Рішення

від 14.03.2023 по справі 509/2024/22

ОВІДІОПОЛЬСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 509/2024/22

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 березня 2023 року Овідіопольський районний суд Одеської області в складі :

головуючого судді Гандзій Д.М.

при секретарі Задеряка Г.М.

представника позивачки ОСОБА_1 адвоката Халдая І.В.

представника відповідача ОСОБА_2 адвоката Бочевара М.П.

розглянувши у відкритому судовому засіданні, в залі суду, в смт. Овідіополь в порядку загального позовного провадження, цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя, -

ВСТАНОВИВ :

13 червня 2022 р., представник ОСОБА_1 адвокат Халдай І.В. звернувся до суду з названим позовом, в якому просив суд, визнати спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2 нерухоме майно : земельну ділянку, площею 0,0122 га з цільовим призначенням для будівництва та експлуатації будівлі з терасою для зберігання спортивного і риболовного інвентарю, розташовану за адресою : АДРЕСА_1 , кадастровий № 5123755800:02:008:1103, реєстраційний номер об?єкта нерухомого майна : 103562051237 та приміщення з терасою № 18 для зберігання спортивного і риболовного інвентарю, що розташоване за адресою : АДРЕСА_2 , поділити вказане нерухоме майно між сторонами, визнавши право власності по 1/2 частці за кожним на вказане нерухоме майн, мотивуючи це набуттям спірного майна у шлюбі, за спільні кошти подружжя, що не визнається відповідачем.

Ухвалою суду від 01.11.2022 р. була задоволена заява представника позивачки та на підставі п. 5 ч. 1 ст. 257 ЦПК України залишено без розгляду позов ОСОБА_1 в частині визнання спільною сумісною власністю подружжя, поділ нерухомого майна та визнання права власності за кожним на 1/2 частину приміщення з терасою № 18 для зберігання спортивного і риболовного інвентарю, що розташоване за адресою : АДРЕСА_2 (т. 2 а.с. 140-141).

В судовому засіданні представник позивачки повністю підтримав позовні вимоги ОСОБА_1 щодо поділу земельної ділянки, які просив задовольнити.

Представник відповідача позов не визнав повністю, наполягаючи на тому, що спірна земельна ділянка є особистою власністю відповідача ОСОБА_2 , яку він отримав до шлюбу згідно договору оренди землі від 26.06.2012 р. з Таїровською с/р, та в подальшому, згідно рішення Таїровської с/р від 18.10.2016 р. про продаж відповідачу спірної землі на неконкурентних засадах, на підставі якого був укладений нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу між вказаними сторонами від 21.12.2016 р., а тому, як стверджує представник відповідача, в силу ст.ст. 116,128 ЗК України та ст. 377 ЦК України, відповідачем ОСОБА_2 було отримано спірну земельну ділянку, яка була раніше надана йому у користування в порядку приватизації, і як слід вона не підлягає поділу між подружжям, а також з підстав, викладених у письмовому відзиві на позов.

Заслухавши думку представників сторін, дослідивши матеріали справи та додатково витребувані судом і надані сторонами докази, суд дійшов наступних висновків.

Відповідно до ч. 1 ст. 4 ЦПК України - кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до ст. 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Згідно ст. 10-13 ЦПК України - суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Суд застосовує норми права інших держав у разі, коли це передбачено законом України чи міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України. Суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов`язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Суд, зберігаючи об`єктивність і неупередженість: 1) керує ходом судового процесу; 2) сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами; 3) роз`яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов`язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій; 4) сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом; 5) запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов`язків.

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах - не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

Статтею 18 ЦПК України встановлено - судові рішення, що набрали законної сили, обов`язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами. Невиконання судового рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом. Обов`язковість судового рішення не позбавляє осіб, які не брали участі у справі, можливості звернутися до суду, якщо ухваленим судовим рішенням вирішено питання про їхні права, свободи чи інтереси.

У відповідності до ст.ст. 76-83 ЦПК України - доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами : 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.

Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. У разі посилання учасника справи на невчинення іншим учасником справи певних дій або відсутність певної події суд може зобов`язати такого іншого учасника справи надати відповідні докази вчинення цих дій або наявності певної події. У разі ненадання таких доказів суд може визнати обставину невчинення відповідних дій або відсутності події встановленою.

Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Суд - не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.

Обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їхніх представників. Відмова від визнання обставин приймається судом, якщо сторона, яка відмовляється, доведе, що вона визнала ці обставини внаслідок помилки, що має істотне значення, обману, насильства, погрози чи тяжкої обставини, або що обставини визнано у результаті зловмисної домовленості її представника з другою стороною. Про прийняття відмови сторони від визнання обставин суд постановляє ухвалу. У разі прийняття судом відмови сторони від визнання обставин вони доводяться в загальному порядку.

Обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.

Обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили - не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Обставини, встановлені стосовно певної особи рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили - не доказуються при розгляді іншої справи, проте можуть бути у загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені.

Правова оцінка, надана судом певному факту при розгляді іншої справи, не є обов`язковою для суду.

Сторони та інші учасники справи подають докази у справі безпосередньо до суду.

Позивач, особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб, повинні подати докази разом з поданням позовної заяви.

Відповідач, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, повинні подати суду докази разом з поданням відзиву або письмових пояснень третьої особи.

Якщо доказ не може бути поданий у встановлений законом строк з об`єктивних причин, учасник справи повинен про це письмово повідомити суд та зазначити: доказ, який не може бути подано; причини, з яких доказ не може бути подано у зазначений строк; докази, які підтверджують, що особа здійснила всі залежні від неї дії, спрямовані на отримання вказаного доказу. Докази, не подані у встановлений законом або судом строк, до розгляду судом не приймаються, крім випадку, коли особа, яка їх подає, обґрунтувала неможливість їх подання у вказаний строк з причин, що не залежали від неї.

Копії доказів (крім речових доказів), що подаються до суду, заздалегідь надсилаються або надаються особою, яка їх подає, іншим учасникам справи. Суд не бере до уваги відповідні докази у разі відсутності підтвердження надсилання (надання) їх копій іншим учасникам справи, крім випадку, якщо такі докази є у відповідного учасника справи або обсяг доказів є надмірним, або вони подані до суду в електронній формі, або є публічно доступними. Докази, які не додані до позовної заяви чи до відзиву на неї, якщо інше не передбачено цим Кодексом, подаються через канцелярію суду, з використанням Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи або в судовому засіданні з клопотанням про їх приєднання до матеріалів справи.

У разі подання заяви про те, що доданий до справи або поданий до суду учасником справи для ознайомлення документ викликає сумнів з приводу його достовірності або є підробленим, особа, яка подала цей документ, може просити суд до закінчення підготовчого засідання виключити його з числа доказів і розглядати справу на підставі інших доказів.

Стаття 89 ЦПК України встановлює, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Стаття 95 ЦПК України передбачає, що письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору. Письмові докази подаються в оригіналі або в належним чином засвідченій копії, якщо інше не передбачено цим Кодексом. Якщо подано копію (електронну копію) письмового доказу, суд за клопотанням учасника справи або з власної ініціативи може витребувати у відповідної особи оригінал письмового доказу. Якщо оригінал письмового доказу не подано, а учасник справи або суд ставить під сумнів відповідність поданої копії (електронної копії) оригіналу, такий доказ не береться судом до уваги.

Відповідно до роз`яснень, викладених у п. 26 Постанови Пленуму ВСУ № 2 від 12.06.2009 р. «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції» - під час судового розгляду, предметом доказування є факти, якими обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення і підлягають встановленню при ухваленні рішення.

Відповідно до приписів ст. 263 ЦПК України - судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин - суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до п.1 ст. 17 Закону «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ конвенцію та практику Суду як джерело права.

Відповідно до ст. 1 Першого протоколу до ЄКПЛ - кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства й на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Відповідно до практики ЄСПЛ під майном також розуміються майнові права.

Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод (1950 р.), ратифікованою Законом від 17 липня 1997 р. № 475/97-ВР (далі - Конвенція), зокрема ст. 1 Першого протоколу до неї (1952 р.) передбачено право кожної фізичної чи юридичної особи безперешкодно користуватися своїм майном, не допускається позбавлення особи її власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права, визнано право держави на здійснення контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Зазначені принципи сформулювано і в рішенні Європейського Суду з прав людини у справі «Спорронг і Лоннрот проти Швеції» (23 вересня 1982 р.), відповідно до якого суд повинен визначити, чи було дотримано справедливий баланс між вимогами інтересів суспільства і вимогами захисту основних прав людини. Забезпечення такої рівноваги є невід`ємним принципом Конвенції в цілому і також відображено у структурі ст. 1 Першого протоколу.

Гарантії здійснення права власності та його захисту закріплено й у вітчизняному законодавстві. Так, відповідно до ч. 4 ст. 41 Конституції України ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності.

Право приватної власності - є непорушним.

Згідно з усталеною практикою Європейського Суду з прав людини - стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми : перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою (див., серед інших джерел, рішення у справах «Іммобіліаре Саффі проти Італії» (Immobiliare Saffi v. Italy) [ВП], заява № 22774/93, п. 44, ECHR 1999-V, та «Вістіньш і Препьолкінс проти Латвії» () [ВП], заява № 71243/01, п. 93, від 25 жовтня 2012 року). Суд наголошує на тому, що перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно бути законним (див. рішення у справі «Іатрідіс проти Греції» (Iatridis v. Greece) [ВП], заява № 31107/96, п. 58, ECHR 1999-II). Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля (див. рішення у справі «Антріш проти Франції», від 22 вересня 1994 року, Series А № 296-А, п. 42, та «Кушоглу проти Болгарії» (Kushoglu v. Bulgaria), заява № 48191/99, пп. 49-62, від 10 травня 2007 року).

ЄСПЛ неодноразово вказував, що згідно його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів, мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча, пункт 1 статті 6 ЕКПЛ зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення - його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтовування рішення - може бути різною в залежності від характеру рішення (справа «Серявін прот України» п. 58 рішення від 10.02.2010 р.).

Враховуючи, що згідно зі ст. 92 Конституції України правовий режим власності визначається виключно законами України - інші нормативно-правові акти, які обмежують права власника і не мають ознак закону, не підлягають застосуванню.

Частиною 2 статті 13 ЦК України визначено, що при здійсненні своїх прав особа зобов?язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб.

Статтями 627-629,638,639 ЦК України передбачено, що відповідно до ст. 6 цього Кодексу - сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Договір - є обов`язковим для виконання сторонами. Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору, якими є : умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною. Якщо сторони домовилися укласти договір у певній формі, він вважається укладеним з моменту надання йому цієї форми.

Відповідно до ч. 1 ст. 317 ЦК України - власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. Правомочність володіння розуміють як передбачену законом (тобто юридично забезпечену) можливість мати (утримувати) в себе певне майно (фактично панувати над ним, зараховувати на свій баланс і под.). Правомочність користування означає - передбачену законом можливість використовувати, експлуатувати майно, отримувати від нього корисні властивості, його споживання. Правомочність розпорядження означає - юридично забезпечену можливість визначення і вирішення юридичної долі майна шляхом зміни його належності, стану або призначення (відчуження за договором, передача у спадщину, знищення, переробка і т. ін.).

Суд вважає, що у сукупності ці правомочності вичерпують усі надані власнику можливості. Причому інколи всі разом або деякі з них можуть належати і не власнику, а іншому володільцю майна, наприклад, довірчому власнику майна, орендатору тощо. На відміну від прав власника, правомочності іншого законного володільця, навіть зі схожими правомочностями власника, не тільки не виключають прав самого власника на це майно, а й зазвичай виникають із його волі і в передбачених ним межах (наприклад, договір найму, договір управління майном).

Статтею 319 ЦК України передбачено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов?язаний додержуватися моральних засад суспільства. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав.

Власність зобов`язує.

