Рішення

від 25.04.2023 по справі 626/198/23

КРАСНОГРАДСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 626/198/23

Провадження № 2/626/126/2023

РІШЕННЯ

Іменем України

25.04.2023 року м. Красноград Красноградський районний суд Харківської області

у складі: головуючого судді Рибальченко .І .Г.,

заучастю секретаря Краєва А.Г.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Комунального некомерційного підприємства "Красноградська центральна районна лікарня" про скасування наказу керівника щодо незбереження середнього заробітку, -

ВСТАНОВИВ:

24 січня 2023 року позивач ОСОБА_1 звернувся до Красноградського районного суду Харківської області з позовом до КНП "Красноградська ЦРЛ" про скасування наказу щодо незбереження середнього заробітку, в якому просить суд скасувати наказ керівника КНП "Красноградська ЦРЛ" щодо ОСОБА_1 щодо незбереження середнього заробітку військовослужбовцеві на час дії особливого періоду , зобов`язати продовжувати виплачувати середній заробіток на час дії особливого періоду на час виконання поточного контракту, починаючи з 19.07.2022 року, а також стягнути заборгованість з виплати середнього заробітку за період з 19.07.2022 року до дати прийняття судового рішення.

Свої вимоги обґрунтовує тим, що з 15.03.2021 року був працевлаштований до відповідача на посаду економіста, тимчасово виконував обов`язки головного бухгалтера з відповідним окладом. З 26.02.2022 року позивач був призваний на військову службу по мобілізації в зв`язку з введенняим в країні військового стану до військової частини НОМЕР_1 , на підставі чого на підприємстві було видано наказ про збереження місця роботи, посади та середнього заробітку на час дії військового стану. В серпні 2022 року ОСОБА_1 не отримав середню заробітну плату. З цього приводу він звернувся до відповідача та отримав відповідь від 01.11.2022 р. №01-06/1615, у якій зазначено , що Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин" від 01.07.2022 №2352 було внесено зміни до ч.3 ст.119 КЗпП України, а саме, вилучено норму щодо збреження оплати за середнім заробітком для військовослужбовців; вказано, що з дня набрання чинності вказаним законом за військовослужбовцем зберігається лише його місце роботи і посада, а тому з 19.07.2022 року за працівниками, призваними на військову службу під час особливого періоду на строк до його закінчення або до дня фактичного звільнення зберігаються лише місце роботи і посада, на якій вони працювали до призову.

Позивач вважає наказ КНП "Красноградська ЦРЛ" від 19 липня 2022 року № 96 про припинення виплати йому середнього заробітку з указаних підстав незаконним, оскільки він був призваний на військову службу під час мобілізації 26.02.2022 року, тобто до набрання чинності Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин" від 01 липня 2022 року № 2352-IX. Отже, цей Закон не може мати зворотної дії, тобто поширювати свою дію на ті відносини, які виникли до набрання ним чинності.

Відтак цей наказ має бути скасований, внаслідок чого позивач має право на стягнення з КНП "Красноградська ЦРЛ" середнього заробітку, починаючи з 19 липня 2022 року до моменту закінчення проходження позивачем військової служби в особливий період, в період воєнного стану. На підставі викладеного просив позов задовольнити.

Від представника відповідача надійшов відзив на позовну заяву, в якому він просить суд відмовити у задоволенні позовних вимог в повному обсязі, посилаючись на те, що 19.07.2022 року наказом КНП "Красноградська ЦРЛ" № 96 ОСОБА_1 , увільненому в зв`язку з призовом на військову службу під час мобілізації на особливий період, припинено збереження середнього заробітку на підставі ч. 3 ст. 119 КЗпП України, Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин від 01.07.2022 №2352-ІХ".

Твердження позивача про те, що за працівниками, призваними на військову службу до набрання чинності Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин", слід зберігати середній заробіток та місце роботи є помилковими.

Враховуючи, що прикінцевими та перехідними положеннями Закону № 2352 не визначено особливостей застосування норми частини 3 ст. 119 КЗпП, то з дня набрання чинності Закону за мобілізованими працівниками зберігатиметься лише робоче місце і посада.

Оскільки закон не має зворотної дії в часі, обов`язок роботодавця щодо збереження за такими категоріями працівників середнього заробітку зберігається включно до дня, що передує дню набранням чинності цим Законом.

