Постанова

від 02.05.2023 по справі 466/5636/16-ц

ЛЬВІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 466/5636/16-ц Головуючий у 1 інстанції: Едер П.Т.

Провадження № 22-ц/811/1721/22 Доповідач в 2-й інстанції: Ніткевич А. В.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

02 травня 2023 року Львівський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого - судді Ніткевича А.В.,

суддів:Бойко С.М.,Копняк С.М.,

секретаря Зеліско-Чемерис К.Р.

з участю представника позивача ОСОБА_1

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Львівського апеляційного суду у місті Львові цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 03 червня 2022 року в складі судді Едера П.Т. в справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , з участю третіх осіб Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Еко Дім», Товариства з обмеженою відповідальністю Виробничо-торгове підприємство «Бодекс», ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , про поділ спільного майна подружжя,-

встановив:

У червні 2016 року позивач ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_3 , з участю третіх осіб ТзОВ «Фінансова компанія «Еко Дім», ТзОВ Виробничо-торгове підприємство «Бодекс», ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , про поділ спільного майна подружжя.

Вимоги обґрунтовані тим, що 02 жовтня 2010 року він одружився з відповідачкою ОСОБА_3

26 серпня 2014 року ОСОБА_3 уклала з ТзОВ «Фінансова компанія «ЕКО-ДІМ» на своє ім`я Договір про участь у Фонді фінансування будівництва виду А «ЕКО-ДІМ» об`єкта будівництва: Багатоквартирні житлові будинки з вбудованими офісними приміщеннями та підземним паркінгом за адресою: АДРЕСА_1 .

Перед укладенням цього договору 26 серпня 2014 року позивач надав нотаріально засвідчену згоду на укладення цього Договору.

На виконання договору вони внесли передбачений цим договором грошовий внесок у розмірі 409956 гривень, цю суму коштів склали кошти, отримані сторонами у дар під час їхнього весілля, зароблені ними кошти та їхні заощадження. Весь облік внесених коштів вела відповідачка.

Оскільки договір був укладений на ім`я відповідачки, відповідно усі кошти вносились у банку на її ім`я.

Після прийняття будинку в експлуатацію ТзОВ «Фінансова компанія «ЕКО-ДІМ» надала ОСОБА_3 довідку про право довірителя на набуття у власність закріпленого за ним об`єкта інвестування за №2277 від 05.01.2016, та довідку (виписку) № 46 від 20.01.2016 з Переліку довірителів, які мають право отримати у власність закріплені об`єкти інвестування у будинку АДРЕСА_1 .

22 січня 2016 року укладено трьохсторонній договір уступки майнових прав між ТзОВ Виробничо-торгове підприємство «БОДЕКС», ОСОБА_3 та ТзОВ «Фінансова компанія «ЕКО-ДІМ», згідно з яким ОСОБА_3 отримала майнові права на нерухоме майно (об`єкт інвестування).

Актом Приймання-передачі квартири АДРЕСА_2 , укладеного між ОСОБА_3 та ТзОВ Виробничо-торгове підприємство «БОДЕКС» від 25.01.2016, ТзОВ Виробничо-торгове підприємство «БОДЕКС» передало, а ОСОБА_3 прийняла квартиру загальною площею 45,4 кв.м. за адресою: АДРЕСА_3 .

Вважає, що з цих документів вбачається, що об`єктом, який було споруджено за рахунок спільних коштів під час їхнього шлюбу, стала квартира загальною площею 45,4 кв.м. за адресою: АДРЕСА_3 , і юридичні особи-забудовники передали відповідачці усі передбачені законодавством документи, необхідні для оформлення та реєстрації права власності на цю квартиру.

Спірна квартира набута під час його шлюбу з відповідачкою, стала об`єктом їхньої спільної сумісної власності, і кожен з них має право на половину цього майна.

З урахуванням заяви про збільшення розміру позовних вимог від 28.10.2016 просив визнати квартиру загальною площею 45,4 кв.м. за адресою: АДРЕСА_3 об`єктом спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .

Визнати за ОСОБА_2 та за ОСОБА_3 право власності на квартиру загальною площею 45,4 кв.м. за адресою: АДРЕСА_3 - по 1/2 ідеальній частині за кожним із співвласників (т. 1 а.с. 128).

Оскаржуваним рішенням Шевченківського районного суду м. Львова від 03 червня 2022 року у задоволенні позову ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , з участю третіх осіб Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Еко Дім»; Товариства з обмеженою відповідальністю Виробничо-торгове підприємство «Бодекс», ОСОБА_4 ; ОСОБА_5 , про поділ спільного майна подружжя відмовлено.

