Рішення

від 07.04.2023 по справі 541/3601/21

МИРГОРОДСЬКИЙ МІСЬКРАЙОННИЙ СУД ПОЛТАВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 541/3601/21

Номер провадження 2/541/39/2023

Р І Ш Е Н Н Я

іменем України

07 квітня 2023 року м.Миргород

Миргородський міськрайонний суд Полтавської області області в складі:

головуючої судді Ситник О.В.,

з участю: секретарів судового засідання Раданович Ю. М.,

Непокупної Л. М.,

позивача ОСОБА_1

представника позивача адвоката Педорича В. І.,

представника відповідача адвоката Огризкова А. А

розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження в залі суду м. Миргород цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Миргородської мистецької школи імені А.П. Коломійця про визнання відсторонення від роботи незаконним, стягнення заробітної плати за час відсторонення та відшкодування моральної шкоди,

встановив:

30 грудня 2021 року позивач ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до Миргородської мистецької школи імені А. П. Коломійця про визнання відсторонення від роботи незаконним, стягнення заробітної плати за час відсторонення та відшкодування моральної шкоди.

Позовні вимоги вказаного позову мотивує наступним. Позивач зазначає, що працює викладачем відділу народних інструментів Миргородської мистецької школи імені А.П. Коломійця. Позивач стверджує, що 06 грудня 2021 року під час проведення нею уроку їй було вручено повідомлення «Про обов`язкове профілактичне щеплення проти COVID-19» вих. № 177 від 06.12.2021 року. Позивач повідомила що ознайомиться з ним по закінченню занять, при цьому позивач не заявляла про відмову від щеплення і повідомила про необхідність перед цим консультації з лікарем, оскільки влітку перенесла інфаркт. 07 грудня 2021 року до роботи позивач без консультації з сімейним лікарем змушена була вакцинуватися проти коронавірусної хвороби 2019 (COVID-19).

07 грудня 2021 року о 13 годині 50 хвилин позивачу повторно було вручено повідомлення «Про обов`язкове профілактичне щеплення проти COVID-19» вих. № 177 від 06.12.2021 року. Позивач повідомила про те, що вона вже вакцинована, але директор вимагала надання документального підтвердження.

В цей же день через декілька годин позивачу повідомили про те, що вона відсторонена від роботи.

Як слідує з тексту наказу № 46-аг від 07 грудня 2021 року «Про відсторонення від роботи ОСОБА_1 » позивача відсторонено від роботи з 07 грудня 2021 року на час відсутності щеплення проти COVID-19 без збереження заробітної плати, підставою для наказу було повідомлення про обов`язкове щеплення проти COVID-19 від 06.12.2021 року №_177.

Оскільки відповідач не забезпечив викладача на заміну уроків в класах позивача, а щеплення вже в позивача було, то позивач продовжила працювати далі.

Близько 17 години 30 хвилин за викликом адміністрації школи прибув наряд поліції, якому позивач надала пояснення, протокол щодо позивача не складався.

Внаслідок незаконних і свавільних дій адміністрації, які створили стресову ситуацію для позивача, з 08 по 16 грудня 2021 року позивач перебувала на лікарняному через загострення хвороби серця.

09 грудня 2021 року позивач встановила застосунок «Дія» і надіслала знімок сертифіката про вакцинацію. Через Вайбер позивачу було надіслано наказ про допуск до роботи з 09 грудня 2021 року.

Позивач вважає, що оскільки рішення про відсторонення працівників прийнято у формі Постанови КМУ та в спосіб, що не відповідає вимогам пункту 1 статті 92 Конституції та статті 12 Закону, і поза межами конституційних повноважень Кабінету Міністрів України, то неможливо застосувати до спірних правовідносин положення Постанови КМУ та необхідність вирішення спору на підставі норм статей 43, 64, 92 Конституції, з огляду на те, що в Україні відсутні закони, які передбачають право роботодавців відсторонювати від роботи працівників, що відмовилися від вакцинації проти COVID-19.

Позивач стверджує, що неправомірними діями відповідача, а саме відстороненням від роботи, порушено, гарантоване ст. 43 Конституції України, її право на працю та своєчасне одержання винагороди за працю, що призвело до моральних та душевних страждань. Свавільне відсторонення позивача від роботи без збереження заробітної плати при наявності вакцинації, виклик поліції, призвели до стресової ситуації яка спричинила загострення хронічного захворювання та тимчасову втрату працездатності. Зазначені обставини змусили позивача шукати додаткові джерела доходу для відновлення організації життя, налагодження нормального ритму життя та призвели до зміни нормальних життєвих зв`язків і вимагали від позивача додаткових зусиль для організації свого життя.

Тому, виходячи з міркувань розумності, виваженості та справедливості, позивач вважає, що розмір відшкодування завданої їй моральної шкоди повинен становити 10 000 грн. одноразово, що буде цілком еквівалентним завданим моральним стражданням. На підставі викладеного позивач просить визнати незаконним та скасувати наказ директора Миргородської мистецької школи імені А.П. Коломійця № 46-аг від 07 грудня 2021 року «Про відсторонення від роботи ОСОБА_1 »; стягнути з Миргородської мистецької школи імені А.П. Коломійця на користь позивача середній заробіток за час відсторонення від роботи за 07 грудня 2021 року в розмірі 729,64 грн. та за 08 грудня 2021 року виплати по лікарняному в сумі 729,64 грн., а всього 1459,28 грн; стягнути з Миргородської мистецької школи імені А.П. Коломійця на користь позивача на відшкодування завданої моральної шкоди в розмірі 10 000 гривень одноразово; стягнути з Миргородської мистецької школи імені А.П. Коломійця на користь позивача судові витрати по справі в розмірі 4 724 грн. (судовий збір 2 724 грн., витрати за надання правничої допомоги в розмірі 2 000 грн.).

Ухвалою суду від 04.01.2022 відкрито провадження у справі, розгляд справи вирішено проводити в порядку спрощеного позовного провадження, встановлено відповідачу строк п`ятнадцять днів з дня вручення ухвали про відкриття провадження у справі для подання відзиву на позов (а.с. 32).

Відповідач скористався своїм правом подати відзив на позовну заяву. Так, представник відповідача - адвокат Огризков А. А. подав 27 січня 2022 року до суду відзив на позовну заяву, в якому зазначив наступне. Наведені позивачем ОСОБА_1 обставини та правові підстави позову відповідачем повністю заперечуються. У відзиві зазначено, що Наказом МОЗ від 04.10.2021 року № 2153 «Про затвердження Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням» (далі - наказ МОЗ № 2153) визначено, що на період дії карантину обов`язковій вакцинації проти COVID-19 підлягають працівники усіх закладів освіти. До них, відповідно, відноситься позивач у цій справі - викладач Миргородської мистецької школи Миргородської міської ради ОСОБА_1 .

Також, у відзиві зазначено, що з огляду на встановлені постановою КМУ № 1236 необхідні профілактичні, протиепідемічні та інші заходи, їх виконавці та терміни проведення, тимчасові обмеження прав фізичних і юридичних осіб та додаткові обов`язки, що покладаються на них, необхідні зміни щодо умов виробничої та іншої діяльності підприємств, установ, організацій повністю відповідають вимогам Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» та Конституції України. А тому посилання ОСОБА_1 на незаконне обмеження її прав є безпідставним. У позивачки ОСОБА_1 є право оскаржити постанову КМУ № 1236, якщо вона вважає, що нею порушуються її права. Проте вона даним правом не скористалася. Поки постанова КМУ № 1236 не скасована в судовому порядку, вона є законною та чинною. А тому роботодавці та працівники, у тому числі ОСОБА_1 , зобов`язані виконувати її. З огляду на це Миргородська мистецька школа не могла вчинити всупереч вимогам постанови КМУ № 1236.

