Постанова

від 02.05.2023 по справі 343/349/22

ІВАНО-ФРАНКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 343/349/22

Провадження № 22-ц/4808/27/23

Головуючий у 1 інстанції Керніцький І. І.

Суддя-доповідач Василишин Л. В.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

02 травня 2023 року м. Івано-Франківськ

Івано-Франківський апеляційний суд в складі:

судді-доповідача Василишин Л.В.,

суддів: Фединяка В.Д., Максюти І.О.,

секретаря Працун В.В.

за участю апелянта ОСОБА_1

представника відповідача ОСОБА_2

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Долинського районного суду від 07 квітня 2022 року, ухвалене у складі судді Керніцького І.І. в м. Долина, у справі за позовом ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Українська залізниця», третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача - Всеукраїнська професійна спілка «Спілка залізничників України», про визнання незаконним і скасування наказу про відсторонення від роботи та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу,

в с т а н о в и в:

В лютому 2022 року ОСОБА_1 звернувся до суду із вказаним позовом, в обґрунтування якого зазначив, що він перебуває у трудових правовідносинах з Акціонерним товариством «Українська залізниця» (далі - АТ «Укрзалізниця»), а саме працює на посаді чергового по залізничній станції Болехів у ВСП «Івано-Франківська дирекція залізничних перевезень». 29 листопада 2021 року йому надано на підпис лист-ознайомлення, де зазначено про необхідність здійснення ним обов`язкового профілактичного щеплення проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, а також що його відмова або ухилення від щеплення може бути підставою для відсторонення від роботи. 07 грудня 2021 року відповідачем видано наказ № 664 про відсторонення від роботи з 09 грудня 2021 року без збереження заробітної плати на час відсутності щеплення. Зазначений наказ грубо порушує його конституційне право на працю, а також суперечить чинному законодавству України. Так, даний наказ суперечить Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», оскільки щеплення проти COVID-19 не включено до календаря щеплень як обов`язкове профілактичне щеплення проти цієї інфекційної хвороби. Також спірний наказ суперечить постанові Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2020 року № 1236, оскільки вакцинація передбачена лише на час дії карантину, а в оскаржуваному наказі зазначено про відсторонення до моменту здійснення щеплення проти COVID-19 або отримання медичного висновку про наявність протипоказань до вказаного щеплення. Крім того, вказаний наказ суперечить статті 46 КЗпП України, якою не передбачено такої підстави для відсторонення працівника від роботи без збереження заробітної плати, як відсутність у нього підтверджуючих документів про вакцинацію від COVID-19 або повідомлення/неповідомлення такої інформації. Таким чином наказ носить примусовий і дискримінаційний характер та не узгоджується з наказом МОЗ від 24 грудня 2020 року № 3018 «Про затвердження Дорожньої карти з впровадження вакцини від гострої респіраторної хвороби СОVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2 і проведення масової вакцинації у відповідь на пандемію СОVID-19 в Україні в 2021-2022 роках», яким передбачено, що вакцинація від коронавірусної хвороби СОVID-19 в Україні буде добровільною для усіх груп населення та професійних груп.

Посилаючись на наведене, позивач просив визнати незаконним та скасувати наказ від 07 грудня 2021 року № 664 про відсторонення його від роботи, стягнути з відповідача на його користь середній заробіток за час незаконного відсторонення від роботи до дня ухвалення судом рішення та понесені судові витрати.

14 березня 2022 року позивач подав заяву про зміну предмету позову в частині стягнення середнього заробітку за час незаконного відсторонення, в якій зазначив, що 24 лютого 2022 року відповідачем прийнято наказ № 22/К, яким його допущено до роботи, а тому він просить стягнути з відповідача середній заробіток з моменту незаконного відсторонення до моменту допуску до роботи.

Рішенням Долинського районного суду від 07 квітня 2022 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Українська залізниця», третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача - Всеукраїнська професійна спілка «Спілка залізничників України», про визнання незаконним і скасування наказу про відсторонення від роботи та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу відмовлено.

На рішення суду ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій посилається на неповне з`ясування судом обставин справи, порушення норм матеріального та процесуального права.

Зазначає, що суд надав невірне тлумачення статті 46 КЗпП України, вказавши, що підставу для відсторонення працівника у зв`язку з відмовою від вакцинації проти COVID-19 встановлено на рівні законодавства. Судом не враховано, що стаття 46 КЗпП України відсилає виключно до актів законодавства, а його відсторонено від роботи на підставі постанови Кабінету Міністрів України № 1236 від 09 грудня 2020 року, яка є підзаконним нормативно-правовим актом. Зауважує, що відсторонення працівника від роботи є втручанням у право на працю та право заробляти собі на життя працею шляхом його обмеження, а тому в силу статті 92 Конституції України таке втручання дозволено виключно законами України, а не підзаконними нормативно-правовими актами.

