Рішення

від 15.03.2023 по справі 753/273/21

ДАРНИЦЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД МІСТА КИЄВА

справа № 753/273/21

провадження № 2/753/616/23

З А О Ч Н Е Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15 березня 2023 року Дарницький районний суд міста Києва в складі:

головуючого - судді Коренюк А.М.

при секретарі Король Н.С.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Києві цивільну справу за позовом Київської міської ради до Міністерства юстиції України, ОСОБА_1 про визнання протиправним та скасування рішення державного реєстратора про реєстрацію права власності, припинення права власності, суд -

ВСТАНОВИВ:

Позивач в особі Київської міської ради звернувся до суду з позовом до Міністерства юстиції України, ОСОБА_1 про визнання протиправним та скасування рішення державного реєстратора про реєстрацію права власності, припинення права власності.

Позов мотивований тим, що відповідно до повноважень, визначених Положенням про Департамент земельних ресурсів виконавчого орагну Київської міської ради (Київської міської державної адімністарції), затвердженим рішенням Київської міської ради від 19.12.2002 року № 182/342, Департаментом вживаються дії щодо підготовки земельної ділянки площею 0, 4990 га з кадастровим номером: 8000000000:90:310:0013 на АДРЕСА_1 (на розподільчій смузі напроти буд. АДРЕСА_2 для продажу права її оренди на земельних торгах (аукціоні) для влаштування, експлуатації та обслуговування відповідної автостоянки в порядку статті 134 ЗК України.

Разом із цим вказана земельна ділянка, на якій зареєстрований об`єкт нерухомого майна, зареєстрована в Державному земельному кадастрі на підставі проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для власшування, експлуатації та обслуговування відповідної автостоянки.

Ця земельна ділянка належить до земель комунальної власності м.Києва, рішення про її передачу у власність чи користування фізичним особам або юридичним особам, у тому числі ОСОБА_1 , для будівництва Київською міською радою не приймалось, проте виявлено обставини, які є перешкодою для розпорядження Київською міською радою землями комунальної власності м.Києва, в тому числі, для надання земельних ділянок у власність чи користування.

Так, за інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно державним реєстратором Комінального підприємства «Результат» Синявським В.В. прийнято рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 13.12.2018 року № 44596612, яким за ОСОБА_1 зареєстровано право приватної власності на нежитлову будівлю, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_3 , загальною площею 30 кв м, реєстраційни номер об`єкта нерухомого майна 17220694080000. Підстава виникнення права власності на вказану нежитлову будівлю - довідка ТОВ «Всеукраїнське бюро технічної інвентаризації, реєстрації та оцінки нерухомого майна» від 26.05.2016 року № 26/05/16-01 та технічний паспорт виданий ТОВ «Всеукраїнське бюро технічної інвентаризації, реєстрації та оцінки нерухомого майна» від 266.05.2016 № 26/05/16-01.

При цьому, Департаментом відповідно до Порядку здійснення самоврядного конролю за виконанням та охороною земель в м.Києві, затвердженого рішенням Київради від 25.09.2003 № 16/80, проведено обстеження земельної ділянки площею 0, 4990 за адресою: АДРЕСА_1 (на розподільчій смузі напроти буд. 10, АДРЕСА_4 , кадастровий номер: 8000000000:90:310:0013, за результатами якого встановлено, що на частині території земельної ділянки, орієнтовною площею 0,3 га розташовано паркувальний майданчик з тимчасовою спорудою для охорони. Інша територія земельної ділянки не використувається та вкрита трав`яним покривом. Земельна ділянка вільна від капітальної забудови, про що складено акти від 27.02.2019 № 19-0145-02 та від 28.12.2020 № 20-0755-02.

Вказане свідчить про те, що рішення державного реєстратора від 13.12.2018 року № 44596612 щодо реєстрації прива власності на об`єкт нерухомого майна може призвести до незаконного набуття прав на земельну ділянку площею 0, 4990 га з кадастровим номером: 8000000000:90:310:0013 на АДРЕСА_1 (на розподільчій смузі напроти буд. АДРЕСА_2 , а ОСОБА_1 поза межами встановленого ЗК України порядком намагається заволодіти землями комунальної власності, яка належить територіальній громаді м.Києва згідно із Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо розмежування земель державної та комунальної власності».

У зв`язку із чим Київська міська рада не погоджується із діями державного реєстратора Комінального підприємства «Результат» Синявським В.В., вважає їх такими, що прийняті у спосіб, що суперечить нормам Закону України «Про державну реєстрацію прав на нерухоме майно та їх обтяжень», а рішення про реєстрацію права власності на об`єкт нерухомого майна таким, що підлягає скасуванню з огляду на таке.

