Постанова

від 07.03.2023 по справі 308/5213/20

ЗАКАРПАТСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 308/5213/20

П О С Т А Н О В А

Іменем України

07 березня 2023 року м. Ужгород

Закарпатський апеляційний суд у складі колегії суддів:

головуючого судді-доповідача: Мацунича М.В.

суддів: Джуга С.Д., Готри Т.Ю.

з участю секретаря судового засідання: Чичкало М.А.

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою Закарпатської обласної прокуратури на рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 21 вересня 2021 року, ухвалене головуючою суддею Крегул М.М., у справі за позовом Ужгородської окружної прокуратури Закарпатської області в інтересах держави в особі Ужгородської міської ради до ОСОБА_1 , третьої особи без самостійних вимог на стороні відповідача ОСОБА_2 , про витребування земельної ділянки

встановив:

У червні 2020 року Ужгородська місцева прокуратура Закарпатської області звернулася до суду в інтересах держави, в особі Ужгородської міської ради Закарпатської області з позовом до ОСОБА_1 , третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача: ОСОБА_2 , про витребування земельної ділянки за кадастровим номером:2110200000:67:001:0189 площею 0,0269 га, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , з незаконного володіння відповідача на користь територіальної громади міста Ужгорода.

В обгрунтування позову зазначає, що заочним рішенням Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 04 січня 2018 року було визнано незаконним та скасовано п.2.43рішення 26 сесії 6 скликання Ужгородської міської ради від 07.11.2014 року за №1507 та п.1.31 рішення 27 сесії 6 скликання Ужгородської міської ради від 09.11.2015 року за №1882, а також скасовано державну реєстрацію права власності на земельну ділянку за кадастровим номером 2110100000:67:001:0156 площею 0,0850 га, що належала гр. ОСОБА_3 .

Позивач вказує на те, що судами констатовано, що зазначені рішення Ужгородської міської ради про надання дозволу на розробку проекту землеустрою та його затвердження для будівництва та обслуговування індивідуального житлового будинку на користь ОСОБА_3 прийняті всупереч вимогам статей 20, 39 Земельного Кодексу України та Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», оскільки, згідно матеріалів проекту землеустрою спірна земельна ділянка до прийняття рішення Ужгородською міською радою у відповідності до діючого генерального плану відносилась до земель з цільовим призначенням багатоквартирна житлова забудова.

Разом з цим, рішення Ужгородського міськрайонного суду від 04.01.2018 в частині скасування державної реєстрації права власності на земельну ділянку з кадастровим номером 2110100000:67:001:0156 площею 0,0850 га неможливо виконати через те, що земельна ділянка, як об`єкт речових прав на даний час не існує, що підтверджується інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 28.12.2019.

Позивач зазначає, що 12.03.2018 земельна ділянка з кадастровим номером 2110100000:67:001:0156 площею 0,0850 га була відчужена за договором купівлі-продажу третій особі ОСОБА_2 , а в подальшому, поділена на 5 окремих земельних ділянок за кадастровими номерами: 2110100000:67:001:0186, 2110100000:67:001:0187, 2110100000:67:001:0188, 2110100000:67:001:0189, 2110100000:67:001:0190. У свою чергу земельна ділянка з кадастровим номером 2110100000:67:001:0186 також поділена на 2 земельні ділянки : 2110100000:67:001:0216 та 2110100000:67:001:0217.

Як зазначає позивач, згідно абзаців 4-6 п.1.3 договору купівлі-продажу земельної ділянки від 12.03.2018 продавець ОСОБА_3 повідомив покупця ОСОБА_2 про те, що земельна ділянка яка продається є об`єктом судового спору.

Таким чином, позивач вважає, що земельна ділянка за кадастровим номером 2110100000:67:001:0189 площею 0,0269 га, яка утворена в результаті поділу земельної ділянки за кадастровим номером 2110100000:67:001:156, незаконно вибула із власності територіальної громади, що на даний час доведено і встановлено рішенням суду, відтак, наявні правові підстави для витребування її від ОСОБА_1 .

Рішенням Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 21 вересня 2021 року в задоволенні позову відмовлено.

В апеляційнійскарзі Закарпатськаобласна прокуратура просить скасування рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги. Вказує, що невірне тлумачення положень ст.ст. 256, 261, 267 ЦК України зумовлено не врахуванням судом першої інстанції, у порушення вимог ч. 4 ст. 264 ЦПК України, правових позицій Великої Палати Верховного Суду щодо застосування вказаних норм у подібних спірних правовідносинах в контексті того, що відмова в позові з підстави спливу строку позовної давності можлива в разі, коли суд попередньо встановив наявність порушеного права, на захист якого подано позов, та обґрунтованість і доведеність позовних вимог. Однак, у даній справі суд лише обмежився констатацією того, що на підставі заочного рішення Ужгородського міськрайонного суду від 04.01.2018 у справі № 308/9895/16-ц встановлено щодо відповідачів: Ужгородської міської ради та ОСОБА_3 , що спірна земельна ділянка вибула з володіння держави в особі Ужгородської міської ради з порушенням чинного на той момент законодавства та поза волею власника, а відтак наявні були підстави для її витребування, що не було зроблено позивачем, що вказує на неналежний спосіб захисту порушених прав.