Рішення суду оскаржив позивач ОСОБА_2 , вважає рішення незаконним та необґрунтованим, таким, що не відповідає вимогам закону та обставинам справи.

В апеляційній скарзі зазначає, що 02.10.2010 одружився із відповідачкою, при цьому, 23.07.2015 фактичні шлюбні відносини між ними були припинені.

Стверджує, що доводи відповідачки про відсутність у них об`єктів спільної сумісної власності не відповідають дійсності, оскільки під час шлюбу ними придбано спірну квартиру.

Звергає увагу на надану ним нотаріально засвідчену заяву про згоду дружині ОСОБА_3 на укладення та підписання договору про участь у Фонді фінансування будівництва, на підставі якої відповідачка у серпні 2104 року уклала з ТзОВ «Еко-Дім» на своє ім`я договір про участь у ФФБ.

Крім цього, на виконання цього договору, під час шлюбних відносин, вони спільно від імені відповідачки внесли передбачений договором грошовий внесок у розмірі 409956 грн., внаслідок чого забудовник 22.01.2015 видав на ім`я відповідачки довідку про право довірителя на набуття у власність закріпленого за ним об`єкта інвестування та довідку з переліку довірителів, які мають право отримати у власність закріплені об`єкти інвестування.

З пред`явлених суду документів вбачається, що об`єктом, який було споруджено за рахунок спільних з відповідачкою коштів під час шлюбу, стала квартира АДРЕСА_2 , а треті особи передали відповідачці усі передбачені законодавством документи, необхідні для реєстрації права власності на квартиру.

Метою купівлі квартири було спільне у ній проживання, усі зазначені обставини підтверджені свідками ОСОБА_6 та ОСОБА_7 , при цьому не відповідає дійсності те, що спірна квартира придбавалася для облаштування у ній медичного кабінету, оскільки відповідачкою не подано суду жодного доказу про здійснення нею приватної медичної практики.

Зазначає, що у позасудовому порядку не може оформити право власності на належну йому за законом 1/2 ідеальну частину спірної квартири, у зв`язку з тим, що відповідачка категорично заперечує визнання права на частку кквартири, ТзОВ «ФК «Еко-Дім» відмовило у наданні відповідних документів з посиланням на те, що такі містять інформацію з обмеженим доступом та можуть бути надані лише за згодою довірителя, яким є відповідачка.

Схожу за наслідками відповідь отримав із Управління Державної реєстрації Львівської міської ради № 03-537 від 19.10.2016, з якої слідує, що стороною договору із забудовником є дружина, тому позивач не може бути заявником та оформити право власності на своє ім`я.

Покликаючись на судову практику зазначає, що спірна квартира є об`єктом спільної сумісної власності подружжя та відповідно до закону може бути поділена між подружжям у рівних частках.

Просить врахувати обставини, встановлені у судових рішеннях, предметом яких були 12 договорів дарування коштів, якими відповідачка намагалася довести фінансування спорудження спірної квартири за рахунок особистих коштів, отриманих у дар, при цьому зазначає, що такі договори були визнані недійсними, а відповідні судові рішення мають преюдиційний характер.

Звертає увагу, що не проживає з відповідачкою, тому остання може зареєструвати право власності та у цей же день укласти відповідні правочини, відтак для захисту своїх прав він буде змушений додатково подавати позовні вимоги про визнання недійсними укладених договорів щодо спірної квартири.

З цього, приводу ним подавалася заява про забезпеченням позову, шляхом накладення арешту на спірну квартиру та заборону її відчуження, яка судом задоволена.

Також зазначає, що не оформлення під час шлюбу права власності на спірну квартиру не спричинює виникнення у відповідачки права особистої власності на таку, споруджену за спільні кошти, у цій частині покликається на правову позицію висловлену у постанові Верховного Суду від 24.01.2020 у справі № 910/10987/18.

Крім цього, державна реєстрація прав не є підставою набуття права власності, а лише засвідченням державою вже набутого особою права власності, що унеможливлює ототожнення факту набуття права власності з фактом його державної реєстрації, тому висновок суду першої інстанції, що право власності на спірну квартиру не є набутим, є хибним.

Просить скасувати рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 03 червня 2022 року та постановити нове рішення, яким позов задовольнити. Стягнути з відповідачки понесені ним судові витрати.

У відзиві на апеляційну скаргу відповідачка ОСОБА_3 просить оскаржуване рішення суду першої інстанції залишити без змін, а апеляційну скаргу без задоволення.

В судовому засіданні представник позивача ОСОБА_1 апеляційну скаргу підтримав, в обґрунтування надав пояснення, аналогічні доводам скарги.

