Постанова

від 21.03.2023 по справі 523/12339/20

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Номер провадження: 22-ц/813/3081/23

Справа № 523/12339/20

Головуючий у першій інстанції Дяченко В. Г.

Доповідач Драгомерецький М. М.

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

21.03.2023 року м. Одеса

Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді: Драгомерецького М.М.,

суддів: Громіка Р.Д., Сегеди С.М.,

при секретарі: Павлючук Ю.В.,

переглянув у судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою адвоката Дігуляра Василя Васильовича в інтересах ОСОБА_1 на рішення Суворовського районного суду м. Одеси від 20 квітня 2022 року по справі за позовом адвоката Дігуляра Василя Васильовича в інтересах ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору Одеська міська рада, Виконавчий комітет Одеської міської ради, Об`єднання співвласників багатоквартирного будинку «Романтик 25» про визнання права власності на будівельні матеріали, та за позовом третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги, щодо предмету спору ОСОБА_4 до ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , ОСОБА_5 , треті особи: Одеська міська рада, Виконавчий комітет Одеської міської ради, Об`єднання співвласників багатоквартирного будинку «Романтик 25», про визнання права власності на будівельні матеріали, -

в становив:

13 серпня 2020 року адвокат Дігуляр Василь Васильович в інтересах ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, Одеська міська рада, Виконавчий комітет Одеської міської ради, Об`єднання співвласників багатоквартирного будинку «Романтик 25» про визнання права власності на будівельні матеріали, з яких збудовано будинок та оздоблено квартиру під номером АДРЕСА_1 за Договором про взаємні добросусідські зобов`язання від 01.08.2007, мотивуючи тим, що 30 вересня 2006 року відповідач ОСОБА_2 придбала у власність будинковолодіння АДРЕСА_2 .

01 серпня 2007 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було укладено Договір про взаємні добросусідські зобов`язання, за умовами якого (п. 2), після завершення будівництва ОСОБА_1 передаються у власність дві однокімнатні квартири на першому поверсі будинку, загальною площею не менше ніж 50 кв.м та підвальне приміщення площею 130 кв.м.

Договором (п. 6) передбачено проведення будівельних робіт відповідачем ОСОБА_2 , та оформлення права власності на вказані об`єкти у встановленому порядку (п.7) кошти не сплачувались, оскільки вказані квартири та підвальне приміщення передаються згідно із п. 1 Договору за створення незручностей безкоштовно.

Фактично будівництво завершене, але відповідачі ОСОБА_2 та ОСОБА_3 від укладання акту приймання-передачі вказаних квартир та підвального приміщення ухиляються.

З рішення Суворовського районного суду м.Одеси від 20 листопада 2018 року (№523/17876/17) та технічного паспорту будинку АДРЕСА_2 позивачу відомо, щоквартира АДРЕСА_3 загальною площею 27,5 кв.м, та підвальне приміщення площею 166,2 кв.м. готові для введення в експлуатацію.

Також, по справі №523/17876/17 відповідачем є забудовник всього будинку, де містяться спірні приміщення ОСОБА_3 ..

Позивач фактично мешкає у спірних приміщеннях, сплачує комунальні платежі.

Іншими судовими рішеннями визначено, щобудинок АДРЕСА_2 , відповідає санітарно-технічним, протипожежним вимогам, та є придатним для подальшої експлуатації в якості жилого будинку для цілорічного проживання.

Ухвалою Суворовського районного суду м. Одеси від 28 липня 2021 року до участі у справі як третю особу, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмету спору, залучено ОСОБА_4 , який звернувся до суду із позовом про визнання права власності за ОСОБА_4 на будівельні матеріали, з яких збудовано будинок та оздоблено квартири АДРЕСА_4 та АДРЕСА_5 пропорційно сплаченим грошовим коштам за договорами взаємних зобов`язань, обґрунтовуючи позовні вимоги тим, що 29 серпня 2007 року між ним та ОСОБА_3 було укладено договір взаємних зобов`язань з оздоблення приміщень квартир по АДРЕСА_2 .

Відповідно до умов договору ОСОБА_4 доручає, а ОСОБА_3 приймає замовлення на виконання робіт з оздоблення приміщення квартир АДРЕСА_4 та АДРЕСА_5 .

Пунктом 6 Договору визначено загальну вартість квартири, що складає 66120 доларів США.

