Рішення

від 20.04.2023 по справі 924/120/23

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ХМЕЛЬНИЦЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ХМЕЛЬНИЦЬКОЇ ОБЛАСТІ

29000, м. Хмельницький, майдан Незалежності, 1 тел. 71-81-84, факс 71-81-98

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

РІШЕННЯ

"20" квітня 2023 р. Справа № 924/120/23

м. Хмельницький

Господарський суд Хмельницької області у складі судді Виноградової В.В.,

за участю секретаря судового засідання Мізика М.А., розглянувши матеріали справи

за позовом товариства з обмеженою відповідальністю "Фаворит Авто Вінниця", м. Вінниця

до фізичної особи-підприємця Тарасюка Андрія Дем`яновича, м. Хмельницький

про визнання недійсним правочину

за участю представників:

позивача: Шевчук В.В.

відповідача: Куркевич О.В. - згідно з ордером від 22.02.2023

Рішення ухвалюється 20.04.2023, оскільки в судовому засіданні 29.03.2023, 05.04.2023 постановлено ухвали про оголошення перерви.

Відповідно до ст. 240 ГПК України в судовому засіданні проголошено вступну та резолютивну частини рішення.

встановив: товариство з обмеженою відповідальністю "Фаворит Авто Вінниця", м. Вінниця звернулось до суду з позовом до фізичної особи-підприємця Тарасюка Андрія Дем`яновича, м. Хмельницький про визнання недійсним правочину, що укладений між фізичною особою-підприємцем Тарасюком Андрієм Дем`яновичем та товариством з обмеженою відповідальністю "Фаворит Авто Вінниця" в особі генерального директора Говорухи Костянтина Олександровича, що оформлений договором №01/08/19-5 про надання послуг консультування з питань комерційної діяльності та керування від 01.08.2019, додатком №1 до договору №01/08/19-5 від 01.08.2019

Ухвалою суду від 02.02.2023 позовну заяву прийнято до розгляду, відкрито провадження у справі, призначено підготовче засідання на 22.02.2022, яке відкладено на 14.03.2023.

Ухвалою суду від 14.03.2023 підготовче провадження у справі закрито, справу призначено до судового розгляду по суті у судовому засіданні на 29.03.2023, в якому оголошено перерву на 05.04.2023 та у подальшому на 20.04.2023.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає про укладення оспореного правочину з перевищенням повноважень представника позивача, внаслідок зловмисної домовленості представників та стверджує про фіктивність цього правочину.

Зокрема, посилаючись на положення ст. ст. 44, 48 Закону України "Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю", п. 7.26.1 статуту товариства, звертає увагу на укладення оспореного правочину генеральним директором товариства з перевищенням наданих повноважень, за відсутності рішення учасника товариства, що володіє 100% статутного капіталу, як це передбачено установчими документами. При цьому зазначає, що оспорений договір містить посилання щодо компетенції генерального директора товариства як такого, що діє на підставі статуту, а, отже, відповідач, проявивши розумну обачність, не міг не знати про обмеження повноважень генерального директора товариства щодо представництва, повною мірою усвідомлював особливості повноважень представника контрагента та підписуючи договір підтвердив це.

Позивач у позові також стверджує, що правочин вчинено внаслідок зловмисної домовленості обох сторін правочину, про що свідчить значне завищення вартості наданих послуг, відсутність детальних документів про їх виконання, приховування таких документів від позивача; придбані послуги не є такими, що належать до господарської дальності товариства, не спричинили реальні зміни майнового стану товариства.

Крім того, позивач, посилаючись на ч. ч. 1, 2 ст. 234 ЦК України, вважає, що оспорений правочин також містить ознаки фіктивного правочину, так як не був спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, оскільки відсутні належно оформлені первинні документи, що в повній мірі відображають такі операції, посвідчують мету, об`єктивну необхідність, економічну доцільність отримання відповідних послуг та послуги відповідачем не надавались.

Правовою підставою позову вказує положення ст. ст. 202, 203, 215, 237, 232, 234, 239, 241, 901, 902 ЦК України, ст. 9 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні".

Відповідач у відзиві на позов (від 23.02.2023) просить у позові відмовити. Щодо наявності підстав перевищення повноважень директором при підписанні оспореного договору, посилаючись на ч. 2 ст. 44 Закону України "Про товариства з обмеженою відповідальністю", зазначив, що вартість послуг за договором не перевищувала 50% вартості чистих активів позивача відповідно до останньої затвердженої фінансової звітності, а тому генеральним директором не порушено вимог щодо вчинення значних правочинів. З огляду на положення ст. ст. 237, 239, 241 ЦК України, правові позиції Верховного Суду, стверджує про подальше схвалення правочину позивачем, про що свідчить підписання акту приймання-передачі наданих послуг та їх оплата. При цьому повідомляє, що обидві сторони господарської операції з надання послуг належним чином відобразили це у своїй бухгалтерській та фінансовій звітності.

Щодо відсутності обставин зловмисної домовленості сторін вважає, що укладенням договору, проставленням на ньому підписів та печатки сторони зафіксували всі істотні умови такого правочину та підтвердили вільне волевиявлення при настанні наслідків виконання договору підписанням акту приймання-передачі наданих послуг та проведенням оплати за надані послуги. Посилаючись на судову практику щодо застосування ст. 232 ЦК України, звертає увагу на відсутність ознак та доказів існування зловмисної домовленості між генеральним директором товариства та відповідачем, відсутність обставин вчинення правочину всупереч інтересам товариства та настання несприятливих наслідків для товариства внаслідок укладення оспореного правочину.

Посилання позивача на фіктивність правочину вважає такими, що не заслуговують на увагу, адже договором були визначені умови виникнення, зміни та припинення цивільних прав та обов`язків, волевиявлення обох сторін правочину збігалось з їх внутрішньою волею, сторони договору мали намір та виконали його умови, про що складено первинні бухгалтерські документи. Позивач не надає доказів на підтвердження своїх припущень щодо того, яким саме вимогам закону суперечить зміст оспореного договору та щодо того, що послуги не були чи не могли бути надані.

Також відповідачем з посиланням на ст. ст. 256, 257, 261, 267 ЦК України заявлено про застосування позовної давності, оскільки позивач звернувся до суду 30.01.2023 і ним було пропущено трирічний строк позовної давності (останній день 29 січня 2022 року).

