Постанова

від 21.04.2023 по справі 169/10/22

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

21 квітня 2023 року

м. Київ

справа № 169/10/22

провадження № 61-10200св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Сердюка В. В. (суддя-доповідач), Стрільчука В. А., Фаловської І. М.,

учасники справи:

позивач - керівник Ковельської окружної прокуратури в інтересах Держави в особі Волинської обласної державної адміністрації,

відповідач - ОСОБА_1 ,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Державне підприємство «Турійське лісове господарство»

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Турійського районного суду Волинської області від 31 травня 2022 року в складі судді Тітівалова Р. К. та постанову Волинського апеляційного суду від 13 вересня 2022 року в складі колегії суддів: Шевчук Л. Я., Данилюк В. А., Киці С. І.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У січні 2022 року керівник Ковельської окружної прокуратури в інтересах Держави в особі Волинської обласної державної адміністрації, звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Державне підприємство «Турійське лісове господарство» (далі - ДП «Турійське лісове господарство»), про витребування земельної ділянки.

Позовні вимоги мотивовані тим, що розпорядженням Турійської районної державної адміністрації Волинської області від 21 лютого 2014 року № 37 ОСОБА_1 надано дозвіл на складання проекту землеустрою щодо відведення у власність земельної ділянки орієнтовною площею 0,05 га рекреаційного призначення для індивідуального дачного будівництва за рахунок земель запасу у межах Соловичівської сільської ради.

Розпорядженням Турійської районної державної адміністрації Волинської області від 21 серпня 2014 року № 197 затверджено проект землеустрою щодо відведення у власність ОСОБА_1 земельної ділянки площею 0,0424 га з кадастровим номером 0725586500:04:001:0905 рекреаційного призначення для індивідуального дачного будівництва за рахунок земель запасу у межах Соловичівської сільської ради.

Під час досудового розслідування кримінального провадження № 12018030000000520 встановлено, що спірна земельна ділянка до її передачі у власність ОСОБА_1 перебувала у постійному користуванні Державного підприємства «Турійське лісове господарство» (далі - ДП «Турійське ЛГ») та у визначеному законом порядку не вилучалася з користування цього господарства.

Посилаючись на те, що земельна ділянка, яка передана у власність ОСОБА_1 , належить до земель лісового фонду, що підтверджується висновком експерта за результатами проведення судової земельно-технічної та оціночно-земельної експертизи № 8013-8014 від 13 жовтня 2020 року, у зв`язку з чим ця земля не могла бути передана у приватну власність без її вилучення, прокурор просив суд визнати поважними причини пропуску позовної давності для звернення до суду та витребувати у власність держави в особі Волинської обласної державної адміністрації з незаконного володіння ОСОБА_1 земельну ділянку площею 0,0424 га з кадастровим номером 0725586500:04:001:0905, яка розташована у межах Соловичівської сільської ради Ковельського (колишнього - Турійського) району Волинської області.

Короткий зміст судових рішень

Рішенням Турійського районного суду Волинської області від 31 травня 2022 року, залишеним без змін постановою Волинського апеляційного суду від 13 вересня 2022 року, позов задоволено повністю.

Витребувано у власність держави в особі Волинської обласної державної адміністрації з незаконного володіння ОСОБА_1 земельну ділянку, площею 0,0424 га, з кадастровим номером 0725586500:04:001:0905, що розташована у межах Соловичівської сільської ради Ковельського (колишнього - Турійського) району Волинської області. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішення суду першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, мотивовано тим, що позивач довів належність спірної земельної ділянки до земель лісогосподарського призначення. Оскільки передача спірної земельної ділянки відбулася всупереч нормам земельного законодавства, то така земельна ділянка підлягає витребуванню у власність держави від добросовісного набувача ОСОБА_1 у порядку, визначеному статтею 388 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).

