Постанова

від 16.12.2024 по справі 463/8028/22

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

16 грудня 2024 року

м. Київ

справа № 463/8028/22

провадження № 61-8304 св 23

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

судді-доповідача - Пророка В. В.,

суддів: Литвиненко І. В., Петрова Є. В.,

учасники справи:

позивач-ОСОБА_1 ,представник позивача -адвокат Ружицька Олександра Вікторівна,відповідач-Комунальне некомерційне підприємство Львівської обласної ради «Львівський обласний госпіталь ветеранів війн та репресованих ім. Ю. Липи»,представник відповідача -адвокат Лемик Роксолана Ярославівна,

розглянувши на стадії попереднього розгляду в порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_1 до Комунального некомерційного підприємства Львівської обласної ради «Львівський обласний госпіталь ветеранів війн та репресованих ім. Ю. Липи» про скасування наказу про притягнення до дисциплінарної відповідальності у формі звільнення, наказу про звільнення за прогул та поновлення на роботі,

за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Личаківського районного суду міста Львова від 23 січня 2023 року, додаткове рішення Личаківського районного суду міста Львова від 31 січня 2023 року, ухвалені суддею Рудаковим Д. І., та постанову Львівського апеляційного суду від 27 квітня 2023 року, прийняту колегією суддів у складі Копняк С. М., Бойко С. М., Ніткевича А. В.,

ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст позовних вимог

1. У листопаді 2022 року ОСОБА_1 звернувся до суду із відповідним позовом до Комунального некомерційного підприємства Львівської обласної ради «Львівський обласний госпіталь ветеранів війн та репресованих ім. Ю. Липи» (далі - КНП ЛОР «Львівський обласний госпіталь ветеранів війн та репресованих ім. Ю. Липи»), у якому просив:

1.1. скасувати наказ від 05 жовтня 2022 року № 339 «Про притягнення до дисциплінарної відповідальності ОСОБА_1 » (далі - спірний наказ про дисциплінарну відповідальність);

1.2. скасувати наказ від 24 жовтня 2022 року № 350 «Про звільнення за прогул ОСОБА_1 , лікаря-ортопеда-травматолога, 0, 5 ставки відділення артрології та вертебрології обласного ортопедичного центру» (далі - спірний наказ про звільнення);

1.3. поновити ОСОБА_1 на посаді лікаря ортопеда-травматолога відділення артрології та вертебрології обласного ортопедичного центру в КНП ЛОР «Львівський обласний госпіталь ветеранів війн та репресованих ім. Ю. Липи» на 0,5 ставки.

2. Позов мотивований тим, що позивач працював лікарем ортопедом-травматологом відділення артрології та вертебрології обласного ортопедичного центру в КНП ЛОР «Львівський обласний госпіталь ветеранів війн та репресованих ім. Ю. Липи» на 0,5 ставки.

3. ОСОБА_1 одружений, має двох малолітніх дітей: ОСОБА_2 (народився ІНФОРМАЦІЯ_1 ) та ОСОБА_3 (народилась ІНФОРМАЦІЯ_2 ).

4. У зв'язку із сімейними обставинами позивач з 26 липня 2021 року до 26 липня 2022 року перебував у відпустці по догляду за дитиною.

5. Також у зв'язку із сімейними обставинами та ситуацією в Україні (воєнний стан, загрози ракетного обстрілу) позивач з 26 липня 2022 року до 26 серпня 2022 року перебував у відпустці без збереження заробітної плати.

6. У подальшому він 26 серпня 2022 року знову подав заяву про надання відпустки без збереження заробітної плати, яка була погоджена його керівником. У відділі кадрів КНП ЛОР «Львівський обласний госпіталь ветеранів війн та репресованих ім. Ю. Липи» його попросили переписати відповідну заяву, щоб не було виправлень та був чітко зазначений строк його відпустки, також повідомили, щоб він не переживав за оформлення відпустки без збереження заробітної плати. Під час вже цієї відпустки позивач захворів на гостру респіраторну хворобу COVID-19.

7. Однак потім позивач отримав листа від роботодавця (відповідача) з проханням надати пояснення щодо відсутності його на роботі, на який він надав детальні пояснення, додавши до відповіді підтвердження свого захворювання на гостру респіраторну хворобу COVID-19.

8. Попри це, 17 жовтня 2022 року позивач отримав спірний наказ про дисциплінарну відповідальність, який передбачав притягнення його до дисциплінарної відповідальності та накладення стягнення у формі звільнення. Відповідач вважав, що позивач порушив трудову дисципліну, а саме - був відсутній без поважної причини на робочому місці з 29 серпня 2022 року по 14 вересня 2022 року. А 02 листопада 2022 року позивач отримав від відповідача засобами поштового зв'язку спірний наказ про звільнення.

9. На переконання позивача рішення відповідача про притягнення його до дисциплінарної відповідальності та звільнення із займаної посади є незаконними та такими, що прийняті з порушенням норм трудового законодавства.

Короткий зміст судових рішень судів попередніх інстанцій

10. Рішенням від 23 січня 2023 року Личаківський районний суд міста Львова відмовив у задоволенні позову ОСОБА_1 . А додатковим рішенням від 31 січня 2023 року Личаківський районний суд міста Львова частково задовольнив клопотання КНП ЛОР «Львівський обласний госпіталь ветеранів війн та репресованих ім. Ю. Липи» щодо відшкодування судових витрат - вирішив стягнути із ОСОБА_1 на користь КНП ЛОР «Львівський обласний госпіталь ветеранів війн та репресованих ім. Ю. Липи» відшкодування судових витрат на правничу допомогу у сумі 5 000,00 грн.

11. Постановою Львівського апеляційного суду від 27 квітня 2023 року апеляційна скарга ОСОБА_1 залишена без задоволення, а рішення Личаківського районного суду міста Львова від 23 січня 2023 року та додаткове рішення Личаківського районного суду міста Львова від 31 січня 2023 року - без змін. Також апеляційний суд стягнув із ОСОБА_1 на користь КНП ЛОР «Львівський обласний госпіталь ветеранів війн та репресованих ім. Ю. Липи» відшкодування витрат на професійну правничу допомогу у сумі 5 000,00 грн.

12. Суд першої інстанції мотивував своє судове рішення тим, що позивач не навів аргументів його безумовного права на відпустку, а також не надав суду докази, які б свідчили про належну подачу заяви на відпустку та про погодження відповідної відпустки зі сторони роботодавця, зокрема генерального директора відповідача. Також він не надав докази, які б підтверджували факт відсутності його на робочому місці в період з 29 серпня 2022 року по 14 вересня 2022 року з поважних причин, зокрема не підтвердив доказами перебування на лікуванні.

13. Роботодавець (відповідач) пропонував позивачу надати документи, що підтверджують поважність відсутності на робочому місці перед звільненням позивача, але належних та переконливих пояснень не отримав. При звільненні позивача враховувався той факт, що в державі Україна триває війна, а КНП ЛОР «Львівський обласний госпіталь ветеранів війн та репресованих ім. Ю. Липи» як заклад охорони здоров`я є об`єктом критичної інфраструктури, завантаженість якого пацієнтами, особливо тими, що потребують хірургічної допомоги, невпинно зростає, а також те, що відсутність на роботі лікаря ортопеда-травматолога вкрай негативно відображається на фізичному та моральному стані медичних працівників, які змушені працювати за себе та за відсутніх колег.

14. Тобто твердження позивача про належне оформлення ним заяви на відпустку та її погодження, правомірність перебування у відпустці без збереження заробітної плати є необґрунтованими і безпідставним. Зокрема, суд першої інстанції дійшов висновку, що позивач фактично самовільно залишив своє робоче місце.