На думку ОСОБА_4 зазначений договір був інвестиційним для зведення будинків по АДРЕСА_2 , але укладався в іншій формі. Відповідачі взяли на себе обов`язок щодо виконання робіт із оздоблення приміщень, а саме проведення будівельних робіт зі зведення будинку по АДРЕСА_2 . ОСОБА_4 сплатив кошти що визначені договором, натомість відповідачі взятих на себе обов`язків не виконали та не передали у власність замовнику збудоване майно.

ОСОБА_4 дізнався, що спірне майно є предметом спору за договором про взаємні добросусідські зобов`язання між ОСОБА_1 та ОСОБА_6 від 01.08.2007 та посилався на той факт, що в договорі про взаємні добросусідські зобов`язання не вказані номери квартир, які мають бути в майбутньому передані ОСОБА_1 та за них не сплачувались грошові кошти, і навпаки, в договорі взаємних зобов`язань вказано номери квартир, та за будівництво яких було сплачені грошові кошти.

Представник ОСОБА_1 адвокат Дігуляр В.В., надав суду відзив на позов ОСОБА_4 , в якому зазначає, що за вказаним договором нібито у спірних квартирах АДРЕСА_4 та АДРЕСА_5 були проведені оздоблювальні роботи та ОСОБА_4 нібито передав ОСОБА_3 гроші у розмірі 33000 доларів США, однак доказів передачі коштів не надав, також не надано додаток до договору Акт огляду площі квартири (що передбачено п.28 договору). Надано меморіальні ордери за 2020 рік щодо сплати на «утримання будинку», платник ОСОБА_3 , але в них не зазначено за які саме квартири здійснювались платежі. Не зазначено площу вказаних квартир.

Позивач ОСОБА_1 вважає, що договір про взаємні зобов`язання від 29.08.2007, що укладено між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 є сфальсифікований та його створено приблизно у 2020 році з метою перешкоджанню ОСОБА_1 визнати право на будівельні матеріали у спірних квартирах.

ОСОБА_1 у відзиві на позов заявив про застосування наслідків спливу позовної давності, оскільки ОСОБА_4 дізнався про існування свого порушеного права 27 грудня 2021 року більш ніж 3 роки до дати звернення до суду.

Адвокат Бондаренко Олександр Миколайович в інтересах відповідача ОСОБА_3 надав суду відзив на позов ОСОБА_1 , в якому проти позовних вимог заперечує з підстав того, що договір про взаємні добросусідські зобов`язання не є договором про передачу грошових коштів для будівництва/оздоблення квартир. Обставини укладання договорів інвестування, що виникли в аналогічних правовідносинах між ОСОБА_3 , як забудовника та інвесторами будівництва інших квартир в будинку АДРЕСА_2 , встановлено рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 20 листопада 2018 року по справі №523/17876/17.

Також, у відзиві ОСОБА_3 визнає факт укладання з ОСОБА_4 договору про взаємні зобов`язання, відповідно до якого ОСОБА_3 приймає зобов`язання по виконанню робіт з оздоблення квартири в будинку АДРЕСА_2 . Повна вартість квартири з оздобленням визначена в сумі 66120 доларів США (п.6 договору), частина яких 33000 доларів США передано ОСОБА_4 відповідачу ОСОБА_3 в момент укладання договору. Інша частина коштів 33120 доларів США, передається після отримання документів на право власності на квартири АДРЕСА_4 та АДРЕСА_6 , строк закінчення оздоблювальних робіт квартири 4 квартал 2007 року. Позивач ОСОБА_1 не надав жодного доказу сплати грошових коштів, тому в нього відсутні правові підстави для звернення до суду з такими позовними вимогами.

В судове засідання 20 квітня 2022 року учасники справи не з`явились, жодних заяв та клопотань від них до суду не надійшло.

Рішенням Суворовського районного суду м. Одеси від 20 квітня 2022 року відмовлено в задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору Одеська міська рада, Виконавчий комітет Одеської міської ради, Об`єднання співвласників багатоквартирного будинку «Романтик 25» про визнання права власності на будівельні матеріали.

Позов третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги, щодо предмету спору ОСОБА_4 до ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , ОСОБА_5 , треті особи: Одеська міська рада, Виконавчий комітет Одеської міської ради, Об`єднання співвласників багатоквартирного будинку «Романтик 25», про визнання права власності на будівельні матеріали задоволено.

Суд визнав право власності на будівельні матеріали, з яких збудовано будинок та оздоблено квартири АДРЕСА_4 та АДРЕСА_5 пропорційно сплаченим грошовим коштам за договорами взаємних зобов`язань за ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_1 ( НОМЕР_1 ), паспорт НОМЕР_2 , виданий Центральним РВ УМВС в Миколаївській області 28.09.1996 року, який зареєстрований за адресою: АДРЕСА_7 .