У відповіді на відзив (від 14.03.2023) відповідач зазначив, що про наявність оспореного договору, додатку №1 до нього, акту приймання-передачі наданих послуг позивачеві стало відомо 23.01.2023 при отриманні відзиву на позовну заяву у справі №924/2/23. При цьому на час дії установленого на території України карантину строки, визначені статтями 257, 258 ЦК України, були продовжені Законом України N540-IX від 30 березня 2020 року, відповідно, на дату подання позову в частині вимог про визнання недійсним правочину позовна давність не сплинула. Крім того, 15 березня 2022 року прийнято Закон України "Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законодавчих актів України щодо дії норм на період дії воєнного стану" (№ 2120-IX), відповідно до якого прикінцеві та перехідні положення ЦК України були доповнені пунктом 19, за яким у період дії в Україні воєнного стану позовна давність, визначена у ст. ст. 257- 259, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 ЦК України, продовжуються на строк його дії. Стверджує, що укладення оспореного правочину здійснено генеральним директором товариства із перевищенням повноважень, визначених п. 7.26.1 статуту товариства - укладення такого правочину (загальна ціна (сума) договору перевищує 50000,00 грн) могло бути здійснено генеральним директором виключно на підставі рішення учасника товариства, що володіє 100% статутного капіталу, однак таке рішення не приймалось, схвалення одноособовий учасник товариства у даному випадку не здійснював. Вважає, що контрагент товариства за договором - ФОП Тарасюк О.В. діяв недобросовісно і нерозумно. Договір містить посилання щодо компетенції генерального директора як такого, що "діє на підставі Статуту", а, отже, відповідач повною мірою усвідомлював особливості повноважень представника контрагента, проявивши розумну обачність, не міг не знати про обмеження його повноважень. Зазначає, що про зловмисну домовленість обох сторін правочину свідчить насамперед факт значного завищення вартості наданих послуг, відсутність детальних документів про їх виконання, приховування таких документів від позивача. Придбані послуги не є такими, що належать до господарської діяльності товариства, не спричинили реальні зміни майнового стану товариства, а, отже, неможливо встановити зв`язок отриманих послуг та прибутку. Вважає, що подані відповідачем первинні документи на підтвердження господарських операцій за спірним правочином не підтверджують їх реальне вчинення, не відповідають критеріям первинних документів, оскільки з них неможливо встановити суть господарської операції, вони не містять обов`язкових реквізитів, містять суттєві недоліки та суперечності в їх оформленні. Тому такі первинні документи не відповідають критерію достовірності та не можуть засвідчувати обставини, відображені в них. Стверджує, що відповідач не вчинив необхідних дій, спрямованих на досягнення правових наслідків, які обумовлені спірним договором, - не надав послуг, визначених додатком №1 до договору. З іншого боку вчинено дії щодо формального підписання пакету документів та безпідставного перерахування на рахунки відповідача грошових коштів, з перевищенням наданих статутом повноважень. У позивача відсутні будь-які документи чи інше підтвердження реальності, доцільності та економічної обґрунтованості замовлення у відповідача зазначених послуг. Вважає, що наведені обставини свідчать про умисел обох сторін правочину приховати справжні наміри учасників правочину, а саме: виведення грошових коштів з власності позивача без належних на те підстав.

Представник позивача в судовому засіданні позовні вимоги підтримав, акцентуючи увагу, зокрема на тому, що правочин укладено з перевищенням повноважень генерального директора товариства.

Представник відповідача в судовому засіданні проти позову заперечив з підстав, викладених у відзиві.

Розглядом матеріалів справи встановлено:

Згідно зі статутом товариства з обмеженою відповідальністю «Фаворит Авто Вінниця» (затвердженим рішенням учасника №07/05/19 від 07.05.2019) товариство є суб`єктом господарювання, що діє на принципах самоокупності (п. 1.1).

Відповідно до п. 1.4 статуту учасником товариства є фізична особа - резидент ОСОБА_1 .

За умовами п. 8.1 статуту статутний капітал товариства становить 1000,00 грн і сформований повністю. Вклад учасників та їх частки у статутному капіталі становлять: частка ОСОБА_1 у статутному капіталі ТОВ «Фаворит Авто Вінниця» - 1000,00 грн, що становить 100% статутного капіталу товариства.

Органами товариства є загальні збори учасників, наглядова рада (у разі утворення) та виконавчий орган. Вищим органом товариства є загальні збори учасників. Вони складаються з учасників товариства та/або призначених ними представників. Учасники товариства мають кількість голосів, пропорційну розміру їх часток у статутному капіталі (п. 7.1 статуту).

До виключної компетенції загальних зборів учасників товариства відноситься вирішення питань, зокрема: внесення змін до статуту товариства, обрання директора товариства або членів колегіального виконавчого органу, визначення форм контролю та нагляду за діяльністю виконавчого органу товариства, прийняття інших рішень, віднесених законодавством України до компетенції загальних зборів учасників (п. 7.18 статуту).

У товаристві, що має одного учасника, рішення з питань, що належать до компетенції загальних зборів учасників, приймаються таким учасником товариства одноособово та оформлюються письмовим рішенням такого учасника (п. 7.23 статуту).

Згідно з п. 7.24 статуту у товаристві створюється виконавчий орган - дирекція на чолі з генеральним директором, який здійснює управління поточною діяльністю товариства.

До компетенції директора належить вирішення всіх питань, пов`язаних з управлінням поточною діяльністю товариства, крім питань, що належать до виключної компетенції загальних зборів (п. 7.25 статуту).

У п. 7.26.1 статуту зазначено, що генеральний директор, керівники структурних підрозділів, філій, представництв, інші посадові особи товариства не мають права без попередньої письмової згоди загальних зборів учасників товариства здійснювати дії, зокрема: укладати правочини - угоди (договори), сума внеску (витрат) товариства при виконанні яких або загальна сума (ціна) договору перевищує 50000 гривень.

Генеральний директор підзвітний загальним зборам учасників та організовує виконання їхніх рішень. Генеральний директор не вправі приймати рішення, обов`язкові для учасників товариства (п. 7.27 статуту).

Відповідно до п. 7.28 статуту генеральний директор товариства діє від імені товариства в межах, встановлених законодавством України та цим статутом, а також має право діяти від імені товариства без довіреності.

Згідно з наказом від 30.03.2017 №163-к ОСОБА_2 приступив до виконання обов`язків генерального директора товариства з обмеженою відповідальністю «Фаворит Авто Вінниця» з 01.04.2017 (на підставі рішення загальних зборів учасників, оформленого протоколом №30/03/17 від 30.03.2017 ).

01.08.2019 між фізичною особою - підприємцем Тарасюком Андрієм Дем`яновичем як Виконавцем та товариством з обмеженою відповідальністю «Фаворит Авто Вінниця» в особі генерального директора Говорухи Костянтина Олександровича, який діє на підставі Статуту, як Замовником укладено договір №01/08/19-5 про надання послуг консультування з питань комерційної діяльності та керування (далі - договір), відповідно до п. 1.1 якого Замовник доручає, а Виконавець зобов`язується надати Замовнику послуги, вказані в Додатку до цього Договору, в обсязі та на умовах, передбачених даним Договором.

Згідно з п. 2.1 договору Виконавець надає Замовнику послуги вказані в Додатку №1 до цього Договору.

