Ухвала

від 25.05.2023 по справі 910/5290/22

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

УХВАЛА

25 травня 2023 року

м. Київ

cправа № 910/5290/22

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Бенедисюка І.М. (головуючий), Колос І.Б., Селіваненка В.П.,

за участю секретаря судового засідання Ковалівської О.М.,

представників учасників справи:

позивача - Качковський А.С. (адвокат)

відповідача - Нестеров Е.Г. (адвокат)

третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - не з`явився

розглянувши у відкритому судовому засіданні

касаційну скаргу акціонерного товариства «Комерційний індустріальний банк»

на постанову Північного апеляційного господарського суду від 16.03.2023

за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Фес Укр»

до акціонерного товариства «Комерційний індустріальний банк»

про стягнення 3 213 141,80 грн.,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - приватне підприємство «Оптивинторг».

ВСТАНОВИВ:

Товариство з обмеженою відповідальністю «Фес Укр» (далі - ТОВ «Фес Укр», позивач) звернулось до господарського суду міста Києва з позовом до акціонерного товариства «Комерційний індустріальний банк» (далі - АТ «Комерційний індустріальний банк», відповідач) про стягнення з АТ «Комерційний індустріальний банк» на користь ТОВ «Фес Укр» грошову суму у розмірі 3 213 141,80 грн за банківською гарантією від 17.08.2020 № G8046/20, грошову суму у розмірі 71 400 грн витрат на професійну правничу допомогу та грошову суму у розмірі 49 268,13 грн судового збору.

Також позивач просив зобов`язати відповідача, протягом 5 (п`яти) банківських днів з дати набрання законної сили рішенням господарського суду міста Києва перерахувати грошові суми у розмірі 3 213 141,80 грн, 71 400 грн та 49 268,13 грн на зазначений в позовній заяві банківський рахунок ТОВ «Фес Укр».

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що АТ «Комерційний індустріальний банк» (Гарант) відмовив ТОВ «Фес Укр» (Бенефіціару, Продавцю) у виплаті коштів за Гарантією від 17.08.2020 №G8046/20, якою забезпечено виконання платіжних зобов`язань Приватного підприємства «Оптивинторг» (далі - ПП «Оптивинторг», Принципал, Покупець) за договором купівлі-продажу від 16.07.2020 №56МК, з огляду на що, позивач просив суд стягнути з відповідача на користь позивача грошові кошти у розмірі 3 213 141,80 грн.

Рішенням господарського суду міста Києва від 01.11.2022 (суддя Картавцева Ю.В.) у позові відмовлено повністю.

Відмовляючи у задоволенні позову, місцевий господарський суд виходив з того, що позивачем не було доведено факт здійснення поставки за договором, оскільки, останнім не було надано первинних документів на підтвердження самої поставки. У зв`язку з чим, на думку суду першої інстанції, відсутні підстави стверджувати про порушення третьою особою зобов`язань з оплати поставленого товару, а тому гарантійний випадок за гарантією не настав.

Постановою Центрального апеляційного господарського суду від 16.03.2023 (колегія суддів: Тищенко О.В., Шаптала Є.Ю., Станік С.Р.) рішення господарського суду міста Києва від 01.11.2022 скасовано. Прийнято нове рішення суду, яким позов задоволено частково.

Стягнуто з АТ «Комерційний індустріальний банк» на користь ТОВ «Фес Укр» грошову суму у розмірі 3 213 141 (три мільйона двісті тринадцять тисяч сто сорок одну) грн 80 коп. за банківською гарантією від 17.08.2020 G8046/20. В іншій частині позовних вимог відмовлено.

Стягнуто з АТ «Комерційний індустріальний банк» на користь ТОВ «Фес Укр» 48 197, 13 (сорок вісім тисяч сто дев`яносто сім) грн судового збору за розгляд справи у суді першої інстанції, 71 400, 00 (сімдесят одну тисячу чотириста) грн витрат на професійну правничу допомогу під час розгляду справи у суді першої інстанції та 72 295, 69 (сімдесят дві тисячі двісті дев`яносто п`ять) грн судового збору за розгляд справи у суді апеляційної інстанції.

Апеляційний господарський суд не погодився з висновками суду першої інстанції, зазначаючи в постанові про те, що факт поставки позивачем товару за договором на користь третьої особи не заперечувався, та визнавався сторонами у справі, що є підставами для звільнення від доказування згідно зі статтею 75 ГПК України. Проте, всупереч нормам процесуального права суд першої інстанції не звернув на це увагу та помилково дійшов висновку про недоведеність факту поставки товару за договором. До того ж, місцевим господарським судом не було зазначено в будь-якій формі і сумніви в достовірності обставин здійснення поставки товару за договором, що визнавались сторонами у справі як то передбачено приписами частини першої статті 75 ГПК України.

