Ухвала

від 04.04.2023 по справі 922/3744/21

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

УХВАЛА

04 квітня 2023 року

м. Київ

cправа № 922/3744/21

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Могил С.К. - головуючий (доповідач), Волковицька Н.О., Случ О.В.,

за участю секретаря судового засідання Кравчук О.І.

та представників:

прокурор: Голуб Є.В.

позивача-1: не з`явився

позивача-2: не з`явився

позивача-3: не з`явився

відповідача: не з`явився

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу суб`єкта підприємницької діяльності - фізичної особи Хахітви Валентина Миколайовича

на постанову Східного апеляційного господарського суду від 17.01.2023

та рішення Господарського суду Харківської області від 22.06.2022

у справі № 922/3744/21

за позовом заступника керівника Лозівської окружної прокуратури Харківської області в інтересах держави в особі: 1) Первомайської районної державної адміністрації Харківської області; 2) Харківської обласної державної адміністрації; 3) Біляївської сільської ради Лозівського району Харківської області

до суб`єкта підприємницької діяльності - фізичної особи Хахітви Валентина Миколайовича ,

про визнання відсутнім права користування (оренди) земельної ділянки та повернення земельної ділянки з розташованою на ній водоймою (ставком)

ВСТАНОВИВ:

Ухвалою Верховного Суду від 07.03.2023 відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою суб`єкта підприємницької діяльності - фізичної особи Хахітви Валентина Миколайовича (далі - ФОП Хахітва В.М., позивач, скаржник) на постанову Східного апеляційного господарського суду від 17.01.2023 та рішення Господарського суду Харківської області від 22.06.2022 з підстав, передбачених пунктом 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України).

Суд, ознайомившись з матеріалами справи та касаційної скарги, встановив наступне.

Заступник керівника Лозівської окружної прокуратури Харківської області (далі - прокурор) в інтересах держави в особі Первомайської районної державної адміністрації Харківської області (далі - позивач-1), Харківської обласної державної адміністрації (далі - позивач-2), Біляївської сільської ради Лозівського району Харківської області (далі - позивач-3) звернувся до суду з позовом до ФОП Хахітви В.М. про: (1) визнання відсутнім у відповідача права користування (оренди) земельної ділянки площею 24,016 га з кадастровим номером 6324584000:03:000:0091 (далі - спірна земельна ділянка) відповідно до договору оренди землі від 17.05.2005; (2) скасування державної реєстрації за відповідачем права оренди на спірну земельну ділянку, припинивши право оренди на зазначену земельну ділянку; (3) зобов`язання відповідача повернути державі в особі позивача-3 спірну земельну ділянку.

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що відповідач користується спірною земельною ділянкою водного фонду незаконного, без укладення відповідного договору оренди, тоді як строк дії укладеного раніше між ним та власником земельної ділянки договору оренди сплинув ще в 2015 році.

Рішенням Господарського суду Харківської області від 22.06.2022, залишеним без змін постановою Східного апеляційного господарського суду від 17.01.2023, позов задоволений повністю.

Суди попередніх інстанцій встановили, що укладений 17.05.2005 між Первомайською районною державною адміністрацією (орендодавець) та ФОП Хахітвою В.М. (орендар) договір оренди спірної земельної ділянки з розташованим на ній водним об`єктом припинив свою дію 24.05.2015 та не був поновлений на новий строк в порядку статті 33 Закону України «Про оренду землі», а саме шляхом підписання між сторонами додаткової угоди про поновлення договору або на підставі рішення суду про визнання укладеною такої додаткової угоди. Відтак у відповідача відсутнє право оренди спірної земельної ділянки відповідно до договору оренди землі від 17.05.2005, проте останній після закінчення строку дії договору не повернув земельну ділянку державі, а продовжує неправомірно нею користуватись, за відсутності правових підстав.

Не погоджуючись із зазначеними судовими рішеннями, відповідач звернувся до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить їх скасувати, прийняти нове рішення про відмову в позові.

Скаржник мотивує подання касаційної скарги на підставі п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України.

