Постанова

від 22.05.2024 по справі 509/2024/22

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Номер провадження: 22-ц/813/1320/24

Справа № 509/2024/22

Головуючий у першій інстанції Гандзій Д.М.

Доповідач Громік Р. Д.

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22.05.2024 року м. Одеса

Одеський апеляційний суд у складі:

головуючого Громіка Р.Д.,

суддів Дришлюка А.І., Сегеди С.М.,

за участю секретаря Триколіч І.Б.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Овідіопольського районного суду Одеської області від 14 березня 2023 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про поділ спільного майна подружжя,

ВСТАНОВИВ:

1. ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог.

13 червня 2022 р., представник ОСОБА_2 адвокат Халдай І.В. звернувся до суду з вказаним позовом, в якому просив суд, визнати спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_2 та ОСОБА_1 нерухоме майно : земельну ділянку, площею 0,0122 га з цільовим призначенням для будівництва та експлуатації будівлі з терасою для зберігання спортивного і риболовного інвентарю, розташовану за адресою : АДРЕСА_1 , кадастровий № 5123755800:02:008:1103, реєстраційний номер об?єкта нерухомого майна : 103562051237 та приміщення з терасою № 18 для зберігання спортивного і риболовного інвентарю, що розташоване за адресою : АДРЕСА_2 , поділити вказане нерухоме майно між сторонами, визнавши право власності по 1/2 частці за кожним на вказане нерухоме майн, мотивуючи це набуттям спірного майна у шлюбі, за спільні кошти подружжя, що не визнається відповідачем.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції.

Рішенням Овідіопольського районного суду Одеської області від 14 березня 2023 року позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про поділ спільного майна подружжя задоволено частково. Визнано спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_2 та ОСОБА_1 земельну ділянку, площею 0,0122 га з цільовим призначенням для будівництва та експлуатації будівлі з терасою для зберігання спортивного і риболовного інвентарю, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий № 5123755800:02:008:1103, реєстраційний номер об?єкта нерухомого майна: 103562051237. Визнано за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частину земельної ділянки, площею 0,0122 га з цільовим призначенням для будівництва та експлуатації будівлі з терасою для зберігання спортивного і риболовного інвентарю, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий №5123755800:02:008:1103, реєстраційний номер об?єкта нерухомого майна: 103562051237. Заходи забезпечення позову, застосовані ухвалою Овідіопольського райсуду Одеської області від 17 червня 2022 року в частині накладення арешту на 1/2 частину нерухомого майна у виді приміщення з терасою №18 для зберігання спортивного і риболовного інвентарю, що розташоване за адресою: АДРЕСА_2 скасовано. Стягнено з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судові витрати по сплаті судового збору у сумі 13397,40 грн. В задоволенні решти позову відмовлено.

Короткий зміст та доводи апеляційної скарги.

В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати оскаржуване судове рішення та постановити нове, яким відмовити у задоволенні позовних вимог, посилаючись на порушення судом норм процесуального та матеріального права.

Апеляційна скарга вмотивована тим, що суд першої інстанції помилково послався на те, що набуття у власність спірної землі за договором купівлі-продажу з письмового і нотаріально посвідченого дозволу дружини (позивачки) в розумінні норм ЦК, СК і ЗК України не є безоплатною приватизацією, на чому наполягав представник відповідача, адже про безоплатну приватизацію відповідач не зазначав у відзиві, у той же час як Земельний кодекс України розмежовує такі підстави набуття власності на земельні ділянки як безоплатну приватизацію земельної ділянки, так і оплатну приватизацію земельної ділянки, що була раніше надана такій особі у користування (статті 81, 116 ЗК України). Також скаржником зазначено, що п. 5 ч. 1 статті 57 СК України передбачає, що особистою власністю дружини, чоловіка є як земельна ділянка, набута нею, ним за час шлюбу внаслідок приватизації земельної ділянки, що перебувала у її, його користуванні, або одержана внаслідок приватизації земельних ділянок державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, так і одержана із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених Земельним кодексом України.

2. МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція апеляційного суду

Заслухавши доповідача, розглянувши матеріали справи і доводи, викладені в апеляційній скарзі, судова колегія вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню за таких підстав.

Мотиви, з яких виходить апеляційний суд, та застосовані норми права

У частині третій статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до припису ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Згідно із ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

За змістом ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватись на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотримання норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданням цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються, як на підставу своїх вимог або заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно ст. 356 ЦК України, власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю.