В апеляційній скарзі адвокат Дігуляр Василь Васильович в інтересах позивача ОСОБА_1 просить рішення суду першої інстанції скасувати й ухвалити нове рішення, яким позов ОСОБА_1 задовольнити в повному обсязі, посилаючись на порушення судом норм процесуального та матеріального права.

Справи розглядаються без участі учасників провадження за наявності повідомлення про дату, час та місце розгляду справи та за відсутності заяви (заяв) про відкладення розгляду справи.

Відповідно до ч. 1 ст. 372 ЦПК України суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано судом поважними.

21 березня 2023 року від адвоката Чербаджі Чебан Н.М., що діє в інтересах ОСОБА_4 надійшло клопотання про розгляд справи за їх відсутності.

Також 21 березня 2023 року на електронну адресу суду надійшло клопотання адвоката Дігуляра В.В., що діє в інтересах ОСОБА_1 про відкладення розгляду справи у зв`язку із його поганим самопочуттям.

Частинами 1-4 ст. 12 ЦПК України встановлено, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом.Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Частиною 3 ст. 13 ЦПК України встановлено, що учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Учасники справи мають права, встановлені ст. ст. 43, 49 ЦПК України, в тому числі,ознайомлюватися з матеріалами справи, робити з них витяги, копії, одержувати копії судових рішень;подавати докази; брати участь у судових засіданнях, якщо інше не визначено законом; брати участь у дослідженні доказів; ставити питання іншим учасникам справи, а також свідкам, експертам, спеціалістам;подавати заяви та клопотання, надавати пояснення суду, наводити свої доводи, міркування щодо питань, які виникають під час судового розгляду, і заперечення проти заяв, клопотань, доводів і міркувань інших осіб;ознайомлюватися з протоколом судового засідання, записом фіксування судового засідання технічними засобами, робити з них копії, подавати письмові зауваження з приводу їх неправильності чи неповноти;оскаржувати судові рішення у визначених законом випадках;користуватися іншими визначеними законом процесуальними правами.

Сторони про розгляд справи сповіщались неодноразово належним чином та завчасно.

При цьому, явка сторін не визнавалась апеляційним судом обов`язковою.

Якщо учасники судового процесу не з`явилися в судове засідання, а суд вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, не відкладаючи розгляду справи, він може вирішити спір по суті. Основною умовою відкладення розгляду справи є не відсутність у судовому засіданні сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 01 жовтня 2020 року у справі №361/8331/18.

Виходячи з вищевказаного, враховуючи строки розгляду справи, баланс інтересів сторін, освідомленість її учасників про розгляд справи, достатньої наявності у справі матеріалів для її розгляду, колегія суддів вважає можливим розглянути справу за відсутності її учасників.

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши матеріали справи та перевіривши доводи, наведені у апеляційній скарзі, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, оскільки рішення суду першої інстанції постановлено з дотриманням норм процесуального та матеріального права.

У частинах 1 та 2 статті 367 ЦПК України зазначено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Статтею 5 ЦПК України передбачено, що,здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

У статті 11 ЦПК України зазначено, що суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов`язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.

За загальними правилами статей 15, 16 Цивільного кодексу України (далі ЦК України) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу має право звернутися до суду, який може захистити цивільне право або інтерес в один із способів, визначених частиною першою статті 16 ЦК України, або іншим способом, що встановлений договором або законом.

Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна (стаття 317 ЦК України).

Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 ЦК України).

За змістом статті 11 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема договори та інші правочини, інші юридичні факти.

До речей як складової поняття майна, зокрема нерухомих, відповідно до положеньстатті 181 ЦК Україниналежать земельні ділянки, а також об`єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення.

Права та інші речові права на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації (частина першастатті 182 ЦК України).

Відповідно достатті 331 ЦК Україниправо власності на нову річ, яка виготовлена (створена) особою, набувається нею, якщо інше не встановлено договором або законом. Особа, яка виготовила (створила) річ зі своїх матеріалів на підставі договору, є власником цієї речі. Право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації. До завершення будівництва (створення майна) особа вважається власником матеріалів, обладнання тощо, які були використані в процесі цього будівництва (створення майна).

