Справа № 127/3173/23
Провадження № 22-ц/801/639/2023
Категорія: 55
Головуючий у суді 1-ї інстанції Воробйов В. В.
Доповідач:Панасюк О. С.
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
30 березня 2023 рокуСправа № 127/3173/23м. Вінниця
Вінницький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
головуючого Панасюка О. С. (суддя доповідач),
суддів Берегового О. Ю., Сала Т. Б.,
з участю секретаря судового засідання Куленко О. В.,
розглянувши апеляційну скаргу Західного міжрегіонального управління Державної служби з питань праці на ухвалу Вінницького міського суду Вінницької області у складі судді Воробйова В. В. від 07 лютого 2023 року про відмову у відкритті провадження у справі за заявою Західного міжрегіонального управління Державної служби з питань праці про заміну сторони виконавчого провадження,
встановив:
03 лютого 2023 року Західне міжрегіональне управління Державної служби з питань праці звернувся до суду із заявою про заміну сторони виконавчого провадження, за якою просило замінити стягувача у виконавчому провадженні за виконавчим документом постановою від 23 березня 2021 року № ЛВ0110/413/ПД/АВ/ФС з Головного управління Держпраці у Львівській області на Західне міжрегіональне управління Державної служби з питань праці.
Заява мотивована тим, що 23 березня 2021 року Головним управлінням Держпраці у Львівській області винесено постанову про накладення штрафу уповноваженими посадовими особами, якою на Товариство з обмеженою відповідальністю «Крістал Клін» (далі ТОВ «Крістал Клін») накладено штраф у розмірі 480000,00 грн. Вказана постанова направлена для виконання у Перший ВДВС у місті Вінниці Центрально-Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Хмельницький), проте 09 листопада 2022 року державним виконавцем винесено повідомлення про повернення виконавчого документа стягувачу, у якій зазначено, що виконавчий документ не відповідає вимогам пункту 6 частини четвертої статті 4 Закону України «Про виконавче провадження». Постановою Кабінету Міністрів України від 12 січня 2022 року вирішено ліквідувати територіальні органи Державної служби з питань праці, зокрема і Головне управління Держпраці у Львівській області та створено територіальні органи Державної служби з питань праці, зокрема Західне міжрегіональне управління Державної служби з питань праці, яке є правонаступником Управління Держпраці у Львівській області.
Ухвалою від 07 лютого 2023 року суд відмовив у відкритті провадження та прийнятті до розгляду заяви Західного міжрегіонального управління Державної служби з питань праці про заміну сторони виконавчого провадження, роз`яснив заявнику, що він вправі звернутися із вказаною заявою в порядку адміністративного судочинства до окружного адміністративного суду.
Суд виходив із того, що постанова про накладення штрафу, винесена уповноваженими посадовими особами Головного управлінням Держпраці у Львівській області, є різновидом виконавчого документа в розумінні статті 3 Закону України «Про виконавче провадження», який відрізняється від виконавчого листа за формою, змістом, а також суб`єктом та процедурою видання, отже положення частини п`ятої статті 442 ЦПК України в даному випадку не можуть бути застосовані. З матеріалів справи не вбачається наявності відкритого виконавчого провадження за постановою № ЛВ0110/413/ПД/АВ/ФС від23 березня 2021 року, як і не вбачається де таке виконавче провадження відкрите, тобто не можливе встановлення місця виконання відповідного виконавчого документу в порядку, передбаченому частиною другою статті 446 ЦПК України, для встановлення, що Вінницький міський суд Вінницької області у даній справі є судом, визначеним законом та дана справа підсудна останньому, а зазначене заявником правонаступництво стягувача у виконавчому документі, за відсутності відкритого виконавчого провадження, не позбавляє права останнього звернутися до відповідного виконавця із заявою про прийняття до виконання вказаного виконавчого документу у строки. За відсутності перешкод у зверненні до виконавця заявника із зазначеним виконавчим документом та підтвердження свого правонаступництва подана заява не підлягає розгляду у суді, а тому не вбачається підстав для відкриття провадження у даній справі відповідно до пункту 1 частини першої статті 186 ЦПК України, оскільки дана заява не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
Відзиву на апеляційну скаргу не надходило.
Перевіривши законність і обґрунтованість ухвали суду в межах заявлених вимог та доводів апеляційної скарги апеляційний суд прийшов до висновку, що вона підлягає задоволенню з огляду на таке.