Судом не враховано порядок відмови від здійснення обов`язкових профілактичних щеплень, визначений у частині шостій статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», де зазначено, що якщо особа та (або) її законні представники відмовляються від обов`язкових профілактичних щеплень, лікар має право взяти у них відповідне письмове підтвердження, а в разі відмови дати таке підтвердження - засвідчити це актом у присутності свідків. Однак, спірний наказ про відсторонення не містить відомостей на підтвердження його відмови здійснити щеплення у вказаному вище порядку. Крім того, відповідно до зазначеної норми, профілактичні щеплення проводяться після медичного огляду особи в разі відсутності у неї відповідних медичних протипоказань, проте відповідач не направляв його на попередній медичний огляд.

Судом не враховано, що згідно документів, які видав відповідач, метою відсторонення його від роботи є запобігання розповсюдженню вірусної інфекції. Разом з тим, відповідачем не доведено, що він за характером своєї роботи чи станом здоров`я становить небезпеку поширення вірусної інфекції серед населення України.

Апелянт зауважує, що наказ МОЗ № 2153 від 04 жовтня 2021 року фактично не встановлює та не передбачає, що діяльність перелічених у ньому працівників може призвести до зараження працівників та (або) поширення ними інфекційних хвороб. Тому підстави для відсторонення, передбачені статтею 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», відсутні. Більше того, відповідно до частини першої зазначеної статті профілактичні щеплення проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, не включені до календаря профілактичних щеплень, а відтак посилання відповідача на необхідність наявності доказів такого щеплення є незаконними.

Також апелянт вказує, що оспорюваний ним наказ не містить строків відсторонення від роботи, а отже, відповідачем порушено його трудові права та позбавлено його засобів до існування на невизначений строк.

При видачі зазначеного наказу відповідачем порушено порядок, встановлений Статутом АТ «Укрзалізниця» в частині порядку та компетенції видачі такого наказу, оскільки відповідно до Статуту АТ «Укрзалізниця» вказаний наказ повинен прийматись за підписом Голови правління АТ «Укрзалізниця».

Також судом не перевірено належним чином повноваження представника відповідача, оскільки відповідно до Статуту АТ «Укрзалізниця» представництво інтересів товариства в Україні та за її межами, а також видача довіреностей від імені товариства належить Голові правління АТ «Укрзалізниця». Проте надана в суд довіреність підписана особами, які відповідно до Статуту АТ «Укрзалізниця» не уповноважені на видачу довіреностей.

Крім того, апелянт вважає безпідставним висновок суду щодо відмови в задоволенні його вимоги про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

З цих підстав просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове рішення, яким його позовні вимоги задоволити в повному обсязі.

Представник відповідача подав відзив на апеляційну скаргу, в якому доводи скарги заперечив.

Зазначив, що відсторонення позивача від роботи відбулося на підставі чинних законів та підзаконних нормативно-правових актів України, а тому доводи апелянта щодо незаконності такого відсторонення є необґрунтованими.

Апелянт помилково посилається на те, що наказ про відсторонення його від роботи міг бути прийнятим лише Головою правління АТ «Укрзалізниця», оскільки він працює на посаді чергового по залізничній станції Болехів, яка входить до складу виробничого структурного підрозділу «Івано-Франківська дирекція залізничних перевезень» регіональної філії «Львівська залізниця». В свою чергу, відповідно до Положення про виробничий структурний підрозділ «Івано-Франківська дирекція залізничних перевезень», Положення про залізничну станцію Болехів та Посадової інстанції чергового по залізничній станції Болехів, начальник Дирекції має право своїми наказами приймати на роботу та звільняти з роботи працівників станції. Відповідно, начальник Дирекції має право і на відсторонення працівників від роботи в порядку, встановленому статтею 46 КЗпП України. Більше того, питання повноважень підписання спірного наказу не було підставою для подання даного позову, а отже позивач фактично змінює підставу позову.

Також помилковими є посилання апелянта на порушення його конституційного права на працю, передбаченого статтею 43 Конституції України, оскільки вказана стаття передбачає захист від незаконного звільнення, а позивача відсторонено від роботи на час дії обставин (відмови чи ухилення від проведення обов`язкової вакцинації), з якими законодавець пов`язує неможливість працівника виконувати передбачену трудовим договором роботу.

Крім того, апелянт помилково вважає безпідставним висновок суду першої інстанції щодо відмови в задоволенні його вимоги про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, оскільки в пункті 10 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 грудня 1999 року № 13 «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці», на яку посилається апелянт, йдеться про виплату середнього заробітку у випадку якщо роботодавець із власної ініціативи без законних підстав відсторонив працівника від роботи із зупиненням виплати заробітної плати. Однак, в даному випадку відсторонення позивача від роботи не було ініціативою роботодавця, а було вимушеною необхідністю з метою виконання приписів чинного законодавства щодо вакцинації окремих категорій громадян.