Скасовуючи рішення першої інстанції і задовольняючи позовні вимоги частково, судом апеляційної інстанції встановлено, що факт порушення принципалом своїх обов`язків за договором, зокрема підтверджується актами звірки взаємних розрахунків за періоди: 01.01.2022-31.03.2022 та 01.01.2022-10.05.2022 та не заперечується принципалом. Оскільки принципал порушив свої зобов`язання за договором, у гаранта виник обов`язок сплатити позивачу (бенефіціару) грошову суму відповідно до умов Гарантії.

АТ «Комерційний індустріальний банк» звернулося до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій просило: скасувати постанову Північного апеляційного господарського суду від 16.03.2023, а рішення господарського суду міста Києва від 01.11.2022 залишити без змін.

Ухвалою Верховного Суду від 24.04.2023, зокрема, відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою АТ «Комерційний індустріальний банк» та призначено її до розгляду на 25.05.2023.

У відзиві позивач доводи касаційної скарги не визнає і погоджуються із висновками суду апеляційної інстанції, а також просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а судове рішення - без змін. Крім того, позивач просить стягнути з відповідача витрати на професійну правничу допомогу у сумі 38 000 (тридцять вісім тисяч)грн.

Касаційна скарга АТ «Комерційний індустріальний банк» подана на підставі пункту 1 частини першої статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), з урахуванням вимог пункту 5 частини другої статті 290 ГПК України та пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України.

Відповідно до частини другої статті 287 ГПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 310 цього Кодексу.

Таким чином, у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України у касаційній скарзі зазначається постанова Верховного Суду, в якій викладено висновок про застосування норми права у подібних правовідносинах, що не був врахований апеляційним судом у оскаржуваному судовому рішенні.

Разом з тим, дослідивши доводи касаційної скарги, відзив на касаційну скаргу і матеріали справи, Верховний Суд дійшов висновку про наявність підстав для закриття касаційного провадження у справі з огляду на таке.

Згідно з пунктом 5 частини першої статті 296 ГПК України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

Отже, відповідно до положень цих норм касаційний перегляд з указаних мотивів може відбутися за наявності таких складових: (1) суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Верховного Суду; (2) спірні питання виникли у подібних правовідносинах.

Верховний Суд звертає увагу на те, що касаційне провадження у справах залежить виключно від доводів та вимог касаційної скарги, які наведені скаржником і стали підставою для відкриття касаційного провадження.

При цьому самим скаржником у касаційній скарзі з огляду на принцип диспозитивності визначаються підстава, вимоги та межі касаційного оскарження, а тому тягар доказування наявності підстав для касаційного оскарження, передбачених, зокрема, пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України (що визначено самим скаржником), покладається на скаржника.

Суд, забезпечуючи реалізацію основних засад господарського судочинства, закріплених у частині третій статті 2 ГПК України, зокрема, ураховуючи принцип рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальності сторін, та дотримуючись принципу верховенства права, на підставі встановлених фактичних обставин здійснює перевірку застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження.

Відповідно до імперативних приписів статті 300 ГПК України суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

Колегія суддів враховує, що процесуальний кодекс та інші законодавчі акти не містять визначення поняття «подібні правовідносини», а також будь-яких критеріїв визначення подібності правовідносин з метою врахування відповідного висновку, тому для розуміння відповідних термінів звертається до правових висновків, викладених у судових рішеннях Великої Палати Верховного Суду та об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду.

Вирішуючи питання визначення подібності правовідносин, Верховний Суд звертається до правового висновку, викладеного Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 12.10.2021 у справі №233/2021/19.

Так, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12.10.2021 у справі №233/2021/19 задля юридичної визначеності у застосуванні приписів процесуального закону, які зобов`язують визначати подібність правовідносин, конкретизувала висновки Верховного Суду щодо тлумачення поняття «подібні правовідносини», що полягає у тому, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

При цьому, Велика Палата Верховного Суду зазначила, що термін «подібні правовідносини» може означати як ті, що мають лише певні спільні риси з іншими, так і ті, що є тотожними з ними, тобто такими самими, як інші. Таку спільність або тотожність рис слід визначати відповідно до елементів правовідносин. Із загальної теорії права відомо, що цими елементами є їх суб`єкти, об`єкти та юридичний зміст, яким є взаємні права й обов`язки цих суб`єктів. Отже, для цілей застосування приписів процесуального закону, в яких вжитий термін «подібні правовідносини», зокрема пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України та пункту 5 частини першої статті 296 ГПК України таку подібність слід оцінювати за змістовим, суб`єктним та об`єктним критеріями.

З-поміж цих критеріїв змістовий (оцінювання спірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов`язків учасників) є основним, а два інші - додатковими.

У кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов`язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб`єктний склад спірних правовідносин (види суб`єктів, які є сторонами спору) й об`єкти спорів.