Згідно зі статтею 328 ЦК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Судом першої інстанції встановлено, що 30 вересня 2006 року ОСОБА_2 придбала будинковолодіння АДРЕСА_2 (т.1, а.с. 8,).

01 серпня 2007 року між ОСОБА_2 , ОСОБА_5 та ОСОБА_1 укладено договір про взаємні добросусідські зобов`язання (т.1, а.с. 9,), яким для збереження добросусідських відносин між власниками суміжних земельних ділянок АДРЕСА_8 та АДРЕСА_2 , за скоєння незручностей під час будівництва чотирьохповерхового будинку, в порядку компенсації ОСОБА_2 надає ОСОБА_1 дві однокімнатні квартири на першому поверсі, розташовані в будинку що будується зі сторони земельної ділянки ОСОБА_1 , загальною площею не менше 50 кв.м і підвальне приміщення 130 кв.м (п. 2, п. 3.2 договору).Квартири передаються безкоштовно (п. 3 договору).

ОСОБА_1 зобов`язується не перешкоджати в будівництві житлового чотирьох поверхового будинку, підтримувати необхідні заходи для забезпечення ефективності в розвитку добросусідських відносин (п. 4 договору).

Додатком №1 до вказаного договору визначено перелік робіт які за окрему оплату виконує ОСОБА_2 та ОСОБА_5 електрифікація та газифікація спірних квартир, підключення їх до комунальних мереж, електрифікація та водозабезпечення підвального приміщення, зміна конструкції забору (т.1, а.с. 11).

29 серпня 2007 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 укладено договір про взаємні зобов`язання, відповідно до якого ОСОБА_3 приймає зобов`язання по виконанню робіт з оздоблення квартири в АДРЕСА_9 (т.2, а.с.30,).

Повна вартість квартири з оздобленням визначена в сумі 66120 доларів США (п. 6 договору), частина яких 33000 доларів США передана в момент укладання договору, що визнано відповідачем ОСОБА_3 .. Інша частина коштів 33120 доларів США, передається після отримання документів на право власності на квартири АДРЕСА_4 та АДРЕСА_6 , докази про що не надано. Строк закінчення оздоблювальних робіт квартири 4 квартал 2007 року.

Відповідно до технічного паспорту від 01.02.2019, на будинок АДРЕСА_2 , в будинку наявні квартири АДРЕСА_4 ,загальною площею 27,0 кв.мта №2 загальною площею 27,5 кв.м і підвальне приміщення площею 166,2 кв.м (т.1, а.с. 55).

Рішеннями Апеляційного суду Одеської області від 12 січня 2016 року по справі №22-ц/785/805/16, та Суворовського районного суду м. Одеси від 20 листопада 2018 року по справі №523/17876/17 не встановлено обставини здачі в експлуатацію будинку АДРЕСА_2 і доказів цього сторонами на час винесення рішення суду не надано, і навпаки, встановлено обставину відсутності у забудовника будь-якого дозволу на будівництво чотирьох поверхового будинку.

Отже, предметом позовів визначено право власності на одні і ті ж самі будівельні матеріали, однак з різних підстав.

Щодо позовних вимог ОСОБА_1 до відповідача ОСОБА_3 та ОСОБА_4 до відповідачів ОСОБА_2 та ОСОБА_5 :

Позивачем і відповідачем можуть бути, зокрема, фізичні і юридичні особи, а також держава (частина другастатті 48 ЦПК України). Тобто, визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи (правовий висновок Великої Палати Верховного Суду у постанові від 17 квітня 2018 року у справі №523/9076/16-ц).

Відповідач це особа, яка, на думку позивача, або відповідного правоуповноваженого суб`єкта, порушила, не визнала чи оспорила суб`єктивні права, свободи чи інтереси позивача. Відповідач притягається до справи у зв`язку із позовною вимогою, яка пред`являється до нього.

Найчастіше під неналежними відповідачами розуміють таких відповідачів, щодо яких судом під час розгляду справи встановлено, що вони не є зобов`язаними за вимогою особами.

Судом не встановлено з наявних доказів, наданих позивачем ОСОБА_1 , зобов`язання ОСОБА_3 відповідати за вимогою позивача, а тому ОСОБА_3 є неналежним відповідачем за вказаним позовом.

Судом також не встановлено з наявних доказів, наданих третьою особою що заявила самостійні вимоги ОСОБА_4 зобов`язання ОСОБА_2 та ОСОБА_5 , відповідати за вимогою позивача, а тому ОСОБА_2 та ОСОБА_5 є неналежними відповідачами за вказаним позовом.