Виконавець надає Замовнику послуги в строк до 10.11.2019 (п. 2.2 договору).

Пунктом 3.1.1 договору передбачено, що Виконавець зобов`язується надати Замовнику послуги на умовах, визначених у цьому Договорі.

Замовник зобов`язаний своєчасно забезпечувати Виконавця всім необхідним для виконання даних йому доручень, передбачених даним Договором, у тому числі документами в потрібній кількості примірників, інформацією, а також забезпечувати свою особисту присутність у необхідних випадках; зобов`язаний, у разі необхідності, видати Виконавцю (або забезпечує видачу третіми особами) довіреності на здійснення дій в межах цього Договору; документи, необхідні для надання послуг, Замовник зобов`язаний надати в строк, вказаний Виконавцем; протягом двох робочих днів оплатити розраховані Виконавцем будь-які обов`язкові платежі, що виникли в межах надання послуг Виконавцем; зобов`язаний оплатити надані послуги на умовах і в порядку, визначених цим Договором; сприяє Виконавцю в наданні послуг (п. 3.2 договору).

Згідно з п. 4.1 договору вартість послуг, що надаються Замовнику Виконавцем узгоджена Сторонами та зазначена в Додатку №1 до цього Договору і становить 250000,00 грн без ПДВ.

До вартості послуг включаються фактичні витрати, необхідні для виконання Договору, що можуть виникнути при наданні послуг Виконавцем (п. 4.2 договору).

Відповідно до п. 4.3 договору факт наданих послуг підтверджується Актом приймання-передачі наданих послуг.

Підставою для оплати послуг наданих Виконавцем є рахунок, який надасться Замовнику разом з Актом приймання-передачі наданих послуг (п. 4.4 договору).

У п. п. 4.5, 4.6 договору сторони погодили, що Замовник оплачує надані послуги протягом 30 банківських днів з моменту підписання Акту приймання-передачі наданих послуг.

Замовник оплачує надані послуги шляхом перерахування коштів на вказаний в реквізитах цього Договору рахунок Виконавця.

У розділах 5 та 6 договору сторони врегулювали питання відповідальності та вирішення спорів.

Пунктами 7.1, 7.2 договору визначено, що договір набирає юридичної сили з моменту підписання його Сторонами. Договір набуває чинності з дати його підписання і діє до 31.12.2019, але не раніше ніж до повного виконання Сторонами своїх зобов`язань.

Після закінчення строку дії Договору він пролонгації не підлягає (п. 7.3 договору).

У п. 8.1 договору зазначено, що всі додатки та додаткові угоди до Договору підписуються сторонами Договору та є його невід`ємною частиною.

До договору сторонами складено Додаток №1 від 01.08.2019, у якому сторони погодили перелік послуг, які надаються Виконавцем: проектування методики бухгалтерського обліку та правил, програм ведення звітності, процедур контролю виконання плану продажу товарів/послуг; консультування та підтримка підприємства у сфері планування, організаційних заходів, забезпечення ефективності та контролю, інформації з питань управління тощо; розробка коротко- та середньострокової стратегії розвитку підприємства; підготовка інформаційних матеріалів за результатами проведеного аналізу методик управління та надання рекомендацій, всього загальною вартістю 250000 гривень. У додатку зазначено, що інформація та матеріали, що передаються Сторонами одна одній за договором та цим додатком до договору, визначаються як конфіденційні та підлягають розголошенню та передачі третім особам виключно у випадках, визначених чинним законодавством України.

Згідно з актом приймання - передачі наданих послуг від 08.11.2019 Виконавець з 01 серпня 2019 року по 08 листопада 2019 року надав Замовнику послуги відповідно до Договору про надання послуг консультування з питань комерційної діяльності та керування №01/08/19-5 від 01.08.2019 року, а Замовник прийняв надані послуги (п. 1 акту). Вартість послуг за період, вказаний в п. 1 цього Акту, становить 250000,00 грн, що складається з послуг, вказаних в Додатку №1 до Договору про надання послуг консультування з питань комерційної діяльності та керування №01/08/19-5 від 01.08.2019 року. В акті зазначено, що жодних претензій по якості, повноті, строках та обсягу в цілому послуг Замовник до Виконавця не має.

Відповідачем виставлено позивачу рахунок від 08.11.2019 №08/11-5 на оплату послуг: проектування методики бухгалтерського обліку та правил, програм ведення звітності, процедур контролю виконання плану продажу товарів/послуг; консультування та підтримка підприємства у сфері планування, організаційних заходів, забезпечення ефективності та контролю, інформації з питань управління тощо; розробка коротко- та середньострокової стратегії розвитку підприємства; підготовка інформаційних матеріалів за результатами проведеного аналізу методик управління та надання рекомендацій, на суму 250000,00 гривні.

Позивачем на підставі вищезазначеного рахунку сплачено відповідачу кошти в сумі 250000,00 грн відповідно до платіжної інструкції №3874 від 26.11.2019.

Наказом від 07.07.2020 №18/2020-к ОСОБА_2 звільнено з посади генерального директора товариства з обмеженою відповідальністю «Фаворит Авто Вінниця» з 08.07.2020 за угодою сторін (на підставі рішення учасника товариства від 07.07.2020 №07/07/2020).

У матеріали справи надано копії податкової декларації платника єдиного податку - фізичної особи-підприємця Тарасюка А.Д. за 2019 рік; податкового розрахунку сум доходу, нарахованого (сплаченого) на користь фізичних осіб і сум утриманого з них податку ТОВ «Фаворит Авто Вінниця» за 4 квартал 2019 року, в якому відображено дохід в сумі 250000,00 грн на користь фізичної особи з податковим номером відповідача (п. 60); фінансового звіту суб`єкта малого підприємництва ТОВ «Фаворит Авто Вінниця» за перше півріччя 2019 року; фінансової звітності малого підприємства ТОВ «Фаворит Авто Вінниця» за 2020 рік.

