Рішення

від 01.03.2023 по справі 758/8314/18

ПОДІЛЬСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД МІСТА КИЄВА

Справа № 758/8314/18

Категорія 23

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

01 березня 2023 року м. Київ

Подільський районний суд міста Києва

в складі головуючого судді Ковбасюк О.О.,

за участю:

секретаря судового засідання Довгалюк О.В.,

представника позивача Павленка С.В. ,

представника відповідача ОСОБА_1,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за позовом Житлово-будівельного кооперативу «Авіатор-14» до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за житлово-комунальні послуги, -

В С Т А Н О В И В :

25.06.2018 ЖБК «Авіатор-14» звернувся до Подільського районного суду міста Києва з позовом до ОСОБА_2 , зазначивши, що остання проживає за адресою АДРЕСА_1 . Будинок, у якому проживає відповідач, перебуває на обслуговуванні ЖБК «Авіатор-14», яким надаються послуги з утримання будинку та прибудинкової території та у сприянні мешканцям будинку в отриманні житлово-комунальних послуг, у зв`язку з чим позивачем із мешканцями будинку, у тому числі й з відповідачем, були укладені договори на відпуск енергії в гарячій воді, на послуги водопостачання та водовідведення, технічне обслуговування та ремонт ліфтів та диспетчерських систем, про надання послуг по вивезенню твердих побутових відходів, комплексу проти епідеміологічних заходів (дератизація, дезінфекція тощо). Так, на підставі укладених договорів позивач сплачує підприємствам та організаціям вартість наданих послуг за рахунок коштів, які надходять від власників житлових приміщень. Позивач добросовісно виконує взяті на себе зобов`язання, забезпечуючи своєчасне та в повному обсязі надання житлово-комунальних послуг мешканцям будинку, у тому числі відповідачу ОСОБА_2 . Однак відповідач не виконує взяті на себе зобов`язання щодо оплати наданих послуг та сплачує їх не в повному обсязі, у зв`язку з чим у неї утворилась заборгованість перед позивачем за період з 01.11.2009 по 01.04.2018 в сумі 68 323,28 грн. На вказану суму основного боргу позивачем, у відповідності до ст. 625 ЦК України, нараховано також 3% річних, що склало 13 563,23 грн., та інфляційні втрати у розмірі 54 873,35 грн. Таким чином, загальний розмір заборгованості відповідача перед позивачем становить 136 759,86 грн. Позивачем 03.02.2017 та 04.05.2018 на адресу відповідача направлялися письмові претензії з вимогами оплати заборгованості, однак такі його вимоги не виконані. З огляду на наведене, позивач просив стягнути з відповідача на його користь вказаний розмірі заборгованості, а також понесені ним витрати по сплаті судового збору у розмірі 1762,00 грн.

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 25.06.2018 справу було передано у провадження судді Васильченка О.В.

Ухвалою судді від 06.12.2018 позовну заяву прийнято до розгляду, відкрито провадження у справі та призначено справу до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження з викликом сторін.

20.05.2019 представником відповідача подано до суду заяву про застосування строку позовної давності, у якій зазначено, що вимоги позивача за період з 01.11.2009 по 30.04.2018 є неправомірними та поданими поза межами строку позовної давності, визначеного ст. 257 ЦК України.

09.12.2019 представником відповідача подано до суду контррозрахунок позовних вимог щодо розміру заборгованості відповідача ОСОБА_2 станом на 01.04.2018.

20.11.2020 від позивача надійшли письмові заперечення на заяву про застосування строку позовної давності, у яких представник позивача вказує на безпідставність та необґрунтованість вказаної заяви, посилаючись на те, що оскільки відповідачем вчинялися дії, які свідчили про визнання ним заборгованості, а саме здійснювалася часткова оплата наявної у неї заборгованості, то відбулося переривання строку позовної давності. Зокрема, відповідачем було сплачено: у липні 2011 року - 100,00 грн.; у серпні 2011 року - 50,00 грн.; у жовтні 2011 року - 100,00 грн.; у січні 2012 року - 150,00 грн.; у грудні 2014 року - 0,42 грн.; у червні 2016 року - 8000,00 грн.; у липні 2016 року - 173,49 грн.; у лютому 2017 року - 520,47 грн. та 346,98 грн.; у травні 2017 року - 284,17 грн.; у червні 2017 року - 284,17 грн.; у серпні 2017 року - 248,17 грн.; у вересні 2017 року - 284,17 грн. При цьому представник позивача звертає увагу на те, що вказані обставини не оспорюються відповідачкою, оскільки із наданого нею контррозрахунку заборгованості за період з червня 2016 року по вересень 2017 року вбачається, що такі оплати останньою також були враховані при складенні такого розрахунку. З огляду на наведене, представник позивача вважає, що перебіг строку позовної давності розпочався заново з грудня 2014 року та мав би закінчитися в листопаді 2017 року. Однак, оскільки в червні 2016 року відповідачем були вчинені дії, якими було визнано наявність заборгованості за сплати житлово-комунальних послуг, а саме здійснено оплату у розмірі 8000,00 грн., з червня 2016 року перебіг строку позовної давності розпочався спочатку, у зв`язку з чим станом на 01.04.2018 вона не сплила. Враховуючи наведене, представник позивача просив задовольнити позовні вимоги у повному обсязі.

