Постанова

від 15.02.2023 по справі 541/2172/22

ПОЛТАВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОЛТАВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 541/2172/22 Номер провадження 22-ц/814/2672/23Головуючий у 1-й інстанції Городівський О.А. Доповідач ап. інст. Обідіна О. І.

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15 лютого 2023 року м. Полтава

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Полтавського апеляційного суду в складі:

головуючого судді: Обідіної О.І.,

суддів: Бутенко С.Б., Прядкіної О.В.,

розглянула в порядку письмового провадження у м. Полтаві апеляційні скарги Медичного реабілітаційногоцентру Міністерствавнутрішніх справУкраїни «Миргород»та ОСОБА_1 на рішення Миргородського міськрайонного суду Полтавської області від 21 листопада 2022 року по справі за позовом ОСОБА_1 до Медичного реабілітаційного центру Міністерства внутрішніх справ України «Миргород» про стягнення допомоги по тимчасовій непрацездатності та середнього заробітку за час вимушеного прогулу,-

В С Т А Н О В И Л А :

У вересні 2022 року ОСОБА_1 звернувся до суду з вказаним позовом.

В обґрунтування позовних вимог зазначав, що з 17.11.2015 р. перебував на посаді інженера з організації експлуатації та ремонту Медичного реабілітаційного центру МВС України «Миргород». Між сторонами виник спір щодо дати звільнення позивача, який був урегульований постановою Полтавського апеляційного суду від 24.05.2022 року та прийнято рішення про зміну дату звільнення ОСОБА_1 з 17 червня 2021 року на 13 жовтня 2021 року.

Враховуючи дату припинення трудових правовідносин та не виплату роботодавцем середнього заробітку за період тимчасової непрацездатності, позивач просив стягнути на його користь допомогу по тимчасовій непрацездатності за період з 22 червня 2021 року по 25 червня 2021 року та з 29 червня 2021 року по 21 липня 2021 року в розмірі 14423,85 грн., а також середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 22 липня 2021 року по 13 жовтня 2021 року у розмірі 40524,15 грн. та розподілити судові витрати.

Рішенням Миргородського міськрайонного суду Полтавської області від 21 листопада 2022 року позовну заяву ОСОБА_1 задоволено частково.

Стягнуто з Медичного центру МВС України «Миргород» на користь ОСОБА_1 , 14423 грн. 85 коп. страхових виплати за період тимчасової непрацездатності з 22 червня 2021 року по 25 червня 2021 року та з 29 червня 2021 року по 21 липня 2021 року.

В задоволенні вимог про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 22 липня 2021 року по 13 жовтня 2021 року відмовлено.

Стягнуто з Медичного центру МВС України " Миргород" на користь держави судові витрати в розмірі 260,50 грн.

Не погодившись з даним судовим рішенням, Медичний центр МВС України «Миргород» оскаржив його в апеляційному порядку.

В апеляційній скарзі, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, невідповідність висновків суду обставинам справа, просив скасувати рішення суду першої інстанції в частині задоволених вимог та постановити в цій частині нове рішення про відмову в задоволенні позову про стягнення виплат, пов`язаних з тимчасовою непрацездатністю позивача, безпідставно покладених на роботодавця.

Зазначав, що із заявою про виплату коштів по листках непрацездатності ОСОБА_1 звернувся до відповідача лише 24.08.2022 року, тобто після спливу строку передбаченого ч. 5 ст. 32 ЗУ «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування», отже відсутні і правові підстави для проведення таких виплат, оскільки роботодавцем на той час вже було прийнято рішення про звільнення позивача і на час такого звільнення ним не були надані вищевказані листи.

Вказує, що суд першої інстанції безпідставно не залучив до участі у справі в якості співвідповідача чи в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - Управління виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України в Полтавській області, на яке законом покладено обов`язок по виплаті страхових сум за період тимчасової непрацездатності після сплину п`яти днів перебування працівника на лікарняному, оплату за які здійснює роботодавець.

Також, не погодившись з даним судовим рішенням, ОСОБА_1 оскаржив його в апеляційному порядку, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, невідповідність висновків суду обставинам справи, просив скасувати рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні його вимог та ухвалити в цій частині нове рішення про задоволенні позовних вимог в частині стягнення середнього заробітку за вимушений прогул.

Вважає, що судом першої інстанції неправильно застосовано норми матеріального права, передбачені ч.ч. 2, 3 ст. 235 КЗпП України, що призвело до помилкового висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову в цій частині.