Щодо позовних вимог ОСОБА_1 до відповідача ОСОБА_2 :

Правовідносини між зазначеними учасниками справи виникли з правочину, предметом якого є дії сторін правочину щодо нерухомого майна двох однокімнатних квартир та підвального приміщення. Наразі зазначене майно ще не створено. Доказів щодо зобов`язання ОСОБА_2 відповідати перед позивачем ОСОБА_1 щодо предмету позову права власності на будівельні матеріали, суду не надано, а тому позовні вимоги до ОСОБА_2 є передчасними, необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню.

Щодо позовних вимог ОСОБА_4 до ОСОБА_3 :

Правовідносини між зазначеними учасниками справи виникли з правочину, предметом якого є дії щодо зобов`язання сторін правочину на будівництво/оздоблення квартир АДРЕСА_4 та АДРЕСА_6 і сплати коштів за виконану роботу та будівельні матеріали.

Третя особа у позові та відповідач ОСОБА_3 у відзиві і в поясненнях наданихв судовому засіданні визнали обставину, що договір від 29.08.2007 про взаємні зобов`язання є інвестиційним договором та виконувався обома сторонами. Також, відповідач ОСОБА_3 не надав заперечень щодо позову ОСОБА_4 фактично визнавши його вимоги.

Законодавством інвестиційний договір не передбачений, тому він належить до так званих непойменованих договорів. Їх прямо не закріплено вЦивільному кодексі України, однак їх укладення обумовленест.6 ЦК України, що дає право сторонам укласти договір, який не передбачений, але відповідає загальним основам цивільного законодавства.

Відповідно до вимог статей328та329 ЦК Україниправо власності набувається на підставах, що не заборонені законом.

За змістом зазначених норм матеріального права до прийняття новоствореного нерухомого майна до експлуатації та його державної реєстрації право власності на це новостворене нерухоме майно як об`єкт цивільного обороту не виникає, у такому випадку особа є власником лише матеріалів, обладнання, які були використані в процесі цього будівництва (створення майна).

Враховуючи вищенаведене, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що позовні вимоги ОСОБА_4 до ОСОБА_3 є обґрунтованими та підлягають задоволенню.

Щодо заяви ОСОБА_1 про застосування наслідків спливу позовної давності до позовних вимог ОСОБА_4 ..

Відповідно до ч.3 ст.267 ЦК України, позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.

ОСОБА_1 не є стороною у спорі за позовом ОСОБА_4 , а від ОСОБА_3 зазначеної заяви не надходило, тому суд відхилив заяву ОСОБА_1 про застосування наслідків спливу позовної давності.

Посилання адвоката Дігуляра Василя Васильовича в інтересах позивача ОСОБА_1 в апеляційній скарзі на те, що рішення суду першої інстанції є незаконним та необґрунтованим, оскільки судом безпідставно не враховано, що позивачем доведено в судовому засіданні належним, що він виконав роботи по оздоблюванню спірної квартири АДРЕСА_4 , яка не прийнята в експлуатацію, тому він маж право на будівельні матеріали, з яких збудований будинок та квартири АДРЕСА_4 , не приймаються до уваги за таких підстав.

Згідно із частинами 1-4 статті 10 ЦПК України, суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно доКонституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановленіКонституцієюта законами України. Суд застосовує при розгляді справКонвенцію про захист прав людини і основоположних свобод1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Відповідно до статті 8 Конституції Українив Україні визнається і діє принцип верховенства права.Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

