Постанова

від 27.04.2023 по справі 463/8028/22

ЛЬВІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 463/8028/22 Головуючий у 1 інстанції: Рудаков Д.І.

Провадження № 22-ц/811/528/23 Доповідач в 2-й інстанції: Копняк С. М.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27 квітня 2023 року Львівський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого - Копняк С.М.,

суддів: Бойко С.М., Ніткевича А.В.,

секретар судового засідання Юзефович Ю.І.,,

з участю апелянта ОСОБА_1 , представників апелянта адвокатів Репака В.В. та Ружицької О.В., представника відповідача адвоката Лемик Р.Я.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Львові апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Личаківського районного суду м. Львова від 23 січня 2023 року (повний текст рішення складено на 30 січня 2023) та додаткове рішення Личаківського районного суду м. Львова від 31 січня 2023 року, у справі за позовом ОСОБА_1 до Комунального некомерційного підприємства Львівської обласної ради «Львівський обласний госпіталь ветеранів війн та репресованих ім. Ю. Липи» про скасування наказу про притягнення до дисциплінарної відповідальності у формі звільнення, наказу про звільнення за прогул та поновлення на роботі,

В С Т А Н О В И В:

в листопаді 2022 року ОСОБА_1 звернувся в суд з вказаним позовом, в якому просив:

- скасувати наказ № 339 від 05 жовтня 2022 року «Про притягнення до дисциплінарної відповідальності ОСОБА_1 »;

- скасувати наказ № 350 від 24 жовтня 2022 року «Про звільнення за прогул ОСОБА_1 , лікаря-ортопеда-травматолога, 0,5 ставки відділення артрології та вертебрології обласного ортопедичного центру»;

- поновити ОСОБА_1 на посаді лікаря-ортопеда-травматолога відділення артрології та вертебрології обласного ортопедичного центру в Комунальному некомерційному підприємстві Львівської обласної ради «Львівський обласний госпіталь ветеранів війн та репресованих ім. Ю. Липи» на 0,5 ставки.

Позов мотивовано тим, що він працював лікарем-ортопедом-травматологом відділення артрології та вертебрології обласного ортопедичного центру в Комунальному некомерційному підприємстві Львівської обласної ради «Львівський обласний госпіталь ветеранів війн та репресованих ім. Ю.Липи» на 0,5 ставки. Має двох малолітніх дітей - ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . Одружений. У зв`язку із сімейними обставинами він з 26 липня 2021 року по 26 липня 2022 рік перебував у відпустці по догляду за дитиною. У зв`язку із сімейними обставинами та ситуацією в країні (воєнний стан, загрози ракетного обстрілу) він з 26 липня 2022 року до 26 серпня 2022 року перебував у відпустці без збереження заробітної плати. 26 серпня 2022 року він знову подав заяву про надання відпустки без збереження заробітної плати, яка була погоджена його керівником. У відділі кадрів його попросили переписати заяву, щоб не було виправлень і закреслень, а також чітко зазначено строк відпустки. Повідомили, щоб він займався своїми справами та не переживав за оформлення відпустки без збереження заробітної плати. Під час відпустки він захворів на Ковід. В подальшому він отримав листа від роботодавця з проханням надати пояснення щодо відсутності на роботі. Він надав детальні пояснення, до відповіді додав підтвердження свого захворювання. 17 жовтня 2022 року він отримав наказ від 05 жовтня 2022 року про притягнення до дисциплінарної відповідальності та накладення стягнення у формі звільнення. Роботодавець вважав, що він порушив трудову дисципліну, а саме був відсутній без поважної причини на робочому місці з 29 серпня 2022 року по 14 вересня 2022 року. 02 листопада 2022 року він отримав поштовим зв`язком наказ № 350 від 24 жовтня 2022 року «Про звільнення за прогул ОСОБА_1 , лікаря-ортопеда-травматолога, 0,5 ставки відділення артрології та вертебрології обласного ортопедичного центру». Вважає рішення відповідача про притягнення до дисциплінарної відповідальності та звільнення із займаної посади незаконними та такими, що прийняті з порушенням норм трудового законодавства.

Рішенням Личаківського районного суду м. Львова від 23 січня 2023 року в задоволенні позову ОСОБА_1 до Комунального некомерційного підприємства Львівської обласної ради «Львівський обласний госпіталь ветеранів війн та репресованих ім. Ю. Липи» про скасування наказу про притягнення до дисциплінарної відповідальності у формі звільнення, наказу про звільнення за прогул та поновлення на роботі відмовлено.

Рішення суду мотивовано тим, що позивачем не надано суду належних та допустимих доказів на підтвердження обставин, якими він обґрунтовує позовні вимоги, зокрема, доказів, які б підтверджували факт відсутності його на робочому місці в період з 29 серпня 2022 року по 14 вересня 2022 року з поважних причин. Позивач також не підтвердив належними доказами своє перебування на лікуванні, а також факт подання ним заяви на відпустку.

Додатковим рішенням Личаківського районного суду м. Львова від 31 січня 2023 року стягнуто з ОСОБА_1 на користь Комунального некомерційного підприємства Львівської обласної ради «Львівський обласний госпіталь ветеранів війн та репресованих ім. Ю. Липи» в рахунок відшкодування судових витрат на правничу допомогу 5000,00 грн.