ОСОБА_1 в судове засідання не прибув, направив до суду заяву, в якій позовні вимоги підтримав та просив їх задовольнити, слухання справи просив проводити за його відсутності.

Належним чином повідомлений про дату, час та місце розгляду справи представник відповідача в судове засідання не з`явився, у відзиві на позовну заяву просив суд проводити розгляд справи за його відсутності, заперечував проти задоволення позову у повному обсязі.

Суд, дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, застосувавши до спірних правовідносин відповідні норми матеріального та процесуального права, встановив наступні фактичні обставини та відповідні їм правовідносини.

Відповідно до вимог ч. 1 ст.4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Згідно з ч. 1 ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Судом встановлено, що відповідно до копії трудової книжки Серія НОМЕР_2 ОСОБА_1 , згідно наказу № 41 від 12.03.2021 р.прийнято на роботу до КНП "Красноградська ЦРЛ" на посаду економіста з 15.03.2021 року.

Згідно копії військового квитка НОМЕР_3 від 14.11.2006 р. ОСОБА_1 призвано на військову службу за мобілізаційним планом з 26.02.2022 року.

За наказом №48 від 26.02.2022 року ОСОБА_1 увільнено від виконання посадових обов`язків на КНП "Красноградська ЦРЛ" у зв`язку з призовом на військову службу під час мобілізації на особливий період із збереженням місця роботи, займаної посади та середнього заробітку..

Наказом КНП "Красноградської ЦРЛ" № 96 від 19.07.2022 вирішено з 19 липня 2022 року припинити нарахування середнього заробітку ОСОБА_1 , який є в.о.го.бухгалтера, на період проходження ним військової служби на підставі частини третьої статті 119 Кодексу законів про працю України та Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин" від 01 липня 2022 року № 2352-IX.

Позивач вважає, що вказаний наказ КНП"Красноградської ЦРЛ" № 96 від 19.07.2022 про припинення виплати йому середнього заробітку з указаних підстав незаконним, оскільки він був призваний на військову службу ще 26.02.2022 року, тобто до набрання чинності Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин" від 01 липня 2022 року № 2352-IX.

Отже, цей Закон не може мати зворотної дії, тобто поширювати свою дію на ті відносини, які виникли до набрання ним чинності.

Натомість відповідач, приймаючи наказ № 96 від 19.07.2022 про припинення виплати ОСОБА_1 , середнього заробітку, застосував неправильну редакцію статті 119 КЗпП України, чим порушив ст.ст. 58, 22 Конституції України та ст. 1 Першого Протоколу до Конвенції.

Однак, суд вважає такі твердження позивача необґрунтованими з огляду на наступне.

За змістом положень статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно із статтею 24 Конституції України гарантується рівність конституційних прав і свобод та рівність всіх громадян перед законом.

Відповідно до статті 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробітті з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Це право гарантується загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними. Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.

Стаття 48 Конституції України передбачає, що кожен має право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім`ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло.

Відповідно до частин 1-3 статті 1 Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу" від 25.03.1992 № 2232-ХІІ (Закон № 2232- XII) захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов`язком громадян України. Військовий обов`язок установлюється з метою підготовки громадян України до захисту Вітчизни, забезпечення особовим складом Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення та Державної спеціальної служби транспорту, посади в яких комплектуються військовослужбовцями. Військовий обов`язок включає у тому числі проходження військової служби.

Статтею 2 Закону № 2232- XII встановлено, що проходження військової служби здійснюється громадянами України у добровільному порядку (за контрактом) або за призовом.

Згідно з ч. 2 ст. 39 Закону №2232-ХІІ громадяни України, призвані на строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, або прийняті на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану, користуються гарантіями, передбаченими частинами 3, 4 статті 119 Кодексу законів про працю України, а також частиною першою статті 51, частиною п`ятою статті 53, частиною третьою статті 57, частиною п`ятою статті 61 Закону України "Про освіту".

Частиною 3 статті 119 Кодексу законів про працю України (КЗпП) (у редакції, що діяла до 19.07.2022) передбачено, що за працівниками, призваними на строкову військову служб; військову службу за призовом осіб офіцерського складу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом, у тому числі шляхом укладення нового контракту на проходження військової служби, під час дії особливого періоду на строк до його закінчення або до дня фактичного звільнення зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток на підприємстві, в установі, організації, фермерському господарстві, сільськогосподарському виробничому кооперативі незалежно від підпорядкування та форми власності і у фізичних осіб - підприємців, у яких вони працювали на час призову.

Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин" внесено зміни та у частині третій статті 119: слова "зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток» замінено словами "зберігаються місце роботи і посада".

Закон України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин" прийнятий Верховною Радою України 01.07.2022, набрав чинності 19.07.2022, отже з 19.07.2022 частина 3 статті 119 КЗпП України діє в наступній редакції: за працівниками, призваними на строкову військову службу, військову службу за призовом осіб офіцерського складу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом, у тому числі шляхом укладення нового контракту на проходження військової служби, під час дії особливого періоду на строк до його закінчення або до дня фактичного звільнення зберігаються місце роботи і посада на підприємстві, в установі, організації, фермерському господарстві, сільськогосподарському виробничому кооперативі незалежно від підпорядкування та форми власності і у фізичних осіб - підприємців, у яких вони працювали на час призову. Таким працівникам здійснюється виплата грошового забезпечення за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей".

Відтак, компенсація з бюджету середнього заробітку на підприємстві (в установі/організації), де працювали на час призову, незалежно від підпорядкування та форми власності здійснюється по 18 липня 2022 року включно, тобто до набрання чинності Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин" від 01 липня 2022 року.

Водночас, з 19 липня 2022 року правові підстави для збереження середнього заробітку за працівником, призваним на військову службу, відсутні.

Відповідно до частини 1 статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії у часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.

За загальним правилом норма права діє щодо відносин, які виникли після набрання чинності цією нормою. Тобто до правовідносин застосовується той закон, під час дії якого вони настали.

Позицію щодо незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів висловлював Конституційний Суд України.

Так, згідно з висновками щодо тлумачення змісту статті 58 Конституції України, викладеними у рішеннях Конституційного Суду України від 13 травня 1997 року №1-зп, від 09 лютого 1999 року №1-рп/99, від 05 квітня 2001 року №3-рп/2001, від 13 березня 2012 року №6-рп/2012, закони та інші нормативно-правові акти поширюють свою дію тільки на ті відносини, які виникли після набуття законами чи іншими нормативно-правовими актами чинності; дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється із втратою ним чинності, тобто до певного юридичного факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце; дія закону та іншого нормативно-правового акта не може поширюватися на правовідносини, які виникли і закінчилися до набрання чинності цим законом або іншим нормативно-правовим актом.

Враховуючи вищенаведений принцип, до спірних відносин підлягає застосуванню частина третя статті 119 КЗпП України в редакції з 19 липня 2022 року, адже останні мають місце в період часу після набрання чинності вказаною нормою права.

Твердження позивача, що за працівниками, призваними на військову службу до набрання чинності Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин", слід зберігати середній заробіток та місце роботи є помилковими.

У рішенні Конституційного Суду України від 03 жовтня 1997 р. № 4-зп, суд зазначає, що конкретна сфера суспільних відносин не може бути водночас врегульована однопредметними нормативними правовими актами однакової сили, які за змістом суперечать один одному.

Звичайною є практика, коли наступний у часі акт містить пряме застереження щодо повного або часткового скасування попереднього. Загальновизнаним є й те, що з прийняттям нового акта, якщо інше не передбачено самим цим актом, автоматично скасовується однопредметний акт, який діяв у часі раніше.

Закріплення принципу незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів є гарантією безпеки людини і громадянина, довіри до держави. Винятки з цього конституційного принципу, тобто надання закону або іншому нормативно-правовому акту зворотної сили, передбачено частиною першою статті 58 Конституції України, а саме: коли закони або інші нормативно-правові акти пом`якшують або скасовують відповідальність особи (абзаци перший-другий пункту 4 мотивувальної частини) Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Президента України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України" (справа про податки) від 05.04.2001 №3-рп/2001).

У абзацах четвертому, п`ятому пункту 5 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України (Перший сенат) у справі за конституційними скаргами щодо відповідності Конституції України (конституційності) пунктів 2, 3 розділу "Прикінцеві положення" Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо запровадження контрактної форми роботи у сфері культури та конкурсної процедури призначення керівників державних та комунальних закладів культури" від 28 січня 2016 року № 955-УІИ зі змінами від 12 липня 2019 року № 5-р(І)/2019, Конституційний Суд України вважає, що за змістом частини першої статті 58 Конституції України новий акт законодавства застосовується до тих правовідносин, які виникли після набрання ним чинності. Якщо правовідносини тривалі і виникли до ухвалення акта законодавства та продовжують існувати після його ухвалення, то нове нормативне регулювання застосовується з дня набрання ним чинності або з дня, встановленого цим нормативно-правовим актом, але не раніше дня його офіційного опублікування.