20.11.2020 представником позивача подано до суду заяву про стягнення з відповідача 7000,00 грн. понесених позивачем витрат на професійну правничу допомогу.

Відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 21.04.2021 справу було передано у провадження судді Ковбасюк О.О.

Ухвалою судді від 26.04.2021 справу прийнято до провадження та призначено до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження з повідомленням (викликом) сторін.

18.10.2021 до суду надійшла заява представника позивача про відшкодування витрат на професійну правничу допомогу.

08.03.2023 до суду надійшла заява відповідача ОСОБА_2 , у якій вона просить стягнути з позивача на її користь судові витрати у вигляді витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 15000,00 грн. авансу за представництво її інтересів у суді та 10% (кінцевої винагороди) від суми, що зменшено за результатами розгляду справи.

В судове засідання учасники справи не з`явилися, подали заяви про розгляд справи за їх відсутності.

З огляду на наведене, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалося у відповідності до ч.2 ст. 247 ЦПК України.

Дослідивши матеріали справи, всебічно, повно та об`єктивно з`ясувавши всі фактичні обставини справи, що мають істотне значення для правильного вирішення справи по суті та на яких ґрунтуються вимоги та заперечення сторін, оцінивши докази на предмет належності, достовірності та допустимості у їх сукупності, суд вважає, що позовні вимоги не підлягають задоволенню, виходячи з наступного.

Судом встановлено, що відповідач ОСОБА_2 зареєстрована та фактично проживає за адресою АДРЕСА_1 .

Вказаний будинок обслуговує ЖБК «Авіатор-14», який надає послуги з утримання будинку та прибудинкової території, нараховує та збирає квартирну плату з мешканців на обслуговуючій території й збір з власників квартир за відшкодування експлуатаційних втрат утримання будинку та прибудинкової території.

Відповідач користується та отримує надані їй відповідачем послуги, а тому згідно зі статтями 156, 162 ЖК України зобов`язана не тільки брати участь у витратах по утриманню квартири і прибудинкової території, а й своєчасно і в повному обсязі вносити плату за отримані комунальні послуги.

Вказані обставини визнаються сторонами, а тому не підлягають доказуванню відповідно до ч.1 ст. 82 ЦПК України.

Правовідносини, що виникли між сторонами, врегульовані положеннями ЦК України, ЖК України, Закону України «Про житлово-комунальні послуги».

Так, Законом України «Про житлово-комунальні послуги» визначено основні засади організаційних, господарських відносин, що виникають у сфері надання та споживання житлово-комунальних послуг між їхніми виробниками, виконавцями і споживачами, а також їхні права та обов`язки.

Відповідно до ст. 19 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» учасниками відносин у сфері житлово-комунальних послуг є: власник, споживач, виконавець, виробник. Виробник послуг може бути їх виконавцем. Особливими учасниками відносин у сфері житлово-комунальних послуг є балансоутримувач та управитель, які залежно від цивільно-правових угод можуть бути споживачем, виконавцем або виробником.

Відповідно до ст. 179 ЖК України користування будинками (квартирами) державного і громадського житлового фонду, фонду житлово-будівельних кооперативів, а також приватного житлового фонду та їх утримання здійснюється з обов`язковим додержанням вимог Правил користування приміщеннями жилих будинків і прибудинковими територіями, які затверджуються Кабінетом Міністрів України.

Згідно з п.7 «Правил користування приміщеннями житлових будинків», затверджених постановою Кабінету Міністрів України №45 від 24.01.2006 «Про внесення змін до постанови Кабміну від 08.10.1992 №572», власник та наймач квартири зобов`язаний оплачувати надані житлово-комунальні послуги у строки, встановлені договором або законом.