Судові рішення в апеляційному порядку оскаржив ОСОБА_1 , подавши в лютому 2023 року апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Личаківського районного суду м. Львова від 23 січня 2023 року та додаткове рішення Личаківського районного суду м. Львова від 31 січня 2023 року та прийняти нове, яким позовні вимоги задовольнити.

Апеляційна скарга мотивована тим, що:

- судом першої інстанції не враховано той факт, що позивач має двох малолітніх дітей, за якими здійснює догляд, оскільки його дружина працює. Наведене, на його думку, свідчить про наявність у нього права на обов`язкову відпустку без збереження заробітної плати на період оголошеного карантину, передбачену статтею 25 Закону України «Про відпустки». У цьому зв`язку, судом безпідставно застосовано під час вирішення справи положення статті 26 цього Закону;

- оскільки позивач фактично з 26 липня 2021 року перебуває у відпустці та опікується дітьми, відтак він не має статусу працівника, який залучений до виконання робіт на об`єктах критичної інфраструктури, тому на нього не розповсюджуються положення статті 12 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану». При цьому, судом не встановлено, що відповідач є об`єктом критичної інфраструктури в розумінні положень Закону України «Про критичну інфраструктуру»;

- судом робляться взаємовиключні висновки про те, що позивачем не доведено подання заяви на відпустку, у той час, як цей факт визнається відповідачем;

- всупереч вимогам Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» відповідачем не розроблено та не доведеного до відома апелянта швидких та дієвих шляхів комунікації, зокрема в частині подання заяв про відпустку;

- відповідачем не доведено факт відсутності позивача на роботі з 29 серпня 2022 року по 14 вересня 2022 року без поважних причин, адже останній був відсутній на роботі саме з поважних причин, оскільки перебував у цей час у відпустці, погодженій його безпосереднім керівником, незважаючи на відсутність наказу про надання такої відпустки, а також з огляду на недоведеність до відома позивача інформації, що на час воєнного стану саме керівник закладу охорони здоров`я приймає остаточне рішення про надання відпустки;

- зважаючи на наявність підстав для скасування рішення суду, скасуванню підлягає і додаткове рішення, яке не може окремо існувати від судового рішення, яким вирішено спір по суті.

В березні 2023 року від Комунального некомерційного підприємства Львівської обласної ради «Львівський обласний госпіталь ветеранів війн та репресованих ім. Ю. Липи» надійшов відзив на апеляційну скаргу, який підписаний адвокатом Лемик Роксоланою Ярославівною, в якому міститься прохання залишити без задоволення апеляційну скаргу, а оскаржувані судові рішення залишити без змін.

Відзив на апеляційну скаргу мотивний законністю та обґрунтованістю оскаржуваних рішень.

У відзиві на апеляційну скаргу містить клопотання про стягнення з позивача витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 30000,00 грн, у разі залишення апеляційної скарги без задоволення.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення позивача та представників сторін, перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, а також позовних вимог та підстав позову, що були предметом розгляду в суді першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення.

До такого висновку колегія суддів дійшла, виходячи з такого.

Відповідно до частини першої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Судом встановлено та убачається з матеріалів справи, що ОСОБА_1 працював на 0,5 ставки на посаді лікаря-ортопеда-травматолога відділення артрології та вертебрології обласного ортопедичного центру в Комунальному некомерційному підприємстві Львівської обласної ради «Львівський обласний госпіталь ветеранів війни та репресованих ім. Ю. Липи».

Наказом від 05 жовтня 2022 року № 339 «Про притягнення до дисциплінарної відповідальності ОСОБА_1 » ОСОБА_1 притягнуто до дисциплінарної відповідальності та накладено дисциплінарне стягнення у формі звільнення за порушення трудової дисципліни, яке полягає у відсутності без поважної причини на робочому місці з 29 серпня 2022 року по 14 вересня 2022 року без оплати заробітної плати за ці дні та звільнення в перший робочий день, наступний за днем закінчення тимчасової непрацездатності, зазначений у документі про тимчасову непрацездатність.

В якості підстави в наказі зазначено: доповідна записка завідувача відділення ОСОБА_4 про порушення трудової дисципліни ОСОБА_5 від 12 вересня 2022 року; письмове пояснення ОСОБА_6 причин відсутності на робочому місці від 21 вересня 2022 року; протокол комісії про службове розслідування з додатками від 14 вересня 2022 року; інформаційна довідка профспілкової організації від 04 жовтня 2022 року.

З доповідної записки, підписаної ОСОБА_7 12 вересня 2022 року, убачається, що лікар-ортопед-травматолог ОСОБА_1 з 29 серпня 2022 року відсутній на роботі.

Надаючи 21 вересня 2022 року відповідь-пояснення на вимогу № 828 позивач вказав, що з 27 червня 2022 року повторно перебуває у відпустці без збереження заробітної плати, а з 15 вересня 2022 року йому відкрито листок непрацездатності.

З протоколу засідання комісії про службове розслідування за 14 вересня 2022 року убачається, що позивач з 27 липня 2021 року по 26 липня 2022 року знаходився у відпустці по догляду за дитиною до досягнення 6-річного віку, а з 27 липня 2022 року по 26 серпня 2022 року знаходився у відпустці без збереження заробітної плати в зв`язку із сімейними обставинами. Починаючи з 29 серпня 2022 оку по 14 вересня 2022 року ОСОБА_1 відсутній на роботі, причини відсутності невідомі, в табелі і графіку обліку робочого часу проставлена позначка «НЗ».