За доводами скаржника судами неправильно застосовано приписи статті 33 Закону України «Про оренду землі», оскільки не враховано висновки Великої Палати Верховного Суду у постанові від 22.09.2020 у справі № 159/5756/18 про те, що факт порушення орендодавцем місячного терміну для направлення орендареві листа-повідомлення про прийняте ним рішення у відповідь на вчасно надісланий орендарем лист-повідомлення з проектом додаткової угоди дає орендареві підстави розраховувати на можливість поновлення договору оренди землі в силу закону, а саме частини 6 статті 33 Закону України «Про оренду землі». Судами не враховано ту обставину, що за відсутності своєчасних заперечень орендодавця проти поновлення договору оренди земельної ділянки такий договір є автоматично поновленим на новий строк, а отже відповідач користується спірною земельною ділянкою правомірно.

Відповідно до положень частини 1 статті 300 ГПК України Верховний Суд розглядає доводи касаційної скарги тільки в частині, що стала підставою для відкриття касаційного провадження.

Розглянувши доводи та аргументи касаційної скарги в частині підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, які відповідають вимогам абзацу 2 пункту 5 частини 2 статті 290 ГПК України, разом з матеріалами справи, Верховний Суд приходить до висновку про необхідність закриття касаційного провадження за поданою касаційною скаргою на підставі пункту 5 частини 1 статті 296 ГПК України.

Зазначена норма процесуального права спрямована на формування усталеної судової практики вирішення господарських спорів, що виникають з подібних правовідносин, а її застосування судом касаційної інстанції свідчитиме про дотримання принципу правової визначеності.

Проте наведена скаржником підстава касаційного оскарження не отримала підтвердження під час касаційного провадження, оскільки висновки Верховного Суду щодо застосування норм права у наведеній скаржником постанові викладені не у подібних правовідносинах.

Частиною 2 статті 6 та частиною 2 статті 19 Конституції України визначено, що органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України та зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з пунктом 8 частини 2 статті 129 Конституції України однією з основних засад судочинства є забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.

Питання права касаційного оскарження урегульовано статтею 287 ГПК України, частиною 2 якої встановлено підстави касаційного оскарження судових рішень виключно у випадках, визначених цією процесуальною нормою.

Такі процесуальні обмеження щодо касаційного оскарження судових рішень не суперечать положенням Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), яка відповідно до частини 1 статті 9 Конституції України застосовується судами України як частина національного законодавства, і відповідають практиці Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), яка згідно зі ст. 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" застосовується судами як джерело права.

Відповідно до практики ЄСПЛ право на суд, одним з аспектів якого є право доступу до суду, не є абсолютним і може підлягати обмеженням, зокрема щодо умов прийнятності скарг, оскільки право на доступ до суду за своєю природою потребує регулювання державою. Отже, кожна держава встановлює правила судової процедури, зокрема й процесуальні заборони та обмеження, зміст яких - не допустити безладного перебігу судового процесу (рішення у справі "Пелевін проти України").

У постанові від 18.05.2021 у справі № 914/1570/20 Велика Палата Верховного Суду зазначила, що тенденції нормативно-правового регулювання національної моделі касаційного оскарження свідчать про перехід на конституційному рівні до моделі обмеженої касації, що реалізується, зокрема, за допомогою введення переліку випадків, коли рішення підлягає касаційному оскарженню, а також низки процесуальних фільтрів. Встановлення в процесуальному кодексі виняткових підстав для касаційного оскарження у тих випадках, коли таке оскарження є дійсно необхідним, має слугувати формуванню дієвої судової системи, що гарантуватиме особі право на остаточне та обов`язкове судове рішення. Введення процесуальних "фільтрів" не порушує право на доступ до суду, оскільки таке право вже реалізоване при зверненні до суду першої та апеляційної інстанцій, можна стверджувати, що введення процесуальних "фільтрів" допуску до перегляду судових рішень касаційним судом не порушує право доступу до правосуддя.