Також у матеріали справи надано заяву ОСОБА_2 , посвідчену приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Похитайло О.О. 27.02.2023 за №223, в якій зазначено, що Говоруха К.О. перебував на посаді генерального директора товариства з обмеженою відповідальністю «Фаворит Авто Вінниця» в період з 01.04.2017 по 08.07.2020. Повідомлено, що 01.08.2019 між ТОВ «Фаворит Авто Вінниця» та ФОП Тарасюком А.Д. був укладений Договір про надання послуг консультування з питань комерційної діяльності та керування №01/08/19-5 (далі - Договір) та Додаток №1 до вказаного Договору. У подальшому в період з 01.08.2019 по 08.11.2019 на виконання умов зазначеного Договору фізичною особою-підприємцем Тарасюком Андрієм Дем`яновичем були надані ТОВ «Фаворит Авто Вінниця» наступні послуги: 1. Проектування методики бухгалтерського обліку та правил, програм ведення звітності, процедур контролю виконання плану продажу товарів/послуг. 2. Консультування та підтримка підприємства у сфері планування, організаційних заходів, забезпечення ефективності та контролю, інформації з питань управління тощо; 3. Розробка коротко- та середньострокової стратегії розвитку підприємства; 4. Підготовка інформаційних матеріалів за результатами проведеного аналізу методик управління та надання рекомендацій. За результатами наданих послуг був складений Акт приймання-передачі наданих послуг від 08.11.2019. За вказані послуги товариством з обмеженою відповідальністю «Фаворит Авто Вінниця» було проведено розрахунок з фізичною особою-підприємцем Тарасюком Андрієм Дем`яновичем на підставі рахунку №08/11-5 від 08.11.2019 в сумі 250000 гривень 26.11.2019. Крім того у заяві зауважено, що Тарасюк Андрій Дем`янович є висококваліфікованим фахівцем в сфері управління, фінансових питаннях, бухгалтерського обліку, в питаннях комерційної діяльності та керування підприємств різноманітних форм власності. В період надання послуг проводились чисельні спільні зустрічі в онлайн та офлайн форматах. ФОП Тарасюком А.Д. було надано весь обсяг послуг, що визначені в Договорі та Додатку №1 до Договору, в строки обумовлені Договором та якісно, що, у свою чергу, призвело до збільшення доходів ТОВ «Фаворит Авто Вінниця» в коротко-, середньо- та довгостроковій перспективі.

Аналізуючи подані докази, оцінюючи їх у сукупності, суд до уваги бере таке.

Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 11 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Цивільний кодекс України визначає правочин як дію особи, спрямовану на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків (ст. 202 ЦК України).

Згідно зі ст. 627 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

У статті 203 ЦК України визначені загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, а саме: 1) зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; 2) особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; 3) волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; 4) правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; 5) правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; 6) правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Згідно з частиною першою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Згідно з частиною третьою статті 215 ЦК України, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний) правочин.

Статтею 204 ЦК України встановлено, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Визнання правочину недійсним п. 2 ч. 2 ст. 16 ЦК України визначено як один із способів захисту цивільних прав та інтересу.

Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, необхідно встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин (таку правову позицію викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27.11.2018 у справі №905/1227/17).

Предметом судового розгляду у справі є позовні вимоги про визнання недійсним правочину, що укладений між позивачем і відповідачем та оформлений договором №01/08/19-5 про надання послуг консультування з питань комерційної діяльності та керування від 01.08.2019, додатком №1 до договору №01/08/19-5 від 01.08.2019, які обгрунтовані, зокрема, перевищенням повноважень представником позивача при укладенні договору.

З аналізу положень ст. ст. 2, 80, 91, 92 ЦК України вбачається, що юридична особа є учасником цивільних відносин і наділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю. При цьому, особливістю цивільної дієздатності юридичної особи є те, що така особа набуває цивільних прав та обов`язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону (частина перша статті 92 ЦК України).

У частині другій статті 65 Господарського кодексу України закріплено, що власник здійснює свої права щодо управління підприємством безпосередньо або через уповноважені ним органи відповідно до статуту підприємства чи інших установчих документів.

Юридична особа вчиняє правочини через свої органи, що з огляду на приписи статті 237 ЦК України утворює правовідношення представництва, в якому орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов`язана або має право вчинити правочин від імені цієї юридичної особи, в тому числі вступаючи в правовідносини з третіми особами (позиція, викладена у постанові Верховного Суду від 02.11.2021 у справі №915/1153/20).

Відповідно до частини другої статті 207 Цивільного кодексу України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства.

Частиною третьою статті 92 ЦК України передбачено, що орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов`язана діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень. У відносинах із третіми особами обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи не має юридичної сили, крім випадків, коли юридична особа доведе, що третя особа знала чи за всіма обставинами не могла не знати про такі обмеження.

Як зазначив Верховний Суд, зокрема у постанові від 11.12.2018 у справі №910/22627/17, питання визначення обсягу повноважень виконавчого органу юридичної особи та добросовісність його дій є внутрішніми взаємовідносинами юридичної особи та її органу, тому сам лише факт учинення виконавчим органом юридичної особи протиправних, недобросовісних дій, перевищення ним своїх повноважень не може слугувати єдиною підставою для визнання недійсними договорів, укладених цим органом від імені юридичної особи з третіми особами.

Разом з тим, обмеження повноважень щодо представництва юридичної особи набуває юридичної сили для третьої особи в тому випадку, якщо саме вона, ця третя особа, вступаючи у відносини з юридичною особою та укладаючи договір, діяла недобросовісно або нерозумно, зокрема, достеменно знала про відсутність у виконавчого органу юридичної особи необхідного обсягу повноважень або повинна була, проявивши принаймні розумну обачність, знати про це (висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27.06.2018 у справі №668/13907/13-ц, постановах Верховного Суду від 23.11.2021 у справі №911/604/19, від 07.06.2022 у справі №916/3351/20).

У зв`язку з наведеним, згідно з усталеною позицією Верховного Суду, викладеною, зокрема у постановах від 20.02.2018 у справі №906/100/17, від 12.06.2018 у справі №927/976/17, від 05.07.2022 у справі №910/2958/20, господарському суду слід виходити з того, що контрагент знає (або повинен знати) про обмеження повноважень представника юридичної особи, якщо: такі обмеження передбачені законом (наприклад, абзацом другим частини другої статті 98 ЦК України); про відповідні обмеження було вміщено відомості у відкритому доступі на офіційному веб-сайті розпорядника Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, або якщо договір містить умову (пункт) про підписання його особою, яка діє на підставі статуту підприємства чи іншого документа, що встановлює повноваження зазначеної особи, то наведене свідчить про обізнаність іншої сторони даного договору з таким статутом (іншим документом) у частині, яка стосується відповідних повноважень, і в такому разі суд не може брати до уваги посилання цієї сторони на те, що їй було невідомо про наявні обмеження повноважень представника її контрагента.

Крім того, у постанові від 30.09.2021 у справі №916/3583/20 Верховний Суд виходив із того, що відсутність станом на момент укладення оспореного договору у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань інформації щодо наявності обмежень у директора позивача відповідно до частини третьої статті 10 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань" може бути врахована у спорі з третіми особами лише у випадку, коли особа не знала і не могла знати ці відомості.

Разом з тим, якщо договір містить умову (пункт) про підписання його особою, яка діє на підставі статуту підприємства чи іншого документа, що встановлює повноваження зазначеної особи, то наведене свідчить про обізнаність іншої сторони даного договору з таким статутом (іншим документом) у частині, яка стосується відповідних повноважень, і в такому разі суд не може брати до уваги посилання цієї сторони на те, що їй було невідомо про наявні обмеження повноважень представника її контрагента.

