Постанова

від 11.08.2022 по справі 387/294/19

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

11 серпня 2022 року

м. Київ

справа № 387/294/19

провадження № 61-18455св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - судді Фаловської І. М.,

суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О. (судді-доповідача), Мартєва С. Ю., Стрільчука В. А.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - Товариство з обмеженою відповідальністю «Згода»,

розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 , яка діє в інтересах ОСОБА_1 , на постанову Кропивницького апеляційного суду від 10 вересня 2019 року, прийняту колегією у складі суддів: Чельник О. І., Авраменко Т. М., Письменного О. А.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У грудні 2018 року ОСОБА_1 звернулася з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Згода» (далі - ТОВ «Згода») про визнання недійсною додаткової угоди до договору оренди землі.

Свої вимоги обґрунтовувала тим, що їй на праві приватної власності належить земельна ділянка площею 5,34 га з кадастровим номером 3521786300:02:000:0308, розташована на території Троянської сільської ради Добровеличківського району Кіровоградської області, з цільовим призначенням для ведення товарного сільськогосподарського виробництва.

11 липня 2007 року вона з ТОВ «Згода» уклала договір оренди вказаної земельної ділянки строком на 10 років, який зареєстрований 7 травня 2009 року.

14 лютого 2018 року її представник повідомив ТОВ «Згода» про відсутність наміру продовжувати дію договору і дізнався про існування додаткової угоди від 17 січня 2017 року до договору оренди землі від 11 липня 2007 року, якою продовжено строк дії договору оренди до 7 травня 2029 року.

Позивач стверджує, що вказану додаткову угоду вона не підписувала та не мала волевиявлення на її укладення, тому вказаний правочин має бути визнаний недійсним.

Посилаючись на викладені обставини, ОСОБА_1 просила визнати недійсною додаткову угоду від 17 січня 2017 року до договору оренди землі.

Короткий зміст судових рішень судів першої і апеляційної інстанцій та мотиви їх прийняття

Рішенням Добровеличківського районного суду Кіровоградської області від 4 червня 2019 року, ухваленим у складі судді Цоток В. В., позов задоволено.

Визнано недійсною додаткову угоду від 17 січня 2017 року до договору оренди землі від 11 липня 2007 року, сторонами якої є ОСОБА_1 та ТОВ «Згода».

Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з відсутності вільного волевиявлення позивача на укладення додаткової угоди до договору оренди землі, оскільки підпис у додатковій угоді до договору оренди належної їй земельної ділянки виконаний не нею. Також суд першої інстанції вказував на те, що на час підписання оспорюваної додаткової угоди позивач постійно проживала у Російській Федерації та востаннє перебувала на території України 19 березня 2014 року, а оспорювана додаткова угода підписана 17 січня 2017 року. Крім того, оспорювана додаткова угода укладена від імені ОСОБА_1 в той час, коли позивач вже змінила прізвище на « ОСОБА_1 ».

Постановою Кропивницького апеляційного суду від 10 вересня 2019 року рішення Добровеличківського районного суду Кіровоградської області від 4 червня 2019 року скасовано з ухваленням нового рішення про відмову у позові.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову у позові, апеляційний суд вказував на те, що позивач належними і допустимими доказами не довела ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала

У жовтні 2019 року ОСОБА_2 , яка діє в інтересах ОСОБА_1 , подала до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просила постанову Кропивницького апеляційного суду від 10 вересня 2019 року скасувати і залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що судове рішення суду апеляційної інстанції ухвалене з неправильним застосуванням норм матеріального права і порушенням норм процесуального права.

Заявник вказувала на невстановлення апеляційним судом фактичних обставин справи, які мають значення для її правильного вирішення, та ненадання належної оцінки зібраним у справі доказам, що призвело до неправильного вирішення справи.

Апеляційний суд не врахував, що 19 березня 2014 року позивач виїхала за межі України і до теперішнього часу проживає у м. Олександрів Російської Федерації. Вказані обставини свідчать про те, що позивач фізично не могла бути присутньою при укладенні додаткової угоди 17 січня 2017 року і таке вказує на її недійсність. Окремими доказами того, що позивач не підписувала додаткову угоду, є і те, що позивач вийшла заміж і змінила прізвище на « ОСОБА_1 », проте в оспорюваній угоді вказано її дошлюбне прізвище « ОСОБА_1 ». Вважає, що відповідачем не подано будь-яких доказів на спростування доводів позивача, а висновки апеляційного суду ґрунтуються на припущеннях, що є порушенням норм процесуального права. Посилаючись на зазначене, ОСОБА_2 , яка діє в інтересах ОСОБА_1 , просила про задоволення касаційної скарги.

Відзив на касаційну скаргу не надходив.

Провадження у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 18 жовтня 2019 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано з Добровеличківського районного суду Кіровоградської області матеріали цивільної справи № 387/294/19.

Ухвалою цього ж суду від 1 серпня 2022 року справу призначеного до судового розгляду.

Встановлені судами першої і апеляційної інстанцій фактичні обставини справи

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що на підставі державного акта на право приватної власності на землю від 27 березня 2002 року серії КР № 005756 ОСОБА_1 є власником земельної ділянки для ведення товарного сільськогосподарського виробництва загальною площею 5,34 га, розташованої на території Троянської сільської ради Добровеличківського району Кіровоградської області.

11 липня 2007 року ОСОБА_1 та ТОВ «Згода» уклали договір оренди вказаної земельної ділянки строком на 10 років. Вказаний договір зареєстрований у Добровеличківському РВ КРФ ДП «Центр ДЗК», про що у Державному реєстрі земель вчинено запис від 7 травня 2009 року за № 040936900040.

Зі свідоцтва про шлюб серії НОМЕР_1 від 28 травня 2011 року, виданого відділом реєстрації актів цивільного стану адміністрації Олександрівського району Володимирської області Російської Федерації, суди встановили, що ОСОБА_1 28 травня 2011 року зареєструвала шлюб з ОСОБА_6 і змінила прізвище на « ОСОБА_1 ».

На підставі вказаного свідоцтва про шлюб ОСОБА_1 20 вересня 2011 року Добровеличківським районним відділом Управління Міністерства внутрішніх справ України в Кіровоградській області видано паспорт серії НОМЕР_2 .

Також судами встановлено, що 17 січня 2017 року ОСОБА_1 (ОСОБА_1) та ТОВ «Згода» укладено додаткову угоду до договору оренди землі від 11 липня 2007 року, відповідно до якої сторони домовилися про продовження строку дії договору оренди землі до 7 травня 2029 року. За користування об`єктом оренди встановлена орендна плата в розмірі 4,5% від нормативної грошової оцінки. На підставі вказаної угоди зареєстроване право оренди в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно 15 червня 2017 року.

З міграційної карти серії 1413 № 4174474 суди встановили, що ОСОБА_1 19 березня 2014 року виїхала на постійне місце проживання до м. Олександрів Російської Федерації.

З довідки від 15 квітня 2019 року № 245, виданої адміністрацією ТОВ «Агроторг», яке розташоване у м. Санкт-Петербург Російської Федерації, суди попередніх інстанцій встановили, що ОСОБА_1 з 1 грудня 2016 року перебуває в трудових відносинах із вказаним суб`єктом господарювання та працює на посаді продавця-касира.

Позиція Верховного Суду, застосовані норми права та мотиви, з яких виходить суд при прийнятті постанови

Відповідно до статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

8 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460 IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ».

Пунктом 2 Розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 5 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України у редакції Кодексу, чинній на час подання касаційної скарги, підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України у тій же редакції Кодексу).

Вивчивши матеріали цивільної справи та перевіривши доводи касаційної скарги, суд дійшов таких висновків.

За змістом статті 11 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема, договори та інші правочини, інші юридичні факти.

Згідно з частиною першою статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін (частина четверта цієї ж статті).

Відповідно до законодавчого визначення правочином є, перш за все, вольова дія суб`єктів цивільного права, що характеризує внутрішнє суб`єктивне бажання особи досягти певних цивільно-правових результатів - набути, змінити або припинити цивільні права та обов`язки. Здійснення правочину законодавством може пов`язуватися з проведенням певних підготовчих дій учасниками правочину (виготовленням документації, оцінкою майна, інвентаризацією), однак сутністю правочину є його спрямованість, наявність вольової дії, що полягає в згоді сторін взяти на себе певні обов`язки (на відміну, наприклад, від юридичних вчинків, правові наслідки яких наступають у силу закону незалежно від волі їх суб`єктів).

У двосторонньому правочині волевиявлення повинно бути взаємним, двостороннім і спрямованим на досягнення певної мети; породжуючи правовий наслідок, правочин - це завжди дії незалежних та рівноправних суб`єктів цивільного права.

Відповідно до частини третьої статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Згідно зі статтею 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Зазначена норма кореспондує частинам другій, третій статті 215 ЦК України, висвітлює різницю між нікчемним і оспорюваним правочином і не застосовується до правочинів, які не відбулися, бо є невчиненими.

Частиною першою статті 205 ЦК України передбачено, що правочин може вчинятися усно або в письмовій (електронній) формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом.

Стаття 207 ЦК України встановлює загальні вимоги до письмової форми правочину. Так, на підставі частини першої цієї статті правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований

в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони.

Частиною ж другою цієї статті визначено, що правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Обґрунтовуючи позов, позивач посилалась на те, що оспорювану нею додаткову угоду до договору оренди землі вона не підписувала.

Суд першої інстанції встановивши, що позивач з 19 березня 2014 року постійно проживає у м. Олександрів Російської Федерації, дійшов висновку про наявність правових підстав для визнання оспорюваної додатковї угоди недійсною, оскільки позивач її не підписувала.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення, апеляційний суд вказував на те, що при розгляді справи судом першої інстанції допущено неправильне застосування норм матеріального права та порушено норми процесуального права.