Установивши, що про передачу відповідачці спірної земельної ділянки з порушенням вимог законодавства стало відомо лише під час досудового розслідування кримінального провадження 12018030000000520, зокрема з висновку експерта за результатами проведення судової земельно-технічної та оціночно-земельної експертизи № 8013-8014 від 13 жовтня 2020 року, суд зробив висновок, що саме з цього моменту почався перебіг позовної давності і це відповідає вимогам частини першої статті 261 ЦК України, тому строк звернення до суду з цим позовом не пропущено.

Прокурор належним чином обґрунтував підстави для звернення до суду із цим позовом на захист інтересів держави. При цьому орган державної влади, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних земельних правовідносинах, неналежно виконує захист інтересів держави.

Аргументи учасників справи

Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнення її доводів

12 жовтня 2022 року ОСОБА_1 , засобами поштового зв`язку, звернулася до Верховного Суду із касаційною скаргою на рішення Турійського районного суду Волинської області від 31 травня 2022 року та постанову Волинського апеляційного суду від 13 вересня 2022 року в указаній справі, в якій посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм матеріального права, просила скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове, яким в задоволенні позову відмовити.

У касаційній скарзі заявниця посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, зокрема зазначає, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 28 січня 2020 року у справі № 910/9158/16.

Крім того, заявниця посилається на пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України та зазначає, що суд не дослідив зібрані у справі докази, що унеможливило встановлення фактичних обставин справи, необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи (пункти 1, 3 частини третьої статті 411 ЦПК України).

Вказує, що суди неправильно встановили початок перебігу строку позовної давності, оскільки строк позовної давності у цій справі розпочинається не з того моменту, коли прокурором у ході досудового розслідування отримані висновки експертиз, а з моменту виявлення порушення під час прокурорської перевірки та внесення, у цьому випадку, відомостей до ЄДРДР, тобто з моменту початку досудового розслідування, оскільки вже тоді і прокурору, і Волинській обласній державній адміністрації стало відомо про порушення прав позивача.

Щодо висновку експертизи від 13 жовтня 2020 року, то такий висновок є лише одним із доказів у кримінальному провадженні, наряду з іншими доказами, має таку ж юридичну силу, потребує оцінки та може містити помилкові і навіть завідомо неправдиві відомості.

У позові не наведено жодної обставини та не зазначені причини, через які прокурор, Кабінет Міністрів України, Волинська обласна державна адміністрація чи ДП «Турійське лісове господарство» не змогли б у встановлений законодавством трирічний термін звернутися до суду з позовом за захистом порушених прав.

Інші учасники справи не скористалися своїм правом на подання до Верховного Суду відзиву на касаційну скаргу

Провадження в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 25 листопада 2022 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано матеріали справи та надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу.

Підставами відкриття касаційного провадження є пункти 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України.

У грудні 2022 року до Верховного Суду надійшли матеріали цивільної справи.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Судами встановлено, щона підставі розпорядження Турійської районної державної адміністрації Волинської області від 21 лютого 2014 року № 37 надано дозвіл на складання проєкту землеустрою щодо відведення у власність ОСОБА_1 земельної ділянки орієнтовною площею 0,05 га рекреаційного призначення для індивідуального дачного будівництва за рахунок земель запасу у межах Соловичівської сільської ради (том 1, а. с. 53).

Розпорядженням Турійської районної державної адміністрації Волинської області від 21 серпня 2014 року № 197 затверджено проєкт землеустрою щодо відведення у власність ОСОБА_1 земельної ділянки площею 0,0424 га з кадастровим номером 0725586500:04:001:0905 рекреаційного призначення для індивідуального дачного будівництва за рахунок земель запасу у межах Соловичівської сільської ради (том 1, а. с. 54-55).

За інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, 03 вересня 2014 року ОСОБА_1 зареєструвала за собою право власності на спірну земельну ділянку (том 1, а. с. 34).

Під час досудового розслідування кримінального провадження № 12018030000000520 від 09 листопада 2018 року органами досудового розслідування встановлено, що спірна земельна ділянка до її передачі у власність ОСОБА_1 перебувала у постійному користуванні ДП «Турійське лісове господарство» та у встановленому законом порядку не вилучалася з користування цього підтприємства.