На виконання наказу № 339 від 05 жовтня 2022 року «Про притягнення до дисциплінарної відповідальності ОСОБА_1 » наказом від 24 жовтня 2022 року № 350 «Про звільнення за прогул ОСОБА_1 , лікаря-ортопеда-травматолога, 0,5 ставки відділення артрології та вертебрології обласного ортопедичного центру» ОСОБА_1 звільнено із займаної посади 24 жовтня 2022 року, відповідно до пункту 4 статті 40 КЗпП України.

ОСОБА_1 перебуває у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_8 та є батьком їхніх дітей: ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Судами також встановлено, що 26 серпня 2022 року ОСОБА_1 звернувся до відділу кадрів із заявою такого змісту: «Прошу надати мені відпустку без збереження заробітної плати терміном на 30 календарних днів з 27.08.22 р. по 25.09.22 р.», в якій слова «терміном на 30 календарних днів» та по 25.09.22 р.» закреслені.

На цій заяві є відмітка «прошу надати», з підписом та датою 26.08.22, котра, як установлено, здійснена та підписана ОСОБА_7 .

Завідувач відділу кадрів Кахняк О.М. відмовила у її прийняті, і як наслідок не провела її реєстрацію у належний спосіб, оскільки заява не відповідає вимогам діловодства та не погоджена з керівником закладу охорони здоров`я.

В матеріалах справи також наявна копія заяви позивача, засвідчена ним же, від 26 серпня 2022 року такого змісту: «Прошу надати мені відпустку без збереження заробітної плати терміном з 27.08.22 р. у зв`язку з воєнним станом терміном по 20.11.22 р.».

Ця заява була подана до відділу кадрів, проте не містить будь-яких погоджень або резолюцій, зокрема, візи генерального директора закладу про видання за цією заявою наказу.

Під час апеляційного розгляду також встановлено, що наказ про відпустку позивача на підставі поданої ним заяви не видавався, йому 29 31 серпня 2022 року неодноразово телефоном було повідомлено про необхідність вийти на роботу, на що ним надано відповідь, що він вирішує питання і заява про відпустку буде підписана.

Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Аналогічні гарантії (правовий захист від незаконного звільнення) містяться і в статті 5-1 КЗпП України.

Згідно зі статтею 139 Кодексу законів про працю України працівники зобов`язані працювати чесно, сумлінно, своєчасно і точно виконувати розпорядження власника або уповноваженого ним органу, додержуватися трудової і технологічної дисципліни, вимог нормативних актів про охорону праці, дбайливо ставитися до майна власника, з яким укладено договір.

Відповідно до пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадку прогулу (в тому числі відсутності на роботі більше трьох годин протягом робочого дня) без поважних причин.

При розгляді позовів про поновлення на роботі осіб, звільнених за пунктом 4 частини першої статті 40 КЗпП України, суди повинні виходити з того, що передбаченим цією нормою закону прогулом визнається відсутність працівника на роботі як протягом усього робочого дня, так і більше трьох годин безперервно або сумарно протягом робочого дня без поважних причин.

Таким чином, у пункті 4 частини першої статті 40 КЗпП України встановлено право роботодавця обрати стягнення у вигляді звільнення як за скоєння одного прогулу, так і у разі, коли прогули мають тривалий характер.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Верховного Суду від 09 листопада 2021 року у справі № 235/5659/20 (провадження № 61-10432св21) зазначено, що: «прогулом визнається відсутність працівника на роботі як протягом усього робочого дня, так і більше трьох годин безперервно або сумарно протягом робочого дня без поважних причин (наприклад, самовільне використання без погодження з власником або уповноваженим ним органом днів відгулів, чергової відпустки, залишення роботи до закінчення строку трудового договору чи строку, який працівник зобов`язаний пропрацювати за призначенням після закінчення вищого чи середнього спеціального учбового закладу).

Тобто, невихід на роботу в зв`язку з самовільним використанням працівником відпустки, відгулів за відпрацьовані раніше дні, вихід на пенсію без попередження власника або уповноваженого ним органу визнаються прогулом і можуть бути причиною звільнення працівника з цієї підстави.

Вказаний правовий висновок висловлено у постанові Верховного Суду України від 03 грудня 2018 року у справі № 686/21222/16-ц (провадження №61-18573св18).

У постановах від 08 травня 2019 року у справі № 489/1609/17 (провадження № 61-37729св18) та від 27 серпня 2020 року у справі №161/14225/19 (провадження № 61-8917св20) Верховний Суд зазначив, що визначальним фактором для вирішення питання про законність звільнення позивача з роботи за пунктом 4 частини першої статті 40 КЗпП України є з`ясування поважності причин його відсутності на роботі.

Вичерпного переліку поважних причин відсутності на роботі у трудовому законодавстві України не передбачено, тому в кожному випадку оцінка поважності причини відсутності працівника на роботі дається, виходячи з конкретних обставин і враховуючи всі надані сторонами докази.