У відзиві заперечуються ствердження ОСОБА_1 про те, що нею було повідомлено про проведення нею щеплень проти COVID-19. Зокрема, директор Миргородської мистецької школи ОСОБА_2 стверджує, що 07.12.2021 року ОСОБА_1 повідомила їй про відсутність у неї щеплень проти COVID-19, що об`єктивно підтверджується фактом викликання нею працівників національної поліції та може бути підтверджено показаннями працівників Миргородської мистецької школи. За вказаних обставин відповідно до вимог пункту 41-6 постанови КМУ № 1236 наказом директора Миргородської мистецької школи № 46-аг від 07.12.2021 року ОСОБА_1 було відсторонено від роботи з 07.12.2021 року на час відсутності щеплення проти COVID-19 без збереження заробітної плати.

Щодо доводів позивачки з приводу порушення її конституційного права на працю у відзиві зауважується, що за приписами статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. ОСОБА_1 реалізувала власне право на працю шляхом укладення трудового договору. Після відсторонення від роботи за нею зберігалося робоче місце на весь час відсторонення від роботи, трудовий договір з нею не був припинений. Відтак відсутнє порушення її прав на працю, яке визначене статтею 43 Конституції України.

Також у відзиві зазначається, що разом з тим складовою частиною конституційного права на працю є право на належні, безпечні і здорові умови праці. Відсторонення ОСОБА_1 від роботи не порушувало її прав на працю, а навпаки, забезпечувало її право на працю, зокрема, - в частині її права на безпечні умови праці, оскільки відсутність у неї вакцинації створювала небезпеку для життя і здоров`я насамперед її самої, а також - інших учасників освітнього процесу: педагогічних працівників та отримувачів освіти. Отже, відмова від щеплень наражає на небезпеку усіх людей. А тому обмеження стосовно позивачки було правомірним та відповідало пріоритету забезпечення безпеки життя, здоров`я і безпеки людини, насамперед - самої ОСОБА_1 .

Щодо доводів позивачки ОСОБА_1 з приводу відсутності в її діях відмови від вакцинації від COVID-19 у відзиві зазначається, що постанова КМУ № 1236 передбачає відсторонення від роботи не лише у разі відмови від вакцинації від COVID-19, а й - у разі ухилення від неї. Чинне законодавство України не передбачає підтвердження чинності COVID - сертифіката шляхом усної заяви його власника про наявність у нього щеплень. У відзиві з посиланням на пункт 41-6 постанови КМУ № 1236 зазначається, що є правомірними дії адміністрації Миргородської мистецької школи імені А. П. Коломійця щодо ініціативи (контролю) до ОСОБА_1 з приводу проведення нею обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 та пред`явлення COVID-сертифіката для перевірки його чинності та відсторонення її від роботи. У відзиві зазначено, що у позовній заяві ОСОБА_1 підтвердила, що станом на 07.12.2021 року у неї був відсутній COVID-сертифікат, який вона отримала лише 09.12.2021 року з використанням мобільного додатка Порталу Дія, лише після чого надала його QR -код адміністрації Миргородської мистецькій школі. А тому на думку сторони відповідача дії Миргородської мистецької школи щодо відсторонення ОСОБА_1 від роботи 07.12.2021 року та її допущення до роботи 09.12.2021 року є цілком правомірними.

За таких обставин сторона відповідача, вважає, що позовні вимоги є необгрунтованими, безпідставними та не підлягають задоволенню (а. с. 41-52).

Позивач 31 січня 2022 року подала до суду відповідь на відзив (а. с. 53-56), в якій зазначила, що Конституція України є законом найвищої юридичної сили. Закони і інші нормативно- правові акти повинні відповідати Конституції. Конституція є законом прямої дії (ст.8 Конституції України). Виходячи із змісту Конституції України (норми наведені вище), карантин в Україні, що введений органом влади шляхом видання нормативно-правового (підзаконного) акту, повинен строго відповідати закону і Конституції. Основним аспектом законності, поряд із змістом акту, є строге дотримання встановленої законом процедури, оскільки органи влади і їх посадові особи повинні діяти виключно в межах повноважень, встановлених законом і Конституцією. Не може вважатись законним акт, навіть правильний за змістом, який виданий із порушенням процедури, оскільки в такому випадку будуть невільовані норми верховенства права і буде порушений правопорядок.

Відповідно до ст. 29 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» карантин встановлюється і відміняється Кабінетом Міністрів України. Проте Кабінет Міністрів України не є абсолютно вільним в цьому питанні - це повноваження Кабміну обмежене законом. Це обмеження полягає у встановленні жорсткої і безальтернативної процедури. Зазначена стаття Закону встановлює, що питання про встановлення карантину порушує перед Кабінетом Міністрів України центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я, за поданням головного державного санітарного лікаря України.

В свою чергу, головний державний санітарний лікар, також, не є абсолютно вільним в цьому питанні. Його повноваження на ініціювання карантину, виникають лише в тому випадку, коли в Україні вже введено надзвичайний стан, підпункт й) частини 1 статті 40 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» у відповідності до повноважень головного державного санітарного лікаря України встановлює: У разі введення в Україні чи в окремих її місцевостях режиму надзвичайного стану вносить центральному органу виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я, обґрунтоване подання для прийняття рішення щодо звернення до Кабінету Міністрів України з пропозицією про встановлення карантину.

Відтак, законною і такою, що не суперечить Конституції України є наступна процедура введення в Україні карантину: Президент видає Указ про введення надзвичайного стану. Верховна Рада затверджує цей Указ. Указ набуває чинності. Головний санітарний лікар подає в Міністерство охорони здоров`я України подання щодо звернення до Кабінету Міністрів України з пропозицією про встановлення карантину. Міністерство охорони здоров`я України порушує перед Кабінетом Міністрів України питання про встановлення карантину. Кабінет Міністрів України встановлює карантин. Карантин набуває чинності. При цьому, всі чотири дії є обов`язковими і хронологічними. Тобто, до виконання першої та другої дії, четверта відбутись не може.

У відповіді на відзив позивач зазначає, що як відомо, надзвичайний стан в Україні не введено. Відповідно, станом на цей момент головний санітарний лікар ще не отримав повноважень ініціювати карантин, а у Кабінеті Міністрів не було підстав встановлювати карантин. Відтак, слід стверджувати, що в правовому полі чинного законодавства України карантин не введено.

Також, зазначає, що Конституційний Суд України наголосив, що обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина є можливим у випадках, визначених Конституцією України. Таке обмеження може встановлюватися виключно законом актом, ухваленим Верховною Радою України як єдиним органом законодавчої влади в Україні. Встановлення такого обмеження підзаконним актом суперечить ст.ст. 1,3, 6, 8, 19, 64 Конституції України. Таким чином, діюча Постанова КМУ від 09.12.2020р. №1236 «Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS- СоV-2» зі змінами внесеними Постановою КМУ від 20.10.2021р. № 1096 про введення карантину є незаконною і не підлягає виконанню. Окрім того, враховуючи ту обставину, що наказ МОЗ України за № 2153 від 04.10.2021р. «Про затвердження Переліку професій, виробництв та організацій, працівники, яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням» запровадженого на період дії карантину, встановленого у незаконний спосіб Постановою Кабінетом Міністрів України від 09.12.2020 р. за № 1236, наказ МОЗ є незаконний і не підлягає виконанню. Таким чином, на підставі ст. 60 Конституції України кожна людина зобов`язана відмовитись від виконання наказу МОЗ України за № 2153 від 04.10.2021р. «Про затвердження Переліку професій, виробництв та організацій, працівники, яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням». На підставі ст. 19 Конституції України у взаємозв`язку із ст. 60 Конституції України, жодний орган чи посадова особа, в тому числі юридичні особи, які займаються господарською діяльністю не мають права вимагати від людини виконання вище зазначеного наказу МОЗ України.