Згідно з висновком експерта за результатами проведення судової земельно-технічної та оціночно-земельної експертизи № 8013-8014 від 13 жовтня 2020 року земельна ділянка з кадастровим номером 0725586500:04:001:0905 повністю розташована в межах земель лісового фонду, які є в постійному користуванні ДП «Турійське лісове господарство» в межах Турійського лісництва на території Соловичівської сільської ради Турійського району Волинської області. Площа земельної ділянки, що перебуває в межах лісового фонду, становить 0,0424 га (том 1, а. с. 59-67).

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

За частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку: рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Згідно з абзацом 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою відкриття касаційного провадження, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Щодо витребування земельної ділянки

Відповідно до статті 13 Конституції України земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об`єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.

Згідно зі статтею 14 Конституції України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави (стаття 1 ЗК України).

Положеннями статті 3 ЗК України передбачено, що земельні відносини, які виникають при використанні лісів, регулюються цим Кодексом, нормативно-правовими актами про ліси, якщо вони не суперечать цьому Кодексу.

У статті 19 ЗК України встановлено, що землі України за основним цільовим призначенням поділяються на категорії, зокрема, землі лісогосподарського призначення.

За змістом частин першої та другої статті 20 ЗК України віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень. Зміна цільового призначення земель провадиться органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про передачу цих земель у власність або надання у користування, вилучення (викуп) земель і затверджують проекти землеустрою або приймають рішення про створення об`єктів природоохоронного та історико-культурного призначення.

Згідно з частинами першою, другою статті 55 ЗК України, у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, до земель лісового фонду належать землі, вкриті лісовою рослинністю, а також не вкриті лісовою рослинністю, нелісові землі, які надані та використовуються для потреб лісового господарства. До земель лісового фонду не належать землі, зайняті: зеленими насадженнями у межах населених пунктів, які не віднесені до категорії лісів; окремими деревами і групами дерев, чагарниками на сільськогосподарських угіддях, присадибних, дачних і садових ділянках.

Землі лісогосподарського призначення можуть перебувати у державній, комунальні та приватній власності. Громадянам та юридичним особам за рішенням органів місцевого самоврядування та органів виконавчої влади можуть безоплатно або за плату передаватись у власність замкнені земельні ділянки лісогосподарського призначення загальною площею до 5 гектарів у складі угідь селянських, фермерських та інших господарств. Громадяни і юридичні особи в установленому порядку можуть набувати у власність земельні ділянки деградованих і малопродуктивних угідь для залісення (стаття 56 ЗК України, у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).

Земельні ділянки лісогосподарського призначення за рішення органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування надаються у постійне користування спеціалізованим державним або комунальним лісогосподарським підприємствам, іншим державним і комунальним підприємствам, установам та організаціям у яких створено спеціальні підрозділи, для ведення лісового господарства. Порядок використання земель лісогосподарського призначення визначається законом (стаття 57 ЗК України, у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).

Згідно з частинами першою та другою статті 84 ЗК України, у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, у державній власності перебувають всі землі України, крім земель комунальної та приватної власності. Право державної власності на землю набувається і реалізується державою через органи виконавчої влади відповідно до повноважень, визначених цим Кодексом.

Пунктом «ґ» частини 4 статті 84 ЗК України, у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, до земель державної власності, які не можуть передаватися у приватну власність, належать, зокрема, землі лісогосподарського призначення, крім випадків, визначених цим Кодексом.

Відповідно до статті 5 Лісового кодексу України (далі - ЛК України), у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, до земель лісогосподарського призначення належать лісові землі, на яких розташовані лісові ділянки, та нелісові землі, зайняті сільськогосподарськими угіддями, водами й болотами, спорудами, комунікаціями, малопродуктивними землями тощо, які надані в установленому порядку та використовуються для потреб лісового господарства. Віднесення земельних ділянок до складу земель лісогосподарського призначення здійснюється відповідно до земельного законодавства.