В судовому засіданні 21.02.2023 відповідачка ОСОБА_3 , представник відповідачки ОСОБА_8 , треті особи ОСОБА_4 та ОСОБА_5 апеляційну скаргу заперечили, надали пояснення відповідно до їх позиції заперечення доводів скарги. В судові засідання, призначені на 14.03.2023 та 02.05.2023, вказані учасники справи будучи повідомленими належним чином про час та місце розгляду справи, не прибули, не повідомили суд про причину неявки.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення присутніх учасників справи, перевіривши матеріали справи та законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційну скаргу необхідно задовольнити виходячи із такого.

Згідно із ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

На підставі ст. 13 ЦПК України судрозглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно із статтею 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Частиною 6 цієї ж статті визначено, що в суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Звертаючись з позовними вимогами позивач ОСОБА_2 такі зводить до того, що спірна квартира була набута під час його шлюбу з відповідачкою, стала об`єктом їхньої спільної сумісної власності, і кожен з них має право на половину цього майна, зокрема, об`єктом, який було споруджено за рахунок спільних коштів під час їхнього шлюбу, стала квартира загальною площею 45,4 кв.м. за адресою: АДРЕСА_3 , і юридичні особи-забудовники передали відповідачці усі передбачені законодавством документи, необхідні для оформлення та реєстрації права власності на цю квартиру.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог суд першої інстанції виходив з того, що сам по собі факт придбання спірного майна у період шлюбу не є безумовною підставою для віднесення такого майна до об`єктів права спільної сумісної власності подружжя.

Позивач обґрунтовує свої позовні вимоги наявністю у нього права власності на 1/2 частки сукупного інвестиційного внеску у розмірі 409956 грн., який складали кошти, отримані подружжям у дарунок під час весілля, а також зароблені подружжям кошти та інші заощадження.

Разом з цим, позивачем не надано належних та допустимих доказів на підтвердження того, що сукупний інвестиційний внесок у розмірі 409 956 грн. у повному обсязі належав до спільної сімейної власності подружжя, а судом не здобуто доказів такого.

При цьому, суд погодився з твердженнями відповідачки, як такими, що відповідають фактичним обставина справи, про те, що за час фактичного проживання у шлюбі з 02.10.2010 по 23.07.2015 і до розірвання шлюбу 15.03.2016, подружжя не мало спільних заощаджень, зароблених коштів для купівлі квартири або весільних подарунків, які призначалися для купівлі квартири, про що свідчить аналіз доходів ОСОБА_2 та ОСОБА_3 за час тривання шлюбу у співвідношенні до даних державної статистики про витрати домогосподарств Львівської області у міських поселеннях за 2010-2015 роки.

Крім цього, позивачем не оспорюється передача відповідачці ОСОБА_3 майнових прав на об`єкт інвестування, а також право на набуття у майбутньому нею у власність квартири за адресою: АДРЕСА_3 .

Враховуючи викладене, суд вважав, що у даному випадку визнання чи встановлення права спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_9 на квартиру є неможливе, оскільки таке право набувається виключно згідно закону, шляхом реєстрації права власності на об`єкт житлової нерухомості (квартири) у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно у часі тривання шлюбу, при цьому реєстрація права власності на квартиру не відбулася, а шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 є розірваний.

Крім цього, вимога про визнання ОСОБА_2 та ОСОБА_3 співвласниками квартири, як об`єкта житлової нерухомості не ґрунтуються на вимогах закону, оскільки у цьому випадку презумпція поділу спільної сімейної власності не діє, так як право власності на квартиру не є набутим.

Також, суд прийшов висновку, що вимога позивача про визнання судом за відповідачкою ОСОБА_3 права власності на 1/2 ідеальної частини спірної квартири не може підлягати задоволенню, оскільки по своїй суті порушує майнові права останньої.

Окремо суд дослідив судові рішення щодо оскарження позивачем договорів дарування грошових коштів відповідачці та дійшов висновку, що ОСОБА_2 не оспорював фактів передачі коштів (майна) за вище згаданими договорами дарування.

Відмовивши у задоволенні позовних вимог, суд залишив судові витрати за позивачем.

Перевіряючи законність оскаржуваного рішення колегія суддів враховує таке.

Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Відповідно до частини першої статті 16ЦК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Частиною першою статті 15ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа лише в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

Судом встановлено такі фактичні обставини справи та відповідні їм правовідносини.

Сторони у справі є колишнім подружжям, 02 жовтня 2010 року між позивачем ОСОБА_2 та відповідачкою ОСОБА_3 був зареєстрований шлюб, актовий запис № 427 (т.1 а.с. 4).

