Окрема думка

від 09.05.2023 по справі 991/3250/23

ВИЩИЙ АНТИКОРУПЦІЙНИЙ СУД

Окрема думка судді Танасевич О.В.

до рішення Вищого антикорупційного суду від 09 травня 2023 року

Відповідно до частини третьої статті 34 Кодексу адміністративного судочинства України, оскільки я частково не погоджуюсь з рішенням Вищого антикорупційного суду від 09 травня 2023 року, викладаю свою окрему думку за наслідками розгляду адміністративного позову

Міністерства юстиції України

до ОСОБА_1 ,

треті особи, які не заявляють самостійних вимог, - ОСОБА_2 , ПрАТ «ДЕЛЬТА-СЕРВІС», ПрАТ «КАШТАН», ОСОБА_3 , ТОВ «КОНКА», ТОВ «БЕБКО-АВТО», ОСОБА_4

про застосування санкції, передбаченої пунктом 11 частини першої статті 4 Закону України «Про санкції».

Я погоджуюсь із наявністю умов, встановлених частиною першою статті 51 Закону України «Про санкції» (далі за текстом, Закон про санкції), та підстав, передбачених підпунктами «е», «є», «з» пункту 1, підпункту «в» пункту 2 частини першої статті 51 цього ж Закону, для застосування до ОСОБА_1 санкції у виді стягнення в дохід держави активів, що йому належать, а також тих активів, щодо яких він може прямо або опосередковано (через інших фізичних або юридичних осіб) вчиняти дії, тотожні за своїм змістом здійсненню права розпорядження ними.

Разом з тим, вважаю, що позивач не довів наявність підстав та умов для стягнення в дохід держави активів дружини відповідача - ОСОБА_2 , які належать їм як одному з подружжя на праві спільної сумісної власності, при цьому виходжу з такого.

1. Відповідно до частини першої статті 51 Закону про санкції санкція у виді стягнення активів фізичних або юридичних осіб в дохід держави має винятковий характер та може бути застосована лише щодо тих фізичних осіб, які 1) своїми діями створили суттєву загрозу національній безпеці, суверенітету чи територіальній цілісності України або значною мірою сприяли вчиненню таких дій іншими особами, та 2) щодо яких вже застосовано санкцію у виді блокування активів.

Суду не були надані докази того, що дружина відповідача - ОСОБА_2 особисто вчиняла дії, які створили суттєву загрозу національній безпеці, суверенітету чи територіальній цілісності України, або сприяла вчиненню таких дій іншими особами, а також того, що до неї була застосована санкція у виді блокування її активів.

За таких обставин, активи, які належать ОСОБА_2 , можуть бути стягнуті у дохід держави лише у тому разі, коли щодо цих активів ОСОБА_1 міг прямо або опосередковано вчиняти дії, тотожні за своїм змістом праву розпорядження ними.

2. Право «розпоряджатися активами» у контексті Закону про санкції означає можливість діяти стосовно до цих активів на власний розсуд, використовувати їх у власних інтересах, одноособово визначати їх фактичну та юридичну долю, зокрема, шляхом знищення, відчуження або передачі у тимчасове володіння інших особам.

У контексті санкційного законодавства України існування права, тотожного до права розпорядження, може доводитись прямими та непрямими доказами. До прикладу, непрямими доказами є обставини, що свідчать про існування вирішального впливу підсанкційної особи на долю активів, які не належать такій особі, зокрема, через пов`язаних фізичних або юридичних осіб (трасти або інші правові утворення); отримання підсанкційною особою доходів від розпорядження таким активами; систематичне користування ними; формальна зміна власника активу тощо.

