Постанова

від 16.05.2023 по справі 924/940/22

ПІВНІЧНО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПІВНІЧНО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

33001 , м. Рівне, вул. Яворницького, 59

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16 травня 2023 року Справа №924/940/22

Північно-західний апеляційний господарський суд у складі колегії:

Головуючий суддя Мельник О.В.

суддя Петухов М.Г.

суддя Олексюк Г.Є.

при секретарі судового засідання Стафійчук К.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Лісовогринівецької сільської ради на рішення Господарського суду Хмельницької області від 23.02.2023 у справі №924/940/22 (суддя Виноградова В.В., повний текст рішення складено 06.03.2023)

за позовом Лісовогринівецької сільської ради

до Фермерського господарства "Україна"

про припинення права постійного користування земельною ділянкою та скасування державного акта на право постійного користування землею

за участю представників:

позивача - не з`явився,

відповідача - Юрош В.Ю.

ВСТАНОВИВ:

Рішенням Господарського суду Хмельницької області від 23.02.2023 у справі №924/940/22 у позові Лісовогринівецької сільської ради до фермерського господарства "Україна" про припинення права постійного користування земельною ділянкою та скасування державного акта на право постійного користування землею відмовлено.

В обґрунтування свого рішення, аналізуючи положення ст.141, 143 Земельного кодексу України та враховуючи правові висновки Верховного Суду, суд першої інстанції зазначив, що правові підстави примусового припинення прав на земельну ділянку саме у судовому порядку є виключними та розширеному тлумаченню не підлягають. Відтак, дійшов висновку, що систематична несплата земельного податку, якою позивач обґрунтовує свої позовні вимоги, не входить до переліку підстав припинення права постійного користування у судовому порядку.

Щодо посилання позивача як на підставу для припинення права постійного користування земельною ділянкою на те, що відповідач не приступив до обробітку земельної ділянки та не виніс межі земельної ділянки в натурі (на місцевості), суд вказав, що законодавством таких підстав для припинення відповідного права не передбачено.

Господарський суд також зауважив, що наявність виданого органом місцевого самоврядування державного акта свідчить про відведення на момент його видання земельної ділянки в натурі, встановлення відповідними землевпорядними органами меж цієї ділянки в натурі (на місцевості).

Відтак, враховуючи викладене, суд першої інстанції дійшов висновку про безпідставність та необґрунтованість позовних вимог про припинення права постійного користування земельною ділянкою ФГ "Україна" та відповідно і про відсутність підстав і для скасування державного акта на право постійного користування землею, що видавався громадянину України ОСОБА_1 .

Не погоджуючись з прийнятим рішенням, позивач звернувся з апеляційною скаргою, в якій просить оскаржуване рішення скасувати та прийняти нове, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі.

Апелянт, посилаючись на чинне на момент реєстрації ФГ "Україна" законодавство, вказує, що будь-яких даних про створення громадянином ОСОБА_1 фермерського господарства саме на спірній ділянці не містять матеріали даної справи, оскільки ФГ "Україна" було створено 11.03.1998 року, а спірну земельну ділянку згідно державного акта на право постійного користування було надано лише 15.04.1999 року.

Також скаржник вказує, що ФГ "Україна", після його реєстрації, за умови переходу до нього права постійного користування спірною земельною ділянкою, систематично не сплачувало земельного податку за користування спірною ділянкою, що відповідно до ст.141 ЗК України є підставою для припинення права постійного користування земельною ділянкою.

Крім того, позивач звертає увагу, що статутом фермерського господарства, а саме п.5.8, не передбачено використання господарством у своїй діяльності земель, які б належали йому, чи його засновникам, на праві постійного користування, що свідчить про відсутність переходу до фермерського господарства "Україна" права постійного користування земельною ділянкою.

Аналізуючи ст.269, 270, 287 Податкового кодексу України, апелянт звертає увагу на обов`язок землекористувача по здійсненню та сплати земельного податку, який відповідачем не виконується.