Рішенням Шевченківського районного суду м. Львова 15 березня 2016 року, яке набрало законної сили, шлюб між сторонами розірвано (т.1 а.с. 147-148).

26.08.2014 ОСОБА_3 уклала з ТзОВ «Фінансова компанія «Еко-Дім» інвестиційний договір № 108-146-ФФБ-ПГ про її участь у фонді фінансування будівництва (т.1 а.с. 7-10).

Цього ж дня, 26.08.2014 ОСОБА_2 склав нотаріально посвідчену заяву-згоду на укладання дружиною ОСОБА_3 та підписання договору про її участь у Фонді фінансування виду А «Еко-Дім» на умовах на її розсуд (т. 1 а.с. 6).

Письмовими доказами, наявними у справі, підтверджені інвестиційні внески до ТзОВ «Фінансова компанія» «Еко-Дім» відповідачкою ОСОБА_3 , котрі здійснені нею особисто тричі (т. 1 а.с. 95-97).

Так, 27.08.2014 ОСОБА_3 переведено на банківський рахунок ТзОВ «Фінансова компанія «Еко-Дім»» 363 250 грн.

22.01.2015 ОСОБА_3 переведено на банківський рахунок ТзОВ «Фінансова компанія «Еко-Дім»» 26 706 грн.

Усього за об`єкт інвестування на банківський рахунок ТзОВ «Фінансова компанія «Еко-Дім»» ОСОБА_3 було переведено сукупно 409 956 грн.

Сплативши сукупний розмір інвестиційного внеску в повному обсязі, ОСОБА_3 22.01.2015 отримала від ТзОВ «Фінансова компанія «Еко-Дім»» на своє прізвище Свідоцтво №108/2-146-ФФБ-П про участь у Фонді фінансування виду А «Еко-Дім».

18.11.2015 Львівська міська рада «Управління «Дозвільний офіс»» зареєструвала Декларацію №5-10402 про готовність об`єкта до експлуатації, який належить до І-ІІІ категорії складності щодо будівництва багатоквартирних житлових будинків із вбудованими офісними приміщеннями та підземним паркінгом на АДРЕСА_1 , код об`єкта 1122.1.ІІІ.

05.01.2016 ОСОБА_3 отримала від ТзОВ «Фінансова компанія «Еко-Дім»» на своє прізвище Акт приймання-передачі квартири АДРЕСА_2 (ІІ черга будівництва, секції 4, 5, 6) ( т.1 а.с. 14).

Зазначені обставини визнаються сторонами, відтак в силу ст. 82 ЦПК України не доказуються.

У статті 41 Конституції України закріплено одне із основоположних прав людини і громадянина непорушність права власності, відповідно до якого кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю.

Статею 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини визначено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Статтями 316, 317, 319, 321, 328 ЦК України визначено, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майно, які ним здійснюються на власний розсуд. Право власності є непорушним та ніхто не може бути позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Відповідно до частини 1статті 328 Цивільного кодексу Україниправо власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.

Згідно із Довідкою № 2277 про право Довірителя на набуття у власність закріпленого за нею об`єкту інвестування від 05.01.2016, яка була видана ОСОБА_3 21.01.2016 (підстава: Договір № 108-146-ФФБ-ПГ про участь у фінансуванні будівництва від 26.08.2014), ТзОВ «Фінансова компанія «Еко-Дім»» передала відповідачці майнове право на набуття у власність квартири за адресою: АДРЕСА_3 (т.1 а.с. 12, 149).

Сторона відповідачки вважає, що таким чином відбулося передання їй майнового права на предмет інвестування, тобто відбувся сам факт передачі майна, предмета інвестування.

В свою чергу, згідно із інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно № 67989843 від 13.09.2016 за адресою: АДРЕСА_3 значиться арешт нерухомого майна; об`єкт нерухомого майна не набув юридичного статусу квартири, об`єкту житлової нерухомості; право власності на нерухоме майно є не набуте (т.1 а.с. 90, 150).

Так, частиною 1 ст. 60 СК України визначено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

Відповідно до ч. 2 ст. 60 СК України, кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Аналогічно визначено у частині 3 ст. 368 ЦК України, за якою майно набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.

Як роз`яснено у п. 23 постанови Пленуму Верховного Суду України № 11 від 21.12.2007 року «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя», вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільного нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає розподілу (статті 60, 69 СК України, ч. 3 ст. 368 ЦК України), відповідно до частин 2, 3 ст. 325 ЦК України можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом.

Об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, згідно із ч.1 ст. 61 СК України, може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту.