Колегія суддів, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційних скарг, приходить до висновку про наявність підстав для часткового задоволення апеляційної скарги медичного центру та відмову в задоволенні апеляційної скарги ОСОБА_1 з огляду на наступне.

Згідно п. 2 ч. 1 ст. 374 ЦПК України, суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.

Відповідно до п. п. 3, 4 ч.1 ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_1 17 листопада 2015 року був прийнятий на посаду інженера з організації експлуатації та ремонту Медичного реабілітаційного центру МВС України «Миргород».

17 червня 2021 року, ОСОБА_1 із вказаної посади звільнений наказом № 92/к/тр від 13.10.2021 року в зв`язку з прогулом без поважних причин згідно п. 4 ст. 40 КЗпП України.

Згідно наказу начальника Медичного реабілітаційного центру МВС України «Миргород» № 92/к/тр від 13 жовтня 2021 року «Про звільнення за прогул Дмитра Матвієнка», позивача було звільнено через відсутність на робочому місці 18 червня 2021 року.

З приводу вказаного звільнення між сторонами виник спір, за результатом якого рішенням Миргородського міськрайонного суду Полтавської області від 03.03.2022 р. позов ОСОБА_1 був задоволений частково.

Визнано незаконним наказ № 92/к/тр від 13.10.2021 року начальника Медичного центру МВС України «Миргород» в частині підстави припинення трудового договору та формулювання причин звільнення ОСОБА_2 , змінено формулювання та підставу звільнення, в наказі № 92/к/тр від 13.10.2021 року, викладено їх наступним чином «звільнити ОСОБА_1 , інженера з організації експлуатації та ремонту МРЦ 17 червня 2021 року за власним бажанням відповідно до частини 1 статті 38 КЗпП». В задоволенні вимог про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні та зміни дати звільнення відмовлено.

Постановою Полтавського апеляційного суду від 24.05.2022 року рішення Миргородського міськрайонного суду від 03 березня 2022 року в частині зміни дати звільнення з роботи скасовано та змінено дату звільнення ОСОБА_1 з посади інженера з організації експлуатації та ремонту Медичного реабілітаційного центру МВС України "Миргород", зазначену у наказі від 13 жовтня 2021 року № 92/к/тр, із 17 червня 2021 року на 13 жовтня 2021 року.

В іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Згідно листків непрацездатності серія АЛА № 213526 позивач перебував на лікуванні в період з 22.06.2022 по 25.06.2022 (включно), згідно листка непрацездатності серія АЛА № 650484 позивач перебував на лікуванні в період з 29.06.2022 по 21.07.2022 (включно).

Вважаючи порушеними свої права в частині неотримання від роботодавця компенсації по листам тимчасової непрацездатності та вважаючи наявними підстави для стягнення середнього заробітку за вимушений прогул в розумінні ст. 235 КЗпП, позивач звернувся до суду з вказаним позовом.

Задовольняючи позовні вимоги частково, суд першої інстанції виходив з того, що згідно ст.ст. 47, 116 КЗпП України на роботодавця покладається обов`язок провести повний розрахунок із звільненим працівником та виплатити всі належні йому суми, в тому числі і здійснити оплату за час тимчасової непрацездатності, що не було зроблено відповідачем, тому його заперечення в частині стягнення таких коштів за межами п`яти днів тимчасової непрацездатності в порядку Закону України «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування» не заслуговують на увагу.

Відмовляючи в задоволенні вимоги про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, суд першої інстанції встановив відсутність достатніх правових підстав для такого стягнення в розумінні ч.2 ст. 235 КЗпП України, оскільки сама по собі зміна дати звільнення працівника не тягне для роботодавця склад трудового майнового правопорушення, за яке він повинен відповідати шляхом виплати звільненому працівнику середнього заробітку.

Колегія суддів не може в повній мірі погодитися з такими висновками суду першої інстанції, виходячи з наступного.

Відповідно до частини першої статті 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в ст.ст. 47, 116 КЗпП України. Виключно на роботодавця покладається обов`язок провести остаточний повний розрахунок та виплатити належні йому суми, в тому числі і оплату за час вимушеної непрацездатності, здійснити звільненому працівнику всі належні до виплати суми відповідно до цього Кодексу.

Згідно з частиною першою статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, проводиться в день звільнення.