У зв`язку з наведеним, представник відповідача просив залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.

У засіданні апеляційного суду апелянт скаргу підтримав, просив її задоволити.

Представник відповідача скаргу заперечив, просив відмовити в її задоволенні.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення учасників справи, дослідивши матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку про залишення апеляційної скарги без задоволення з таких підстав.

Статтею 263 ЦПК України визначено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону оскаржуване судове рішення відповідає.

Судом першої інстанції встановлено та вбачається з матеріалів справи, що ОСОБА_1 працює у виробничому структурному підрозділі «Івано-Франківська дирекція залізничних перевезень» регіональної філії «Львівська залізниця» акціонерного товариства «Українська залізниця» та займає посаду чергового по залізничній станції Болехів (а.с. 12).

29 листопада 2021 року позивача було ознайомлено з вимогами нормативно-правових актів щодо профілактичного щеплення проти СОVID-19, повідомлено про необхідність проходження обов`язкового профілактичного щеплення проти СОVID-19 та попереджено, що відмова чи ухилення від щеплення може бути підставою для відсторонення від роботи з 09 грудня 2021 року (а.с. 15).

Наказом № 664 від 07 грудня 2021 року ОСОБА_1 відсторонено від роботи з 09 грудня 2021 року на час відсутності щеплення проти СОVID-19, без збереження заробітної плати (а.с. 13).

Згідно наказу № 20/К від 24 лютого 2022 року позивача допущено до роботи з 24 лютого 2022 року (а.с. 33).

Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що наказом МОЗ від 04 жовтня 2021 року № 2153 із змінами та доповненнями затверджено Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням, відповідно до якого обов`язковим профілактичним щепленням проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, на період дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України цієї хвороби, підлягають, зокрема, працівники підприємств, установ та організацій, включених до Переліку об`єктів державної власності, що мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 04 березня 2015 року № 83. Відповідно до вказаної постанови Державне територіально-галузеве об`єднання «Львівська залізниця» віднесено до об`єктів державної власності, що мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави. З наведеного випливає обов`язок позивача пройти обов`язкове профілактичне щеплення проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, за відсутності протипоказань до такого щеплення, та обов`язок керівників підрозділів АТ «Укрзалізниця» (роботодавців) провести відсторонення від роботи усіх підлеглих працівників у разі їх відмови або ухилення від проведення профілактичних щеплень проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, на період дії карантину. Оскільки позивач відмовився від проходження профілактичного щеплення проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, то доводи позивача щодо неправомірності його відсторонення від роботи є безпідставними. У зв`язку з цим, відсутні правові підстави для визнання незаконним і скасування наказу відповідача про відсторонення позивача від роботи. Як наслідок, немає підстав і для стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції, враховуючи наступне.

Статтею 43 Конституції України передбачено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом.

Відповідно до частини першої статті 46 КЗпП України відсторонення працівників від роботи власником або уповноваженим ним органом допускається у разі: появи на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп`яніння; відмови або ухилення від обов`язкових медичних оглядів, навчання, інструктажу і перевірки знань з охорони праці та протипожежної охорони; в інших випадках, передбачених законодавством.

Термін «законодавство» досить широко використовується у правовій системі, в основному в значенні сукупності законів та інших нормативно-правових актів, які регламентують ту чи іншу сферу суспільних відносин. Цей термін використовує і Конституція України (статті 9, 19, 118, пункт 12 розділу XV «Перехідні положення»). У законах залежно від важливості та специфіки суспільних відносин, що регулюються, цей термін вживається в різних значеннях: в одних маються на увазі лише закони; в інших в обсяг поняття «законодавство» включаються як закони та інші акти Верховної Ради України, так і акти Президента України, Кабінету Міністрів України, а в деяких випадках - також і нормативно-правові акти центральних органів виконавчої влади.

Конституційний Суд України у справі за конституційним зверненням Київської міської ради професійних спілок щодо офіційного тлумачення частини третьої статті 21 КЗпП України (рішення від 09 липня 1998 року № 12-рп/98) офіційно розтлумачив термін «законодавство». Так, Конституційний Суд України дійшов висновку, що термін «законодавство», який вживається в частині третій статті 21 КЗпП України щодо визначення сфери застосування контракту як особливої форми трудового договору, потрібно розуміти так, що ним охоплюються закони України, чинні міжнародні договори України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, а також постанови Верховної Ради України, укази Президента України, декрети і постанови Кабінету Міністрів України, прийняті в межах їх повноважень та відповідно до Конституції України і законів України.