Вартість майна, що підлягає поділу, визначається за погодженням між подружжям, а при недосягненні згоди - виходячи з дійсної його вартості під час розгляду справи. До складу майна, що підлягає поділу, включається загальне майно подружжя, наявне у нього на час розгляду справи, та те, що знаходиться у третіх осіб.

З огляду на наведені положення закону діє презумпція виникнення права спільної сумісної власності подружжя на майно, якщо воно набуте ними за час шлюбу, визнання ж такого майна особистою приватною власністю дружини, чоловіка потребує доведення.

Дружина і чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпорядження майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними (ст. 63 Сімейного Кодексу України).

Розірвання шлюбу, відповідно до ст. 68 СК України, не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте під час шлюбу.

Відповідно до статей12,81 ЦПК Україникожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень, крім випадків, встановлених цим кодексом.

Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Статтею 76ЦПК України визначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими та електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Відповідно достатті 77 ЦПК Україниналежними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.

Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Відповідно достатті 79 ЦПК Українидостовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів (ст. 89 ЦПК України).

Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Таким чином, обов`язок доказування покладається на сторін. Це положення є найважливішою складовою принципу змагальності. Суд не може збирати докази за власною ініціативою. У разі недостатності доказів, наявності сумнівів щодо їх достовірності суд вправі запропонувати представитидокази тій стороні, яка несе обов`язок по доказуванню.

Заперечуючи позовні вимоги відповідачка ОСОБА_3 зазначає, що за час фактичного проживання у шлюбі і до розірвання шлюбу, подружжя не мало спільних заощаджень, зароблених коштів для купівлі квартири або весільних подарунків, які призначалися для купівлі квартири, на момент першого грошового внеску до ТзОВ «Фінансова компанія» «Еко-Дім», подружжя спільно прожило короткий час 47 місяців від дати укладення шлюбу (з 02.10.2010 і до 27.08.2014), відтак інвестування спірного об`єкта відбувалося за подаровані ОСОБА_3 кошти, відповідно до договорів дарування грошових коштів від 24.04.2014, 29.05.2014, 03.06.2014, 26.06.2014, 02.07.2014, 30.07.2014, 05.08.2014, 21.08.2014, 04.12.2014, 21.01.2015 та 27.01.2016, які були укладені між нею та її батьком ОСОБА_5 .

За змістом частини другої статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Преюдиціальні факти - це факти, встановлені рішенням чи вироком суду, що набрали законної сили.

Преюдиціальність ґрунтується на правовій властивості законної сили судового рішення і визначається його суб`єктивними і об`єктивними межами, за якими сторони та інші особи, які брали участь у справі, а також їх правонаступники не можуть знову оспорювати в іншому процесі встановлені судовим рішення у такій справі правовідносини.

Суб`єктивними межами є те, що у двох справах беруть участь одні й ті самі особи чи їх правонаступники, чи хоча б одна особа, щодо якої встановлено ці обставини. Об`єктивні межі стосуються обставин, встановлених рішенням суду.

Преюдиціальні обставини не потребують доказування, якщо одночасно виконуються такі умови: обставина встановлена судовим рішення; судове рішення набрало законної сили; у справі беруть участь ті самі особи, які брали участь у попередній справі, чи хоча б одна особа, щодо якої встановлено ці обставини.

Не потребують доказування обставини, встановлені рішенням суду, тобто ті обставини, щодо яких мав місце спір і які були предметом судового розгляду. Не має преюдиціального значення оцінка судом конкретних обставин справи, які сторонами не оспорювалися, мотиви судового рішення, правова кваліфікація спірних відносин. Преюдиціальне значення можуть мати ті факти, щодо наявності або відсутності яких виник спір, і які, зокрема зазначені у резолютивній частині рішення.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 03 липня 2018 року у справі № 917/1345/14 (провадження № 12-144гс18) зазначила, що преюдиціальне значення у справі надається обставинам, встановленим судовими рішеннями, а не правовій оцінці таких обставин, здійсненій іншим судом. Преюдиціальне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдицію утворюють виключно ті обставини, які безпосередньо досліджувались і встановлювались судом, що знайшло своє відображення у мотивувальній частині судового рішення. Преюдиціальні факти відрізняються від оцінки іншим судом обставин справи.

При цьому на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи з фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору (постанова Великої Палати Верховного Суду від 08 червня 2021 року у справі № 662/397/15-ц (провадження № 14-20цс21)).

З матеріалів справи вбачається, що певні правовідносини між сторонами вже врегульовані судовими рішеннями, які набрали законної сили.

Так, у 2017 році ОСОБА_5 звернувся до суду із позовом, у якому просив визнати дійсними правочини дарування ним коштів ОСОБА_3 та укладені на їх підставі договори дарування коштів від 24.04.2014, 29.05.2014, 03.06.2014, 26.06.2014, 02.07.2014, 30.07.2014, 05.08.2014, 21.08.2014, 04.12.2014, 21.01.2015, 27.01.2016.

Рішенням Шевченківського районного суду м. Львова від 31 липня 2017 року (справа № 466/2246/17) в задоволенні позовних вимог ОСОБА_5 до ОСОБА_2 , з участю третіх осіб: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , про визнання дійсними правочинів дарування коштів та укладених на їх підставі договорів дарування коштів - відмовлено

Постановою Львівського апеляційного суду від 16 січня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_5 - залишено без задоволення, а рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 31 липня 2017 року - залишено без змін.

Також, рішенням Шевченківського районного суду міста Львова від 31 жовтня 2017 року (спрва № 466/2244/17) відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_4 до ОСОБА_2 , з участю третьої особи ОСОБА_3 про визнання договору дійсним.

Зокрема, у вказаній справі позивачка ОСОБА_4 просила визнати дійсними правочин дарування нею коштів ОСОБА_3 від 26 серпня 2014 року.

Постановою Львівського апеляційного суду від 13 листопада 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_4 залишено без задоволення, а рішення Шевченківського районного судуміста Львовавід 31жовтня 2017року року беззмін.

Окрім того, в провадженні Шевченківського районного суду м. Львова перебувала цивільна справа № 466/8736/17 за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_5 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 провизнання недійними договорів дарування.

Рішенням Шевченківського районного суду м. Львова від 11 грудня 2018 року у задоволенні позову відмовлено.

В свою чергу, постановою Львівського апеляційного суду від 17 листопада 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено, рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 11 грудня 2018 року скасовано та ухвалено у справі нове рішення, яким позов ОСОБА_2 до ОСОБА_5 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 провизнання договорівнедійсними задоволено.

Договори дарування грошових коштів, оформленні між ОСОБА_10 та ОСОБА_5 від 24.04.2014,29.05.2014,03.06.2014,26.06.2014,02.07.2014,30.07.2014,05.08.2014,21.08.2014,04.12.2014,21.01.2015,27.01.2016та договірдарування грошовихкоштів,укладений між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 від 26.08.2014 визнано недійсними.

У межах розгляду даної справи апеляційний суд зазначив, що спірні договори не були укладені у вказані в них дати та відповідно кошти за такими договорами у вказані у них дати не передавалися.

Враховуючи наведене, колегія суддів не може розділити доводи сторони відповідачки про те, що відповідні висновки суду жодним чином не спростовують фактів передачі коштів (майна) за договорами дарування для інвестування будівництва квартири за адресою: АДРЕСА_3 , оскільки висновки суду з цього приводу є чіткими та не передбачають двозначного розуміння.

Таким чином, доводи сторони відповідачки про те, що суд не вказуючи конкретні дати, у які відповідні договори вчинялися, а також точні дати, у які кошти передавалися від дарувальників до обдаровуваної, підтвердив, що договори дарування вчинялися, а кошти по договорах передавалися, не заслуговують наувагу та є надуманим, суб`єктивним розумінням стороною спірних правовідносин.

Іншими словами, встановлені обставини спростовують доводи ОСОБА_3 про те, що вона самостійно інвестувала кошти у будівництво квартири, яку мала намір використовувати для власних потреб та є неспроможними у контексті того, що таке майно є спільним сумісним майном подружжя, оскільки відповідачка не спростувала презумпцію спільної сумісної власності подружжя та не довела суду факту фінансування відповідного будівництва власними (особистими) коштами, тому протилежні висновки суду першої інстанції є помилковими та такими, що суперечать обставинам справи та нормам закону.

З матеріалів справи вбачається, що позивач ОСОБА_2 звертався із запитом до Управління державної реєстрації Львівської міської ради щодо можливості оформлення права власності на новозбудований об`єкт нерухомості, на що отримав відповідь Упарвління від 19.10.2016 № 03-537 про те, які документи необхідні подати для фоформлення права власності та роз`яснення про те, що не може бути заявником та оформляти на своє ім`я право власності, оскільки стороною договору із забудовником є дружина (т. 1 а.с. 166-167).

Як зазначає відповідачка ОСОБА_3 , право власності нею не зареєстровано, оскільки на відповідний об`єкт накладено арешт.

Як вбачається із матеріалів справи забудовник подав Декларацію про готовність об`єкта до експлуатації, яка зареєстрована Департаментом ДАБК у Львівській області 20.11.2015, згідно з якою багатоквартирний житловий будинок з вбудованими офісними приміщеннями та підземним паркінгом на АДРЕСА_4 вважається закінчений будівництвом та готовим до експлуатації (т. 1 а.с 31-37).

24.12.2015 Шевченківською районною адімінстарцією новозбудованому багатоповерховому, багатоквартирному житловому будинку з з вбудованими офісними приміщеннями та підземним паркінгом на АДРЕСА_4 (друга черга будівництва 4,5,6 секції) загальною площею 10755 кв.м. присвоєно поштову адресу: АДРЕСА_1 .

Зазначене беззаперечно свідчить про те, що готовність будинку, у якому знаходиться спірна квартира до експлуатації, а також сплата усього розміру інвестиційного внеску відповідачкою, як відповідні обставини, відбулися до розірвання шлюбу між сторонами рішенням Шевченківського районного суду м. Львова 15 березня 2016 року.

Більше того, перебуваючи у шлюбі ОСОБА_3 отримала від ТзОВ «Фінансова компанія «Еко-Дім»» на своє прізвище Акт приймання-передачі квартири АДРЕСА_2 .

Не може залишатися поза увагою суду і те, що позивач ОСОБА_2 надавав згоду на укладання дружиною ОСОБА_3 та підписання договору про її участь у Фонді фінансування виду А «Еко-Дім», яка нотаріально посвідчена.

Враховуючи наведене, колегія суддів погоджується з доводами апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції в оскаржуваному рішенні застосував норми права без урахування висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18) та у постановах Верховного Суду від 22 січня 2020 року у справі № 711/2302/18 (провадження № 61-13953св19), від 25 травня 2020 року у справі № 347/955/16 (провадження № 61-44843св18), щодо презумпції спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу.

Так, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17-ц (провадження № 14-325цс18) зроблено висновок про те, що існує презумпція спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Водночас законодавство передбачає можливість спростування поширення правового режиму спільного сумісного майна одним із подружжя, що є процесуальним обов`язком особи, яка з ним не погоджується. Тягар доказування обставин для спростування презумпції покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Аналогічні висновки Верховний Суд зробив у постанові від 22 січня 2020 року у справі № 711/2302/18 (провадження № 61-13953св19), у якій також зазначив, що законодавством передбачено презумпцію віднесення придбаного під час шлюбу майна до спільної сумісної власності подружжя. Це означає, що ані дружина, ані чоловік не зобов`язані доводити наявність права спільної сумісної власності на майно, набуте у шлюбі, оскільки воно вважається таким, що належить подружжю. Якщо майно придбано під час шлюбу, то реєстрація прав на нього (транспортний засіб, житловий будинок чи іншу нерухомість) лише на ім`я одного із подружжя не спростовує презумпцію належності його до спільної сумісної власності подружжя. Заінтересована особа може довести, що майно придбане нею у шлюбі, але за її особисті кошти. У цьому разі презумпція права спільної сумісної власності на це майно буде спростована. Якщо ж заява, одного з подружжя про те, що річ була куплена на його особисті кошти не буде належним чином підтверджена, презумпція права спільної сумісної власності подружжя залишиться непохитною. Отже, тягар доказування у справах цієї категорії покладено на того із подружжя, хто заперечує проти визнання майна об`єктом спільної сумісної власності подружжя.

У постанові від 25 травня 2020 року у справі № 347/955/16 (провадження № 61-44843св18) Верховний Суд звернув увагу на те, що устатті 60 СК Українивстановлено презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Водночас зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Подібні висновки щодо презумпції належності майна, придбаного в період шлюбу, до спільної сумісної власності подружжя та щодо розподілу тягаря доказування на спростування цієї презумпції викладено в інших постановах, на які посилається заявник в касаційній скарзі, зокрема в постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17, у постановах Верховного Суду від 28 серпня 2019 року у справі № 646/6271/16-ц (провадження № 61-34723св18), від 06 лютого 2018 року у справі № 235/9895/15-ц (провадження № 61-2446св18), від 05 квітня 2018 року у справі № 404/1515/16-ц (провадження № 61-8518св18), від 10 червня 2020 року у справі № 454/2786/17-ц (провадження № 61-975св20).

Таким чином, судова практика з вирішення зазначених питань є усталеною.

В свою чергу, за доводами сторони відповідача, первинна реєстрація права власності на новостворене нерухоме майно у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно не відбувалася, а спірний об`єкт новоствореного майна не набув статусу квартири чи об`єкта житлової нерухомості в багатоквартирному житловому будинку.

Колегія суддів виходить з того, щодержавна реєстрація права власності та інших речових прав, крім державної реєстрації права власності на об`єкт незавершеного будівництва, проводиться на підставі укладеного в установленому законом порядку договору, предметом якого є нерухоме майно, речові права на яке підлягають державній реєстрації, чи його дубліката (пункт 1 частини першоїстатті 27 ЗУ «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»).