На підставі викладеного, керуючись ст. 179 ЦПК України позивач просить врахувати вищезазначене при розгляді справи по суті і задовольнити позов повністю (а. с. 53-56).

Ухвалою Миргородського міськрайонного суду Полтавської області від 08 листопада 2022 року провадження у цій справі зупинено до закінчення розгляду Великою Палатою Верховного Суду справи № 130/3548/21.

Великою Палатою Верховного Суду прийнято постанову від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21, якою закінчено розгляд Великою Палатою Верховного Суду справи № 130/3548/21. Зазначену постанову зареєстровано та оприлюднено в Єдиному державномуй реєстрі судових рішень 21 лютого 2023 року.

Ухвалою Миргородського міськрайонного суду Полтавської області від 10 березняа 2023 року провадження у цій справі відновлено. Судове засідання призначено на 06 квітня 2023 року.

Відповідач повідомлений належним чином про дату, час та місце проведення судового засідання явку представник відповідача в судове засідання 06 квітня 2023 року не забезпечив.

В судовому засіданні позивач ОСОБА_1 та представника позивача - адвокат Педорич В. І., підтримали позовні вимоги та просила їх задовольнити.

Суд, дослідивши письмові матеріали справи, проаналізувавши вимоги чинного законодавства приходить до наступних висновків.

Статтею 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Суд встановив, що згідно з Трудовою книжкою серії НОМЕР_1 , позивач ОСОБА_1 працює на посаді викладача по класу акордеона Миргородської мистецької школи імені П. П. Коломійця (а. с. 8-9).

Відтак між сторонами існують трудові правовідносини, які регулюються нормами КЗпП України та іншим трудовим законодавством.

Кабінетом Міністрів України в грудні 2020 прийнято постанову із запровадженням обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, яка містила вимоги про забезпечення контролю за проведенням обов`язкових профілактичних щеплень, відсторонення від роботи (виконання робіт) працівників та державних службовців, обов`язковість профілактичних щеплень проти COVID-19 яких визначена переліком та які відмовляються або ухиляються від проведення таких обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19.

Наказом Міністерства охорони здоров`я України від 04.10.2021 № 2153 затверджено відповідний перелік працівників, що підлягають обов`язковому профілактичному щепленню проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2.

Зважаючи на це 06.12.2021 позивач ОСОБА_1 отримала повідомлення за вих. № 177 про те, що на період карантину, встановленого КМУ, щеплення проти COVID-19 обов`язкове для працівників школи. Вказане повідомлення містило прохання до 07.12.2021 надати документ, що підтверджує отримання повного курсу вакцинації або документ, що підтверджує отримання однієї дози дводозної вакцини або медичний висновок про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19. Одночасно попереджено позивача, що якщо до 07.12.2021 вона не надасть одного із зазначених документів, 07.12.2021 її відсторонять від роботи без збереження заробітної плати на підставі ст. 46 КЗпП та статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» від 06.04.2000 № 1645-ІІІ (а. с. 15, 16).

Цього ж дня (06.12.2021) о 15 год. 10 хв. ОСОБА_1 отримала два примірника повідомлення, але відмовилася від підпису в присутності свідків, про що свідчить відповідний напис на повідомленні (а. с. 15).

07.12.2021 відповідачем видано наказ (з адміністративно-господарських питань) № 46 аг про відсторонення від роботи ОСОБА_1 , відповідно до якого керуючись статтею 46 КЗпП України, частиною 2 статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» від 06.04.2000 № 1645-ІІІ, наказом МОЗ «Про затвердження переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням» від 04.10.2021 № 2153, пунктом 41-6 Постанови КМУ від 09.12.2020 №1236 (зі змінами) Кацарську І. В. Відсторонено від роботи викладача відділу народних інструментів з 07.12.2021 на час відсутності щеплення проти COVID-19 без збереження заробітної плати. Підставою зазначено повідомлення про обов`язкове профілактичне щеплення проти COVID-19 ОСОБА_1 від 06.12.2021 № 177 (а. с. 17).

З наказом ОСОБА_1 ознайомлена 07.12.2021 о 15 год. 45 хв., але відмовилася від підпису в присутності свідків, про що свідчить відповідний напис на наказі (а. с. 17).

Відповідно до міжнародного свідоцтва про вакцинацію/профілактику ОСОБА_1 вакцинована 07.12.2021 року проти коронавірусної хвороби 2019 (COVID-19), сертифікат дійсний з 07.12.2021 по 07.12.2022.

Наказом відповідача (з адміністративно-господарських питань) № 47-аг від 09.12.2021 позивача ОСОБА_1 , викладача відділу народних інструментів допущено до роботи з 09.12.2021 з моменту пред`явлення COVID-сертифіката 09.12.2021 шляхом надсилання знімка екрана на застосунок Viber. Підстава внутрішній COVID- сертифікат ОСОБА_1 від 07.12.2021 (а. с. 23).

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

На постанову Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21 (провадження № 14-82цс22) за позовом ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Укрзалізниця» про скасування наказу про відсторонення від роботи, поновлення на посаді та стягнення заробітної плати висловлено окрему думку суддів Великої Палати Верховного Суду Ситнік О. М., Британчука В. В., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Крет Г. Р., Прокопенка О. Б., Сімоненко В. М. Відповідно до висловленої окремої думки судді Великої Палати Верховного Суду зробили наступні провові висновки.

Конвенція про захист прав людини і основних свобод 1950 року (далі - Конвенція)повинна тлумачитися в контексті Преамбули Конвенції, яка, серед іншого, проголошує верховенство права як частину спільної спадщини Договірних Держав.

Одним із основоположних аспектів верховенства права є принцип юридичної (правової) визначеності, який, серед іншого, вимагає, щоб, коли суди остаточно вирішили питання, їхнє рішення не ставилось під сумнів (рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 28 жовтня 1999 року у справі «Брумареску проти Румунії» (Brumarescu v. Romania), заява № 28342/95).

У рішенні від 07 липня 2011 року у справі «Сєрков проти України» (заява № 39766/05) ЄСПЛ наголосив на такому: коло застосування концепції передбачуваності значною мірою залежить від змісту відповідного документа, сфери призначення, кількості та статусу тих, до кого він застосовується; сам факт, що правова норма передбачає більш як одне тлумачення, не означає, що вона не відповідає вимозі «передбачуваності» у контексті Конвенції; завдання здійснення правосуддя, що є повноваженням судів, полягає саме в розвіюванні тих сумнівів щодо тлумачення, які залишаються, враховуючи зміни в повсякденній практиці (рішення ЄСПЛ від 17 лютого 2004 року у справі «Горжелік та інші проти Польщі» (Gorzelik and Others v. Poland), заява № 44158/98); у цьому зв`язку не можна недооцінювати завдання вищих судів у забезпеченні уніфікованого та єдиного застосування права (рішення від 24 березня 2009 року у справі «Тудор Тудор проти Румунії» (Tudor Tudor v. Romania), заява № 21911/03, та рішення від 02 листопада 2010 року у справі «Стефаніка та інші проти Румунії» (Stefanica and Others v. Romania), заява № 38155/02); неспроможність вищого суду впоратись із цим завданням може призвести до наслідків, несумісних, inter alia, з вимогами статті 1 Першого протоколу до Конвенції (рішення від 01 грудня 2005 року у справі «Падурару проти Румунії» (Paduraru v. Romania), заява № 63252/00).

У Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень зазначено, що, визнаючи повноваження судді тлумачити закон, слід пам`ятати також і про обов`язок судді сприяти юридичній визначеності, яка гарантує передбачуваність змісту та застосування юридичних норм, сприяючи тим самим забезпеченню високоякісної судової системи (пункт 47).

У Рішенні Конституційного Суду України від 20 червня 2019 року № 6-р/2019 зазначено, що одним з елементів конституційного принципу верховенства права є принцип правової визначеності, у якому стверджується, що обмеження основних прав людини та громадянина і втілення цих обмежень на практиці допустиме лише за умови забезпечення передбачуваності застосування правових норм, встановлюваних такими обмеженнями; обмеження будь-якого права повинне базуватися на критеріях, які дадуть змогу особі відокремлювати правомірну поведінку від протиправної.

Юридична визначеність є ключовою у питанні розуміння верховенства права; держава зобов`язана дотримуватися та застосовувати у прогнозований і послідовний спосіб ті закони, які вона ввела в дію; юридична визначеність передбачає, що норми права повинні бути зрозумілими і точними, а також спрямованими на забезпечення постійної прогнозованості ситуацій і правових відносин; юридична визначеність означає також, що необхідно в цілому дотримуватися зобов`язань або обіцянок, які взяла на себе держава перед людьми (поняття легітимних очікувань).

Принцип юридичної визначеності вимагає чіткості, зрозумілості й однозначності правових норм, зокрема їх передбачуваності (прогнозованості) та стабільності.

У контексті статті 8 Конституції України юридична визначеність забезпечує адаптацію суб`єкта правозастосування до нормативних умов правової дійсності та його впевненість у своєму правовому становищі, а також захист від свавільного втручання з боку держави.

Юридичну визначеність необхідно розуміти через такі її складові: чіткість, зрозумілість, однозначність норм права; право особи у своїх діях розраховувати на розумну та передбачувану стабільність існуючого законодавства та можливість передбачати наслідки застосування норм права (законні очікування).

Таким чином, юридична визначеність передбачає, що законодавець повинен прагнути до чіткості та зрозумілості у викладенні норм права. Кожна особа відповідно до конкретних обставин має орієнтуватися в тому, яка саме норма права застосовується в певному випадку, та мати чітке розуміння щодо настання конкретних правових наслідків у відповідних правовідносинах з огляду на розумну та передбачувану стабільність норм права.

У статті 3 Конституції України закріплено, що людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави.

Стаття 27 Конституції України гарантує кожній людині невід`ємне право на життя. Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Обов`язок держави - захищати життя людини. Кожен має право захищати своє життя і здоров`я, життя і здоров`я інших людей від протиправних посягань.

Згідно зі статтею 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Відповідно до частин третьої, четвертої статті 284 Цивільного кодексу України надання медичної допомоги фізичній особі, яка досягла чотирнадцяти років, провадиться за її згодою. Повнолітня дієздатна фізична особа, яка усвідомлює значення своїх дій і може керувати ними, має право відмовитися від лікування.

Одним з основних принципів охорони здоров`я в України згідно зі статтею 4 Закону України від 19 листопада 1992 року № 2801-XII «Основи законодавства про охорону здоров`я України» (далі - Закон № 2801-XII) є дотримання прав і свобод людини і громадянина у сфері охорони здоров`я та забезпечення пов`язаних з ними державних гарантій.

У статті 10 Закону № 2801-XII передбачено обов`язки громадян у сфері охорони здоров`я, серед яких, зокрема, передбачено: а) піклуватись про своє здоров`я та здоров`я дітей, не шкодити здоров`ю інших громадян; б) у передбачених законодавством випадках проходити профілактичні медичні огляди і робити щеплення.

За частиною першою статті 43 Закону № 2801-XII для застосування методів діагностики, профілактики та лікування необхідна згода інформованого відповідно до статті 39 цього Закону пацієнта.

12 травня 2000 року набув чинності Закон № 1645-III, який визначає правові, організаційні та фінансові засади діяльності органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, спрямованої на запобігання виникненню і поширенню інфекційних хвороб людини, локалізацію та ліквідацію їх спалахів та епідемій, встановлює права, обов`язки та відповідальність юридичних і фізичних осіб у сфері захисту населення від інфекційних хвороб.

У статті 1 цього Закону визначено, що:

- протиепідемічні заходи - це комплекс організаційних, медико-санітарних, ветеринарних, інженерно-технічних, адміністративних та інших заходів, що здійснюються з метою запобігання поширенню інфекційних хвороб, локалізації та ліквідації їх осередків, спалахів та епідемій;

- профілактичні щеплення - введення в організм людини медичних імунобіологічних препаратів для створення специфічної несприйнятливості до інфекційних хвороб.

Частиною шостою статті 12 Закону № 1645-III передбачено, що профілактичні щеплення проводяться після медичного огляду особи в разі відсутності у неї відповідних медичних протипоказань. Повнолітнім дієздатним громадянам профілактичні щеплення проводяться за їх згодою після надання об`єктивної інформації про щеплення, наслідки відмови від них та можливі поствакцинальні ускладнення. Якщо особа та (або) її законні представники відмовляються від обов`язкових профілактичних щеплень, лікар має право взяти у них відповідне письмове підтвердження, а в разі відмови дати таке підтвердження - засвідчити це актом у присутності свідків.

Відомості про профілактичні щеплення, поствакцинальні ускладнення та про відмову від обов`язкових профілактичних щеплень підлягають статистичному обліку і вносяться до відповідних медичних документів. Медичні протипоказання, порядок проведення профілактичних щеплень та реєстрації поствакцинальних ускладнень встановлюються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я (частина сьома статті 12 Закону № 1645-III).

Обов`язковими в Україні є профілактичні щеплення проти дифтерії, кашлюка, кору, поліомієліту, правця, туберкульозу, які включаються до календаря щеплень (нормативно-правовий акт центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я, яким встановлюються перелік обов`язкових профілактичних щеплень та оптимальні строки їх проведення) (частина перша статті 12, стаття 1 Закону № 1645-III).

У пункті 5 Положення про організацію і проведення профілактичних щеплень, затвердженого наказом МОЗ України від 16 вересня 2011 року № 595 (у редакції наказу МОЗ України 11 серпня 2014 року № 551), зареєстрованого у Міністерстві юстиції України 13 жовтня 2014 року за № 1238/26015, передбачено, що щеплення дозволяється проводити тільки зареєстрованими в Україні вакцинами / анатоксинами згідно з календарем профілактичних щеплень в Україні, затвердженим наказом МОЗ України від 16 вересня 2011 року № 595 (у редакції наказу МОЗ України від 11 серпня 2014 року № 551), та інструкціями із застосування вакцини або анатоксину, затвердженими в установленому порядку.

Щеплення проти гострої респіраторної хвороби COVID-19 відповідно до вимог Закону № 1645-III не є обов`язковим та до календаря профілактичних щеплень в Україні не включене.

Дорожньою картою з впровадження вакцини від гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, і проведення масової вакцинації у відповідь на пандемію COVID-19 в Україні у 2021-2022 роках, затвердженою наказом МОЗ України від 24 грудня 2020 року № 3018 (у редакції наказу МОЗ України 09 лютого 2021 року № 213), встановлено, що вакцинація від коронавірусної хвороби COVID-19 в Україні буде добровільною для всіх груп населення та професійних груп (абзац про добровільність щеплення від COVID-19 з Дорожньої карти виключено тільки 27 жовтня 2021 року наказом МОЗ України № 2362, проте відповідні зміни в Закон № 1645-ІІІ не вносилися).