У рішенні № 10-р/2020 від 28 серпня 2020 року у справі № 1-14/2020 (230/20) за конституційним поданням Верховного Суду Велика Палата Конституційного Суду України зазначила, що «обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина є можливим у випадках, визначених Конституцією України. Таке обмеження може встановлюватися виключно законом - актом, ухваленим Верховною Радою України як єдиним органом законодавчої влади в Україні. Встановлення такого обмеження підзаконним актом суперечить статтям 1, 3, 6, 8, 19, 64 Конституції України» (абзац другий пункту 3.2 мотивувальної частини).

Відповідно до абзацу другого частини четвертої статті 4 ЦК України якщо постанова Кабінету Міністрів України суперечить положенням цього Кодексу або іншому закону, застосовуються відповідні положення цього Кодексу або іншого закону.

Згідно з пунктами «б», «г» статті 10 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров`я» (далі - Закон № 2801-XII) громадяни України зобов`язані у передбачених законодавством випадках проходити профілактичні медичні огляди і робити щеплення; виконувати інші обов`язки, передбачені законодавством про охорону здоров`я.

Закон України «Про захист населення від інфекційних хвороб» (далі - Закон № 1645-ІІІ) визначає правові, організаційні та фінансові засади діяльності органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, спрямованої на запобігання виникненню і поширенню інфекційних хвороб людини, локалізацію та ліквідацію їх спалахів та епідемій, встановлює права, обов`язки та відповідальність юридичних і фізичних осіб у сфері захисту населення від інфекційних хвороб.

За статтею 1 Закону № 1645-ІІІ протиепідемічні заходи - це комплекс організаційних, медико-санітарних, ветеринарних, інженерно-технічних, адміністративних та інших заходів, що здійснюються з метою запобігання поширенню інфекційних хвороб, локалізації та ліквідації їх осередків, спалахів та епідемій.

Стаття 11 цього Закону визначає, що організація та проведення медичних оглядів і обстежень, профілактичних щеплень, гігієнічного виховання та навчання громадян, інших заходів, передбачених санітарно-гігієнічними та санітарно-протиепідемічними правилами і нормами, у межах встановлених законом повноважень покладаються на органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, органи державної санітарно-епідеміологічної служби, заклади охорони здоров`я, підприємства, установи та організації незалежно від форм власності, а також на громадян.

Працівники окремих професій, виробництв та організацій, діяльність яких може призвести до зараження цих працівників та (або) поширення ними інфекційних хвороб, підлягають обов`язковим профілактичним щепленням також проти інших відповідних інфекційних хвороб. У разі відмови або ухилення від обов`язкових профілактичних щеплень у порядку, встановленому законом, ці працівники відсторонюються від виконання зазначених видів робіт (речення перше та друге частини другої статті 12 Закону № 1645-ІІІ).

Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням проти інших відповідних інфекційних хвороб, встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я (речення третє частини другої статті 12 Закону № 1645-ІІІ).

У разі загрози виникнення особливо небезпечної інфекційної хвороби або масового поширення небезпечної інфекційної хвороби на відповідних територіях та об`єктах можуть проводитися обов`язкові профілактичні щеплення проти цієї інфекційної хвороби за епідемічними показаннями (частина третя статті 12 Закону № 1645-ІІІ).

Рішення про проведення обов`язкових профілактичних щеплень за епідемічними показаннями на відповідних територіях та об`єктах приймають головний державний санітарний лікар України, головний державний санітарний лікар Автономної Республіки Крим, головні державні санітарні лікарі областей, міст Києва та Севастополя, головні державні санітарні лікарі центральних органів виконавчої влади, що реалізують державну політику у сферах оборони і військового будівництва, охорони громадського порядку, виконання кримінальних покарань, захисту державного кордону, Служби безпеки України (частина четверта статті 12 Закону № 1645-ІІІ).

Профілактичні щеплення проводяться після медичного огляду особи в разі відсутності у неї відповідних медичних протипоказань (речення перше частини шостої статті 12 Закону № 1645-ІІІ).

Згідно із Положенням про Міністерство охорони здоров`я України (далі - Положення про МОЗ), затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 25 березня 2015 року № 267 (в редакції постанови Кабінету Міністрів України від 24 січня 2020 року № 90), МОЗ є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері охорони здоров`я, а також захисту населення від інфекційних хвороб, протидії ВІЛ-інфекції/СНІДу та іншим соціально небезпечним захворюванням, попередження та профілактики неінфекційних захворювань.

Накази МОЗ, видані в межах повноважень, передбачених законом, є обов`язковими до виконання центральними органами виконавчої влади, їх територіальними органами, місцевими держадміністраціями, органами влади Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами та організаціями незалежно від форми власності та громадянами (пункт 8 вказаного Положення).