Отже, для касаційного перегляду з підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, наявності самих лише висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у певній справі не достатньо, обов`язковою умовою для касаційного перегляду судового рішення є подібність правовідносин у справі, в якій Верховний Суд зробив висновки щодо застосування норми права, з правовідносинами у справі, яка переглядається.

Зокрема відповідач, обґрунтовуючи підставу касаційного оскарження, передбачену пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, зазначає про те, що судом апеляційної інстанції неправильно застосовані норми процесуального права, а саме застосування норм права без врахування висновків щодо застосування норм права (щодо застосування положень статей 80, 269 ГПК України), викладених у постановах Верховного Суду від 25.04.2018 у справі №911/3250/16, від 06.02.2019 у справі №916/3130/17, від 26.02.2019 у справі №913/632/17, від 06.03.2019 у справі №916/4692/15, від 11.09.2019 у справі №922/393/18, від 18.06.2020 у справі 909/965/16, від 28.07.2020 у справі №9047/2104/19, від 16.12.2020 у справі №908/1908/19, від 13.07.2022 у справі №925/577/21 та у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.01.2023 у справі №9901/278/21.

Що ж до доводів касаційної скарги про неврахування судом апеляційної інстанції висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у наведеній скаржником постанові, колегія суддів зазначає таке.

Посилання скаржника на висновки, викладені в постановах Верховного Суду у справах: від 25.04.2018 у справі №911/3250/16, від 06.02.2019 у справі №916/3130/17, від 26.02.2019 у справі №913/632/17, від 06.03.2019 у справі №916/4692/15, від 11.09.2019 у справі №922/393/18, від 18.06.2020 у справі 909/965/16, від 28.07.2020 у справі №9047/2104/19, від 16.12.2020 у справі №908/1908/19, від 13.07.2022 у справі №925/577/21 та у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.01.2023 у справі №9901/278/21, колегія суддів відхиляє, оскільки у справі, що розглядається та у наведених справах суттєво відрізняється предмет спору, не співпадають суб`єктний склад, об`єкт та предмет правового регулювання, умови застосування правових норм, а також фактично-доказова база, тому правовідносини у цих справах не є подібними.

Так, скаржник у цій частині касаційної скарги посилається на неврахування судом апеляційної інстанції висновків Верховного Суду, викладених у наведених справах, стосовно подання до суду апеляційної інстанції доказів, які не були подані до суду першої інстанції. Разом з тим, обставини щодо подання відповідних доказів, зокрема процесуальні дії сторін щодо їх подання, а також дії суду щодо прийняття та надання оцінки таким доказам, їх характер та вплив на результат вирішення спору суттєво відрізняються від обставин, що склалися у справі № 910/5290/22.

При цьому, на висновки у вказаних справах скаржник посилається, виокремивши їх із контексту судових рішень, не врахувавши викладених у рішеннях правових позицій стосовно спірних правовідносин та предмету спору, в контексті досліджуваних судами у вказаних справах доказів та встановлених на їх підставі фактичних обставин, процесуальних дій, вчинених сторонами у спорі щодо подання відповідних доказів, а також результатів оцінки судами відповідних доказів на предмет їх впливу на результат розгляду справи.

Окрім того, скаржник у наведеній частині не вказує про подібність правовідносин у зазначених справах та у справі, яка розглядається. Його доводи зводяться до незгоди з висновками суду апеляційної інстанції.

Скаржник також у касаційній скарзі посилається на висновки Верховного Суду, викладені:

(1) у постанові від 25.04.2018 у справі № 911/3250/16, правовідносини в якій стосуються вимог про усунення перешкод у користуванні нерухомим майном шляхом вселення в приміщення, які є об`єктом оренди за договором оренди нежитлового приміщення; позовні вимоги обґрунтовані невиконанням відповідачем свого обов`язку щодо допущення позивача до орендованих приміщень за договором оренди нежитлового приміщення;

(2) у постанові від 06.02.2019 у справі № 916/3130/17, правовідносини в якій стосуються вимог про стягнення збитків в певній сумі, які складаються з вартості втраченого майна та витрат на оплату послуг з проведення незалежної оцінки ринкової вартості втраченого від нестачі майна;

(3) у постанові від 26.02.2019 у справі №913/632/17, правовідносини в якій пов`язані з визнанням недійсними рішення та договору іпотеки;

(4) у постанові від 06.03.2019 у справі №916/4692/15, правовідносини в якій стосуються вимог про стягнення заборгованості за договором про відкриття кредитної лінії від 15.07.2011 №14-В/11/44/ЮО та на підставі договору поруки від 26.04.2013 у розмірі 42 352 220,60 дол. США та 45 773 758, 97 грн пені;

(5) у постанові від 11.09.2019 у справі №922/393/18, правовідносини в якій пов`язані зі стягненням безпідставно збережених коштів;