Законом України «Про житлово-комунальні послуги» врегульовані права та обов`язки споживача та виконавця житлово-комунальних послуг, якими є власник, споживач, виконавець та виробник, серед яких обов`язком виконавця є надання послуг вчасно та відповідної якості, згідно із законодавством та умовами договору, а також підготовка та укладання із споживачем договору про надання житлово-комунальних послуг з визначенням відповідальності за недотримання умов його виконання, згідно з типовим договором. Правом споживача є одержання вчасно та відповідної якості житлово-комунальних послуг згідно із законодавством та умовами договору на надання житлово-комунальних послуг, а його обов`язком - оплатити житлово-комунальні послуги у строки, встановлені договором або законом.

Згідно із ст. 20 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» споживачі зобов`язані оплачувати житлово-комунальні послуги у строки, встановлені договором або законом.

Відповідно до частини першої ст. 526 Цивільного кодексу України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а у відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту та інших вимог, що звичайно ставляться.

Згідно зі ст. 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Відповідно до ч. 1 ст. 612 ЦК України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Як встановлено судом, предметом спору у даній справі є стягнення з відповідача на користь позивача заборгованості за надані позивачем послуги за період з 01.11.2009 по 01.04.2018 в сумі 68 323,28 грн., а також нарахованих позивачем у відповідності ст. 625 ЦК України 3% річних від вказаної суми заборгованості, що становить 13 563,23 грн., та інфляційних втрат у розмірі 54 873,35 грн.

Розмір заборгованості, пред`явленої до стягнення з відповідача, відображений у письмовому розрахунку, складному представником позивача.

Разом із цим, стороною відповідача надано до суду свій контррозрахунок розміру заборгованості.

Зі змісту таких розрахунків вбачається, що обидві сторони при їх складенні врахували часткові оплати, які були проведені відповідачем, зокрема: у червні 2016 року - 8000,00 грн.; у липні 2016 року - 173,49 грн.; у лютому 2017 року - 520,47 грн.; у березні 2017 року - 346,98 грн.; у травні 2017 року - 284,17 грн.; у червні 2017 року - 284,17 грн.; у серпні 2017 року - 248,17 грн.; у вересні 2017 року - 284,17 грн.

Цю ж обставину підтвердили представники сторін в ході судового розгляду.

Разом із цим, ні позивачем, ні відповідачем не надано до суду належних доказів, на підставі яких суд зміг би достовірно встановити, яким саме чином та в якому порядку вказані суми заборгованості зараховувалися позивачем, зокрема, чи такі грошові кошти зараховувалися в рахунок погашення уже існуючого боргу відповідача, чи вони зараховувалися в рахунок оплати нарахованих послуг за попередній місяць чи за будь який інший період.

При цьому суд враховує, що належними доказами, які підтверджують наявність заборгованості та її розмір, є первинні документи, оформлені відповідно до статті 9 Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність».

Згідно із зазначеною нормою закону підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи. Первинні та зведені облікові документи можуть бути складені у паперовій або в електронній формі.

Відповідно до ст. 8 цього ж Закону бухгалтерський облік на підприємстві ведеться безперервно з дня реєстрації підприємства до його ліквідації. Питання організації бухгалтерського обліку на підприємстві належать до компетенції його власника або уповноваженого органу (посадової особи) відповідно до законодавства та установчих документів.

Підприємство самостійно: визначає облікову політику підприємства; обирає форму бухгалтерського обліку як певну систему регістрів обліку, порядку і способу реєстрації та узагальнення інформації в них з додержанням єдиних засад, встановлених цим Законом, та з урахуванням особливостей своєї діяльності і технології обробки облікових даних; розробляє систему і форми внутрішньогосподарського (управлінського) обліку, звітності і контролю господарських операцій, визначає права працівників на підписання бухгалтерських документів; затверджує правила документообігу і технологію обробки облікової інформації, додаткову систему рахунків і регістрів аналітичного обліку; може виділяти на окремий баланс філії, представництва, відділення та інші відокремлені підрозділи, які зобов`язані вести бухгалтерський облік, з наступним включенням їх показників до фінансової звітності підприємства; визначає доцільність застосування міжнародних стандартів (крім випадків, коли обов`язковість застосування міжнародних стандартів визначена законодавством).

Враховуючи вимоги вказаного Закону, а також Положення (стандарту) бухгалтерського обліку 10 «Дебіторська заборгованість», затвердженого наказом Міністерства фінансів України № 237від 08.10.1999, виключення з активів підприємства (списання) безнадійної дебіторської заборгованості, в тому числі за якою минув строк позовної давності, є господарською діяльністю підприємства.