Відповідно до ст. 2 ЗУ «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (державна реєстрація прав) - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

За змістом наведеної норми державна реєстрація прав не є підставою набуття права власності, а є лише засвідченням державою вже набутого особою права власності, що унеможливлює ототожнення факту набуття права власності з фактом його державної реєстрації. При дослідженні судом обставин існування в особи права власності, необхідним є перш за все встановлення підстави, на якій особа набула таке право, оскільки сама по собі державна реєстрація прав не є підставою виникнення права власності, такої підстави закон не передбачає.

Подібний висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.03.2019 у справі № 911/3594/17.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає, що є достатні підстави для констатації того, що позивач ОСОБА_2 та відповідачка ОСОБА_3 є колишнім подружжям, при цьому, спірна квартира АДРЕСА_2 , набута ними за час шлюбу, є спільним сумісним майном подружжя, однак не є зареєстрована за будь ким із них, при цьому багатоквартирний житловий будинок з вбудованими офісними приміщеннями та підземним паркінгом на АДРЕСА_4 , де знаходиться спірна квартира, вважається закінчений будівництвом та готовим до експлуатації, а перешкодою для реєстрації права власності на квартиру є накладення арешту.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2021 року в справі № 344/16879/15-ц (провадження № 14-31цс20) вказано, що: "практика визнання права власності на об`єкти нерухомості, розміщені у введених в експлуатацію будинках та спорудах, з огляду на відсутність у позивачів можливості оформити право власності в позасудовому порядку як ефективного способу захисту порушених прав підтримується й Великою Палатою Верховного Суду в постановах від 27 лютого 2019 року у справі № 761/32696/13-ц (провадження № 14-606цс18), від 03 квітня 2019 року у справі № 1609/6643/12 (провадження № 14-107цс19), від 15 травня 2019 року у справі № 522/102/13-ц (провадження № 14-38цс19), від 29 травня 2019 року у справі № 1609/6645/12 (провадження № 14-220цс19), від 26 червня 2019 року у справі №761/3428/15-ц (провадження № 14-268цс19).

Устатті 68 СК Українизакріплено, що розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу.

Відповідно достатті 70 СК Україниу разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловікає рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Враховуючи наведене та те, що інвестиційний договір був укладений під час перебування позивача у шлюбі з відповідачкою ОСОБА_3 , презумпцію спільності коштів, які були сплачені за об`єкт інвестування відповідачка не спростувала, позовні вимоги знайшли своє підтвердження та підлягають задоволенню, шляхом визнання спірної кварири спільною сумісною власністю подружжя, а також визнання за кожним із подружжя по 1/2 ідеальній частині такої, що свідчить про підставність доводів апеляційної скарги та незаконність оскаржуваного рішення, яке необхідно скасувати.

Покликання суду першої інстанції на висновки викладені у постанові ВС від 18 грудня 2019 року у справі № 522/1029/18 не є релевантними, оскільки правовідносини у цій справі є іншими.

Підстави для скасування або зміни оскаржуваного рішення суду визначені приписами статті 376 ЦПК України.

Відповідно до п.4 ч. 1 статті 376 ЦПК України, підставою для скасування або зміни рішення суду першої інстанції є порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Відповідно до ст. 141 ЦК України колегія суддів вирішує питання розподілу судових витрат.

Керуючись ст.ст. 259, 367, 368, 372, п. 2 ч. 1 ст. 374, ст.ст. 376, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, суд, -

постановив:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити.

Рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 03 червня 2022 року скасувати.

Ухвалити у справі нове рішення, яким позов ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , з участю третіх осіб Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «Еко Дім», Товариства з обмеженою відповідальністю Виробничо-торгове підприємство «Бодекс», ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , про поділ спільного майна подружжя задовольнити.

Визнати квартиру АДРЕСА_2 загальною площею 45,4 кв.м. об`єктом спільної сумісної власності ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .

Визнати за ОСОБА_2 та ОСОБА_3 право власності по 1/2 ідеальній частки квартири АДРЕСА_2 загальною площею 45,4 кв.м.

Стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 судовий збір за подання позову у розмір 2049,78 грн. та за подання апеляційної скарги у розмірі 3074,67 грн., а разом 5124 (п`ять тисяч сто двадцять чотири) гривень 45 копійок.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня прийняття, може бути оскаржена у касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту постанови.

Повний текст постанови складений 05 травня 2023 року.

Головуючий: А.В. Ніткевич

Судді: С.М. Бойко

С.М.Копняк