Виходячи з положень ч. 1 ст. 356 ЦК, право спільної часткової власності - це право двох або більше осіб за своїм розсудом володіти, користуватися і розпоряджатися належним їм в певних частках майном, яке становить єдине ціле. Кожен учасник спільної часткової власності володіє не часткою майна в натурі, а часткою у праві власності на спільне майно в цілому. Ці частки є ідеальними і визначаються відповідними відсотками від цілого або в дробовому вираженні.

Згідно статті 367 ЦК України, майно, що є у спільній частковій власності, може бути поділене в натурі між співвласниками за домовленістю між ними. У разі поділу спільного майна між співвласниками право спільної часткової власності на нього припиняється.

У відповідності до ст.ст. 368,269 ЦК України спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності є спільною сумісною власністю. Майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом. Співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Також, стаття 369 ЦК України вказує, що співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників.

Власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності (ст. 392 ЦК України).

Статтею 60 СК України визначено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд а дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Статтею 61 СК України передбачено об?єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту. Об?єктом права спільної сумісної власності є заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя. Якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім?ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором - є об?єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Згідно із ст. 63 СК України, дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпорядження майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

При чому, ст. 65 СК України передбачає, що дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об?єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового. Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена. Договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім?ї, створює обов?язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім?ї.

Згідно із ст. 68 СК України розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу. Розпоряджання майном, що є об?єктом права спільної сумісної власності, після розірвання шлюбу здійснюється співвласниками виключно за взаємною згодою, відповідно до Цивільного кодексу України.

Статтею 70 СК України передбачено, що у разі поділу майна, що об`єктом права спільної сумісної власності подружжя частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. При вирішенні спору про поділ майна суд може відступити від засад рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема, якщо один із них не дбав про матеріальне забезпечення сім?ї, приховував, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім?ї.

Статті 69-71 СК України передбачають, що дружина та чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. Дружина та чоловік мають право розділити майно за взаємною згодою. Договір про поділ житлового будинку, квартири, іншого нерухомого майна, а також про виділ нерухомого майна дружині, чоловікові зі складу усього майна подружжя має бути нотаріально посвідчений. У разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. Майно, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, ділиться між ними в натурі. Неподільні речі присуджуються одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними. Присудження одному з подружжя грошової компенсації замість його частки у праві спільної сумісної власності на майно, зокрема, на житловий будинок, квартиру, земельну ділянку, допускається лише за його згодою, крім випадків, передбаченим ЦК України.

Відповідно до п.п. 22,23,30 Постанови Пленуму ВСУ № 11 від 21.12.2007 р. «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» - вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу (статті 60, 69 СК України, ч. 3 ст. 368 ЦК України), відповідно до ч.ч. 2,3 ст. 325 ЦК України можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом.

Спільною сумісною власністю подружжя, зокрема, можуть бути : квартири, жилі й садові будинки; земельні ділянки та насадження на них, продуктивна і робоча худоба, засоби виробництва, транспортні засоби; грошові кошти, акції та інші цінні папери, паєнакопичення в житлово-будівельному, дачно-будівельному, гаражно-будівельному кооперативі; грошові суми та майно, належні подружжю за іншими зобов?язальними правовідносинами, тощо. До складу майна, що підлягає поділу включається загальне майно подружжя, наявне у нього на час розгляду справи, та те, що знаходиться у третіх осіб. При поділі майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов?язаннями, що виникли в інтересах сім?ї (ч. 4 ст. 65 СК України). Рівність прав кожного із подружжя на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності (якщо інше не встановлено домовленістю між ними) та необхідність взаємної згоди подружжя на розпорядження майном, що є об`єктом права його спільної сумісної власності, передбачено ч. 1 ст. 63, ч. 1 ст. 65 СК України.

У випадку коли при розгляді вимоги про поділ спільного сумісного майна подружжя буде встановлено, що один із них здійснив його відчуження чи використав його на свій розсуд проти волі іншого з подружжя і не в інтересах сім?ї чи не на її потреби або приховав його, таке майно або його вартість враховується при поділі. При вирішенні спору про поділ майна, що є об?єктом права спільної сумісної власності подружжя, суд згідно з частинами 2, 3 ст. 70 СК України, в окремих випадках може відступити від засади рівності часток подружжя, враховуючи обставини, що мають істотне значення для справи, а також інтереси неповнолітніх дітей, непрацездатних повнолітніх дітей (за умови, що розмір аліментів, які вони одержують, недостатній для забезпечення їхнього фізичного, духовного розвитку та лікування). Під обставинами, що мають істотне значення для справи, потрібно розуміти не тільки випадки, коли один із подружжя не дбав про матеріальне забезпечення сім?ї, приховав, знищив чи пошкодив спільне майно, витрачав його на шкоду інтересам сім?ї, але і випадки коли один із подружжя не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку чи доходу (ч. 1 ст. 60 СК України).