Необхідність визнання обов`язковості практики Європейського Суду з прав людини, що законодавчо ґрунтується на нормах пункту першого Закону України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів №2,4,7 та 11 до Конвенції від 17 липня 1997 року», згідно якого Україна повністю визнає на своїй території дію статті 46 Конвенції щодо визнання обов`язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосується тлумачення і застосування Конвенції, а також статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року №3477-IV, у якій зазначено, що суди застосовують Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Так, вирішуючи питання стосовно застосування частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, суд бере до уваги, що в рішенні Європейського суду з прав людини по справі «Чуйкіна проти України» від 13 січня 2011 року (остаточне 13 квітня 2011 року) за заявою №28924/04 у параграфі 50 зазначено, наступне «…суд нагадує, щопроцесуальні гарантії, викладені устатті 6 Конвенції, забезпечують кожному право звертатися досуду зпозовом щодо своїх цивільних прав таобов`язків. Таким чином стаття 6 Конвенції втілює «право насуд», вякому право надоступ досуду, тобто право ініціювати всудах провадження зцивільних питань становить один зйого аспектів (див. рішення від 21 лютого 1975 року усправі «Голдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. theUnitedKingdom), пп.2836, Series A№18). Крім того, порушення судового провадження саме пособі незадовольняє усіх вимог пункту 1 статті 6 Конвенції. Ціль Конвенції гарантувати права, якіє практичними та ефективними, а нетеоретичними абоілюзорними. Право надоступ досуду включає всебе нелише право ініціювати провадження, а й право отримати «вирішення» спору судом. Воно було білюзорним, якби національна правова система Договірної держави дозволяла особі подати досуду цивільний позов без гарантії того, щосправу буде вирішено остаточним рішенням всудовому провадженні. Для пункту 1 статті 6 Конвенції було бнеможливо детально описувати процесуальні гарантії, якінадаються сторонам усудовому процесі провадженні, яке єсправедливим, публічним ташвидким, негарантувавши сторонам того, щоїхні цивільні спори будуть остаточно вирішені (див. рішення усправах «Мултіплекс проти Хорватії» (Multiplex v. Croatia), заява №58112/00, п.45, від 10 липня 2003 року, та«Кутіч проти Хорватії» (Kutic v. Croatia), заява №48778/99, п.25, ECHR 2002-II).

У пункті 23 Рішення Європейського суду з прав людини від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України» (заява №63566/00 від 25 жовтня 2000 року, «Суд нагадує, що п. 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (див. «РуїзТорія проти Іспанії» (RuizToriya v. Spaine), рішення від 09.12.94, Серія A, N 303-A, параграф 29).

Аналогічний висновок, висловлений Європейським судом з прав людини у п. 18 Рішення від 07 жовтня 2010 року (остаточне 21.02.2011) у справі «Богатова проти України» (заява №5232/04 від 27 січня 2004 року).

Більш детальніше щодо застосування складової частини принципу справедливого судочинства обґрунтованості судового рішення Європейський суд з прав людини висловився у п. 58 Рішення від 10 лютого 2010 року (остаточне 10.05.2011р.) у справі «Серявін та інш. проти України» (заява №4904/04 від 23 грудня 2003 року), а саме «Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії» (Hirvisaari v. Finland), N 49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).

Частиною 1 статті 2 ЦПК України визначено, що завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Частинами 1 та 2 статті 13 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом.

За змістом статей 12 та 81 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

У статті 76 ЦПК України зазначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Статтями 77-80 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування. Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Як зазначено у частині 1 статті 95 ЦПК України, письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.

Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України). Дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними, тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Сутність добросовісності передбачає вірність зобов`язанням, повагу до прав інших суб`єктів, обов`язок до співставлення власних та чужих інтересів, унеможливлення заподіяння шкоди третім особам.

Згідно із частиною третьою статті 13 ЦК України не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Верховний суд у постанові від 02 жовтня 2019 року у справі №522/16724/16 (провадження №61-28810св18) зробив наступний правовий висновок: «обґрунтування наявності обставин повинні здійснюватися за допомогою належних, допустимих і достовірних доказів, а не припущень, що й буде відповідати встановленомустаттею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року принципу справедливості розгляду справи судом.

Сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, знає і може навести докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про них. В іншому випадку, за умови недоведеності тих чи інших обставин, суд вправі винести рішення у справі на користь протилежної сторони. Таким чином, доказування є юридичним обов`язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі.

За своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і відповідно правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та,що необхідно особливо підкреслити, із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.

Отже, тягар доведення обґрунтованості вимог пред`явленого позову за загальним правилом покладається на позивача, а доведення заперечень щодо позовних вимог покладається на відповідача».

Колегія суддів вважає, що позивачем ОСОБА_1 не доведено належним чином обґрунтованість підстав позову, а саме, наявність правих підстав для визнання за ним права власності на будівельні матеріали, з яких збудовано будинок та квартиру АДРЕСА_9 за договором про взаємні добросусідські зобов`язання від 01 серпня 2007 року.

Так,у постановівід 30 січня2013 року №6-168цс12 Верховний Суд Українивизначив майнове право як «право очікування», яке є складовою частиною майна як об`єкта цивільних прав. Майнове право це обмежене речове право, за яким власник цього права наділений деякими, але не всіма правами власника майна, і яке свідчить про правомочність його власника отримати право власності на нерухоме майно або інше речове право на певне майно в майбутньому. Вказане свідчить про те, що громадяни мають бути впевненими у своїх законних очікуваннях, а також у тому, що набуте ними на законних підставах право, його зміст та обсяг буде ними реалізовано».