Відповідно до сталої судової практики причину відсутності працівника на роботі можна вважати поважною, якщо явці на роботу перешкоджали істотні обставини, які не можуть бути усунуті самим працівником, зокрема: пожежа, повінь (інші стихійні лиха); аварії або простій на транспорті; виконання громадянського обов`язку (надання допомоги особам, потерпілим від нещасного випадку, порятунок державного або приватного майна при пожежі, стихійному лиху); догляд за захворілим зненацька членом родини; відсутність на роботі з дозволу безпосереднього керівника; відсутність за станом здоров`я.

Тобто, поважними визнаються такі причини, які виключають вину працівника.

У частині першій статті 147 КЗпП України зазначено, що за порушення трудової дисципліни до працівника може бути застосовано тільки один з таких заходів стягнення: догана; звільнення.

Порушенням трудової дисципліни є невиконання чи неналежне виконання з вини працівника покладених на нього трудових обов`язків.

Відповідно до статті 148 КЗпП України дисциплінарне стягнення застосовується власником або уповноваженим ним органом безпосередньо за виявленням проступку, але не пізніше одного місяця з дня його виявлення, не рахуючи часу звільнення працівника від роботи у зв`язку з тимчасовою непрацездатністю або перебування його у відпустці. Дисциплінарне стягнення не може бути накладене пізніше шести місяців з дня вчинення проступку.

До застосування дисциплінарного стягнення власник або уповноважений ним орган повинен зажадати від порушника трудової дисципліни письмові пояснення. За кожне порушення трудової дисципліни може бути застосовано лише одне дисциплінарне стягнення. При обранні виду стягнення власник або уповноважений ним орган повинен враховувати ступінь тяжкості вчиненого проступку і заподіяну ним шкоду, обставини, за яких вчинено проступок, і попередню роботу працівника. Стягнення оголошується в наказі (розпорядженні) і повідомляється працівникові під розписку (стаття 149 КЗпП України).

Водночас правова оцінка дисциплінарного проступку проводиться на підставі з`ясування усіх обставин його вчинення, у тому числі з урахуванням письмового пояснення працівника.

Невиконання власником або уповноваженим ним органом обов`язку зажадати письмове пояснення від працівника та неодержання такого пояснення не є підставою для скасування дисциплінарного стягнення, якщо факт порушення трудової дисципліни підтверджений представленими суду доказами.

Аналогічний висновок міститься у постанові Верховного Суду від 26 липня 2021 року у справі № 643/10816/17 (провадження № 61-188св21).

Право на відпустки мають громадяни України, які перебувають у трудових відносинах з підприємствами, установами, організаціями незалежно від форм власності, виду діяльності та галузевої належності, а також працюють за трудовим договором у фізичної особи. Іноземці та особи без громадянства, які працюють в Україні, мають право на відпустки нарівні з громадянами України (стаття 2 Закону України «Про відпустки»).

Умови, тривалість і порядок надання працівникам відпусток визначають КЗпП України та Закон України «Про відпустки».

Відповідно до пункту 5 частини першої статті 4 Закону України «Про відпустки» одним із видів відпусток є відпустка без збереження заробітної плати (статті 25, 26 цього Закону).

Статтею 25 Закону України «Про відпустки» (частиною першою статті 84 КЗпП України) врегульовано питання відпустки без збереження заробітної плати, що надається працівникові в обов`язковому порядку, а статтею 26 - питання надання відпустки без збереження заробітної плати за згодою сторін.

Так, за сімейними обставинами та з інших причин працівнику може надаватися відпустка без збереження заробітної плати на термін, обумовлений угодою між працівником та власником або уповноваженим ним органом, але не більше 15 календарних днів на рік (частина друга статті 84 КЗпП України, частина перша статті 26 Закону України «Про відпустки»).

Відпустка без збереження заробітної плати за бажанням працівника надається в обов`язковому порядку, зокрема:

- матері або іншим особам, зазначеним у частині третій статті 18 та частині першій статті 19 цього Закону, в разі якщо дитина потребує домашнього догляду, - тривалістю, визначеною в медичному висновку, але не більш як до досягнення дитиною шестирічного віку, а в разі якщо дитина хвора на цукровий діабет I типу (інсулінозалежний) або якщо дитина, якій не встановлено інвалідність, хвора на тяжке перинатальне ураження нервової системи, тяжку вроджену ваду розвитку, рідкісне орфанне захворювання, онкологічне, онкогематологічне захворювання, дитячий церебральний параліч, тяжкий психічний розлад, гостре або хронічне захворювання нирок IV ступеня, - не більш як до досягнення дитиною шістнадцятирічного віку, а якщо дитині встановлено категорію "дитина з інвалідністю підгрупи А" або дитина, якій не встановлено інвалідність, отримала тяжку травму, потребує трансплантації органа, потребує паліативної допомоги - до досягнення дитиною вісімнадцятирічного віку.

Перелік тяжких захворювань, розладів, травм, станів тощо, що дає право працівнику на отримання відпустки без збереження заробітної плати на дитину, якій не встановлена інвалідність, затверджується Кабінетом Міністрів України;

- матері або іншій особі, зазначеній у частині третій статті 18 цього Закону, для догляду за дитиною віком до 14 років на період оголошення карантину на відповідній території (пункти 3 та 3-1 частини першої статті 25 Закону України «Про відпустки»).

Ця відпустка може бути використана повністю або частинами також бабою, дідом чи іншими родичами, які фактично доглядають за дитиною, або особою, яка усиновила чи взяла під опіку дитину, одним із прийомних батьків чи батьків-вихователів (частина третя статті 18 цього Закону).