При цьому відмовляючи у даному позові у зв`язку із спливом строку позовної давності, суд одночасно мотивував таке рішення виходячи із вирішення заявлених вимог по суті спору, а саме, неможливістю позбавити відповідача права власності на землю ОСОБА_1 , як добросовісного набувача.

Верховний Суд у постанові від 24.07.2019 у справі № 369/6601/15-ц зауважив, що суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовних вимог, звернутих позивачем до того відповідача у спорі, який заявляє про застосування позовної давності.

А відтак, суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні вказаної вимоги у зв`язку зі спливом строку позовної давності, повинен був встановити наявність порушеного саме ОСОБА_1 права або охоронюваного інтересу Ужгородської міської ради та підстав для задоволення вимог, без чого дійти висновків про наявність чи відсутність підстав для застосування наслідків спливу позовної давності неможливо.

Також вказує, що під час розгляду Ужгородським міськрайонним судом спору № 308/9895/16-ц, де відповідачами виступали Ужгородська міська рада та ОСОБА_3 , та на день постановлення заочного рішення від 04.01.2018 жодних змін щодо площі, конфігурації спірної земельної ділянки за кадастровим номером 2110100000:67:001:0156 та щодо зміни її власника не відбувалися.

Про відповідні подальші зміні стало відомо під час перегляду справи Закарпатським апеляційним судом за апеляційною скаргою ОСОБА_3 та ухвалення постанови від 24.10.2019 про залишення вищевказаного рішення суду першої інстанції без змін.

Отже, як встановлено матеріалами справи за договором купівлі продажу земельної ділянки від 12.03.2018 (тобто через два місяці після рішення суду від 04.01.2018) земельна ділянка площею 0,0850 га з кадастровим номером 2110100000:67:001:0156 була відчужена ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 . У подальшому вона була розподілена на 5 окремих земельних ділянок за кадастровими номерами:2110100000:67:001:0186,2110100000:67:001:0187, 2110100000:67:001:0188, 2110100000:67:001:0189, 2110100000:67:001:0190. У свою чергу, земельна ділянка з кадастровим номером 2110100000:67:001:0186 також поділена на 2 земельні ділянки: 2110100000:67:001:0216 та 2110100000:67:001:0217.

Згідно витягу інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно від 30.04.2020, земельна ділянка за кадастровим 2110100000:67:001:0189 площею 0,02269 га (яка є спірною у даному спорі) була набута у власність відповідачем ОСОБА_1 на підставі договору іпотеки від 04.11.2019, посвідченим приватним нотаріусом Ужгородського районного нотаріального округу Кузьо М.В. за №2460.

Наведена хронологія подій свідчить про належно обраний прокурором при первинному зверненні до суду спосіб захисту інтересів держави у вигляді визнання незаконними та скасування рішень міської ради про надання у власність земельної ділянки та скасування її державної реєстрації за ОСОБА_3 , що в силу ст.ст. 125, 126 ЗК України посвідчувало виникнення права власності та його оформлення.

Вказане також підтверджено висновком Верховного Суду, наведеним у постанові від 09.09.2020 у справі №308/9895/16-ц, який зауважив, що оскільки відчуження спірної земельної ділянки на користь ОСОБА_2 відбулося 12.03.2018, тобто вже після ухвалення судом першої інстанції оскаржуваного рішення від 04.01.2018, то місцевим судом на час ухвалення рішення не було вирішено питання про права та обов`язки ОСОБА_2 . При цьому, у суду апеляційної інстанції на стадії апеляційного перегляду справи відсутня можливість залучити до участі у справі належного відповідача, оскільки по суті справа вирішується судом першої інстанції, а на стадії апеляційного провадження здійснюється лише перевірка законності і обґрунтованості ухваленого судом першої інстанції рішення в межах, встановлених ст. 367 ЦПК України.

З даним віндикаційним позовом прокурор звернувся до суду 01.06.2020 в межах трирічного строку позовної давності, початок перебігу якого починається саме з дати ухвалення Закарпатським апеляційним судом постанови від 24.10.2019 та після проведення з Ужгородською міською радою переписки щодо вжиття заходів судового реагування та підтвердження підстав для представництва прокурором інтересів держави в суді.

Навіть, за умови відліку строку позовної давності з моменту укладення між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 договору купівлі-продажу землі від 12.03.2018, строк позовної давності у вказаному випадку також не пропущено.

Із сукупності наведених обставин справи невірним є визначений судом початок перебігу строку позовної давності з дати заявлення прокурором до суду первинної позовної заяви 23.09.2016 (справа № 308/9895/16-ц), за результатами розгляду якої встановлено про наявність порушень закону під час виділення спірної земельної ділянки у власність ОСОБА_3 , реєстрацію про право власності якого - як належного відповідача -скасовано.

Як уже зазначалося право на витребування від наступного набувача земельної ділянки ОСОБА_1 виникло в прокурора та Ужгородської міської ради після отриманої в суді апеляційної інстанції інформації про укладення договору купівлі продажу землі та ухвалення Закарпатським апеляційним судом постанови від 24.10.2019, якою підтверджено висновки суду першої інстанції про незаконне вибуття землі із власності територіальної громади.