У пунктах 7.3.1, 7.3.2 своєї Резолюції 2361 (2021) від 27 січня 2021 року «Вакцини проти COVID-19: етичні, правові та практичні міркування» Парламентська асамблея Ради Європи закликає та рекомендує інформувати громадян про те, що вакцинація не є обов`язковою і що ніхто не може зазнавати політичного, соціального чи іншого тиску для проходження вакцинації, а також забезпечити, щоб ніхто не піддавався дискримінації за те, що не пройшов вакцинацію.

Відповідно до статті 2 Конвенції про захист прав і гідності людини щодо застосування біології та медицини: Конвенція про права людини та біомедицину від 04 квітня 1997 року інтереси та благополуччя окремої людини превалюють над виключними інтересами всього суспільства або науки.

Будь-яке втручання у сферу здоров`я може здійснюватися тільки після добровільної та свідомої згоди на нього відповідної особи. Такій особі заздалегідь має бути надана відповідна інформація про мету і характер втручання, а також про його наслідки та ризики (стаття 5 зазначеної Конвенції).

У рішенні від 15 березня 2012 року у справі «Соломахін проти України» ЄСПЛ наголосив на тому, що питання обов`язкової вакцинації зачіпає права, окреслені статтею 8 Конвенції. Фізична цілісність особи охоплюється поняттям «приватне життя», захищеним статтею 8 Конвенції, про що зазначено в рішенні за справою «X та Y проти Нідерландів» (X and Y v. the Netherlands) від 26 березня 1985 року. Також суд підкреслив, що тілесна цілісність особи стосується найінтимніших аспектів приватного життя людини й що обов`язкове медичне втручання, навіть якщо воно має незначне значення, є втручанням у це право. Своєю чергою обов`язкова вакцинація - як примусове лікування - означає втручання в право на повагу особистого життя, яке містить фізичну й психологічну цілісність людини, як це гарантується пунктом 1 статті 8 (рішення ЄСПЛ у справах «Сальветті проти Італії» (Salvetti v. Italy) від 09 липня 2002 року, «Маттер проти Словацької Республіки» (Matter v. the Slovak Republic) від 07 липня 1999 року).

Свобода розсуду у сфері політики охорони здоров`я була підкреслена в контексті скарг стосовно доступу до певних форм медичного лікування у справі «Христозов та інші проти Болгарії» (Hristozov and оthers v. Bulgaria) (заяви № 47039/11 і 358/12, ЄСПЛ, 2012), у якій ідеться про свободу розпоряджатися власним тілом і свободу від медичного втручання без згоди (негативні права).

Отже, в Україні відсутній закон, яким би встановлювалась обов`язковість щеплення від SARS-CoV-2, що підтверджено, зокрема, у частині першій статті 12 Закону № 1645-ІІІ.

Запровадження такої вакцини обов`язковою у прийнятій Кабінетом Міністрів України Постанові № 1236 не свідчить про наявність такого законодавства, оскільки жодний закон не наділяє Кабінет Міністрів України повноваженням у вказаній сфері, оскільки центральний орган виконавчої влади може встановлювати лише порядок виконання норми закону, але не визначати самого переліку обов`язкових щеплень.

13 листопада 2021 року набрав чинності Закон України від 02 листопада 2021 року № 1843-IX «Про внесення змін до статті 9 2 Закону України «Про лікарські засоби» щодо державної реєстрації лікарських засобів під зобов`язання», у пункті 6 якого звільнено виробників вакцин та залучених до щеплення медиків від відповідальності за негативні наслідки вакцинації проти COVID-19.

Закон України від 13 січня 2011 року № 2939-VI «Про доступ до публічної інформації» визначає порядок здійснення та забезпечення права кожного на доступ до інформації, що, зокрема, становить суспільний інтерес.

Відповідно до статті 13 зазначеного Закону розпорядниками інформації визнаються суб`єкти владних повноважень та особи, якщо вони виконують делеговані повноваження суб`єктів владних повноважень згідно із законом чи договором, включаючи надання оздоровчих, соціальних або інших державних послуг, - стосовно інформації, пов`язаної з виконанням їхніх обов`язків, які зобов`язані оприлюднювати та надавати за запитами інформацію, зокрема таку, що становить суспільний інтерес (суспільно необхідну інформацію).Серед побічних ефектів та ускладнення у вакцин проти COVID-19 зареєстровані такі: судоми; втрата свідомості; блювання; висип на тілі; сильний біль; температура понад 38° C; сплутаність мови. Можливі алергійні реакції, зокрема набряк Квінке, анафілактичний шок.

Разом з тим, в України відповідна статистка відсутня, що порушує передбачене і гарантоване статтею 34 Конституції України право на доступ до інформації.

Зважаючи на відсутність інформації про статистику смертності від вакцинації проти COVID-19, побічних ефектів та ускладнень, обмеження інформації про клінічні дослідження вакцин, не можна вважати, що в цьому питанні принцип важливості суспільних інтересів превалює над особистими правами, оскільки таке втручання не має об`єктивних підстав та обґрунтування.

Статтею 43 Конституції України гарантоване право кожного на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Відповідно до статті 21 КЗпП України будь-яка дискримінація у сфері праці, пряме або непряме обмеження прав працівників залежно, зокрема від стану здоров`я, не допускається.

Однією з гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений у статті 5 1 КЗпП України правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

Статтею 21 КЗпП України проголошена рівність трудових прав громадян та заборонена будь-яка дискримінація у сфері праці, зокрема обмеження прав працівників залежно від стану їхнього здоров`я.

Відповідно до статті 46 КЗпП України відсторонення працівників від роботи власником або вповноваженим ним органом допускається в разі: появи на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп`яніння; відмови або ухилення від обов`язкових медичних оглядів; відмови або ухилення від навчання, інструктажу і перевірки знань з охорони праці та протипожежної охорони; в інших випадках, передбачених законодавством.

За своєю правовою природою відсторонення від роботи є тимчасовою забороною роботодавця на виконання працівником його трудових обов`язків. Відсторонення працівника від роботи - це призупинення виконання ним своїх трудових обов`язків за рішенням уповноважених на це компетентних органів з підстав, передбачених законодавством, що, як правило, відбувається з одночасним призупиненням виплати йому заробітної плати.

Згідно із частиною другою статті 12 Закону № 1645-III працівники окремих професій, виробництв та організацій, діяльність яких може призвести до зараження цих працівників та (або) поширення ними інфекційних хвороб, підлягають обов`язковим профілактичним щепленням також проти інших відповідних інфекційних хвороб. У разі відмови або ухилення від обов`язкових профілактичних щеплень у порядку, встановленому законом, ці працівники відсторонюються від виконання зазначених видів робіт. Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням проти інших відповідних інфекційних хвороб, встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я.

У разі загрози виникнення особливо небезпечної інфекційної хвороби або масового поширення небезпечної інфекційної хвороби на відповідних територіях та об`єктах можуть проводитися обов`язкові профілактичні щеплення проти цієї інфекційної хвороби за епідемічними показаннями (частина третя статті 12 Закону № 1645-III).

Рішення про проведення обов`язкових профілактичних щеплень за епідемічними показаннями на відповідних територіях та об`єктах приймають головний державний санітарний лікар України, головний державний санітарний лікар Автономної Республіки Крим, головні державні санітарні лікарі областей, міст Києва та Севастополя, головні державні санітарні лікарі центральних органів виконавчої влади, що реалізують державну політику у сферах оборони і військового будівництва, охорони громадського порядку, виконання кримінальних покарань, захисту державного кордону, Служби безпеки України (частина четверта статті 12 Закону № 1645-III).