(6) у постанові від 18.06.2020 у справі №909/965/16, правовідносини в якій стосуються стягнення коштів; позивач свої вимоги обґрунтовує укладенням між сторонами договору купівлі-продажу природного газу, на виконання умов якого позивач передав у власність відповідача по актах приймання - передачі природний газ на загальну суму 42 893 545,86 грн., та неналежним виконанням відповідачем п.6.1 Договору, в редакції Додаткової угоди від 22.12.14 № 9, яким обумовлено порядок здійснення розрахунків між сторонами, внаслідок чого неоплаченим в повному обсязі залишився спожитий природний газ вартістю 9 671 588, 93грн., та п. 7.2 Договору, положення пункту 2 статті 625 Цивільного кодексу України, на підставі яких, за порушення строків оплати поставленого природного газу, відповідачу нараховано 1 616 988,19 грн. - пені, 121 983,61грн. - 3% річних, 409 633, 90 грн. - інфляційних втрат;

(7) у постанові від 28.07.2020 у справі №904/2104/19, правовідносини в якій пов`язані з банкрутствам публічного акціонерного товариства;

(8) у постанові від 16.12.2020 у справі № 908/1908/19, правовідносини в якій пов`язані зі скасуванням запису про право власності, витребуванням земельної ділянки із чужого незаконного володіння, зобов`язанням внести зміни до автоматизованої системи державного земельного кадастру;

(9) у постанові від 13.07.2022 у справі №925/577/21, правовідносини в якій пов`язані зі стягненням штрафних санкцій відповідно до пункту 12.1 договору за неналежним виконанням відповідачем своїх зобов`язань за договором;

(10) у справі від 12.01.2023 №9901/278/21 Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду як суд першої інстанції, розглянувши в порядку письмового провадження справу за позовом до Президента України Зеленського Володимира Олександровича про визнання частково протиправним і скасування указу; -

аналіз яких, у порівнянні з висновками, зробленими судом апеляційної інстанції у справі, у якій подано касаційну скаргу, не свідчить про їх невідповідність висновкам, викладеним у наведених постановах Верховного Суду, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, оскільки зазначені висновки не є різними за своїм змістом, а зроблені судами з урахуванням інших фактичних обставин, встановлених судами попередніх інстанцій у кожній справі, які формують зміст правовідносин і зумовили прийняття відповідного рішення та з огляду на процесуальну поведінку учасників справи, що не дає підстави вважати правовідносини у цих справах подібними.

Крім того, проаналізувавши зміст постанов Верховного Суду, які зазначає скаржник у своїй касаційній скарзі, а саме: у справах №910/20306/17, №910/16898/19, №910/1389/18, №910/17942/19, а також зміст оскаржуваного судового рішення (з урахуванням встановлених обставин справи та мотивів, з яких виходили суди при ухваленні рішень) за критеріями подібності, ураховуючи висновки Великої Палати Верховного Суду, які викладені у постанові від 12.10.2021 у справі №233/2021/19, колегія суддів дійшла висновку, що хоча і судові рішення у справах ухваленні за схожого правового регулювання, схожого предмета спору і змісту позовних вимог, але вказані справи істотно відмінні від справи, що переглядається за підставами позову і фактично-доказовою базою, встановленими судами обставинами справи і зібраними та дослідженими в них доказами, у залежності від яких (обставин і доказів) й прийнято судове рішення (зокрема, судом апеляційної інстанції в цій справі встановлено, що факт поставки позивачем товару за договором на користь третьої особи не заперечувався, та визнавався сторонами у справі, що є підставами для звільнення від доказування згідно зі статтею 75 ГПК України та факт порушення принципалом своїх обов`язків за договором), що, у свою чергу, свідчить про неподібність правовідносин у зазначених справах та в даній справі, що переглядається.

Колегія суддів звертає увагу на тому, що цитування у касаційній скарзі норм законодавства, наведення постанов Верховного Суду з цитуванням окремих витягів з їх тексту без будь-якого аргументування і обґрунтування висновків Верховного Суду саме подібності правовідносин із загальним посиланням, що судом попередньої інстанції рішення ухвалено з порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням матеріального права, не є доведеним і переконливим обґрунтуванням підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України.

Не можна посилатися на неврахування висновку Верховного Суду, як на підставу для касаційного оскарження, якщо відмінність у судових рішеннях зумовлена не неправильним (різним) застосуванням норми, а неоднаковими фактичними обставинами справ, які мають юридичне значення. Такі ж висновки були викладені і в постанові Верховного Суду від 14.12.2021 у справі №916/112/20.

Так, у справі, що розглядається, суд апеляційної інстанції, дослідивши наявні в матеріалах справи докази, зазначив, що з матеріалів справи вбачається, що на підтвердження позовних вимог позивачем до позовної заяви надано суду, зокрема: Договір купівлі-продажу від 16.07.2020 № 56МК і додаток № 1 до нього; Гарантію від 17.08.2020 № G8046/20, видана банком зі Зміною від 29.11.2021 № 1 та Зміною від 15.12.2021 №2; Лист третьої особи, що адресований позивачу від 21.03.2022 про неможливість виконання зобов`язань у зв`язку з форс-мажорними обставинами; Акт звірки взаємних розрахунків станом на 31.03.2022 за період: 01.01.2022 - 31.03.2022 між позивачем та третьою особою за договором; Акт звірки взаємних розрахунків станом на 10.05.2022 за період: 01.01.2022 - 10.05.2022 між позивачем та третьою особою за договором; Акт звірки взаємних розрахунків станом на 15.06.2022 за період: 01.01.2022 - 15.06.2022 між позивачем та третьою особою за договором; Лист банку від 25.04.2022 № 05.3.2.-1214 про відповідь на вимогу з додатками; Лист третьої особи від 21.03.2022, що адресований позивачу та банку про повідомлення можливої прострочки оплати за поставлений товар; Лист третьої особи від 22.04.2022, що адресований банку про неможливість вчасно оплатити поставлений позивачем товар.

Із зазначених документів та листування між сторонами у цій справі підтверджується та визнається факт здійснення позивачем поставки товару за договором на користь третьої особи, що не заперечувався, ані банком, ані третьою особою як на стадії досудового врегулювання спору, так і під час розгляду справи у суді першої інстанції.

Згідно з частиною першою статті 75 ГПК України, обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованих підстав вважати їх недостовірними або визнаними у зв`язку з примусом. Обставини, які визнаються учасниками справи, можуть бути зазначені в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їх представників. Факт здійснення позивачем поставки визнавався як банком, так і третьою особою. Зазначене підтверджується, поданим банком, відзивом на позовну заяву, а також пояснення третьої особи щодо позову, які містяться у матеріалах справи.

Колегія суддів апеляційної інстанції зазначила про те, що листом від 22.04.2022 третя особа надала банку відповідь, згідно з якою третя особа не лише не заперечує факту поставки товару за договором, а й підтверджує існування заборгованості та зазначає про неможливість здійснення оплати у зв`язку зі збройною агресією російської федерації, окупацією територій місцезнаходження складських приміщень та неможливості реалізації товару.

Апеляційний господарський суд звернув увагу на те, що на виконання пункту 7.2 договору, принципал мав надіслати лист із попередженням про неможливість виконання обов`язків за договором не пізніше 01.03.2022. Лист від 21.03.2022, який було отримано позивачем, у якому принципалом не було зазначено про знаходження складів на тимчасово окупованих територіях, а тільки містилося посилання на лист ТПП України про визнання агресію російської федерації форс-мажорною обставиною непереборної сили, є порушенням як вимог пункту 7.2 укладеного принципалом договору, так і законодавства про ТПП України, яке передбачає засвідчення форс-мажорних обставин (обставин непереборної сили) по кожному окремому договору, контракту, угоді сертифікатом про форс-мажорні обставини (обставини непереборної сили).

Згідно з пунктом 3.3 договору, продукція поставляється на умовах DDP склад покупця: м. Запоріжжя, вул. Гребельна, 5. Доставка продукції до складу покупця здійснюється за рахунок та силами продавця. Як встановлено судом апеляційної інстанції, за вказаною у пункті 3.3 договору адресою у м. Запоріжжя здійснювалася поставка продукції продавцем. Продавець виконав всі свої зобов`язання за договором належним чином.

Судом апеляційної інстанції зазначено, що як на момент виникнення зобов`язання третьої особи розрахуватися по договору, так і на час розгляду справи у суді апеляційної інстанції, м. Запоріжжя не відноситься до тимчасово окупованих територій України. Перевезення продукції до інших складів у інших містах та населених пунктах не передбачене договором, не відноситься до зони відповідальності позивача та здійснювалося принципалом на власний розсуд з огляду на власну господарську необхідність. Товар був поставлений позивачем принципалу до початку бойових дій та оголошення воєнного стану. За більшу частину продукції, поставленої ще у грудні 2021 року, принципал мав достатньо часу для реалізації та її оплати (протягом 35 календарних днів з дати її отримання, пункт 2.9 договору).

Враховуючи доводи позивача, а також те, що суд апеляційної інстанції, як зазначалося вище, вже дійшов висновку, що факт поставки позивачем товару за договором на користь третьої особи не заперечувався, та визнавався сторонами у справі, що є підставами для звільнення від доказування згідно зі статтею 75 ГПК України, колегія суддів апеляційної інстанції прийняла додані позивачем видаткові накладні, як додаткові докази у даній справі.

В касаційній скарзі скаржник не зазначає про неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права, що стосується форс-мажору протягом дії воєнного стану та його впливу на виникнення гарантійного випадку. Втім, заперечення проти позову обґрунтовані саме посиланням на дію форс-мажорних обставин у зв`язку з воєнним станом.