За змістом статті 374 ЦПК України апеляційний суд скасовує ухвалу, що перешкоджає подальшому провадженню у справі, і направляє справу для продовження розгляду до суду першої інстанції, якщо визнає, що суд першої інстанції постановив ухвалу з порушенням норм процесуального права, висновки суду не відповідають обставинам справи (стаття 379 ЦПК України).
Постановляючи ухвалупро відмовуу відкриттіпровадження усправі суд першої інстанції прийшов до двох взаємовиключних висновків з одного боку вважав, що заява підлягає розгляду у порядку адміністративного судочинства, з іншого зазначив про відсутність перешкод у зверненні до виконавця заявника із зазначеним виконавчим документом та підтвердження свого правонаступництва, тобто вказав на відсутність підстав для звернення за судовим захистом як таким.
Згідно з пунктом 1 частини першої, частиною п`ятою статті 186 ЦПК України суд відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо заява не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
В такому випадку в ухвалі про відмову у відкритті провадження суд повинен роз`яснити заявнику, до юрисдикції якого суду віднесено розгляд справи.
Це правило (установлене частиною п`ятою статті 186 ЦПК України)узгоджується ізприписами статті124Конституції України,якою закріплено,що правосуддяв Україніздійснюють виключносуди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
При виборі і застосуванні норм права до спірних правовідносин суд зобов`язаний враховувати висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені у постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
За статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом.
За вимогами частини першої статті 18 Закону України від 02червня 2016року №1402-VIII «Про судоустрій істатус суддів» суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення.
З метою якісної та чіткої роботи судової системи міжнародним і національним законодавством передбачено принцип спеціалізації судів.
Відповідно до частини п`ятої статті 124 Конституції України судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов`язковими до виконання на всій території України. За пунктом 9 частини третьої статті 129 Конституції України до основних засад судочинства віднесено обов`язковість рішень суду.
Виконання судових рішень є складовою права на справедливий суд та однією з процесуальних гарантій доступу до суду, що передбачено статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі Конвенція).
У рішенні від 20 липня 2006 року у справі «Сокуренко і Стригун проти України» (заяви №29458/04 та №29465/04, пункт24) Європейський суд з прав людини (далі ЄСПЛ) закріпив поняття «суд, встановлений законом», яке стосується не лише правової основи існування суду, але й дотримання ним норм, які регулюють його діяльність.
Фраза «встановлений законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність.
Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних і юридичних осіб, державних та суспільних інтересів.
Судова юрисдикція це інститут права, який покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства цивільного, кримінального, господарського та адміністративного.
Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.
Предметна юрисдикція це розмежування компетенції цивільних, кримінальних, господарських та адміністративних судів. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до їх відання законодавчими актами, тобто діяти в межах встановленої компетенції.
Длявирішення питання про розмежування компетенції судів щодо розгляду адміністративних і цивільних справ недостатньо застосування виключно формального критерію визначення складу учасників справи. Визначальною ознакою для правильного вирішення спору є характер правовідносин, з яких виник спір.При визначенні предметної та/або суб`єктної юрисдикції справ суди повинні виходити з прав та/або інтересів, за захистом яких звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, їх змісту та правової природи.
Приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового особистого інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення насамперед майнового приватного права чи інтересу.
У частині першій статті 19 ЦПК України визначено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами.
Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів у будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а, по-друге, спеціальний суб`єктний склад цього спору, у якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа. Отже, у порядку цивільного судочинства за загальним правилом можна розглядати будь-які справи, у яких хоча б одна зі сторін зазвичай є фізичною особою, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства.
Натомість публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження (пункт 1 частини першої статті 19 КАС України).
Тому загальними критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути і пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.
У пункті 7 частини першої статті 4 КАС України визначено, що суб`єкт владних повноважень це орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг.
Стосовно терміна «публічно-владні управлінські функції», то зміст поняття полягає в наявності в суб`єкта суспільно необхідних для невизначеного або певного кола осіб повноважень застосовувати надану йому владу, за допомогою якої впливати на розвиток правовідносин, а «управлінські функції»це основні напрямки діяльності органу влади, його посадової чи службової особи або іншого уповноваженого суб`єкта, спрямовані на управління діяльністю підлеглого суб`єкта.
Відтак до справ адміністративної юрисдикції віднесені, зокрема, публічно-правові спори, ознакою яких є не лише спеціальний суб`єктний склад, але і їх виникнення з приводу виконання чи невиконання суб`єктом владних повноважень владних управлінських функцій, крім спорів, для якихзакономустановлений інший порядок судового вирішення та/або спір, який виник між двома чи більше суб`єктами стосовно їх прав та обов`язків у правовідносинах, у яких хоча б один суб`єкт законодавчо вповноважений владно керувати поведінкою іншого (інших) суб`єкта (суб`єктів), а останній (останні) відповідно зобов`язаний (зобов`язані) виконувати вимоги та приписи такого суб`єкта владних повноважень тощо.
Відповідно до статті 1 Закону № 1404-VIIІ виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі рішення) сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
Статтею 3Закону №1404-VIIІвизначено переліквиконавчих документів,що підлягаютьпримусовому виконанню. Їх можна поділити на дві групи:
а) «судові» видані судами України, в тому числі на виконання судових рішень:
виконавчі листи та накази, що видаються судами у передбачених законом випадках на підставі судових рішень, рішень третейського суду, рішень міжнародного комерційного арбітражу, рішень іноземних судів та на інших підставах, визначених законом або міжнародним договором України;
судові накази;
ухвали, постанови судів у цивільних, господарських, адміністративних справах, справах про адміністративні правопорушення, кримінальних провадженнях у випадках, передбачених законом;
б) «несудові»видані іншими органами чи посадовими особами, як результат реалізації їх компетенції:
виконавчі написи нотаріусів;
посвідчення комісій по трудових спорах, що видаються на підставі відповідних рішень таких комісій;
постанови державних виконавців про стягнення виконавчого збору, постанови державних виконавців чи приватних виконавців про стягнення витрат виконавчого провадження, про накладення штрафу, постанови приватних виконавців про стягнення основної винагороди;
постанови органів (посадових осіб), уповноважених розглядати справи про адміністративні правопорушення у випадках, передбачених законом;
рішення інших державних органів та рішень Національного банку України, які законом визнані виконавчими документами;
рішення ЄСПЛ з урахуванням особливостей, передбачених Законом України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», а також рішення інших міжнародних юрисдикційних органів у випадках, передбачених міжнародним договором України;
рішення (постанови) суб`єктів державного фінансового моніторингу (їх уповноважених посадових осіб), якщо їх виконання за законом покладено на органи та осіб, які здійснюють примусове виконання рішень.
ЦПК України та Господарський процесуальний кодекс України (далі ГПК України) містять розділи «Судовий контроль за виконанням судових рішень».
За вимогами статей 447, 448 ЦПК України сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права чи свободи. Скарга подається до суду, який розглянув справу як суд першої інстанції.
Аналогічні вимоги закріплені у статтях 339, 340 ГПК України.
Слід взяти до уваги, що в порядку судового контролю за виконанням судових рішень лише сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права чи свободи.
Частиною ж першою статті 287 КАС України передбачено, що учасники виконавчого провадження (крім державного виконавця, приватного виконавця) та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, мають право звернутися до адміністративного суду із позовною заявою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця порушено їхні права, свободи чи інтереси, а також якщо законом не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб.
Відповідно до частин першої та другої статті 74 Закону № 1404-VIIІ рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до суду, який видав виконавчий документ, у порядку, передбаченому законом.
Рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання рішень інших органів (посадових осіб), у тому числі постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, постанов приватного виконавця про стягнення основної винагороди, витрат виконавчого провадження та штрафів, можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом.
Отже, за правилами адміністративного судочинства оскаржуються рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця, вчинені під час виконання ухвалених в адміністративній справі судових рішень, а також виконавчих документів, виданих іншими, ніж суд, органами та посадовими особами, оскільки закон не встановлює для такого оскарження іншого порядку, ніж у суді адміністративної юрисдикції.
Разом з тим Закон № 1404-VIIІ містить норму частину п`яту статті 15, яка регулює питання правонаступництва у разі вибуття однієї із сторін виконавчого провадження.
За частиною першою статті 15 Закону № 1404-VIII сторонами виконавчого провадження є стягувач і боржник.
В абзаці другому частини п`ятої статті 15 Закону № 1404-VIIІ вказано, що у разі якщо сторона виконавчого провадження змінила найменування (для юридичної особи) або прізвище, ім`я чи по батькові (для фізичної особи), виконавець, за наявності підтверджуючих документів, змінює своєю постановою назву сторони виконавчого провадження.