Відповідно до Правової позиції, висловленої Верховним Судом України при розгляді справи № 6-2641цс15 - статтею 60 СК України визначено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй (йому) особисто.

Отже, належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна.

Застосовуючи норму статті 60 СК України та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.

Тобто статус спільної сумісної власності визначається такими критеріями : 1) час набуття майна; 2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття).

Норма статті 60 СК України вважається застосованою правильно, якщо набуття майна відповідає цим чинникам.

У зв`язку з викладеним, у разі придбання майна хоча й у період шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя, це майно не може вважатися об`єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбане.

Тому, сам по собі факт придбання спірного майна в період шлюбу не є безумовною підставою для віднесення такого майна до об`єктів права спільної сумісної власності подружжя.

Згідно з частинами першою, дев?ятою статті 7 СК України - сімейні відносини регулюються цим кодексом та іншими нормативно-правовими актами на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства.

Серед загальних засад регулювання сімейних відносин у частині другій статті 7 СК України закріплена можливість урегулювання цих відносин за домовленістю (договором) між їх учасниками.

Стаття 9 СК України визначає загальні межі договірного регулювання відносин між подружжям, а саме: така домовленість не повинна суперечити вимогам СК України, іншим законам та моральним засадам суспільства. Під вимогами законів у цьому випадку слід розуміти імперативні норми, що встановлюють заборону для договірного регулювання відносин подружжя.

Норми СК України у ст.ст. 57,60,61 - на підставі ч. 1 ст. 7 цього Кодексу - встановлюють принципи нормативно-правового регулювання відносин подружжя з приводу належного їм майна, згідно з якими : 1) майно набуте подружжям за час шлюбу належить їм на праві спільної сумісної власності; 2) майно, набуте кожним із подружжя до шлюбу є особистою приватною власністю кожного з них.

На майно, набуте чоловіком та жінкою, які не перебувають у шлюбі між собою або з іншою особою, під час спільного проживання однією сім`єю також - поширюється режим спільного сумісного майна подружжя та положення глави 8 СК України, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними (стаття 74 СК України).

Таким чином, поряд із нормативним регулюванням правовідносин подружжя (чоловіка і жінки, які проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою, або в будь-якому іншому шлюбі) щодо майна, набутого до шлюбу чи за час шлюбу, закон передбачає договірне рулювання цих правовідносин.

Судом першої інстанції правильно встановлено, що у шлюбі сторін, зареєстрованим 15.08.2015 ВДРАЦС у Київському районі РС ОМУЮ народилась донька ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (т. 1 а.с. 26).

Рішенням Овідіопольського райсуду Одеської області від 20 липня 2022 року шлюб між сторонами було розірвано.

З матеріалів позову вбачається, що за час шлюбу сторони набули у власність земельну ділянку з кадастровим номером 5123755800:02:008:1103, площею 0,0122 га, яка розташована за адресою : АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 103562051237, яка була придбана і зареєстрована на ім`я відповідача відповідно до нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу від 21.12.2016 (реєстр. № 1652), укладеного між територіальною громадою смт. Таїрове, сіл. Лиманка та Балка Овідіопольського району Одеської області Таїровської селищної ради Овідіопольського району Одеської області (т. 1 а.с. 156-170).

Згідно із пункту 16 вказаного договору купівлі-продажу земельної ділянки від 21.12.2016, вказаний договір укладається за письмової згоди дружини покупця ОСОБА_1 ОСОБА_2 , про що свідчить її заява, справжність підпису на якій засвідчено приватним нотаріусом Овідіопольського районного нотаріального округу Одеської області Гурською В. С. 21.12.2016 року за реєстровим № 1651 (т. 1 а.с. 157).

Таким чином, за час шлюбу сторони набули у власність земельну ділянку з кадастровим номером 5123755800:02:008:1103, площею 0,0122 га, яка розташована за адресою: Одеська область, Овідіопольський район (нова назва: Одеський районне. Лиманка (колишня назва: с. Мізікевича), ж/м «Совіньон», АДРЕСА_1 , реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 103562051237, на яку розповсюджується правовий режим спільного сумісного майна подружжя згідно ст.ст. 60,61,63,68-71 СК України, а тому вона є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя і підлягає поділу між ними в рівних частках.