Така правова позиція є сталою та викладена в низці постанов Верховного Суду, зокрема, у постановах від 09.04.2019 у справі №924/491/17, від 12.06.2018 у справі №927/976/17, від 02.04.2019 у справі № 904/2178/18, від 02.10.2019 у справі №910/22198/17 та від 20.02.2018 у справі №906/100/17, від 30.04.2020 у справі №925/1147/18, від 11.08.2021 у справі №910/9108/20, від 13.05.2021 у справі №910/4028/20.

Як убачається з матеріалів справи, 01.08.2019 між ТОВ "Фаворит Авто Вінниця" як замовником та ФОП Тарасюком А.Д. як виконавцем укладено договір №01/08/19-5 про надання послуг консультування з питань комерційної діяльності та керування та додаток № 1 до договору, відповідно до умов яких виконавець зобов`язується надати замовнику послуги, вказані в додатку до цього договору, в обсязі та на умовах, передбачених даним договором вартістю 250000,00 грн без ПДВ (п. п. 1.1, 4.1 договору, додаток №1).

При цьому при укладенні договору, як зазначено в преамбулі останнього, від імені позивача діяв генеральний директор Говоруха. К.О. на підставі статуту.

Судом враховується, що згідно з частиною 1 статті 11 Закону України "Про товариства з обмеженою відповідальністю та додатковою відповідальністю" установчим документом товариства є статут.

Відповідно до частини 1 статті 44 Закону України "Про товариства з обмеженою відповідальністю та додатковою відповідальністю" законом або статутом товариства може встановлюватися особливий порядок надання згоди уповноваженими на те органами товариства на вчинення певних правочинів залежно від вартості предмета правочину чи інших критеріїв (значні правочини).

Так, згідно з п. п. 7.24, 7.25 статуту позивача, затвердженого рішенням учасника №07/05/19 від 07.05.2019 (діяв на момент вчинення оспореного правочину), у товаристві створюється виконавчий орган - дирекція на чолі з генеральним директором, який здійснює управління поточною діяльністю товариства; до компетенції директора належить вирішення всіх питань, пов`язаних з управлінням поточною діяльністю товариства, крім питань, що належать до виключної компетенції загальних зборів.

Одночасно пунктом 7.26.1 статуту передбачено, що, зокрема генеральний директор не має права без попередньої письмової згоди загальних зборів учасників товариства укладати правочини - угоди (договори), сума внеску (витрат) товариства при виконанні яких або загальна сума (ціна) договору перевищує 50000 гривень.

При цьому у товаристві, що має одного учасника, рішення з питань, що належать до компетенції загальних зборів учасників, приймаються таким учасником товариства одноособово та оформлюються письмовим рішенням такого учасника (п. 7.23 статуту).

Відповідно до п. п. 1.4, 8.1 статуту учасником товариства є фізична особа - резидент ОСОБА_1 , частка ОСОБА_1 у статутному капіталі товариства становить 100% статутного капіталу товариства.

З аналізу наведених положень статуту позивача (в редакції, чинній на момент вчинення оспореного правочину), слідує, що для вчинення генеральним директором позивача від імені останнього правочину з ціною понад 50000,00 грн необхідною передумовою є отримання попередньої письмової згоди єдиного учасника товариства на вчинення такого правочину, яка (згода) оформляється одноособовим письмовим рішенням учасника.

Проте доказів існування рішення єдиного учасника позивача - ОСОБА_1 про надання попередньої згоди на вчинення генеральним директором позивача - Говорухою К.О. правочину щодо укладення договору від 01.08.2019 №01/08/19-5 про надання послуг консультування з питань комерційної діяльності та керування, вартість послуг за яким становить 250000,00 грн, матеріали справи не містять.

Отже, з огляду на викладені вище правові позиції Верховного Суду, за наявності у положеннях статуту позивача, на який міститься посилання в оспореному договорі, обмежень щодо повноважень його генерального директора, відповідач при укладенні вказаного договору за всіма обставинами не міг не знати про такі обмеження, зокрема проявивши звичайну розумну обачність та ознайомившись зі змістом зазначеного статуту (схожий правовий висновок викладено в постанові Верховного Суду від 29.09.2022 у справі №918/351/21(918/672/21)).

Відтак, з наведеного суд доходить висновку, що генеральний директор позивача - Говоруха К.О., вчиняючи оспорений правочин на підставі статуту, за відсутності попередньої письмової згоди єдиного учасника товариства, перевищив свої повноваження, а відповідач, будучи обізнаним про наявність обмежень повноважень Говорухи К.О., вчиняючи правочин, діяв не проявивши розумну обачність.

За змістом постанови Верховного Суду від 30.09.2021 у справі №916/3583/20, вчинення правочину органом (посадовою особою) юридичної особи з перевищенням наданих йому повноважень може бути підставою для недійсності такого правочину не лише за умови обізнаності контрагента про наявність відповідного обмеження повноважень (коли він знав чи за всіма обставинами не міг не знати про такі обмеження), а також і за відсутності подальшого схвалення правочину.

Так, відповідно до ст. 241 ЦК України правочин, вчинений представником з перевищенням повноважень, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов`язки особи, яку він представляє, лише у разі наступного схвалення правочину цією особою. Правочин вважається схваленим зокрема у разі, якщо особа, яку він представляє, вчинила дії, що свідчать про прийняття його до виконання. Наступне схвалення правочину особою, яку представляють, створює, змінює і припиняє цивільні права та обов`язки з моменту вчинення цього правочину.

Верховний Суд у постанові від 14.08.2018 у справі № 910/15151/17 зазначив, що загальне правило, що випливає зі змісту норм статті 241 Цивільного кодексу України, таке: представництво з перевищенням повноважень не породжує властиві представництву наслідки, тобто не створює діями представника права й обов`язки в іншої особи, від імені якої вчинено правочин. У наведеній статті зазначається лише про один варіант поведінки особи, представник якої вийшов за межі наданих йому повноважень, а саме - схвалення нею цих його дій.

Згідно з ч. ч. 1, 3 ст. 46 Закону України "Про товариства з обмеженою відповідальністю та додатковою відповідальністю" значний правочин, правочин із заінтересованістю, вчинений з порушенням порядку прийняття рішення про надання згоди на його вчинення, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов`язки товариства лише у разі подальшого схвалення правочину товариством у порядку, встановленому для прийняття рішення про надання згоди на його вчинення.

До відносин щодо схвалення значного правочину застосовується також правило абзацу другого частини третьої статті 92 Цивільного кодексу України.