3. З огляду на наведене, вважаю неспроможними та такими, що не ґрунтуються на законі, доводи позивача на користь існування у ОСОБА_1 права, тотожного за своїм змістом праву розпорядження часткою його дружини в об`єктах права спільної сумісної власності подружжя, а саме те, що 1) дружина ОСОБА_1 не мала власних доходів у розмірах, достатніх для набуття таких об`єктів, 2) факт перебування майна у спільній сумісній власності подружжя, зокрема така його складова, як можливість розпоряджатись цим майном лише за взаємною згодою кожного з них, є тотожним до права ОСОБА_1 опосередковано розпоряджатись часткою ОСОБА_2 у розумінні статті 51 Закону про санкції, 3) після розірвання шлюбу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 почали відчужувати належне їм майно.

4. Як убачається з матеріалів справи, ОСОБА_2 та ОСОБА_1 перебували у шлюбі з 29 грудня 1979 року по 30 вересня 2021 року (том № 2 а.с. 152-154), а тому відповідно до частини першої статті 60 Сімейного кодексу України, частини третьої статті 368 Цивільного кодексу України майно, набуте ними за час перебування у шлюбі, належить їм на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Отже, відсутність або наявність власних доходів одного з подружжя, а саме ОСОБА_2 , не впливає на правовий статус майна, набутого у шлюбі, обсяг прав кожного з подружжя щодо цього майна та режим володіння, розпорядження або користування ним.

5. Порядок здійснення подружжям права спільної сумісної власності, визначений у статтях 63, 64, 65, 66, 67, 68, 69 Сімейного кодексу України, статтях 369, 370 372 Цивільного кодексу України, передбачає рівні права дружини і чоловіка на володіння, користування, розпорядження майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, зокрема, на укладення договорів щодо цього майна між собою, на розпорядження ним за взаємною згодою, на визначення порядку користування цим майном, на його поділ та виділення часток тощо. При цьому поділ майна подружжя або виділення часток у спільній сумісній власності є правом співвласників, а не їхнім обов`язком, тому після розірвання шлюбу право спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу, не припиняється, а умови розпорядження ним залишаються такими самими - за взаємною згодою співвласників.

6. Попри те, що частки ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у майні, набутому ними за час шлюбу, не були виділені, цю обставину не можна оцінити як таку, що породжує право ОСОБА_1 , тотожне до права опосередковано розпоряджатись всім майном подружжя, адже право спільної сумісної власності кожного з подружжя (експодружжя) існує окремо одне від одного та підлягає самостійному захисту.

На користь такого висновку свідчить також зміст статті 371 Цивільного кодексу України, за якою кредитор співвласника майна, що є у спільній сумісній власності, може пред`явити позов про виділ частки зі спільного майна в натурі для звернення стягнення лише на частку того співвласника, який є боржником у певному зобов`язанні.

7. На моє переконання, визначений законом правовий режим спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу, зокрема такі його аспекти, як спільне користування та володіння, а також розпорядження цим майном винятково за взаємною згодою співвласників, були помилково витлумачені як такі, що доводять існування права підсанкційної особи розпоряджатись (прямо чи опосередковано) часткою іншого з подружжя.

Вважаю, що під час застосування до ОСОБА_1 санкції, передбаченої пунктом 11 частини першої статті 4 Закону про санкції, у дохід держави може бути стягнута лише належна йому частка у спільній сумісній власності, тоді як частка іншого з подружжя стягненню не підлягає.

8. Виходячи зі змісту витягів з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (том № 2 а.с. 161-197), під час перебування у шлюбі та після його розірвання подружжя (експодружжя) ОСОБА_1 та ОСОБА_2 майно, набуте ними за час шлюбу, не розподіляли та не виділяли часток у ньому (принаймні, такі відомості відсутні в Державному реєстрі). Разом з тим, відповідно до частини другої статті 372 Цивільного кодексу України рівні частки співвласників у спільній сумісній власності презюмуються лише тоді, коли інше не встановлено законом або домовленістю між ними.

Позаяк у межах адміністративного судочинства визначити частку майна, яка належить ОСОБА_1 у спільній сумісній власності, не видається за можливе, то після застосування санкції у виді стягнення цієї частки у дохід держави, така частка може бути визначена судом у порядку цивільного судочинства.

Суддя О.В. Танасевич