Вважає, що місцевий суд необґрунтовано відхилив доводи позивача щодо наявності підстави припинення постійного користування земельною ділянкою, а саме того факту, що відповідач не приступив до обробітку земельної ділянки протягом одного року (п. 8, 9 ч.1 ст.27 Земельного кодексу України, яка діяла до 01.01.2002 року), оскільки із наявних в матеріалах справи доказів чітко вбачається, що після отримання ОСОБА_1 державного акт на право постійного користування земельною ділянкою 15.04.1999 року, останній, як і належне йому фермерське господарство "Україна" даної земельної ділянки не обробляло та не використовувало її за цільовим призначенням.

У відповідності до ст.263 ГПК України відповідач подав відзив на апеляційну скаргу, у якому вважає, що оскаржуване рішення суду першої інстанції є законним та обґрунтованим, а тому не підлягає до скасування, з огляду на що просить у задоволенні апеляційної скарги відмовити, а рішення суду залишити без змін.

У судове засідання, призначене на 16.05.2023 року, апелянт не забезпечив явку повноважного представника, хоча належним чином повідомлявся про дату, час та місце проведення судового засідання (т.2, а.с.97-98). Натомість, подав заяву про розгляд справи за відсутності свого представника.

Враховуючи приписи ст. 202 ГПК України та відсутність клопотань про відкладення розгляду справи, приймаючи до уваги вказану заяву апелянта, а також те, що правова позиція позивача викладена в апеляційній скарзі і про її зміну апелянт будь-яких заяв або клопотань не подавав, зважаючи, що явка сторін в судове засідання судом обов`язковою не визначалась, колегія суддів дійшла висновку про можливість розгляду справи без участі представника позивача.

Відповідно до ч. 1, 4 ст. 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції у межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Розглянувши апеляційну скаргу в межах вимог та доводів наведених в них, відзив на апеляційну скаргу, вивчивши матеріали справи, наявні в ній докази, перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення місцевим господарським судом, дослідивши правильність застосування судом першої інстанції при винесенні оскаржуваного рішення норм матеріального та процесуального права, колегія суддів Північно-західного апеляційного господарського суду дійшла наступного висновку.

Як вбачається з матеріалів справи та вірно встановлено судом першої інстанції, рішенням Хмельницької районної ради народних депутатів від 06.02.1998 №3 ОСОБА_1 виділено земельну ділянку для створення селянського (фермерського) господарства за рахунок земель запасу Печеськівської сільської ради площею 50 га (пасовищ) та вирішено зареєструвати фермерське господарство і дати дозвіл на виготовлення печатки, штампу, відкрити рахунок в банку (т.1, а.с.10).

11.03.1998 Хмельницькою районною державною адміністрацією було зареєстровано статут фермерського господарства "Україна" ОСОБА_1 с.Ходаківці Хмельницького району, згідно з п.1.2 якого головою фермерського господарства є його засновник ОСОБА_1 (т.1, а.с.76-79).

Рішенням Хмельницької районної ради народних депутатів від 24.03.1999 №32, враховуючи необхідність забезпечення індивідуального сектора с. Ходаківці землями для випасання худоби, згоду голови фермерського господарства ОСОБА_1 погоджено проект зміни зовнішніх меж землекористування фермерського господарства ОСОБА_1 ; вилучено із землекористування фермерського господарства ОСОБА_1 та передано в землі запасу сільської ради 12,3 га сільськогосподарських угідь; надано фермерському господарству ОСОБА_1 в постійне користування із земель запасу сільської ради 23,67 га ріллі (т.1, а.с.11).

15.04.1999 ОСОБА_1 видано державний акт про право постійного користування землею (т.1, а.с.12), згідно з яким на підставі рішень Хмельницької районної ради народних депутатів №3 та №32 йому надано у постійне користування земельну ділянку на території Печеськівської сільської ради для ведення селянського (фермерського) господарства площею 59,17 га в межах згідно з планом, з яких сільськогосподарських угідь 45,63 га (29,32 га ріллі; 16,31 га кормових угідь), під будівлями, лісами та іншими угіддями 13,54 га.

Державний акт зареєстровано в Книзі записів державних актів на право постійного користування землею за №79 (т.1, а.с.15).

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_2 помер. Спадщину після його смерті, зокрема, на ФГ "Україна", прийняла його дочка ОСОБА_3 , що підтверджується свідоцтвом на спадщину за законом від 30.12.2015 (т.1, а.с.87) та витягом про реєстрацію в Спадковому реєстрі від 30.12.2015 (т.1, а.с.88).

