Ухвала

від 27.04.2023 по справі 916/3319/21

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

УХВАЛА

27 квітня 2023 року

м. Київ

cправа № 916/3319/21

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Бенедисюка І.М. (головуючий), Малашенкової Т.М., Селіваненка В.П.,

за участю секретаря судового засідання Ковалівської О.М.,

представників учасників справи:

позивача - не з`явився,

відповідача - не з`явився,

розглянувши у відкритому судовому засіданні

касаційну скаргу обслуговуючого кооперативу "Житлово-будівельне товариство "Парк Морський"

на рішення господарського суду Одеської області від 20.07.2022 та

постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 06.12.2022

за позовом обслуговуючого кооперативу "Житлово-будівельне товариство "Парк Морський"

до Южненської міської ради Одеського району Одеської області

про розірвання договору,

ВСТАНОВИВ:

Обслуговуючий кооператив "Житлово-будівельне товариство "Парк Морський" (далі - ОК ЖБТ "Парк Морський", позивач) звернувся до господарського суду Одеської області з позовною заявою до Южненської міської ради Одеського району Одеської області (далі - Рада, відповідач) про розірвання договору про пайову участь (внесок) замовника (юридичною, фізичною особою) у створенні і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури міста Южного від 16.12.2019 №39/21-01-41 (далі - Договір), укладеного між сторонами.

Позовні вимоги з посиланням на статтю 652 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) мотивовано істотною зміною обставин, якими сторони керувалися при укладенні договору, а саме: внесенням змін до статті 40 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" та зменшенням відсотка пайової участі.

Рішенням господарського суду Одеської області від 20.07.2022 (суддя Петров В.С.), яке залишено без змін постановою Південно-західного апеляційного господарського суду від 06.12.2022 (колегія суддів: Разюк Г.П., Колоколов С.І., Савицький Я.Ф.) у справі №916/3319/21 у задоволенні позову відмовлено.

Рішення та постанову мотивовано тим, що позивачем не надано належних та допустимих доказів на підтвердження наявності одночасно чотирьох умов, визначених частиною другою статті 652 ЦК України, відповідно до яких укладений між сторонами договір може бути розірваний за рішенням суду.

ОК ЖБТ "Парк Морський" звернулося до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій просило: скасувати рішення господарського суду Одеської області від 20.07.2022 та постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 06.12.2022 зі справи №916/3319/21; ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Рада у відзиві на касаційну скаргу зазначає про правильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права при вирішенні спору, недоведеність скаржником підстав касаційного оскарження судових рішень, а тому просить закрити касаційне провадження за касаційною скаргою ОК ЖБТ "Парк Морський", а оскаржені судові рішення залишити без змін.

Касаційна скарга ОК ЖБТ "Парк Морський" подана на підставі пункту 1 частини першої статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), з урахуванням вимог пункту 5 частини другої статті 290 ГПК України та пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України.

Так, предметом касаційного перегляду є судові рішення попередніх інстанцій в частині висновків щодо відсутності правових підстав для задоволення позовних вимог про розірвання договору про пайову участь (внесок) замовника (юридичною, фізичною особою) у створенні і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури міста Южного.

Відповідно до частини другої статті 287 ГПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 310 цього Кодексу.

Таким чином, у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України у касаційній скарзі зазначається постанова Верховного Суду, в якій викладено висновок про застосування норми права у подібних правовідносинах, що не був врахований апеляційним судом у оскаржуваному судовому рішенні.

Разом з тим, дослідивши доводи касаційної скарги, відзиви на касаційну скаргу і матеріали справи, Верховний Суд дійшов висновку про наявність підстав для закриття касаційного провадження у справі з огляду на таке.

Згідно з пунктом 5 частини першої статті 296 ГПК України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

Отже, відповідно до положень цих норм касаційний перегляд з указаних мотивів може відбутися за наявності таких складових: (1) суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Верховного Суду; (2) спірні питання виникли у подібних правовідносинах.

Верховний Суд звертає увагу на те, що касаційне провадження у справах залежить виключно від доводів та вимог касаційної скарги, які наведені скаржником і стали підставою для відкриття касаційного провадження.

