Ухвала

від 21.03.2023 по справі 911/1341/21

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

УХВАЛА

21 березня 2023 року

м. Київ

cправа № 911/1341/21

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Могил С.К. - головуючий (доповідач), Мачульський Г.М., Случ О.В.,

за участю секретаря судового засідання Кравчук О.І.

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Фізичної особи - підприємця Нестеренка Віталія Євгеновича

на постанову Північного апеляційного господарського суду від 21.07.2022

у справі № 911/1341/21

за позовом Фізичної особи - підприємця Нестеренка Віталія Євгеновича

до Білоцерківської міської ради

про визнання протиправним та скасування рішення від 25.02.2021 № 464-10-VIII і зобов`язання повторно розглянути заяву щодо надання дозволу на розроблення технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж частини земельної ділянки, на яку поширюється право сервітуту

ВСТАНОВИВ:

Ухвалою Верховного Суду від 24.01.2023 відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою Фізичної особи - підприємця Нестеренка Віталія Євгеновича (далі - ФОП Нестеренко В.Є., позивач, скаржник) на постанову Північного апеляційного господарського суду від 21.07.2022 з підстав, передбачених пунктом 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України).

Суд, ознайомившись з матеріалами справи та касаційної скарги, встановив наступне.

ФОП Нестеренко В.Є. звернувся до суду з позовом до Білоцерківської міської ради (далі - Рада, відповідач) про визнання протиправним та скасування рішення № 464-10-VIII від 25.02.2021 "Про розгляд заяви щодо надання дозволу на розроблення технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж частини земельної ділянки, на яку поширюється право сервітуту фізичній особі-підприємцю Нестеренку Віталію Євгеновичу" (далі - спірне рішення) і зобов`язання повторно розглянути заяву щодо надання дозволу на розроблення технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж частини земельної ділянки, на яку поширюється право сервітуту.

Позивач вказував на те, що спірне рішення є незаконними, прийнятими з порушеннями норм законодавства та процедури ухвалення (порушення строків розгляду заяви позивача), без наведення підстав для відмови у наданні дозволу на розробку технічної документації, спрямованим на порушення прав та законних інтересів позивача у сфері зайняття підприємницькою діяльністю та на створення йому перешкод у користуванні земельною ділянкою, на якій розташований належний йому павільйон.

Рішенням Господарського суду Київської області від 06.09.2021 позов задоволений. Визнано протиправним та скасовано спірне рішення; зобов`язано Раду повторно розглянути заяву позивача щодо надання дозволу на розроблення технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж частини земельної ділянки, на яку поширюється право сервітуту для експлуатації та обслуговування тимчасової споруди для здійснення підприємницької діяльності площею 0,0030 га за адресою: вул. Леваневського, в районі будинку № 26.

Суд першої інстанції зазначив, що спірне рішення прийняте відповідачем з порушенням строків розгляду заяви позивача та без наведення підстав відмови у наданні дозволу на розроблення технічної документації із землеустрою, що є підставою для зобов`язання відповідача повторно розглянути відповідну заяву позивача.

Постановою Північного апеляційного господарського суду від 21.07.2022 (колегія суддів: Станік С.Р. - головуючий, Тищенко О.В., Шаптала Є.Ю.) рішення суду першої інстанції скасовано, прийнято нове рішення про відмову в позові.

Судом апеляційної інстанції установлено, що ФОП Нестеренко В. Є. здійснював підприємницьку діяльність із надання страхових послуг у спеціалізованому павільйоні (тимчасовій споруді), що розташований у м. Біла Церква по вул. Леваневського в районі будинку № 26, на частині, яка має площу 0,0030 га, земельної ділянки комунальної власності із кадастровим номером 3210300000:07:002:0104 загальною площею 0,8314 га.

З метою розміщення тимчасової споруди для здійснення підприємницькою діяльністю ФОП Нестеренко В.Є. укладав із Радою ряд договорів земельного сервітуту, зокрема договір № 81 від 16.09.2015 на частину земельної ділянки із кадастровим номером 3210300000:07:002:0104 площею 0,0030 га строком на 5 років

Також для розміщення тимчасової споруди на вказаній земельній ділянці ФОП Нестеренко В.Є. отримав паспорт прив`язки тимчасової споруди для здійснення підприємницької діяльності (павільйон по наданню послуг населенню по автострахуванню) № 6/13 від 19.03.2013 зі строком дії до 01.03.2021.