Ухвалюючи рішенняпро частковезадоволення позовних вимог, судпершої інстанціїпослався напостанову ВерховногоСуду від 30 січня 2018 року, справа № 760/18557/15-ц, в якій Верховний Суд дійшов висновку про те, що за частиною першою статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення та зазначив, що аналіз зазначених норм свідчить про те, що всі суми (заробітна плата, вихідна допомога, компенсація за невикористану відпустку, оплата за час тимчасової непрацездатності тощо), належні до сплати працівникові, мають бути виплачені у день звільнення цього працівника. Закон прямо покладає на підприємство, установу, організацію обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать.

Встановивши, що відповідачу на користь позивача фондом вже була перерахована компенсація по тимчасовій непрацездатності, але не виплачена роботодавцем працівнику в день звільнення, Верховний Суд визнав обґрунтованим рішення суду першої інстанції про стягнення такої компенсації з відповідача на користь звільненого працівника.

Таким чином, відмінним від фактичних обставин по даній справі було те, що фондом вже здійснено перерахування роботодавцю компенсації по тимчасовій непрацездатності, яка не була виплачена працівнику в день звільнення.

Тобто, суттєвого значення має встановлення обставин, які-б доводили існування належних до сплати працівнику сум на день його звільнення, як того встановлює ст. 116 КЗпП України.

Так, у зазначеній справі фондом на підставі поданих роботодавцем документів, була нарахована та відповідно перерахована на його рахунки підлягаюча до виплати працівнику компенсація по тимчасовій непрацездатності, що доводилось як довідкою самого підприємства, так і інформацією Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності про перерахунок таких коштів.

З приводу зазначених обставин колегією суддів встановлено наступне.

Згідно ч. 1 ст. 22 ЗУ «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування» страхова виплата у зв`язку з тимчасовою втратою працездатності застрахованим особам, які працюють на умовах трудового договору (контракту), гіг-контракту, іншого цивільно-правового договору та на інших підставах, передбачених законом, призначається та здійснюється за основним місцем роботи (діяльності).

Допомога по тимчасовій непрацездатності (включаючи догляд за хворою дитиною), допомога по вагітності та пологах застрахованим особам (у тому числі тим, які здійснюють підприємницьку чи іншу діяльність та одночасно працюють на умовах трудового договору) надається за основним місцем роботи (діяльності) або за місцем роботи за сумісництвом (наймом) у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

У разі захворювання працівника, що звільняється напередодні звільнення у підприємства немає можливості провести з ним остаточний розрахунок, але це не позбавляє працівника права на оплату листка непрацездатності. Якщо працівник у день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок (ст. 116 КЗпП).

Так, рішенням Миргородського міськрайонного суду Полтавської області від 03.03.2022 р. - з моменту подання заяви про звільнення, тобто з 17.06.2021 р. і по момент видачі наказу в жовтні 2021 р., ОСОБА_1 на роботі був відсутній.

При цьому, в своєму рішення суд констатував, що сама правова поведінка позивача сприяла штучній затримці у вирішенні питання про звільнення останнього, у зв`язку з чим він був звільнений лише 13.10.2021 р.

Тобто, судом встановлено та не заперечується сторонами те, що в день звільнення працівник не працював, а відтак належні йому при виплаті суми мають бути виплачені роботодавцем не пізніше наступного дня після пред`явленням вимоги.

Між тим, з вимогою про виплату коштів по листкам непрацездатності з 22.06.2021 р. по 25.06.2021 р., з 29.06.по 21.07.22021 р. звільнений працівник звернувся лише у травні 2022 року.

В своїй заяві про поновлення строків для пред`являння позову, ОСОБА_1 вказував, що про своє перебування з відповідачем в трудових відносинах не до 17.06 2021 р., а до 13 жовтня 2021 р. - він дізнався 15.07.2022 р. під час ухвалення апеляційним судом відповідного рішення про зміну дати звільнення.

Наведене свідчить, а матеріали справи не містять зворотного, що позивачем до вказаного строку, тобто до 15.07.2022 р. не вживались заходи по отриманню виплат за листками непрацездатності.

Одночасно, матеріали даної справи не містять належних доказів про те, що позивач у передбачений законом строк, діючи добросовісно, передавав роботодавцю свої лікарняні листи для відповідного нарахування фондом компенсації за час його тимчасової непрацездатності.

Не містять вказівки на такі обставини і рішення попередніх судових інстанцій.

Фактично, ОСОБА_1 усвідомлюючи свої звільнення з 17.06.2021 р., подав в листопаді 2021 р. позовну заяву про визнання незаконним та скасування наказу про звільнення, в якому оспорював правомірність свого звільнення за п.4 ст. 40 КЗпП України.

Належних доказів того, що він як застрахований працівник своєчасно передавав роботодавцю свої листи тимчасової непрацездатності, на підставі яких Фонд мав перерахувати відповідну компенсацію, позивач суду не надав, а суд першої інстанції фактично цю обставину не перевірив, обмежившись лише вказівкою про те, що відповідач був достеменно обізнаний з фактом непрацездатності позивача, не здійснив виплат та не ініціював відповідне звернення до фонду.

Аналізуючи матеріали справи, колегія суддів констатує, що вони не містять будь-яких належних доказів того, що на підставі листів по тимчасовій непрацездатності Фондом здійснювались перерахування роботодавцю коштів в якості компенсації по тимчасовій непрацездатності позивача на підставі своєчасно поданих ним «лікарняних».

Наведене свідчить про те, що на день звільнення, який уточнений та визначений рішенням апеляційного суду, а саме станом на 13.10.2021 р., фондом не було здійснено перерахувань відповідачу коштів підлягаючих до виплати працівнику ОСОБА_1 як компенсації по тимчасовій непрацездатності, а відтак оплата за час тимчасової непрацездатності не може вважатись належною до сплати працівникові, тому відсутні правові підстави для покладання на відповідача обов`язку здійснити їх виплату в порядку ст. 116 КЗпП України.

Так, право на оплату листка непрацездатності виникає з настанням страхового випадку в період роботи (включаючи час випробування та день звільнення), зайняття підприємницькою та іншою діяльністю, якщо інше не передбачено законом. Оплату перших п`яти днів тимчасової непрацездатності працівнику нарахують і виплачують не в день звільнення, а пізніше.

Таким чином, виплата «лікарняних» після дати звільнення працівника не порушує вимог ст. 116 КЗпП України, але виплатити нараховані «лікарняні» підприємство зобов`язане в найближчий після нарахування день для виплати заробітної плати, а допомогу з фонду після надходження грошей на рахунок.

За вказаних обставин, відповідач як роботодавець має перед звільненим працівником зобов`язання по виплаті компенсації за період тимчасової непрацездатності впродовж п`яти робочих днів згідно до порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, а саме у відповідності до Постанови КМУ від 26 червня 2015 р. №440 Закону України «Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування».

В даному випадку, судом першої інстанції вірно обраховувано розмір такої виплати, яка склала 2683,32 грн.

В частині доводів апеляційної скарги позивача ОСОБА_1 , колегія судів зазначає, що рішення суду про відмову в задоволенні вимог про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу є обґрунтованим.

Так, суд вірно зробив висновки про те, що сама по собі зміна дати звільнення працівника, встановлена судовим рішенням, не породжує для роботодавця правових підстав для настання матеріальної відповідальності, в тому числі і за правилами ч.2 ст. 235 КЗпП України.

При цьому, суд вірно зазначив про те, що в даній ситуації неможливість виконання трудової функції працівником була пов`язана виключно з діями самого позивача, який вважав, що подавши заяву про своє звільнення 17.06.2021 р. він припинив з роботодавцем всі трудові правовідносини.

За вказаних обставин, рішення підлягає частковому скасуванню, з постановленням нового рішення про відмову в задоволенні позовних вимог в частині стягнення з відповідача на користь позивача страхової виплати по тимчасовій непрацездатності за період з 29 червня 2021 р. по 21 липня 2021 р.

В іншій частині судове рішення як постановлене з дотриманням норм матеріального та процесуального права підлягає залишенню без змін.

Керуючись ст. ст. 367, 374 ч.1 п.4, 376 ч.1 п.п. 3, 4, 382, 383, 384 ЦПК України,

П О С Т А Н О В И Л А :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Апеляційну скаргу Медичного реабілітаційногоцентру Міністерствавнутрішніх справУкраїни «Миргород» задовольнити частково.

Рішення Миргородського міськрайонного суду Полтавської області від 21 листопада 2022 року в частині задоволених позовних вимог про стягнення страхових виплат за період тимчасової непрацездатності з 29 червня 2021 року по 21 липня 2021 року скасувати та постановити в цій частині нове рішення, яким відмовити ОСОБА_1 в задоволенні вимог про стягнення з Медичного реабілітаційного центру МВС України «Миргород» страхових виплат за період тимчасової непрацездатності з 29 червня 2021 року по 21 липня 2021 року.

В іншій частині рішення суду першої інстанції залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом 30 днів з дня складення повного судового рішення.

Повний текст постанови складено 19 квітня 2023 року

Судді : Обідіна О.І. Бутенко С.Б. Прядкіна О.В.