Наведені у касаційній скарзі доводи фактично зводяться до незгоди з висновками суду апеляційної інстанції стосовно оцінки доказів і встановлених на їх підставі обставин, та спрямовані на доведення необхідності переоцінки цих доказів та встановленні інших обставин, у тому контексті, який, на думку скаржника свідчить про порушення норм права.

У справі, яка переглядається, судами попередніх інстанцій надано оцінку всім доказам наданим сторонами, до переоцінки яких, в силу приписів статті 300 ГПК України, суд касаційної інстанції вдаватись не може. Встановлення обставин справи, дослідження доказів та надання правової оцінки цим доказам є повноваженнями судів першої й апеляційної інстанцій.

Отже, касаційна інстанція встановила, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постановах Верховного Суду та на які посилається скаржник у касаційній скарзі, стосуються правовідносин, які не є подібними з правовідносинами у справі № 910/5290/22.

Зважаючи на те, що наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, не знайшла свого підтвердження після відкриття касаційного провадження, колегія суддів на підставі пункту 5 частини першої статті 296 цього Кодексу дійшла висновку про необхідність закриття касаційного провадження за касаційною скаргою відповідача на постанову Північного апеляційного господарського суду від 16.03.2023 у справі № 910/5290/22.

В Україні визнається і діє принцип верховенства права, одним з елементів якого є принцип правової визначеності.

Ключовим елементом принципу правової визначеності є однозначність та передбачуваність правозастосування, а, отже, системність і послідовність у діяльності відповідних органів, насамперед судів. Суб`єкти (учасники спору) завжди повинні мати можливість орієнтувати свою поведінку таким чином, щоб вона відповідала вимогам норми на момент вчинення дії.

У справі Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) «Sunday Times v. United Kingdom» Європейський суд вказав, що прописаний у Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) термін «передбачено законом» передбачає дотримання такого принципу права як принцип визначеності. ЄСПЛ стверджує, що термін «передбачено законом» передбачає не лише писане право, як-то норми писаних законів, а й неписане, тобто усталені у суспільстві правила та моральні засади суспільства.

До цих правил, які визначають сталість правозастосування, належить і судова практика.

Конвенція вимагає, щоб усе право, чи то писане, чи неписане, було достатньо чітким, щоб дозволити громадянинові, якщо виникне потреба, з належною повнотою передбачати певною мірою за певних обставин наслідки, що може спричинити певна дія.

Вислови «законний» та «згідно з процедурою, встановленою законом» зумовлюють не лише повне дотримання основних процесуальних норм внутрішньодержавного права, але й те, що будь-яке рішення суду відповідає меті і не є свавільним (рішення ЄСПЛ у справі «Steel and others v. The United Kingdom»).

Отже, правові норми та судова практика підлягають застосуванню таким чином, яким вони є найбільш очевидними та передбачуваними для учасників цивільного обороту в Україні.

При цьому право на доступ до суду не є абсолютним та може підлягати обмеженням, зокрема щодо умов прийнятності скарг, оскільки право на доступ до суду за своєю природою потребує регулювання державою. Отже, кожна держава встановлює правила судової процедури, зокрема й процесуальні заборони та обмеження, зміст яких - не допустити безладного перебігу судового процесу (рішення ЄСПЛ від 20.05.2010 у справі «Пелевін проти України»).

Конвенція покликана гарантувати не теоретичні або примарні права, а права, які є практичними і ефективними. Це особливо стосується права на доступ до суду, зважаючи на помітне місце, відведене у демократичному суспільстві праву на справедливий суд (рішення ЄСПЛ від 09.10.1979 у справах «Ейрі проти Ірландії», п.24, Series A N32, та «Гарсія Манібардо проти Іспанії», заява N 38695/97, п.43, ECHR 2000-II).

У рішенні ЄСПЛ у справі «Гарсія Манібардо проти Іспанії» від 15.02.2000 зазначалося, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них (рішення від 02.03.1987 у справі «Monnel and Morris v. the United Kingdom», серія A, N 115, с. 22, п.56, а також рішення від 29.10.1996 у справі «Helmers v. Sweden», серія A, N 212-A, с.15, п.31).

Отже, право на касаційне оскарження не є безумовним, а тому встановлення законодавцем порядку доступу до касаційного суду не є обмеженням в отриманні судового захисту, оскільки це викликано виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати сталість та єдність судової практики, а не можливість проведення «розгляду заради розгляду». При цьому процесуальні обмеження, зазвичай, вводяться для забезпечення ефективності судочинства, а право на доступ до правосуддя, як відомо, не є абсолютним правом, і певні обмеження встановлюються законом з урахуванням потреб держави, суспільства чи окремих осіб (наведену правову позицію викладено в ухвалі об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27.11.2018 у справі № 910/4647/18).