У постановах від 02.04.2019 у справі №904/2178/18, від 05.07.2022 у справі №910/2958/20 Верховний Суд вказав, що наступне схвалення юридичною особою правочину, вчиненого від її імені представником, з перевищенням повноважень, унеможливлює визнання такого правочину недійсним. Настання передбачених цією статтею наслідків ставиться в залежність від того, чи було в подальшому схвалено правочин особою, від імені якої його вчинено; тому господарський суд повинен у розгляді відповідної справи з`ясовувати пов`язані з цим обставини. Доказами такого схвалення можуть бути відповідне письмове звернення уповноваженого органу (посадової особи) такої юридичної особи до другої сторони правочину чи до її представника (лист, телефонограма, телеграма, телетайпограма тощо) або вчинення зазначеним органом (посадовою особою) дій, які свідчать про схвалення правочину (прийняття його виконання, здійснення платежу другій стороні, підписання товаророзпорядчих документів і т. ін.). Наведене стосується й тих випадків, коли правочин вчинений не представником юридичної особи з перевищенням повноважень, а особою, яка взагалі не мала повноважень щодо вчинення даного правочину.

Відповідач, заперечуючи проти позовних вимог, стверджує про наявність подальшого схвалення позивачем оспореного правочину, підтвердженням чого є підписання акту приймання-передачі наданих послуг від 11.08.2019, оплата послуг в сумі 250000,00 грн на підставі вказаного акта та рахунку від 08.11.2019 платіжною інструкцією №3874, яка складена позивачем; відображення обома сторонами правочину відповідної господарської операції у своїй бухгалтерській та фінансовій звітності.

Однак з приводу наведеного суд звертається до правової позиції, яку Верховний Суд неодноразово викладав у своїх постановах, зокрема, від 05.07.2022 у справі №910/2958/20, від 23.11.2021 у справі №911/604/19, від 30.09.2021 у справі №916/3583/20, від 11.08.2021 у справі №910/9108/20, від 04.03.2021 у справі №905/1132/20, від 14.08.2018 у справі № 910/15151/17, від 20.03.2018 у справі №910/8794/16, згідно з якою при оцінці обставин, що свідчать про схвалення правочину особою, яку представляла інша особа, необхідно брати до уваги, що незалежно від форми схвалення воно повинно виходити від органу або особи, уповноваженої відповідно до закону, установчих документів або договору вчиняти такі правочини або здійснювати дії, які можуть розглядатися як схвалення.

Також у постанові Верховного Суду України від 13.09.2017 у справі №910/28080/14 та постановах Верховного Суду від 16.10.2018 у справі №910/20790/17, від 21.12.2021 у справі №910/10699/21, від 05.07.2022 у справі №910/2958/20 суди зазначили, що не можна вважати правочин схваленим особою, від імені якої його укладено, якщо дії, що свідчать про прийняття його до виконання, вчинено особою, яка і підписала спірну угоду за відсутності належних повноважень.

З наявних матеріалів справи убачається, що оспорений правочин підписаний генеральним директором позивача Говорухою К.О., підписання та скріплення печаткою позивача акту приймання-передачі наданих послуг від 11.08.2019 та подання податкової та фінансової звітності також здійснене генеральним директором Говорухою К.О., який діяв на підставі статуту та перевищення повноважень якого на вчинення правочину визначено позивачем однією із підстав для визнання його недійсним. А тому, з огляду положення ч. 1 ст. 46 Закону України "Про товариства з обмеженою відповідальністю та додатковою відповідальністю", вищенаведені позиції Верховного Суду України та Верховного Суду, такі дії хоча і свідчать про прийняття правочину до виконання, проте не можуть вважатися схваленням правочину у визначеному порядку, оскільки вчинені особою, що підписала оспорений договір за відсутності належних повноважень.

Схожий висновок підтримав Верховний Суд у постанові від 20.03.2018 у справі №910/8794/16, в якій погодився з висновками судів попередніх інстанцій про відсутність схвалення оспорюваного правочину, оскільки під час підписання актів прийняття-передачі наданих послуг директор також перевищив обсяг права на здійснення повноважень.

Судом критично оцінюються доводи відповідача про здійснення позивачем оплати послуг та їх відображення в податковому і бухгалтерському обліку як обставину, що свідчить про наступне схвалення позивачем оспореного правочину, оскільки саме до повноважень генерального директора входить здійснення управління поточною діяльністю товариства (п. п. 7.24, 7.25 статуту).

При цьому надана відповідачем платіжна інструкція від 26.11.2019 про перерахування коштів містить лише посилання на самого платника ТОВ «Фаворит Авто Вінниця», втім жодних відомостей з приводу того, що таке схвалення (перерахування коштів) виходило від органу або особи, уповноваженої відповідно до закону, установчих документів або договору вчиняти спірний правочин, дана платіжна інструкція не містить.

Отже, з огляду на наведене, ні на момент укладення оспореного правочину, ні після вчинення дій з його виконання, відсутні будь-які погодження товариства (відповідного органу, єдиного учасника) на вчинення правочину, як це передбачено положеннями статуту позивача та ст. 46 Закону України "Про товариства з обмеженою відповідальністю та додатковою відповідальністю". Натомість товариством заперечено схвалення оспореного правочину та подано позов про його визнання недійсним.

Згідно з висновками, викладеними у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27.06.2018 у справі №668/13907/13-ц, постанові Верховного Суду у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 11.10.2019 у справі №910/13731/18, постанові Верховного Суду у складі Касаційного господарського суду від 15.01.2020 у справі №924/491/17, позов про визнання недійсним відповідного правочину може бути задоволений у разі доведеності юридичною особою (позивачем) у господарському суді тієї обставини, що її контрагент знав або повинен був знати про наявні обмеження повноважень представника цієї юридичної особи, але, незважаючи на це, вчинив з ним оспорюваний правочин, що не отримав наступного схвалення особи, яку представляють.

Виходячи з вищенаведених обставин справи, оскільки відповідач, укладаючи договір з представником позивача, який діяв на підставі статуту, проявивши розумну обачність, повинен був знати про наявні у статуті обмеження повноважень генерального директора позивача на вчинення правочинів з ціною понад 50000,00 грн, однак, незважаючи на відсутність попередньої письмової згоди єдиного учасника позивача, вчинив з ним оспорюваний правочин, що у подальшому не отримав наступного схвалення товариством, суд доходить висновку про визнання оспорюваного правочину недійсним згідно зі ст. 215 ЦК України з огляду на недодержанням вимог ст. 203 ЦК України.

При цьому суд вважає за необхідне зауважити про критичну оцінку доводів відповідача щодо дотримання сторонами при вчиненні оспореного правочину вимог ч. 2 ст. 44 Закону України "Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю", оскільки позивач не оспорює дійсність правочину з підстав недотримання вказаних законодавчих норм.

Ще однією із підстав недійсності оспореного правочину позивач зазначає наявність зловмисної домовленості сторін правочину.

Так, відповідно до частини першої статті 232 ЦК України правочин, який вчинено внаслідок зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною, визнається судом недійсним. Довіритель має право вимагати від свого представника та другої сторони солідарного відшкодування збитків та моральної шкоди, що завдані йому у зв`язку із вчиненням правочину внаслідок зловмисної домовленості між ними.