Як встановлено судами, земельна ділянка вибула з володіння власника поза його волею, а ОСОБА_1 є добросовісним набувачем. Повернення у комунальну власність земельної ділянки, незаконно відчуженої фізичній особі органом місцевого самоврядування переслідує легітимну мету контролю за використанням майна відповідно до загальних інтересів у тому, щоби таке використання відбувалося за цільовим призначенням. Важливість цих інтересів зумовлюється, зокрема, особливим статусом земельної ділянки - належністю її до земель багатоквартирної забудови та передбачає її реалізацію власником - територіальною громадою для задоволення невизначеного кола осіб, а не однієї фізичної особи, що беззаперечно становить суспільний інтерес.

Прокурор та Ужгородська міська рада, втручаючись у право мирного володіння відповідною земельною ділянкою з боку приватної особи, захищає загальні інтереси. Ці інтереси реалізуються через цільовий характер використання земельних ділянок, які набуваються лише згідно із законом (ст. 14 Конституції України), та через інші законодавчі обмеження. Заволодіння приватними особами такими ділянками всупереч чинному законодавству, може зумовлювати конфлікт між гарантованим ст. 1 Першого протоколу до Конвенції правом цих осіб мирно володіти майном і правами інших осіб та всього суспільства на безпечне довкілля.

Заперечуючи доводи апеляційної скарги, адвокат Логойда В.М., який діє в інтересах ОСОБА_1 подав відзив на таку, доводи якого зводяться до того, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволеню в частині виправлення описки у кадастровому номері земельної ділянки, а в решті мотивів рішення суду залишити без змін.

Судом першої інстанції у рішенні чітко зазначено, що зв`язку із набранням заочним рішенням Ужгородського міськрайонного суду від 04.01.2018 року законної сили то наявні підстави для пред`явлення позову про витребування земельної ділянки від добросовісного набувача. Висновки суду у відповідному контексті стосовно підставності заявлених вимог, чітко свідчать, що судом вичерпно і всебічно досліджено обставини справи та надано правову кваліфікацію виниклих правовідносин, однак після такого дослідження і надання юридичної оцінки суд зробив висновок про відмову в задоволенні позову внаслідок пропуску прокурором строку позовної давності.

Прокурором здійснено явну підміну поняття перебігу строку з метою штучного перенесення початку спливу строку позовної давності. Прокурору з самого початку, ще в листопаді 2015 року було відомо про спірне рішення сесії міської ради та у 2016 році пред`явлено позов з приводу порушення прав територіальної громади м. Ужгорода. З самого початку пред`явлення позову, належний спосіб захисту порушених прав передбачав заявлення віндикаційних вимог стосовно земельної ділянки як це зазначено у п. 52 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11.02.2020 року в справі № 922/614/19. Той факт, що земельна ділянка згодом була поділена на декілька земельних ділянок та вібулось відчуження таких не є свідченням переривання перебігу строку позовної давності.

За цих обставин прокурору ніщо не перешкоджало заявити належну позовну вимогу про витребування земельної ділянки, так як нічого не перешкоджало заявити клопотання про забезпечення позову шляхом накладення арешту на таку з метою недопущення у майбутньому ускладнення юридичної ситуації у справі.

У даному спорі міська рада змінила містобудівну документацію і для району де розміщена спірна земельна ділянка встановила цільове призначення земельних ділянок під індивідуальне, а не багатоквартирне будівництво, тобто усунула сама причини порушення та позбавила прокурора легітимної мети у даному судовому спорі. За таких обставин, пропозиція прокуратури рахувати строк порушення права з дати, яка є зручною для прокуратури, є явним зловживанням.

Заслухавши доповідьсудді-доповідача,перевіривши матеріалисправи,обговоривши підставиапеляційної скарги,відзиву наскаргу,колегія суддіввважає,що такане підлягає задоволенню через наявність наступних доводів.

Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Згідно ч. 1 ст. 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

А ч. 1 ст. 5 ЦПК України передбачено, що здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

Відповідно до ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

За своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і відповідно - правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, - із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.

Так з приписів ст. 76, ч.ч. 1, 2 ст. 77, ст.ст. 78, 79 і 80, ч.ч. 1, 4 ст. 81 ЦПК України вбачається, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

У ході судового розгляду, апеляційним судом встановлено, що рішенням 26 сесії 6 скликання міської ради від 07.11.2014 № 1507 «Про надання дозволу на розробку проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок» ОСОБА_3 надано дозвіл на розробку проекту відведення земельної ділянки площею 0,0850 га для обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд в районі АДРЕСА_1 .

Пунктом 1.31 Рішенням 27 сесії 6 скликання Ужгородської міської ради від 09.11. 2015 за № 1882 ОСОБА_3 затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки та передано у власність земельну ділянку за кадастровим номером 2110100000:67:001:0156 площею 0,0850 га для обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд в районі АДРЕСА_1 .

На підставі вищевказаного рішення ОСОБА_3 отримав Свідоцтво про право власності на нерухоме майно СТВ №313007 індексний №47502776, виданого 12.11.2015 року Реєстраційною службою Ужгородського міськрайонного управління юстиції Закарпатської області.