Конституційний Суд України у своїх рішеннях висловлював юридичну позицію щодо незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів: закони та інші нормативно-правові акти поширюють свою дію тільки на ті відносини, які виникли після набуття законами чи іншими нормативно-правовими актами чинності; дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється із втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце; дія закону та іншого нормативно-правового акта не може поширюватися на правовідносини, які виникли і закінчилися до набрання чинності цим законом або іншим нормативно-правовим актом (рішення від 13 травня 1997 року № 1-зп, від 9 лютого 1999 року № 1-рп/99, від 5 квітня 2001 року № 3-рп/2001, від 13 березня 2012 року № 5-рп/2012, від 13 березня 2012 року № 6-рп/2012).

Європейський суд з прав людини у рішенні від 9 жовтня 1979 року у справі "Ейрі проти Ірландії" також констатував, що здійснення соціально-економічних прав людини значною мірою залежить від становища в державах, особливо фінансового. Такі положення поширюються й на питання допустимості зменшення соціальних виплат, про що зазначено в рішенні цього суду у справі "Кйартан Асмупдсон проти Ісландії" від 12.10.2004.

У рішенні Конституційного Суду України від 22 травня 2018 р. № 5-р/2018 зазначається, що звуження змісту та обсягу існуючих конституційних прав, свобод людини є їх обмеженням. Верховна Рада України повноважна ухвалювати закони, що встановлюють обмеження, відповідно до таких критеріїв: "обмеження щодо реалізації конституційних прав і свобод не можуть бути свавільними та несправедливими, вони мають встановлюватися виключно Конституцією і законами України, переслідувати легітимну мету, бути обумовленими суспільною необхідністю досягнення цієї мети, пропорційними та обґрунтованими, у разі обмеження конституційного права або свободи законодавець зобов`язаний запровадити таке правове регулювання, яке дасть можливість оптимально досягти легітимної мети з мінімальним втручанням у реалізацію цього права або свободи і не порушувати сутнісний зміст такого права" (абзац третій підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 1 червня 2016 року № 2- рп/2016).

Разом із тим, слід зазначити, що Урядом прийнято постанову від 28.02.2022 №168 "Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським та їх сім`ям під час дії воєнного стану".

Пунктом 1 вказаної постанови передбачається установити, що на період дії воєнного стану військовослужбовцям Збройних Сил, Служби безпеки, Служби зовнішньої розвідки, Головного управління розвідки Міністерства оборони, Національної гвардії, Державної прикордонної служби, Управління державної охорони, Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації, Державної спеціальної служби транспорту, військовим прокурорам Офісу Генерального прокурора, особам рядового і начальницького складу Державної служби з надзвичайних ситуацій, співробітникам Служби судової охорони, особам начальницького складу управління спеціальних операцій Національного антикорупційного бюро та поліцейським, а також особам рядового і начальницького складу Державної кримінально-виконавчої служби, які несуть службу в органах і установах зазначеної Служби в межах територіальних громад, які розташовані в районі проведення воєнних (бойових) дій або перебувають в тимчасовій окупації, оточенні (блокуванні), виплачується додаткова винагорода в розмірі 30000 гривень щомісячно (крім осіб рядового і начальницького складу Державної кримінально-виконавчої служби, яким така винагорода виплачується пропорційно часу проходження служби в розрахунку на місяць), а тим з них, які беруть безпосередню участь у бойових діях або забезпечують здійснення заходів з національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії, перебуваючи безпосередньо в районах у період здійснення зазначених заходів (у тому числі військовослужбовцям строкової служби), - розмір цієї додаткової винагороди збільшується до 100 000 гривень в розрахунку на місяць пропорційно часу участі у таких діях та заходах.

Таким чином законодавець компенсував скасування збереження середньомісячної заробітної плати одночасним збільшенням грошового забезпечення військовослужбовцям за місцем проходження служби.

Враховуючи, що Прикінцевими та перехідними положеннями Закону №3252 не визначено особливостей застосування норм частини 3 ст. 119 КЗпП, то з дня набрання чинності Законом №3252 за працівниками, призваними (прийнятими) на військову службу до дня набрання чинності Законом №2352 слід зберігати лише місце роботи (посаду).