Переглядаючи справу в апеляційному порядку, апеляційний суд вказував на те, що позивач на підтвердження своїх вимог надала копію міграційної карти, з якої судом встановлено, що ОСОБА_1 19 березня 2014 року виїхала до Російської Федерації.

Відповідно до пункту 26 постанови уряду Російської Федерації від 15 січня 2007 року № 9 (редакція від 5 квітня 2006 року) «Про порядок здійснення міграційного обліку іноземних громадян та осіб без громадянства в Російській Федерації» іноземний громадянин для заповнення бланку повідомлення про прибуття пред`являє приймаючій стороні документ, що посвідчує особу іноземного громадянина, міграційну карту (для тимчасово перебуваючого в Російській Федерації іноземного громадянина) та (або) посвідку на постійне проживання або дозвіл на тимчасове проживання (для постійного або тимчасово проживаючого у РФ іноземного громадянина).

Російським законодавством передбачено, що міграційна картка видається строком 90 діб. Максимальний строк її дії не може перевищувати одного року з моменту отримання.

Встановлено апеляційним судом і те, що ОСОБА_1 є громадянкою Російської Федерації, що підтверджується паспортом громадянина Російської Федерації НОМЕР_3 , виданим МП у м. Струніно МРО УФМС Росії по Володимирській області у м. Олександрів 26 травня 2016, код підрозділу 330-004.

Вказана обставина свідчить про те, що час надання ОСОБА_1 громадянства Російської Федерації міграційна карта втрачає свою дію, оскільки видається лише іноземним громадянам, тому копія міграційної карти від 19 березня 2014 не може свідчити, що із зазначеної дати позивач не перетинала кордон України.

Також апеляційним судом зазначено, що сам факт вказівки у додатковій угоді прізвища « ОСОБА_1 », а не « ОСОБА_1 », не свідчить про підробку відповідачем цієї угоди, оскільки паспортні дані позивача відповідачем не перевірялися та у пункті 11 додаткової угоди «Реквізити сторін» у графі «Орендодавець» не зазначені.

З витягу з Державного земельного кадастру про земельну ділянку № НВ-3507225572019, сформованого 19 березня 2019 року за заявою ОСОБА_1 , апеляційним судом встановлено, що у графі «Відомості про право власності» на земельну ділянку з кадастровим номером 321786300:02:000:0308 зазначено прізвище, ім`я та по батькові - ОСОБА_1 .

Статтею 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються, зокрема, висновками експертів.

Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (частина друга статті 78 ЦПК України).

Суд призначає експертизу у справі для з`ясування обставин, що мають значення для справи, необхідні спеціальні знання у сфері іншій, ніж право, без яких встановити відповідні обставини неможливо (стаття 103 ЦПК України).

Під час апеляційного перегляду апеляційним судом роз`яснено право на заявлення клопотання про призначення судово-почеркознавчої експертизи, проте позивач просила розглянути справу без їх участі, а представник відповідача відмовився від заявлення такого клопотання, оскільки вважав, що усі докази на обґрунтування позовних вимог повинна надати позивач.

Відмовляючи ОСОБА_1 у задоволенні позову, суд апеляційної інстанції дослідив докази у справі, дав їм належну оцінку і, з урахуванням вимог статей 12, 81 ЦПК України, дійшов висновку про необґрунтованість позовних вимог у зв`язку з їх недоведеністю.

З такими висновками суду апеляційної інстанції погоджується і касаційний суд.

Доводи касаційної скарги про невстановлення апеляційним судом фактичних обставин справи, які мають значення для її правильного вирішення, ненадання належної оцінки зібраним у справі доказам, зокрема, документам, які підтверджують, що з березня 2014 року позивач виїхала на постійне місце проживання до Російської Федерації, касаційний суд відхиляє, оскільки така обставина сама по собі не підтверджує заявлені позовні вимоги, і мотиви відмови у задоволенні позову ОСОБА_1 та результати оцінки доказів суд апеляційної інстанції повно відобразив у судовому рішенні.

Інші наведені у касаційній скарзі доводи фактично зводяться до незгоди з висновками суду апеляційної інстанції стосовно установлених обставин справи та зводяться виключно до переоцінки доказів, їх належності та допустимості. Проте в силу вимог статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.

Таких порушень норм процесуального права, що призвели до неправильного вирішення справи, а також обставин, які є обов?язковими підставами для скасування судового рішення, касаційний суд не встановив.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов?язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов?язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання виконання судом обов?язку щодо надання обґрунтування, яке випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи. Оскаржуване судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.

За таких обставин суд касаційної інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для скасування постанови апеляційного суду, оскільки суд апеляційної інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права, що відповідно до статті 410 ЦПК України є підставою для залишення касаційної скарги без задоволення, а судового рішення без змін.

Щодо судових витрат

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400, 410 ЦПК України у редакції Закону від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII статтею 416 ЦПК України Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 , яка діє в інтересах ОСОБА_1 , залишити без задоволення.

Постанову Кропивницького апеляційного суду від 10 вересня 2019 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Судді: І. М. Фаловська В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко С. Ю. Мартєв В. А. Стрільчук