Зважаючи на вказане, прийнято нову редакцію статуту фермерського господарства "Україна", затверджену власником 29.01.2016, відповідно до п.1.2, 1.3 якого засновником фермерського господарства є ОСОБА_3 , головою - Павлюк Олександр Миколайович.

Рішенням Хмельницької обласної ради від 13.08.2015 №4-33/2015 утворено Лісовогринівецьку сільську об`єднану територіальну громаду у складі суміжних територіальних громад сіл, куди, зокрема, і увійшло село Печеськи (т.1, а.с.87).

Рішенням Лісовогринівецької сільської ради від 17.12.2015 №4 вирішено вважати, що Лісовогринівецька сільська рада є правонаступником прав та обов`язків сільських рад (в тому числі і Печеськівської) територіальних громад, що об`єдналися. Нормативно-правові акти, невиконані акти індивідуальної дії сільських рад територіальних громад, що об`єдналися, їхніх виконавчих комітетів, зберігають свою чинність на відповідних територіях та для відповідних осіб до видання Лісовогринівецькою сільською радою, її виконавчим комітетом інших актів з таких питань відповідно до їхньої компетенції (т.1, а.с.53).

У відповідь на запит Лісовогринівецької сільської ради (т.1, а.с.17), Управління надання адміністративних послуг Головного управління Держгеокадастру у Хмельницькій області листом від 14.09.2022 повідомило про те, що відповідно до наявної в управління інформації, державна реєстрація у Державному земельному кадастрі земельної ділянки площею 59,17 га для ведення селянського (фермерського) господарства, розташована на території Печеськівської сільської ради Хмельницького району Хмельницької області та яка належить на праві постійного користування ОСОБА_1 згідно державного акта серії ХМ б/н від 15.04.1999 не проводилась (т.1, 13).

Крім того, на запит позивача Головне управління статистики у Хмельницькій області листом від 23.09.2022 повідомило, що ФГ "Україна" подавало до органів державної статистики фінансову звітність за 2011-2021 роки, однак управління може надати лише копії фінансового звіту ФГ "Україна" за 2021 рік у відповідності до вимог чинного законодавства (т.1, а.с.22).

Листом від 27.10.2022 Головне управління ДПС у Хмельницькій області (т.1, а.с.18) вказало, що згідно інформаційно-комунікаційної системи ДПС "Податковий блок" фермерське господарство "Україна" є платником 3 групи єдиного податку за ставкою 5%. Податкові декларації з плати за землю (земельний податок та/або орендна плата за земельні ділянки державної та комунальної форми власності) не подавались, відповідно, відсутня інформація щодо сплати податку.

У відповідності до акта обстеження земельної ділянки загальною площею 59,17 га ід 12.10.2022 року (т.1, а.с.20), складеного комісією представників Лісовогринівецької сільської ради, яка створена відповідно до розпорядження Лісовогринівецького сільського голови №98-о від 22.09.2022, зафіксовано, що земельна ділянка загальною площею 59,17 га із цільовим призначенням для ведення селянського (фермерського) господарства - землі сільськогосподарського призначення на території колишньої Печеськівської сільської ради, що надавалась в користування померлому ОСОБА_1 згідно Державного акта на право постійного користування землею серія ХМ №б/н від 15.04.1999, його спадкоємцями та створеним ним фермерським господарством "Україна" не використовується.

Враховуючи, що ФГ "Україна", починаючи з 1999 року не вносить земельний податок в строки встановлені законодавством України, не приступало до обробітку та користування земельною ділянкою, а також не винесло в натурі на місцевості межі своєї земельної ділянки, Лісовогринівецька сільська рада звернулася з даним позовом до суду.

Аналізуючи встановлені обставини справи та надаючи їм оцінку в процесі апеляційного перегляду колегія суддів враховує наступне.

За приписами ст. 15, 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Положеннями ст.152 Земельного кодекс України (далі - ЗК України) встановлено, що держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю. Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків.

Згідно з ч.1 ст.12 ЗК України до повноважень сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин на території сіл, селищ, міст належить, зокрема, розпорядження землями територіальних громад; передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб відповідно до цього Кодексу; надання земельних ділянок у користування із земель комунальної власності відповідно до цього Кодексу; вирішення інших питань у галузі земельних відносин відповідно до закону.