При цьому самим скаржником у касаційній скарзі з огляду на принцип диспозитивності визначаються підстава, вимоги та межі касаційного оскарження, а тому тягар доказування наявності підстав для касаційного оскарження, передбачених, зокрема, пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України (що визначено самим скаржником), покладається на скаржника.

Суд, забезпечуючи реалізацію основних засад господарського судочинства, закріплених у частині третій статті 2 ГПК України, зокрема, ураховуючи принцип рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальності сторін, та дотримуючись принципу верховенства права, на підставі встановлених фактичних обставин здійснює перевірку застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження.

Відповідно до імперативних приписів статті 300 ГПК України суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

Колегія суддів враховує, що процесуальний кодекс та інші законодавчі акти не містять визначення поняття "подібні правовідносини", а також будь-яких критеріїв визначення подібності правовідносин з метою врахування відповідного висновку, тому для розуміння відповідних термінів звертається до правових висновків, викладених у судових рішеннях Великої Палати Верховного Суду та об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду.

Вирішуючи питання визначення подібності правовідносин, Верховний Суд звертається до правового висновку, викладеного Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 12.10.2021 у справі №233/2021/19.

Так, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12.10.2021 у справі №233/2021/19 задля юридичної визначеності у застосуванні приписів процесуального закону, які зобов`язують визначати подібність правовідносин, конкретизувала висновки Верховного Суду щодо тлумачення поняття "подібні правовідносини", що полягає у тому, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

При цьому, Велика Палата Верховного Суду зазначила, що термін "подібні правовідносини" може означати як ті, що мають лише певні спільні риси з іншими, так і ті, що є тотожними з ними, тобто такими самими, як інші. Таку спільність або тотожність рис слід визначати відповідно до елементів правовідносин. Із загальної теорії права відомо, що цими елементами є їх суб`єкти, об`єкти та юридичний зміст, яким є взаємні права й обов`язки цих суб`єктів. Отже, для цілей застосування приписів процесуального закону, в яких вжитий термін "подібні правовідносини", зокрема пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України та пункту 5 частини першої статті 296 ГПК України таку подібність слід оцінювати за змістовим, суб`єктним та об`єктним критеріями.

З-поміж цих критеріїв змістовий (оцінювання спірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов`язків учасників) є основним, а два інші - додатковими.

У кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов`язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб`єктний склад спірних правовідносин (види суб`єктів, які є сторонами спору) й об`єкти спорів.

Отже, для касаційного перегляду з підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, наявності самих лише висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у певній справі не достатньо, обов`язковою умовою для касаційного перегляду судового рішення є подібність правовідносин у справі, в якій Верховний Суд зробив висновки щодо застосування норми права, з правовідносинами у справі, яка переглядається.

Зокрема позивач, обґрунтовуючи підставу касаційного оскарження, передбачену пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, зазначає про те, що судами попередніх інстанцій неправильно застосовано положення пункту 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні" (далі - Закон №132-IX) та без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 20.07.2022 зі справи справі №910/9548/21, від 13.12.2022 зі справи №910/21307/21, від 16.03.2021 зі справи №906/114/20 (щодо обов`язку сплати та розміру пайової участі при будівництві об`єктів, будівництво яких розпочалось після 01.01.2020).

За твердженням скаржника, у спірних правовідносинах судами попередніх інстанцій не враховано, що фактично Рада спонукала позивача до укладення Договору, оскільки без укладання такого договору позивач не мав можливості отримати містобудівні умови та обмеження забудови земельної ділянки, які необхідні для отримання дозволу на виконання будівельних робіт. Разом з тим, на час укладання Договору 16.12.2019 по-перше, вже були прийняті зміни до Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності"; по-друге, рішенням Ради від 22.12.2021 №75-VIII було скасовано Порядок пайової участі замовників у розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури міста Южного Одеської області, затвердженого рішенням від 14.12.2012 № 693-VI.

Зокрема, судами попередніх інстанцій не враховано, що 17.10.2019 набрав чинності Закон України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні", яким скасовано пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту та з 01.01.2020 було виключено статтю 40 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності".