Використанню лісогосподарських земель за їх цільовим призначенням законодавство надає пріоритет, зокрема пунктом «б» частини першої статті 164 ЗК України передбачено, що складовою охорони земель є захист лісових земель та чагарників від необґрунтованого їх вилучення для інших потреб.

У державній власності перебувають усі ліси України, крім лісів, що перебувають у комунальній або приватній власності. Право державної власності на ліси набувається і реалізується державою в особі Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій відповідно до закону (стаття 8 ЛК України).

Згідно з частиною першою статті 12 ЛК України громадяни та юридичні особи України можуть безоплатно або за плату набувати у власність у складі угідь селянських, фермерських та інших господарств замкнені земельні лісові ділянки загальною площею до 5 гектарів. Ця площа може бути збільшена в разі успадкування лісів згідно із законом.

Відповідно до частини п`ятої статті 149 ЗК України, у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, районні державні адміністрації на їх території вилучають земельні ділянки державної власності, які перебувають у постійному користуванні, в межах сіл, селищ, міст районного значення для всіх потреб та за межами населених пунктів для: а) сільськогосподарського використання; б) ведення водного господарства; в) будівництва об`єктів, пов`язаних з обслуговуванням жителів територіальної громади району (шкіл, лікарень, підприємств торгівлі тощо), крім випадків, визначених частиною дев`ятою цієї статті.

Частина шоста статті 149 ЗК України, у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, встановлює, що обласні державні адміністрації на їх території вилучають земельні ділянки державної власності, які перебувають у постійному користуванні, в межах міст обласного значення та за межами населених пунктів для всіх потреб, крім випадків, визначених частинами п`ятою, дев`ятою цієї статті.

Згідно з частиною дев`ятою статті 149 ЗК України, у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, Кабінет Міністрів України вилучає земельні ділянки державної власності, які перебувають у постійному користуванні, - ріллю, багаторічні насадження для несільськогосподарських потреб, ліси для нелісогосподарських потреб, а також земельні ділянки природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного призначення та суб`єктів господарювання залізничного транспорту загального користування у зв`язку з їх реорганізацією шляхом злиття під час утворення публічного акціонерного товариства залізничного транспорту загального користування відповідно до Закону України «Про особливості утворення публічного акціонерного товариства залізничного транспорту загального користування», крім випадків, визначених частинами п`ятою - восьмою цієї статті, та у випадках, визначених статтею 150 цього Кодексу.

Аналіз наведених правових норм дає підстави для висновку, що земельні ділянки державної власності лісогосподарського призначення, які перебувають у постійному користуванні державних лісогосподарських підприємств, могли вилучатися для суспільних і інших потреб лише за рішенням Кабінету Міністрів України.

Згідно з частинами першою, другою статті 103 ЛК України спори з питань охорони, захисту, використання та відтворення лісів вирішуються в установленому порядку органами місцевого самоврядування, центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері лісового господарства, центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику із здійснення державного нагляду (контролю) у сфері охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання, відтворення і охорони природних ресурсів, судами. Виключно судом вирішуються спори з питань володіння, користування і розпоряджання лісами, які перебувають у власності громадян і юридичних осіб.

У постанові Великої Палати Верховного Суду 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21) вказано, що «в силу зовнішніх, об`єктивних, явних і видимих природних ознак таких земельних ділянок (якщо такі ознаки наявні) особа, проявивши розумну обачність, може і повинна знати про те, що земельна ділянка є лісовою земельною ділянкою. Це може свідчити про недобросовісність такої особи і впливати на вирішення спору, зокрема про витребування лісової земельної ділянки, але не може свідчити про неможливість володіння (законного чи незаконного) приватною особою такою земельною ділянкою». Тому Велика Палата Верховного Суду підтвердила свій висновок про те, що вимога про витребування земельної ділянки лісогосподарського призначення з незаконного володіння (віндикаційний позов) в порядку статті 387 ЦК України є ефективним способом захисту права власності. Такий висновок узгоджується з висновком, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 травня 2018 року у справі № 368/1158/16-ц (провадження № 14-140цс18).