Наказом МОЗ від 04 жовтня 2021 року № 2153 затверджено Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням (далі - Перелік № 2153). У первинній редакції до цього переліку ввійшли: працівники центральних органів виконавчої влади та їх територіальних органів; місцевих державних адміністрацій та їх структурних підрозділів; закладів вищої, післядипломної, фахової передвищої, професійної (професійно-технічної), загальної середньої, у тому числі спеціальних, дошкільної, позашкільної освіти, закладів спеціалізованої освіти та наукових установ незалежно від типу та форми власності.

Наказом МОЗ від 01 листопада 2021 року № 2393 «Про затвердження змін до Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням», Перелік № 2153 було доповнено пунктами 4, 5, 6, відповідно до яких у Перелік увійшли також працівники: підприємств, установ та організацій, що належать до сфери управління центральних органів виконавчої влади; установ і закладів, що надають соціальні послуги, закладів соціального захисту для дітей, реабілітаційних закладів; підприємств, установ та організацій, включених до Переліку об`єктів державної власності, що мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 04 березня 2015 року № 83.

АТ «Укрзалізниця» належить до об`єктів державної власності, що мають стратегічне значення для економіки та безпеки держави у транспортній галузі, та включено до Переліку, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 04 березня 2015 року № 83.

Наказом МОЗ від 25 лютого 2022 року № 380, який набрав чинності 01 березня 2022 року, зупинено дію наказу МОЗ № 2153 до завершення воєнного стану в Україні, який триває в Україні з 24 лютого 2022 року відповідно до Указу Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні» з подальшими змінами.

Постановою Кабінету Міністрів України від 20 жовтня 2021 року № 1096 постанову Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2020 року № 1236 «Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» було доповнено пунктом 41-6, відповідно до якого керівникам державних органів (державної служби), керівникам підприємств, установ та організацій доручено забезпечити:

1) контроль за проведенням обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 працівниками та державними службовцями, обов`язковість профілактичних щеплень яких передбачена Переліком № 2153;

2) відсторонення від роботи (виконання робіт) працівників та державних службовців, обов`язковість профілактичних щеплень проти COVID-19 яких визначена переліком та які відмовляються або ухиляються від проведення таких обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 відповідно до статті 46 КЗпП України, частини другої статті 12 Закону № 1645-ІІІ та частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу», крім тих, які мають абсолютні протипоказання до проведення таких профілактичних щеплень проти COVID-19 та надали медичний висновок про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданий закладом охорони здоров`я;

3) взяття до відома, що:

- на час такого відсторонення оплата праці працівників та державних службовців здійснюється з урахуванням частини першої статті 94 КЗпП України, частини першої статті 1 Закону України «Про оплату праці» та частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу»;

- відсторонення працівників та державних службовців здійснюється шляхом видання наказу або розпорядження керівника державного органу (державної служби) або підприємства, установи, організації з обов`язковим доведенням його до відома особам, які відсторонюються;

- строк відсторонення встановлюється до усунення причин, що його зумовили.

Постановою Кабінету Міністрів України від 26 березня 2022 року № 372 внесено зміни до постанови Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2020 року № 1236, зокрема на період воєнного стану:

- фізичним особам і суб`єктам господарювання рекомендовано дотримуватися протиепідемічних заходів, спрямованих на запобігання поширенню COVID-19;

- фізичним особам рекомендовано забезпечити отримання повного курсу вакцинації від COVID-19 вакцинами, включеними ВООЗ до переліку дозволених для використання в надзвичайних ситуаціях;

- закладам охорони здоров`я забезпечити готовність до реагування на спалахи COVID-19 в умовах воєнного стану;

- пункт 41-6 постанови № 1236 було доповнено абзацом такого змісту: «Положення цього пункту не застосовуються на період воєнного стану».

Указане вище свідчить про те, що після набрання чинності цими нормативно-правовими актами і до завершення воєнного стану в Україні до працівників, які належать до Переліку № 2153, не може бути застосовано відсторонення від роботи у зв`язку з відсутністю щеплення від COVID-19. Відповідачем застосовано до позивача відсторонення від роботи до набрання чинності вказаними нормативно-правовими актами.

Питання відсторонення від роботи додатково регламентовано в Законі України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» (далі - Закон № 4004-XII) та в Інструкції про порядок внесення подання про відсторонення осіб від роботи або іншої діяльності, затвердженої наказом МОЗ України № 66 від 14 квітня 1995 року (далі - Інструкція № 66).