На думку позивача, у Прикінцевих та перехідних положеннях Закону №132-IX визначено що якщо будівництво об`єкту розпочато (або буде розпочато) після 01.01.2020, то замовник такого будівництва до сплати пайової участі не залучається. Суди попередніх інстанцій не надали оцінки доводам позивача, що ним отримано дозвіл на виконання будівельних робіт лише 05.06.2020, а безпосередній початок будівельних робіт відбувся 15.06.2020. Таким чином, скаржник вважає, що ще до початку будівництва законодавчими актами його було звільнено від сплати пайової участі у розвитку інфраструктури міста.

ОК ЖБТ "Парк Морський" зазначає про те, що за наявності змін, що відбулись у законодавстві, зміні підлягали істотні умови Договору, зокрема, розмір пайової участі (не більш ніж 2%) та обов`язок пайової участі.

Проаналізувавши висновки, що викладені в постанові Верховного Суду у справі, на яку посилався скаржник, суд касаційної інстанції вважає, що вони стосуються правовідносин, які не є подібними з правовідносинами в справі, що розглядається, враховуючи таке.

Зокрема, за змістом касаційної скарги, доводи скаржника в цій частині ґрунтуються на правовій позиції щодо можливості застосування до спірних правовідносин положень частини другої статті 652 ЦК України у зв`язку з тим, що фактично станом на червень 2020 року Законом України "Про регулювання містобудівної діяльності", замовників будівництва було звільнено від обов`язку укладення договору пайової участі та сплати пайового внеску у розвиток інфраструктури населеного пункту.

Так, у справі, що переглядається, предметом спору є навність/відсутність підстав для розірвання договору за рішенням суду.

Ухвалюючи рішення суди виходили з того, що відповідно до частини першої статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Відповідно до статті 6 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (стаття 627 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 651 ЦК України зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом.

Згідно з частинами першою, другою статті 652 ЦК України у разі істотної зміни обставин, якими сторони керувалися при укладенні договору, договір може бути змінений або розірваний за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті зобов`язання. Зміна обставин є істотною, якщо вони змінилися настільки, що, якби сторони могли це передбачити, вони не уклали б договір або уклали б його на інших умовах.

Якщо сторони не досягли згоди щодо приведення договору у відповідність з обставинами, які істотно змінились, або щодо його розірвання, договір може бути розірваний з підстав, встановлених частиною четвертою цієї статті 652 ЦК України, змінений за рішенням суду на вимогу заінтересованої сторони за наявності одночасно таких умов: 1) в момент укладення договору сторони виходили з того, що така зміна обставин не настане; 2) зміна обставин зумовлена причинами, які заінтересована сторона не могла усунути після їх виникнення при всій турботливості та обачності, які від неї вимагалися; 3) виконання договору порушило б співвідношення майнових інтересів сторін і позбавило б заінтересовану сторону того, на що вона розраховувала при укладенні договору; 4) із суті договору або звичаїв ділового обороту не випливає, що ризик зміни обставин несе заінтересована сторона.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 13.07.2022 зі справи №363/1834/17 наведено такий висновок: "припис абзацу другого частини першої статті 652 ЦК встановлює критерій, за яким для зміни чи розірвання договору на підставі цієї статті обставини, якими, укладаючи його, керувалися сторони, мають змінитися настільки, що, якби останні могли це передбачити, то б узагалі не уклали договір чи уклали б його на інших умовах. За відсутності істотної зміни обставин, зокрема за незначної їх зміни або за виникнення труднощів у виконанні договору, які сторони могли розумно передбачити, на підставі статті 652 ЦК договір не можна змінити ні за згодою сторін, ні за рішенням суду."