З інформаційного листа Міського голови Ужгородської міської ради № 2499/03 -18 від 19.09.2016 року, наданого у відповідь на вимогу Ужгородської місцевої прокуратури, вбачається, що цільове призначення земельної ділянки за кадастровим номером 2110100000:67:001:0156 згідно публічної кадастрової карти та генплану 2004 - багатоквартирна житлова забудова. Крім того, повідомлено про те, що план зонування території м. Ужгорода станом на 09.11.2015 був розроблений та поданий на затвердження сесії Ужгородської міської ради від 09.11.2016.

Як встановлено судом, 23 вересня 2016 року керівник Ужгородської місцевої прокуратури звернувся до Ужгородського міськрайонного суду з позовом до Ужгородської міської ради, ОСОБА_3 про визнання незаконним та скасування рішення, скасування державної реєстрації права власності на земельну ділянку площею 0,0850 га за кадастровим номером 2110100000:67:001:0156.

04 січня 2018 року, рішенням Ужгородського міськрайонного суду, залишеним без змін постановою апеляційного суду Закарпатської області від 24 жовтня 2019 року, позов керівника Ужгородської місцевої прокуратури задоволено та визнано незаконним і скасовано пункт п. 2.43 рішення 26 сесії 6 скликання Ужгородської міської ради від 07.11. 2014 року за № 1507 та п. 1.31 рішення 27 сесії 6 скликання Ужгородської міської ради від 09.11. 2015 року за № 1882 та скасовано державну реєстрацію права власності на земельну ділянку за кадастровим номером 2110100000:67:001:0156 площею 0,0850 га.

Згідно договору купівліпродажу земельної ділянки посвідченого приватним нотаріусом Ужгородського міського нотаріального округу Балаж М.В., від 12.03.2018року, земельна ділянка площею 0,085 га з кадастровим номером 2110100000:67:001:0156 була відчужена ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 .

З повідомлення Головного управління Держгеокадастру у Закарпатській області від 28.04.2020 року за № 10-7-0.2-3527/2-20 вбачається, що в подальшому земельна ділянка площею 0.0850 га з кадастровим номером 2110100000:67:001:0156 яка розташована за адресою по АДРЕСА_1 , була розподілена на 5 окремих земельних ділянок за кадастровими номерами: 2110100000:67:001:0186, 2110100000:67:001:0187, 2110100000:67:001:0188, 2110100000:67:001:0189, 2110100000:67:001:0190. Потім, у свою чергу, земельна ділянка з кадастровим номером 2110100000:67:001:0186 також поділена на 2 земельні ділянки : 2110100000:67:001:0216 та 2110100000:67:001:0217.

Як встановлено судом згідно витягу інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно від 30.04.2020року, земельна ділянка за кадастровим 2110100000:67:001:0189, площею 0.0269 га була набута у власність відповідачем ОСОБА_1 , на підставі договору іпотеки від 04.11.2019року, посвідченим приватним нотаріусом Ужгородського районного нотаріального округу Кузьо М.В. за № 2460.

Також з витягу інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно від 30.04.2020року, вбачається, що на вказаній земельній ділянці за кадастровим номером 2110100000:67:001:0186, площею 0.0269 га побудовано житловий будинок та присвоїно поштову адресу: АДРЕСА_2 , та за відповідачем ОСОБА_1 зареєстровано право власності на об`єкт житлової нерухомості площею 94.1 кв.м., житлова площа 43.6 кв.м, від 28.10.2019 року, за реєстраційним № 1949279421101.

З довідки про реєстрацію місця проживання виданої відділом реєстрації місця проживання Ужгородської міської ради від 21.04.2021 року встановлено, що у будинку за адресою АДРЕСА_2 разом з відповідачем зареєстровані та проживають малолітні діти ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_5 ІНФОРМАЦІЯ_2 .

А звідси, судом на підставі мотивів заочного рішення Ужгородського міськрайонного суду від 04.01.2018 у справі № 308/9895/16-ц встановлено та визнається сторонами, що спірна земельна ділянка незаконно вибула з власності територіальної громади м. Ужгород, що вказує на необхідність витребування спірної земельної ділянки з чужого володіння. Позаяк право власності територіальної громади на спірну земельну ділянку не поновлено то виникла необхідність такого захисту та наявні правові підстави для витребування такої на на користь територіальної громади м. Ужгород.

Щодо суті спору

Частиною 1статті 316 ЦК Українипередбачено, що правом власності є Частиною першою статті 316 ЦК України передбачено, що правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном (стаття 317 ЦК України).

Статтею 319 ЦК України визначено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Відповідно до статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів, і вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (стаття 328 ЦК України).

Серед способів захисту речових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, витребування майна з чужого незаконного володіння (стаття 387 ЦК України)й усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном (стаття 391 ЦК України, частина друга статті 52 ЗК України). Вказані способи захисту можна реалізувати шляхом подання віндикаційного та негаторного позовів відповідно.

Предметом віндикаційного позову є вимога власника, який не є фактичним володільцем індивідуально-визначеного майна, до особи, яка незаконно фактично володіє цим майном, про повернення його з чужого незаконного володіння.

Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема, якщо між власником і володільцем майна відсутні договірні відносини і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору. У цьому разі майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача, з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України (правовий висновок, сформульований у постанові Верховного Суду України від 17 лютого 2016 року у справі № 6-2407цс15).