При цьому суд враховує, що позивачем у тому числі пред`явлено вимоги про стягнення з відповідача 3% річних від суми простроченої заборгованості та інфляційних втрат.

Згідно з ч. 2 ст. 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Оскільки внаслідок невиконання боржником грошового зобов`язання у кредитора виникає право на отримання сум, передбачених статтею 625 цього Кодексу, за увесь час прострочення, тобто таке прострочення є триваючим правопорушенням, то право на позов про стягнення інфляційних втрат і 3 % річних виникає за кожен місяць з моменту порушення грошового зобов`язання до моменту його усунення.

Водночас, за відсутності в матеріалах справи первинних бухгалтерських документів суд позбавлений можливості перевірити правильність обрахунку вказаних сум позивачем або самостійно здійснити такий обрахунок із урахуванням грошових коштів, які були фактично сплачені відповідачем.

Також судом враховується, що відповідачем подано заяву про застосування строку позовної давності у відповідності до ст. 267 ЦК України.

Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (п. 1 ст. 32 Конвенції), наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до відповідальності після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (п. 51 рішення від 22.10.1996 за заявами № 22083/93, 22095/93 у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»; п. 570 рішення від 20.09.2011 за заявою у справі «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії»).

Згідно із ст. 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу .

Основи застосування позовної давності передбачені главою 19 ЦК України. Позовна давність нормами ЦК України поділена на загальну та спеціальну.

Відповідно до ст. 257 ЦК України загальна позовна давність установлюється тривалістю у три роки.

У відповідності до ст. 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Відповідно до ст. 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок.

Статтею 264 ЦК України визначено, що перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов`язку.

За змістом ч. 1 ст. 901, ч. 1 ст. 903 ЦК України за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов`язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов`язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором.

Згідно з п.5 ч. 3 ст. 20 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» споживач зобов`язаний оплачувати житлово-комунальні послуги у строки, встановлені договором або законом.

У відповідності до ч. 3, ч. 4 ст. 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Відповідно до ч. 4 ст. 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 07.07.2020 у справі №712/8916/17 (провадження № 14-448цс19) зазначено, що «перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов`язку. Позовна давність переривається у разі пред`явлення особою позову до одного із кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач (частини перша та друга статті 264 ЦК України). Після переривання перебіг позовної давності починається заново. Час, що минув до переривання перебігу позовної давності, до нового строку не зараховується (частина третя вказаної статті).

Переривання перебігу позовної давності передбачає, що внаслідок вчинення певних дій (або підтвердження визнання боржником боргу чи іншого обов`язку, або подання кредитором позову до одного чи кількох боржників) перебіг відповідного строку, що розпочався, припиняється. Після такого переривання перебіг позовної давності розпочинається заново з наступного дня після підтвердження визнання боржником боргу чи іншого обов`язку або після подання кредитором позову до одного чи кількох боржників.

Подання заяви про видачу судового наказу заявник (стягувач) не може використовувати згідно з частиною другою статті 264 ЦК України з метою переривання позовної давності за відповідною вимогою чи за її частиною. На підставі припису частини другої статті 264 ЦК України переривання позовної давності відбувається у разі подання до суду саме позову до належного відповідача з дотриманням вимог процесуального закону щодо форми та змісту позовної заяви, правил предметної та суб`єктної юрисдикції й інших вимог, порушення яких перешкоджає відкриттю провадження у справі».

Позивач звернувся до суду з даним позовом 25.06.2018 та заявив вимогу про стягнення боргу за житлово-комунальні послуги за період з 01.11.2009 по 01.04.2018.

При цьому, вказуючи на безпідставність заяви представника відповідача про застосування строку позовної давності, представник позивача стверджує, що оскільки відповідачем вчинялися дії, які свідчили про визнання нею заборгованості, а саме здійснювалася часткова оплата наявної у неї заборгованості, відбулося переривання строку позовної давності. Зокрема, враховуючи те, що в червні 2016 року відповідачем були вчинені дії, якими було визнано наявність заборгованості за сплати житлово-комунальних послуг, а саме здійснено оплату у розмірі 8000,00 грн., з червня 2016 року перебіг строку позовної давності розпочався спочатку, у зв`язку з чим станом на 01.04.2018, тобто на час складання позивачем первинного розрахунку заборгованості відповідача, вона не сплила.