Істотна зміна обставин, якими сторони керувалися, укладаючи договір, має бути не наслідком поведінки сторін, а бути зовнішньою щодо юридичного зв`язку між ними. Зміна/розірвання договору у зв`язку з істотною зміною обставин за рішенням суду, виходячи з принципу свободи договору (пункт 3 частини першої статті 3, частина перша статті 627 ЦК України), є винятковим заходом. Для застосування судом відповідного повноваження потрібна як сукупність чотирьох умов, визначених у частині другій статті 652 ЦК України, так і встановлення того, що розірвання договору суперечить суспільним інтересам або потягне для сторін шкоду, яка значно перевищує затрати, необхідні для виконання договору на умовах, змінених судом (частина четверта цієї статті), тобто що таке розірвання буде необґрунтованим згідно з принципом "найменших негативних наслідків" для сторін договору. Близькі за змістом висновки наведено у постановах Верховного Суду від 12.09.2019 у справі №910/17469/18, від 19.11.2019 у справі №910/9859/18, від 25.02.2020 у справі №922/2279/19, від 19.07.2022 у справі №910/14155/21.

Судами встановлено, що спірний Договір сторонами укладено на підставі статті 40 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин та відповідно до Порядку пайової участі замовників у розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури міста Южного Одеської області, затвердженого рішенням Южненської міської ради від 14.12.2012 №693-VІ.

Так, вимогами частин другої, третьої статті 40 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) встановлено зобов`язання замовника, який має намір щодо забудови земельної ділянки у відповідному населеному пункті: такий замовник зобов`язаний взяти участь у створенні і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури населеного пункту, крім випадків, передбачених частиною четвертою цієї статті. Пайова участь у розвитку інфраструктури населеного пункту полягає у перерахуванні замовником до прийняття об`єкта будівництва в експлуатацію до відповідного місцевого бюджету коштів для створення і розвитку зазначеної інфраструктури.

Отже, безпосередньо нормами законодавства (у редакції, чинній станом на час виникнення спірних правовідносин) було встановлено обов`язок замовників будівництва взяти участь у створенні і розвитку інженерно-транспортної та соціальної інфраструктури населеного пункту шляхом укладення договору про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту та перерахування до відповідного місцевого бюджету розміру внеску пайової участі, визначеного договором.

Суди попередніх інстанцій, встановили, що спірний Договір сторонами укладено 16.12.2019 і такий Договір відповідає вимогам законодавства та містить всі істотні умови, визначені, у тому числі положеннями Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності".

Відтак, як встановили суди попередніх інстанцій при укладенні оспорюваного Договору внутрішня воля позивача та відповідача відповідала зовнішньому її прояву та чинному законодавству.

Як свідчить зміст оскаржуваних судових рішень фактично позивач заявляючи вимогу про розірвання Договору посилається на положення Закону №132-IX, пунктом 13 якого статтю 40 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" виключено.

Поряд з тим, судами попередніх інстанцій вірно встановлено, що вказаний Закон №132-IX набрав чинності з дня, наступного за днем його опублікування, крім пунктів 10-13 розділу І цього Закону, які набирають чинності з 01.01.2020.

При цьому пунктом 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону №132-IX передбачено, що договори про сплату пайової участі, укладені до 1 січня 2020 року, є дійсними та продовжують свою дію до моменту їх повного виконання.

Верховний Суд зазначає, що абзац перший пункту 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону №132-ІХ чітко визначає, що договори про сплату пайової участі, укладені до 01.01.2020 є дійсними та продовжують свою дію до моменту їх повного виконання. При цьому жодних додаткових умов чи застережень наведена норма Прикінцевих та перехідних положень Закону у відношенні до таких договорів не містить.

Таким чином, суди попередніх інстанцій, встановивши обставини, що спірний Договір сторонами укладено 16.12.2019, дійшли вірного висновку, що положення пункту 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону №132-IX не передбачають анулювання обов`язку (звільнення від обов`язку) з оплати пайового внеску, який настав (виник) до 01.01.2020 на підставі укладеного правочину та, відповідно, що подальша зміна вимог законодавства у цьому випадку не може бути розцінена як істотна зміна обставин, якими сторони керувалися при укладенні договору, та яка є підставою для розірвання договору.

Не встановивши всієї сукупності умов, наявність яких відповідно до частини другої статті 652 ЦК України може бути підставою для розірвання договору, суди і дійшли вірного висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог ОК ЖБТ "Парк Морський".