Відповідно до аб. 1 п.6 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно, затверджених постановою КМУ від 25.12.2015р. (в редакції постанови КМУ від 23.08.2016р. № 553), державна реєстрація прав проводиться за заявою заявника шляхом звернення до суб`єкта державної реєстрації прав або нотаріуса. Так, відповідно до п.41 Порядку визначено, що для державної реєстрації права власності на новозбудований об`єкт нерухомого майна подаються: 1) документи, що відповідно до вимог законодавства засвідчує прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об`єкта, 2) технічний паспорт на об`єкт нерухомого майна, 3) документ, що посвідчує присвоєння об`єкту нерухомого майна адреси, 4) письмова заява або договір співвласників про розподіл часток у спільній власності на новозбудований об`єкт нерухомого майна (у разі, коли державна реєстрація проводиться щодо майна, що набувається у спільну часткову власність), 5) договір про спільну діяльність або договір простого товариства (у разі, коли державна реєстрація проводиться щодо майна, будівництво якого здійснювалось у результаті спільної діяльності).

П.3 ч.1 ст. 24 Закону України «Про державну реєстрацію прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державний реєстратор відмовляє в державні реєстрації прав, якщо документи плдані до заявм про державну реєстрацію прав не відповідають вимогам, встановленим цим Законом.

Вважає, що підставою для державної реєстрації прав є документи, що відповідно до законодавства підтверджують набуття, зміну або припинення прав на нерухоме майно.

Для будівництва нерухомого майна на земельній дялінці існує порядок надання земельної ділянки під забудову. Так, ст. 123 ЗК України, а саме особа, зацікавлена в одержанні у користування земельної ділянки із земель державної або комунальної власності за проектом землеустрою щодо її відведення, звертається з клопотанням про надання дозволу на його розробку до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, які відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, передають у власність або користування такі земельні ділянки.

Державна архітектурно-будвельна інспекція України відповідно до покладених на неї завдань видає дозволи на виконання будівельних робті, повідомлення про внесення змін до них, відмовляє у видачі таких дозволяв, анулює дозволи на виконня будівельних робіт.

ОСОБА_1 для будівництва зазначеного нерухомого майна повинен був отримати дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для будівництва та відповідний дозвіл на будівництво на пвдстааві чого після закічення будівництва в подальшому набути прав на нерухоме майно. Прте, Київською міською радою не прималось рішення про надання дозволу на розробку проекту землеустрою на зазначену земельну ділянку або про передачу її в оренду/коритування ні ОСОБА_1 , ні будь-якій інші фізичні чи юридичні особі.

Окрім цього, для реєстрації зазначеного нерухомого майна ОСОБА_1 до державного реєстратора подано лише довідку ТОВ «Всеукраїнське бюро технічної інвентаризації, реєстрації та оцінки нерухомого мацна від 26.05.206 № 26/05/16-01 та технічний паспорт виданий зазначеним товариством від 26.05.206 № 35/2016.

Подані ОСОБА_1 документи не є тими документами, які підтверджують набуття нам права власності на нерухоме майно, тим паче, що таке нерухоме майно відсутнє за адресою: АДРЕСА_3 , що підтверджується актами обстеження земельної ділянки.

Враховуючи викладені обставини, державний реєстратор в порушення норм Закону належним чином не здійснив перевірку поданих документів та на пвдсмтааві п.3 ч.1 ст. 24 Закону України «Про державну реєстрацію прав на нерухоме майно та їх обтяжень» зобов`язаний був прийняти рішення про відмову в державеі реєстрації прав, оскільки у ОСОБА_1 відсутні документи, що посвідчують речове право на земельну ділянку під таким об`єктом, а також документи, що відповідно до законожавсьва надають йому право на здійснення державної реєстрації права власності на новозбудований об`єкт нерухомого майна та/або інші документи, що відповідно до законодавства підтверджують набуття права власності на нерухоме майно.

За вказаних підстаав, вважає, що рішення державного реєстратора КП «Результат» Синявським В.В. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 13.12.2018 року № 44596612 прийнято у спосіб, що суперечить нормам Закону України «Про державну реєстрацію прав на нерухоме майно та їх обтяжень» та Порядку.

В судовому засіданні представник позивача ОСОБА_2 , діючий на підставі довіреності від 20 грудня 2022 року, позовні вимоги підтримав з тиж же підстав та просив їх задовольнити.

Відповідачі в судове засідання повторно не з`явились, про час та місце розгляду справи повідомлені згідно чинного законодавства належним чином - рекомендованою поштою з повідомленням про вручення, розміщеним оголошенням на офіційному сайті судої влади (суду).

Відзив на позов відповідачами не подано.

Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, зобов`язані повідомляти суд про причини неявки у судове засідання. У разі неповідомлення суду про причини неявки вважається, що сторони та інші особи, які беруть участь у справі, не з`явилися в судове засідання без поважних причин.

Відповідач, третя особа, свідок, зареєстроване місце проживання (перебування), місцезнаходження чи місце роботи якого невідоме, а також заінтересована особа у справах про видачу обмежувального припису викликаються до суду через оголошення на офіційному веб-сайті судової влади України, яке повинно бути розміщене не пізніше ніж за десять днів, а у разі розгляду справи про видачу обмежувального припису - не пізніше 24 годин до дати відповідного судового засідання. З опублікуванням оголошення про виклик особа вважається повідомленою про дату, час і місце розгляду справи (ч.11 ст. 128 ЦПК України).

Судом відповідно до положень статті 280 ЦПК України визнано за можливе ухвалити по даній справі заочне рішення на підставі наявних у справі доказів та за погодженням позивача.

Статтею 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод передбачено, що ніщо не перешкоджає особі добровільно відмовитись від гарантій справедливого судового розгляду у однозначний або у мовчазний спосіб. Проте для того, щоб стати чинною з точки зору Конвенції, відмова від права брати участь у судовому засіданні повинна бути зроблена у однозначний спосіб і має супроводжуватись необхідним мінімальним рівнем гарантій, що відповідають серйозності такої відмови. До того ж, вона не повинна суперечити жодному важливому громадському інтересу рішення ЄСПЛ (Hermi проти Італії, § 73; Sejdovic проти Італії § 86).

Окрім того відповідно до практики Європейського суду з прав людини в силу вимог ч.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, обов`язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи, є порушенням ч.1 ст.6 даної Конвенції (Рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005 року у справі «Смірнов проти України»).

Враховуючи, що в матеріалах справи достатньо даних про права та взаємовідносини сторін, вид судочинства - загального позовного провадження, вжиті судом заходи щодо направлення сторонам повідомлення про час та місце розгляду справи, копії позовної заяви з додатками до неї, із роз`ясненим правом надання відзиву на позов, суд визнав можливим вирішити справу на підставі наявних у ній матеріалів (доказів) та ухвалити рішення за відсутності відповідачів, з ухваленням заочного рішення відповідно до положень статті 280 ЦПК України, за погодженням позивача.

Вислухавши пояснення представника позивача, його доводи та заперечення, дослідивши матеріали справи у їх сукупності, всебічно та повно з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають істотне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд приходить до висновку, що позовні вимоги підлягають відмові у задоволенні з таких підстав.

Європейський суд з прав людини зауважує, що національні суди мають вибирати способи такого тлумачення, які зазвичай можуть включати акти законодавства, відповідну практику, наукові дослідження тощо (VOLOVIK v. UKRAINE, № 15123/03, § 45, ЄСПЛ, 06 грудня 2007 року).

Верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність (пункт 4.1. Рішення Конституційного Суду України від 02 листопада 2004 року № 15-рп/2004).

Відповідно до статей 16, 203, 215 ЦК України для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Таке розуміння визнання правочину недійсним, як способу захисту, є усталеним у судовій практиці.

15 грудня 2017 року набрав чинності Закон України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» № 2147-VIIІ від 03 жовтня 2017 року, яким зокрема Цивільний процесуальний кодекс викладений в новій редакції.

Відповідно до п. 9 розділу ХІІ Перехідних положень ЦПК України справи у судах першої та апеляційної інстанцій, провадження у яких відкрито до набрання чинності цією редакцією Кодексу, розглядаються за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Принцип захисту судом порушеного права особи будується при встановленні порушення такого права. Так, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (ч.1 ст. 15 ЦК України).

Правом звернення до суду за захистом наділена особа, права якої порушені, невизнані або оспорені (ст. 3 ЦПК України).

Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів (ч.1 ст. 4 ЦПК України).

Згідно принципу диспозитивності суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (ч.1 ст. 13 ЦПК України).

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (ст. 5 ЦПК України).

Судом встановлено, що Департаментом земельних ресурсів Виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) відповідно до Порядку здійснення самоврядного конролю за виконанням та охороною земель в м.Києві, затвердженого рішенням сесії Київради від 25.09.2003 № 16/890, ст.ст. 187, 189 ЗК України, проведено обстеження земельної ділянки площею 0, 4990 за адресою: АДРЕСА_2 , кадастровий номер: 8000000000:90:310:0013, за результатами якого встановлено, що вказана земельна ділянка зареєстрована в Державному земельному кадастрі на підставі проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для влаштування, експлуатації та обслуговування відкритої автостоянки на АДРЕСА_1 (на розподільчій смузі напроти буд. АДРЕСА_2 .