Постановами Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року №211 «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби СОVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2», від 20 травня 2020 року № 392 «Про встановлення карантину з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби СОVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» та від 22 липня 2020 року № 641 «Про встановлення карантину та запровадження посилених протиепідемічних заходів на території із значним поширенням гострої респіраторної хвороби СОVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» з 12 березня 2020 року до 31 серпня 2020 року в Україні було запроваджено карантин, який неодноразово продовжений та діє і на даний час.

24 лютого 2022 року Указом Президента України № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні» у зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини першої статті 106 Конституції України, Закону України «Про правовий режим воєнного стану» введено в Україні воєнний стан із 05 год 30 хв. 24 лютого 2022 року, який продовжувався Указами Президента України від 14 березня 2022 року № 133/2022, від 18 квітня 2022 року № 259/2022, від 17 травня 2022 року №341/2022, від 12 серпня 2022 року № 573/2022, від 07 листопада 2022 року №757/2022, від 6 лютого 2023 року № 28/2023, і такий триває до тепер.

Згідно зістаттею 1Закону Українивід 15березня 2022року №2136-IX«Про організаціютрудових відносинв умовахвоєнного стану»(вредакції діючійна часвиникнення спірнихвідносин)цей Законвизначає особливостіпроходження державноїслужби,служби ворганах місцевогосамоврядування,особливості трудовихвідносин працівниківусіх підприємств,установ,організацій вУкраїні незалежновід формивласності,виду діяльностіі галузевоїналежності,представництв іноземнихсуб`єктів господарськоїдіяльності вУкраїні,а такожосіб,які працюютьза трудовимдоговором,укладеним зфізичними особами(далі-працівники),у періоддії воєнногостану,введеного відповіднодо ЗаконуУкраїни "Проправовий режимвоєнного стану". Наперіод діївоєнного станувводяться обмеженняконституційних праві свободлюдини ігромадянина передбаченихстаттями 43,44Конституції України. У період дії воєнного стану не застосовуються норми законодавства про працю, законів України "Про державну службу", "Про службу в органах місцевого самоврядування", інших законодавчих актів, що регулюють діяльність державних службовців, посадових осіб місцевого самоврядування у частині відносин, врегульованих цим Законом.

Відповідно до частин другої та третьої статті 12 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» у період дії воєнного стану роботодавець може відмовити працівнику у наданні будь-якого виду відпусток (крім відпустки у зв`язку вагітністю та пологами та відпустки для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку), якщо такий працівник залучений до виконання робіт на об`єктах критичної інфраструктури. Протягом періоду дії воєнного стану роботодавець на прохання працівника може надавати йому відпустку без збереження заробітної плати без обмеження строку, встановленого частиною першою статті 26 Закону України «Про відпустки».

У період дії воєнного стану роботодавець за заявою працівника, який виїхав за межі території України або набув статусу внутрішньо переміщеної особи, в обов`язковому порядку надає йому відпустку без збереження заробітної плати тривалістю, визначеною у заяві, але не більше 90 календарних днів, без зарахування часу перебування у відпустці до стажу роботи, що дає право на щорічну основну відпустку, передбаченого пунктом 4 частини першої статті 9 Закону України "Про відпустки" (частина четверта статті 12 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану»).

Тлумачення вказаної норми дає підстави для висновку, що положення частини другої цієї статті регулюють питання відмови у наданні будь-якого виду відпустки (крім відпустки у зв`язку вагітністю та пологами та відпустки для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку), визначеного положеннями Закону України «Про відпустки», проте лише у разі, якщо працівник залучений до виконання робіт на об`єктах критичної інфраструктури.

Частиною третьою цієї статті врегульовано виключно питання надання відпустки без збереження заробітної плати, визначеної частиною першою статті 26 Закону України «Про відпустки», проте протягом періоду дії воєнного стану роботодавець може надати її тривалістю без обмеження, визначеного частиною першою статті 26 Закону України «Про відпустки».

Щодо частиничетвертої,то неювведено новийвид відпусткибез збереженнязаробітної плати,яка надаєтьсяроботодавцем у період дії воєнного стану в обов`язковому порядку, проте лише працівнику, який виїхав за межі території України або набув статусу внутрішньо переміщеної особи, та максимальною тривалістю не більше 90 календарних днів.

У цьому зв`язку колегія суддів враховує висновок, викладений в постанові Верховного Суду від 16 січня 2023 року у справі № 568/487/22 (провадження № 61-11728св22) про те, що, виходячи із положень статті 84 КЗпП України, статті 26 Закону України «Про відпустки» та частини третьої статті 12 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» відпустка без збереження заробітної плати надається за погодженням сторін (працівника і роботодавця).

Згідно зпунктом 13частини першоїстатті 1Закону України«Про критичнуінфраструктуру» об`єкти критичної інфраструктури, це об`єкти інфраструктури, системи, їх частини та їх сукупність, які є важливими для економіки, національної безпеки та оборони, порушення функціонування яких може завдати шкоди життєво важливим національним інтересам.

Для цілейузгодження дійсуб`єктів національноїсистеми захистукритичної інфраструктуриформується Реєстроб`єктів критичноїінфраструктури (далі-Реєстр). Інформація про об`єкти критичної інфраструктури, що міститься в Реєстрі, є відкритою, загальнодоступною та безоплатною, крім інформації з обмеженим доступом. Розпорядник забезпечує цілодобовий доступ до відкритої інформації Реєстру на своєму офіційному веб-сайті (частина перша та шоста статті 11 цього Закону).