З матеріалів позову вбачається, що до шлюбу з позивачкою, відповідач набув у власність приміщення з терасою № 18 для зберігання спортивного і риболовного інвентарю за адресою : АДРЕСА_2 , що підтверджується свідоцтвом про право власності від 20.01.2003, виданого виконкомом Таїровської селищної ради на підставі рішення виконкому Таїровської с/р від 19.12.2002 № 415, вимоги щодо поділу якої були залишені без розгляду ухвалою суду від 01.11.2022, а тому вказане нерухоме майно не є предметом спору (т. 1 а.с. 83-88).

26 червня 2012 року між Таїровською селищною радою та відповідачем був укладений договір оренди спірної земельної ділянки з розташованим на ній будівлею з терасою для зберігання спортивного і риболовного інвентарю, яке належить відповідачеві, строком на 49 років (т. 1 а.с. 139-145,151,152).

Рішенням Таїровської селищної ради від 18.10.2016 № 422-VII вирішено продати відповідачеві на неконкурентних засадах спірну земельну ділянку, раніше надану в оренду ОСОБА_1 , яка в подальшому була придбана і зареєстрована на ім`я відповідача відповідно до нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу від 21.12.2016 р. (реєстр. № 1652), укладеного між територіальною громадою смт. Таїрове, сіл. Лиманка та Балка Овідіопольського району Одеської області Таїровської селищної ради Овідіопольського району Одеської області (т. 1 а.с. 153-170).

Суд першої інстанції правильно звернув увагу представника відповідача, що набуття у власність спірної землі за договором купівлі-продажу з письмового і нотаріально посвідченого дозволу дружини (позивачки) в розумінні норм ЦК, СК та ЗК України не є безоплатною приватизацією, на чому наполягав представник відповідача, а спірна земля вважається набутою саме у шлюбі сторін і тому є спільною сумісною власністю подружжя, а посилання представника відповідача на ст. 116, 128 ЗК України в даному випадку є недоречним і помилковим.

Таким чином, з огляду на наведене вище, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про набуття відповідачем права власності на спірну земельну ділянку в період шлюбу, у зв?язку з чим є спільною сумісною власністю подружжя, яке підлягає поділу між подружжям в рівних частках, і не набута в порядку приватизації, а тому не є його особистою власністю.

Відповідно до ч. 1 ст. 70 СК України у разі поділу майна, що є об?єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі №372/504/17 (провадження № 14-325цс18) зроблено висновок та вказано, що у статті 60 СК України закріплено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об?єктом права спільної сумісної власності подружжя. Таке ж положення містить і стаття 368 ЦК України. Частиною першою статті 70 СК України встановлено, що у разі поділу майна, що є об?єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором. Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує».

Тобто, той із подружжя, який заявляє про спростування зазначеної презумпції, зобов?язаний довести обставини, що її спростовують, на підставі належних та допустимих доказів.

Відповідно до частини першої статті 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання, зокрема: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження.

Відповідно до ч. 3 ст. 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ч.1 ст.15 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права лише в разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Вимогами п.п. 1, 5 ч. 2 ст. 16 ЦК України встановлено, що способом захисту цивільних прав та інтересів може бути визнання права.

Згідно з вимогами ч.ч. 1,2,6 ст. 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд, має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону, а держава не втручається у здійснення власником права власності.

Таким чином, суд першої інстанції дійшов вмотивованого висновку, що є доведеним факт придбання спірної землі в період шлюбу сторін і за спільні кошти подружжя, а тому на нього розповсюджується режим спільної сумісної власності подружжя, яке підлягає поділу між колишнім подружжям Стога.

Правова позиція представника відповідача на норми ст. 377 ЦК України та ст. 120 ЗК України щодо переходу права власності на земельну ділянку, на якій розташовані жилий будинок, будівля або споруда в даному випадку (поділ між подружжям земельної ділянки) не порушується з огляду на те, що власності кожного з колишнього подружжя залишається у власності по 1/2 частці спірної землі, яка в даному випадку не ділиться між сторонами в натурі.

На підставі викладеного, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про обґрунтованість позовних вимог щодо віднесення вищевказаної спірної земельної ділянки до спільного сумісного набутого майна подружжям Стога в період шлюбу за спільні кошти подружжя та яке підлягає поділу між ними, шляхом визнання за позивачкою права власності на 1/2 частину нерухомого майна.

Доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи.

Скаржник не довів обставини, на які посилався як на підставу своєї апеляційної скарги, жодного належного та допустимого доказу на спростування висновків суду першої інстанції не надав.

Щодо доводів апеляційної скарги, то колегія суддів зазначає таке.