Суд зауважує, що необхідними ознаками правочину, вчиненого у результаті зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою відповідно до статті 232 ЦК України є: 1) наявність умисного зговору між представником потерпілої сторони правочину і другої сторони з метою отримання власної або обопільної вигоди; 2) виникнення негативних наслідків для довірителя та незгода його з такими наслідками; 3) дії представника здійснюються в межах наданих йому повноважень.

Таким чином, для визнання правочину недійсним на підставі статті 232 ЦК України необхідним є встановлення у діях представника наступного складу цивільного правопорушення: представник усвідомлює, що вчиняє правочин всупереч інтересам довірителя та бажає (або свідомо допускає) їх настання, а також наявність домовленості представника однієї сторони з іншою стороною, спрямованої на настання негативних наслідків і виникнення через це несприятливих наслідків для довірителя, така домовленість має бути зловмисною і спрямована проти інтересів довірителя. При цьому немає значення, чи одержав учасник такої домовленості яку-небудь вигоду від здійснення правочину, чи правочин був вчинений з метою завдання шкоди довірителю.

Для задоволення позовних вимог за статтею 232 ЦК України необхідно на підставі певних доказів встановити, що представник за правочином вступив у зловмисну домовленість із другою стороною і діє при цьому у власних інтересах або в інтересах інших осіб, а не в інтересах особи, яку представляє. Таким чином має бути доведена і домовленість з боку іншої сторони правочину.

Критерій "зловмисності" не залежить від того, чи був направлений умисел повіреного на власне збагачення чи заподіяння шкоди довірителю, важливим є фактор того, що умови договору, укладеного повіреним, суперечать волі довірителя взагалі, тобто підставою для визнання правочину недійсним є розходження волі довірителя та волевиявленням повіреного при укладенні договору, а наслідки, що настали, є такими, що є неприйнятними для довірителя.

Аналогічна позиція висловлена Верховним Судом України в ухвалі від 28 травня 2009 року по справі №6-6639вов09 та Верховним Судом в постановах від 07 серпня 2019 року в справі №753/7290/17 (провадження №61-11158св19) та від 02.10.2019 у справі №541/2700/16-ц (провадження №61-46787св18).

Суд звертає увагу на те, що однією із ознак правочину, вчиненого у результаті зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою відповідно до статті 232 ЦК України, є дії представника, які здійснюються в межах наданих йому повноважень. Тому, враховуючи викладений вище висновок суду про вчинення представником позивача оспореного правочину із перевищенням повноважень, виключається можливість застосування до спірних правовідносин передбаченої ст. 232 ЦК України підстави для визнання правочину недійсним.

Тим не менш, слід зауважити, що посилаючись на наявність зловмисної домовленості між сторонами правочину, позивачем не обгрунтовано та не доведено належними та допустимими доказами обставин щодо наявності умисного зговору між представником позивача та відповідачем з метою отримання власної або обопільної вигоди, а саме: що представник за оспорюваним правочином вступив у зловмисну домовленість із другою стороною і діяв при цьому у власних інтересах, або в інтересах інших осіб, а не в інтересах особи, яку представляє.

Доводи позивача про завищення вартості наданих послуг, приховування детальних документів про виконання послуг від позивача, відсутність реальних змін майнового стану позивача та неможливість встановити зв`язок отриманих послуг та прибутку, виведення грошових коштів з власності позивача з метою збагачення відповідача і, можливо, представника позивача без надання належних та допустимих доказів у їх підтвердження носять характер припущень та не можуть бути покладені в основу висновків суду.

Згідно з ч. 1 статті 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Відповідно до ч. 1 ст. 73 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Положення ст.ст. 76, 77 ГПК України передбачають належність та допустимість доказів. Зокрема, належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Статтею 86 ГПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили.

З огляду на наведене у сукупності, посилання позивача на визначену ст. 232 ЦК України підставу для визнання оспореного правочину недійсним, а саме: вчинення правочину у результаті зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою, не знайшли свого підтвердження.

Щодо тверджень позивача про фіктивність оспорюваного правочину як підстави для визнання його недійсним.

В обґрунтування фіктивності оспорюваного правочину позивач вказує на те, що відповідач не вчинив необхідних дій, спрямованих на досягнення правових наслідків, які обумовлені спірним правочином, не надав послуг, визначених договором, директор товариства лише вчинив дії щодо формального підписання пакету документів та безпідставно перерахував відповідачу кошти, на відсутність у сторін волевиявлення щодо реального здійснення господарської операції; відсутність первинних документів, що підтверджують фактичне отримання послуг.

Згідно з частинами першою та другою статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

Фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише "про людське око", знаючи заздалегідь, що він не буде виконаним; вчиняючи фіктивний правочин, сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. Фіктивним може бути визнаний будь-який правочин, якщо він не має на меті встановлення правових наслідків, які встановлені законом для цього виду правочину (висновок викладений у постанові Об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 07.12.2018 у справі №910/7547/17).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 03.07.2019р. у справі № 369/11268/16-ц зазначила, що основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов`язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.

Також фіктивний правочин характеризується тим, що усі сторони договору поінформовані про його фіктивність; письмовим текстом договору створюється лише видимість правовідносин між сторонами; мета вчинення фіктивного правочину не має значення.

Подібні висновки підтверджено у постанові Верховного Суду від 19.11.2019 у справі №924/1014/18, який також зазначив, що фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для вигляду, знаючи заздалегідь, що він не буде виконаний. При вчиненні фіктивного правочину сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. Причому такі цілі можуть бути протизаконними або фіктивний правочин може взагалі не мати правової мети. Визнання фіктивного правочину недійсним потребує встановлення господарським судом умислу його сторін. Сам по собі факт невиконання сторонами умов правочину не робить його фіктивним. Для визнання правочину фіктивним ознака вчинення його лише для вигляду має бути властива діям обох сторін правочину. Якщо одна сторона діяла лише для вигляду, а інша - намагалася досягти правового результату, такий правочин не можна визнати фіктивним.

Суд, з`ясовуючи питання щодо фіктивності договору, як укладеного всупереч інтересам позивача, має з`ясувати дійсні наміри сторін, тобто чи була мета укладення договору іншою, аніж це випливає зі змісту договору.

Проаналізувавши наявні матеріали справи, зокрема умови оспореного правочину, викладені в договорі від 01.08.2019 №01/08/19-5 з додатком №1, акт приймання-передача наданих послуг від 08.11.2019 і їх оплату, суд доходить висновку про недоведення позивачем в порядку ст. ст. 73, 74, 76, 77 ГПК України вчинення правочину без наміру створення правових наслідків, які ним обумовлювалися, як і недоведення інших цілей чи правової мети сторін (формальне підписання, розтрата коштів тощо), ніж ті, що передбачені правочином, а тому така підстава для визнання оспореного правочину недійсним як його фіктивність позивачем не підтверджена.