Згідно зпунктом 5частини четвертоїстатті 9цього законудо життєвоважливих функційта/абопослуг,порушення якихпризводить донегативних наслідківдля національноїбезпеки України,належать,зокрема охорона здоров`я.

Постановою Кабінету Міністрів України від 9 жовтня 2020 року № 1109 затверджено, поряд з іншим Порядок віднесення об`єктів до об`єктів критичної інфраструктури та перелік секторів (підсекторів), основних послуг критичної інфраструктури держави, а останнім до сектору охорона здоров`я віднесено такі типи основних послуг: надання екстреної медичної допомоги; надання послуг стаціонарного та амбулаторного лікування та інших медичних послуг; виробництво, закупівля та постачання фармацевтичних препаратів, ліків, вакцин, крові та інших медикаментів і медичного обладнання; контроль за інфекційними захворюваннями та/або епідеміями.

З огляду на викладене, підприємство відповідача віднесено до об`єктів критичної інфраструктури, а позивач, обіймаючи посаду лікаря вважається таким, що залучений до виконання робіт на такому об`єктів. Перебування у відпустці на момент набрання чинності Законом України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» не змінює характер виконуваної працівником роботи на такому об`єкті, відтак не свідчить про те, що він не залучається до виконання робіт за своєю посадою.

Колегія суддів, вирішуючи даний спір виходить також з того, що саме по собі право на відпустку не надає працівнику право використати відпустку самовільно, крім випадків, передбачених трудовим законодавством.

До подібних правових висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постановах: від 13 жовтня 2020 року у справі № 712/9213/18, провадження № 14-108цс20; від 08 червня 2021 року, у справі № 487/8206/18, провадження № 14-164цс20, а також Верховний Суд у постанові від 07 липня 2021 року у справі № 661/4981/19, провадження № 61-18107св20.

Так, у пунктах 106, 108 та 109 постанови Великої Палати Верховного Суду від 08 червня 2021 року у справі № 487/8206/18 (провадження № 14-164цс20) викладено такі висновки:

«106. Повно та всебічно дослідивши обставини справи, перевіривши їх доказами, які оцінено на предмет належності, допустимості, достовірності, достатності та взаємного зв`язку, установивши, що позивачка подала заяву про надання відпустки та довідку ЛКК про потребу дитини у домашньому догляді, тобто скористалася своїм установленим законом правом на відпустку по догляду за дитиною, передбачену частиною шостою статті 179 КЗпП України, та врахувавши, що такий вид відпустки відповідно до вимог закону за наявності підтверджуючих документів надається роботодавцем в обов`язковому порядку і згоди роботодавця на таку відпустку закон не вимагає, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що перебування позивачки у відповідній відпустці унеможливлює звільнення останньої за прогул на підставі пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України, у зв`язку із чим наказ про звільнення позивачки з роботи підлягає скасуванню з поновленням її на посаді.

108. Доводи касаційної скарги про те, що апеляційний суд залишив поза увагою висновок Верховного Суду України, викладений у постанові від 13 вересня 2017 року у справі № 6-1412цс17, згідно з яким невихід на роботу у зв`язку із самовільним використанням працівником відпустки без повідомлення роботодавця визнається прогулом і може бути причиною звільнення працівника, є необґрунтованими, оскільки за установленими апеляційним судом обставинами, які Верховний Суд не може переоцінювати, ОСОБА_1 дотрималась процедури повідомлення роботодавця про намір скористатися спірною відпусткою, тому самовільного використання відпустки не відбулося.

109. Крім того, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 13 жовтня 2020 року у справі № 712/9213/18 (провадження № 14-108цс20) відступила від правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду України від 13 вересня 2017 року у справі № 6-1412цс17, що також спростовує указані доводи касаційної скарги.».

У постанові Верховного Суду від 11 липня 2019 року у справі №761/39962/16-ц (провадження № 61-29971св18) зазначено таке: «Встановлено, що питання щодо її знаходження в період з 06 серпня 2016 року до 15 вересня 2016 року у щорічній оплачуваній відпустці ОСОБА_1 з керівництвом ТОВ «Санофі-Авентіс Україна» належним чином не узгоджувала. Направлення поштою позивачкою 20 липня 2016 року заяви про надання щорічної оплачуваної відпустки з 27 липня 2016 року на 52 календарних дні таким узгодженням визнано бути не може, оскільки згоди на надання відпустки від керівництва підприємства отримано не було, наказ щодо надання позивачці відпустки на вказаний період часу не видавався. Таким чином позивачкою дні відпустки були використані самовільно, без належного погодження з власником або уповноваженим ним органом».

Аналогічний висновок міститься у постанові Верховного Суду від 23 лютого 2022 року у справі № 947/22198/20 (провадження № 61-14411св21).

Згідно з частинами першою, третьою статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

У частинах першій, третій статті 12, частинах першій, п`ятій, шостій статті 81 ЦПК України визначено, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Звертаючись до суду, ОСОБА_1 у поданій позовній заяві вказував, що у зв`язку із збройною агресією та постійною загрозою ракетних ударів на сімейній раді було вирішено, що саме він у цей складний період скористаюсь правом на відпустку без збереження заробітної плати, гарантований працівникам частиною третьою статті 12 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» з метою догляду за малолітніми дітьми та забезпечення їх надійного захисту під час повітряних тривог та можливих ракетних атак (а.с. 2).