Відповідно до статті 41 6 Постанови № 1236 керівникам державних органів (державної служби), керівникам підприємств, установ та організацій доручено забезпечити: 1) контроль за проведенням обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 працівниками та державними службовцями, обов`язковість профілактичних щеплень яких передбачена Переліком № 2153; 2) відсторонення від роботи (виконання робіт) працівників та державних службовців, обов`язковість профілактичних щеплень проти COVID-19 яких визначена переліком та які відмовляються або ухиляються від проведення таких обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 відповідно до статті 46 КЗпП України, частини другої статті 12 Закону № 1645-III та частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу», крім тих, які мають абсолютні протипоказання до проведення таких профілактичних щеплень проти COVID-19 та надали медичний висновок про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданий закладом охорони здоров`я; 3) взяття до відома, що: на час такого відсторонення оплата праці працівників та державних службовців здійснюється з урахуванням частини першої статті 94 КЗпП України, частини першої статті 1 Закону України «Про оплату праці» та частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу». Відсторонення працівників та державних службовців здійснюється шляхом видання наказу або розпорядження керівника державного органу (державної служби) або підприємства, установи, організації з обов`язковим доведенням його до відома особам, які відсторонюються; строк відсторонення встановлюється до усунення причин, що його зумовили.

Положення цього пункту не застосовуються на період воєнного стану (зазначеним абзацом доповнено пункт 41 6 згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 26 березня 2022 року № 372).

Наказом МОЗ України від 04 жовтня 2021 року № 2153 затверджено «Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням» (дію наказу зупинено до завершення воєнного стану в Україні).

Разом з тим з метою забезпечення реалізації положень Закону № 4004-XI затверджено Інструкцію № 66, у якій роз`яснено питання відсторонення від роботи працівника.

Відповідно до пункту 2.1 зазначеної Інструкції відсторонення від роботи або іншої діяльності осіб, які є носіями збудників інфекційних захворювань, хворих на небезпечні для оточуючих інфекційні хвороби, осіб, які були в контакті з такими хворими, а також осіб, які ухиляються від обов`язкового медичного огляду або щеплення проти інфекцій, здійснюється за поданням відповідних посадових осіб державної санітарно-епідеміологічної служби.

Подання про відсторонення від роботи або іншої діяльності - це письмовий організаційно-розпорядчий документ державної санітарно-епідеміологічної служби України, який зобов`язує роботодавців у встановлений термін усунути від роботи або іншої діяльності зазначених у поданні осіб (пункт 2.3 Інструкції № 66).

Право внесення подання про відсторонення від роботи або іншої діяльності надано головному державному санітарному лікарю України, його заступникам, головним державним санітарним лікарям Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва, Севастополя та їх заступникам, головним державним санітарним лікарям водного, залізничного, повітряного транспорту, водних басейнів, залізниць, Міністерства оборони України, Міністерства внутрішніх справ України, Адміністрації Державної прикордонної служби України, Державної пенітенціарної служби України, Державного управління справами, Служби безпеки України та їх заступникам, іншим головним державним санітарним лікарям та їх заступникам, а також іншим посадовим особам державної санітарно-епідеміологічної служби, що уповноважені на те керівниками відповідних служб (пункт 2.3 Інструкції № 66).

Подання складають у двох примірниках, один з яких направляється роботодавцю, що зобов`язаний забезпечити його виконання, а другий зберігається в посадової особи, яка внесла подання. Термін, на який відсторонюється особа, залежить від епідеміологічних показань та встановлюється згідно з додатком № 2 до цієї Інструкції (пункти 2.5, 2.7 Інструкції № 66).

У пункті 1.2.5 Інструкції № 66 визначено, що особами, які відмовляються або ухиляються від профілактичних щеплень, визнаються громадяни та неповнолітні діти, а також окремі категорії працівників у зв`язку з особливостями виробництва або виконуваної ними роботи, які необґрунтовано відмовились від профілактичного щеплення, передбаченого календарем профілактичних щеплень в Україні, затвердженим наказом МОЗ України від 16 вересня 2011 року № 595, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 10 жовтня 2011 року за № 1159/19897.

Таким чином, за відсутності в роботодавця належним чином оформленого подання відповідної посадової особи відсторонення від роботи (виконання робіт) працівника, який відмовляється або ухиляється від профілактичних щеплень, є незаконним.

20 серпня 2021 року Директорат розвитку ринку праці та умов оплати праці Міністерства економіки України опублікував лист-роз`яснення щодо неправомірності застосування роботодавцем до працівника заходів примусу та/або дисциплінарного стягнення за відмову вакцинуватися від коронавірусної хвороби COVID-19, яким визначив, що не вбачається правових підстав у роботодавця примушувати працівників вакцинуватися від коронавірусної хвороби COVID-19 та/або притягати їх до дисциплінарної відповідальності за відмову вакцинуватися від цієї хвороби.

Суд погоджується із такими правовими висновками викладеними суддями Великої Палати Верховного Суду в окремій думці на постанову Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21 (провадження № 14-82цс22) за позовом ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Укрзалізниця» про скасування наказу про відсторонення від роботи, поновлення на посаді та стягнення заробітної плати та відповідно до ч. 4 ст. 263 ЦПК України враховує ці правові висновки при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд при розгляді даної справи.

З матеріалів справи вбачається, що відповідач не надав доказів на підтвердження того, що при відстороненні позивачки від роботи у зв`язку з відсутністю в неї щеплення проти COVID-19 дотримано вимоги статті 12 Закону № 1645-ІІІ в частині отримання письмового підтвердження лікаря про відмову від обов`язкового профілактичного щеплення чи акта, складеного у присутності свідків, а також вимог частини другої статті 27 Закону № 4004-XI щодо недопуску позивачки до роботи саме на підставі подання відповідних посадових осіб державної санітарно-епідеміологічної служби.

Не спростовано доводи позивачки, що на момент повідомлення роботодавцем позивачки про відсторонення 07 грудня 2021 року, вона вже була вакцинована, оскільки відповідно до копії свідоцтва про вакцинацію ( видана комунальним некомерційним підприємством "Миргородськийміський центр первинної медико - санітарної допомоги "Миргородської міської ради Полтавської області " про засвідчення Кацарської І.В. щодо отримання дози вакцини проти коронавірусної хвороби 2019 ( COVID-19) - датовано 07.12.2021 року ( а.с. 18) .

У пункті 3.2 Рішення від 28 серпня 2020 року Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Верховного Суду щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих положень постанови Кабінету Міністрів України «Про встановлення карантину з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, та етапів послаблення протиепідемічних заходів», положень частин першої, третьої статті 29 Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік», абзацу дев`ятого пункту 2 розділу II «Прикінцеві положення» Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2020 рік» зазначено, що згідно зі статтею 64 Конституції України конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України; в умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень; не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 4, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 Конституції України. Обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина є можливим у випадках, визначених Конституцією України. Таке обмеження може встановлюватися виключно законом - актом, ухваленим Верховною Радою України як єдиним органом законодавчої влади в Україні. Встановлення такого обмеження підзаконним актом суперечить статтям 1, 3, 6, 8, 19, 64 Конституції України.

Пунктом 1 статті 92 Конституції України встановлено, що права і свободи громадянина, гарантії цих прав і свобод, основні обов`язки громадянина визначаються виключно законами України.

Відсторонення від роботи є втручанням у право людини на працю та право заробляти працею на життя шляхом його обмеження, а тому, в силу положень пункту 1 статті 92 Конституції України, таке втручання дозволено виключно законами України, а не підзаконними актами, до яких належить постанова Кабінету Міністрів України.

Єдиним органом законодавчої влади в Україні є Верховна Рада України і лише до її повноважень віднесено прийняття законів.

Відповідно до пункту 2 статті 116 Конституції України Кабінет Міністрів України вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина, в тім цей орган не наділений повноваженнями ухвалювати нормативно-правові акти, спрямовані на звуження або обмеження цих прав.

Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії (стаття 8 Конституції України).