За поданням Департаменту земельних ресурсів щодо передачі вказаної земельної ділянки у коритування (власність) Київська міська рада не приймала.

В міському земельному кадастрі інформація щодо державної реєстрації ревових прав на вказану земельну ділянку у Державному земельному кадастрі відсутня.

Під час обстеження зазначеної земельної ділянки за вказаною адресою встановлено, що на частині території земельної ділянки, орієнтовною площею 0,3 га, розташовано паркувальний майданчик з тимчасовою спорудою для охорони. Інша територія земельної ділянки не використувається та вкрита трав`яним покривом. Земельна ділянка вільна від капітальної забудови, про що складено акти від 27.02.2019 № 19-0145-02 та від 28.12.2020 № 20-0755-02 (а.с.17, 19).

Відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 21.12.2020 року нежитлова будівля загальною площею 30 кв м за адресою: АДРЕСА_3 , зареєстровано 11.12.2018 року державним реєстратором Комунального підприємства «Резульат» Синявським В.В. на праві приватної власності за гр. ОСОБА_1 , підстава державної реєстрації: довідка, серії та номер; 26/05/16-01, виданий 26.05.2016, виданик: ТОВ «Всеукраїнське бюро технічної інвентаризації, реєстрації та оцінки нерухомого майна», технічний парпорт, серія та номер: 35/2016, виданий 26.05.2016, видавник: ТОВ «Всеукраїнське бюро технічної інвентаризації, реєстрації та оцінки нерухомого майна» (а.с.15-16).

Позивач зазначає, що внаслідок здійснення відповідачем державної реєстрації права власності на нежитлову будівля загальною площею 30 кв м за адресою: АДРЕСА_3 , порушено право позивача, як розпорядника земель комунальної власності. Вказує, що відповідно до повноважень, визначених Положенням про Департамент земельних ресурсів виконавчого орагну Київської міської ради (Київської міської державної адміністарції), затвердженим рішенням Київської міської ради від 19.12.2002 року № 182/342, Департаментом вживаються дії щодо підготовки земельної ділянки площею 0, 4990 га з кадастровим номером: 8000000000:90:310:0013 на АДРЕСА_1 (на розподільчій смузі напроти буд. АДРЕСА_2 для продажу права її оренди на земельних торгах (аукціоні) для влаштування, експлуатації та обслуговування відповідної автостоянки в порядку статті 134 ЗК України.

Разом із цим, вказана земельна ділянка, на якій зареєстрований об`єкт нерухомого майна, зареєстрована в Державному земельному кадастрі на підставі проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для власшування, експлуатації та обслуговування відповідної автостоянки, яка належить до земель комунальної власності м.Києва, рішення про її передачу у власність чи користування фізичним особам або юридичним особам, у тому числі ОСОБА_1 , для будівництва, Київською міською радою не приймалось, проте позивачем виявлено обставини, які є перешкодою для розпорядження Київською міською радою землями комунальної власності м.Києва, в тому числі, для надання земельних ділянок у власність чи користування.

Тобто, позивач пов`язує порушення його права на земельну ділянку, на якій розташована нежитлова будівля загальною площею 30 кв м за адресою: АДРЕСА_3 , яка 11.12.2018 року зареєстрована державним реєстратором Комунального підприємства «Резульат» Синявським В.В. на праві приватної власності за ОСОБА_1 , внаслідок підготовки земельної ділянки площею 0, 4990 га з кадастровим номером: 8000000000:90:310:0013 на АДРЕСА_1 (на розподільчій смузі напроти буд. АДРЕСА_2 для продажу права її оренди на земельних торгах (аукціоні) для влаштування, експлуатації та обслуговування відповідної автостоянки в порядку статті 134 ЗК України.

Зазначені дві земельні ділянки за адресами: АДРЕСА_3 (на розподільчій смузі напроти буд. АДРЕСА_2 ), розміщені за різними адресами, що вказує на відсутність підстав вважати, що оспорювані реєстраційні дії державного реєстратора КП «Резульат» Синявського В.В. щодо земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_3 , могли вплинути на порушення права позивача як розпорядника земель державної та комунальної власності по відношенню до земельної ділянки по АДРЕСА_1 (на розподільчій смузі напроти буд. 10, АДРЕСА_4 ), й вказує на відсутність принципу наявності та доведеності позивачем порушеного права.

Принцип захисту судом порушеного права особи будується при встановленні порушення такого права. Так, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (ч.1 ст. 15 ЦК України).

Правом звернення до суду за захистом наділена особа, права якої порушені, невизнані або оспорені (ст. 3 ЦПК України).

Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів (ч.1 ст. 4 ЦПК України).

Окрім того, позивач не довів, що земельна ділянка за адресою: АДРЕСА_3 , належить до земель комунальної власності, й у ході розгляду справи такими документами не доповнив.

Для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності суд акцентує увагу на тому, що із прийняттям 28.06.1996 року Конституції України визначено один із фундаментальних принципів конституційного ладу держави, а саме гарантування права власності на землю, яке набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону (стаття 14 Конституції України).

Ці положення створили принципово нову основу як для галузевого (земельного та цивільного) законодавства, так і для господарської діяльності і фактично відображені у статті 1 ЗК України та статті 373 ЦК України.

Історико-правовий аналіз чинного законодавства свідчить, що до державної власності в Україні відповідно до статті 31 Закону України від 07.02.1991 № 697-XII "Про власність" (діяв до 20.06.2007) належала загальнодержавна (республіканська) власність і власність адміністративно-територіальних одиниць (комунальна власність).

При цьому суб`єктами права комунальної власності відповідно до частини 2 статті 32 цього Закону були визначені адміністративно-територіальні одиниці в особі обласних, районних, міських, селищних, сільських рад народних депутатів.

Згідно із частиною 1 статті 13 Конституції України земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об`єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.

За змістом частини 2 статті 60 Закону України від 21.05.1997 № 280/97-ВР "Про місцеве самоврядування в Україні" (у редакції, чинній на 21.05.1997) підставою для набуття права комунальної власності є передача майна територіальним громадам безоплатно державою, іншими суб`єктами права власності, а також майнових прав, створення, придбання майна органами місцевого самоврядування в порядку, встановленому законом.

У пункті 10 прикінцевих та перехідних положень Закону України від 21.05.1997 № 280/97-ВР "Про місцеве самоврядування в Україні" передбачено, що з набранням чинності цим Законом майно, яке до прийняття Конституції України у встановленому законодавством порядку передане державою до комунальної власності адміністративно-територіальних одиниць та набуте ними на інших законних підставах, крім майна, що відчужене у встановленому законом порядку, є комунальною власністю відповідних територіальних громад сіл, селищ, міст. Майно, передане до комунальної власності областей і районів, а також набуте на інших законних підставах, є спільною власністю територіальних громад сіл, селищ, міст, управління яким відповідно до Конституції України здійснюють районні і обласні ради або уповноважені ними органи. Відчуження зазначеного майна здійснюється лише за рішенням власника або уповноваженого ним органу. За пропозицією сільських, селищних, міських рад районні, обласні ради повинні приймати рішення про передачу до комунальної власності відповідних територіальних громад окремих об`єктів, спільної власності територіальних громад, які знаходяться на їх території і задовольняють колективні потреби виключно цих територіальних громад.

Із уведенням у дію 01.01.2002 року нового ЗК України у комунальній власності перебувають усі землі в межах населених пунктів, крім земель приватної та державної власності, а також земельні ділянки за їх межами, на яких розташовані об`єкти комунальної власності, про що зазначено у частині 2 статті 83 ЗК України.

Отже, принцип розмежування земель державної і комунальної власності відображено у положеннях ЗК України, який, зокрема, полягає у визнанні пріоритету належності земель у межах населеного пункту відповідній територіальній громаді. Тобто всі землі у межах населеного пункту вважаються такими, що із 01.01.2002 року перебувають у комунальній власності, крім земель, належність яких державі або приватним власникам зафіксована у ЗК України.

Законом України від 05.02.2004 № 1457-IV "Про розмежування земель державної та комунальної власності" (втратив чинність 01.01.2013, підстава - Закон № 5245-VI) було визначено правові засади розмежування земель державної та комунальної власності і повноваження органів державної влади та органів місцевого самоврядування щодо регулювання земельних відносин з метою створення умов для реалізації ними конституційних прав власності на землю, забезпечення національного суверенітету, розвитку матеріально-фінансової бази місцевого самоврядування.

У статті 5 цього Закону було наголошено, що суб`єктами права власності на землі комунальної власності є територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування.

Водночас при розмежуванні земель державної та комунальної власності до земель комунальної власності територіальних громад сіл, селищ, міст передаються: усі землі в межах населених пунктів, крім земель приватної власності та земель, віднесених до державної власності; земельні ділянки за межами населених пунктів, на яких розташовані об`єкти комунальної власності; землі запасу, які раніше були передані територіальним громадам сіл, селищ, міст відповідно до законодавства України; земельні ділянки, на яких розміщені об`єкти нерухомого майна, що є спільною власністю територіальної громади та держави (стаття 7 Закону України "Про розмежування земель державної та комунальної власності").