Для перевірки набуття права власності на спірну земельну ділянку, ухвалою Одеського апеляційного суду від 27 березня 2024 року витребовано у приватного нотаріуса Овідіопольського районного нотаріального округу Гурської Валентини Семенівни належним чином завірену копію нотаріальної справи за договором купівлі-продажу земельної ділянки від 21 грудня 2016 року укладеного між Таїровською селищною радою Овідіопольського району Одеської області та ОСОБА_1 , про передачу у власність ОСОБА_1 земельну ділянку площею 0,0122 га, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер земельної ділянки: 5123755800:02:008:1103, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 103562051237, зареєстрований в реєстрі за №1652.

15 квітня 2024 року надійшли витребувані матеріали, а саме копія договору купівлі-продажу земельної ділянки, кадастровий номер земельної ділянки: 5123755800:02:008:1103, та копії документів, на підставі яких він посвідчувався.

Так, з вказаних матеріалів встановлено, що у рішенні Таїровської селищної ради Овідіопольського району Одеської області №422-VII від 18.10.2016 зазначено, що згідно із положенням законодавства, якими встановленопорядок продажуземельних ділянок державної або комунальної власності, земельна ділянка, у придбанні якої у власність зацікавлений ОСОБА_1 , не підлягає продажу на конкурентних засадах (земельних торгах) у зв`язку із тим, що на цій земельній ділянці розташоване нерухоме майно, яке перебуває у його власності.

Крім того, апеляційний суд вважає за необхідне звернути увагу, що у договорі купівлі-продажу земельної ділянки від 21.12.2016 у пункті 17 вказано, що сторонам нотаріусом роз`яснено ст.ст. 59, 65, 74 Сімейного кодексу України.

Також наявна нотаріально посвідчена заява ОСОБА_1 від 21.12.2016, в якій зазначено, що вона дає згоду її чоловіку ( ОСОБА_1 ) на купівлю за спільні кошти земельної ділянки площею 0,0122 га, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 та на укладення ним договору купівлі-продажу. Зазначена земельна ділянка набуватиметься нами в спільнусумісну власністьза час перебування у шлюбі, зареєстрованому відділом державної реєстрації актів цивільного стану у Київському районі реєстраційної служби Одеського міського управління юстиції «15» серпня 2015 року за актовим записом №1540. ОСОБА_1 підтверджує , що договір купівлі-продажу укладається нами в інтересах нашої сім`ї, на умовах і за ціну, які ми попередньо обговорили і вважаємо вигідними для нас, і укладання цього договору відповідатиме нашому дійсному спільному волеявиявленню.

Наведені в апеляційній скарзі інші доводи були предметом дослідження в суді першої інстанції із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах чинного законодавства, і з якою погоджується суд апеляційної інстанції.

Твердження скаржника в апеляційній скарзі про те, що судом першої інстанції порушено норми процесуального закону, не є такими, що порушують розгляд справи по суті.

Крім того судова колегія вважає за необхідне зазначити, що Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у держава-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00 § 23, ЄСПЛ від 18 липня 2006 року. Оскаржувані судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судового рішення.

Висновки за результатами розгляду апеляційної скарги.

Справа розглянута по суті правильно, законних підстав для скасування чи зміни рішення суду першої інстанції немає.

З огляду на викладене, колегія суддів дійшла висновку про законність і обґрунтованість оскаржуваного рішення суду, доводи апеляційної скарги його не спростовують, рішення ухвалено у відповідності до вимог матеріального і процесуального права, у зв`язку з чим апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення, оскаржуване рішення суду залишити без змін.

Повний текст судового рішення.

Згідно із ч. 5 ст. 268 ЦПК України датою ухвалення рішення є дата його проголошення (незалежно від того, яке рішення проголошено - повне чи скорочене). Датою ухвалення рішення, ухваленого за відсутності учасників справи, є дата складення повного судового рішення.

Відповідно до ч. 7 ст. 268 ЦПК України рішення суду (повне або скорочене) підписується всім складом суду у день його складення і додається до справи.

Суддя Дришлюк А.І. перебував у відрядженні з 03 червня по 04 червня 2024 року, що підтверджується довідкою відділу кадрової роботи та управління персоналом.

Повний текст судового рішення виготовлено 05 червня 2024 року.

Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 375, 381-384, 389-391 ЦПК України, апеляційний суд

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Овідіопольського районного суду Одеської області від 14 березня 2023 року залишити без змін.

Постанова суду набирає законної сили з моменту її прийняття, проте може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повний текст судового рішення складено 05 червня 2024 року.

Головуючий Р.Д. Громік

Судді: А.І. Дришлюк

С.М. Сегеда