Відсторонення від роботи є втручанням у право людини на працю та право заробляти працею на життя шляхом його обмеження, а тому, в силу положень пункту 1 статті 92 Конституції України, таке втручання дозволено виключно законами України, а не підзаконними актами, до яких належать Постанова № 1236 та Перелік № 2153.

Такий правовий висновок викладено суддями Великої Палати Верховного Суду в окремій думці на постанову Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21 (провадження № 14-82цс22) за позовом ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Укрзалізниця» про скасування наказу про відсторонення від роботи, поновлення на посаді та стягнення заробітної плати.

Вирішуючи даний спір, суд із врахуванням вимог Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, які полягають в обов`язку держави утримуватися від втручання з метою поваги до прав людини, у разі ж якщо таке втручання відбувається, воно має бути на підставі закону, переслідувати легітимну мету та бути необхідним у демократичному суспільстві вважає, що запобігання зараженню вірусом, не може розглядатись як легітимна мета за обставинами цієї справи, оскільки обмеження позивача в праві заробити собі на життя та на повагу до його приватного життя полягає у праві вибору не робити те, що не визнано обов`язковим для всіх жителів України за законом.

Відповідач не зміг переконливо довести, що обмежувальний захід, у виді відсторонення позивача від роботи, до якого він вдався і який мав для позивача негативні наслідки, сприяв досягненню заявленої державними органами мети запобіганню зараженню вірусом.

Ураховуючи всі встановлені обставини, суд вважає вимоги позивача ОСОБА_1 правомірними та такими, що підлягають задоволенню в частині скасування наказу директора Миргородської мистецької школи імені А.П. Коломійця № 46-аг від 07 грудня 2021 року «Про відсторонення від роботи ОСОБА_1 » на час відсутності щеплення від COVID-19.

Щодо вимог про стягнення невиплаченої заробітної плати за час незаконного відсторонення позивачки від роботи та виплати по лікарняному, суд вважає необхідним зазначити таке.

За змістом ст. 5 ЦПК України застосовуваний судом спосіб захисту цивільного права має відповідати критерію ефективності, тобто цей спосіб має бути дієвим, а його реалізація повинна мати наслідком відновлення порушених майнових або немайнових прав та інтересів особи.

Статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) встановлено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі Chahal v. the United Kingdom (заява №22414/93, п. 145, рішення від 15 листопада 1996 року) вказав, що стаття 13 гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, передбачених Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати особі такі способи правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції та надавати відповідний судовий захист, хоча держави-учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань (див. рішення у справі Vilvarajah and Others v. the United Kingdom; заяви №№13163/87, 13164/87, 13165/87, 13447/87, 13448/87 52854/99, п. 122, від 30 жовтня 1991 року).

Також ЄСПЛ неодноразово зазначав (справа Afanasyev v. Ukraine, заява №38722/02, п. 75, рішення від 5 квітня 2005 року), що стаття 13 Конвенції гарантує доступність на національному рівні засобу захисту, здатного втілити в життя сутність прав та свобод за Конвенцією, у якому б вигляді вони не забезпечувались у національній правовій системі. Таким чином, стаття 13 вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності «небезпідставної заяви» за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування, хоча держави-учасники мають певну свободу розсуду щодо способу, у який вони виконують свої зобов`язання за цим положенням Конвенції. Зміст зобов`язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається статтею 13, має бути «ефективним» як у законі, так і на практиці, зокрема у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (див. рішення у справі Aydin v. Turkey від 25 вересня 1997 року п. 103 та рішення у справі Kaya v. Turkey від 19 лютого 1998 року, п. 106).

Відповідно до п. 10 постанови Пленуму Верховного суду України «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці» якщо буде встановлено, що на порушення ст. 46 КЗпП роботодавець із власної ініціативи без законних підстав відсторонив працівника від роботи із зупиненням виплати заробітної плати, суд має задовольнити позов останнього про стягнення у зв`язку з цим середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу (ст.235 КЗпП).

Суд вважає необхідним стягнути з відповідача Миргородської мистецької школи імені А.П. Коломійця на користь позивача ОСОБА_1 середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу за час відсторонення за 07.12.2021, обрахованої відповідно до статті 27 Закону України «Про оплату праці» та абзацу третього пункту 2 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 100 від 8 лютого 1995 року та виплати по лікарняному за 08.12.2021.

Основою для визначення загальної суми заробітку, що підлягає виплаті за час вимушеного прогулу, є середньоденна (середньогодинна) заробітна плата працівника, яка згідно з п. 8 згаданого Порядку визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом 2-х місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - календарних днів за цей період.

Після визначення середньоденної заробітної плати як розрахункової величини для нарахування виплат працівнику здійснюється нарахування загальної суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу, яка обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді (абз. 2 п. 8 Порядку № 100).

Середньомісячне число робочих днів розраховується діленням на 2 сумарного числа робочих днів за останні 2 календарні місяці згідно з графіком роботи підприємства, установи, організації, установленим із дотриманням вимог законодавства.

Слід зазначити, що дані щодо середньоденної та середньомісячної заробітної плати ОСОБА_1 беремо за 2 місяці до незаконного відсторонення позивача, тобто до 07.12.2021.

Враховуючи те, що позивач ОСОБА_1 була відсторонена від роботи 07.12.2021 і відповідно до довідки № 10 від 28 грудня 2021 року, виданої Миргородською мистецькою школою ім. А. П. Коломійця нарахування заробітної плати ОСОБА_1 склали:

за період 06.10.2021-06.11.2021 18921 грн 54 коп. за 27 робочих днів;

за період 07.11.2021-06.12.2021 19019 грн 16 коп. за 25 робочих днів.

Середньоденна заробітна плата за період 06.10.2021-06.12.2021 становить 18921,54+19019,16= 37941,15/52= 729,64 грн (а. с. 24).

З урахуванням того, що позивача ОСОБА_1 відсторонено від роботи 07.12.2021 і відсторонення тривало по день прийняття відповідачем Наказу (з адміністративно-господарських питань) № 47-аг від 09.12.2021, яким позивача ОСОБА_1 , викладача відділу народних інструментів допущено до роботи з 09.12.2021, а відповідно до лікарняних листів № 1950862-2003730293-1, 1950862-2003858198-1, 1950862-2003957416-1 (а. с. 20-22) з 08 по 16 грудня 2021 року позивач перебувала на лікарняному, тому загальна сума середнього заробітку за час вимушеного прогулу обчислюється за 07.12.2021 і складає 1 робочий день.

Таким чином, сума середнього заробітку за час вимушеного прогулу внаслідок незаконного відсторонення ОСОБА_1 від виконання обов`язків викладача відділу народних інструментів складає 729,64 грн (729,64 грн х 1 день) і підлягає стягненню з відповідача.

Відповідно до абз. 2 ч. 2 ст. 22 Закону України «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування» оплата перших п`яти днів тимчасової непрацездатності внаслідок захворювання або травми, не пов`язаної з нещасним випадком на виробництві, здійснюється за рахунок коштів роботодавця у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Оскільки, страховий стаж позивача ОСОБА_1 становить більше 8 років допомога по тимчасовій непрацездатності становить 100 відсотків середньої заробітної плати (п. 4) ч. 1 ст. 24 Закону України «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування». Таким чином розмір допомоги по тимчасовій непрацездатності становитиме за 08 грудня 2021 року 729,64 грн. і підлягає стягненню з відповідача.

Вирішуючи питання щодо стягнення з відповідача на користь позивача моральної шкоди в розмірі 10000,00 гривень, суд виходить з наступного.

Згідно із ст. 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає, зокрема, у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї.

Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб.

Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

Відповідно до ст. 237-1 КЗпП України відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику провадиться у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зав`язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.

Відповідно до п. 9 постанови Пленуму Верховного суду України від 31.03.1995 року № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості.

Згідно з п. 13 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» відповідно до ст. 237-1 КЗпП за наявності порушення прав працівника у сфері трудових відносин (незаконного звільнення або переведення, невиплати належних йому грошових сум), яке призвело до його моральних страждань, втрати нормальних життєвих зав`язків чи вимагає від нього додаткових зусиль для організації свого життя, обов`язок по відшкодуванню моральної (немайнової) шкоди покладається на власника або уповноважений ним орган незалежно від форми власності, виду діяльності чи галузевої належності.

Право на відшкодування моральної шкоди з урахуванням практики Європейського суду з прав людини повинно носити ефективний характер, і має на меті не тільки покриття шкоди завданої потерпілій стороні, а також є засобом попередження з боку відповідача вчинення порушень прав, отже має бути відчутним не тільки для позивача, але й для відповідача, що спонукало б останнього вживати заходів щодо зміни практики нехтування положеннями законодавства, і зокрема, сприяло б зменшенню кількості і обсягів скарг і позовних заяв які надходять на адресу національних судів та Європейського суду з України.

В судовому засіданні встановлено, що неправомірними діями відповідача, а саме відстороненням від роботи, порушено, гарантоване ст. 43 Конституції України, право ОСОБА_1 на працю та своєчасне одержання винагороди за працю, що призвело до моральних та душевних страждань позивача.

Відсторонення позивача від роботи без збереження заробітної плати при наявності вакцинації, виклик поліції, призвели до стресової ситуації яка спричинила загострення хронічного захворювання та тимчасову втрату працездатності. Зазначені обставини змусили позивача шукати додаткові джерела доходу для відновлення організації життя, налагодження нормального ритму життя та призвели до зміни нормальних життєвих зв`язків і вимагали від позивача додаткових зусиль для організації свого життя.

Враховуючи зазначене, суд, виходячи з міркувань розумності, виваженості та справедливості, розглядаючи справу не інакше як в межах заявлених вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи, приходить до висновку про доцільність часткового задоволення позовних вимог щодо стягнення з відповідача на користь позивача моральної шкоди, тому з відповідача Миргородської мистецької школи імені А.П. Коломійця на користь ОСОБА_1 в порядку відшкодування моральної шкоди підлягає стягненню 3000,00 гривень, що буде цілком еквівалентним завданим моральним стражданням.

Відповідно до ст. 3 п. 1 п.п 6 ЦК України - загальними засадами цивільного законодавства є: справедливість, добросовісність та розумність.

При регламентації нормами цивільного права тих чи інших суспільних відносин більшість таких норм не містять у собі прямого обов`язку суб`єктів відповідних правовідносин діяти саме справедливо, добросовісно й розумно. Але вимоги цього принципу ми можемо «віднайти» у змісті конкретної норми або сукупності норм. Вищезазначений принцип може бути у певних випадках використаний при аналогії права (ч. 2 ст. 8 ЦК України), коли він заповнює прогалини у цивільному законодавстві. При цьому якщо суддя відчуває, що судове рішення, яке він має прийняти, суперечить природі людини, яка наділена розумом і моральними почуттями, він в силу вимог принципу справедливості, добросовісності і розумності повинен застосувати цей принцип, як нормативний регулятор у порядку аналогії права Провівши аналіз судової практики та законодавства, можна дійти до висновку, що принципи справедливості, добросовісності та розумності є загальною засадою цивільного права.

Суд зазначає, що з наданих доказів по справі вбачається, що попередження про відсторонення ОСОБА_1 був доведений до неї 06.12.2021 року після обіду , ОСОБА_1 вже на слідуючий день 07.12.2021 року одержала засіб профілактики ( цитата з свідоцтва про вакцинацію ОСОБА_1 ) , але не надала підтвердження про отримання дози вакцини , а коли був виданий Наказ про відсторонення ОСОБА_1 від 07.12.2021 року керівництвом мистецької школи , то викладач мистецької школи була вакцинована і не становила ніякої загрози оточуючим , але факт неможливості з тих чи інших причин довести проведену вакцинацію в цей же самий день та продовження проведення уроків , не реагування керівництва на усні пояснення викладача - послугували тому , що керівництво мистецької школи вдалися до вкрай кардинальних дій - та викликали наряд поліції до закладу де перебувають діти , а ОСОБА_1 була викладачем даної школи , що могло слугувати підриву довіри викладача та високих моральних її якостей , про факт виклик наряду поліції до мистецької школи не заперечували сторона відповідача у судовому засіданні , що призвело до вкрай негативних наслідків позивачки - стресової ситуації та пред`явлення даного позову у суді. Тому суд приходе до переконання що наказ директора про відсторонення від роботи ОСОБА_1 саме в даному випадку також був незаконним в розумінні засад справедливості , законності та розумності .

Відповідно до ч. 1 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Позивачем за подання позовної заяви сплачено судовий збір в сумі 2724 грн, що підтверджується квитанцією № 121711717 від 30.12.2021 (а. с. 1).

Приймаючи до уваги, що суд дійшов висновку про доцільність часткового задоволення позовних вимог позивача ОСОБА_1 і позовні вимоги підлягають задоволенню на 76,66%, суд вважає необхідним, на виконання вимог ч. 1 ст. 141 ЦПК України, стягнути з відповідача на користь позивача 76,66% сплаченого позивачем судового збору в розмірі 2088 гривні 22 копійки. (2724 грн. / 100 =27.24 грн, 27.24 грн х 76,66% = 2088,22 грн).

Керуючись ст. 46 КЗпП України, ст. 12 ЗУ «Про захист населення від інфекційних хвороб», статтями 4, 10, 12, 13, 76-82, 141, 259,263-265, 268, 272-273, 354 ЦПК України, суд,

ухвалив:

Позов ОСОБА_1 до Миргородської мистецької школи імені А.П. Коломійця про визнання відсторонення від роботи незаконним, стягнення заробітної плати за час відсторонення та відшкодування моральної шкоди - задовольнити частково.

Скасувати наказ директора Миргородської мистецької школи імені А.П. Коломійця № 46-аг від 07 грудня 2021 року «Про відсторонення від роботи ОСОБА_1 ».

Стягнути з Миргородської мистецької школи імені А.П. Коломійця на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час відсторонення від роботи за 07 грудня 2021 року в розмірі 729 грн 64 грн та за 08 грудня 2021 року виплати по лікарняному в сумі 729 грн 64 грн, а всього 1459 (одну тисячу чотириста п`ятдесят дев`ять) гривень 28 копійок.

Стягнути з Миргородської мистецької школи імені А.П. Коломійця на користь ОСОБА_1 на відшкодування завданої моральної шкоди 3000 (три тисячі) гривень одноразово.

Стягнути з Миргородської мистецької школи імені А.П. Коломійця на користь ОСОБА_1 судові витрати на сплату судового збору в сумі 2088 (дві тисячі вісімдесят вісім гривень) 22 копійки.

В іншій частині позовних вимог відмовити.

Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку до Полтавського апеляційного суду шляхом подачі апеляційної скарги в 30 - денний строк з дня його проголошення.

Учасник справи, якому повне рішення не було вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Учасники справи:

Позивач: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженка міста Макіївка Донецької області, РНОКПП НОМЕР_2 , місце проживання якої зареєстровано за адресою: АДРЕСА_1 .

Відповідач Миргородської мистецької школи імені А.П. Коломійця, код ЄДРПОУ 23550140, місцезнаходження: вул. Сорочинська, 5, м. Миргород, Полтавська обл., 37600.

Повний текст рішення складено 12 квітня 2023 року.

Суддя: О. В. Ситник