З приводу заяви відповідача про застосування до позовних вимог наслідків спливу строків позовної давності суд зазначає, що позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (ст. 256 ЦК України).

Згідно з ч. 4 ст. 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Відповідно до ст. 257 ЦК України загальна позовна давність установлюється тривалістю у три роки.

За загальним правилом ч. 1 ст. 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Отже, за змістом ст. ст. 256, 261 ЦК України позовна давність є строком пред`явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб`єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу).

Перш ніж застосовувати позовну давність, про що заявили відповідачі у справі, господарський суд повинен з`ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв`язку зі спливом строку позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення. Близька за змістом правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 13.05.2014 у справі №3-14г14, у постановах Верховного Суду від 22.05.2018 у справі №369/6892/15-ц, від 31.10.2018 у справі №367/6105/16-ц, від 07.11.2018 у справі №575/476/16-ц, від 04.12.2018 у справі № 910/18560/16, від 26.11.2019 у справі №904/841/18, від 20.01.2020 у справі №924/774/18, від 07.04.2021 у справі №911/2669/19, від 13.10.2021 у справі №914/687/20.

Як убачається з матеріалів справи, оспорений правочин вчинено 01.08.2019, позивач звернувся до суду з позовом про визнання цього правочину недійсним 30.01.2023.

Разом з тим, Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)" №540-IX від 30.03.2020 розділ "Прикінцеві та перехідні положення" Цивільного кодексу України доповнено пунктом 12, відповідно до якого під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 257, 258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину.

Постановою Кабінету Міністрів України від 11.03.2020 №211 "Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2" було установлено з 12 березня до 3 квітня 2020 року на усій території України карантин. Постановами Кабінету Міністрів України від 25.03.2020 №239, від 22.04.2020 №291, від 04.05.2020 №343, від 20.05.2020 №392, від 17.06.2020 №500, від 22.07.2020 №641, від 26.08.2020 №760, від 13.10.2020 №956, від 09.12.2020 №1236, від 17.02.2021 №104, від 21.04.2021 №405, від 16.06.2021 №611, від 11.08.2021 №855, від 22.09.2021 № 981, від 15.12.2021 №1336, від 23.02.2022 №229, від 27.05.2022 №630, від 19.08.2022 №928 та від 23.12.2022 №1423 продовжено дію карантину на території України до 30 квітня 2023 року.

Крім того, Законом України "Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законодавчих актів України щодо дії норм на період дії воєнного стану" №2120-IX від 15.03.2022) розділ "Прикінцеві та перехідні положення" Цивільного кодексу України було доповнено п. 19, в якому передбачено, що у період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану строки, визначені статтями 257-259, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк його дії.

Відповідно до Указу Президента України №64/2022 від 24.02.2022 в Україні було введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 строком на 30 діб, який неодноразово продовжувався указами Президента України від 14.03.2022 №133/2022, від 18.04.2022 №259/2022, від 17.05.2022 №341/2022, від 12.08.2022 №573/2022, від 06.02.2023 №58/2023. Зокрема, Указом Президента України "Про продовження строку дії воєнного стану в Україні" від 06.02.2023 №58/2023 строк дії воєнного стану в Україні продовжено з 05 години 30 хвилин 19 лютого 2023 року строком на 90 діб.

Таким чином, згідно з п. п. 12, 19 розділу "Прикінцеві та перехідні положення" ЦК України строк позовної давності за поданим позовом не був пропущений, продовжився на строк дії карантину та воєнного стану в Україні. Відповідно, позивач звернувся до суду з цим позовом в межах строку позовної давності.

Судом враховується, що у рішенні Європейського Суду з прав людини у справі "Трофимчук проти України" №4241/03 від 28.10.2010 Суд зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід сторін.

Також у рішенні від 18.07.2006 у справі "Проніна проти України" Суд вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень.

Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах (позиція, викладена у постанові Верховного Суду від 28.05.2020 у справі №909/636/16).

Отже, беручи до уваги вищенаведені обставини справи, наявне правове регулювання спірних правовідносин та судову практику, суд доходить висновку про задоволення позовних вимог та визнання недійсним правочину, що укладений між фізичною особою-підприємцем Тарасюком Андрієм Дем`яновичем та товариством з обмеженою відповідальністю "Фаворит Авто Вінниця" в особі генерального директора Говорухи Костянтина Олександровича та оформлений договором №01/08/19-5 про надання послуг консультування з питань комерційної діяльності та керування від 01.08.2019 і додатком №1 до договору, з підстав перевищення генеральним директором Говорухою К.О. повноважень на вчинення правочину та відсутності його подальшого схвалення. Інші наведені позивачем підстави для визнання правочину недійсним позивачем у встановленому законодавством порядку не підтверджено.

Витрати зі сплати судового збору за подання позову та інші витрати, пов`язані з розглядом справи відповідно до ст. 129 ГПК України покладаються на відповідача.

Керуючись ст. ст. 2, 4, 74, 86, 129, 233, 240, 241 Господарського процесуального кодексу України, суд

В И Р І Ш И В:

Позов товариства з обмеженою відповідальністю "Фаворит Авто Вінниця", м. Вінниця до фізичної особи-підприємця Тарасюка Андрія Дем`яновича, м. Хмельницький про визнання недійсним правочину задовольнити.

Визнати недійсним правочин, що оформлений договором №01/08/19-5 про надання послуг консультування з питань комерційної діяльності та керування від 01.08.2019, додатком №1 до договору №01/08/19-5 від 01.08.2019, укладеним між фізичною особою-підприємцем Тарасюком Андрієм Дем`яновичем та товариством з обмеженою відповідальністю "Фаворит Авто Вінниця" в особі генерального директора Говорухи Костянтина Олександровича

Стягнути з фізичної особи-підприємця Тарасюка Андрія Дем`яновича, АДРЕСА_1 (р.н. НОМЕР_1 ) на користь товариства з обмеженою відповідальністю "Фаворит Авто Вінниця", м. Вінниця, вул. Князів Коріатовичів, буд. 89 (код 37690771) 2684,00 грн (дві тисячі шістсот вісімдесят чотири гривні 00 коп.) витрат зі сплати судового збору.

Видати наказ.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду (ч. ч. 1, 2 ст. 241 ГПК України).

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення (ч. 1 ст. 256 ГПК України).

Апеляційна скарга подається в порядку, передбаченому ст. 257 ГПК України.

Повне рішення складено 27.04.2023.

Суддя В.В. Виноградова

1 - до справи,

2, 3 - позивачу (вул. Князів Коріатовичів, 89, м. Вінниця, 21000; вул. Північна, 2/1, м. Хмельницький, 29025, а/с 851; ІНФОРМАЦІЯ_1),

4 - відповідачу (АДРЕСА_1; ІНФОРМАЦІЯ_3, ІНФОРМАЦІЯ_2).