Власник не може використовувати право власності на шкоду правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію та природні якості землі. Держава не втручається у здійснення власником права власності. Діяльність власника може бути обмежена чи припинена або власника може бути зобов?язано допустити до користування його майном інших осіб лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Згідно із ст. 328 ЦК України - право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

За змістом частин першої та другої статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Вирішуючи питання про правомірність набуття права власності, суд враховує положення ч. 2 ст. 328 ЦК України, якою встановлюється презумпція правомірності набуття права власності, котра означає, що право власності на конкретне майно вважається набутим правомірно, якщо інше не встановлено в судовому порядку або незаконність набуття права власності прямо не випливає із закону. Таким чином, факт неправомірності набуття права власності, якщо це не випливає із закону, підлягає доказуванню, а правомірність набуття права власності включає в себе законність і добросовісність такого набуття.

Відповідно до п.п. 1-3,5,9-15,33,34,35,39 Постанови Пленуму ВССУ № 5 від 07.02.2014 р. «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав» - власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд та може вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону, проте при здійсненні своїх прав та виконанні обов?язків власник не може завдавати шкоди правам, свободам інших осіб, інтересам суспільства і зобов?язаний додержуватися моральних засад суспільства. З урахуванням положень ст. 13, ч. 3 ст. 16, ст. 319 ЦК України, у разі вчинення, зокрема, наведених дій суд може відмовити у захисті цивільного права та інтересу.

Право вибору способу судового захисту - належить виключно позивачеві (частина перша статті 20 ЦК України).

Вирішуючи питання про правомірність набуття права власності, суд має враховувати, що воно набувається на підставах, які не заборонені законом, зокрема на підставі правочинів. При цьому діє презумпція правомірності набуття права власності на певне майно, яка означає, що право власності на конкретне майно вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (стаття 328 ЦК України).

Право власності на майно за договором, який підлягає нотаріальному посвідченню, виникає у набувача з моменту такого посвідчення або з моменту набрання законної сили рішенням суду про визнання договору, не посвідченого нотаріально, дійсним. Проте, якщо права на нерухоме майно підлягають державній реєстрації, то право власності у набувача виникає з дня такої реєстрації відповідно до закону (стаття 334 ЦК) та з урахуванням положення про дію закону в часі на момент виникнення спірних правовідносин (стаття 5 ЦК).

До державної реєстрації права власності за новим набувачем покупець за договором про відчуження майна, виконаним сторонами, не має права розпоряджатися цим майном, оскільки право власності на нього зберігається за продавцем, проте має право на захист свого володіння на підставі статті 396 ЦК. При цьому слід мати на увазі, що після оплати вартості проданого майна і передання його покупцеві, але до державної реєстрації переходу права власності, продавець також не має права ним розпоряджатися, оскільки це майно є предметом виконаного продавцем зобов`язання, яке виникло з договору про відчуження майна (пункт 1 частини першої статті 346 ЦК), а покупець є його законним володільцем. У разі укладення нового договору про відчуження раніше переданого покупцю майна без розірвання попереднього договору чи визнання судом його недійсним продавець несе відповідальність за його невиконання у виді відшкодування збитків новому покупцеві.

Згідно ст. 356 ЦК України, власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю.

Виходячи з положень ч. 1 ст. 356 ЦК, право спільної часткової власності - це право двох або більше осіб за своїм розсудом володіти, користуватися і розпоряджатися належним їм в певних частках майном, яке становить єдине ціле. Кожен учасник спільної часткової власності володіє не часткою майна в натурі, а часткою у праві власності на спільне майно в цілому. Ці частки є ідеальними і визначаються відповідними відсотками від цілого або в дробовому вираженні.

Згідно статті 367 ЦК України, майно, що є у спільній частковій власності, може бути поділене в натурі між співвласниками за домовленістю між ними. У разі поділу спільного майна між співвласниками право спільної часткової власності на нього припиняється.

У відповідності до ст.ст. 368,269 ЦК України - спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності - є спільною сумісною власністю. Майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом. Співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Також, стаття 369 ЦК України вказує, що співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників.

Власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності (ст. 392 ЦК України).

Статтею 60 СК України визначено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд а дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Статтею 61 СК України передбачено - об?єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту. Об?єктом права спільної сумісної власності є заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя. Якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім?ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором - є об?єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Згідно із ст. 63 СК України, дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпорядження майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

При чому, ст. 65 СК України передбачає, що дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об?єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового. Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена. Договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім?ї, створює обов?язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім?ї.

Згідно із ст. 68 СК України - розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу. Розпоряджання майном, що є об?єктом права спільної сумісної власності, після розірвання шлюбу здійснюється співвласниками виключно за взаємною згодою, відповідно до Цивільного кодексу України.

Статтею 70 СК України передбачено, що у разі поділу майна, що об`єктом права спільної сумісної власності подружжя - частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. При вирішенні спору про поділ майна - суд може відступити від засад рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема, якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім?ї, приховував, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім?ї.

Статті 69-71 СК України передбачають, що дружина та чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. Дружина та чоловік мають право розділити майно за взаємною згодою. Договір про поділ житлового будинку, квартири, іншого нерухомого майна, а також про виділ нерухомого майна дружині, чоловікові зі складу усього майна подружжя має бути нотаріально посвідчений. У разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. Майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними. Присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно, зокрема, на житловий будинок, квартиру, земельну ділянку, допускається лише за його згодою, крім випадків, передбаченим ЦК України.

Відповідно до п.п. 22,23,30 Постанови Пленуму ВСУ № 11 від 21.12.2007 р. «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» - вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу (статті 60, 69 СК України, ч. 3 ст. 368 ЦК України), відповідно до ч.ч. 2,3 ст. 325 ЦК України можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом.

Спільною сумісною власністю подружжя, зокрема, можуть бути : квартири, жилі й садові будинки; земельні ділянки та насадження на них, продуктивна і робоча худоба, засоби виробництва, транспортні засоби; грошові кошти, акції та інші цінні папери, паєнакопичення в житлово-будівельному, дачно-будівельному, гаражно-будівельному кооперативі; грошові суми та майно, належні подружжю за іншими зобов?язальними правовідносинами, тощо. До складу майна, що підлягає поділу включається загальне майно подружжя, наявне у нього на час розгляду справи, та те, що знаходиться у третіх осіб. При поділі майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов?язаннями, що виникли в інтересах сім?ї (ч. 4 ст. 65 СК України). Рівність прав кожного із подружжя на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності (якщо інше не встановлено домовленістю між ними) та необхідність взаємної згоди подружжя на розпорядження майном, що є об`єктом права його спільної сумісної власності, передбачено ч. 1 ст. 63, ч. 1 ст. 65 СК України.

У випадку коли при розгляді вимоги про поділ спільного сумісного майна подружжя буде встановлено, що один із них здійснив його відчуження чи використав його на свій розсуд проти волі іншого з подружжя і не в інтересах сім?ї чи не на її потреби або приховав його, таке майно або його вартість враховується при поділі. При вирішенні спору про поділ майна, що є об?єктом права спільної сумісної власності подружжя, суд згідно з частинами 2, 3 ст. 70 СК України, в окремих випадках може відступити від засади рівності часток подружжя, враховуючи обставини, що мають істотне значення для справи, а також інтереси неповнолітніх дітей, непрацездатних повнолітніх дітей (за умови, що розмір аліментів, які вони одержують, недостатній для забезпечення їхнього фізичного, духовного розвитку та лікування). Під обставинами, що мають істотне значення для справи, потрібно розуміти не тільки випадки, коли один із подружжя не дбав про матеріальне забезпечення сім?ї, приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім?ї, але і випадки коли один із подружжя не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку чи доходу (ч. 1 ст. 60 СК України).

Відповідно до Правової позиції, висловленої Верховним Судом України при розгляді справи № 6-2641цс15 - статтею 60 СК України визначено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй (йому) особисто.

Отже, належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна.

Застосовуючи норму статті 60 СК України та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.

Тобто статус спільної сумісної власності визначається такими критеріями : 1) час набуття майна; 2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття).

Норма статті 60 СК України вважається застосованою правильно, якщо набуття майна відповідає цим чинникам.

У зв`язку з викладеним, у разі придбання майна хоча й у період шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя, це майно не може вважатися об`єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбане.

Тому, сам по собі факт придбання спірного майна в період шлюбу не є безумовною підставою для віднесення такого майна до об`єктів права спільної сумісної власності подружжя.

Згідно з частинами першою, дев?ятою статті 7 СК України - сімейні відносини регулюються цим кодексом та іншими нормативно-правовими актами на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства.

Серед загальних засад регулювання сімейних відносин у частині другій статті 7 СК України закріплена можливість урегулювання цих відносин за домовленістю (договором) між їх учасниками.

Стаття 9 СК України визначає загальні межі договірного регулювання відносин між подружжям, а саме: така домовленість не повинна суперечити вимогам СК України, іншим законам та моральним засадам суспільства. Під вимогами законів у цьому випадку слід розуміти імперативні норми, що встановлюють заборону для договірного регулювання відносин подружжя.

Норми СК України у ст.ст. 57,60,61 - на підставі ч. 1 ст. 7 цього Кодексу - встановлюють принципи нормативно-правового регулювання відносин подружжя з приводу належного їм майна, згідно з якими : 1) майно набуте подружжям за час шлюбу належить їм на праві спільної сумісної власності; 2) майно, набуте кожним із подружжя до шлюбу є особистою приватною власністю кожного з них.

На майно, набуте чоловіком та жінкою, які не перебувають у шлюбі між собою або з іншою особою, під час спільного проживання однією сім`єю також - поширюється режим спільного сумісного майна подружжя та положення глави 8 СК України, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними (стаття 74 СК України).

Таким чином, поряд із нормативним регулюванням правовідносин подружжя (чоловіка і жінки, які проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою, або в будь-якому іншому шлюбі) щодо майна, набутого до шлюбу чи за час шлюбу, закон передбачає договірне рулювання цих правовідносин.

В судовому засіданні встановлено, що у шлюбі сторін, зареєстрованим 15.08.2015 р. ВДРАЦС у Київському районі РС ОМУЮ народилась донька ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (т. 1 а.с. 26).

В судовому засіданні представники сторін підтвердили суду, що рішенням Овідіопольського райсуду Одеської області від 20.07.2022 р. шлюб між сторонами було розірвано.

З матеріалів позову вбачається, що за час шлюбу сторони набули у власність земельну ділянку з кадастровим номером 5123755800:02:008:1103, площею 0,0122 га, яка розташована за адресою : АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 103562051237, яка була придбана і зареєстрована на ім`я відповідача відповідно до нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу від 21.12.2016 р. (реєстр. № 1652), укладеного між територіальною громадою смт. Таїрове, сіл. Лиманка та Балка Овідіопольського району Одеської області Таїровської селищної ради Овідіопольського району Одеської області (т. 1 а.с. 156-170).

Згідно пункту 16 вказаного договору купівлі-продажу земельної ділянки від 21.12.2016 р., вказаний договір укладається за письмової згоди дружини покупця ОСОБА_2 - ОСОБА_1 , про що свідчить її заява, справжність підпису на якій засвідчено приватним нотаріусом Овідіопольського районного нотаріального округу Одеської області Гурською В. С. 21.12.2016 року за реєстровим № 1651 (т. 1 а.с. 157).

Таким чином, за час шлюбу сторони набули у власність земельну ділянку з кадастровим номером 5123755800:02:008:1103, площею 0,0122 га, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 103562051237, на яку розповсюджується правовий режим спільного сумісного майна подружжя згідно ст.ст. 60,61,63,68-71 СК України, а тому вона є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя і підлягає поділу між ними в рівних частках.

З матеріалів позову вбачається, що до шлюбу з позивачкою, відповідач набув у власність приміщення з терасою № 18 для зберігання спортивного і риболовного інвентарю за адресою : АДРЕСА_2 , що підтверджується свідоцтвом про право власності від 20.01.2003 р., виданого виконкомом Таїровської селищної ради на підставі рішення виконкому Таїровської с/р від 19.12.2002 р. № 415, вимоги щодо поділу якої були залишені без розгляду ухвалою суду від 01.11.2022 р., а тому вказане нерухоме майно не є предметом спору (т. 1 а.с. 83-88).

26.06.2012 р. між Таїровською с/р та відповідачем був укладений договір оренди спірної земельної ділянки з розташованим на ній будівлею з терасою для зберігання спортивного і риболовного інвентарю, яке належить відповідачеві, строком на 49 років (т. 1 а.с. 139-145,151,152).

Рішенням Таїровської с/р від 18.10.2016 р. № 422-VII було вирішено продати відповідачеві на неконкурентних засадах спірну земельну ділянку, раніше надану в оренду ОСОБА_2 , яка в подальшому була придбана і зареєстрована на ім`я відповідача відповідно до нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу від 21.12.2016 р. (реєстр. № 1652), укладеного між територіальною громадою смт. Таїрове, сіл. Лиманка та Балка Овідіопольського району Одеської області Таїровської селищної ради Овідіопольського району Одеської області (т. 1 а.с. 153-170).

Суд звертає увагу представника відповідача, що набуття у власність спірної землі за договором купівлі-продажу з письмового і нотаріально посвідченого дозволу дружини (позивачки) в розумінні норм ЦК, СК та ЗК України не є безоплатною приватизацією, на чому наполягав представник відповідача, а спірна земля вважається набутою саме у шлюбі сторін і тому є спільною сумісною власністю подружжя, а посилання представника відповідача на ст. 116, 128 ЗК України в даному випадку є недоречним і помилковим.

Таким чином, з огляду на наведене вище, суд дійшов висновку про набуття відповідачем права власності на спірну земельну ділянку в період шлюбу, у зв?язку з чим є спільною сумісною власністю подружжя, яке підлягає поділу між подружжям в рівних частках, і набута в порядку приватизації, а тому не є його особистою власністю.

Відповідно до ч. 1 ст. 70 СК України у разі поділу майна, що є об?єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

У Постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18) зроблено висновок та вказано, що у статті 60 СК України закріплено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об?єктом права спільної сумісної власності подружжя. Таке ж положення містить і стаття 368 ЦК України. Частиною першою статті 70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об?єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує».

Тобто, той із подружжя, який заявляє про спростування зазначеної презумпції, зобов?язаний довести обставини, що її спростовують, на підставі належних та допустимих доказів.

Відповідно до частини першої статті 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання, зокрема: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження.

Відповідно до ч. 3 ст. 12 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ч.1 ст.15 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права лише в разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до вимог п.п. 1, 5 ч. 2 ст. 16 ЦК України, способом захисту цивільних прав та інтересів може бути визнання права.

Згідно з вимогами ч.ч. 1,2,6 ст. 319 ЦК України, власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд, має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону, а держава не втручається у здійснення власником права власності.

Таким чином, на думку суду - є доведеним факт придбання спірної землі в період шлюбу сторін і за спільні кошти подружжя, а тому на нього розповсюджується режим спільної сумісної власності подружжя, яке підлягає поділу між колишнім подружжям ОСОБА_4 .

На думку суду, правова позиція представника відповідача на норми ст. 377 ЦК України та ст. 120 ЗК України щодо переходу права власності на земельну ділянку, на якій розташовані жилий будинок, будівля або споруда в даному випадку (поділ між подружжям земельної ділянки) не порушується з огляду нате, що власності кожного з колишнього подружжя залишається у власності по 1/2 частці спірної землі, яка в даному випадку не ділиться між сторонами в натурі.

На підстав викладеного, суд дійшов висновку про обґрунтованість позовних вимог щодо віднесення вищевказаної спірної земельної ділянки до спільного сумісного набутого майна подружжям ОСОБА_4 в період шлюбу за спільні кошти подружжя та яке підлягає поділу між ними, шляхом визнання за позивачкою права власності на 1/2 частину нерухомого майна.

Щодо позовних вимог ОСОБА_1 про визнання за відповідачем ОСОБА_2 права власності у розмірі 1/2 частки спірної землі - суд вважає необхідним відмовити в цій частині з огляду на приписи ст.ст. 4,13 ЦПК України, відповідно до яких кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Відповідач ОСОБА_2 не уповноважував позивачку ОСОБА_1 звертатися до суду з вимогами про визнання за ним права власності на 1/2 спірної землі, а навпаки заперечував проти задоволення цього позову. Тобто представник позивачки заявляючи позов в частині визнання за відповідачем права власності на 1/2 частину земельної ділянки, площею 0,0122 га з цільовим призначенням для будівництва та експлуатації будівлі з терасою для зберігання спортивного і риболовного інвентарю, розташовану за адресою : АДРЕСА_1 , кадастровий № 5123755800:02:008:1103, реєстраційний номер об?єкта нерухомого майна : 103562051237, перебрав на себе повноваження представника відповідача, який в змозі і на свій розсуд розпоряджатися своїми правами, свободами та інтересами, а тому в цій частині слід відмовити в задоволенні позову.

Згідно з ч. 9 ст. 158 ЦПК України, у випадку залишення позову без розгляду, закриття провадження у справі або у випадку ухвалення рішення щодо повної відмови у задоволенні позову, суд у відповідному судовому рішенні зазначає про скасування заходів забезпечення позову.

Беручи до уваги, що ухвалою суду від 01.11.2022 р. були залишені без розгляду позовні вимоги ОСОБА_1 в частині визнання спільною сумісною власністю подружжя, поділ нерухомого майна та визнання права власності за кожним на 1/2 частину приміщення з терасою № 18 для зберігання спортивного і риболовного інвентарю, що розташоване за адресою : АДРЕСА_2 - підлягають скасуванню заходи забезпечення позову, застосовані ухвалою Овідіопольського райсуду Одеської області від 17.06.2022 р. в частині накладення арешту на 1/2 частину нерухомого майна у виді приміщення з терасою № 18 для зберігання спортивного і риболовного інвентарю, що розташоване за адресою : АДРЕСА_2 (т. 1 а.с. 47-48, т. 2 а.с. 140-141).

Крім цього, в порядку ст. 141 ЦПК України з відповідача на користь позивачки слід стягнути суму сплаченого нею судового збору за розгляд позовних вимог у розмірі, забезпечення позову та забезпечення доказів в загальній сумі 13397,40 грн., що підтверджується оригіналами платіжних квитанцій (т. 1 а.с. 1-3).

Керуючись ст.ст. 3-7,10-13,18,11,76-83,89,95,133,141,158,174,175,177,193,194,213,228,229,241-246,258,259,263-268,272,273 ЦПК України, ст.ст. 8,9,60,61,63-65,68-71,93,97 СК України, ст.ст. 3,6,13,183,203-209,215,228,316,317,319,325,328,346,355-358,369,379,627 ЦК України, Постановою Пленуму ВСУ № 11 від 21.12.2007 р. «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя», ст.ст. 51,52 Конституції України, Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод, практикою ЄСПЛ, суд, -

ВИРІШИВ :

1.Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ спільного майна подружжя - задовольнити частково ;

2.Визнати спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_1 та ОСОБА_2 - земельну ділянку, площею 0,0122 га з цільовим призначенням для будівництва та експлуатації будівлі з терасою для зберігання спортивного і риболовного інвентарю, розташовану за адресою : АДРЕСА_1 , кадастровий № 5123755800:02:008:1103, реєстраційний номер об?єкта нерухомого майна : 103562051237 ;

3.Визнати за ОСОБА_1 (РНОКПП : НОМЕР_1 ) право власності на 1/2 частину земельної ділянки, площею 0,0122 га з цільовим призначенням для будівництва та експлуатації будівлі з терасою для зберігання спортивного і риболовного інвентарю, розташовану за адресою : АДРЕСА_1 , кадастровий № 5123755800:02:008:1103, реєстраційний номер об?єкта нерухомого майна : 103562051237 ;

4.Заходи забезпечення позову, застосовані ухвалою Овідіопольського райсуду Одеської області від 17.06.2022 р. в частині накладення арешту на 1/2 частину нерухомого майна у виді приміщення з терасою № 18 для зберігання спортивного і риболовного інвентарю, що розташоване за адресою : АДРЕСА_2 - скасувати ;

5.Стягнути з ОСОБА_2 (РНОКПП : НОМЕР_2 ) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП : НОМЕР_1 ) судові витрати по сплаті судового збору у сумі 13397,40 грн. ;

6.В задоволенні решти позову - відмовити.

Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку, шляхом подачі апеляційної скарги в 30-денний строк з дня проголошення рішення. У випадку, якщо в судовому засіданні було проголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повний текст судового рішення складений та підписаний 15.03.2023 р.

Суддя Гандзій Д.М.