Аналіз змісту позовної заяви, а також двох заяв про надання відпустки, написаних позивачем свідчить, що останній не обґрунтовував надання відпустки положеннями статті 25 Закону України «Про відпустки».

Поряд з цим, у справі, що переглядається не встановлено обставин щодо обов`язку роботодавця надати позивачу відпустку без збереження заробітної плати в обов`язковому порядку, на підставі положень статті 25 Закону України «Про відпустки» (пункти 3 та 3-1 частини першої цієї статті Закону) або частини четвертої статті 12 Закону України«Про організаціютрудових відносинв умовахвоєнного стану»,оскільки урозумінні останньоїнорми позивачне надавдоказів,що він виїхав за межі території України або набув статусу внутрішньо переміщеної особи, а за приписами згаданих положень статті 25 Закону України «Про відпустки», визначена цією нормою відпустку надається матері або іншим особам (визначених законодавством), проте позивач про таку заяву роботодавцю не подавава.

У цьому зв`язку, колегія суддів відхиляє доводи апеляційної скарги щодо невірного застосування судом першої інстанції положень статті 26 Закону України «Про відпустки» замість положень статті 25 цього Закону.

Доказів тимчасової непрацездатності з 27 серпня 2022 року по 15 вересня 2022 року позивачем до суду не надано.

Судом встановлено, що починаючи з 27 серпня 2022 року позивач був відсутній на роботі, останнім ця обставина пояснюється тим, що він з цієї дати перебував у відпустці без збереження заробітної плати на підставі поданої 26 серпня 2022 року заяви.

При цьому, хоча така заява і обґрунтована воєнним станом, вона не погоджена безпосереднім керівником позивача, не містить резолюції керівника підприємства, і на підставі цієї заяви наказ про надання позивачу відпустки без збереження заробітної плати не видавався.

Наведене у своїй сукупності свідчить, що між роботодавцем та працівником не досягнуто згоди щодо надання останньому відпустки без збереження заробітної плати за згодою сторін (частина друга статті 84 КЗпП України, частина перша статті 26 Закону України «Про відпустки», частина третя статті 12 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану»), а дає підстави для висновку про самовільне використання працівником такої відпустки, що вважається прогулом.

Колегія суддів вважає, що врахувавши фактичні обставини, а також пояснення працівника, роботодавцем в строки, визначені статтею 148 КЗпП України обґрунтовано застосовано до позивача таке дисциплінарне стягнення, як звільнення, тобто звільнення позивача відбулося із дотриманням встановленого законом порядку.

Відтак, судом зроблено обґрунтований висновок про відмову в задоволенні позову.

З огляду на те, що судом не встановлено дотримання позивачем порядку надання йому відпустки без збереження заробітної плати за згодою сторін, доводи скарги щодо невірного застосування положень частини другої статті 12 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану», колегія суддів вважає юридично неспроможними. За таких обставин, встановлення обставин щодо віднесення підприємства відповідача до об`єктів критичної інфраструктури не маю правового значення для даної справи.

За умови того, що наказ про надання позивачу відпустки відповідачем не видавався, доводи апеляційної скарги про невірне, на думку позивача, встановлення судом першої інстанції обставин подання чи неподання позивачем заяви про надання відпустки також не мають вирішального значення для правильного вирішення спору. Адже сторонами визнається, що позивачем двічі подавалась заява про надання відпустки, першу заяву позивач забрав з відділу кадрів, оскільки така не відповідала вимогам діловодства, друга заява залишалась у відділі кадрів, однак процедура подання такої, а саме погодження позивачем надання відпустки з керівником, дотримана не була, про що позивача було повідомлено працівниками відділу кадрів. Внаслідок цього наказ про надання відпустки роботодавець не видавав.

Доводи апеляційної скарги про те, що відповідачем всупереч вимогам Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» не розроблено та не доведеного до відома апелянта швидких та дієвих шляхів комунікації, зокрема в частині подання заяв про відпустку, колегія суддів відхиляє з таких підстав.

Відповідно дочастини другоїстатті 7Закону України«Про організаціютрудових відносинв умовахвоєнного стану»у період дії воєнного стану сторони трудового договору можуть домовитися про альтернативні способи створення, пересилання і зберігання наказів (розпоряджень) роботодавця, повідомлень та інших документів з питань трудових відносин та про будь-який інший доступний спосіб електронної комунікації, який обрано за згодою між роботодавцем та працівником.

За матеріалами справи не встановлено, що між сторонами у справі досягнуто згоди про інші, окрім власноручного подання та підписання заяви, зокрема про надання відпустки та видання письмового наказу з цього питання, альтернативні способи.

Вказаним Законом не покладено саме на роботодавця такого обов`язку, як про це зазначає позивач в поданій ним апеляційній скарзі.

Отже, відповідні доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження під час апеляційного розгляду.

Суд апеляційної інстанції враховує положення практики Європейського Суду з прав людини про те, що право на обґрунтоване рішення не вимагає детальної відповіді судового рішення на всі доводи висловлені сторонами. Крім того, воно дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (справ «Гірвісаарі проти Фінляндії», п.32.).

Пункт 1 статті 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (Burgandothers v. France (Бюрг та інші проти Франції), (dec.); Gorou v. Greece (no.2) (Гору проти Греції №2) [ВП], § 41.

Пунктом 1 частини першої статті 374 ЦПК України визначено, що суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення, скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення, або змінити рішення.

Згідно статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Вирішуючи спір, який виник між сторонами у справі, суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.

Враховуючи викладене, апеляційний суд вважає, що оскаржуване рішення слід залишити без змін, а апеляційні скарги - без задоволення.

Оскільки під час апеляційного розгляду не знайшли свого підтвердження доводи апеляційної скарги щодо основного рішення, враховуючи, що апеляційна скарга не містить жодних доводів щодо незаконності чи необґрунтованості додаткового рішення, таке також слід залишити без змін.

Відповідно до статті 382 ЦПК України в резолютивній частині постанови суду апеляційної інстанції зазначаються, зокрема, новий розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції, - у випадку скасування або зміни судового рішення; розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.

З урахуванням висновків суду апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги, а саме те, що оскаржувані рішення залишено без змін, підстави для здійснення розподілу судових витрат, а саме судового збору, за розгляд справи судами обох інстанцій, відсутні.

Щодо стягнення витрат на правничу допомогу в суді апеляційної інстанції.

Відповідно до статті 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

У разі недотримання вимог частини четвертої статті 137 ЦПК України суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

Велика Палата Верховного Суду вказувала на те, що при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їх дійсності та необхідності), а також критерію розумності їх розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін (додаткова постанова Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц, провадження № 14-382цс19 та постанова Великої Палати Верховного Суду від 12 травня 2020 року у справі № 904/4507/18, провадження № 12-171гс19).

Пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 141 ЦПК України передбачено, що інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються у разі задоволення позову на відповідача, у разі відмови в позові - на позивача, у разі часткового задоволення - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Отже, витрати за надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою чи тільки має бути сплачено (пункт 1 частини другої статті 137 та частина восьма статті 141 ЦПК України).

Аналогічна позиція висловлена Верховним Судом у постановах від 03 жовтня 2019 року у справі № 922/445/19, від 22 січня 2021 року у справі №925/1137/19, від 02 грудня 2020 року у справі № 317/1209/19, від 03 лютого 2021 року у справі № 554/2586/16-ц, від 17 лютого 2021 року у справі №753/1203/18.

Відповідно до частини восьмої статті 141 ЦПК України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.

Гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час (стаття 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»).

Розмір гонорару визначається за погодженням адвоката з клієнтом і може бути змінений лише за їх взаємною домовленістю. Суд не має права його змінювати і втручатися у правовідносини адвоката та його клієнта.

Суд зобов`язаний оцінити рівень адвокатських витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично та чи була їх сума обґрунтованою.

Суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи зокрема на складність справи, витрачений адвокатом час.

При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи.

Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції. Зокрема, заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі «East/West Alliance Limited» проти України, заява № 19336/04, п. 269).

16 березня 2023 року адвокат Лемик Р.Я. у поданому відзиві на апеляційну скаргу зазначив орієнтовний розрахунок витрат на правничу допомогу в розмірі 30000,00 грн (з детальним описом), які просить стягнути з позивача у разі залишення апеляційної скарги без задоволення.

З матеріалів справи убачається, що на підтвердження понесених судових витрат на професійну правничу допомогу адвокатом надано:

-ордер ВС № 1193148 від 12 березня 2023 року;

-договір про надання правової допомоги від 06 лютого 2023 рок;

-платіжну квитанцію прос плату 30000,00 грн від 01 березня 2023 року

Позивач не скористався правом подати клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами, проте в судовому засіданні апеляційного суду заперечив проти їх розміру, обґрунтовуючи неспівмірністю розміру таких витрат, зокрема зі складністю справи.

Провівши аналіз наданих відповідачем доказів в підтвердження понесених ним витрат за надання адвокатських послуг, зокрема, що адвокат Лемик Р.Я. брала участь в суді першої інстанції, відзив на апеляційну скаргу за своїм змістом здебільше ґрунтується на відзиві на позовну заяву, в суді апеляційної інстанції відбулося одне судове засідання із розгляду справи по скуті, колегія суддів вважає, що виходячи з конкретних обставин даної справи, а також реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, з позивача на відшкодування витрат на професійну правничу допомогу в суді апеляційної інстанції на користь відповідача слід стягнути 5000,00 грн.

Керуючись статтями 259, 268, 367, 368, 374, 375, 382 384 ЦПК України, Львівський апеляційний суд,

П О С Т А Н О В И В:

апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Личаківського районного суду м. Львова від 23 січня 2023 року та додаткове рішення Личаківського районного суду м. Львова від 31 січня 2023 року залишити без змін.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь Комунального некомерційного підприємства Львівської обласної ради «Львівський обласний госпіталь ветеранів війн та репресованих ім. Ю. Липи» витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 5000 (п`ять тисяч) грн 00 коп., понесені відповідачем в суді апеляційної інстанції.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту постанови.

Повний текст постанови складено 01 травня 2023 року.

Головуючий С.М. Копняк

Судді: С.М. Бойко

А.В. Ніткевич