Тобто виконавець наділений повноваженнями змінити назву сторони виконавчого провадження у разі наявності належних доказів відповідних підтверджуючих документів, що не потребує звернення до суду.
У разі вибуття однієї із сторін виконавець за заявою сторони, а також заінтересована особа мають право звернутися до суду із заявою про заміну сторони її правонаступником. Для правонаступника усі дії, вчинені до його вступу у виконавче провадження, є обов`язковими тією мірою, якою вони були б обов`язковими для сторони, яку правонаступник замінив (частина п`ята статті 15 Закону № 1404-VIIІ).
Відмінною, порівняно із згаданими вище правилами в наведеній нормі, є ситуація, яка не обумовлена конфліктом: заінтересована особа ініціює розгляд питання про обрання належного правонаступника на заміну сторони виконавчого провадження, яка вибула.
Особливістю цивільного процесуального законодавства, порівняно з іншими процесуальними кодексами, є наявність окремого провадження виду непозовного цивільного судочинства, у порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав, або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.
У розділі IV ЦПК України «Окреме провадження» глава 6 регулює питання розгляду судом справ про встановлення фактів, що мають юридичне значення.
У статті 315 ЦПК України закріплено, що у судовому порядку можуть бути встановлені будь-які факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.
Характерною і визначальною відмінністю цього провадження є відсутність спору про право (за частиною четвертою статті 315 ЦПК України суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо з заяви про встановлення факту, що має юридичне значення, вбачається спір про право, а якщо спір про право буде виявлений під час розгляду справи, залишає заяву без розгляду).
ГПК України та КАС України не містять такого поняття, як встановлення юридичного факту, тобто до суду можливо звернутися лише у випадку, коли наявний юридичний спір, і в залежності від складу сторін такого спору та змісту спірних правовідносин визначається юрисдикційність спору.
У частині першій статті 379 КАС України зазначено, що у разі вибуття однієї із сторін виконавчого провадження за поданням державного виконавця або за заявою заінтересованої особи суд, який розглядав справу як суд першої інстанції, замінює сторону виконавчого провадження її правонаступником.
Згідно із частинами першою та другою статті 442 ЦПК України у разі вибуття однієї із сторін виконавчого провадження суд замінює таку сторону її правонаступником. Заяву про заміну сторони її правонаступником може подати сторона (заінтересована особа), державний або приватний виконавець (аналогічні положення закріплені у статті 334 ГПК України).
Статтею 446 ЦПК України передбачено, що процесуальні питання, пов`язані з виконанням судових рішень у цивільних справах, вирішуються судом, який розглядав справу як суд першої інстанції, якщо інше не визначено цим розділом (аналогічні положення закріплені у статті 338 ГПК України).
Тобто всі процесуальні кодекси урегулювали питання заміни сторони виконавчого провадження саме у випадку виконання судового рішення. І логічно, що такі питання розглядає лише суд тієї юрисдикції, у якій розглянуто справу по суті, той суд, який ухвалив відповідне рішення.
Згідно із частиною другою статті 4 ЦПК України у випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах.
Як встановлено в частині першій статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
При цьому, ураховуючи вимоги, закріплені в частині другій статті 2 ЦПК України, суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.
Отже, з позицій цивільно-процесуального регулювання відносин щодо підсудності справ, які виникають з виконавчого провадження принципово значення набуває факт встановлення: рішення суду чи іншого органу перебуває на виконанні, суду першої інстанції, який розглянув цивільну справу та місця виконання судового рішення.
Відповідно до частин першої, другої статті 442 ЦПК України у разі вибуття однієї із сторін виконавчого провадження суд замінює таку сторону її правонаступником. Заяву про заміну сторони її правонаступником може подати сторона (заінтересована особа), державний або приватний виконавець.
За вимогами статті 446 ЦПК України процесуальні питання, пов`язані з виконанням судових рішень у цивільних справах, вирішуються судом, який розглядав справу як суд першої інстанції, якщо інше не визначено цим розділом. Процесуальні питання, пов`язані з виконанням рішень інших органів (посадових осіб), вирішуються судом за місцем виконання відповідного рішення.
Оскільки тільки в ЦПК України врегульовано правило заміни сторони виконавчого провадження, порушеного через необхідність виконання рішення «несудового» органу,можна зробити такий висновок: заява про заміну сторони виконавчого провадження, відкритого на виконання «несудового» виконавчого документа, зокрема постанови про накладення адміністративного стягнення, підлягає розгляду у порядку цивільного судочинства.
Врегулювання цього питання нормами ЦПК України обумовлено відсутністю спору між стороною виконавчого провадження та виконавцем, що свідчить про відсутність потреби в задіянні суду адміністративної юрисдикції, оскільки сторона виконавчого провадження не оспорює його рішень, дій чи бездіяльності, бо вирішення вказаного питання перебуває поза межами компетенції виконавця. Однак саме цивільний суд спроможний кваліфіковано встановити, чи є правонаступником заявник, який просить замінити собою попереднього учасника виконавчого провадження.
Саме такі висновки містяться у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 жовтня 2022 року у справі № 183/4196/21, а тому суд першої інстанції прийшов до помилкового висновку, що справа підлягає розгляду у порядку адміністративного судочинства.
Щодо висновку суду про відмову у відкритті провадження у справі через відсутність відомостей про відкрите виконавче провадження за постановою № ЛВ0110/413/ПД/АВ/ФС від 23 березня 2021 року та те, чи звертався стягувач повторно із вказаним виконавчим документом, зокрема правонаступник із підтвердженням правонаступництва, то апеляційний суд зазначає таке.
Конституцією України юрисдикцію судів поширено на будь-який юридичний спір (стаття 124).
Саме цим обумовлено і правило про обов`язок суду при відмові у відкритті провадження у справі, якщо заява не підлягає розгляду у порядку цивільного судочинства, роз`яснювати заявнику, до юрисдикції якого суду віднесено розгляд справи, установлене у частині п`ятій статті 186 ЦПК України.
Відповідно до статті 1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року, яка набула чинності для України з 11 вересня 1997 року, Високі Договірні сторони гарантують кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією права і свободи, визначенні в розділі І «Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод».
Стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує право на справедливий і публічний розгляд справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, при визначенні цивільних прав і обов`язків особи чи при розгляді будь-якого кримінального обвинувачення, що пред`являється особі.
У справі «Bellet у. France» Європейський суд з прав людини зазначив, що „стаття 6 § 1 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права".
Як свідчить позиція Європейського суду з прав людини у багатьох справах, основною складовою права на суд є право доступу, в тому розумінні, що особі має бути забезпечена можливість звернутись до суду для вирішення певного питання, і що з боку держави не повинні чинитись правові чи практичні перешкоди для здійснення цього права.
Стаття 442 ЦПК України не містить спеціальних вимог щодо форми та змісту заяви про заміну сторони виконавчого провадження її правонаступником.
Разом з тим за загальним правилом суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд (стаття 13 ЦПК України).
Згідно з частиною третьою статті 294 ЦПК України справи окремого провадження розглядаються судом з додержанням загальних правил, встановлених цим Кодексом, за винятком положень щодо змагальності та меж судового розгляду.
За змістом статей 13 та 175 ЦПК України заявник на власний розсуд обґрунтовує свої вимоги з викладом відповідних обставин та зазначенням доказів, що підтверджують такі обставини.
Отже відсутність у заяві про заміну сторони виконавчого провадження обґрунтування підстав, з яким закон пов`язує таку заміну, чи доказів на їх підтвердження не є підставою для відмови у відкритті провадження на підставі пункту 1 частини першої статті 186 ЦПК України, натомість може бути підставою для відмови у задоволенні такої заяви за наслідками розгляду справи по суті.
Керуючись статтями 367, 368, 374, 379, 381, 384 ЦПК України апеляційний суд
постановив:
Апеляційну скаргу Західного міжрегіонального управління Державної служби з питань праці задовольнити.
Ухвалу Вінницького міського суду Вінницької області від 07 лютого 2023 року скасувати і направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і оскарженню в касаційному порядку не підлягає.
Головуючий О. С. Панасюк
Судді: О. Ю. Береговий
Т. Б. Сало
Суд | Вінницький апеляційний суд |
Дата ухвалення рішення | 30.03.2023 |
Оприлюднено | 03.04.2023 |
Номер документу | 109932878 |
Судочинство | Цивільне |
Категорія | Справи у спорах про недоговірні зобов’язання, з них про спонукання виконати або припинити певні дії |
Цивільне
Вінницький апеляційний суд
Панасюк О. С.
Всі матеріали на цьому сайті розміщені на умовах ліцензії Creative Commons Із Зазначенням Авторства 4.0 Міжнародна, якщо інше не зазначено на відповідній сторінці
© 2016‒2025Опендатабот
🇺🇦 Зроблено в Україні