Поряд з тим:

- у справі №910/9548/21 розглядались вимоги про стягнення збитків, завданих внаслідок несплати відповідачем пайової участі у розвитку інфраструктури міста. Висновки Верховного суду у справі №910/9548/21 стосуються питань щодо сплати пайової участі замовником об`єкта будівництва який отримав дозвіл отримав дозвіл на виконання будівельних робіт у 2016 році та закінчив будівництво у червні 2020 року;

- у справі №910/21307/21 також розглядались вимоги про стягнення заборгованості замовника будівництва щодо сплати пайової участі, у зв`язку з тим, що дозвіл на виконання будівельних робіт був наданий 28.05.2020, однак замовник будівництва не виконав свій обов`язок, передбачений пунктом 3 розділу II Прикінцевих та перехідних положень Закону №132-IX) та не звернувся до органу місцевого самоврядування із заявою про визначення розміру пайової участі щодо об`єкта будівництва. Висновки Верховного суду у справі №910/9548/21 стосуються питань щодо сплати пайової участі замовником об`єкта будівництва який отримав дозвіл на виконання будівельних робіт 28.05.2020, будівництво об`єкту розпочате у 2020 році, а закінчив будівництво у квітні 2021 року;

- у справі №906/114/20 розглядались вимоги про стягнення заборгованості за договором про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту. Висновки Верховного суду у справі №906/114/20 стосуються питань щодо сплати пайової участі замовником об`єкта будівництва згідно з укладеним Договором від 12.09.2017 і будівництво об`єкта закінчено у листопаді 2019 року.

Зокрема, у справах №910/9548/21 та №910/21307/21 судами встановлено відсутність укладеного між сторонами договору про пайову участь у розвитку інфраструктури населеного пункту. У справі №906/114/20 судами було встановлено, що до введення об`єкта будівництва в експлуатацію відповідача (замовника будівництва) законодавчими актами було звільнено від сплати пайової участі.

Також враховуючи вищевказані критерії подібності справ, з наведеного вбачається, що предметом спору у справах №910/9548/21, №910/21307/21 та №906/114/20 є стягнення грошових коштів (пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту), а у справі яка розглядається - розірвання договору у зв`язку з істотною зміною обставин. Наведене вище виключає подібність правовідносин, як за об`єктом спору так і за змістом цих відносин.

У справі, що розглядається, суди попередніх інстанцій встановили, що спірний Договір між сторонами укладено 16.12.2019, тобто до 01.01.2020 і відповідно до пункту 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону №132-IX такий Договір є дійсними та продовжує свою дію до моменту його повного виконання і висновки суду в цій частині фактично обґрунтовано відсутністю усіх обов`язкових елементів необхідних для застосування даної норми - частини другої статті 652 ЦК України.

Здійснивши детальний аналіз наведеної практики та рішень судів попередніх судових інстанції у справі Верховний Суд у контексті аргументів касаційної скарги дійшов висновку, що скаржник не навів аргументів, які згідно з пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК можуть бути підставою для касаційного перегляду постанови суду апеляційної інстанції у справі в установленому процесуальним законом порядку.

Наведені ж у касаційній скарзі доводи зводяться до незгоди з висновками судів попередніх інстанцій та до вільного тлумачення скаржником Прикінцевих та перехідних положень Закону №132-IX та, відповідно, можливості їх застосування до спірних правовідносин.

Зважаючи на те, що наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, не знайшла свого підтвердження після відкриття касаційного провадження, колегія суддів на підставі пункту 5 частини першої статті 296 цього Кодексу дійшла висновку про необхідність закриття касаційного провадження за касаційною скаргою ОК ЖБТ "Парк Морський" на рішення господарського суду Одеської області від 20.07.2022 та постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 06.12.2022 у справі №916/3319/21.

Доводи, викладені у відзиві на касаційну скаргу, з урахуванням наведеного у цій ухвалі, беруться до уваги Касаційним господарським судом.

При розгляді даної справи Верховний Суд бере до уваги, що однією із основних засад справедливого судочинства вважається принцип верховенства права, невід`ємною, органічною складовою, якого є принцип правової визначеності.