15. Відповідач заявляв до відшкодування свої судові витрати на правничу допомогу у сумі 36 000,00 грн, але довів платіж адвокату Лемик Р. Я. лише на суму у 30 000,00 грн. Суд першої інстанції, Враховуючи те, що ця судова справа належить до спорів незначної складності, беручи до уваги ціну позову, а також співвідношення понесених позивачем судових витрат із ціною позову, значення справи для сторін, дійшов висновку, що обґрунтованою та розумною сумою судових витрат на професійну правничу допомогу, яка підлягає відшкодуванню, становить 5 000,00 грн.

16. Апеляційний суд не знайшов підстав для скасування зазначених судових рішень суду першої інстанції. Він виходив з того, що невихід на роботу у зв'язку з самовільним використанням працівником відпустки визнається прогулом і може бути причиною звільнення працівника з цієї підстави. Тобто саме по собі право на відпустку не надає працівнику право використати відпустку самовільно, крім випадків, передбачених трудовим законодавством.

17. Вичерпний перелік поважних причин відсутності на роботі працівника у трудовому законодавстві України не передбачений, тому у кожному випадку оцінка поважності причини відсутності працівника на роботі дається, виходячи з конкретних обставин і враховуючи всі надані сторонами докази. Але поважними визнаються такі причини, які виключають вину працівника.

18. Проаналізувавши чинне законодавство, апеляційний суд також дійшов висновку, що відповідач є об`єктом критичної інфраструктури, а позивач, обіймаючи посаду лікаря, вважається таким, що залучений до виконання робіт на такому об`єкті. Перебування у відпустці на момент набрання чинності Законом України від 15 березня 2022 року № 2136-IX «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» (у актуальній редакції далі - Закон про трудові відносини в умовах воєнного стану) не змінює характер виконуваної працівником роботи на такому об`єкті, відтак не свідчить про те, що він не залучається до виконання робіт за своєю посадою.

19. Суди не встановили обставини, які б підтверджували обов`язок роботодавця надати позивачу відпустку без збереження заробітної плати в обов`язковому порядку. А відповідно до правового висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 16 січня 2023 року у справі № 568/487/22, виходячи із положень статті 84 Кодексу законів про працю України (у актуальній редакції далі - КЗпП України), статті 26 Закону України від 15 листопада 1996 року № 504/96-ВР «Про відпустки» (у актуальній редакції далі - Закон про відпустки) та частини третьої статті 12 Закону про трудові відносини в умовах воєнного стану відпустка без збереження заробітної плати надається за погодженням сторін (працівника і роботодавця). Таке погодження судами не встановлене, позивачем не доведене. А оскільки не встановлена наявність якоїсь специфічної процедури відповідача щодо подання та погодження заяв на відпустки, зумовленої воєнним станом, позивач мав розуміти, що діє традиційна для відповідача процедура подання цих заяв, їх узгодження, затвердження та реєстрації.

20. Позивач заперечив в апеляційному суді проти розміру заявлених відповідачем до відшкодування втрат на правничу допомогу, обґрунтовуючи неспівмірністю розміру цих витрат, зокрема зі складністю справи.

21. З посиланням на практику Верховного Суду, апеляційний суд виходив з того, що зобов'язаний оцінити рівень адвокатських витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично та чи була їх сума обґрунтованою, але не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої прийняте судове рішення, відшкодування усіх її витрат на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи зокрема на складність справи, витрачений адвокатом час. При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи.

22. Отже, провівши аналіз наданих відповідачем доказів в підтвердження понесених ним витрат на правничу допомогу (послуги адвоката); врахувавши, що адвокат Лемик Р. Я. брала участь у засіданні суду першої інстанції; що відзив на апеляційну скаргу за своїм змістом здебільшого ґрунтується на відзиві на саму позовну заяву позивача; що в суді апеляційної інстанції відбулося одне судове засідання із розгляду цієї справи по суті, апеляційний суд дійшов висновку, що з позивача на користь відповідача слід стягнути відшкодування витрат на професійну правничу допомогу в суді апеляційної інстанції у сумі 5 000,00 грн.

Встановлені судами попередніх інстанцій обставини справи

23. ОСОБА_1 перебуває у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_4 та є батьком їхніх дітей: ОСОБА_2 , (народився ІНФОРМАЦІЯ_1 ) та ОСОБА_3 (народився ІНФОРМАЦІЯ_2 ).

24. 26 серпня 2022 року ОСОБА_1 звернувся до відділу кадрів із заявою такого змісту: «Прошу надати мені відпустку без збереження заробітної плати терміном на 30 календарних днів з 27.08.22 р. по 25.09.22 р.», в якій слова «терміном на 30 календарних днів» та по 25.09.22 р.» закреслені. На цій заяві є відмітка «прошу надати» з підписом та датою - 26 серпня 2022 року, котра, як установлено, здійснена та підписана ОСОБА_6 (безпосередній керівник позивача - завідувач відділенням відповідача, у якому працював позивач).

25. Завідувач відділу кадрів відповідача ОСОБА_5 звернула увагу позивача на те, що ця заява не відповідає вимогам діловодства та не погоджена з керівником закладу охорони здоров`я, тому відмовила у її прийняті. Тобто не провела її реєстрацію у належний спосіб.

26. В матеріалах справи також наявна копія іншої заяви позивача, засвідчена ним же, від 26 серпня 2022 року такого змісту: «Прошу надати мені відпустку без збереження заробітної плати терміном з 27.08.22 р. у зв`язку з воєнним станом терміном по 20.11.22 р.». Ця заява була подана до відділу кадрів, проте не містить будь-яких погоджень або резолюцій, зокрема, візи генерального директора відповідача про видання за цією заявою наказу.

27. Наказ відповідача про відпустку позивача на підставі жодної з цих заяв не видавався. Позивач 29-31 серпня 2022 року неодноразово телефоном був повідомлений про необхідність вийти на роботу, на що позивач відповів, що він вирішує це питання і заява про відпустку буде підписана.

28. Зазначене, зокрема, підтвердили свідки. Свідок ОСОБА_5 у судовому засіданні суду першої інстанції пояснила, що заява позивача на зазначену відпустку не відповідала вимогам кадрового діловодства, оскільки у ній потрібно було вказати тривалість відпустки в календарних днях, а також дату початку й прогнозованого кінця відпустки. Для оформлення наказу про відпустку без збереження заробітної плати на заяві повинна бути погоджувальна віза не лише безпосереднього керівника (завідувача відділення), але й керівника закладу охорони здоров`я, оскільки саме він є особою, яка приймає остаточне відповідальне рішення про можливість надання відпусток працівникам у воєнний час. У своїх поясненнях підсумувала, що від позивача заяву про відпустку не прийняла. Свідок ОСОБА_6 у судовому засіданні суду першої інстанції пояснив, що позивач ввів його в оману з приводу надання дозволу на відпустку керівником відповідача, тому він й поставив свою візу на першій заяві. В подальшому згоди на відпустку позивача не надавав.

29. З доповідної записки, підписаної ОСОБА_6 12 вересня 2022 року, убачається, що лікар ортопед-травматолог ОСОБА_1 з 29 серпня 2022 року відсутній на роботі.

30. У зв`язку з відсутністю позивача на роботі, генеральним директором відповідача ініційоване проведення службової перевірки цього факту та з`ясування причин відсутності лікаря. Роботодавець пропонував позивачу надати документи, що підтверджують поважність причин його відсутності на робочому місці. У своїй відповіді позивач вказав, шо перебуває у відпустці.

31. З протоколу засідання комісії відповідача про службове розслідування за 14 вересня 2022 року убачається, що позивач з 27 липня 2021 року по 26 липня 2022 року знаходився у відпустці по догляду за дитиною до досягнення 6-річного віку, а з 27 липня 2022 року по 26 серпня 2022 року знаходився у відпустці без збереження заробітної плати у зв`язку із сімейними обставинами. Починаючи з 29 серпня 2022 року по 14 вересня 2022 року ОСОБА_1 відсутній на роботі, причини відсутності невідомі, в табелі і графіку обліку робочого часу проставлена позначка «НЗ».