У зв`язку із закінченням строку дії договору № 81 від 16.09.2015 ФОП Нестеренко В.Є. 17.12.2020 подав до Білоцерківської міської ради заяву № 15.1-07/5743 про надання дозволу на розроблення технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж частини земельної ділянки, на яку поширюється право сервітуту для експлуатації та обслуговування тимчасової споруди для здійснення підприємницької діяльності площею 0,0030 га за адресою: м. Біла Церква по вул. Леваневського в районі будинку № 26.

Спірним рішенням Ради позивачеві було відмовлено у наданні дозволу на розроблення технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж частини земельної ділянки, на яку поширюється право сервітуту, для експлуатації та обслуговування тимчасової споруди для здійснення підприємницької діяльності площею 0,0030 га від загальної площі 0,8314 га з кадастровим номером 3210300000:07:002:0104 за адресою: вул. Леваневського, в районі будинку № 26.

Суд апеляційної інстанції виходив з того, що матеріалами справи підтверджено порушення позивачем умов розміщення тимчасової споруди відповідно до пункту 1.3 Порядку розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності, затвердженого наказом Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України № 244 від 21.10.2011, яке виявилось у самочинному будівництві фундаменту під тимчасовою спорудою (павільйоном), а тому відповідач прийняв спірне рішення правомірно, у відповідності до вимог законодавства. Суд апеляційної інстанції також встановив не здійснення державної реєстрації земельного сервітуту, що свідчить про не набуття позивачем права користування земельною ділянкою за договором № 81 від 16.09.2015 .

Не погоджуючись із зазначеною постановою апеляційного суду, позивач звернувся до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить її скасувати, рішення суду першої інстанції залишити в силі.

Скаржник мотивує подання касаційної скарги на підставі п. 1 ч. 2 ст. 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України).

Апеляційний суд неправильно застосував норму частини 3 статті 123 Земельного кодексу України (далі - ЗК України), без урахування висновків Верховного Суду у постановах від 17.12.2018 у справі №509/4156/15-а, від 13.01.2021 у справі №1340/5638/18, від 18.05.2022 у справі №200/5001/21 про те, що вказана норма права містить вичерпний перелік підстав для відмови у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки. Проте спірне рішення Ради взагалі не містить підстав для відмови позивачу у наданні дозволу на розроблення технічної документації із землеустрою, тобто не відповідає вимогам закону.

Відповідно до положень частини 1 статті 300 ГПК України Верховний Суд розглядає доводи касаційної скарги тільки в частині, що стала підставою для відкриття касаційного провадження.

Розглянувши доводи та аргументи касаційної скарги в частині підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, які відповідають вимогам абзацу 2 пункту 5 частини 2 статті 290 ГПК України, разом з матеріалами справи, Верховний Суд приходить до висновку про необхідність закриття касаційного провадження за поданою касаційною скаргою на підставі пункту 5 частини 1 статті 296 ГПК України.

Зазначена норма процесуального права спрямована на формування усталеної судової практики вирішення господарських спорів, що виникають з подібних правовідносин, а її застосування судом касаційної інстанції свідчитиме про дотримання принципу правової визначеності.

Проте наведена скаржником підстава касаційного оскарження не отримала підтвердження під час касаційного провадження, оскільки висновки Верховного Суду щодо застосування норм права у наведених скаржником постановах викладені не у подібних правовідносинах.

Частиною 2 статті 6 та частиною 2 статті 19 Конституції України визначено, що органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України та зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з пунктом 8 частини 2 статті 129 Конституції України однією з основних засад судочинства є забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.

Питання права касаційного оскарження урегульовано статтею 287 ГПК України, частиною 2 якої встановлено підстави касаційного оскарження судових рішень виключно у випадках, визначених цією процесуальною нормою.

Такі процесуальні обмеження щодо касаційного оскарження судових рішень не суперечать положенням Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), яка відповідно до частини 1 статті 9 Конституції України застосовується судами України як частина національного законодавства, і відповідають практиці Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), яка згідно зі ст. 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" застосовується судами як джерело права.