Предметом позову Лісовогринівецької сільської ради у даній справі є вимоги про припинення права постійного користування земельною ділянкою ФГ "Україна" та скасування державного акта на право постійного користування землею, виданого 15.04.1999 громадянину України ОСОБА_1 для створення фермерського господарства.

У відповідності до ч.1 ст.50 ЗК України (далі в редакції, чинній на момент надання земельної ділянки у постійне користування ОСОБА_1 ) громадянам України, які виявили бажання вести селянське (фермерське) господарство, передаються за їх бажанням у власність або надаються в користування, в тому числі на умовах оренди, земельні ділянки, включаючи присадибний наділ.

За змістом ст.2 Закону України "Про селянське (фермерське) господарство" (в редакції, чинній на момент надання земельної ділянки у постійне користування ОСОБА_1 ) селянське (фермерське) господарство є формою підприємництва громадян України, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією. Головою селянського (фермерського) господарства є його засновник або особа, яка є його правонаступником.

Згідно з частиною 5 цієї норми, на ім`я голови селянського (фермерського) господарства видається відповідно державний акт на право приватної власності на землю, державний акт на право постійного користування землею. З ним укладається договір на тимчасове користування землею, в тому числі на умовах оренди. Складаються також інші документи відповідно до законодавства України.

Відповідно до ч.1, 3 ст.9 "Про селянське (фермерське) господарство", після одержання державного акта на право приватної власності на землю, державного акта на право постійного користування землею або укладення договору на тимчасове користування землею, в тому числі на умовах оренди, селянське (фермерське) господарство підлягає у 30-денний термін державній реєстрації у Раді народних депутатів, що передала у власність чи надала у користування земельну ділянку. Сільська, селищна, міська Рада народних депутатів заносить до спеціальної погосподарської книги дані про склад господарства, передану у власність та надану у користування господарству земельну ділянку.

Із аналізу законодавства, чинного на момент створення ФГ "Україна", вбачається, що можливість реалізації громадянином права на створення фермерського господарства безпосередньо пов`язана з наданням (передачею) такій фізичній особі земельних ділянок для ведення фермерського господарства, що є обов`язковою умовою для державної реєстрації фермерського господарства (подібна позиція викладена у постанові Верховного Суду від 19.08.2020 у справі №904/284/19).

Відповідно до положень ст.7 ЗК України користування землею може бути постійним або тимчасовим. У постійне користування земля надається Радами народних депутатів із земель, що перебувають у державній власності, громадянам України для ведення селянського (фермерського) господарства, особистого підсобного господарства.

Право власності на землю або право користування наданою земельною ділянкою виникає після встановлення землевпорядними організаціями меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) і одержання документа, що посвідчує це право (ст. 22 ЗК України у редакції, чинній на момент надання земельної ділянки у постійне користування ОСОБА_1 ).

Згідно із ч.1 ст.23 ЗК України право власності або право постійного користування землею посвідчується державними актами, які видаються і реєструються сільськими, селищними, міськими, районними Радами народних депутатів.

Із матеріалів справи судом встановлено, що 15.04.1999 ОСОБА_1 видано державний акт про право постійного користування землею (т.1, а.с.12), згідно з яким на підставі рішень Хмельницької районної ради народних депутатів №3 та №32 йому надано у постійне користування земельну ділянку для ведення селянського (фермерського) господарства площею 59,17 га.

Як вірно враховано судом першої інстанції, з моменту створення, реєстрації селянського (фермерського) господарства до фермерського господарства переходять правомочності володіння і користування та юридичні обов`язки щодо використання земельної ділянки його засновника, якому надавалася відповідна земельна ділянка для ведення фермерського господарства. У відносинах, а також спорах з іншими суб`єктами, голова фермерського господарства, якому була передана у власність, постійне користування чи оренду земельна ділянка, виступає не як самостійна фізична особа, власник, користувач чи орендар земельної ділянки, а як представник (голова, керівник) фермерського господарства. У таких правовідносинах їх суб`єктом є не фізична особа - голова чи керівник фермерського господарства, а фермерське господарство як юридична особа (правовий висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений в постанові від 23.06.2020 у справі №922/989/18).