32. Надаючи 21 вересня 2022 року відповідь-пояснення на вимогу відповідача № 828, позивач вказав, що з 27 червня 2022 року повторно перебуває у відпустці без збереження заробітної плати, а з 15 вересня 2022 року йому відкрито листок непрацездатності.

33. Доказів тимчасової непрацездатності позивача з 27 серпня 2022 року по 15 вересня 2022 року ним суду не надано.

34. Наказом від 05 жовтня 2022 року № 339 «Про притягнення до дисциплінарної відповідальності ОСОБА_1 » ОСОБА_1 притягнутий до дисциплінарної відповідальності - на нього накладене дисциплінарне стягнення у формі звільнення за порушення трудової дисципліни, яке полягає у відсутності без поважної причини на робочому місці з 29 серпня 2022 року по 14 вересня 2022 року без оплати заробітної плати за ці дні та звільнення в перший робочий день, наступний за днем закінчення тимчасової непрацездатності, зазначений у документі про тимчасову непрацездатність. У якості підстави в наказі зазначені: доповідна записка завідувача відділення ОСОБА_6 про порушення трудової дисципліни ОСОБА_1 від 12 вересня 2022 року; письмове пояснення ОСОБА_1 причин відсутності на робочому місці від 21 вересня 2022 року; протокол комісії про службове розслідування з додатками від 14 вересня 2022 року; інформаційна довідка профспілкової організації від 04 жовтня 2022 року.

35. На виконання наказу від 05 жовтня 2022 року № 339 «Про притягнення до дисциплінарної відповідальності ОСОБА_1 » наказом від 24 жовтня 2022 року № 350 «Про звільнення за прогул ОСОБА_1 , лікаря-ортопеда-травматолога, 0,5 ставки відділення артрології та вертебрології обласного ортопедичного центру» ОСОБА_1 звільнений із займаної посади 24 жовтня 2022 року на підставі пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України.

36. З метою отримання правничої допомоги у суді першої інстанції відповідачем був укладений договір від 20 січня 2022 року № 4/40 про надання правової допомоги, що підтверджує представник відповідача - Лемик Р. Я., яка надала: відповідний договір; акт наданої правової допомоги від 06 грудня 2022 року; банківську виписку (квитанція від 07 грудня 2022 року), що підтверджує оплату відповідачем послуг за цим договором про надання правової допомоги на суму 30 000,00 грн; свідоцтво про право на зайняття адвокатською діяльністю від 26 червня 2018 року № 001049.

37. 16 березня 2023 року адвокат Лемик Р. Я. у поданому відзиві на апеляційну скаргу позивача зазначила орієнтовний розрахунок витрат на правничу допомогу у сумі 30 000,00 грн (з детальним описом), які просила стягнути з позивача у разі залишення апеляційної скарги без задоволення. На підтвердження понесених судових витрат на професійну правничу допомогу Лемик Р. Я. надані: 1) ордер ВС № 1193148 від 12 березня 2023 року; 2) договір про надання правової допомоги від 06 лютого 2023 року, укладений з відповідачем; 3) платіжна квитанція від 01 березня 2023 року про сплату відповідачем 30 000,00 грн за цим договором про надання правової допомоги.

38. Постановами Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року № 211 «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби СОVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2», від 20 травня 2020 року № 392 «Про встановлення карантину з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби СОVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» та від 22 липня 2020 року № 641 «Про встановлення карантину та запровадження посилених протиепідемічних заходів на території із значним поширенням гострої респіраторної хвороби СОVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» з 12 березня 2020 року до 31 серпня 2020 року в Україні був запроваджений карантин, який неодноразово продовжений та діяв і на момент розгляду справи судами попередніх інстанцій.

39. 24 лютого 2022 року Указом Президента України № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні» у зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини першої статті 106 Конституції України, Закону України «Про правовий режим воєнного стану» в Україні введений воєнний стан із 05 години 30 хвилини 24 лютого 2022 року, який продовжувався Указами Президента України від 14 березня 2022 року № 133/2022, від 18 квітня 2022 року № 259/2022, від 17 травня 2022 року № 341/2022, від 12 серпня 2022 року № 573/2022, від 07 листопада 2022 року № 757/2022, від 6 лютого 2023 року № 28/2023 та тривав на момент розгляду справи судами попередніх інстанцій.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

40. У травні 2023 року ОСОБА_1 засобами поштового зв`язку направив до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права судами попередніх інстанцій, просить скасувати рішення Личаківського районного суду міста Львова від 23 січня 2023 року, додаткове рішення Личаківського районного суду міста Львова від 31 січня 2023 року та постанову Львівського апеляційного суду від 27 квітня 2023 року, ухвалити нове рішення, яким його позов задовольнити повністю.

Рух справи в суді касаційної інстанції

41. Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 червня 2023 року відкрите касаційне провадження у справі, відмовлено узадоволенні клопотання про зупинення виконання додаткового рішення Личаківського районного суду міста Львова від 31 січня 2023 року.

42. 12 січня 2024 року відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями у зв'язку з обранням до Великої Палати Верховного Суду судді Першої судової палати Касаційного цивільного суду Погрібного С. О. справа розподілена колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в складі Пророка В. В. (суддя-доповідач), Калараша А. А., Ситнік О. М.

43. 02 жовтня 2024 року відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями у зв'язку зі зміною складу постійної колегії справа розподілена колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду в складі Пророка В. В. (суддя-доповідач), Литвиненко І. В., Петрова Є. В.

АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

(1) Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

44. У касаційній скарзі чітко зазначено, що ОСОБА_1 оскаржує зазначені судові рішення на підставі пункту 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України від 18 березня 2004 року № 1618-IV (у актуальній редакції далі - ЦПК України).

45. ОСОБА_1 вважає, що апеляційний суд безпідставно не врахував правовий висновок, викладений у постанові Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 452/970/17 (пункт 29), який, на його переконання, передбачає, що роботодавець не може ставити у вину працівникові та притягати його до дисциплінарної відповідальності у випадку неповідомлення його про порядок погодження та оформлення права на відпустку, про які працівник не був проінформований належним чином.

46. Також апеляційний суд безпідставно не врахував правовий висновок, викладений у постанові Верховного Суду від 08 червня 2021 року у справі № 487/8206/18, відповідно до якого для реалізації права на відпустку без збереження заробітної плати, гарантованого статтями 2, 25 Закону про відпустки та частиною шостою статті 179 КЗпП України «працівнику необхідно підтвердити факт хвороби дитини медичним висновком, оформити своє волевиявлення у відповідній письмовій заяві та повідомити про свій намір роботодавця». У випадку дотримання наведеного порядку працівник вважається таким, що реалізував гарантоване державою право на отримання відпустки без збереження заробітної плати, а кадрове оформлення (видача відповідного наказу роботодавця) цієї заяви про відпустку не є юридичним фактом, з яким пов'язується виникнення у працівника права на відпустку за зазначеними статтями законодавства.

47. Безпідставно не прийнятий до уваги апеляційним судом і правовий висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 23 жовтня 2019 року у справі № 209/396/18, щодо застосування статті 25 Закону про відпустки та пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України.

48. Крім того, ОСОБА_1 вважає, що суди попередніх інстанцій припустилися помилок у дослідженні доказів у справі, що призвело до прийняття незаконних та необґрунтованих судових рішень, які він оскаржує у касаційній інстанції.

49. Верховний Суд не бере до уваги ті доводи, які не стосуються касаційного перегляду оскаржуваних судових рішень, у тому числі у межах вимог, встановлених статтею 400 ЦПК України.