Одним з аспектів принципу правової визначеності є те, щоб у разі винесення судами остаточного судового рішення воно не підлягало перегляду. Сталість і незмінність остаточного судового рішення, що набуло чинності, забезпечується через реалізацію відомого принципу res judicata. Остаточні рішення національних судів не повинні бути предметом оскарження. Можливість скасування остаточних рішень, без урахування при цьому безспірних підстав публічного інтересу, та невизначеність у часі на їх оскарження несумісні з принципом юридичної визначеності. Тому категорію res judicata слід вважати визначальною й такою, що гарантує незмінність установленого статусу учасників спору, що визнано державою та забезпечує сталість правозастосовних актів. Правова визначеність також полягає в тому, щоб остаточні рішення судів були виконані.

Верховний Суд також зазначає, що право на суд, одним з аспектів якого є право доступу до суду, не є абсолютним і може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема, щодо умов прийнятності скарг. Такі обмеження не можуть зашкоджувати самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 20.05.2010 у справі "Пелевін проти України").

У рішенні ЄСПЛ від 02.03.1987 у справі "Monnell and Morris v. the United Kingdom" (§ 56) зазначалося, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них.

Отже, право на касаційне оскарження не є безумовним, а тому встановлення законодавцем процесуальних передумов щодо доступу до касаційного суду не є обмеженням в отриманні судового захисту, оскільки це викликано виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати сталість та єдність судової практики, а не можливість проведення "розгляду заради розгляду".

Верховний Суд, здійснюючи аналіз доводів касаційної скарги у співвідношенні до обраної скаржником підстави касаційного оскарження виходить з того, що останнім не аргументовано і не доводилось у касаційній скарзі того, що суди під час розгляду справи зашкодили самій суті права доступу до суду, та не обґрунтовували наявну необхідність забезпечити сталість та єдність судової практики, а не можливість проведення "розгляду заради розгляду".

Отже, Верховний Суд виходить з того, що перегляд остаточного та обов`язкового до виконання рішення суду не може здійснюватися лише з однією метою - домогтися повторного розгляду та винесення нового рішення у справі, адже повноваження Верховного Суду мають здійснюватися виключно для виправлення судових помилок і недоліків. Відхід від "res judicate" можливий лише тоді, коли цього вимагають відповідні вагомі й непереборні обставини, наявності яких у даній справі в касаційній скарзі з огляду на підставу оскарження скаржником не зазначено й не обґрунтовано.

У справі ЄСПЛ "Sunday Times v. United Kingdom" Європейський суд вказав, що прописаний у Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) термін "передбачено законом" передбачає дотримання такого принципу права як принцип визначеності. ЄСПЛ стверджує, що термін "передбачено законом" передбачає не лише писане право, як-то норми писаних законів, а й неписане, тобто усталені у суспільстві правила та моральні засади суспільства.

До цих правил, які визначають сталість правозастосування, належить і судова практика.

Конвенція вимагає, щоб усе право, чи то писане, чи неписане, було достатньо чітким, щоб дозволити громадянинові, якщо виникне потреба, з належною повнотою передбачати певною мірою за певних обставин наслідки, що може спричинити певна дія.

Вислови "законний" та "згідно з процедурою, встановленою законом" зумовлюють не лише повне дотримання основних процесуальних норм внутрішньодержавного права, але й те, що будь-яке рішення суду відповідає меті і не є свавільним (рішення ЄСПЛ у справі "Steel and others v. The United Kingdom").

Колегія суддів касаційної інстанції з огляду на викладене зазначає, що надано вичерпну відповідь на всі істотні, вагомі питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а інші доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують вказаного висновку.

Керуючись статтями 234, 235, 296 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

УХВАЛИВ:

Закрити касаційне провадження за касаційною скаргою обслуговуючого кооперативу "Житлово-будівельне товариство "Парк Морський" на рішення господарського суду Одеської області від 20.07.2022 та постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 06.12.2022 у справі №916/3319/21.

Ухвала набирає законної сили негайно після її оголошення, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Суддя І. Бенедисюк

Суддя Т. Малашенкова

Суддя В. Селіваненко