Відповідно до практики ЄСПЛ право на суд, одним з аспектів якого є право доступу до суду, не є абсолютним і може підлягати обмеженням, зокрема щодо умов прийнятності скарг, оскільки право на доступ до суду за своєю природою потребує регулювання державою. Отже, кожна держава встановлює правила судової процедури, зокрема й процесуальні заборони та обмеження, зміст яких - не допустити безладного перебігу судового процесу (рішення у справі "Пелевін проти України").

У постанові від 18.05.2021 у справі № 914/1570/20 Велика Палата Верховного Суду зазначила, що тенденції нормативно-правового регулювання національної моделі касаційного оскарження свідчать про перехід на конституційному рівні до моделі обмеженої касації, що реалізується, зокрема, за допомогою введення переліку випадків, коли рішення підлягає касаційному оскарженню, а також низки процесуальних фільтрів. Встановлення в процесуальному кодексі виняткових підстав для касаційного оскарження у тих випадках, коли таке оскарження є дійсно необхідним, має слугувати формуванню дієвої судової системи, що гарантуватиме особі право на остаточне та обов`язкове судове рішення. Введення процесуальних "фільтрів" не порушує право на доступ до суду, оскільки таке право вже реалізоване при зверненні до суду першої та апеляційної інстанцій, можна стверджувати, що введення процесуальних "фільтрів" допуску до перегляду судових рішень касаційним судом не порушує право доступу до правосуддя (пункти 5.10, 5.16, 5.21).

Отже, право на касаційне оскарження не є безумовним, а тому встановлення законодавцем процесуальних фільтрів доступу до касаційного суду не є обмеженням в отриманні судового захисту, оскільки це викликано виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати сталість та єдність судової практики, а не можливість проведення «розгляду заради розгляду». При цьому процесуальні обмеження зазвичай вводяться для забезпечення ефективності судочинства, а право на доступ до правосуддя, як відомо, не є абсолютним правом, і певні обмеження встановлюються законом з урахуванням потреб держави, суспільства чи окремих осіб (наведену правову позицію викладено в ухвалі об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27.11.2018 у справі № 910/4647/18).

Так, однією з підстав касаційного оскарження судових рішень відповідно до пункту 1 частини 2 статті 287 ГПК України є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Зі змісту зазначеної норми права вбачається, що оскарження судових рішень з підстави, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України, може мати місце за наявності таких складових: неоднакове застосування одних і тих самих норм матеріального права апеляційним судом у справі, в якій подано касаційну скаргу, та у постанові Верховного Суду, яка містить висновок щодо застосування цієї ж норми права у подібних правовідносинах; ухвалення різних за змістом судових рішень у справі, у якій подано касаційну скаргу, і у справі, в якій винесено постанову Верховного Суду; спірні питання виникли у подібних правовідносинах.

Колегія суддів враховує, що процесуальний кодекс та інші законодавчі акти не містять визначення поняття "подібні правовідносини", а також будь-яких критеріїв визначення подібності правовідносин з метою врахування відповідного висновку, тому для розуміння відповідних термінів звертається до правових висновків, викладених у судових рішеннях Великої Палати Верховного Суду та об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду.

Так, у постанові від 19.03.2021 у справі № 922/698/20 об`єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, беручи до уваги свою попередню практику (ухвала від 27.03.2020 у справі № 910/4450/19) зазначила, що подібність правовідносин в іншій аналогічній справі визначається за такими критеріями: суб`єктний склад сторін спору, зміст правовідносин (права та обов`язки сторін спору) та об`єкт (предмет). Під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де подібними (тотожними, аналогічними) є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог і встановлені судом фактичні обставини, а також наявне однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин. З`ясування подібності правовідносин у рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається з урахуванням обставин кожної конкретної справи.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12.10.2021 у справі №233/2021/19 зазначила, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

При цьому, слід виходити також з того, що підставою для касаційного оскарження є неврахування висновку Верховного Суду саме щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції в обґрунтування мотивувальної частини постанови. Саме лише зазначення у постанові Верховного Суду норми права також не є його правовим висновком про те, як саме повинна застосовуватися норма права у подібних правовідносинах.

Відповідно, неврахування висновку Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, як підстави для касаційного оскарження, має місце тоді, коли суд апеляційної інстанції, посилаючись на норму права, застосував її інакше (не так, в іншій спосіб витлумачив тощо), ніж це зробив Верховний Суд в іншій справі, де мали місце подібні правовідносини.