Відповідно до частини першої статті 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише в разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

З аналізу змісту наведеного правила випливає, що право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі частини першої статті 388 ЦК України залежить від того, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпний перелік підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача (аналогічний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 16 серпня 2017 року у справі № 6-54цс17).

За змістом статті 388 ЦК України випадки витребування майна власником від добросовісного набувача обмежені й можливі за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею. Наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі унеможливлює витребування майна від добросовісного набувача.

Положення статті 388 ЦК України застосовується як правова підстава позову про витребування майна від добросовісного набувача, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом, яке було відчужене третій особі, якщо між власником та володільцем майна не існує жодних юридичних відносин (правовий висновок, викладений у постанові Верховного Суду України від 21 листопада 2016 року у справі № 1522/25684/12).

Відповідно до правового висновку Великої Палати Верховного Суду від 19 листопада 2019 року у справі № 911/3680/17 (провадження № 12-104гс19) власник з дотриманням вимог статті 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача.

Статтею 256 ЦК України встановлено, що позовна давність це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові(частина четверта статті 267 ЦК України).

Частинами 3, 4 статті 56 ЦПК України встановлено, що у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою. Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора.

Відповідно до абзацу 1 частини 3 статті 23 Закону України «Про прокуратуру» прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів державиу разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цихінтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.

Частинами 1 та 5 статті 261 ЦК України встановлено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Порівняльний аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися», що містяться в статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту того, що позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся своєчасно за його захистом до суду, недостатньо. Позивачу належить довести не тільки факт незнання про порушене право, а також спростувати презумпцію обізнаності про стан своїх прав, тобто довести наявність об`єктивних обставин, які перешкоджали дізнатись про порушене право.

Практика Верховного Суду щодо застосування позовної давності є усталеною.

Так, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року у справі№ 907/50/16 (провадження №12-122гс18) зазначено, що можливість знати про порушення своїх прав випливає із загальних засадзахисту цивільних прав та інтересів (статті 15, 16, 20 ЦК України), за якими особа, маючи право на захист, здійснює його на власний розсуд у передбачений законом спосіб, що створює в неї цю можливість знати про посягання на права.

Аналіз статті 261 ЦК України дає підстави для висновку, що початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов. Велика Палата Верховного Суду зазначає, що позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення відповідного права можна було отримати раніше.

У постанові від 20 червня 2018 року у справі № 697/2751/14-ц (провадження№ 14-85цс18) Велика Палата Верховного Суду сформулювала висновок про те, що для вирішення питання про дотримання строку звернення до суду за захистом порушених прав, суду потрібно встановити, коли прокурор дізнався чи міг дізнатися про порушення інтересів держави.

Зазначений висновок Велика Палата Верховного Суду конкретизувалау постановівід 17 жовтня 2018 року у справі № 362/44/17 (провадження № 14-183цс18): позовна давність починає обчислюватися з дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися прокурор, у таких випадках: 1) прокурор, який звертається до суду у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, довідався чи мав об`єктивну можливість довідатися (під час кримінального провадження, прокурорської перевірки тощо) про порушення або загрозу порушення таких інтересів чи про особу, яка їх порушила або може порушити, раніше, ніж орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах; 2) прокурор звертається до суду у разі порушення або загрози порушення інтересів держави за відсутності відповідного органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб`єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження щодо захисту таких інтересів.

Крім того, у постановах від 31 жовтня 2018 року у справі № 367/6105/16-ц,від 07 листопада 2018 року у справі № 372/1036/15-ц, від 30 січня 2019 року у справі № 357/9328/15-ц Велика Палата Верховного Суду зробила висновки про те, що обчислення позовної давності у випадку звернення прокурора до суду з позовомв інтересах держави в особі органу, уповноваженого державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, здійснюється з дня, коли саме цей орган довідався або міг довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

На віндикаційні позови держави в особі органів державної влади поширюється загальна позовна давність. Вказаний висновок щодо застосування норм права сформульований Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 17 жовтня 2018 року в справі № 362/44/17 (провадження № 14-183цс18).

У справі, яка є предметом перегляду, прокурор Ужгородської окружної прокуратури в інтересах держави в особіУжгородської міської ради Закарпатської областізвернувся з позовом про витребування майна з незаконного володіння ОСОБА_1 особи, якій на підставі правовстановлюючих документів належить спірна земельна ділянка, розташованапо АДРЕСА_2 .

ОСОБА_1 набула у власність спірну земельну ділянку на підставі договору іпотеки від 04.11.2019 року.

Положеннями частини 2статті 328 ЦК Українивстановлюється презумпція правомірності набуття права власності, за якою право власності на конкретне майно вважається набутим правомірно, якщо інше не встановлено в судовому порядку або незаконність набуття права власності прямо не передбачена законом.

Факт неправомірності набуття права власності, якщо це не передбачено законом, підлягає доказуванню, а правомірність набуття права власності передбачає його законність і добросовісність.

23 вересня 2016 року керівник Ужгородської місцевої прокуратури звернувся з позовом до Ужгородської міської ради, ОСОБА_3 про визнання в частині незаконними та скасування рішень міської ради, скасування державної реєстрації права власності на земельну ділянку (справа №308/9895/16).