У пунктах 89-95 постанови від 18 грудня 2019 року у справі №522/1029/18 (провадження №14-270цс19) Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, що «Згідно з нормами ЦК України до первинного способу набуття права власності, зокрема, належить набуття права власності на новостворену річ (в тому числі, на об`єкт незавершеного будівництва), на яку раніше не було і не могло бути встановлене нічиє право власності (ст. 331 ЦК України).

Таким чином, підставою первинного способу набуття права власності є правопороджуючі юридичні факти, а для похідного - правовідносини, які виникли на підставі відповідних юридичних фактів.

Положеннями ч. 2 ст. 328 ЦК України встановлюється презумпція правомірності набуття права власності, котра означає, що право власності на конкретне майно вважається набутим правомірно, якщо інше не встановлено в судовому порядку або незаконність набуття права власності прямо не випливає із закону. Таким чином, факт неправомірності набуття права власності, якщо це не випливає із закону, підлягає доказуванню, а правомірність набуття права власності включає в себе законність і добросовісність такого набуття.

Право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передання майна, якщо інше не встановлено договором або законом. Переданням майна вважається вручення його набувачеві, зокрема, на об`єкти нерухомості, права на які підлягають державній реєстрації.

Право власності у набувача за договором відповідно до ч. 4 ст. 334 ЦК України виникає з дня державної реєстрації (ст. 182 ЦК України), а не в момент фактичного передання майна або в будь-який інший момент, визначений угодою сторін.

Для набуття набувачем права власності на майно передбачена наявність таких складових: укладення договору (в передбачених статтями 208, 209 ЦК України випадках нотаріальне посвідчення або письмова форма); виконання договору та у визначених законом випадках державна реєстрація.

При цьому сторони договору вправі встановити додаткові (відкладальні або скасувальні) умови, а при переході права власності на рухомі речі самостійно визначати момент переходу права власності».

Колегія суддів вважає, що у даному випадку згідно із вказаними положенням процесуального законодавства при зверненні до суду з вимогами про визнання права власності на будівельні матеріали, які були використані при будівництві спірної будівлі необхідно було довести які конкретно будівельні матеріали, обладнання та інше майно були використані забудовником в процесі будівництва (тобто перелічити та поіменувати їх у позовній заяві), джерело та час їх придбання, хто і коли проводив будівництво).

За законом обсяг та вартість будівельних робіт підтверджується кошторисом, актом прийому-передачі робіт, товарними чеками, касовими чеками, квитанціями тощо.

Проте, в матеріалах справи відсутні будь-які належні докази на підтвердження того, що позивач ОСОБА_1 своїми силами та грошовими коштами збудував квартиру АДРЕСА_9 .

За таких обставин, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відсутність правих підстав для визнання за ОСОБА_1 права власності на будівельні матеріали, з яких збудовано будинок та оздоблено квартиру АДРЕСА_9 .

Посилання позивача ОСОБА_1 на те, що свідки ОСОБА_5 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_4 підтвердять підстави позови, не можуть бути прийняті до уваги, оскільки обставини виконання обов`язків по будівництву спірної квартири та набуття права на будівельні матеріали мають бути підтверджені лише письмовими доказами.

Не може бути підставою для скасування судового рішення й не призначеннясудової технічної експертизи давності документа договору про взаємні зобов`язання від 29 серпня 2007 року, оскільки позивачем ОСОБА_1 вимоги щодо визнання вказаного правочину недійсним або нікчемним за приведених правових підстав у розглядуваній справі не заявлялись та судом не вирішувались.

За своєю юридичною природою позов це матеріально-правова вимога до суду заінтересованої особи (позивача) про здійснення правосуддя в цивільній справі на захист прав, свобод чи інтересів, порушених чи оспорюваних іншого особою (відповідачем).

Відповідно до частини 1 статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Захист цивільних прав це застосування цивільно-правових засобів з метою забезпечення цивільних прав.

Стаття 15 ЦК України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Відтак зазначена норма визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорене право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язано з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспоренні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликане поведінкою іншої особи.

Таким чином, підставою длязвернення особиза захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту є порушення, невизнання абооспорення відповідного права.

З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів. А також у разі звернення до суду органів і осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або держави та суспільні інтереси.