Із 01.01.2013 року набув чинності Закон № 5245-VI, за змістом пункту 3 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" якого з дня набрання чинності цим Законом землями комунальної власності відповідних територіальних громад вважаються:

а) земельні ділянки:

на яких розташовані будівлі, споруди, інші об`єкти нерухомого майна комунальної власності відповідної територіальної громади;

які перебувають у постійному користуванні органів місцевого самоврядування, комунальних підприємств, установ, організацій;

б) всі інші землі, розташовані в межах відповідних населених пунктів, крім земельних ділянок приватної власності та земельних ділянок, зазначених у підпунктах "а" і "б" пункту 4 цього розділу.

Згідно з пунктом 5 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 5245-VI державна реєстрація права держави чи територіальної громади на земельні ділянки, зазначені у пунктах 3 і 4 цього розділу, здійснюється на підставі заяви органів, які згідно зі статтею 122 ЗК України передають земельні ділянки у власність або у користування, до якої додається витяг з Державного земельного кадастру про відповідну земельну ділянку.

Як передбачено у пункті 6 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 5245-VI, "у разі якщо відомості про земельні ділянки, зазначені у пунктах 3 і 4 цього розділу, не внесені до Державного реєстру земель, надання дозволу на розроблення документації із землеустрою, що є підставою для державної реєстрації таких земельних ділянок, а також її затвердження здійснюються:

у межах населених пунктів - сільськими, селищними, міськими радами;

за межами населених пунктів - органами виконавчої влади, які відповідно до закону здійснюють розпорядження такими земельними ділянками".

За змістом пункту 9 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 5245-VI державна реєстрація речових прав на земельні ділянки державної та комунальної власності, зазначених у пунктах 3 і 4 цього розділу, здійснюється в порядку, встановленому законом.

Цьому висновку відповідає також положення пункту 9 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 5245-VI: "державна реєстрація речових прав на земельні ділянки … здійснюється в порядку, встановленому законом", що з урахуванням змісту пункту 3 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 5245-VI лише визначає порядок державної реєстрації права, однак не змінює моменту, з якого земля вважається комунальною власністю відповідних територіальних громад в силу закону.

Правом власності на земельну ділянку, розташовану в межах відповідного населеного пункту, міськрада наділена в силу закону, зокрема з уведенням 01.01.2002 року у дію нового ЗК України. При цьому за змістом пунктів 1, 3, 7, 9 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 5245-VІ державну реєстрацію речових прав на земельні ділянки державної та комунальної власності об`єктивно не можна було здійснити раніше, ніж із часу розмежування земель державної та комунальної власності, тобто до 01.01.2013 року. Подібну за змістом правову позицію Верховний Суд виклав у постанові від 12.05.2020 року у справі № 911/488/18. Водночас відсутність державної реєстрації речового права на спірну земельну ділянку після 01.01.2013 року не впливає на обставини виникнення та наявність права комунальної власності на відповідну земельну ділянку.

Для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності Верховний Суд зазначав, що у статті 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" наведено дефініцію поняття "державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", згідно з якою державна реєстрація - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Державна реєстрація є не підставою набуття права власності, а лише засвідченням державою вже набутого особою права власності, і ототожнювати факт набуття права власності із фактом його державної реєстрації не можна. Досліджуючи обставини наявності в особи права власності, насамперед необхідно з`ясувати підстави, з яких особа набула такого права, оскільки факт реєстрації права власності є лише елементом юридичного складу, що зумовлює визнання права власності, а не підставою набуття цього права. Сама по собі реєстрація права не є підставою виникнення права власності, оскільки такої підстави закон не передбачає.

Аналогічну правову позицію викладено у постанові Верховного Суду від 20.02.2018 року у справі №917/553/17.

Крім цього, Верховний Суд у складі судової палати у постанові від 05.08.2022 року у справі 922/2026/20 вказав, що для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності акцентує увагу на тому, що у разі виникнення спору щодо приналежності земельної ділянки в межах населеного пункту до комунальної власності або відповідних доводів особи, яка заперечує це, судам слід виходити з того, що за умов правового регулювання статті 83 ЗК України право власності територіальної громади (комунальної власності) на земельні ділянки в межах населених пунктів є спростовною презумпцією.

Обов`язок щодо спростування цієї презумпції належними, допустимими та достовірними доказами покладається саме на ту особу, яка її заперечує, а оцінка таких доказів здійснюється судами з урахуванням вимог статті 86 ГПК України. При цьому для особи, яка заперечує цю обставину, не достатньо лише послатися на те, що спірна земельна ділянка не є комунальною власністю, переклавши тягар доведення на орган місцевого самоврядування, а необхідно саме спростувати зазначену презумпцію.