У частинах першій, третій статті 12, частинах першій, п`ятій, шостій статті 81 ЦПК України визначено, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

У справі, яка переглядається, суди установили, що спірна земельна ділянка віднесена до земель лісогосподарського призначення, належить до земель Ружинського лісництва та перебуває в постійному користуванні ДП «Турійське лісове господарство» із його постійного користування не вилучалася, розташована у кварталі 14, що підтверджується проектом організації та розвитку лісового господарства ДП «Турійське лісове господарство», висновком судової земельно-технічної та оціночно-земельної експертизи від 13 жовтня 2020 року Волинського відділення Львівського НДІСЕ та іншими письмовими матеріалами справи, вилучення для нелісогосподарських потреб спірної земельної ділянки державної власності і передання у приватну власність такої ділянки належало до повноважень Кабінету Міністрів України, який жодних дій щодо розпорядження зазначеною земельною ділянкою не вчиняв.

Відповідно до статті 321 ЦК України ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності чи обмежений у його здійсненні.

Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України).

Статтею 388 ЦК України встановлено право власника на витребування майна від добросовісного набувача, зокрема у разі, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Можливість власника реалізувати його право витребувати майно від добросовісного набувача згідно зі статтею 388 ЦК України залежить від того, на якій підставі добросовісний набувач набув це майно у власність, а у разі набуття його за оплатним договором - також від того, як саме майно вибуло з володіння власника чи особи, якій власник це майно передав у володіння. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках (частина третя статті 388 ЦК України).

Коло підстав, за яких власник має право витребувати майно від добросовісного набувача, є вичерпним (частини перша - третя статті 388 ЦК України).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21) підтвердила свій висновок про те, що вимога про витребування земельної ділянки лісогосподарського призначення з незаконного володіння (віндикаційний позов) в порядку статті 388 ЦК України є ефективним способом захисту права власності. Такі ж висновки щодо застосування норм права викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 травня 2018 року у справі № 368/1158/16-ц (провадження № 14-140цс18).

Встановлено, що земельна ділянка лісового фонду була передана у власність ОСОБА_1 , тобто вибула з державної власності поза волею власника - держави Україна без дотримання передбаченої законом процедури вилучення у постійного користувача ДП «Турійське лісове господарство».

У спорах стосовно земель лісогосподарського призначення, прибережних захисних смуг, інших земель, що перебувають під посиленою правовою охороною держави, держава, втручаючись у право мирного володіння відповідними земельними ділянками з боку приватних осіб, може захищати загальні інтереси, зокрема, у безпечному довкіллі, непогіршенні екологічної ситуації, у використанні власності не на шкоду людині та суспільству (частина третя статті 13, частина сьома статті 41, частина перша статті 50 Конституції України). Ці інтереси реалізуються через цільовий характер використання земельних ділянок (статті 18, 19, пункт «а» частини першої статті 91 ЗК України), які набуваються лише згідно із законом (стаття 14 Конституції України), та через інші законодавчі обмеження. Заволодіння приватними особами такими ділянками всупереч чинному законодавству, зокрема без належного дозволу уповноваженого на те органу, може зумовлювати конфлікт між гарантованим статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) правом цих осіб мирно володіти майном і правами інших осіб та всього суспільства на безпечне довкілля.

Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного прав. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ стаття 1 Першого протоколу до Конвенції закріплює три окремі норми: 1) виражається у першому реченні першого абзацу, закладає принцип мирного володіння майном і має загальний характер; 2) викладена у другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності й обумовлює його певними критеріями; 3) закріплена у другому абзаці та визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Другу та третю норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, треба тлумачити у світлі загального принципу, закладеного першою нормою (рішення ЄСПЛ від 23 січня 2014 року у справі «East/West Alliance Limited проти України», заява № 19336/04).

Критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право:

- втручання держави у право власності повинно мати нормативну основу в національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування - передбачуваними;

- якщо можливість втручання у право власності передбачена законом, легітимна мета такого втручання може полягати в контролі за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або в забезпеченні сплати податків, інших зборів або штрафів;

- втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними із цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає втручання в її право власності.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (провадження № 14-125цс20) вказала, що не може вважатися добросовісною особа, яка знала чи мала знати про набуття нею майна всупереч закону.

Повернення державі земельної ділянки лісового фонду, незаконно відчуженої фізичній особі органом місцевого самоврядування, переслідує легітимну мету контролю за використанням майна відповідно до загальних інтересів у тому, щоб таке використання відбувалося за цільовим призначенням. Важливість цих інтересів зумовлюється, зокрема, особливим статусом земельної ділянки - належністю її до земель лісогосподарського призначення.

Заволодіння приватними особами такими ділянками всупереч чинному законодавству, зокрема без належного дозволу уповноваженого на те органу, може зумовлювати конфлікт між гарантованим статтею 1 Першого протоколу до Конвенції правом цих осіб мирно володіти майном і правами інших осіб та всього суспільства на безпечне довкілля. Крім того, недобросовісне заволодіння чужим майном не відповідає критерію мирного володіння майном.

За таких обставин задоволення позовних вимог прокурора не є порушенням статті 1 Першого протоколу до Конвенції та невиправданим (непропорційним) втручанням у права ОСОБА_1 на мирне володіння майном.

Суди попередніх інстанцій установивши, що земельна ділянка лісового фонду була передана у власність ОСОБА_1 , тобто вибула з державної власності поза волею власника - держави Україна без дотримання передбаченої законом процедури вилучення у постійного користувача ДП «Турійське лісове господарство» та без розпорядження нею Кабінетом Міністрів України, зробили правильний висновок, що вказана земельна ділянка лісового фонду підлягає поверненню власнику за правилами статті 388 ЦК України.

Щодо повноважень прокурора

Згідно з частинами третьою та четвертою статті 23 Закону України «Про прокуратуру» прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті, крім випадку, визначеного абзацом четвертим цієї частини.

Звертаючись до відповідного компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення.

Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об`єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню, тощо.

Таким чином, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження його бездіяльності. Якщо прокурору відомо причини такого не звернення, він обов`язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові, але якщо з відповіді компетентного органу на звернення прокурора такі причини з`ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим.

У постанові від 26 травня 2020 року у справі № 912/2385/18 (провадження № 12-194гс19) Велика Палата Верховного Суду уточнила свої висновки, зроблені в постанові від 15 жовтня 2019 року у справі № 903/129/18 та у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 06 лютого 2019 року у справі № 927/246/18, від 16 квітня 2019 року у справах № 910/3486/18 та № 925/650/18, від 17 квітня 2019 року у справі № 923/560/18, від 18 квітня 2019 року у справі № 913/299/18, від 13 травня 2019 року у справі № 915/242/18, у постанові Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 10 жовтня 2019 року у справі № 0440/6738/18, вказавши, що прокурор, звертаючись до суду з позовом, має обґрунтувати та довести підстави для представництва, однією з яких є бездіяльність компетентного органу.

Звертаючись з цим позовом, прокурор зазначив, що оскаржуваними рішеннями і діями щодо вилучення, передачі земельних ділянок у приватну власність порушено право власності держави на земельну ділянку лісового фонду, яка не може передаватись з державної у приватну власність без відповідного дозволу Кабінету Міністрів України, а також інтереси держави у сфері контролю за використанням та охороною земель, ефективного використання лісогосподарських земель, їх відтворення.

Крім того, прокурор вказував, що 28 квітня та 08 грудня 2021 року направлено повідомлення Кабінету Міністрів України та Волинській обласній державній адміністрації про намір звернутися до суду із цим позовом у зв`язку з порушенням земельного законодавства. Листом від 17 грудня 2021 року Волинська обласна державна адміністрація повідомила, що не заперечує щодо подання прокуратурою позову в їх інтересах про повернення спірної земельної ділянки у власність держави.