(2) Позиція відповідача

50. У липні 2023 року до Верховного Суду надійшов відзив відповідача, підготовлений його представником - адвокатом Лемик Р. Я., у якому, посилаючись на необґрунтованість касаційної скарги та обґрунтованість й законність оскаржуваних судових рішень, відповідач просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін, просить стягнути із позивача відшкодування своїх витрат на правничу допомогу адвоката у касаційній інстанції у сумі 15 000,00 грн.

51. Зокрема, відповідач зазначає, що узагальнене посилання на статті 263 та 264 ЦПК України не може вважатися доведеним фактом порушення судами норм процесуального права, а в касаційній скарзі не міститься обґрунтування яку саме норму процесуального права і який суд порушив. Суди попередніх інстанцій належним чином дослідили усі докази у справі, які мають значення для її вирішення, зокрема викликав та заслухав свідків, виклик яких вимагав саме позивач.

52. Аргументи касаційної скарги щодо порушення норм матеріального права ідентичні тим, що були наведені у апеляційній скарзі позивача, що змушує відповідача повторно їх спростовувати.

53. Позивач жодним чином не довів наявність у його дитини віком до 14 років наявності тяжких захворювань, розладів, травм тощо. Тому не довів своє безумовне право на відпустку за статтею 25 Закону про відпустки. Хоча саме цього вимагає правовий висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 08 червня 2021 року у справі № 487/8206/18, на незастосування якого апеляційним судом посилається позивач.

54. Позивач ставить під сумнів статус у відповідача об'єкта критичної інфраструктури, але разом з тим стверджує про такий статус у лікувального закладу, у якому працює його дружина.

55. Законодавством не вимагається від відповідача встановлення спеціального порядку погодження заяв на відпустки працівників, а свідчення у цій справі свідків лише підтверджують, що погодження на свою відповідну відпустку позивач не отримував але отримав пояснення щодо вимог (порядку) оформлення такої заяви та її належного узгодження з відповідачем. Тому й посилання на правовий висновок Верховного Суду, викладений у пункті 29 постанови від 29 травня 2019 року у справі № 452/970/17 є безпідставним.

56. Верховний Суд не бере до уваги ті доводи, які прямо суперечать матеріалам справи, або не стосуються касаційного перегляду оскаржуваних судових рішень, у тому числі у межах вимог, встановлених статтею 400 ЦПК України.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

(1) Оцінка аргументів учасників справи і висновків судів першої та апеляційної інстанцій

57. Кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення (частини перша та шоста статті 43 Конституції України).

58. Кожен, хто працює, має право на відпочинок. Максимальна тривалість робочого часу, мінімальна тривалість відпочинку та оплачуваної щорічної відпустки, вихідні та святкові дні, а також інші умови здійснення цього права визначаються законом (частини перша та третя статті 45 Конституції України).

59. Частини перша та друга Конституції України передбачають, що конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України. В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 Конституції України.

60. Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі (частини перша та друга статті 2 ЦПК України).

61. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права (частина четверта статті 10 ЦПК України).

62. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених ЦПК України (відповідно до частини третьої статті 12 ЦПК України).

63. Глава 5 ЦПК України присвячена врегулюванню питання доказів та доказування. Суть доказів, їх належність, допустимість, достовірність та достатність визначені статтями 76-80 ЦПК України.

64. Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).

65. Підставами касаційного оскарження рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанови суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій статті 389 ЦПК України, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у певних випадках, зокрема, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку (згідно із пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

66. Пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України передбачає також можливість відповідного касаційного оскарження з підстав, передбачених частиною третьою статті 411 ЦПК України, у якій зазначений перелік недоліків у дослідженні доказів у справі та встановленні її обставин як результату порушенням норм процесуального права, який є підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд, оскільки ці недоліки унеможливили встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.

67. Переглядаючи в касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції (частини перша та друга статті 400 ЦПК України).

68. Загальними засадами цивільного законодавства, зокрема є добросовісність та розумність (пункт 6 частини першої статті 3 Цивільного кодексу України від 16 січня 2003 року № 435-IV).

69. Відповідно до частини першої статті 2-1 КЗпП України забороняється будь-яка дискримінація у сфері праці, зокрема порушення принципу рівності прав і можливостей, пряме або непряме обмеження прав працівників залежно від, наприклад сімейного та майнового стану, сімейних обов`язків.

70. Трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані роботодавцем лише у випадках, зокрема прогулу (в тому числі відсутності на роботі більше трьох годин протягом робочого дня) без поважних причин (пункт 4 статті 40 КЗпП України).

71. Розірвання трудового договору з ініціативи роботодавця без згоди виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) допускається, зокрема у випадках звільнення працівника, який не є членом первинної профспілкової організації, що діє на підприємстві, в установі, організації (абзац п`ятий частини першої статті 43-1 КЗпП України).

72. Стаття 84 КЗпП України передбачає, що у випадках, передбачених статтею 25 Закону про відпустки, працівнику за його бажанням надається в обов`язковому порядку відпустка без збереження заробітної плати. За сімейними обставинами та з інших причин працівнику може надаватися відпустка без збереження заробітної плати на термін, обумовлений угодою між працівником та роботодавцем, але не більше 15 календарних днів на рік. У разі встановлення Кабінетом Міністрів України карантину відповідно до Закону України від 06 квітня 2000 року № 1645-III «Про захист населення від інфекційних хвороб» термін перебування у відпустці без збереження заробітної плати на період карантину не включається у загальний термін, встановлений частиною другою цієї статті.

73. Працівники зобов`язані працювати чесно і сумлінно, своєчасно і точно виконувати розпорядження роботодавця, додержувати трудової і технологічної дисципліни, вимог нормативних актів про охорону праці, дбайливо ставитися до майна роботодавця, з яким укладено трудовий договір (частина перша статті 139 КЗпП України).

74. Роботодавець повинен правильно організувати працю працівників, створювати умови для зростання продуктивності праці, забезпечувати трудову і виробничу дисципліну, неухильно додержувати законодавства про працю і правил охорони праці, уважно ставитися до потреб і запитів працівників, поліпшувати умови їх праці та побуту (частина перша статті 141 КЗпП України).

75. За порушення трудової дисципліни до працівника може бути застосовано тільки один з таких заходів стягнення: 1) догана; 2) звільнення (частина перша статті 147 КЗпП України).

76. До застосування дисциплінарного стягнення роботодавець повинен зажадати від порушника трудової дисципліни письмові пояснення. При обранні виду стягнення роботодавець повинен враховувати ступінь тяжкості вчиненого проступку і заподіяну ним шкоду, обставини, за яких вчинено проступок, і попередню роботу працівника (частини перша та друга статті 149 КЗпП України).

77. Відпустка для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку та відпустка без збереження заробітної плати (частини третя та шоста статті 179 КЗпП України) надаються за заявою матері (батька) дитини або осіб, зазначених у частині сьомій статті 179 КЗпП України, повністю або частково в межах установленого періоду та оформляються наказом (розпорядженням) роботодавця (відповідно до частини першої статті 181 КЗпП України).

78. За бажанням матері або батька дитини одному з них надається відпустка для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку з виплатою за ці періоди допомоги відповідно до законодавства. У разі, якщо дитина потребує домашнього догляду, одному з батьків дитини в обов`язковому порядку надається відпустка без збереження заробітної плати тривалістю, визначеною у медичному висновку, але не більш як до досягнення дитиною шестирічного віку (частини третя та шоста статті 179 КЗпП України).

79. Згідно із частиною першою статті 235 КЗпП України у разі звільнення без законної підстави працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

80. Пункт 2 глави XIX «Прикінцеві положення» КЗпП України передбачає, що під час дії воєнного стану, введеного відповідно до законодавства, діють обмеження та особливості організації трудових відносин, встановлені Законом про трудові відносини в умовах воєнного стану.

81. Відповідно до частини другої статті 1 Закону про трудові відносини в умовах воєнного стану на період дії воєнного стану вводяться обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина, зокрема передбачених статтею 43 Конституції України.