Не можна посилатися на неврахування висновку Верховного Суду, як на підставу для касаційного оскарження, якщо відмінність у судових рішеннях зумовлена не неправильним (різним) застосуванням норми, а неоднаковими фактичними обставинами справ, які мають юридичне значення.

Проаналізувавши висновки, що викладені у постановах Верховного Суду у справах, на які посилався скаржник у касаційній скарзі, суд касаційної інстанції вважає, що вони стосуються правовідносин, які не є подібними з правовідносинами у справі, що переглядається, з огляду на таке.

Так, у справі №509/4156/15-а розглядався адміністративний позов фізичної особи про визнання незаконним та скасування рішення селищної ради про відмову в наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність для будівництва та обслуговування належних позивачці жилого будинку, господарських будівель та споруд. Задовольняючи позов, суд касаційної інстанції зазначив, що спірне рішення ради прийняте з порушенням норм ЗК України, оскільки належних мотивів та причин відмови в наданні дозволу позивачу в рішенні органу місцевого самоврядування не наведено. При цьому правові висновки Верховного Суду у постанові від 17.12.2018 стосувались застосування положень статті 118 ЗК України, якою врегульовано порядок безоплатної приватизації земельних ділянок громадянами.

У справі № 1340/5638/18 розглядався адміністративний позов фізичної особи, зокрема про визнання протиправною та скасування ухвали міськради про відмову у наданні дозволу на виготовлення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для обслуговування належного позивачу нерухомого майна. Судами у цій справі встановлено, що оскаржуване рішення ради є немотивованим, жодним чином не обґрунтованим, а тому Верховний Суд погодився з висновками судів попередніх інстанцій про наявність підстав для скасування оспорюваної ухвали, яка прийнята з порушенням норм ст. 123 ЗК України.

У справі № 200/5001/21 вирішувався адміністративний спір про скасування рішення ради про відмову в наданні позивачу - фізичній особі дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для будівництва та обслуговування нежитлових будівель. Задовольняючи позов, суди встановили, що наведена у рішенні відповідача підстава відмови у наданні позивачу, як власнику нерухомості, дозволу на розробку проекту землеустрою не передбачена статтею 123 ЗК України.

Натомість у справі, що переглядається, позивач звернувся до відповідача для отримання дозволу на виготовлення технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж частини земельної ділянки, на яку поширюється право сервітуту, з метою розміщення тимчасової споруди, а відмова відповідача в наданні такого дозволу обумовлена порушенням позивачем порядку розміщення тимчасових споруд.

Верховний Суд зазначає, що правовідносини у справах, що були предметом перегляду суду касаційної інстанції в наведених скаржником постановах, стосувались процедури оформлення позивачами речових прав на земельні ділянки для обслуговування належного їм нерухомого майна. Натомість у справі, що переглядається, позивач звертався до відповідача з метою оформлення земельного сервітуту для розміщення тимчасової споруди в порядку статті 100 ЗК України.

Аналіз висновків, зроблених у судових рішеннях у справі, у якій подано касаційну скаргу, не свідчить про їх невідповідність висновкам, викладеним у наведених постанова Верховного Суду, оскільки зазначені висновки не є різними за своїм змістом, а зроблені судами з урахуванням конкретних фактичних обставин, встановлених судами попередніх інстанцій у кожній справі, які формують зміст правовідносин і зумовили прийняття відповідного рішення, що не дає підстави вважати правовідносини у цих справах подібними.

З огляду на викладене, колегія суддів дійшла висновку, що доводи позивача про те, що суд в оскаржуваній постанові застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у перелічених у касаційній скарзі постановах Верховного Суду, не знайшли свого підтвердження.

Пунктом 5 частини 1 статті 296 ГПК України передбачено, що суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини 2 статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

З урахуванням наведеного суд касаційної інстанції дійшов висновку про необхідність закриття касаційного провадження з підстави, передбаченої пунктом 5 частини 1 статті 296 ГПК України.

Керуючись статтями 234, 287, 296 ГПК України, Верховний Суд

УХВАЛИВ:

Касаційне провадження за касаційною скаргою Фізичної особи - підприємця Нестеренка Віталія Євгеновича на постанову Північного апеляційного господарського суду від 21.07.2022 у справі № 911/1341/21 закрити.

Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя Могил С.К.

Судді: Мачульський Г.М.

Случ О.В.