Отже, право на касаційне оскарження не є безумовним, а тому встановлення законодавцем процесуальних фільтрів доступу до касаційного суду не є обмеженням в отриманні судового захисту, оскільки це викликано виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати сталість та єдність судової практики, а не можливість проведення «розгляду заради розгляду». При цьому процесуальні обмеження зазвичай вводяться для забезпечення ефективності судочинства, а право на доступ до правосуддя, як відомо, не є абсолютним правом, і певні обмеження встановлюються законом з урахуванням потреб держави, суспільства чи окремих осіб (ухвала об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27.11.2018 у справі № 910/4647/18).

Так, однією з підстав касаційного оскарження судових рішень відповідно до пункту 1 частини 2 статті 287 ГПК України є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Зі змісту зазначеної норми права вбачається, що оскарження судових рішень з підстави, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України, може мати місце за наявності таких складових: неоднакове застосування одних і тих самих норм матеріального права апеляційним судом у справі, в якій подано касаційну скаргу, та у постанові Верховного Суду, яка містить висновок щодо застосування цієї ж норми права у подібних правовідносинах; ухвалення різних за змістом судових рішень у справі, у якій подано касаційну скаргу, і у справі, в якій винесено постанову Верховного Суду; спірні питання виникли у подібних правовідносинах.

Колегія суддів враховує, що процесуальний кодекс та інші законодавчі акти не містять визначення поняття "подібні правовідносини", а також будь-яких критеріїв визначення подібності правовідносин з метою врахування відповідного висновку, тому для розуміння відповідних термінів звертається до правових висновків, викладених у судових рішеннях Великої Палати Верховного Суду та об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду.

Так, у постанові від 19.03.2021 у справі № 922/698/20 об`єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду зазначила, що подібність правовідносин в іншій аналогічній справі визначається за такими критеріями: суб`єктний склад сторін спору, зміст правовідносин (права та обов`язки сторін спору) та об`єкт (предмет). Під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де подібними (тотожними, аналогічними) є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог і встановлені судом фактичні обставини, а також наявне однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин. З`ясування подібності правовідносин у рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається з урахуванням обставин кожної конкретної справи.

Задля юридичної визначеності у застосуванні приписів процесуального закону, які зобов`язують визначати подібність правовідносин (подібність відносин) Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12.10.2021 у справі №233/2021/19 зазначила, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

При цьому, слід виходити також з того, що підставою для касаційного оскарження є неврахування висновку Верховного Суду саме щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції в обґрунтування мотивувальної частини постанови. Саме лише зазначення у постанові Верховного Суду норми права також не є його правовим висновком про те, як саме повинна застосовуватися норма права у подібних правовідносинах.

Відповідно, неврахування висновку Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, як підстави для касаційного оскарження, має місце тоді, коли суд апеляційної інстанції, посилаючись на норму права, застосував її інакше (не так, в іншій спосіб витлумачив тощо), ніж це зробив Верховний Суд в іншій справі, де мали місце подібні правовідносини.

Не можна посилатися на неврахування висновку Верховного Суду, як на підставу для касаційного оскарження, якщо відмінність у судових рішеннях зумовлена не неправильним (різним) застосуванням норми, а неоднаковими фактичними обставинами справ, які мають юридичне значення.

Проаналізувавши висновки, що викладені у постанові Верховного Суду у справі № 159/5756/18, на яку посилався скаржник у касаційній скарзі, суд касаційної інстанції вважає, що вони стосуються правовідносин, які не є подібними з правовідносинами у справі, що переглядається, з огляду на таке.

Так, скаржник обґрунтовує касаційну скаргу неправильним застосуванням судами приписів статті 33 Закону України «Про оренду землі», які стосуються порядку поновлення договорів оренди землі, стверджуючи про наявність у нього права користування земельною ділянкою з підстав поновлення договору оренди землі на той самий строк і на тих самих умовах в порядку частини 6 статті 33 Закону України «Про оренду землі».