82. У період дії воєнного стану допускається звільнення працівника з ініціативи роботодавця у період його тимчасової непрацездатності, а також у період перебування працівника у відпустці (крім відпустки у зв`язку вагітністю та пологами та відпустки для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку) із зазначенням дати звільнення, яка є першим робочим днем, наступним за днем закінчення тимчасової непрацездатності, зазначеним у документі про тимчасову непрацездатність, або першим робочим днем після закінчення відпустки (частина перша статті 5 Закону про трудові відносини в умовах воєнного стану).

83. У період дії воєнного стану сторони трудового договору можуть домовитися про альтернативні способи створення, пересилання і зберігання наказів (розпоряджень) роботодавця, повідомлень та інших документів з питань трудових відносин та про будь-який інший доступний спосіб електронної комунікації, який обрано за згодою між роботодавцем та працівником (частина друга статті 7 Закону про трудові відносини в умовах воєнного стану).

84. У період дії воєнного стану роботодавець може відмовити працівнику у наданні будь-якого виду відпусток (крім відпустки у зв`язку вагітністю та пологами та відпустки для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку), якщо такий працівник залучений до виконання робіт на об`єктах критичної інфраструктури (частина друга статті 12 Закону про трудові відносини в умовах воєнного стану).

85. Згідно із частиною третьою статті 12 Закону про трудові відносини в умовах воєнного стану протягом періоду дії воєнного стану роботодавець на прохання працівника може надавати йому відпустку без збереження заробітної плати без обмеження строку, встановленого частиною першою статті 26 Закону про відпустки.

86. А частина четверта статті 12 Закону про трудові відносини в умовах воєнного стану передбачає, що у період дії воєнного стану роботодавець за заявою працівника, який виїхав за межі території України або набув статусу внутрішньо переміщеної особи, в обов`язковому порядку надає йому відпустку без збереження заробітної плати тривалістю, визначеною у заяві, але не більше 90 календарних днів, без зарахування часу перебування у відпустці до стажу роботи, що дає право на щорічну основну відпустку, передбаченого пунктом 4 частини першої статті 9 Закону про відпустки.

87. Відповідно до частини першої статті 1 Закону про відпустки державні гарантії та відносини, пов`язані з відпусткою, регулюються Конституцією України, цим Законом, КЗпП України, іншими законами та нормативно-правовими актами України.

88. Пункт 3 частини першої статті 25 Закону про відпустки встановлює, що відпустка без збереження заробітної плати за бажанням працівника надається в обов`язковому порядку матері або іншим особам, зазначеним у частині третій статті 18 та частині першій статті 19 цього Закону, в разі якщо дитина потребує домашнього догляду, - тривалістю, визначеною в медичному висновку, але не більш як до досягнення дитиною шестирічного віку, а в разі якщо дитина хвора на цукровий діабет I типу (інсулінозалежний) або якщо дитина, якій не встановлено інвалідність, хвора на тяжке перинатальне ураження нервової системи, тяжку вроджену ваду розвитку, рідкісне орфанне захворювання, онкологічне, онкогематологічне захворювання, дитячий церебральний параліч, тяжкий психічний розлад, гостре або хронічне захворювання нирок IV ступеня, - не більш як до досягнення дитиною шістнадцятирічного віку, а якщо дитині встановлено категорію «дитина з інвалідністю підгрупи А» або дитина, якій не встановлено інвалідність, отримала тяжку травму, потребує трансплантації органа, потребує паліативної допомоги - до досягнення дитиною вісімнадцятирічного віку. Перелік тяжких захворювань, розладів, травм, станів тощо, що дає право працівнику на отримання відпустки без збереження заробітної плати на дитину, якій не встановлена інвалідність, затверджується Кабінетом Міністрів України (абзац другий частини першої статті 25 Закону про відпустки).

89. Згідно із пунктом 3-1 частини першої статті 25 Закону про відпустки відпустка без збереження заробітної плати за бажанням працівника надається в обов`язковому порядку також матері або іншій особі, зазначеній у частині третій статті 18 цього Закону (бабі, діду чи іншими родичами, які фактично доглядають за дитиною, або особі, яка усиновила чи взяла під опіку дитину, одному із прийомних батьків чи батьків-вихователів), для догляду за дитиною віком до 14 років на період оголошення карантину на відповідній території.

90. За сімейними обставинами та з інших причин працівнику може надаватися відпустка без збереження заробітної плати на термін, обумовлений угодою між працівником та власником або уповноваженим ним органом, але не більше 15 календарних днів на рік (частина перша статті 26 Закону про відпустки).

91. Критична інфраструктура - сукупність об`єктів критичної інфраструктури (пункт 9 частини першої статті 1 Закону України від 16 листопада 2021 року № 1882-IX «Про критичну інфраструктуру» (у актуальній редакції далі - Закон про критичну інфраструктуру)).

92. Національна система захисту критичної інфраструктури - сукупність органів управління, сил та засобів центральних і місцевих органів виконавчої влади (військово-цивільних адміністрацій - у разі утворення), органів місцевого самоврядування, операторів критичної інфраструктури, на які покладається формування та/або реалізація державної політики у сфері захисту критичної інфраструктури (пункт 11 частини першої статті 1 Закону про критичну інфраструктуру).

93. Об`єкти критичної інфраструктури - об`єкти інфраструктури, системи, їх частини та їх сукупність, які є важливими для економіки, національної безпеки та оборони, порушення функціонування яких може завдати шкоди життєво важливим національним інтересам (пункт 13 частини першої статті 1 Закону про критичну інфраструктуру).

94. Відповідно до частини другої статті 3 Закону про критичну інфраструктуру особливості захисту та правового режиму об`єктів критичної інфраструктури в умовах надзвичайних ситуацій, надзвичайного та воєнного стану, особливого періоду регулюються законами України від 12 травня 2015 року № 389-VIII «Про правовий режим воєнного стану», від 16 березня 2000 року № 1550-III «Про правовий режим надзвичайного стану», від 20 жовтня 1998 року № 194-XIV «Про функціонування єдиної транспортної системи України в особливий період» та від 06 грудня 1991 року № 1932-XII «Про оборону України».

95. Віднесення об`єктів до критичної інфраструктури здійснюється в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Віднесення об`єктів до критичної інфраструктури здійснюється за сукупністю критеріїв, що визначають їх соціальну, політичну, економічну, екологічну значущість для забезпечення оборони країни, безпеки громадян, суспільства, держави і правопорядку, зокрема для реалізації життєво важливих функцій та надання життєво важливих послуг, свідчать про існування загроз для них, можливість виникнення кризових ситуацій через несанкціоноване втручання в їх функціонування, припинення функціонування, людський фактор чи природні лиха, тривалість робіт для усунення таких наслідків до повного відновлення штатного режиму (згідно із частинами першою та другою статті 8 Закону про критичну інфраструктуру).

96. Пункт 5 частини четвертої статті 9 Закону про критичну інфраструктуру передбачає, що до життєво важливих функцій та/або послуг, порушення яких призводить до негативних наслідків для національної безпеки України, належать, зокрема охорона здоров`я.

97. Згідно із частиною першою статті 11 Закону про критичну інфраструктуру для цілей узгодження дій суб`єктів національної системи захисту критичної інфраструктури формується Реєстр об`єктів критичної інфраструктури (далі - Реєстр). Інформація про об`єкти критичної інфраструктури, що міститься в Реєстрі, є відкритою, загальнодоступною та безоплатною, крім інформації з обмеженим доступом. Розпорядник забезпечує цілодобовий доступ до відкритої інформації Реєстру на своєму офіційному веб-сайті (частина шоста статті 11 Закону про критичну інфраструктуру).