Зазначене відповідає правовій позиції, викладеній Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18.03.2020 у справі № 129/1033/13-ц, відповідно до якої принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний (постанови Верховного Суду від 02.10.2018 року у справі № 910/18036/17, від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18). Більш того, певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс (пункт 43 постанови Верховного Суду від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18).

У цій справі право комунальної власності позивачем не підтверджено лише розташуванням спірної земельної ділянки у межах м. Києва. При цьому доказ того, що спірна земельна ділянка перебуває саме у комунальній власності м.Києва, позивачем не надано (витяг із Державного земельного кадастру), що ним визнається.

У спірних правовідносинах з уведенням у дію нового ЗК України, Київська міська рада не довела, що є власником земельної ділянки, та як власник цієї земельної ділянки, має повноваження на захист свого права на землю (спірну земельну ділянку), тобто цивільного права, у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

При цьому за умовами частини 2 статті 152 ЗК України власник земельної ділянки може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, відшкодування завданих збитків.

Верховний Суд, розглядаючи спори у подібних правовідносинах, у своїх постановах неодноразово звертав увагу на те, що предметом регулювання глави 83 ЦК України є відносини, що виникають у зв`язку із безпідставним отриманням чи збереженням майна і не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права.

Відповідно до частин 1, 2 статті 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Положення цього Кодексу застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події.

Кондикційні зобов`язання виникають за наявності одночасно таких умов: набуття чи збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого); набуття чи збереження майна відбулося за відсутності правової підстави або підстава, на якій майно набувалося, згодом відпала.

Правові підстав користування земельною ділянкою комунальної власності за змістом глави 15 ЗК України реалізується через право постійного користування або право оренди.

Згідно зі статтями 122- 124 ЗК України міські ради передають земельні ділянки у власність або у користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб. Надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування здійснюється на підставі рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування. Передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування згідно з їх повноваженнями, визначеними статтею 122 цього Кодексу, шляхом укладення договору оренди земельної ділянки чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки.

ЗК України регламентує перехід прав на земельну ділянку, пов`язаний з переходом права на будинок, будівлю або споруду. Відповідно до частин 1, 2 статті 120 цього Кодексу (у редакції, чинній на час набуття відповідачем права власності на нежитлову будівлю, розташовану на спірній земельній ділянці) у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об`єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення. Якщо жилий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, що перебуває у користуванні, то в разі набуття права власності на ці об`єкти до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача.

Водночас Велика Палата Верховного Суду у постанові від 22.06.2021 року у справі № 200/606/18 зазначила, що принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди відомий ще за часів Давного Риму (лат. superficies solo cedit - збудоване приростає до землі). Цей принцип має фундаментальне значення та глибокий зміст, він продиктований як потребами обороту, так і загалом самою природою речей, невіддільністю об`єкта нерухомості від земельної ділянки, на якій він розташований. Нормальне господарське використання земельної ділянки без використання розташованих на ній об`єктів нерухомості неможливе, як і зворотна ситуація - будь-яке використання об`єктів нерухомості є одночасно і використанням земельної ділянки, на якій ці об`єкти розташовані. Отже, об`єкт нерухомості та земельна ділянка, на якій цей об`єкт розташований, за загальним правилом мають розглядатися як єдиний об`єкт права власності.

Звідси власник нерухомого майна має право на користування земельною ділянкою, на якій воно розташоване. Ніхто інший, окрім власника об`єкта нерухомості, не може претендувати на земельну ділянку, оскільки вона зайнята об`єктом нерухомого майна.

Аналогічну правову позицію викладено Верховним Судом у постанові від 15.12.2021 року у справі № 924/856/20.

Таким чином, положення глави 15, статей 120, 125 ЗК України, статті 1212 ЦК України дають підстави вважати, що до моменту оформлення власником об`єкта нерухомого майна права на земельну ділянку, на якій розташований цей об`єкт, ураховуючи принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди, особа яка придбала такий об`єкт стає фактичним користувачем тієї земельної ділянки, на якій такий об`єкт нерухомого майна розташований, а відносини з фактичного користування земельною ділянкою без оформлення прав на цю ділянку (без укладення договору оренди тощо).

Подібний правовий висновок викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23.05.2018 у справі № 629/4628/16-ц, від 20.11.2018 у справі № 922/3412/17, від 13.02.2019 у справі № 320/5877/17, у постановах Верховного Суду від 14.01.2019 у справі № 912/1188/17, від 21.01.2019 у справі № 902/794/17, від 04.02.2019 у справі № 922/3409/17, від 12.03.2019 у справі № 916/2948/17, від 09.04.2019 у справі № 922/652/18, від 21.05.2019 у справі № 924/552/18, а також у постановах Верховного Суду України від 30.11.2016 у справі № 922/1008/15, від 07.12.2016 у справі № 922/1009/15, від 12.04.2017 у справах № 22/207/15 і № 922/5468/14 та у постанові Верховного Суду від 17.03.2020 у справі № 922/2413/19.