У абзаці 2 п. 11 постанови № 14 Пленуму «Про судове рішення у цивільній справі» від 18 грудня 2009 року Верховний Суд України роз`яснив, що, оскільки правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів та осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси (частини перша та друга статті 3 ЦПК), то суд повинен встановити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, а якщо були, то вказати, чи є залучений у справі відповідач відповідальним за це.

Таким чином, суд повинен встановити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи та інтереси цих осіб, і залежно від встановленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

Встановлено, що позивачем ОСОБА_1 не надано суду належних та допустимих доказів на підтвердження, що відповідачем ОСОБА_3 порушено його право власності на будівельні матеріали, з яких оздоблений будинок та спірна квартира АДРЕСА_4 .

Виходячи з висновків Європейського суду з прав людини, викладених у рішенні у справі «Бочаров проти України» від 17 березня 2011 року (остаточне 17 червня 2011 року), в пункті 45 якого зазначено, що «суд при оцінці доказів керується критерієм «поза розумним сумнівом» (див. рішення від 18 січня 1978 року у справі «Ірландія проти Сполученого королівства»). Проте таке доведення може впливати зі співіснування достатньо вагомих, чітких і узгоджених між особою висновків або подібних неспростовних презумпцій щодо фактів (див. рішення у справі «Салман проти Туреччини»)

Аналізуючи зазначені норми процесуального та матеріального права, роз`яснення Верховного Суду України, правові висновки Великої Палати та Верховного Суду, застосовуючи Європейську конвенцію з прав людини та практику Європейського суду з прав людини, з`ясовуючи вказані обставини справи, що колегія суддів вважає, що позивачем ОСОБА_1 не доведено належним чином те, що він у встановленому законом порядку набув права власності на будівельні матеріали, з яких збудовано будинок та оздоблено квартири АДРЕСА_4 та АДРЕСА_5 .У даному випадку відмова у задоволенні позову позивача ОСОБА_1 не призведе до порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції з прав людини та основоположних свобод, оскільки в такому випадку таке втручання не порушить справедливого балансу інтересів. Тому у відповідності до статей 15, 16 ЦК України право позивача не підлягає захисту судом.

Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом України у постанові від 03 вересня 2014 року у справі №6-84цс14.

Отже, суд першої інстанції всебічно, повно та об`єктивно з`ясував обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, дослідив в судовому засіданні усі докази, які є у справі, з урахуванням їх переконливості, належності і допустимості, напредмет пропорційності співвідношення між застосованими засобами і поставленою метоюу контексті конституційного принципу верховенства права та права на справедливий розгляд, та керуючись критерієм «поза розумним сумнівом», дав їм правильну оцінку та обґрунтовано виходив з того, що є законні підстави длявідмови у задоволенні позову ОСОБА_1 ..

Інших правових доводів апеляційна скарга не містить.

У п. 54 Рішення у справі Трофимчук проти України (заява №4241/03) від 28.10.2010, остаточне 28 січня 2011 року, Європейський суд з прав людини зазначив, що, «беручи до уваги свої висновки за статтею 11Конвенції(див. вищепункти 42-45), Суд не бачить жодних ознак несправедливості або свавільності у відмові судів детально розглянути доводи заявниці про переслідування її роботодавцем, оскільки суди чітко зазначили, що ці доводи були повністю необґрунтованими. У зв`язку з цим Суд повторює, що, хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід (див. рішення у справі «Ґарсія Руіз проти Іспанії» (GarciaRuiz v. Spain), заява №30544/96, п. 26, ECHR 1999-1)».

Таким чином, наведені в апеляційній скарзі доводи не спростовують висновків суду і не містять підстав для висновків про порушення або неправильне застосування судом норм права, які привели до неправильного вирішення справи.

Тому, законних підстав для скасування рішення суду першої інстанції й ухвалення нового рішення про задоволення позову ОСОБА_1 в повному обсязі та відмову у задоволенні позову третьої особи ОСОБА_4 немає.

Керуючись ст. ст. 367, 368, п. 1 ч. 1 ст. 374, ст. 375, ст. ст. 381-384 ЦПК України, Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати у цивільних справах, -

п остановив:

Апеляційну скаргу адвоката Дігуляра Василя Васильовича в інтересах ОСОБА_1 залишити без задоволення, рішення Суворовського районногосудум. Одеси від20 квітня 2022 року залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, однак може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення до суду касаційної інстанції.

Повний текст судового рішення складено: 31 березня 2023 року.

Судді Одеського апеляційного суду: М.М. Драгомерецький

Р.Д. Громік

С.М.Сегеда