Таким чином, суд при вирішенні даного спору повинен встановити початок перебігу строку позовної давності за вимогами позивача.

Разом із цим, ураховуючи встановлені вище обставини справи, зокрема, той факт, що обидві сторони визнають часткове виконання відповідачем своїх зобов`язань перед позивачем шляхом здійснення нею оплати відповідних сум на рахунок позивача, а також з огляду на те, що жодною із сторін не надано до суду первинних бухгалтерських документів на підтвердження фактів оплати та зарахування таких сум, суд позбавлений можливості перевірити доводи кожної із сторін, наведені в обґрунтування та заперечення поданої заяви про застосування строку позовної давності у даній справі.

Суд також приймає до уваги правову позицію Верховного Суду України, висловлену в постанові від 23.11.2016 у справі №6-2104цс16, у якій зазначено, що відповідно до частини першої статті 264 ЦК України перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов`язку, в силу частини третьої цієї статті після переривання перебіг позовної давності починається заново.

Правила переривання перебігу позовної давності застосовуються судом незалежно від наявності чи відсутності відповідного клопотання сторін у справі, якщо в останніх є докази, що підтверджують факт такого переривання.

До дій, що свідчать про визнання боргу або іншого обов`язку, можуть, з урахуванням конкретних обставин справи, належати, зокрема, часткова сплата боржником або з його згоди іншою особою основного боргу та/або сум санкцій.

При цьому якщо виконання зобов`язання передбачалося частинами або у вигляді періодичних платежів і боржник вчинив дії, що свідчать про визнання лише певної частини (чи періодичного платежу), то такі дії не можуть бути підставою для переривання перебігу позовної давності стосовно інших (невизнаних) частин платежу.

Вчинення боржником дій з виконання зобов`язання вважається таким, що перериває перебіг позовної давності, лише за умови, якщо такі дії вчинено уповноваженою на це особою, яка представляє боржника у відносинах з кредитором у силу закону, на підставі установчих документів або довіреності.

З огляду на зазначене, ураховуючи відсутність в матеріалах справи квитанцій, касових ордерів чи інших документів, що засвідчують здійснення відповідачем платежів на рахунок позивача, у тому числі останнього платежу у вересні 2017 року у розмірі 284,17 грн., суд визнає за неможливе зробити правильний висновок щодо переривання строку позовної давності, керуючись лише наданими сторонами розрахунками.

Із матеріалів справи неможливо достовірно встановити чи передбачається виконання зобов`язання частинами або у вигляді періодичних платежів, в разі вчинення боржником оплати саме чергового платежу, чи свідчить це про визнання лише певної частини боргу, тому така дія боржника не може бути підставою для переривання перебігу позовної давності стосовно інших (невизнаних) частин платежу.

Відповідно до частин першої-четвертої статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Відповідно до вимог статей 76-79 ЦПК України доказуванню підлягають обставини (факти), які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у учасників справи, виникає спір. Доказування по цивільній справі, як і судове рішення не може ґрунтуватися на припущеннях. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.

Згідно з положеннями ст. 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Відповідно до ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Згідно із практикою Європейського суду з прав людини за своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і відповідно правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, - із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.

ЄСПЛ вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України»).

Підсумовуючи все вищенаведене, з`ясувавши усі обставини справи, на які сторони посилалися як на підставу своїх вимог і заперечень, з урахуванням того, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичної особи, суд приходить до висновку, що позовні вимоги не знайшли свого підтвердження в ході судового розгляду, вони не ґрунтуються на встановлених нормах цивільного законодавства України, оскільки позивачем не надано доказів, які б суд міг покласти в основу задоволення позовних вимог, як це передбачено статтями 77-80 ЦПК України, а тому позовні вимоги задоволенню не підлягають.

Відповідно до положень ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на позивача.

На підставі наведеного, керуючись ст.ст. 1-23, 76-81, 95, 131, 141, 258-259, 264-265, 352, 353, 355 ЦПК України, суд, -

У Х В А Л И В :

У задоволенні позову Житлово-будівельного кооперативу «Авіатор-14» до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за житлово-комунальні послуги відмовити.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Київського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.

Повне найменування сторін по справі:

- позивач - Житлово-будівельний кооператив «Авіатор-14», місцезнаходження: м. Київ, вул. Наталії Ужвій, буд. 5, код ЄДРПОУ 22935091;

- відповідач - ОСОБА_2 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 .

Повний текст рішення складено 06.03.2023.

Суддя О. О. Ковбасюк