98. Відомості про об`єкти критичної інфраструктури, що містяться у національному переліку об`єктів критичної інфраструктури та секторальних переліках об`єктів критичної інфраструктури, є інформацією з обмеженим доступом, захист якої забезпечується відповідно до вимог законодавства у сфері захисту інформації (пункт 8 Порядку віднесення об`єктів до об`єктів критичної інфраструктури, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 09 жовтня 2020 року № 1109).

99. Відповідно до Переліку секторів (підсекторів), основних послуг критичної інфраструктури держави, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 09 жовтня 2020 року № 1109, до таких секторів віднесена охорона здоров`я, а одним з відповідальних органів у цьому секторі визначене Міністерство охорони здоров`я України. Водночас одним з типів основних послуг у цьому секторі визначене «надання послуг стаціонарного та амбулаторного лікування та інших медичних послуг».

100. Спільним наказом Міністерства оборони України та Міністерства охорони здоров`я України від 07 лютого 2018 року № 49/180 «Про визначення механізму надання вторинної (спеціалізованої) і третинної (високоспеціалізованої) медичної допомоги військовослужбовцям, які беруть участь в антитерористичній операції та здійсненні заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації та/або в умовах запровадження воєнного чи надзвичайного стану», зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 28 лютого 2018 року за № 252/31704, затверджений «Перелік закладів охорони здоров`я та державних установ НАМН, що залучаються для надання вторинної (спеціалізованої) та третинної (високоспеціалізованої) медичної допомоги військовослужбовцям Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів військових формувань та правоохоронних органів, особам рядового і начальницького складу та поліцейським, які беруть участь в антитерористичній операції та здійсненні заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації та/або в умовах запровадження воєнного чи надзвичайного стану». Відповідно до цього переліку одним з таких закладів охорони здоров'я визначений КНП ЛОР «Львівський обласний госпіталь ветеранів війн та репресованих ім. Ю. Липи».

101. Наказом Державного комітету статистики України від 05 грудня 2008 року № 489 «Про затвердження типових форм первинної облікової документації зі статистики праці» затверджені та введені в дію з 01 січня 2009 року типові форми первинної облікової документації підприємств, установ, організацій, зокрема затверджена типова форма П-3 «Наказ (розпорядження) про надання відпустки». Ця типова форма передбачає, що цей наказ підписує як керівник структурного підрозділу, так й керівник підприємства, установи чи організації.

102. Верховний Суд звертає увагу на те, що суди у мотивах судових рішень приймають до уваги та надають оцінку тим доказам у справі, які дійсно мають значення для вирішення справи по суті, а не всі докази, які надаються сторонами, а незгода сторони з оцінкою судом доказів у справі та характером встановлених обставин справи сама по собі не означає помилку суду та не може бути підставою для скасування його судових рішень. А дійсно неповне та неналежне дослідження доказів судами попередніх інстанцій позбавляє Верховний Суд, який їх переоцінку не здійснює, можливості ухвалювати нове рішення у такій справі.

103. Матеріали справи не містять жодних доказів перебування позивача на лікуванні, про яке він стверджує. Докази того, що позивачу чинились перешкоди у наданні таких доказів судам попередніх інстанцій Верховному Суду також не надані. Однак заперечення відповідача з приводу цього факту судами попередніх інстанцій також не встановлені.

104. В матеріалах справи відсутні докази позивача з приводу того, що попередні його заяви на відпустку без збереження заробітної плати аргументовані положеннями пунктів 3 або 3-1 частини першої статті 25 Закону про відпустки. На роботодавця (відповідача) не може бути покладена презумпція обов'язкової здогадки щодо причин чергової заяви позивача з приводу відпустки без збереження заробітної плати. У жодній із заяв позивача, які досліджували суди попередніх інстанцій, не вказано, що він обґрунтовує свою відпустку статтею 25 Закону про відпустки або доглядом за дитиною віком до 14 років. Це саме стосується й письмового пояснення позивача своєї відсутності на роботі, яке ніякими адміністративними процедурами відповідача не обмежується та не визначається за змістом, а отже позивач мав можливість пояснити реальні підстави своєї відсутності та мотиви такої відсутності, але, як належним чином встановлено судами попередніх інстанцій, не зробив цього.

105. Якщо позивач не уточнював роботодавцю (відповідачу) специфічні підстави свого виходу у відпустку, передбачені частиною першою статті 25 Закону про відпустки, відсутні підстави вимагати від відповідача розглядати таку заяву поза контекстом статті 26 Закону про відпустки та статті 12 Закону про трудові відносини в умовах воєнного стану.

106. Апеляційний суд справедливо звернув увагу на той факт, що сам позивач у своїй позовній заяві прямо зазначає, що подаючи заяву на свою крайню відпустку без збереження заробітної плати, яку відповідач не погодив, він керувався саме частиною третьою статті 12 Закону про трудові відносини в умовах воєнного стану, а не статтею 25 Закону про відпустки. Також у своїй позовній заяві позивач сам вказує, що й у випадку попередньої відпустки без збереження заробітної плати керувався частиною третьою статті 12 Закону про трудові відносини в умовах воєнного стану.

107. Суди попередніх інстанцій правильно виходили з відповідного правового висновку Верховного Суду з приводу того, що вихід у відпустку без збереження заробітної плати на підставі статті 26 Закону про відпустки має бути узгоджений з роботодавцем та не може бути самовільним.

108. Також той факт, що позивач вже звертався із відповідними заявами про відпустку до відповідача, зокрема отримував погодження у свого безпосереднього керівника, вказує на те, що він був обізнаний з традиційним порядком подання та оформлення цих заяв у відповідача. У тому числі це випливає з того, що позивач з 27 липня 2022 року, коли в Україні діяв карантин, пов'язаний із гострою респіраторною хворобою СОVID-19, був введений воєнний стан, вже виходив у відпустку без збереження заробітної плати, але не довів, що робив це без погодження як зі своїм безпосереднім керівником так й з керівником відповідача, а також без наявності наказу відповідача щодо цієї відпустки.

109. Оскільки законодавство, яке застосовується до предмету цього спору, не передбачає обов'язок введення роботодавцем якихось специфічних процедур узгодження, зокрема процесу подання працівником заяви на відпустку, а лише наділяє роботодавця відповідним правом в умовах воєнного стану, однак передбачає узгодження самого виходу у відпустку з роботодавцем, що воєнний стан не змінює, то доводи позивача, які фактично зводяться до того, що якщо відповідач таку специфічну процедуру не запровадив, то це наділяє позивача правом ігнорувати необхідність узгодження своєї відпустки з роботодавцем та виходити у відпустку самовільно, суди попередніх інстанцій справедливо не взяли до уваги.

110. Якщо у відповідача не запроваджена спеціальна специфічна процедура подання заяви на відпустку та її затвердження, про що стверджує сам позивач, то діють традиційні вимоги до погодження заяви на відпустку. Зокрема типова форма П-3 «Наказ (розпорядження) про надання відпустки» передбачає у очевидний та зрозумілий спосіб погодження наказу про відпустку позивача як його безпосереднім керівником, так і керівником відповідача. Той факт, що відповідна відпустка оформлюється наказом (розпорядженням) роботодавця випливає, зокрема безпосередньо із частини першої статті 181 КЗпП України.

111. З матеріалів справи не слідує, що позивач довів свій вихід у відповідну відпустку після ознайомлення із наказом відповідача щодо такої відпустки, що такий наказ існує чи існував, що позивача позбавили можливості надати цей доказ суду.

112. Керуючись принципом розумності, на який позивач сам посилається у своїй касаційній скарзі, він мав би розуміти, що за відсутності наказу щодо його відпустки така відпустка не узгоджена з роботодавцем (відповідачем). А якщо це порушує його права, передбачені Законом, то вимагати усунення цього порушення відповідачем, а не виходити самовільно у відпустку.