Встановивши, що прокурор обґрунтував підстави звернення до суду з позовом в інтересах держави в особі Волинської обласної державної адміністрації, суди зробили правильний висновок, що наведені обставини у сукупності свідчать про наявність достатніх підстав для здійснення захисту інтересів держави прокурором.

Щодо позовної давності

Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК України).

На віндикаційні позови держави в особі органів державної влади поширюється загальна позовна давність (постанова Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі № 362/44/17; провадження № 14-183цс18).

Відповідно до статті 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Згідно з частиною першою статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

В разі подання позову суб`єктом, право якого порушене, і в разі подання позову в інтересах держави прокурором, перебіг позовної давності за загальним правилом починається від дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися суб`єкт, право якого порушене, зокрема, держава в особі органу, уповноваженого нею виконувати відповідні функції у спірних правовідносинах. Перебіг позовної давності починається від дня, коли про порушення права держави або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися прокурор, лише у таких випадках: 1) якщо він довідався чи міг довідатися про таке порушення або про вказану особу раніше, ніж держава в особі органу, уповноваженого нею здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах; 2) якщо держава не наділила зазначеними функціями жодний орган (пункти 46, 48, 65-66 постанови Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі № 362/44/17; провадження № 14-183цс18).

Аналіз положень статей 256, 261, 267 ЦК України та статті 45 ЦПК України вказує на те, що як у випадку пред`явлення позову самою особою, право якої порушене, так і в разі пред`явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою, відлік позовної давності обчислюється з того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів.

Тобто, обчислення позовної давності у випадку звернення прокурора до суду з позовом в інтересах держави в особі органу, уповноваженого державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, здійснюється з дня, коли саме цей орган довідався або міг довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Суди встановили, що Кабінету Міністрів України та Волинській обласній державній адміністрації про факт первинного порушення інтересів держави внаслідок вибуття спірної земельної ділянки з державної власності не було відомо до 2021 року (часу повідомлення про такі порушення прокуратурою), а прокурор про незаконне заволодіння земельною ділянкою дізнався лише під час досудового розслідування кримінальної справи, зокрема з висновку експерта за результатами проведення судової земельно-технічної та оціночно-земельної експертизи від 13 жовтня 2020 року.

Отже, суди зробили правильний висновок, що перебіг позовної давності слід обчислювати з часу, коли прокурору стало відомо про необхідність захисту прав та інтересів держави у спірних правовідносинах, тобто у зв`язку з досудовим розслідуванням кримінального провадження (після проведення перевірки дотримання вимог земельного законодавства і складання за її результатами судової земельно-технічної та оціночно-земельної експертизи від 13 жовтня 2020 року.

За таких обставин суди попередніх інстанцій обґрунтовано вказали, що позивач не пропустив позовну давність, а тому колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги в цій частині.

Доводи касаційної скарги про те, що суди першої та апеляційної інстанцій в оскаржуваних судових рішеннях застосували норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 28 січня 2020 року у справі № 910/9158/16, не заслуговують на увагу, з огляду на таке.

У постанові від 28 січня 2020 року у справі № 910/9158/16 Верховний Суд зазначив, що визнаючи поважними причини пропуску позовної давності та надаючи у спірних правовідносинах в цій частині вимог судовий захист, апеляційний суд не взяв до уваги, застосування позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (пункт 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами №№ 22083/93, 22095/93 у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»; пункт 570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою у справі «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти росії»).

Позовна давність не є інститутом процесуального права та не може бути відновлена (поновлена) в разі її спливу, але за приписом частини п`ятої статті 267 ЦК України позивач має право отримати судовий захист у разі визнання судом поважними причин пропуску позовної давності.

При цьому саме на позивача покладено обов`язок доказування тієї обставини, що строк було пропущено з поважних причин, що випливає із загального правила, встановленого статтею 74 ГПК України, про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести відсутність об`єктивних перешкод для вчасного звернення позивача із вимогою про захист порушеного права.

Отже, суд вправі надати особі (визнати право) на судовий захист порушеного права за сукупності умов:

- особа (позивач) наведе поважні, на її думку, причини пропуску позовної давності при зверненні до суду за захистом порушеного права, вказавши на конкретні обставини, які об`єктивно перешкоджали йому звернутись за захистом порушеного права у межах позовної давності, вказавши та надавши також суду докази, що підтверджують існування цих обставин (стаття 74 ГПК України);

- суд за результатами оцінки доказів, наданих на підтвердження цих обставин, встановить їх існування та дійде висновку про їх об`єктивний характер, і тим самим дійде висновку про існування поважних причин пропуску позовної давності при зверненні позивача за захистом порушеного права.

За відсутності будь-якої із наведених умов, суд не має права визнавати існування поважних причин пропуску позовної давності у спірних правовідносинах, надавати у зв`язку із цим особі (позивачу) судовий захист порушеного права та задовольняти відповідні вимоги.

Верховний Суд у справі № 910/9158/16 вказав, що апеляційний суд наведеного не врахував та, ухвалюючи про поважність причин пропуску позовної давності у спірних правовідносинах та задовольняючи вимоги ліквідатора Боржника про повернення Об`єкта, між тим не встановив конкретних обставин, які б вказували на існування об`єктивної перешкоди для заявника (Боржника в особі ліквідатора) в межах позовної давності звернутись із вимогами про захист порушеного права у спірних правовідносинах, а тому безпідставно надав Боржнику судовий захист у цих правовідносинах та задовольнив вимоги про зобов`язання Відповідача-1 повернути Об`єкт Боржнику.

Дійшовши такого висновку, Верховний Суд погодився з аргументами скаржника в частині невідповідності мотивів апеляційного суду для поновлення позовної давності у спірних правовідносинах передбаченим законодавством критеріям для його поновлення.

Таким чином висновки щодо застосування норм права, які викладені у зазначеній вище постанові стосуються правовідносин, які не є подібними до правовідносин у справі, що переглядається, обставини, встановлені судами в цій справі, відрізняються від обставин, встановлених у справі, на судові рішення в яких посилається заявник.

Що стосується доводів касаційної скарги щодо не дослідження судами зібраних у справі доказів, то колегія суддів Верховного Суду вважає їх необґрунтованими, оскільки наявність підстав, передбачених пунктом 1 частини третьої статті 411 ЦПК України (якщо суд не дослідив зібрані у справі докази), може бути підставою для скасування судового рішення лише за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу.

Враховуючи, що підстави касаційного оскарження, передбачені пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України, не знайшли свого підтвердження під час перегляду справи в касаційному порядку, то доводи касаційної скарги щодо не дослідження судами доказів не підлягають оцінці Верховним Судом.

Отже, доводи касаційної скарги, які були підставою для відкриття касаційного провадження, не знайшли свого підтвердження під час перегляду справи.

Переглянувши у касаційному порядку судові рішення у межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіривши правильність застосування судами норм матеріального і процесуального права, з урахуванням неможливості встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішеннях судів попередніх інстанцій, Верховний Суд дійшов висновку, що доводи касаційної скарги не спростовують правильність висновків судів першої та апеляційної інстанцій і не дають підстав вважати про порушення судами норм матеріального чи процесуального права, тому касаційна скарга є необґрунтованою та підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення - залишенню без змін.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстави для нового розподілу судових витрат відсутні.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

З огляду на вищевказане колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржувані рішення судів першої та постанову суду апеляційної інстанції залишити без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів першої та апеляційної інстанцій не спростовують.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Турійського районного суду Волинської області від 31 травня 2022 року та постанову Волинського апеляційного суду від 13 вересня 2022 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: В. В. Сердюк

В. А. Стрільчук

І. М. Фаловська