Підприємства, установи і організації зобов`язані усувати за поданням відповідних посадових осіб державної санітарно-епідеміологічної служби від роботи, навчання, відвідування дошкільних закладів осіб, які є носіями збудників інфекційних захворювань, хворих на небезпечні для оточуючих інфекційні хвороби, або осіб, які були в контакті з такими хворими, з виплатою у встановленому порядку допомоги з соціального страхування, а також осіб, які ухиляються від обов`язкового медичного огляду або щеплення проти інфекцій, перелік яких встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я (абзац шостий частини першої статті 7 Закону № 4004-XII).

Відповідно до пункту 2.3 Інструкції № 66 з урахуванням змін, внесених наказом МОЗ від 30 серпня 2011 року № 544, подання про відсторонення від роботи або іншої діяльності - це письмовий організаційно-розпорядчий документ Державної санітарно-епідеміологічної служби України, який зобов`язує роботодавців у встановлений термін усунути від роботи або іншої діяльності зазначених у поданні осіб.

Згідно з підпунктом 1.2.5 пункту 1.2 Інструкції № 66 особами, які відмовляються або ухиляються від профілактичних щеплень, визнаються громадяни та неповнолітні діти, а також окремі категорії працівників у зв`язку з особливостями виробництва або виконуваної ними роботи, які необґрунтовано відмовились від профілактичного щеплення, передбаченого Календарем профілактичних щеплень в Україні, затвердженим наказом МОЗ від 16 вересня 2011 року № 59, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 10 жовтня 2011 року за № 1159/19897.

Відповідно до пункту 2.2 Інструкції № 66 право внесення подання про відсторонення від роботи або іншої діяльності надано головному державному санітарному лікарю України, його заступникам, головним державним санітарним лікарям Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва, Севастополя та їх заступникам, головним державним санітарним лікарям водного, залізничного, повітряного транспорту, водних басейнів, залізниць, Міністерства оборони України, Міністерства внутрішніх справ України, Адміністрації Державної прикордонної служби України, Державної пенітенціарної служби України, Державного управління справами, Служби безпеки України та їх заступникам, іншим головним державним санітарним лікарям та їх заступникам, а також іншим посадовим особам Державної санітарно-епідеміологічної служби, що уповноважені на те керівниками відповідних служб.

Пунктом 2.5 Інструкції № 66 визначено, що подання про відсторонення від роботи або іншої діяльності складають у двох примірниках, один з яких направляється роботодавцю, що зобов`язаний забезпечити його виконання, а другий зберігається у посадової особи, яка внесла подання. Подання про відсторонення від роботи або іншої діяльності складається за формою згідно з додатком 1 до цієї Інструкції.

Згідно з пунктом 2.7 Інструкції № 66 термін, на який відсторонюється особа, залежить від епідеміологічних показань та встановлюється згідно з додатком № 2 до цієї Інструкції.

Положення абзацу шостого частини першої статті 7 Закону № 4004-XII та Інструкції № 66 не охоплюють порядок відсторонення від роботи у зв`язку з відмовою чи ухиленням від проведення обов`язкових профілактичних щеплень для запобігання захворюванню на COVID-19. Обов`язки роботодавців щодо забезпечення епідеміологічного благополуччя населення визначені не тільки Законом № 4004-XII. Постановою Кабінету Міністрів України від 20 жовтня 2021 року № 1096 передбачено, що відсторонення працівників в межах відповідних заходів боротьби з пандемією COVID-19 керівник підприємства, установи, організації проводить відповідно до статті 46 КЗпП України, частини другої статті 12 Закону № 1645-ІІІ і частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу».

Таким чином, відсторонення від роботи (виконання робіт) певних категорій працівників, які відмовляються або ухиляються від проведення обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19, було передбачене законом. Приписи законів України з приводу такого відсторонення є чіткими, зрозумілими та за дотримання визначеної в них процедури дозволяють працівникові розуміти наслідки його відмови або ухилення від такого щеплення за відсутності медичних протипоказань, виявленої за наслідками медичного огляду, проведеного до моменту відсторонення, а роботодавцеві дозволяють визначити порядок його дій щодо такого працівника.

До аналогічних висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду в постанові від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21 (провадження № 14-82цс22).

Отже, відмова або ухилення від обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 є підставою для відсторонення від роботи працівників, які підлягають обов`язковим профілактичним щепленням відповідно до наказу МОЗ від 04 жовтня 2021 року № 2153. Як виняток, невакцинований працівник може бути допущений до роботи, якщо надасть роботодавцю медичний висновок про наявність абсолютних протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданий закладом охорони здоров`я.

При цьому саме працівник має надати роботодавцю документи, які підтверджуватимуть проходження повного курсу вакцинації проти COVID-19 або першого етапу вакцинації (одна доза), або надати медичний висновок про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданий закладом охорони здоров`я.

Встановлено, що ОСОБА_1 , як працівник підприємства, що має стратегічне значення для економіки і безпеки держави у транспортній галузі, не надав роботодавцю документ на підтвердження наявності профілактичного щеплення проти COVID-19 або доказів про абсолютні протипоказання до вакцинації проти COVID-19, у зв`язку з чим наказом відповідача від 07 грудня 2021 року № 664 позивача відсторонено від роботи з 09 грудня 2021 року на час відсутності щеплення проти СОVID-19, без збереження заробітної плати.

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21 (провадження № 14-82цс22) зауважила, що в кожному конкретному випадку для вирішення питання про наявність підстав для обов`язкового щеплення працівника проти COVID-19 і, відповідно, для відсторонення працівника від роботи, слід виходити не тільки з Переліку № 2153, але й оцінки загрози, яку потенційно на роботі може нести невакцинований працівник. Зокрема, слід враховувати і такі обставини, як:

- кількість соціальних контактів працівника на робочому місці (прямих/непрямих);

- форму організації праці (дистанційна/надомна), у тому числі можливість встановлення такої форми роботи для працівника, який не був щепленим;

- умови праці, у яких перебуває працівник і які збільшують вірогідність зараження COVID-19, зокрема потребу відбувати у внутрішні та закордонні відрядження;

- контакт працівника з продукцією, яка буде використовуватися (споживатися) населенням.

Визначаючи об`єктивну необхідність щеплення працівника і перевіряючи законність його відсторонення від роботи для протидії зараженню COVID-19, необхідно з`ясовувати наявність наведених вище та інших факторів.

При розгляді подібних справ суди повинні враховувати, що суспільні інтереси превалюють над особистими, однак лише тоді, коли втручання у відповідні права особи має об`єктивні підстави (передбачене законом, переслідує легітимну мету, є нагально необхідним і пропорційним такій меті).

У справі, яка переглядається, судом встановлено, що ОСОБА_1 працює у виробничому структурному підрозділі «Івано-Франківська дирекція залізничних перевезень» регіональної філії «Львівська залізниця» акціонерного товариства «Українська залізниця» на посаді чергового по залізничній станції Болехів та належить до працівників, які підлягали обов`язковому профілактичному щепленню проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2.

Позивач був ознайомлений з необхідністю обов`язкового профілактичного щеплення проти COVID-19. Також ОСОБА_1 був повідомлений про необхідність надання його керівнику не пізніше 08 грудня 2021 року документа, який підтверджує наявність профілактичного щеплення проти СОVID-19 однією чи кількома дозами вакцини, або висновку лікаря щодо наявності протипоказань до проведення профілактичних щеплень проти СОVID-19 (форма № 028-1/о), виданого закладом охорони здоров`я. Водночас, позивач не надав роботодавцю вказані документи.

Враховуючи кількість соціальних контактів ОСОБА_1 на робочому місці, як з іншими працівниками залізниці, так і з пасажирами, характер виконуваних завдань та обов`язків, передбачених Посадовою інструкцією чергового по залізничній станції Болехів, неможливість переведення позивача у зв`язку із специфікою роботи на дистанційну чи надомну форму роботи, та загрозу, яку потенційно міг нести позивач як невакцинований працівник, колегія суддів вважає обґрунтованим висновок суду першої інстанції про те, що дії відповідача щодо відсторонення позивача від роботи в даному випадку відповідали вимогам чинного законодавства та є пропорційними переслідуваній легітимній меті, для досягнення якої держава передбачила можливість відсторонення працівника від роботи. Позивачем не доведено, а судом не встановлено обставин, які б давали підстави для висновку, що тимчасове відсторонення позивача від роботи становило непропорційне втручання у його приватне життя.

Також вірним є висновок суду першої інстанції про те, що оскільки підстави для визнання незаконним та скасування наказу відповідача про відсторонення ОСОБА_1 від роботи відсутні, то інші вимоги позивача також не підлягають до задоволення.

Доводи апеляційної скарги про те, що суд надав невірне тлумачення статті 46 КЗпП України, вказавши, що підставу для відсторонення працівника у зв`язку з відмовою від вакцинації проти COVID-19 встановлено на рівні законодавства, та не врахував, що його відсторонено від роботи на підставі постанови Кабінету Міністрів України № 1236 від 09 грудня 2020 року, яка є підзаконним нормативно-правовим актом, що в силу статті 92 Конституції України є недопустимим, колегія суддів відхиляє, враховуючи висновки щодо застосування норм права, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 130/3548/21 (провадження № 14-82цс22), в якій Велика Палата Верховного Суду вказала, що відсторонення від роботи (виконання робіт) певних категорій працівників, які відмовляються або ухиляються від проведення обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19, було передбачене законом. Приписи законів України з приводу такого відсторонення є чіткими, зрозумілими та за дотримання визначеної в них процедури дозволяють працівникові розуміти наслідки його відмови або ухилення від такого щеплення за відсутності медичних протипоказань, виявленої за наслідками медичного огляду, проведеного до моменту відсторонення, а роботодавцеві дозволяють визначити порядок його дій щодо такого працівника.