113. У справі № 452/970/17 звільнений директор підприємства звернувся до суду з позовом до свого роботодавця, який звільнив його на підставі пункту 3 частини першої статті 40 КЗпП України через те, що він неналежним чином виконував свої трудові обов'язки, передбачені трудовим контрактом. У пункті 29 постанови Верховного Суду від 29 травня 2019 року, на який посилається позивач у касаційній скарзі, зазначено, що роботодавець не може ставити у вину працівникові невиконання обов'язків та притягати його до дисциплінарної відповідальності у випадку невиконання обов'язків, які не обумовлені трудовим договором і про які працівник не був проінформований належним чином. Враховуючи це, а також те, що у справі, яка розглядається, відповідач не звільняв позивача через невиконання ним умов якоїсь специфічної процедури узгодження заяви на відпустку, яку відповідач запровадив але не проінформував про неї позивача, посилання касаційної скарги на зазначений пункт 29 постанови Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 452/970/17 є нерелевантним у контексті пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України.

114. У своїй касаційній скарзі ОСОБА_1 , вказуючи те, що його дружина працює у лікарні (обласний медичний заклад) - об'єкті критичної інфраструктури, сам підтверджує своє розуміння того, що відповідач за своїм статусом в умовах воєнного стану має бути об'єктом критичної інфраструктури, оскільки не наводить доводів, які б позбавляли відповідача який також є обласним медичним закладом, статусу такого об'єкта.

115. Враховуючи зазначені нормативні положення, у тому числі обмеження публічного доступу інформації щодо об'єктів критичної інфраструктури, Верховний Суд погоджується із висновками судів попередніх інстанцій відповідно до принципу розумності, що відповідач є об'єктом критичної інфраструктури в умовах воєнного стану, який діяв на момент звільнення позивача.

116. Зміст частини третьої статті 12 Закону про трудові відносини в умовах воєнного стану, яка регулює питання надання роботодавцем відпустки без збереження заробітної плати без обмеження строком, передбаченим частиною першою статті 26 Закону про відпустки, чітко вказує на спеціальний характер Закону про трудові відносини в умовах воєнного стану відносно Закону про відпустки. Тобто останній діє в умовах воєнного стану лише у тих межах, які узгоджуються із Законом про трудові відносини в умовах воєнного стану. Звідси випливає, що обов'язковість надання роботодавцем відпусток без збереження заробітної плати в умовах воєнного стану працівникам, задіяним на об'єктах критичної інфраструктури, визначається саме Законом про трудові відносини в умовах воєнного стану (виключення, передбачене частиною другою, та частина четверта його статті 12), а не Законом про відпустки (частина перша статті 25).

117. Верховний Суд звертає увагу, що апеляційний суд у мотивувальній частині оскаржуваного судового рішення безпосередньо керується правовим висновком, викладеним у постанові Верховного Суду від 08 червня 2021 року у справі № 487/8206/18, який зводиться до того, що саме по собі право на відпустку не надає працівнику право використати її самовільно, а не самовільне її використання може бути встановлене у окремих випадках наявності права особи на обов`язкову відпустку, передбаченого трудовим законодавством. Оскільки висновки Верховного Суду у постанові від 08 червня 2021 року у справі № 487/8206/18 зроблені щодо правовідносин, які не мали місце під час дії воєнного стану, тобто на них не розповсюджувались умови статті 12 Закону про трудові відносини в умовах воєнного стану, то вони можуть застосовуватись в умовах дії воєнного стану лише у тій частині, яка не суперечить цьому Закону. Цій умові відповідає застосування апеляційним судом відповідного правового висновку.

118. Водночас цитування позивачем у касаційній скарзі пунктів 76-77 постанови Верховного Суду від 08 червня 2021 року у справі № 487/8206/18 у контексті пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України є безпідставним. У справі № 487/8206/18 мати, перебуваючи у відпустці по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, подала роботодавцю до закінчення цієї відпустки заяву на наступну відпустку по догляду за її дитиною строком не більше ніж до досягнення нею шестирічного віку через довідку лікарсько-консультативної комісії про необхідність такого догляду, яку вона роботодавцю надала разом із заявою. Заява ж позивача на відпустку та обставини її подання у справі, що розглядається, суттєво відрізняються від цього, що вказує на безпідставність посилання касаційної скарги на зазначені пункти постанови Верховного Суду від 08 червня 2021 року у справі № 487/8206/18. Аналогічне стосується й посилання касаційної скарги на постанову Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 209/396/18, правовідносини якої не можна назвати подібними до справи, що розглядається, а саме посилання сформоване з вирваних із контексту цієї постанови частин цитат, скомпільованих на власний розсуд позивачем, які здебільшого стосуються оцінки Верховним Судом обґрунтованості та законності висновків судів попередніх інстанцій у тій справі з урахуванням її встановлених конкретних обставин.

119. Вимоги до скасування зазначеного додаткового рішення суду першої інстанції фактично ґрунтуються на тому, що воно є похідним від основного оскаржуваного рішення суду першої інстанції, яке, на переконання позивача, підлягає скасуванню, як і постанова апеляційного суду, якою обидва залишені без змін. Отже, доводи касаційної скарги фактично зводяться до незгоди із висновками суду першої інстанції, з тим, як їх оцінив апеляційний суд, містять посилання на обставини, яким апеляційним судом була надана належна оцінка, висновки судів попередніх інстанцій не спростовують, а тому не доводять невідповідність оскаржуваних судових рішень вимогам статті 263 ЦПК України.

120. Враховуючи зазначене, Верховний Суд не бачить доведених підстав для скасування оскаржуваних судових рішень.

(2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

(2.1) Щодо суті касаційної скарги

121. Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення. (частина третя статті 401 ЦПК України).

122. На підставі здійсненої вище оцінки аргументів учасників справи, висновків судів попередніх інстанцій Верховний Суд дійшов висновку про необхідність залишити касаційну скаргу ОСОБА_1 без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

(2.2) Щодо судових витрат

123. Судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи (частина перша статті 133 ЦПК України). Зокрема, до витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу (пункт 1 частини третьої статті 133 ЦПК України).

124. Витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави (частина перша статті 137 ЦПК України). Також частина друга статті 137 ЦПК України передбачає, що за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами.

125. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги (частина третя статті 137 ЦПК України).

126. Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог (частина перша статті 141 ЦПК України).

127. Розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо) (частина восьма статті 141 ЦПК України).

128. Окрім обов'язку суду розглядати клопотання сторони щодо зменшення заявлених до відшкодування судових витрат, який випливає із частин п'ятої та шостої статті 137 ЦПК України, відповідно до умов частин першої та другої статті 2 ЦПК України частина третя статті 141 ЦПК України передбачає, що при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо.

129. Верховний Суд враховує, зокрема, правовий висновок, викладений у додатковій постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц (пункт 21), відповідно до якого при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їх розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.

130. ОСОБА_1 , звертаючись із касаційною скаргою, посилався на те, що звільнений від сплати судового збору на підставі пункту 1 (справи про стягнення заробітної плати та поновлення на роботі) частини першої статті 5 Закону України від 08 липня 2011 року № 3674-VI «Про судовий збір» (у актуальній редакції далі - Закон про судовий збір).

131. У частині позовної вимоги про поновлення на роботі він дійсно звільнений від сплати судового збору на підставі пункту 1 частини першої статті 5 Закону про судовий збір. Але ОСОБА_1 не звільнений від сплати судового збору у частині немайнових позовних вимог: 1) про скасування спірного наказу про дисциплінарну відповідальність; 2) скасування спірного наказу про звільнення. Позовна вимога про скасування чи визнання незаконним/недійсним наказу про звільнення не є необхідною для вирішення позову про поновлення на роботі, адже за приписами частини першої статті 235 КЗпП України звільнення працівника без законної підстави або незаконне переведення на іншу роботу є підставою для поновлення працівника на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір. Отже обставини щодо законності звільнення працівника підлягають встановленню саме підчас вирішення спору про його поновлення на роботі. Тож якщо позивач заявляє окрему позовну вимогу про скасування чи визнання незаконним/недійсним наказу така вимога підлягає оплаті судовим збором на загальних підставах.