Щодо розподілу судових витрат Верховний Суд зазначає таке.

ТОВ «Фес Укр» у відзиві просить Суд вирішити питання розподілу судових витрат та стягнути з відповідача на користь ТОВ «Фес Укр» витрати на професійну правничу допомогу під час розгляду справи у касаційній інстанції у розмірі 38 000, 00 грн (заява в порядку статті 126 ГПК України).

На підтвердження витрат позивача на професійну правничу допомогу в сумі 38 000, 00 грн у зв`язку з участю у касаційному провадженні, до відзиву додано:

- додаткову угоду від 25.04.2023 №3 до договору про надання правової допомоги від 14.08.2022 №220614;

- платіжну інструкцію від 09.05.2023 №5638, що підтверджує здійснення оплати 50% вартості послуг з представництва інтересів позивача у касаційному провадженні;

- банківську виписку по рахунку АО «ОМП» від 09.05.2023, що підтверджує зарахування коштів від позивача.

ТОВ «Фес Укр» зазначає, що договір про надання правової допомоги від 14.06.2022 №220614 та ордер на надання правової допомоги містяться в матеріалах справи, а тому не долучаються до відзиву на касаційну скаргу.

Договір від 14.06.2022 № 220614 про надання правової допомоги укладений між ТОВ «Фес Укр» та Адвокатським об`єднанням «ОМП», за умовами якого адвокатське об`єднання бере на себе зобов`язання надавати правову допомогу в обсязі та на умовах, передбачених цим договором, а клієнт зобов`язаний сплатити винагороду (гонорар) та витрати, необхідні для виконання його доручень, у порядку та строки обумовлені сторонами у договорі.

Відповідно до пункту 1 додаткової угоди №3 до договору про надання правової допомоги, Адвокатське об`єднання надає клієнту правову допомогу, а саме: підготовка та подання відзиву на касаційну скаргу у справі №910/5290/22 та супроводження касаційного провадження.

Згідно з пунктом 2 додаткової угоди №3 до договору про надання правової допомоги, ціна (вартість) правової допомоги Адвокатського об`єднання складає 38 000,00 грн без ПДВ.

Однією з основних засад (принципів) господарського судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення (пункт 12 частини третьої статті 2 ГПК України).

Метою впровадження цього принципу є забезпечення особі можливості ефективно захистити свої права в суді у разі подання до неї необґрунтованого позову, а також стимулювання сторін до досудового вирішення спору.

Відповідно до частини першої статті 26 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» адвокатська діяльність здійснюється на підставі договору про надання правової допомоги.

Визначення договору про надання правової допомоги міститься в пункті 4 частини першої статті 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», згідно з яким договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.

За приписами частини третьої статті 27 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» до договору про надання правової допомоги застосовуються загальні вимоги договірного права.

Згідно зі статтею 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.

Статтею 123 ГПК України передбачено, що судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, зокрема, належать витрати на професійну правничу допомогу.

Положеннями частини другої статті 126 ГПК України передбачено, що за результатами розгляду справи витрати на професійну правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами.

Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу професійну правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката, визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Натомість, розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду, за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду (частина восьма статті 129 ГПК України).

Для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги (частина третя статті 126 цього Кодексу).

Критерії оцінки поданих заявником доказів суд встановлює самостійно у кожній конкретній справі, виходячи з принципів верховенства права та пропорційності, з урахуванням практики Європейського суду з прав людини, що суди застосовують як джерело права згідно зі статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини».

При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності) та критерію розумності їхнього розміру, з урахуванням конкретних обставин справи та доводів сторін. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції. Зокрема, у рішеннях від 12 жовтня 2006 року у справі «Двойних проти України» (пункт 80), від 10 грудня 2009 року у справі «Гімайдуліна і інших проти України» (пункти 34-36), від 23 січня 2014 року у справі «East/West Alliance Limited" проти України», від 26 лютого 2015 року у справі «Баришевський проти України» (пункт 95) зазначається, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими (необхідними), а їхній розмір - обґрунтованим.

У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами. Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

За змістом пункту 1 частини другої статті 126, частини восьмої статті 129 ГПК України розмір витрат на оплату професійної правничої допомоги адвоката встановлюється і розподіляється судом згідно з умовами договору про надання правничої допомоги при наданні відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, як уже сплаченої, так і тієї, що лише підлягає сплаті (буде сплачена) відповідною стороною або третьою особою.

Отже, витрати на надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою чи тільки має бути сплачено (пункт 1 частини другої статті 126 цього Кодексу).

Близька за змістом правова позиція викладена у постанові об`єднаної палати Верховного Суду від 03.10.2019 зі справи № 922/445/19.