Рішенням Ужгородського міськрайонного суду 04 січня 2018 року, у справі №308/9895/16, залишеним без змін постановою апеляційного суду Закарпатської області від 24 жовтня 2019 року, позов керівника Ужгородської місцевої прокуратури задоволено та визнано незаконним і скасовано пункт п. 2.43 рішення 26 сесії 6 скликання Ужгородської міської ради від 07.11. 2014 року за № 1507 та п. 1.31 рішення 27 сесії 6 скликання Ужгородської міської ради від 09.11. 2015 року за № 1882. Також скасовано державну реєстрацію права власності ОСОБА_3 на земельну ділянку за кадастровим номером 2110100000:67:001:0156 площею 0,0850 га.

Так, Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на необхідність дотримання принципу процесуальної економії, відповідно до якого ефективність позовної вимоги треба оцінювати залежно від того, чи призведе її задоволення до реального захисту права чи інтересу позивача без необхідності повторного, додаткового звернення до суду. Судовий захист має бути таким, щоби в одному процесі вирішити спір і не залишати потреби у вжитті додаткових засобів захисту (див., наприклад, постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18 (пункт 63), від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (пункт 6.13), від 26 січня 2021 року у справі № 522/1528/15-ц (пункти 71 і 82), від 2 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 (пункт 50), від 6 квітня 2021 року у справі № 910/10011/19 (пункт 94)), такий висновок наведено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 20.10.2021р. №9901/554/19, (пункт 19).

Крім цього, Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу судів на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (провадження № 12-187гс18), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18), від 01 жовтня 2019 року у справі № 910/3907/18 (провадження № 12-46гс19) та багатьох інших.

Проте у супереч даним висновкам, керівник Ужгородської місцевої прокуратури у справі №308/9895/16 не заявляв такої позовної вимоги як витребування земельної ділянки, яка є тим конкретним ефективним способом захисту, що відповідає змісту відповідного права, характеру його порушення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Неініціювання керівником Ужгородської місцевої прокуратури такої позовної вимоги у справі №308/9895/16 призвело до недотримання принципу процесуальної економії судового процесу, що не призвело до реального захисту права позивача без необхідності повторного, додаткового звернення до суду.

У переглядаємій справі прокурор звернувся у суд з позовною вимогою, яка є належним та ефективним способом захисту порушеного права територіальної громади м. Ужгород, яка полягає у витребуванні земельної ділянки з чужого незаконного користування. Проте така вимога заявлена прокурором з недотримання принципу процесуальної економії судового процесу.

Та разом з цим, з такою позовною вимогою прокурор Ужгородської окружної прокуратури звернувся у суд лише 01 червня 2020 року, а саме через три роки, вісім місяців і вісім днів після того як 23 вересня 2016 року в справі №308/9895/16 звернувся з позовом про визнання в частині незаконними та скасування рішень міської ради, скасування державної реєстрації права власності на земельну ділянку.

Аналізстатті 261 ЦК Українидає підстави для висновку, що початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.

З урахуванням особливостей конкретних правовідносин початок перебігу позовної давності може бути пов`язаний з різними юридичними фактами та їх оцінкою управомоченою особою.

Велика Палата Верховного Суду у постановах від 31 жовтня 2018 року в справі № 367/6105/16-ц;від 07 листопада 2018 року в справі № 372/1036/15-ц; від 30 січня 2019 року в справі № 357/9328/15-ц зробила висновки про те, що обчислення позовної давності у випадку звернення прокурора до суду з позовомв інтересах держави в особі органу, уповноваженого державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, здійснюється з дня, коли саме цей орган довідався або міг довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Звертаючись 23 вересня 2016 року з позовом на захист прав держави в особі територіальної громади м. Ужгород, керівнику Ужгородської місцевої прокуратури було достеменно відомо про незаконне набуття ОСОБА_3 права власності на земельну ділянку за кадастровим номером 2110100000:67:001:0156 площею 0,0850 га. згідно рішень Ужгородської міської ради, а тим більше, що й самому органу місцевого самоврядування в особі міської ради було достеменно відомо про незаконність таких рішень в частині ОСОБА_3 .

При поданні 23.09.2016 року позову до суду, керівник Ужгородської місцевої прокуратури не подав разом з позовною заявою в порядку приписів статей 151-153 ЦПК України також і заяву про забезпечення позову, шляхом накладенням арешту на земельну ділянку, що належать ОСОБА_3 і знаходяться у нього; забороною вчиняти певні дії, тощо. Відсутність ухвали суду про забезпечення позову, слугувало підставою для здійснення розпорядження ОСОБА_3 спірною земельною ділянкою, шляхом відчуження такої ОСОБА_2 , який таку поділив на 5-ть окремих ділянок та в свою чергу одну з таких ділянок також розділив на 2 окремі земельні ділянки де одну з таких ділянок на підставі договору іпотеки від 04.11.2019 року за № 2460 набула у власність ОСОБА_1 .

Як зазначено у частині 4 статті 12 ЦПК України, кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

За цих обставин, невчинення керівником Ужгородської місцевої прокуратури такої процесуальної дії як подання заяви про забезпечення позову, явилось тією підставою, яка призвела до невиправданого відчуження земельної ділянки третій особі, що в сукупності призвело до негативних наслідків для органу місцевого самоврядування.