Відтак, із моменту набрання чинності Законом №2352 не вбачається правових підстав для продовження виплати роботодавцем середньої заробітної плати працівникам, які були призвані на військову службу до дня набрання чинності Законом.

В коментарі Міністерства економіки України до Закону №2352 вказано, що враховуючи, що прикінцевими та перехідними положеннями Закону не визначено особливостей застосування норми частини третьої статті 119 КЗпП, то з дня набрання чинності Закону за працівниками, призваними (прийнятими) до дня набрання чинності Законом на військову службу, слід зберігати лише місце роботи (посаду).

Тобто, починаючи з 19 липня 2022 року за працівниками, які призвані на військову службу зберігається місце роботи і посада, проте не зберігається середній заробіток. Таким чином, обов`язок роботодавця щодо збереження за такими категоріями працівників середнього заробітку зберігається включно до дня, що передує дню набранням чинності цим Законом.

Відповідно до правової позиції Конституційного Суду України, викладеної в Рішенні від 26 грудня 2011 року №20-рп/2011, передбачені законами соціально-економічні права не є абсолютними. Механізм реалізації цих прав може бути змінений державою, зокрема, через неможливість їх фінансового забезпечення шляхом пропорційного перерозподілу коштів з метою збереження балансу інтересів усього суспільства. Крім того, такі заходи можуть бути обумовлені необхідністю запобігання чи усунення реальних загроз економічній безпеці України, що згідно з частиною першою статті 17 Конституції України є найважливішою функцією держави.

Такий принцип закладений, зокрема, в Загальній декларації прав людини 1948 року, згідно з якою кожна людина, як член суспільства, має право на соціальне забезпечення та на здійснення необхідних для підтримання її гідності та для вільного розвитку її особистості прав у економічній, соціальній і культурній галузях за допомогою національних зусиль і міжнародного співробітництва та відповідно до структури і ресурсів кожної держави (стаття 22). Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права 1966 року встановлює загальний обов`язок держав забезпечити здійснення прав, що передбачені цим пактом, у максимальних межах наявних ресурсів (пункт 1 статті 2).

Конституційний Суд України у п. 2. 3. Рішення від 22 травня 2018 року №5-р/2018 сформулював юридичну позицію, відповідно до якої: "На думку Конституційного Суду України, держава виходячи з існуючих фінансово-економічних можливостей має право вирішувати соціальні питання на власний розсуд. Тобто у разі значного погіршення фінансово - економічної ситуації, виникнення умов воєнного або надзвичайного стану, необхідності забезпечення національної безпеки України, модернізації системи соціального захисту тощо держава може здійснити відповідний перерозподіл своїх видатків з метою збереження справедливого балансу між інтересами особи та суспільства. Проте держава не може вдаватися до обмежень, що порушують сутність конституційних соціальних прав осіб, яка безпосередньо пов`язана з обов`язком держави за будь-яких обставин забезпечувати достатні умови життя, сумісні з людською гідністю".

У п. 3 вказаного рішення зазначено, що Верховна Рада України виходячи з існуючих фінансово-економічних можливостей держави та з метою збереження справедливого балансу між інтересами особи та суспільства має змогу запроваджувати, змінювати, скасовувати або поновлювати такі пільги, оскільки вони не мають фундаментального характеру, а отже, не можуть розглядатися як конституційні права, свободи та гарантії їх реалізації.

Закон України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин" від 01 липня 2022 року є чинним та обов`язковим до виконання.

Твердження позивача, що за працівниками, призваними на військову службу до набрання чинності Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин", слід зберігати середній заробіток та місце роботи є помилковими.

Враховуючи, що Прикінцевими та перехідними положеннями Закону №3252 не визначено особливостей застосування норм частини 3 ст. 119 КЗпП, то з дня набрання чинності Законом №3252 за працівниками, призваними (прийнятими) на військову службу до дня набрання чинності Законом №2352 слід зберігати лише місце роботи (посаду).

Відтак, із моменту набрання чинності Законом №2352 не вбачається правових підстав для продовження виплати роботодавцем середньої заробітної плати працівникам, які були призвані на військову службу до дня набрання чинності Законом.

Аналогічна позиція викладена в рішенні Чернігівського окружного адміністративного суду від 11.11.2022 справа № 620/6043/22, в рішенні Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 19.10.2022 справа № 160/12670/22, в рішенні Харківського окружного адміністративного суду від 18.10.2022 справа № 520/6407/22.

Відповідно до роз`яснень Міністерства економіки України щодо застосування положень Закону №2352, викладених в листі від 26.07.2022 р. № 4711-06/52362-09, з метою уникнення дискримінаційних підходів відносно працівників, які будуть прийняті (призвані) на військову службу після дня набрання чинності Законом, збереження роботодавцем заробітної плати за працівниками, які були прийнятті (призвані) на військову службу до дня набрання чинності Законом, на думку Міністерства, слід припинити.

Водночас, зазначені зміни не обмежують права суб`єктів господарювання приватної форми власності зберігати такі виплати і після набуття чинності цим Законом. Тобто якщо роботодавець бажає і має можливість виплачувати середній заробіток, то він вправі це продовжувати робити. Однак, у такому разі це виключно право, а не обов`язок роботодавця.

З наведеного можна зробити висновок, що положення ч. 3 ст. 119 КзПП, у частині збереження за позивачем середнього заробітку на час перебування на військовій службі поширювалися на нього до 19 липня 2022 року, тобто до дня набрання чинності Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин", яким внесено зміни до цієї статті.

Стосовно посилання позивача на те, що вказані зміни у законодавстві стосуються осіб, які призвані на військову службу вже після набрання чинності таких змін, суд зазначає, що Закон України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин" від 01 липня 2022 року не містить таких вимог, з огляду на вказане суд вважає посилання позивача у цій частині необґрунтованим.

При цьому, видача відповідачем оспорюваного наказу була спрямована на приведення трудових правовідносин з позивачем у відповідність до вимог діючого законодавства.

Тому, на думку суду, застосування положень ЗУ "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин" є правомірним та законним, а відтак, і наказ відповідача правомірним та законним.

Таким чином, одним з основних принципів, який застосовується державою для реалізації конституційного права на соціальний захист, є принцип збалансованості та пропорційності між фінансовими можливостями держави, які визначаються, у першу чергу, внутрішнім законодавством держави, що враховує, зокрема, зовнішньо та внутрішньо економічні і політичні чинники.

Враховуючи викладене вище, суд вважає, що відповідач, видаючи наказ № 96 від 19.07.2022 про припинення виплати ОСОБА_1 з 19 липня 2022 року середнього заробітку діяв відповідно до вимог чинного законодавства, а тому, суд вважає за необхідне відмовити в задоволенні позову.

Отже, суд, беручи до уваги вищевикладене, дійшов висновку про те, що наказ відповідача № 96 від 19.07.2022 про припинення ОСОБА_1 з 19.07.2022 року збереження середнього заробітку на час військової служби, є правомірним і не підлягає скасуванню. В зв`язку з цим не підлягають задоволенню позовні вимоги про скасування вказаного наказу і про поновлення виплати середнього заробітку на весь час військової служби та стягнення середнього заробітку на його користь починаючи з 19 липня 2022 року.

Згідно з ч. 1ст.141ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Разом із тим, нормами п. 12 ч. 1 ст. 5 Закону України "Про судовий збір" встановлено, що від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються військовослужбовці, військовозобов`язані та резервісти, які призвані на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори, - у справах, пов`язаних з виконанням військового обов`язку, а також під час виконання службових обов`язків.

Відповідно до ч. 6 ст.141 ЦПК України, якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, які їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Якщо обидві сторони звільнені від оплати судових витрат, вони компенсуються за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Таким чином, оскільки позивача ОСОБА_1 при зверненні до суду з даними позовом звільнено від сплати судового збору, а у задоволенні його позовних вимог відмовлено, то витрати по сплаті судового збору слід віднести на рахунок держави.

Керуючись Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин", прийнятим Верховною Радою України 01.07.2022, ч.3 ст. 119 КЗпП України, ст. ст. 4, 5, 12, 13, 76-81, 89, 133, 141, 263-265, 268, 273, 274, 279 ЦПК України, суд, -

ВИРІШИВ:

У задоволенні позову ОСОБА_1 до Комунального некомерційного підприємства "Красноградська центральна районна лікарня" про скасування наказу керівника щодо незбереження середнього заробітку - відмовити.

Судові витрати віднести за рахунок держави.

Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку до Харківського апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження на рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду. Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин, крім випадків, зазначених у частині другій статті 358 Цивільного процесуального кодексу України.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Суддя

Красноградського районного суду І.Г.Рибальченко