Однак спір, який вирішувався судами в даній справі, стосується повернення відповідачем земельної ділянки державі з огляду на те, що договір оренди між власником земельної ділянки та відповідачем припинив дію ще в 2015 році і додаткову угоду про його поновлення у порядку статті 33 Закону України «Про оренду землі» між сторонами укладено не було, а тому відповідач користується спірною земельною ділянкою безпідставно.

Натомість у справі № 159/5756/18 розглядався позов фізичної особи - орендаря до міської ради - орендодавця про визнання поновленим на той самий строк і на тих самих умовах договору оренди земельної ділянки. Вирішуючи правове питання щодо застосування положень статті 33 Закону України "Про оренду землі" Велика Палата Верховного Суду у вказаній справі зазначила про необхідність відступити від висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 10.09.2018 у справі № 920/739/17, а саме стосовно тверджень про необов`язковість повідомлення орендарем орендодавця про намір скористатися правом на поновлення договору оренди землі з надсиланням проекту додаткової угоди для виникнення підстави поновлення договору, передбаченої частиною 6 статті 33 Закону України "Про оренду землі" та констатувала необхідність попереднього своєчасного звернення орендаря до орендодавця з листом-повідомленням про намір продовжити відносини оренди землі, до якого (листа-повідомлення) має додаватися проект додаткової угоди.

Проте у даній справі №922/3744/21 не розглядався позов орендаря (відповідача) про визнання поновленим договору оренди земельної ділянки, а суди попередніх інстанцій послались на норми статті 33 Закону України «Про оренду землі» та висновки у тому числі Великої Палати Верховного Суду у справі № 159/5756/18 виключно в контексті встановлення тієї обставини, що поновлення договору оренди землі може відбуватись шляхом укладення між його сторонами відповідної додаткової угоди, яка на момент вирішення спору у справі №922/3744/21 укладена не була.

Отже, справа №922/3744/21 і справа, на правові висновки Верховного Суду в якій посилався скаржник в обґрунтування наявності підстави для подання касаційної скарги, різняться, відповідно, за предметом спору, за правовим регулюванням спірних правовідносин і за з`ясованою попередніми судовими інстанціями фактично-доказовою базою у справах (обставинами останніх та зібраними в них доказами), тобто за істотними правовими ознаками.

Здійснюючи аналіз доводів касаційної скарги у співвідношенні до обраної скаржником підстави касаційного оскарження, колегія суддів виходить з того, що ним не аргументовано необхідності забезпечити сталість і єдність судової практики, а не можливість проведення "розгляду заради розгляду". Адже перегляд остаточного й обов`язкового до виконання рішення суду не може здійснюватися лише з однією метою - домогтися повторного розгляду та ухвалення нового рішення у справі, адже повноваження Верховного Суду мають здійснюватися виключно для виправлення судових помилок і недоліків. Відхід від res judicate можливий лише тоді, коли цього вимагають відповідні вагомі й непереборні обставини, наявності яких у касаційній скарзі не зазначено й не обґрунтовано.

З огляду на викладене колегія суддів дійшла висновку, що доводи скаржника про те, що суд в оскаржуваній постанові застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у наведеній у касаційній скарзі постанові Верховного Суду, не знайшли свого підтвердження.

Пунктом 5 частини 1 статті 296 ГПК України передбачено, що суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини 2 статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

З урахуванням наведеного суд касаційної інстанції дійшов висновку про необхідність закриття касаційного провадження з підстави, передбаченої пунктом 5 частини 1 статті 296 ГПК України.

Керуючись статтями 234, 287, 296 ГПК України, Верховний Суд

УХВАЛИВ:

Касаційне провадження за касаційною скаргою суб`єкта підприємницької діяльності - фізичної особи Хахітви Валентина Миколайовича на постанову Східного апеляційного господарського суду від 17.01.2023 та рішення Господарського суду Харківської області від 22.06.2022 у справі № 922/3744/21 закрити.

Ухвала набирає законної сили з моменту її оголошення, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя Могил С.К.

Судді: Волковицька Н.О.

Случ О.В.