132. Відповідно до частини першої статті 4 Закону про судовий збір судовий збір справляється у відповідному розмірі від прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01 січня календарного року, в якому відповідна заява або скарга подається до суду, - у відсотковому співвідношенні до ціни позову та у фіксованому розмірі.

133. Згідно із підпунктом 7 пункту 1 частини другої статті 4 Закону про судовий збір за подання до суду касаційної скарги на рішення суду ставка судового збору становить 200 відсотків ставки, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви, іншої заяви і скарги в розмірі оспорюваної суми.

134. За змістом підпункту 2 пункту 1 частини другої статті 4 Закону про судовий збір за подання до суду позовної заяви немайнового характеру, яка подана фізичною особою, ставка судового збору становить 0,4 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

135. ОСОБА_1 подав до суду зазначений позов у листопаді 2022 року. Відповідно до статті 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2022 рік» розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб з 01 січня 2022 року - 2 481,00 грн.

136. Отже, за двома зазначеними позовними вимогами немайнового характеру, від сплати судового збору за розгляд яких позивач не звільнений, розмір судового збору, що підлягав сплаті ОСОБА_1 до суду першої інстанції, загалом становить 1 984,80 грн (2 481,00 грн х 0,4 х 2).

137. Тому за подання касаційної скарги у частині двох зазначених немайнових вимог позивачу необхідно було сплатити судовий збір у сумі 3 969,60 грн (1984,80 грн х 0,2).

138. Судовий збір за подання касаційної скарги до Верховного Суду має бути перерахований або внесений до ГУК у м. Києві/Печерс. р-н/22030102, код ЄДРПОУ: 37993783, банк отримувача: Казначейство України (ЕАП), рахунок отримувача UA288999980313151207000026007, ККДБ: 22030102, найменування податку, збору, платежу: «Судовий збір (Верховний Суд, 055)», призначення платежу: 101;22030102,

---

(код клієнта за ЄДРПОУ для юридичних осіб (доповнюється зліва нулями до восьми цифр, якщо значущих цифр менше 8), реєстраційний номер облікової картки платника податків - фізичної особи (завжди має 10 цифр) або серія та номер паспорта громадянина України, в разі якщо платник через свої релігійні переконання відмовився від прийняття реєстраційного номера облікової картки платника податків та має відповідну відмітку у паспорті);Судовий збір, за позовом ОСОБА_1 (ПІБ чи назва установи, організації позивача), ВЕРХОВНИЙ СУД (назва відповідного касаційного суду, де розглядається справа, або Велика Палата Верховного Суду), номер справи, у якій сплачується судовий збір (https://supreme.court.gov.ua/supreme/gromadyanam/platig/).

139. Порядок сплати судового збору визначений у статті 6 Закону про судовий збір.

140. Відповідно до абзацу другого частини четвертої статті 15 Закону України від 02 червня 2016 року № 1404-VIII «Про виконавче провадження» за рішеннями про стягнення судового збору стягувачем є Державна судова адміністрація України.

141. Враховуючи результат касаційного перегляду справи, відсутні підстави для відшкодування позивачу витрат на сплату судового збору за подання касаційної скарги за рахунок відповідача. Також відсутні повноваження Верховного Суду щодо перерозподілу судових витрат у справі у попередніх судових інстанціях, передбачені частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України.

142. У відзиві відповідач просить відшкодувати за рахунок ОСОБА_1 його судові витрати на правничу допомогу у касаційному провадженні у сумі 15 000,00 грн. Зокрема, зміст витраченого адвокатом часу на касаційне провадження, який загалом склав 10 годин, визначений наступним чином:

142.1. «Опрацювання законодавчої бази та судової практики, що регулює спірні відносини. Формування правової позиції» - 2 години;

142.2. «Підготовка відзиву на касаційну скаргу» - 4 години;

142.3. «Вивчення практики застосування ст.6, 8 ЄКПЛ та розгляду справ ЄСПЛ» - 4 години.

143. У даному випадку мова йде про Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, вона ж Європейська конвенція з прав людини - ЄКПЛ, а також практику Європейського суду з прав людини - ЄСПЛ, які розглядаються як джерело права відповідно до частини четвертої статті 10 ЦПК України.

144. У відзиві на касаційну скаргу адвокат відповідача сама підтверджує, що аргументи касаційної скарги відтворюють аргументи апеляційної скарги позивача та змушують відповідача повторно їх спростовувати.

145. Відповідно до матеріалів справи адвокат відповідача у суді апеляційної інстанції, аргументуючи вимогу про відшкодування позивачем витрат відповідача на її правничу допомогу, заявляла, що витратила на «Опрацювання законодавчої бази та судової практики, що регулює спірні правовідносини. Формування правової позиції» 2 години. Тому безпідставним виглядає твердження адвоката у відзиві на касаційну скаргу, який, як вона сама зазначає, є повторенням аргументів відзиву на апеляційну скаргу (яким він дійсно є за своїм змістом відповідно до матеріалів справи), що на «Опрацювання законодавчої бази та судової практики, що регулює спірні відносини. Формування правової позиції» знову витрачені 2 години.

146. Враховуючи зазначене, також непідтвердженим з точки зору необхідності та дійсності виглядає посилання адвоката на те, що відзив, який займає 5 сторінок, вимагав 4 годин часу на його підготовку.

147. У відзиві адвокат відповідача також зазначає, що витратила чотири оплачувані години (з десяти заявлених до відшкодування) на «вивчення практики застосування ст.6, 8 ЄКПЛ та розгляду справ ЄСПЛ». Водночас у цьому відзиві єдина згадка хоч якоїсь практики ЄСПЛ або Конвенції, або відповіді на їх згадку у касаційній скарзі зводиться до: «Щодо застосування ст.6, 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод заявляємо про відсутність порушень гарантованих прав як зі сторони роботодавця (ст. 8) так і в ході розгляду справи судом (ст. 6)». За таких обставин, зокрема враховуючи, змістовність цього аргументу та те, що фактично аналогічний аргумент міститься й у відзиві на апеляційну скаргу позивача, щодо якої адвокатом відповідача взагалі не заявлявся відповідний вид робіт, Верховний Суд не може вважати обґрунтованим заявлені години вивчення відповідної практики з точки зору їх необхідності та реальності.

148. Отже, враховуючи зазначене, Верховний Суд дійшов висновку про необхідність стягнути з позивача на користь відповідача відшкодування його судових витрат на відповідну правничу допомогу у сумі 2 000,00 грн.

Керуючись статтями 141, 400, 401, 416, 419 ЦПК України,

ПОСТАНОВИВ:

1. Залишити без задоволення касаційну скаргу ОСОБА_1 .

2. Залишити без змін постанову Львівського апеляційного суду від 27 квітня 2023 року, рішення Личаківського районного суду міста Львова від 23 січня 2023 року та додаткове рішення Личаківського районного суду міста Львова від 31 січня 2023 року.

3. Стягнути з ОСОБА_1 (ідентифікаційний номер платника податків: НОМЕР_1 ) на користь держави судовий збір за подання касаційної скарги у сумі 3 969,60 грн.

4. Стягнути з ОСОБА_1 (ідентифікаційний номер платника податків: НОМЕР_1 ) на користь Комунального некомерційного підприємства Львівської обласної ради «Львівський обласний госпіталь ветеранів війн та репресованих ім. Ю. Липи» (код ЄДРПОУ: 01998161) відшкодування судових витрат на правничу допомогу у суді касаційної інстанції у сумі 2 000,00 грн.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: В. В. Пророк

І. В. Литвиненко

Є. В. Петров