При цьому, варто зауважити, що у разі смерті громадянина - засновника селянського (фермерського) господарства (фермерського господарства) право постійного користування земельною ділянкою, наданою для ведення фермерського господарства його засновнику, не припиняється зі смертю цієї особи, а зберігається за фермерським господарством до якого воно перейшло після створення фермерського господарства до часу припинення діяльності фермерського господарства у встановленому порядку.

Адже правове становище селянського (фермерського) господарства, як юридичної особи та суб`єкта господарювання, в тому числі його майнова основа, повинні залишатися стабільними незалежно від припинення участі в його діяльності засновника такого господарства, як в силу об`єктивних причин (смерті, хвороби тощо), так і на підставі вільного волевиявлення при виході зі складу фермерського господарства.

Відтак, надання ОСОБА_1 земельної ділянки у постійне користування згідно державного акта від 15.04.1999 року та відповідно створення ним фермерського господарства свідчить про перехід до такого фермерського господарства права постійного користування відповідною земельною ділянкою та збереження цього права за фермерським господарством, навіть після смерті засновника та прийняття спадщини його дочкою ОСОБА_3 , про що зроблено вірний висновок судом першої інстанції.

Крім того, колегією суддів встановлено, що рішення Хмельницької районної ради народних депутатів №3 від 06.02.1998 та №32 від 24.03.1999, які є підставою для видачі державного акта про право постійного користування землею для створення фермерського господарства від 15.04.1999, в судовому порядку на час перегляду апеляційною інстанцією рішення господарського суду не скасовані, а тому презюмуються законними, чинними та такими, що породжують відповідні правові наслідки.

З огляду на викладене, безпідставними є доводи скаржника щодо не виникнення права постійного користування у ФГ "Україна" на підставі вказаних рішень Хмельницької районної ради народних депутатів.

Право постійного користування визначається як право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку (ч.1 ст.92 ЗК України у чинній редакції).

Вказана стаття не обмежує і не скасовує чинне право постійного користування земельними ділянками, набуте громадянами в установлених законодавством випадках. Раніше видані державні акти на право постійного користування землею залишаються чинними та підлягають заміні у разі добровільного звернення громадян або юридичних осіб (рішення Конституційного Суду України від 22.09.2005 №5-рп/2005 у справі №1-17/2005).

Таким чином, право постійного користування земельною ділянкою, набуте особою у встановленому законодавством порядку відповідно до законодавства, що діяло на момент набуття права постійного користування, не втрачається та не підлягає обов`язковій заміні.

Отже, право постійного землекористування є безстроковим та може бути припинене з підстав, передбачених ст.141 ЗК України, за рішенням компетентного органу виконавчої влади або місцевого самоврядування.

У свою чергу, ст.143 ЗК України визначає випадки, коли примусове припинення права на земельну ділянку здійснюється у судовому порядку, зокрема, у разі: а) використання земельної ділянки не за цільовим призначенням; б) неусунення допущених порушень законодавства (забруднення земель радіоактивними і хімічними речовинами, відходами, стічними водами, забруднення земель бактеріально-паразитичними і карантинно-шкідливими організмами, засмічення земель забороненими рослинами, пошкодження і знищення родючого шару ґрунту, об`єктів інженерної інфраструктури меліоративних систем, порушення встановленого режиму використання земель, що особливо охороняються, а також використання земель способами, які завдають шкоди здоров`ю населення) в строки, встановлені приписами органів, що здійснюють державний контроль за використанням та охороною земель; в) конфіскації земельної ділянки; г) примусового відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності; ґ) примусового звернення стягнень на земельну ділянку по зобов`язаннях власника цієї земельної ділянки; ґ-1) примусового звернення стягнень на право емфітевзису, суперфіцію за зобов`язаннями особи, яка використовує земельну ділянку на такому праві.

Із положень ст.143 ЗК України вбачається, що перелік підстав примусового припинення прав на земельну ділянку в судовому порядку є вичерпним та розширеному тлумаченню не підлягає (аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 01.12.2020 у справі №921/99/18, від 15.12.2021 у справі №924/856/20)

Позивач, обґрунтовуючи свої позовні вимоги щодо припинення права користування земельною ділянкою, посилається на систематичну несплату земельного податку або орендної плати ФГ "Україна" як підставу, передбачену п. "д" ч.1 ст.141 Земельного кодексу України.