У додаток до зазначеного, матеріали справи містять лист-відповідь виконавчого комітету Ужгородської міської ради за №398/03-18 від 12.02.20р. на лист Ужгородської місцевої прокуратури від 05.02.20р. № 07.34-99-916, яким повідомлено прокуратуру стосовно того, що до завершення розгляду касаційної скарги ОСОБА_3 , Ужгородська міська рада утримується від витребування земельних ділянок за певними кадастровими номерами в судовому порядку, т.1, а.с. 25.

Пунктом 1статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод(далі - Конвенція), ратифікованоїЗаконом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції», яка набрала чинності для України 11 вересня1997 року, передбачено, що кожен має право на розгляд його справи судом.

При перегляді даної справи, колегія суддів враховує позицію Європейського суду з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (пункт 1 статті 32 Конвенції), який неодноразово наголошував, що «позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Термін позовної давності, щоє звичайним явищем у національних законодавствах держав - учасників Конвенції, виконує кілька завдань, в тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу» (пункт 570 рішення від 20 вересня2011 року за заявою № 14902/04 у справі ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії»; пункт 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами№ 22083/93, 22095/93 у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»)».

У пункті 137 рішення у справі «Олександр Волков проти України» (Oleksandr Volkov v. Ukraine) від 9 січня 2013 року, заява № 21722/11, Європейським судом з прав людини було зазначено наступне: «Суд вважає, що строки давності слугують кільком важливим цілям, а саме: забезпеченню юридичної визначеності та остаточності, захисту потенційних відповідачів від не заявлених вчасно вимог, яким може бути важко протистояти, та запобігти будь-якій несправедливості, яка могла б виникнути, якби від судів вимагалося виносити рішення щодо подій, що мали місце у віддаленому минулому, на підставі доказів, які через сплив часу стали ненадійними та неповними (рішення від 22 жовтня 1996 року у справі «Стаббінгз та інші проти Сполученого Королівства» (Stubbings and Others v. the United Kingdom), пункт 51, Reports 1996-IV). Строки давності є загальною рисою національних правових систем договірних держав щодо кримінальних, дисциплінарних та інших порушень».

Визначаючи момент, коли саме повноважному органу місцевого самоврядування стало відомо чи могло стати відомо про те, що ОСОБА_3 у незаконний спосіб набув права власності на спірну земельну ділянку за кадастровим номером 2110100000:67:001:0156 площею 0,0850 га, колегія суддів вважає дату видачі Свідоцтва про право власності на нерухоме майно серії СТВ № 313007, індексний №47502776, виданого 12.11.2015 року Реєстраційною службою Ужгородського міськрайонного управління юстиції Закарпатської області. З даного моменту, ОСОБА_3 маючи усі правомочності власника земельної ділянки, вправі був вільно такою роз поряджати у тому числі й відчужувати таку.

А звідси презюмується, що моментом з якого у прокурора виникло право на звернення з позовом у суд в інтересах держави в особі Ужгородської міської ради як органу місцевого самоврядування є дата 12 листопада 2015 року, та саме ця дата є початком перебігу строку позовної давності і часу з якого позивач (прокурор) повинен був та міг дізнатися про порушення суб`єктного права, тому звернувшись до суду з віндикаційним позовом 01 червня 2020 року, прокурор Ужгородської окружної прокуратури пропустив позовну давність.

Посилання прокурора Ужгородської окружної прокуратури на ту обставину, що початком перебігу строку позовної давності і часу з якого позивач (прокурор) повинен був та міг дізнатися про порушення суб`єктного права слід вважати 24.10.2019 року день винесення постанови Закарпатським апеляційним судом, яким рішення суду першої інстанції залишено без змін, колегія суддів вважає нікчемним та таким, що суперечить висновкам викладеним у постановах Великої Палати Верховного Суду.

А звідси, хоч заявлений прокурором віндикаційний позов за своєю правовою природою у спірних правовідносинах є підставним, проте такий підлягає відхиленню з підстав передбачених частиною 4 статті 267 ЦК України за спливом позовної давності, оскільки адвокатом Логойда В.М., який діє від імені ОСОБА_1 заявлено у відзиві на позов вимогу про застосування судом наслідків спливу строку позовної давності, а.с. 57.

У ході апеляційного розгляду представник Закарпатської обласної прокуратури в особі прокурора Роман М.С. долучив до матеріалів справи на виконання приписів статті 263 ЦПК України постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16.11.2022 року у справі № 466/9580/18.

Апеляційний суд зазначає, що положення процесуального закону вимагають врахування висновків Верховного Суду щодо застосування норм права лише у подібних правовідносинах.

Під судовими рішеннями у справах зі спорів, що виникли з подібних правовідносин, необхідно розуміти, зокрема, такі, де аналогічними є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин. З`ясування подібності правовідносин у рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається з урахуванням обставин кожної конкретної справи.

У кожному випадку порівняння правовідносин з метою їх оцінки на предмет подібності потрібно насамперед визначити, які правовідносини є спірними, порівняти права й обов`язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, суб`єктний склад спірних правовідносин (види суб`єктів, які є сторонами спору) й об`єкти спорів. Тому з метою застосування відповідних приписів процесуальногозаконуне будь-які обставини справ є важливими для визначення подібності правовідносин.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16.11.2022 року у справі № 466/9580/18 судами встановлено, що прокурор Шевченківського району м. Львова в інтересах держави в особі КМУ, Державного агентства лісових ресурсів України, Львівської міської ради звернувся з позовом до ОСОБА_6 та Брюховицької селищної ради, в якому просив скасувати рішення Брюховицької селищної ради від 23 жовтня 2008 року № 618 «Про виконання рішення Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 19 листопада 2004 року» (справа № 2-3327/04); визнати недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки від 05 листопада 2008 року, зареєстрований в реєстрі за № 8676, укладений між Брюховицькою селищною радою і Товариством з обмеженою відповідальністю «Новобуддизайн»; визнати недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки від 25 грудня 2008 року, зареєстрований

в реєстрі за № 10400, укладений між ТОВ «Новобуддизайн» і ОСОБА_7 ,

ОСОБА_8 , ОСОБА_6 , ОСОБА_9 , в частині передання у власність

ОСОБА_6 2425/18000 частин земельної ділянки загальною площею 0,2425 га, кадастровий номер 4610166300:04:003:0064, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_3 ; визнати нечинними державні акти на право власності на земельні ділянки, видані 04 червня 2010 року ОСОБА_6 , ЯИ № 800547, ЯИ № 800549, ЯИ № 800548, та витребувати в ОСОБА_6 земельну ділянку площею 0,2116 га, кадастровий номер 4610166300:04:003:0088; земельну ділянку площею 0,0200 га, кадастровий номер 4610166300:04:003:0089; земельну ділянку площею 0,0110 га, кадастровий номер 4610166300:04:003:0087, та зобов`язати повернути земельні ділянки у розпорядження держави в особі КМУ.

При цьому колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду зазначила, що з огляду на положення статті 261 ЦК України суд повинен з`ясувати, з якого моменту у прокурора виникло право на звернення до суду в інтересах держави в особі КМУ, Державного агентства лісових ресурсів України, Львівської міської ради з вищезазначеним позовом. Це право пов`язане з моментом, коли саме повноважним органам стало відомо чи могло стати відомо про таке порушення.

Тоді як у переглядаємій справі прокурор Ужгородської окружної прокуратури звернувся до суду в інтересах держави в особі Ужгородської міської ради, якій про момент з якого стало відомо чи могло стати відомо про те, що ОСОБА_3 у незаконний спосіб набув права власності на спірну земельну ділянку за кадастровим номером 2110100000:67:001:0156 площею 0,0850 га, явилась дата видачі Свідоцтва про право власності на нерухоме майно серії СТВ № 313007, індексний №47502776, виданого 12.11.2015 року Реєстраційною службою Ужгородського міськрайонного управління юстиції Закарпатської області.

А за загальним правилом спливу позовної давності, право на подання позову прокурором пов`язане з моментом, коли саме повноважним органам стало відомо чи могло стати відомо про таке порушення.

У справі № 466/9580/18 КМ України, Державному агентству лісових ресурсів України та Львівській міській раді не було відомо та і не могло стати відомо про таке порушення їх суб`єктного права, а тому апеляційний суд з висновком якого погодився Верховний Суд дійшов до правильного висновку, що початком перебігу строку позовної давності і часу з якого прокурор повинен був та міг дізнатися про порушення суб`єктного права є 02.017.2016 року, коли ОСОБА_6 стала власником земельної ділянки загальною площею 0,2226 га, кадастровий номер 4610166300:04:003:0111.

Зазначене підтверджує, що у справі № 466/9580/18 та переглядаємій справі різні фактичні обставини, що пов`язані з моментом, коли саме повноважному органу стало відомо чи могло стати відомо про таке порушення. Дана обставина впливає на перебіг строку позовної давності для подання позову прокурором.

Позаяк встановлено інші обставини у справі № 466/9580/18, ніж в цій справі, то при розгляді цієї справи такі висновки не є релевантними, оскільки сформульовані за інших фактичних обставин.

У справі, що переглядається як суд першої інстанції так і колегія суддів дійшли обґрунтованих висновківпро наявність підстав для застосування наслідків спливу строку позовної давності до вимог прокурора з огляду на те, що прокурор та орган місцевого самоврядування, в чиїх інтересах поданий цей позов, могли та повинні були довідатися про порушення прав територіальної громади ще у 2015 2016 роках, проте з позовом до суду прокурор звернувся у червні 2020 року, тобто зі спливом позовної даності, про застосування якої заявлено відповідачем, що є підставою для відмови у позові.

Відтак, дослідивши усі надані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, відзиву на скаргу, колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну правову оцінку, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам норм матеріального та процесуального права.

Таким чином, наведені в апеляційній скарзі доводи не відносяться до тих підстав, з якими закон пов`язує можливість скасування чи зміни оскаржуваного рішення, і висновків суду першої інстанції не спростовують, а тому в задоволенні апеляційної скарги слід відмовити на підставі приписів статті 375 ЦПК України, а рішення суду першої інстанції залишити без змін.

Враховуючи наведене такеруючись вимогами статей 367, 374, 375, 381, 382, 384 ЦПК України, апеляційний суд

постановив:

Апеляційну скаргу Закарпатської обласної прокуратури залишити без задоволення.

Рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 21 вересня 2021 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повний текст постанови суду складено 18 березня 2023 року.

Суддя-доповідач:

Судді: