Ухвала

від 16.05.2023 по справі 910/7965/22

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

УХВАЛА

16 травня 2023 року

м. Київ

cправа № 910/7965/22

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Булгакової І.В. (головуючий), Малашенкової Т.М., Селіваненка В.П.,

за участю секретаря судового засідання - Пасічнюк С.В.,

учасники справи:

позивач - товариство з обмеженою відповідальністю "Тродат ЮА",

представник позивача - Скрипчук М.Є, адвокат (ордер від 07.03.2023 № 1185233); Рубан І.В., адвокат (ордер від 15.05.2023 № 1299217),

відповідач - акціонерне товариство Комерційний банк "Приватбанк",

представник відповідача - (Андріїшина Н.П, адвокат (довіреність від 23.10.2021 № 8444-К-Н-О),

розглянув касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю "Тродат ЮА"

на рішення господарського суду міста Києва від 22.11.2022 (головуючий суддя Кирилюк Т.Ю.)

та постанову Північного апеляційного господарського суду від 14.02.2023 (головуючий Разіна Т.І., судді: Тарасенко К.В., Іоннікова І.А.)

у справі № 910/7965/22

за позовом товариства з обмеженою відповідальністю "Тродат ЮА" (далі - Товариство)

до акціонерного товариства Комерційний банк "Приватбанк" (далі - Банк)

про зобов`язання укласти договір.

За результатами розгляду касаційної скарги Верховний Суд

ВСТАНОВИВ:

Товариство звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом до Банку про зобов`язання укласти договір.

Позовні вимоги обґрунтовані протиправною відмовою Банка від укладення договору банківського обслуговування.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 22.11.2022, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 14.02.2023, у задоволенні позовних вимог відмовлено.

Рішення судів попередніх інстанцій мотивовані тим, що Товариством не доведено та не надано належних доказів протиправної відмови Банку від укладення договору банківського обслуговування.

Не погоджуючись з рішеннями судів попередніх інстанції, Товариство звернулось до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій, посилаючись на відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування положень абзацу третього частини першої статті 15 Закону України "Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансування тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення" (далі - Закон), пункту 49 Положення про здійснення банками фінансового моніторингу, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 19.05.22020 № 65, постанови Правління Національного банку України від 24.02.2022 № 18 "Про роботу банківської системи в період запровадження воєнного стану" у подібних правовідносинах, просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвали нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити; здійснити розподіл судових витрат.

Від Банку відзив на касаційну скаргу не надходив.

Перевіривши доводи касаційної скарги, заслухавши доповідь судді-доповідача та пояснення представників сторін, Верховний Суд дійшов висновку про закриття касаційного провадження з огляду на таке.

Підставами касаційного оскарження Товариством визначено пункт 3 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України, а саме відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування положень абзацу третього частини першої статті 15 Закону, пункту 49 Положення про здійснення банками фінансового моніторингу, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 19.05.22020 № 65 (далі - Положення), постанови Правління Національного банку України від 24.02.2022 № 18 "Про роботу банківської системи в період запровадження воєнного стану" у подібних правовідносинах.

Дослідивши доводи у сукупності і взаємозв`язку з підставою касаційного оскарження, обраною скаржником, Суд вважає безпідставними та необґрунтованими посилання Товариства на необхідність формування висновку щодо застосування положень пункту 49 Положення у подібних правовідносинах, оскільки вказаним пунктом Положення передбачено, що банк за результатами проведеного аналізу має право визначити (за потреби) і прописати у своїх внутрішніх документах банку з питань запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення (ПВК/ФТ) встановлені заборони/обмеження у своїй діяльності (щодо окремих видів діяльності та/або залучення окремих типів клієнтів на обслуговування). Таким чином пунктом 49 Положення банку надано право у певних випадках визначити і прописати у своїх внутрішніх документах банку з питань ПВК/ФТ встановлені заборони/обмеження у своїй діяльності. У той час як, у даній справі судами не було застосовано положення пункту 49 Положення до спірних правовідносин, оскільки суди, розглядаючи вимоги про зобов`язання укласти договір, надавали оцінку саме правомірності діям Банку щодо відмови від ділових відносин, що виражена у відмові у відкритті банківського рахунку, у зв`язку з прийняттям Банком рішення про встановлення Товариству неприйнятно високого рівня ділових відносин, а не діям Банку щодо визначення і прописування у своїх внутрішніх документах банку з питань ПВК/ФТ встановлені заборони/обмеження у своїй діяльності.

Також Суд вважає необґрунтованими посилання Товариства на необхідність формування висновку щодо застосування положень постанови Правління Національного банку України від 24.02.2022 № 18 "Про роботу банківської системи в період запровадження воєнного стану" у подібних правовідносинах, оскільки відповідно до частини другої статті 287 ГПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, зокрема, якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.

Приписами пункту 5 частини другої статті 290 ГПК України визначено, що у касаційній скарзі повинно бути зазначено, підставу (підстави), на якій (яких) подається касаційна скарга з визначенням передбаченої (передбачених) статтею 287 цього Кодексу підстави (підстав).

Отже, системний аналіз наведених положень ГПК України дає підстави для висновку, що при касаційному оскарженні судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої статті 287 ГПК України у касаційній скарзі обґрунтування неправильного застосування судом (судами) норм матеріального права чи порушення норм процесуального права має обов`язково наводитись у взаємозв`язку з посиланням на відповідний пункт частини 2 статті 287 ГПК України як на підставу для касаційного оскарження судового рішення.

Враховуючи, що Товариством не зазначено щодо, якого саме пункту постанови Правління Національного банку України від 24.02.2022 № 18 "Про роботу банківської системи в період запровадження воєнного стану" відсутній висновок Верховного Суду у подібних правовідносинах, та те, що Суд позбавлений повноважень самостійного визначення, щодо якого пункту, частини, статті відповідної норми права відсутній висновок Верховного Суду у подібних правовідносинах, то у Суду відсутні підстави для формування висновку щодо застосування постанови Правління Національного банку України від 24.02.2022 № 18 "Про роботу банківської системи в період запровадження воєнного стану" у подібних правовідносинах.

Що ж до посилань Товариства на відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування положень абзацу третього частини першої статті 15 Закону, то Суд зазначає, що Верховним Судом неодноразово висловлювалась позиція щодо застосування статті 15 Закону, зокрема у постановах від 20.01.2022 у справі № 910/18504/20 та від 28.02.2023 у справі № 910/1855/21, в яких позивачами були юридичні особи, відповідачем у вказаних справах був Банк, а предметом позову було визнання недійсним одностороннього правочину, вчиненого Банком щодо розірвання договору банківського обслуговування, у зв`язку з встановленням клієнту неприйнятно високого ризику.

У даній справі № 910/7965/22 позивачем є Товариство, відповідачем - Банк, предметом позову - зобов`язання укласти договір банківського обслуговування, у зв`язку з встановленням клієнту неприйнятно високого ризику.

Водночас Суд враховує, що статтею 15 Закону врегульовано питання відмови від встановлення (підтримання) ділових відносин, проведення фінансової операції, а саме частиною першою вказаної статті Закону передбачено, що суб`єкт первинного фінансового моніторингу зобов`язаний відмовитися від встановлення (підтримання) ділових відносин/відмовити клієнту у відкритті рахунка (обслуговуванні), у тому числі шляхом розірвання ділових відносин, закриття рахунка/відмовитися від проведення фінансової операції у разі:

- якщо здійснення ідентифікації та/або верифікації клієнта, а також встановлення даних, що дають змогу встановити кінцевих бенефіціарних власників, є неможливим або якщо у суб`єкта первинного фінансового моніторингу виникає сумнів стосовно того, що особа виступає від власного імені;

- встановлення клієнту неприйнятно високого ризику або ненадання клієнтом необхідних для здійснення належної перевірки клієнта документів чи відомостей;

- подання клієнтом чи його представником суб`єкту первинного фінансового моніторингу недостовірної інформації або подання інформації з метою введення в оману суб`єкта первинного фінансового моніторингу;

- виявлення у порядку, встановленому відповідним суб`єктом державного фінансового моніторингу, що банк або інша фінансова установа, з якою встановлені кореспондентські відносини, є банком-оболонкою та/або підтримує кореспондентські відносини з банком-оболонкою;

- якщо здійснення ідентифікації особи, від імені або в інтересах якої проводиться фінансова операція, та встановлення її кінцевого бенефіціарного власника або вигодоодержувача (вигодонабувача) за фінансовою операцією є неможливим.

Суб`єкт первинного фінансового моніторингу має право відмовитися від проведення підозрілої фінансової операції.

У випадках, передбачених цією частиною, суб`єкт первинного фінансового моніторингу зобов`язаний протягом одного робочого дня, але не пізніше наступного робочого дня з дня відмови, повідомити спеціально уповноваженому органу про спроби проведення фінансових операцій та про осіб, які мають або мали намір відкрити рахунок/встановити ділові відносини та/або провести фінансові операції або з якими розірвано ділові відносини (закрито рахунок) на підставі цієї статті, а також про проведення фінансових операцій щодо зарахування коштів, які надійшли на рахунок такого клієнта, та про фінансові операції, в проведенні яких було відмовлено.

З правового аналізу вказаної норми права вбачається, що суб`єкт первинного фінансового моніторингу (Банк), у разі настання відповідних обставин зобов`язаний відмовитися від встановлення (підтримання) ділових відносин/відмовити клієнту у відкритті рахунка (обслуговуванні), у тому числі шляхом розірвання ділових відносин, закриття рахунка/відмовитися від проведення фінансової операції. Тобто стаття 15 Закону розповсюджується як на правовідносини щодо розірвання договору на брокерське обслуговування, у зв`язку з встановленням клієнту неприйнятно високого ризику, так і відмови укласти договір банківського обслуговування, у зв`язку з встановленням клієнту неприйнятно високого ризику.

Відтак, Суд вважає, що правовідносини у справах № 910/18504/20, № 910/1855/21 є подібними з правовідносинами у справі № 910/7965/22, що переглядається, з огляду на правове регулювання та права й обов`язки сторін саме цих відносин з урахуванням предмету та підстав позову.

При цьому Верховний Суд при визначенні поняття ?подібність правовідносин?, ураховує правовий висновок, викладений Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19, де відзначено, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

З-поміж цих критеріїв змістовий (оцінювання спірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов`язків учасників) є основним, а два інші - додатковими.

У кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов`язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб`єктний склад спірних правовідносин (види суб`єктів, які є сторонами спору) й об`єкти спорів.

Так, у справах № 910/18504/20, № 910/1855/21 Верховний Суд зазначив, що:

?5.10. Питання відмови від встановлення (підтримання) ділових відносин, проведення фінансової операції врегульовано статтею 15 Закону України "Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення" (в редакції, чинній на момент виникнення спірних відносин), згідно з якою суб`єкт первинного фінансового моніторингу зобов`язаний відмовитися від встановлення (підтримання) ділових відносин/відмовити клієнту у відкритті рахунка (обслуговуванні), у тому числі шляхом розірвання ділових відносин, закриття рахунка/відмовитися від проведення фінансової операції у разі:

якщо здійснення ідентифікації та/або верифікації клієнта, а також встановлення даних, що дають змогу встановити кінцевих бенефіціарних власників, є неможливим або якщо у суб`єкта первинного фінансового моніторингу виникає сумнів стосовно того, що особа виступає від власного імені;

встановлення клієнту неприйнятно високого ризику або ненадання клієнтом необхідних для здійснення належної перевірки клієнта документів чи відомостей;

подання клієнтом чи його представником суб`єкту первинного фінансового моніторингу недостовірної інформації або подання інформації з метою введення в оману суб`єкта первинного фінансового моніторингу;

виявлення у порядку, встановленому відповідним суб`єктом державного фінансового моніторингу, що банк або інша фінансова установа, з якою встановлені кореспондентські відносини, є банком-оболонкою та/або підтримує кореспондентські відносини з банком-оболонкою;

якщо здійснення ідентифікації особи, від імені або в інтересах якої проводиться фінансова операція, та встановлення її кінцевого бенефіціарного власника або вигодоодержувача (вигодонабувача) за фінансовою операцією є неможливим.

Суб`єкт первинного фінансового моніторингу має право відмовитися від проведення підозрілої фінансової операції.

У випадках, передбачених цією частиною, суб`єкт первинного фінансового моніторингу зобов`язаний протягом одного робочого дня, але не пізніше наступного робочого дня з дня відмови, повідомити спеціально уповноваженому органу про спроби проведення фінансових операцій та про осіб, які мають або мали намір відкрити рахунок/встановити ділові відносини та/або провести фінансові операції або з якими розірвано ділові відносини (закрито рахунок) на підставі цієї статті, а також про проведення фінансових операцій щодо зарахування коштів, які надійшли на рахунок такого клієнта, та про фінансові операції, в проведенні яких було відмовлено.

5.11. Отже, в силу вимог законодавства про запобігання та протидію легалізації доходів банк наділений правом в односторонньому порядку відмовитися від ділових відносин з клієнтами з неприйнятно високим ризиком, в тому числі шляхом розірвання договорів.

5.12. …. Однак, право банку відмовитися від договірних відносин шляхом розірвання договору банківського рахунка з підстав встановлення клієнту неприйнятно високого ризику за результатами оцінки чи переоцінки ризику не є абсолютним, а умовним, таким, що залежить від настання певних визначених законом обставин, тобто лише за умови встановлення клієнту неприйнятно високого ризику внаслідок проведення внутрішньої перевірки.

Право банку як суб`єкта первинного фінансового моніторингу відмовитися від договірних відносин шляхом розірвання договору не є необмеженим, судам необхідно в кожному випадку, виходячи з встановлених обставин справи, досліджувати підстави та обґрунтованість встановлення клієнту такої категорії ризику".

Таким чином, Верховним Судом у постановах від 20.01.2022 у справі № 910/18504/20 та від 28.02.2023 у справі № 910/1855/21 викладено висновок щодо питання застосування положень статті 15 Закону у подібних правовідносинах, який полягає у тому, що судам необхідно в кожному випадку, виходячи з встановлених обставин справи, досліджувати підстави та обґрунтованість встановлення клієнту такої категорії ризику. Тобто результат ухваленого судового рішення залежить від доведеності/не доведеності суб`єктом первинного фінансового моніторингу правомірності встановлення клієнту відповідної категорії ризику.

Аналіз наведеного дає підстави стверджувати, що наразі існує висновок Верховного Суду щодо застосування положень статті 15 Закону у подібних правовідносинах, і здійснене судами попередніх інстанцій у даній справі правозастосування було зроблено з урахуванням такого висновку, оскільки судами встановлено правомірність дій Банку при встановлені Товариству неприйнятно високого рівня ризику ділових відносин та відмові від ділових відносин, що виразилось у відмові у відкритті банківського рахунку, а тому Суд доходить висновку про закриття касаційного провадження в частині оскарження судових рішень з підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 3 частини другої статті 287 ГПК України, з огляду на приписи пункту 4 частини першої статті 296 ГПК України, відповідно до якого суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження виявилося, що Верховний Суд у своїй постанові викладав висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, або відступив від свого висновку щодо застосування норми права, наявність якого стала підставою для відкриття касаційного провадження, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку, коли Верховний Суд вважає за необхідне відступити від такого висновку).

Також Верховний Суд зазначає, що касаційне провадження у справах залежить виключно від доводів та вимог касаційної скарги, які наведені скаржником і стали підставою для відкриття касаційного провадження.

При цьому самим скаржником у касаційній скарзі з огляду на принцип диспозитивності визначається підстава, вимоги та межі касаційного оскарження, а тому тягар доказування наявності підстав для касаційного оскарження, передбачених, зокрема, пунктом 3 частини другої статті 287 ГПК України (що визначено), покладається на скаржника.

Наведені ж у касаційній скарзі доводи фактично стосуються необхідності переоцінки доказів, тобто зводяться до заперечення обставин, встановлених судами під час розгляду справи, та перегляду вже здійсненої оцінки доказів у справі.

Саме лише прагнення скаржника здійснити нову перевірку обставин справи та переоцінку доказів у ній не є підставою для скасування оскаржуваних судових рішень попередніх інстанцій, оскільки згідно з імперативними приписами статті 300 ГПК України суд касаційної інстанції не має права вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, додатково перевіряти докази.

Статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року та практику Суду як джерело права.

Європейський суд з прав людини у рішенні в справі "Серявін та інші проти України" вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

Керуючись статтею 234, 235 та пунктом 4 частини першої статті 296 ГПК України, Верховний Суд

УХВАЛИВ:

Закрити касаційне провадження за касаційною скаргою товариства з обмеженою відповідальністю "Тродат ЮА" на рішення Господарського суду міста Києва від 22.11.2022 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 14.02.2023 у справі № 910/7965/22.

Ухвала набирає законної сили з моменту її оголошення та оскарженню не підлягає.

Суддя І. Булгакова

Суддя Т. Малашенкова

Суддя В. Селіваненко