Однак, аналізуючи зміст ст.141, 143 ЗК України, враховуючи правові висновки Верховного Суду в подібних правовідносинах, а також враховуючи виключність переліку підстав примусового припинення прав на земельну ділянку в судовому порядку, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що систематична несплата земельного податку не включена до цього переліку, а тому вказана підстава може бути застосована компетентним органом виконавчої влади або місцевого самоврядування у відповідності до ст.141 ЗК України.

Крім того, посилання скаржника на правову позицію, викладену в постанові Касаційного господарського суду в складі Верховного Суду від 30.09.2020 у справі №6/88-Б-05, відповідно до якої за наявності правових підстав для припинення права постійного користування, передбачених у ст.141 ЗК України, та за відсутності на це згоди землекористувача, припинення права постійного користування ділянкою здійснюється в судовому порядку, та відповідно на необхідність врахування її при прийнятті рішення у даній справі, також не приймаються апеляційний судом до уваги, оскільки висновки у даній справі не є релевантними, адже у вказаній справі мали місце інші фактичні обставини, відмінні від обставин у даній справі.

Щодо доводів апелянта про те, що відповідач не використовує спірну земельну ділянку за цільовим призначенням та не приступив до обробітку земельної ділянки протягом одного року після створення фермерського господарства, що відповідно також є підставою для припинення постійного користування земельною ділянкою, колегія суддів вважає за необхідне вказати наступне.

Як вбачається зі змісту ст.143 ЗК України (у чинній редакції), однією із підстав примусового припинення права на земельну ділянку у судовому порядку є використання земельної ділянки не за цільовим призначенням.

Відповідно до ст.1 Закону України "Про землеустрій" цільове призначення земельної ділянки допустимі напрями використання земельної ділянки відповідно до встановлених законом вимог щодо використання земель відповідної категорії та визначеного виду цільового призначення.

При цьому, колегія суддів зауважує, що варто розрізняти поняття "невикористання земельної ділянки за призначенням" та "використання земельної ділянки не за цільовим призначенням", оскільки вони різні за правовою природою, останнє з яких застосовується до випадків, коли на земельній ділянці із певним цільовим призначенням здійснюється діяльність, яка виходить за межі цього цільового призначення. Використання не за цільовим призначенням передбачає дію використання, а за невикористання (бездіяльність) не передбачається позбавлення права користування.

Подібних висновків дійшов Верховний Суд у постановах від 25.03.2020 у справі №715/214/17, від 12.08.2021 по справі №904/2166/20.

Враховуючи норми чинного законодавства на момент розгляду спірних правовідносин та відповідно аналізуючи зміст ст.143 ЗК України, а також приймаючи до уваги різну правову природу понять "невикористання земельної ділянки за призначенням" та "використання земельної ділянки не за цільовим призначенням", апеляційний суд констатує, що вказана норма не передбачає підставу для припинення права постійного користування як невикористання спірної земельної ділянки за цільовим призначенням, а також невикористання протягом одного року земельної ділянки, наданої для сільськогосподарського виробництва, з огляду на що відповідні доводи апеляційної скарги не заслуговують на увагу.

Оцінюючи акт комісії Лісовогринівецької сільської ради від 12.10.2022 року, наданий позивачем в підтвердження невикористання ФГ "Україна" земельної ділянки згідно державного акта від 15.04.1999, суд апеляційної інстанції вважає його неналежним та недопустимим у розумінні ст.76,77 ГПК України, оскільки він складений в односторонньому порядку та за відсутності представників відповідача. Крім того, вказаний акт абсолютно не доводить невикористання протягом одного року земельної ділянки, наданої для сільськогосподарського виробництва (в даному випадку до 15.04.2000 року), оскільки складений 12.10.2022 року, а тому може лише свідчити про наявність чи відсутність обставин, станом на момент його складення.

Зважаючи на викладене, колегія суддів дійшла висновку, що позивачем не доведено, що ФГ "Україна" порушено цільове призначення земельної ділянки, тобто вчинено дії, які б свідчили про використання земельної ділянки за іншим цільовим призначенням, ніж для ведення селянського (фермерського) господарства.

Доводи апелянта про невинесення меж земельної ділянки відповідача в натурі (на місцевості), оцінюються апеляційним судом критично, оскільки у відповідності до ст.19, 22 ЗК України (у редакції, чинній на момент надання земельної ділянки у постійне користування), надання земельних ділянок здійснювалось за проектами відведення цих ділянок державними та іншими землевпорядними організаціями. Право власності на землю або право користування наданою земельною ділянкою виникає після встановлення землевпорядними організаціями меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) і одержання документа, що посвідчує це право.

Таким чином, відповідні доводи позивача є безпідставними та необґрунтованими, та спростовуються наявністю виданого органом місцевого самоврядування державного акта про відведення на момент його видання земельної ділянки в натурі, встановлення відповідними землевпорядними органами меж цієї ділянки в натурі (на місцевості).

Щодо доводів скаржника про те, що п.5.8 статуту фермерського господарства не передбачено використання господарством у своїй діяльності земель, які б належали йому, чи його засновникам, на праві постійного користування, апеляційний суд зауважує, що статут як установчий документ фермерського господарства у відповідності до ч.4 ст.1 Закону України "Про фермерське господарство" не може суперечити законодавству України. Враховуючи, що чинним законодавством передбачено право фермерського господарства на отримання земельної ділянки у постійне користування для ведення селянського (фермерського) господарства, яким в даному випадку і скористалось ФГ "Україна", вказані доводи апелянта не заслуговують на увагу.

Крім того, колегія суддів вважає вірним висновок суду першої інстанції, що застосування порядку припинення права користування земельними ділянками, передбаченого ст.144 ЗК України у чинній редакції, до спірних правовідносин є помилковим, оскільки систематична несплата земельного податку не є порушенням земельного законодавства та не фіксується державним інспектором сільського господарства чи державним інспектором з охорони довкілля.

Враховуючи викладене, а також те, що вказані позивачем підстави для припинення права постійного користування земельною ділянкою не відносяться до підстав припинення права користування у судовому порядку згідно ст.143 ЗК України, апеляційний суд погоджується з висновком господарського суду про безпідставність та необґрунтованість позовних вимог про припинення права постійного користування земельною ділянкою площею 59,17 га, а відтак і про відсутність підстав для скасування державного акта на право постійного користування землею, що видавався громадянину України ОСОБА_1 , серії ХМ №б/н від 15.04.1999, та який було зареєстровано в Книзі записів державних актів на право користування землею за №79.

Згідно з ч.3 ст.13 ГПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається, як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків встановлених законом. За змістом ч.1 ст.14 ГПК України суд розглядає справу не інакше як, зокрема, на підставі доказів поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Отже, зазначені в апеляційній скарзі доводи не знайшли свого підтвердження під час перегляду оскаржуваного рішення судом апеляційної інстанції, апелянт не подав жодних належних та допустимих доказів на підтвердження власних доводів в розумінні ст. 73, 76-79, 86 ГПК України, які могли б бути підставою для скасування рішення суду.

Судова колегія вважає, що суд першої інстанції на підставі сукупності досліджених доказів повно з`ясував обставини справи і дав їм правильну юридичну оцінку. Порушень чи неправильного застосування норм матеріального чи процесуального права при розгляді спору судом першої інстанції, судовою колегією не встановлено, тому мотиви, з яких подана апеляційна скарга не можуть бути підставою для скасування прийнятого у справі рішення, а наведені в ній доводи ґрунтуються на помилковому тлумаченні скаржником норм матеріального та процесуального права та зводяться до переоцінки встановлених судом першої інстанції обставин справи.

Оскільки відсутні підстави для скасування рішення суду першої інстанції, судовий збір за подачу апеляційної скарги покладається на скаржника згідно ст.129 ГПК України.

Керуючись ст. 269, 270, 273, 275, 276, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, Північно-західний апеляційний господарський суд

ПОСТАНОВИВ:

Рішення Господарського суду Хмельницької області від 23.02.2023 у справі №924/940/22 залишити без змін, апеляційну скаргу Лісовогринівецької сільської ради - без задоволення.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена безпосередньо до Верховного Суду у порядку та строк, передбачений ст.286-291 Господарського процесуального кодексу України.

Повний текст постанови складений "19" травня 2023 р.

Головуючий суддя Мельник О.В.

Суддя Петухов М.Г.

Суддя Олексюк Г.Є.