Колегія судів погоджується, що відсторонення позивача відбулося правомірно, підставно та у порядку, передбаченому законодавством, оскільки характер виконуваної позивачем роботи передбачає велику кількість соціальних контактів на робочому місці, а тому відсутність у позивача вакцинації проти COVID-19 підвищувала ризик захворюваності оточуючих.

У зв`язку з наведеним, не приймаються до уваги і твердження апелянта про те, що відповідачем не доведено, що він за характером своєї роботи чи станом здоров`я становить небезпеку поширення вірусної інфекції серед населення України.

Щодо доводів апелянта про те, що при видачі оспорюваного наказу відповідачем порушено порядок, встановлений Статутом АТ «Укрзалізниця» в частині порядку та компетенції видачі такого наказу, оскільки відповідно до Статуту АТ «Укрзалізниця» вказаний наказ повинен прийматись за підписом Голови правління АТ «Укрзалізниця», то такі не заслуговують на увагу, оскільки відповідно до пункту 1.1 Положення про залізничну станцію Болехів (а.с. 103-105) станція входить до складу виробничого структурного підрозділу «Івано-Франківська дирекція залізничних перевезень» регіональної філії «Львівська залізниця». Відповідно до підпункту 9 пункту 18 Положення про виробничий структурний підрозділ «Івано-Франківська дирекція залізничних перевезень» регіональної філії «Львівська залізниця» акціонерного товариства «Українська залізниця» (а.с. 107-111) начальник Дирекції призначає на посаду та звільняє з посади працівників Дирекції згідно із затвердженою номенклатурою посад та штатним розписом. Також відповідно до пункту 1.3 Посадової інструкції чергового по залізничній станції Болехів (а.с. 98-101) черговий по залізничній станції призначається на посаду та звільняється з посади наказом начальника виробничого структурного підрозділу «Івано-Франківська дирекція залізничних перевезень». Отже, Положенням про виробничий структурний підрозділ «Івано-Франківська дирекція залізничних перевезень», Положенням про залізничну станцію Болехів та Посадовою інструкцією чергового по залізничній станції Болехів встановлено, що начальник Дирекції має право своїми наказами приймати на роботу та звільняти з роботи працівників станції, відповідно, начальник Дирекції має право і на відсторонення працівника від роботи в порядку, передбаченому статтею 46 КЗпП України.

Не приймаються до уваги і твердження апелянта про те, що судом не перевірено належним чином повноваження представника відповідача, оскільки відповідно до Статуту АТ «Укрзалізниця» представництво інтересів товариства в Україні та за її межами, а також видача довіреностей від імені товариства належить Голові правління АТ «Укрзалізниця», проте надана в суд довіреність підписана особами, які відповідно до Статуту АТ «Укрзалізниця» не уповноважені на видачу довіреностей, оскільки, як вбачається із довіреності від 08 грудня 2021 року, виданої першим заступником директора виконавчого регіональної філії «Львівська залізниця» акціонерного товариства «Українська залізниця» Федаком Я.А. та заступником директора виконавчого регіональної філії з фінансово-економічних питань регіональної філії «Львівська залізниця» акціонерного товариства «Українська залізниця» Кульпою О.О. на ім`я юрисконсульта підрозділу «Юридична служба» регіональної філії «Львівська залізниця» акціонерного товариства «Українська залізниця» Моцюка В.В., посвідченої приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Дячуком О.А. та зареєстрованої в реєстрі за № 12953, така видана в порядку передоручення. При цьому, при посвідченні вказаної довіреності приватним нотаріусом встановлено особи Федака Я.А. та Кульпи О.О., які підписали довіреність, перевірено їх дієздатність та повноваження.

Інші доводи апеляційної скарги правильності висновків суду першої інстанції не спростовують, не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, і не містять підстав для скасування або зміни судового рішення.

За таких обставин колегія суддів вважає, що підстави для скасування рішення суду першої інстанції з мотивів, викладених в апеляційній скарзі, відсутні, а отже, апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.

Відповідно до частини першої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

З урахуванням наведеного, витрати по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги слід залишити за апелянтом.

Керуючись статтями 374, 375, 381- 384, 390 ЦПК України, суд

п о с т а н о в и в:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Долинського районного суду від 07 квітня 2022 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту постанови.

Повний текст постанови складено 05 травня 2023 року.

Суддя-доповідач: Василишин Л.В.

Судді: Фединяк В.Д.

Максюта І.О.