Із дня набуття права власності на об`єкт нерухомого майна власник цього майна стає фактичним користувачем земельної ділянки, на якій розташований цей об`єкт.

Водночас, позивач, звертаючись до суду із цим позовом, не врахував зазначене, вимоги щодо захисту земельної ділянки, яка перебуває під об`єктом нежитлової будівлі, не ставить, як і не ставить вимогу про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою, адже вказує, що здійснена відповіадчем споруда (нежитлове приміщення) перешкоджає реалізації позивачу права власності (володіння, розпорядження) земельною ділянкою, що вказує на невірно обраний (неефективний спосіб) захисту порушеного права.

Оцінюючи належність обраного позивачем способу захисту та обґрунтовуючи відповідний висновок, суд також виходить із його ефективності, і це означає, що вимога на захист цивільного права має відповідати змісту порушеного права та характеру правопорушення, забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.

Неправильно обраний спосіб захисту зумовлює прийняття рішення про відмову у задоволенні позову незалежно від інших встановлених судом обставин.

Враховуючи наведене, за таких правових підстав, наданих позивачем доказів, суд вважає, що вимогипозивача не доведені, обставини, викладені в позовній заяві не підтверджуються наявними в матеріалах справи доказами, відтак законні підстави для задоволення позову судом не встановлені.

Подавши свої докази, сторони реалізували своє право на доказування і одночасно виконали обов`язок із доказування, оскільки ст.81 ЦПК закріплює правило, за яким кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Обов`язок із доказування покладається також на осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси (ст.43 ЦПК України). Тобто, процесуальними нормами встановлено як право на участь у доказуванні, так і обов`язок із доказування обставини при невизнані них сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі.

Приймаючи до уваги предмет даного спору, наслідки його розгляду судом, суд вважає за необхідне застосувати положення ч.1 ст. 141 та ч.2 ст. 141 ЦПК України, й судові витрати (судовий збір) покласти на позивача.

Так, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

На підставі вищевикладеного, керуючись п. 9 розділу ХІІ Перехідних положень ЦПК України, ст.ст. 3, 4, 5, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 17, 43, 49, 76, 77, 78, 79, 80, 81, 141, 258, 262, 264, 265, 268, 273, 280, 352 ЦПК України, суд -

ВИРІШИВ:

У задоволенні позовних вимог Київської міської ради до Міністерства юстиції України, ОСОБА_1 про визнання протиправним та скасування рішення державного реєстратора про реєстрацію права власності, припинення права власності, - відмовити.

Судові витрати понесені позивачем покласти на такого позивача.

Заочне рішення набирає законної сили, якщо протягом строків, встановлених цим Кодексом, не подані заява про перегляд заочного рішення або апеляційна скарга, або якщо рішення залишено в силі за результатами апеляційного розгляду справи.

Заочне рішення може бути переглянуто судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача.

Заяву про перегляд заочного рішення може бути подано протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Учасник справи, якому повне заочне рішення не було вручене у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на подання заяви про його перегляд - якщо така заява подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного заочного рішення суду.

Строк на подання заяви про перегляд заочного рішення може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів, а на ухвалу суду протягом п`ятнадцять днів з дня його (її) проголошення.

Якщо в судовому засіданні було проголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складання повного судового рішення.

Відповідно до ст.355 ЦПК України апеляційна скарга подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції.

Однак відповідно до пп. 15.5 п. 15 розділу «Перехідні положення» ЦПК України до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди, а матеріали справ витребовуються та надсилаються судами за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. У разі порушення порядку подання апеляційної чи касаційної скарги відповідний суд повертає таку скаргу без розгляду.

Єдина судова інформаційно-телекомунікаційна система починає функціонувати через 90 днів з дня опублікування Державною судовою адміністрацією України у газеті «Голос України» та на веб-порталі судової влади оголошення про створення та забезпечення функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи.

Згідно ч.1 ст.354 ЦПК України апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів, а на ухвалу суду - протягом п`ятнадцяти днів з дня його (її) проголошення.

Отже, строки оскарження судових рішень в апеляційному порядку складають 30 календарних днів - для рішень і 15 календарних днів - для ухвал, однак апеляційна скарга подається за старими правилами - через суд першої інстанції.

СУДДЯ: