с.17-17зв т.1), було те, що попередньо 27.04.2017р. Отець і Глава УГКЦ Блаженніший Святослав видав ще один Декрет №ВА17/162, в якому прийняв рішення закрити Монастир Матері Божої Знамення УГКЦ в с.Посіч шляхом ліквідації (а.с.103 т.1) у відповідності до п.3.2 Статуту Посічанського Монастиря Матері Божої Знамення УКГЦ. Такий прийнятий на підставі звернення із заявою Синоду Єпископів Києво-Галицького Верховного Архиєпископства УГКЦ з приводу «об`явлень» с.Марії Баран, які поширює о. ОСОБА_2 ієромонах монастиря УГКЦ, оскільки такі «об`явлення» суперечать вірі та навчанню Церкви і монаршій традиції.

Інформацію про позбавлення церковного статусу 9 монахів ОСОБА_9 (рішення є остаточним і не може бути оскарженим), в т.ч. ОСОБА_10 ( ОСОБА_11 ), що займався екзорцизмом, із забороною відправляти літургії та займатись екзорцизмом, також було відкрито висвітлено на загальнодоступному сайті інтернетресурсу (а.с.104-106 т.1). Також повідомляється, що частина монахів не прийняла зауваження церковної влади і відмовилась її слухати «продовжували порушувати монаші правила і остаточно незаконно поселились в с.Посіч Івано-Франківської області». Після відповідних попереджень 9 монахів були видалені з монашого стану. Публікація на загальнодоступному сайті інтернетресурсу є також і інших статей щодо проведення канонічних візитацій ( перевірок) (а.с.165-178 т.3). У відкритій інформації також повідомлено, що вироком колегії суддів Трибуналу Тернопільсько-Зборівської митрополії УГКЦ від 13.06.2019р., яке затверджене Трибуналом Верховного Архиєпископа УГКЦ своїм вироком від 16.03.2021р., о.Антонія-Григорія (Планчака) позбавлено клірицького стану. Його визнано винним у скоєнні таких злочинів: непослух проти власного ієрарха; підбурювання до бунту і ненависті проти власного ієрарха; незаконне присвоєння, затримання і виконання уряду ігумена монастиря; зловживання владою, недбайливе здійснення і занедбання актів влади у період виконання обов`язків намісника монастиря; перешкоджання вільному виконанню служіння законної влади та ведення фінансових операцій і торгівля всупереч приписам загального права.

Згідно ст.7, ч.1 ст.10, 13, ч.1,2 ст.16 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» релігійні організації в Україні утворюються з метою задоволення релігійних потреб громадян сповідувати і поширювати віру і діють відповідно до своєї ієрархічної та інституційної структури, обирають, призначають і замінюють персонал згідно із своїми статутами (положеннями). Релігійними організаціями в Україні є в т.ч. монастирі.

Релігійні управління і центри мають право відповідно до своїх зареєстрованих статутів (положень) засновувати монастирі, релігійні братства, місіонерські товариства (місії), які діють на підставі своїх статутів (положень), що реєструються у порядку, встановленому статтею 14 цього Закону. Монастирі та релігійні братства можуть бути утворені також у порядку, передбаченому цим Законом для утворення релігійних громад, з реєстрацією їх статутів (положень).

Релігійна організація визнається юридичною особою з дня її державної реєстрації. Релігійна організація як юридична особа користується правами і несе обов`язки відповідно до чинного законодавства і свого статуту (положення).

Діяльність релігійної організації може бути припинено у зв`язку з її реорганізацією (поділом, злиттям, приєднанням) або ліквідацією. Реорганізація або ліквідація релігійної організації здійснюється відповідно до її власних настанов.

За Кан.134 Кодексу ОСОБА_5 (кодекс канонічного права, спільний для всіх ОСОБА_12 , проголошений 18.10.1990 року апостольською конституцією Sacri Canones, виданою папою Римським Іваном Павлом II, увійшов у силу 01.10.1991 року), як вірно доводив відповідач1, Сан Митрополита завжди пов`язаний з визначеним єпархіальним престолом. Митрополит має ті самі права й обов`язки, що і Єпископ-Ординарій, яким є Архієпископ та Митрополит Івано- ОСОБА_13 .

За довідкою Івано-Франківського Архієпархіального Управління УГКЦ за №400 від 27.07.2017 року за Кан.134 ККСЦ Архієпископ та Митрополит Івано-Франківський і Івано-Франківській Архієпархії має ті самі права й обов`язки що і Єпископ-Ординарій (Єпархіальний Єпископ) (а.с.102 т.1).

Так, Декретом №ВА 11/434 від 21.11-04.12.2011р. Верховного ОСОБА_14 було прийнято рішення піднести Івано-Франківську єпархію до гідності архиєпархії й заснувати Івано-Франківську митрополію, до складу якої входить і Івано-Франківська архиєпархія, а титул єпископа Івано-Франківського буде Архиєпископ і Митрополит Івано-Франківський (а.с.101-101зв. т.1).

За Кан.433 параграф 2 ККЦС, монастирем свого права є той, який не залежить від іншого монастиря і керується власним уставом, затвердженим компетентною владою.

Водночас, Кан.438 п.1 Кодексу Канонів Східних Церков передбачає, що Патріарх може скасовувати з поважної причини в межах території очолюваної ним Церкви монастир свого права (як вже вказувалось вище, і на що наголошувала сторона позивача як на підставу обґрунтування позовних вимог щодо статусу Посічанського монастиря «свого права» за п.1.2 Статуту), за згодою Синоду і на просьбу або за порадою єпархіального Єпископа, якщо монастир є єпархіального права.

Відтак, Посічанський монастир в своїй діяльності підкоряється всім розпорядженням, наказам, декретам прийнятим Івано-Франківським Архієпархіальним Управлінням УГКЦ, а також підпорядковується заряджанням Архієпископа та Митрополита Івано- ОСОБА_13 .

Отже, за наведених норм закону України та Кодексу ОСОБА_5 , з огляду на установчі документи Монастиря дотримано порядок прийняття рішення про припинення монастиря за чинним Декретом №262, і повноваження Івано-Франківського Архієпархіального Управління УГКЦ в особі Архієпископа і Митрополита В.Війтишина були наявними щодо прийняття рішення про припинення релігійної організації Посічанський монастир Матері Божої Знамення УГКЦ, шляхом ліквідації. Тому, вимоги в цій частині є необґрунтованими та недоведеними перед судом.

Судом з`ясовано, що у провадженні Господарського суду Івано-Франківської області з липня 2020р. перебувала справа №909/554/20 за позовом ОСОБА_1 до Посічанського монастиря Матері Божої Знамення УГКЦ про визнання недійсними п.3.2 та 4.12 Статуту (а.с.122-123,116-121 т.1), де предметом доведення є також неповноважність прийняття рішень щодо ліквідації монастиря саме за затвердженим його Статутом, однак це не є перешкодою в оцінці доказів у справі цивільній та завершення її розгляду щодо цього. При цьому, представник позивача під час розгляду справи суду усно підтвердила, що такий позов у господарському суді було залишено без розгляду позивачем ОСОБА_1 , отже жодні пункти Статуту не визнані нечинними.

Щодо питання визнання протиправним та скасування рішення Державного реєстратора виконкому Івано-Франківської міської ради Дудик Тараса Богдановича щодо внесення до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань рішення про припинення релігійної організації, визнання протиправним та скасування реєстраційного запису №11161100006000487 від 01.06.2017р. про внесення до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань рішення про припинення релігійної організації, то судом встановлено наступне.

Предметом оскарження до суду в порядку КАС України були вимоги до державного реєстратора про скасування рішення про припинення в результаті ліквідації монастиря та скасування реєстраційного запису №11161100006000487 від 01.06.2017р. до ЄДРПОУ, в задоволенні позову було відмовлено, апеляційна інстанція закрила провадження з підстав підсудності суду господарської юрисдикції, однак постановою ВС від 22.01.2020р. у справі №809/1025/17 змінено в частині підсудності в порядку цивільного судочинства, оскільки за п.36,40 постанови правовідносини позивача та відповідача (державного реєстратора) стосуються права позивача як учасника релігійної громади та оскарження рішення пов`язаного з припиненням релігійної організації (а.с.22-30 т.1). Отже, правомірно подано даний позов в порядку цивільного судочинства.

Суд зазначає, що Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації» є спеціальним законом, який регулює відносини, пов`язані з діяльністю релігійних організацій.

За ст.16 цього ж спеціального закону та п.3.2 Статуту, як вже вказано вище, діяльність релігійної організації може бути припинено у зв`язку з її ліквідацією, яка здійснюється відповідно до її власних настанов та належить до Єпископа-Ординарія, згідно з Церковним Канонічним Правом, а тому відповідно був прийнятий Декрет вих№262 від 30.05.2017р. про який зазначено вище. Інші доводи не спростовують такого висновку.

За п.9,12 ст.17 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань» (закон №755) в редакції на час вчинення запису, що оскаржується, для державної реєстрації рішення про припинення юридичної особи, прийнятого її учасниками або відповідним органом юридичної особи, а у випадках, передбачених законом, - відповідним державним органом, подаються такі документи: 1) примірник оригіналу (нотаріально засвідчена копія) рішення учасників юридичної особи або відповідного органу юридичної особи, а у випадках, передбачених законом, - рішення відповідного державного органу, про припинення юридичної особи; 2) примірник оригіналу (нотаріально засвідчена копія) документа, яким затверджено персональний склад комісії з припинення (комісії з реорганізації, ліквідаційної комісії) або ліквідатора, реєстраційні номери облікових карток платників податків (або відомості про серію та номер паспорта - для фізичних осіб, які через свої релігійні переконання відмовилися від прийняття реєстраційного номера облікової картки платника податків та повідомили про це відповідний контролюючий орган і мають відмітку в паспорті про право здійснювати платежі за серією та номером паспорта), строк заявлення кредиторами своїх вимог, - у разі відсутності зазначених відомостей у рішенні учасників юридичної особи або відповідного органу юридичної особи, а у випадках, передбачених законом, - у рішенні відповідного державного органу, про припинення юридичної особи.

Для державної реєстрації припинення юридичної особи в результаті її ліквідації на підставі рішення про припинення юридичної особи, прийнятого учасниками юридичної особи або відповідного органу юридичної особи, а у випадках, передбачених законом, - рішення відповідних державних органів, або судового рішення про припинення юридичної особи, не пов`язаного з її банкрутством, після закінчення процедури припинення, але не раніше закінчення строку заявлення вимог кредиторами, подаються такі документи: 1) заява про державну реєстрацію припинення юридичної особи в результаті її ліквідації; 2) довідка архівної установи про прийняття документів, що відповідно до закону підлягають довгостроковому зберіганню.

Отже, ст.17 закону №755 чітко передбачає, що для державної реєстрації рішення про припинення юридичної особи, прийнятого відповідним органом юридичної особи, а у випадках, передбачених законом, - відповідним державним органом, подаються: оригінал (нотаріально засвідчена копія) рішення відповідного державного органу, а у випадках, передбачених законом, - відповідним державним органом, про припинення юридичної особи та документа, яким затверджено персональний склад комісії з припинення (ліквідаційної комісії).

А для подальшої державної реєстрації припинення юридичної особи в результаті її ліквідації на підставі рішення про припинення юридичної особи після закінчення процедури припинення (наступна вимога до Державної служби України з етнополітики та свободи совісті та її державного реєстратора, про що буде зазначено нижче), подаються такі документи: 1) заява про державну реєстрацію припинення юридичної особи в результаті її ліквідації; 2) довідка архівної установи про прийняття документів, що відповідно до закону підлягають довгостроковому зберіганню.

Таким рішенням у випадку передбаченого законом, а саме за ст.16 Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації» та п.3.2 Статуту - є Декрет вих№262 від 30.05.2017р. про ліквідацію монастиря, прийнятий на підставі Декрету №вихВА17/162 від 27.04.2017р. (останній документ з врахуванням звернення із заявою Синоду Єпископів Києво-Галицького Верховного Архиєпископства УГКЦ). Рішення зборів юридичної особи, як доводила сторона позивача за вимогами ЦК України, могло й не прийматися так як наявним та чинного є Декрет вих№262 від 30.05.2017р., оскільки альтернативним за ст.17 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань» є: або рішення про припинення юридичної особи, прийнятого її учасниками, або відповідним органом юридичної особи, або а у випадках, передбачених законом, - відповідним державним органом. Саме таку передбачену законом альтернативу (за можливості трьох видів рішень) й повинен враховувати державний реєстратор.

Позивач, змінюючи підстави позову щодо відповідача 2, доводив зокрема, що рішення державного реєстратора, яке є предметом спору порушує право засновника юридичної особи ОСОБА_1 на вільне володіння своїм майном на корпоративні права юридичної особи, що припинені шляхом припинення існування юридичної особи, а тому слід визнати протиправним та скасувати реєстраційний запис №11161100006000487 від 01.06.2017р. про внесення до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань рішення про припинення релігійної організації.

За р.2 Статуту, найвищу керівну та виконавчу владу має Архимандрит чи Ігумен Монастиря, Ігумен що обирається загальною Радою Монастиря на 5 років є духовним провідником монахів та здійснює загальний нагляд за виконанням рішень і планів спільноти.

Монастир володіє, користується і розпоряджається майном, яке належить йому на праві власності або надане в користування, кошти (пожертвування віруючих, інших осіб, прибуток від реалізації предметів релігійного призначення, церковних послуг, від праці монахів). В разі скасування Монастиря, майно що є у його власності чи знаходилося в користуванні, передається Єпархії (п.4.3, 4.4, 4.12 розділ 4 Статуту).

Згідно витягу з ЄДР з дати реєстрації релігійної організації - Посічанського Монастиря Божої Матері Знамення УГКЦ 28.08.1998р., 15.05.2006р. щодо переліку засновників вказано ОСОБА_1 , керівник ОСОБА_1 (а.с.18-21 т.1).

Корпорати?вні права? це права, які випливають із: 1) права власності на акцію акціонерного товариства або 2) права на частку у статутному капіталі товариства з обмеженою відповідальністю або іншої юридичної особи, статутний капітал якої поділений на частки, або 3) права на вклад до статутного капіталу юридичної особи у разі, якщо капітал такої особи не поділений на частки (наприклад, приватних, дочірніх, та інших унітарних підприємств).

Нормативні визначення корпоративних прав міститься у Господарському кодексі України, Податковому кодексі України, Законі «Про акціонерні товариства».

Закон «Про акціонерні товариства» визначає корпоративні права як сукупність майнових і немайнових прав акціонера власника акцій товариства, які випливають з права власності на акції, що включають право на участь в управлінні акціонерним товариством, отримання дивідендів та активів акціонерного товариства у разі його ліквідації відповідно до закону, а також інші права та правомочності, передбачені законом чи статутними документами.

Податкове законодавство визначає корпоративні права подібно це право особи, частка якої визначається устатутному фонді (майні) господарської організації (юридичної особи) або його частку (пай), що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами.

Корпоративні права це права особи, частка якої визначається у статутному капіталі (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами (ч. 1 ст. 167 Господарського кодексу України).

Корпоративними правами володіють особи, які володіють частками (паями) у статутному (складеному) капіталі чи в будь-якому іншому еквіваленті статутного капіталу товариства, підприємства, організації, що зареєстровані в Україні або за кордоном, у тому числі внесками до кредитних спілок.

Отже, статутний (складений) капітал є однією з юридичних ознак господарського товариства (абзац п`ятий підпункту 3.1 пункту 3 мотивувальної частини) Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням Товариства з обмеженою відповідальністю „Ліхтнер Бетон Львів щодо офіційного тлумачення положень частини четвертої статті 58, частини першої статті 64 Закону України „Про господарські товариства від 5 лютого 2013 року № 1-рп/2013.

З дня державної реєстрації Товариства розмір часток кожного з учасників встановлюється виключно статутом.

Статутом, поданим позивачем до матеріалів справи, розміри внесків релігійної організації чи статутний капітал не визначався і не міг бути визначений, оскільки Монастир є релігійною організацією, прибутковість такої установчим документом та законом не визначалося. Звідси слід прийти висновку, що доходи (прибутки) релігійної неприбуткової організації - Посічанський монастир Матері Божої Знамення УГКЦ, як наприклад пожертвування вірян та інших фізичних, юридичних осіб, благодійні внески та праця монахів, про що зазначено вище, використовуються виключно для фінансування видатків на утримання такої неприбуткової організації.

Конституційний Суд України вважає, що передбачені частиною четвертою статті 13, статтею 41 Основного Закону України гарантії захисту права власності поширюються на корпоративні права учасника господарської організації. З урахуванням наведеного Конституційний Суд України зазначає, що на право власника частки у статутному капіталі господарської організації на участь в її управлінні, яке є складовою корпоративного права, поширюються гарантії, передбачені частиною четвертою статті 13, статтею 41 Основного Закону України (Рішення Конституційного Суду України (Перший сенат) у справі за конституційною скаргою Акціонерного товариства «Закритий недиверсифікований венчурний корпоративний інвестиційний фонд „АВАНПОСТ» щодо відповідності Конституції України (конституційності) абзацу восьмого частини п`ятої статті 11 Закону України „Про управління об`єктами державної власності від 22 липня 2020 року № 8-р(I)/2020).

Згідно висновку викладеного в постанові Великої Палати ВС від 22.01.2020р. у справі №809/1025/17 спір який стосується правовідносин з прийняття уповноваженим органом рішення про припинення релігійної організації та питань участі позивача у створенні та діяльності релігійної громади, юрисдикцію спорів що виникають з таких правовідносин, слід визначати до ч.5 ст.16 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації», тобто в порядку цивільного судочинства.

Отже, зважаючи що предметом спору (після зміни підстав позовної вимоги до державного реєстратора про скасування його рішення пов`язаного з ліквідацією Монастиря) стало порушення, на переконання позивача його корпоративних прав у власності на майно після ліквідації, це питання порушення прав на частку в майні і як наслідок підставою для скасування рішення державного реєстратора, як доказ слід оцінювати з іншими доводами в порядку цивільного судочинства, а не як спір про корпоративні права з поділом коштів чи виплатою за частку в майні організації.

Посилання в заяві про зміну підстав позову на порушення стосовно позивача при ліквідації монастиря прав власності на приватне майно за ст.1 Протоколу Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ст.41 Конституції України та ст.321 ЦК України є невірним, так як не доведено наявність такого права власності у ОСОБА_1 щодо корпоративних прав на будівлі монастиря чи інших прав.

Окрім того, як вбачається з матеріалів справи протоколом зборів ліквідаційної комісії Посічанського монастиря за підписом голови ліквідаційної комісії Мощича Б.Д. за №1 від 14.05.2019р. на підставі п.4.12 Статуту було вирішено передачу Івано-Франківському Архієпархіальному Управлінню УГКЦ у власність будівлю церкви «Воскресіння Христового» заг.пл.264.5 м.кв. в АДРЕСА_1 , на підставі чого право власності на дану будівлю було зареєстроване 21.05.2019р. за Івано-Франківським Архієпархіальним Управлінням УГКЦ, з занесенням відповідних даних в Державний реєстр. Така реєстрація прав власності на споруду монастиря, предметом оскарження не є і не надано сторонами жодних доказів, що таке рішення про реєстрацію прав власності за Івано-Франківським Архієпархіальним Управлінням УГКЦ оскаржено. Разом з тим, дана будівля розміщена на земельній ділянці, яка була передана 06.05.2007р. в постійне користування Посічанського монастиря площею 88.6950га з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування громадських та релігійних організацій з видачею Державного акт у07.11.2008р. (а.с.102 т.2), а тому в зв`язку з передачею будівлі яка знаходиться на даній земельній ділянці Івано-Франківському Архієпархіальному Управлінню УГКЦ, прохання в цьому листі прийняти одночасно відмову від права постійного користування земельною ділянкою, про що й подано звернення до Посіцької сільської ради, як власника землі, щодо вирішення питання на сесії сільської ради (а.с.9-10 т.1).

Отже, як зазначено в п.4.3, 4.4, 4.12 розділ 4 Статуту в разі скасування Монастиря, майно що є у його власності чи знаходилося в користуванні, передається Єпархії, що й було дотримано ліквідаційною комісією.

Право постійного користування земельною ділянкою в подальшому, державним реєстратором виконкому Івано-Франківської міської ради від 04.06.2020р., було зареєстроване за Івано-Франківським Архієпархіальним Управлінням УГКЦ, однак на підставі скарги ОСОБА_15 від 20.07.2020р. поданої до Мінюсту України, рішенням від 15.01.2021р. було рекомендовано скасувати рішення державного реєстратора від 04.06.2020р., оскільки не було прийнято рішення саме органу місцевого самоврядування щодо розпорядження землями державної та комунальної власності (тобто не за Актом приймання-передачі землі між ліквідаційною комісією та Івано-Франківським Архієпархіальним Управлінням УГКЦ), на що не звернув увагу державний реєстратор (а.с.99-102 т.2). Водночас, даний доказ поданий стороною позивача щодо земельної ділянки не впливає на обґрунтування доведеності вимог в цій частині. Окрім того, представник відповідача1 в додаткових письмових поясненнях зазначив, що оскільки споруда монастиря вже зареєстрована за Івано-Франківським Архієпархіальним Управлінням УГКЦ, а не Посічанським монастирем, відповідно земельна ділянка теж в порядку вимог ЗК України спочатку 17.10.2017р. за заявою ліквідаційної комісії зареєстрована була на праві власності за Посіцькою сільською радою (за Державним актом з часу його видачі не було зареєстроване право в державному реєстрі), а 25.11.2021р. державним реєстратором Департаменту реєстрації Міністерства юстиції Радіню О.О. дане речове право на дану земельну ділянку було зареєстроване вже за Івано-Франківським Архієпархіальним Управлінням УГКЦ.

За ст.17-19 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» релігійні організації мають право використовувати для своїх потреб будівлі і майно, що надаються їм на договірних засадах державними, громадськими організаціями або громадянами. Культова будівля і майно, що є державною власністю, можуть передаватися у почергове користування двом або більше релігійним громадам за їх взаємною згодою. За відсутності такої згоди державний орган визначає порядок користування культовою будівлею і майном шляхом укладення з кожною громадою окремого договору. Культова будівля та інше майно, які становлять історичну, художню або іншу культурну цінність, передаються релігійним організаціям і використовуються ними з додержанням установлених правил охорони і використання пам`яток історії та культури. Релігійні організації мають переважне право на передачу їм культових будівель із земельною ділянкою, необхідною для обслуговування цих будівель. Користування землею релігійні організації здійснюють у порядку, встановленому Земельним кодексом України та іншими законодавчими актами України. Земельні ділянки, що надаються релігійним організаціям у постійне користування для будівництва і обслуговування культових та інших будівель, необхідних для забезпечення їх діяльності, забороняється використовувати для здійснення підприємницької діяльності. Договори про надання в користування релігійним організаціям культових та інших будівель і майна можуть бути розірвані або припинені в порядку і на підставах, передбачених цивільним законодавством України. Самовільне захоплення культових будівель чи привласнення культового майна не допускається. Рішення державних органів з питань володіння та користування культовими будівлями і майном можуть бути оскаржені до суду в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України.

Релігійні організації володіють, користуються і розпоряджаються майном, яке належить їм на праві власності. Релігійні організації можуть бути обмежені у здійсненні права власності лише у випадках і в порядку, передбачених законом ( в редакції на 17.01.2019р.) Забороняється вчиняти будь-які дії, наслідком яких може стати відчуження майна релігійної організації, зокрема його продаж, обмін, передача у заставу, встановлення іпотеки, безоплатна передача у власність та управління інших осіб, до завершення процедури зміни своєї підлеглості у канонічних та організаційних питаннях будь-яким діючим в Україні та за її межами релігійним об`єднанням шляхом реєстрації нової редакції статуту (положення), ухваленого не менш як двома третинами від кількості членів релігійної громади, необхідної для визнання повноважними загальних зборів релігійної громади відповідно до її статуту (положення), або органами управління, визначеними статутом (положеннями) релігійної організації (релігійного центру (управління), монастиря, релігійного братства, місіонерського товариства (місії), духовного навчального закладу). У власності релігійних організацій можуть бути будівлі, предмети культу, об`єкти виробничого, соціального і добродійного призначення, транспорт, кошти та інше майно, необхідне для забезпечення їх діяльності. Релігійні організації мають право власності на майно, придбане або створене ними за рахунок власних коштів, пожертвуване громадянами, організаціями або передане державою, а також придбане на інших підставах, передбачених законом. Релігійні організації мають право звертатися за добровільними фінансовими та іншими пожертвуваннями і одержувати їх.

Релігійні організації у порядку, визначеному чинним законодавством, мають право для виконання своїх статутних завдань засновувати видавничі, поліграфічні, виробничі, реставраційно-будівельні, сільськогосподарські та інші підприємства, а також добродійні заклади (притулки, інтернати, лікарні тощо), які мають право юридичної особи. Прибуток від виробничої діяльності та інші доходи підприємств релігійних організацій оподатковуються відповідно до чинного законодавства в порядку і розмірах, установлених для підприємств громадських організацій. Суми їх прибутку, які використовуються в добродійних цілях, не оподатковуються (зупинено в частині звільнення від оподаткування прибутку згідно з Декретом № 12-92 від 26.12.92). Будівництво культових та інших будівель релігійними організаціями здійснюється в порядку, встановленому чинним законодавством для об`єктів цивільного призначення. Реставрація і ремонт культових будівель - пам`яток історії та культури здійснюються з додержанням установлених правил охорони і використання пам`яток історії та культури.

Також, статтею 20 цього ж закону у разі припинення діяльності релігійної організації майнові питання вирішуються відповідно до її статуту (положення) і чинного законодавства. Після припинення діяльності релігійних організацій майно, надане їм у користування державними, громадськими організаціями або громадянами, повертається його колишньому власнику. На майно культового призначення, що належить релігійним організаціям, не може бути звернено стягнення за претензіями кредиторів. При відсутності правонаступників майно релігійної організації, що припинила свою діяльність, переходить у власність держави. У разі припинення діяльності релігійної організації у зв`язку з порушенням цього Закону та інших законодавчих актів України майно, що перебуває в її власності, за винятком культового, може безоплатно переходити у власність держави. Культове майно передається іншим релігійним організаціям.

Щодо доводів позивача про те, що ОСОБА_1 не вчиняв дії по посвідченню Декрету №вихВА17/162 від 27.04.2017р. для державного реєстратора, а отже такий поданий без засвідчення справжності підпису на ньому та не є оригіналом, то такі доводи є припущенням, оскільки по-перше Декрет №вихВА17/162 ОСОБА_1 не підписувався і не видавався, а отже й не міг нотаріально посвідчуватись ним чи подаватись ним (а не головою ліквідаційної комісії створеною даним Декретом) в оригіналі державному реєстратору, по-друге, не доведено перед судом та не надано доказів того, що до державного реєстратора не подано головою ліквідаційної комісії примірник оригіналу Декрету чи копію посвідчену у встановленому порядку. Є припущенням позивача те, що такий Декрет №вихВА17/162 від 27.04.2017р. взагалі відсутній, через те, що оригіналу такого він не бачив. Окрім цього, матеріалами справи таке припущення спростовується, так як при описі документів вчиненого державним реєстратором Дудик Т.Б. від 01.06.2017р. зазначено, що для проведення реєстраційної дії подано Примірник оригіналу (а.с.66-69 т.2).

Інші доводи в цій частині позову, щодо заміни засновника релігійної організації в записі рішення про припинення на Івано-Франківське Архієпархіальне управління УГКЦ без продажу частки попереднього засновника ОСОБА_1 (часткою корпоративних прав засновника позивач зазначає 100% є його), як і можливого звернення до Нацбанку про затвердження змін до статутів, не заслуговують на увагу суду. Не є належним доказом долучений стороною позивача витяг з реєстру нерухомості на право власності на нерухоме майно, а саме за громадянкою ОСОБА_16 на житловий будинок по АДРЕСА_2 (а.с.198зв,-198 т.1) як факту передачі прав власності на будівлю - монастир (ким саме чи Планчаком чи Баран представник позивача суду так і не зазначила), оскільки позивач як громадянин хоч і зареєстрований у домоволодінні за даною адресою АДРЕСА_2 (яке йому не належить, а належить гр..Баран), але сам ОСОБА_17 знаходиться за даними ЄРДПОУ в с.Посіч (до даних на а.с.18 т.1), без зазначення такої вулиці і будинку.

Оцінюючи всі докази в сукупності та кожен зокрема, позовна вимога з підстав зазначених в позові (змінених підстав) визнання протиправним та скасування рішення Державного реєстратора виконкому Івано-Франківської міської ради Дудик Тараса Богдановича щодо внесення до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань рішення про припинення релігійної організації, визнання протиправним та скасувати реєстраційного запису №11161100006000487 від 01.06.2017р. про внесення до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань рішення про припинення релігійної організації, до задоволення не підлягає як і є недоведеною перед судом.

Щодо вимоги позову про скасування реєстраційної дії/запису №1001161100006000487 від 26.11.2020р., а також відмінити державну реєстрацію припинення релігійної організації Посічанського монастиря Матері Божої Знамення УГКЦ (26.08.2021р. позивач збільшив позовні вимоги в цій частині), які є вимогами наслідком перших вимог, то судом встановлено таке.

Як вже зазначено вище, за чинним законом (ст.17) після закінчення процедури припинення, але не раніше закінчення строку заявлення вимог кредиторами, головою ліквідаційної комісії ( в даному випадку) повинні бути подані державному реєстратору такі документи: 1) заява про державну реєстрацію припинення юридичної особи в результаті її ліквідації; 2) довідка архівної установи про прийняття документів, що відповідно до закону підлягають довгостроковому зберіганню.

Сторона позивача обґрунтовує такі вимоги тим, що Голова ліквідаційної комісії Мощич Б.Д. 20.11.2020р. діючи недобросовісно, так як був уже поданий позов ОСОБА_1 у березні 2020р. до суду, подав заяву державному реєстратору Державної служби України з етнополітики та свободи совісті (на час подачі заяви таким державним реєстратором була саме ДЕСС), і державний реєстратор даної служби Хаустова М.Є., яка залучена третьою особою, 26.11.2020р. вчинила реєстраційну дію запис №1001161100006000487 державна реєстрація припинення релігійної організації Посічанського монастиря Матері Божої Знамення УГКЦ. При цьому, подана до заяви довідка архіву від 18.11.2020р. не повинна братися до уваги, оскільки в ній зазначено, що документи, які підлягають довгостроковому зберіганню на державне зберігання не передавались, але мала бути видана довідка про прийняття документів на зберігання. Отже, один із документів на вчинення реєстраційної дії не відповідає вимогам закону. Не було вирішено питання майна ліквідованої релігійної організації та її заборгованість перед благодійною організацією «Благодійний фонд «Архістратига Михаїла» на суму понад 5млн.грн. Складено ліквідатором на 19.05.2019р. недостовірний ліквідаційний баланс про відсутність активів, боргів та переданої будівлі церкви, ліквідаційний баланс не затверджено засновником чи іншим органом і такий не подавався до ДПС.

Так, дійсно як слідує з матеріалів справи на запит члена комісії з припинення ОСОБА_15 , була видана Архівним відділом Тисменицької райдержадміністрації довідка від 18.11.2020р. (а.с.92 т.2) про те, що документи які підлягають довгостроковому зберіганню на державне зберігання не передавались, так як організація не включена до списку №1 Джерел формування НАФ, які передають документи на зберігання до архіву на підставі вимог законодавства. Саме ця довідка і була представлена державному реєстратору Державної служби України з етнополітики та свободи совісті ОСОБА_18 разом із заявою голови ліквідаційної комісії Мощича Б.Д. від 20.11.2020р. (а.с.93 т.2). При цьому, доводи сторони позивача, що підпис заявника не посвідчений нотаріально на поданій заяві спростовано, так як на заяві приватним нотаріусом Чернівецького міського нотаріального округу Чернівецької області Лірниченко Н.М. засвідчено підпис ОСОБА_19 , встановлено його особу і дієздатність, зареєстровано в реєстрі за №1481 (а.с.93 зв т.2).

При цьому як зазначено вище в рішенні, було передано інші документи не довгострокового зберігання, наявних в ліквідаційній комісії, вищестоящому органу - Івано-Франківському Архієпархіальному Управлінню УГКЦ, що не суперечить праві юридичної особи релігійної організації у вчиненні таких дій по передачі (а.с.104 т.2).

Відповідач 4 ДЕСС заперечуючи позовні вимоги в відзиві зазначила, що згідно ч.2,4 ст.5,ст.7,10,16 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» діяльність релігійної організації, в т.ч. ліквідація здійснюється згідно її власних настанов, що не може розглядатися в порядку судового спору. Релігійні організації мають право, а не обов`язок, передавати документи до архівного фонду за відповідним договором, при припиненні монастиря видана довідка від 18.11.2020р., що документи до архівного відділу Тисменицької райдержадміністрації не передавались, тому правомірно за ст.17 Закону №755 врахована така довідка. На момент внесення запису в ЄДР від 26.11.2020р., суб`єктом державної реєстрації Монастиря була ДЕСС за п.14 ч.1 ст.1 закону №755, подано перелік документів та заяву голови ліквідаційної комісії Мощича Б. від 20.11.2020р., яка надійшла 26.11.2020р. та відповідала затвердженій формі, за вимогами ст.15,17 цього закону, підстав для відмови державному реєстратору (за результатами перевірки щодо дотримання ст.6) в у державній реєстрації не було, а тому за п.4 ч.2 ст.6, п.8 ч.2 ст.25 закону №755 правомірно проведена реєстраційна дія шляхом внесення запису в ЄДР.

Суд погоджується з такими доводами, враховуючи й таке.

Порядок обліку та зберігання архівних документів визначено Законом України «Про національний архівний фонд», який формується у порядку, встановленому цим Законом, з архівних документів державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій усіх форм власності, а також архівних документів громадян і їх об`єднань (ст.5).

Отже, є архівні документи різних видів організацій та установ та об`єднань.

За ст.32 вказаного закону, об`єднання громадян і релігійні організації, а також підприємства, установи та організації, засновані на приватній формі власності, мають право створювати архівні підрозділи для постійного або тимчасового зберігання документів, що не належать державі, територіальним громадам, передавати документи Національного архівного фонду на зберігання до державних та інших архівних установ. Зазначені юридичні особи зобов`язані забезпечити збереженість документів, що нагромадилися за час їх діяльності, до проведення експертизи їх цінності в порядку, встановленому цим Законом, та протягом року з дня реєстрації цих юридичних осіб в установленому законодавством порядку погодити свою номенклатуру справ з однією з державних архівних установ або архівним відділом міської ради. Мінімальні строки зберігання архівних документів юридичними особами, зазначеними уч.1 цієї статті, визначаються Міністерством юстиції України, якщо інше не передбачено законом. У разі ліквідації зазначених юридичних осіб ліквідаційні комісії зобов`язані забезпечити впорядкування та збереженість документів, у тому числі документів з кадрових питань (особового складу), регістрів бухгалтерського обліку, фінансової звітності та інших документів, пов`язаних з обчисленням і сплатою податків і зборів (обов`язкових платежів), нарахуванням і виплатою заробітної плати працівникам, і за погодженням із центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері архівної справи і діловодства або уповноваженою ним архівною установою визначити місце подальшого зберігання архівних документів цих юридичних осіб. Положення про архівні підрозділи об`єднань громадян, релігійних організацій, а також підприємств, установ та організацій, заснованих на приватній формі власності, затверджуються їх засновниками з урахуванням рекомендацій центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері архівної справи і діловодства.

Звідси, релігійні організації мають право, а не обов`язок, як вірно вказано відповідачем4, передавати документи Національного архівного фонду на зберігання до державних та інших архівних установ і мінімальні строки зберігання архівних документів юридичними особами в т.ч. іншими архівними установами, а не тільки державним архівом як доводила сторона позивача, визначаються Міністерством юстиції України.

Правилами роботи архівних установ України, затвердженими наказом МЮ України від 08.04.2013р. №656/5, які регулюють порядок формування, обліку, зберігання та використання національного архівного фонду, вказано що до списків юридичних осіб джерел формування національного архівного фонду включають в т.ч. релігійні організації, документи яких внесено до національного архівного фонду, що в установленому порядку уклали з архівом договір про передавання документів на постійне зберігання (п.3.2, 3.12). Водночас, згідно п.3.3 цих Правил до списку юридичних осіб джерел формування національного архівного фонду які не передають документів до архіву включають і релігійні організації.

А тому, з врахуванням ст.32 Закону України «Про національний архівний фонд» у разі наявності у релігійної організації Посічанського Монастиря, юридичної особи приватного права, документів: з кадрових питань (особового складу), регістрів бухгалтерського обліку, фінансової звітності та інших документів, пов`язаних з обчисленням і сплатою податків і зборів (обов`язкових платежів), нарахуванням і виплатою заробітної плати працівникам, такий при процедурі ліквідації має право за наявності саме укладеного договору з архівом передавати ці документи на постійне зберігання.

26.11.2020р. державним реєстратором Державної служби України з етнополітики та свободи совісті Хаустовою М.Є. вчинено запис про державну реєстрацію припинення юридичної особи в результаті її ліквідації (а.с.94-95зв т.2).

Представник позивача в обґрунтування протиправності дій архівного відділу Івано-Франківської РДА по видачі такої довідки від 18.11.2020р. архівним відділом Тисменицької РДА, надала до матеріалів справи рішення Івано-Франківського окружного суду від 01.07.2022р. (а.с.118, 219-221 т.3) який розглянув справу за позовом ОСОБА_1 та задовольнив його повністю. Суд прийшов до висновку, що довідку про прийняття документів, яка подається відповідному органу для припинення юридичної особи, вправі видавати виключно установа, яка прийняла архівні документи. Оскільки до архівного відділу Тисменицької РДА архівні документи Посічанського монастиря не подавалися, тому протиправно видано довідку для державного реєстратора від 18.11.2020р. №100/01-17, а тому такі дії по її видачі є протиправними.

Щодо цього, суд з врахуванням вказаного рішення Івано-Франківського окружного суду, яке набрало законної сили 19.08.2022р., яким визнано протиправними дії по видачі такої довідки (не скасування її), вже після проведення державної реєстрації припинення релігійної організації 26.11.2020р. відповідачем4, не вбачає підстави для задоволення вимог в частині скасування реєстраційної дії/запису №1001161100006000487 від 26.11.2020р., оскільки позивач ОСОБА_1 жодного разу, будучи певний період керівником даного ОСОБА_15 , ні в позові (як позивач), ні в судових засіданнях (в яких брала постійно участь представник позивача), не зазначили про наявність документів у релігійної організації (і яких саме) та за який період такі документи є наявними, які б підлягали постійному довгостроковому зберіганню, та чи був укладений договір з архівною установою на їх зберігання (принцип добровільності договірних відносин). І тільки за наявності таких доказів можна прийти до висновку про недотримання ліквідаційною комісією вимог закону в частині отримання довідки про прийняття таких документів та подачі саме такої довідки державному реєстратору відповідачу4 в розумінні ст.17 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань».

А тому, позовна вимога про скасування реєстраційної дії/запису №1001161100006000487 від 26.11.2020р., яка є наслідком першої вчиненої реєстраційної дії №11161100006000487 від 01.06.2017р., та як наслідок відмінити державну реєстрацію припинення релігійної організації Посічанського монастиря Матері Божої Знамення УГКЦ, до задоволення не підлягає за недоведеністю.

Щодо подачі заяви від 20.11.2020р. голови ліквідаційної комісії до державного реєстратора знаючи, що поданий позов ОСОБА_1 у березні 2020р. до суду і йде судова справа, то суд приходить до переконання, що у разі якщо були вичерпані дії, проведені ліквідаційною комісією по припиненню релігійної організації, то наявність розпочатого з червня 2020р. (після скасування ухвали про повернення даного позову) спору, стороною якого не є ліквідаційна комісія Посічанського монастиря чи її голова, не було перешкодою подачі заяви головою ліквідаційної комісії державному реєстратору, при цьому що судовий спір може тривати необмежений час, заборон за жодною ухвалою суду в даній цивільній справі не було постановлено, підстав для зупинення розгляду такої заяви у державного реєстратора були відсутні. Також, стороною даної цивільної справи на час подачі заяви від 20.11.2020р. головою ліквідаційної комісії державний реєстратор не була, а тільки ухвалою суду від 13.09.2021р. до участі у справі за клопотанням позивача було залучено відповідачем4 Державну службу України з етнополітики та свободи совісті, а також третю особу без самостійних вимог на стороні відповідача4 державного реєстратора Державної служби України з етнополітики та свободи совісті. Тому доводи представника позивача в цій частині взагалі є безпідставними.

Щодо доводів представника позивача про те, що при припиненні релігійної організації не було вирішено питання майна ліквідованої релігійної організації та її наявну заборгованість перед благодійною організацією «Благодійний фонд «Архістратига Михаїла» на суму понад 5млн.грн., згідно договору від 01.12.2008р., складено ліквідатором на 19.05.2019р. недостовірний ліквідаційний баланс про відсутність активів, боргів та переданої будівлі церкви, та те що ліквідаційний баланс не затверджено засновником чи іншим органом і такий не подавався до ДПС, то встановлено таке.

Дійсно 14.05.2019р. був складений ліквідаційний баланс, в якому актив та пасив Посічанського монастиря 0грн. (а.с.103 т.2). Доказів будь якої визнаної Посічанським монастирем заборгованості чи майна станом на день складання ліквідаційного балансу 14.05.2019р. матеріали цивільної справи не містять. Як вже попередньо зазначено, будівля монастиря була зареєстрована на праві власності за відповідачем1, наявність інших будівель, які перебувала на праві власності монастиря позивачем не долучено, а щодо наявної заборгованості по договорах, то така була нібито доведена ліквідаційній комісії значно пізніше, про що зазначено далі.

Представник позивача суду зазначила, що за договором укладеним між фізичною особою ОСОБА_20 як інвестором та Посічанським монастирем в особі ОСОБА_1 як замовником від 01.12.2008 року (а.с.105-110 т.2), та додатковою угодою від 01.06.2016р. про заміну інвестора ОСОБА_20 на БО «Благодійний фонд «Архістратига Михаїла» (керівник якої також ОСОБА_20 ) (а.с.111 т.2) набуто права та власність на новозбудовані об`єкти, про що свідчать Акти приймання-передачі майна за 2009-2016 роки (а.с.143-169 т.2). Однак, такі Акти не є належним та допустимим доказом, при цьому що предметом спору є вимога про скасування рішення про припинення релігійної організації, на прийняття якого, інших доказів ніж передбачено спеціальним законом не передбачено.

Разом з тим, як вбачається з умов договору від 01.12.2008р. будівництво об`єкта (без визначеного виду такого об`єкта, назв будівель, їх площі, характеристики тощо) мало здійснюватись на земельній ділянці с.Посіч урочище «Тисовець» площею 88.695га, при цьому кому належить ця земельна ділянка, яка її характеристика (кадастровий номер, цільове призначення тощо) умови договору в т.ч. п.1.1.7 не містить, як і не міститься даних договору про будівельну документацію, графіки будівництва тощо. При цьому, обумовлення в договорі, що реєстрація прав власності 100% на об`єкт будівництва (якого саме) буде за інвестором громадянином ОСОБА_20 без чітко визначених прав на земельну ділянку під таким об`єктом, а тим паче гарантування в договорі замовником ОСОБА_1 інвестору передачу прав користування на земельну ділянку на якій знаходиться об`єкт (за преамбулою договору) суперечить чинному законодавству (таке право власності є за територіальною громадою, яка й вправі приймати рішення на розпорядження своєю власністю), жодних дозвільних документів щодо вказаного будівництва матеріали цивільної справи не містять теж і як зазначила представник таких немає.

Суд критично оцінює подану вимогу інвестора 03.07.2020р. (вже після затвердження ліквідаційного балансу 14.05.2019р.) до голови комісії з припинення Посічанського монастиря ОСОБА_19 щодо завершення будівництва споруд монастиря (яких саме теж не зазначено) за даною угодою від 01.12.2008р. та додатковою від 01.06.2016р., шляхом передачі будівельних матеріалів та набуття майнових прав на сам завершений та не прийнятий в експлуатацію об`єкт будівництва, що будувався на земельній ділянці яка перебувала в постійному користуванні монастиря (а.с.113 т.2), так як доказів відправлення чи вручення такої вимоги інвестора 03.07.2020р. адресату до матеріалів справи також не подано стороною позивача.

Надані до цивільної справи Технічні паспорти, виготовлені ФОП ОСОБА_21 12.04.2021р. на будинок садибного типу по АДРЕСА_1 (без номера, хоча зем.ділянка в користуванні за цією адресою не була) в с.Посіч (цоколь, І поверх та мансарда) заг.площею 255.0 м.кв., будинок садибного типу з господарськими будівлями та спорудами за цією ж адресою (І поверх та мансарда) заг.площею 93.2 м.кв., будинок садибного типу з господарськими будівлями та спорудами за цією ж адресою (І поверх та мансарда) заг.площею 95.6м.кв., громадський будинок з господарськими (допоміжними) будівлями та спорудами за цією ж адресою (І,ІІ поверх каплиця) заг.площею 74.7 м.кв. (а.с.122-142 т.2), не містять ні даних року будівництва, ні замовника такого будівництва, і хоча можливо підтверджують наявність самих споруд, однак не є належними дозвільними документами пов`язаними з будівництвом об`єктів нерухомого майна, при цьому виконувалися на замовлення осіб (в даному випадку позивача чи як стверджувала представник - інвестора), без перевірки ФОП ОСОБА_21 законності початку та завершення будівництва. Тим паче, не є доказом набуття прав (речових, майнових) на таке новозбудоване без дозвільної документації будівництво ні за замовником по вищевказаних договорах Посічанським монастирем в особі ОСОБА_1 , ні за гр.. ОСОБА_20 чи очолювану ним благодійну організацію як інвестором. Слід також зазначити, що питання набуття прав при самочинному будівництві сторони договору чи інші особи інтереси яких зачіпає таке будівництво вправі вирішувати в інших правовідносинах.

Як свідчать матеріали справи, представник ліквідаційної комісії Посічанського монастиря звертався до органів досудового розслідування із заявою про можливі неправомірні дії голови БО «Благодійний фонд «Архістратига Михаїла» ОСОБА_20 та колишнього керівника Посічанського монастиря ОСОБА_1 пов`язані з підробленням документів, було розпочато слідство з 16.09.2020р.. Під час досудового розслідування оригінали таких договорів голова БО «Благодійний фонд «Архістратига Михаїла» Козачок В.Я. не надав, таких у нього немає, як і немає таких у ОСОБА_1 (в судові засідання були пред`явлені представником позивача посвідчені нотаріусом копії договору та додаткової угоди). Постановою від 24.05.2021р. кримінальне провадження закрито у зв`язку з відсутністю складу кримінального проступку передбаченого ч.1 ст.385 КК України на підставі п.2 ч.1 ст.284 КПК України.

Отже, враховуючи всі доводи щодо вимог в цій частині до відповідача4, який після змін до закону від 17.01.2019р. був суб`єктом державної реєстрації релігійних організацій (а.с.31-32 т.3 щодо реєстрації Державна служба України з етнополітики та свободи совісті), зважаючи на норми ст.6,17 закону №755, які були дотримані державним реєстратором та відсутність підстав для зупинення і розгляду документів та/або відмови у державній реєстрації припинення релігійної організації, суд приходить до висновку, що і ці вимоги є недоведеними перед судом і в задоволенні таких слід також відмовити.

Інші доводи, в т.ч. невідповідності ліквідаційного балансу тощо, не є предметом спору і не підлягають деталізації в оцінці доказів судом.

Відповідно до ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, установленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод та інтересів.

Захист цивільних прав це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.

Особа, права якої порушено, може скористатися не будь-яким, а конкретним способом захисту свого права. Під способами захисту суб`єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на порушника.

Вимога ефективності судового захисту перекликається з міжнародними зобов`язаннями України. Зокрема ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Відповідно до ст. 13 Цивільного процесуального кодексу України суд, розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього кодексу, в межах заявлених позовних вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Подавши свої докази, сторони реалізували своє право на доказування і одночасно виконали обов`язок із доказування, оскільки ст. 81 ЦПК закріплює правило, за яким кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Обов`язок із доказування покладається також на осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси (ст.43 ЦПК України). Тобто, процесуальними нормами встановлено як право на участь у доказуванні, так і обов`язок із доказування обставини при невизнані них сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі.

Інші доводи сторін в межах наданих доказів, не впливають на висновку суду та не потребують детального обґрунтування, що відповідає практиці Європейського суду з прав людини. Зокрема, Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи ("Проніна проти України", N 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18.07.2006).

На підставі наведеного, а також на підставі ст.6, 17 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань»,ст.7, 10, 12, 13, 14, 16-20 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації», Кан.134, 433 параграф 2, 438 п.1 Кодексу ОСОБА_5 , Статуту Посічанського Монастиря Матері Божої Знамення УГКЦ, керуючись ст.ст. 3, 13, 76-81, 258, 259, 263-265 ЦПК України, суд,-

В И Р І Ш И В :

У задоволенні позову ОСОБА_1 до Івано-Франківського Архієпархіального Управління Української Греко-Католицької Церкви, Державного реєстратора виконкому Івано-Франківської міської ради Дудик Тараса Богдановича, виконавчого комітету Івано-Франківської міської ради в особі відділу державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців управління реєстраційних процедур Івано-Франківської міської ради, Державної служби України з етнополітики та свободи совісті, третя особа без самостійних вимог на стороні відповідача4 державний реєстратор Державної служби України з етнополітики та свободи совісті Хаустова Марія Євгенівна про визнання неповноважним Івано-Франківське Архієпархіальне Управління Української Греко-Католицької Церкви в особі Архієпископа і Митрополити В.Війтишина приймати рішення про припинення релігійної організації Посічанський монастир Матері Божої Знамення УГКЦ, визнання протиправним та скасування рішення Державного реєстратора виконкому Івано-Франківської міської ради Дудик Тараса Богдановича щодо внесення до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань рішення про припинення релігійної організації, визнання протиправним та скасування реєстраційного запису №11161100006000487 від 01.06.2017р. про внесення до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань рішення про припинення релігійної організації, скасування реєстраційної дії/запису №1001161100006000487 від 26.11.2020р., відмінити державну реєстрацію припинення релігійної організації Посічанського монастиря Матері Божої Знамення УГКЦ відмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подачі апеляційної скарги.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом 30 днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Апеляційна скарга подається безпосередньо до Івано-Франківського апеляційного суду.

Повний текст рішення складено 16.03.2023р.

Суддя Мирослава ПОЛЬСЬКА