У Додатку № 3 до Договору про надання правової допомоги від 14.06.2022 №220614 сторони домовилися, що гонорар адвоката за надання правничої допомоги згідно з цим договором складається з наступних частин, залежно від виконання адвокатом роботи та наданих послуг, а саме:

- надання клієнту усних консультацій щодо правової позиції Банку у касаційній скарзі та змісту заперечень позивача

орієнтовна кількість годин, необхідних для надання послуг - 1,5;

вартість послуг за 1 годину (грн) - 3 800,00;

загальна вартість послуг - 5 700,00 грн.;

- підготовка та подання до Верховного Суду відзиву на касаційну скаргу

орієнтовна кількість годин, необхідних для надання послуг - 5,5;

вартість послуг за 1 годину (грн) - 3 800,00;

загальна вартість послуг - 20 900,00

- підготовка адвоката АО «ОМП» до слухання справи у Верховному суді (дослідження касаційної скарги, аналіз судової практики Верховного Суду) та участь у судовому засіданні

орієнтовна кількість годин, необхідних для надання послуг - 3;

вартість послуг за 1 годину (грн) - 3 800,00;

загальна вартість послуг - 11 400,00.

Всього: 38 000, 00грн.

Сторони домовилися, що ціна (вартість) правової допомоги є сталою та зміні не підлягає.

Відповідно до пункту 5 додаткової угоди №3, сторони погоджуються, що клієнт сплачує 50% ціни (вартості) правової допомоги протягом п`яти банківських днів, починаючи з дати виставлення відповідного рахунку.

До Верховного Суду від відповідача надійшли заперечення щодо стягнення з відповідача витрат на оплату професійної правничої допомоги у справі №910/5290/22, в яких відповідач просить Суд відмовити ТОВ «Фес Укр» в стягненні з АТ «Комерційний Індустріальний Банк» 38 000 грн. У разі, якщо суд касаційної інстанції дійде до переконання про відмову у задоволенні касаційної скарги - зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу у суді касаційної інстанції до 2 000 грн.

Відповідач вважає, що розмір гонорару адвоката, визначений позивачем під час розгляду справи у суді касаційної інстанції, зважаючи на складність справи, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, не є співмірним, а різні за ступенем складності послуги (складення відзиву, узгодження з клієнтом правової позиції тощо) фактично оцінені за однаковою вартістю 3 800 грн. (три тисячі вісімсот гривень) за одну послугу, що є необґрунтованим та надмірно завищеним показником.

Крім того, на переконання відповідача, така послуга як дослідження касаційної скарги, аналіз судової практики є необґрунтованою, оскільки адвокат Качковський А.С. брав участь у справі у суді першої та апеляційної інстанції, а послуги правового аналізу касаційної скарги, судової практики Верховного Суду фактично дублюють одна одну, є подібними та зводяться до єдиної дії - формування правової позиції позивача у справі, яка, по суті, була сформована ще в суді апеляційної інстанції при поданні позивачем апеляційної скарги.

Відповідач зазначає також, що в матеріалах справи, міститься апеляційна скарга, котра ідентична відзиву на касаційну скаргу, в якому викладено заперечення позивача щодо касаційної скарги та ідентична до позиції, викладеної позивачем в апеляційній скарзі. Жодних нових доказів, позивачем до суду касаційної інстанції не надано. А відтак заявлені позивачем вимоги щодо підготовки та подання до Верховного Суду відзиву на касаційну скаргу в розмірі 20 900,00 грн (двадцять тисяч дев`ятсот гривень) за вказану послугу як витрати на професійну правничу допомогу є необґрунтованими та неспівмірними.

Керуючись передбаченим статтею 2 ГПК України завданням щодо справедливого вирішення судом спорів та встановленими статтею 3 ЦК України загальними засадами цивільного законодавства, серед яких справедливість, добросовісність та розумність, врахувавши рівень складності юридичної кваліфікації правовідносин у справі, обсяг та обґрунтованість підготовлених та поданих до касаційного суду адвокатом документів, їх значення для спору, відповідач вважає, що розмір заявлених позивачем до стягнення витрат на професійну правничу допомогу в розмірі 38 000 грн (тридцять вісім тисяч гривень) не відповідає повною мірою критерію реальності адвокатських витрат, а співмірною є компенсація витрат відповідача на професійну правничу допомогу в розмірі 2 000 грн (дві тисяч гривень).

При розгляді справи судом учасники справи викладають свої вимоги, заперечення, аргументи, пояснення, міркування щодо процесуальних питань у заявах та клопотаннях, а також запереченнях проти заяв і клопотань (частина перша статті 169 ГПК України).

Тобто, саме зацікавлена сторона має вчиняти певні дії, спрямовані на відшкодування з іншої сторони витрат на професійну правничу допомогу, а інша сторона має право на відповідні заперечення проти таких вимог.

Принцип змагальності сторін має свої втілення, зокрема, у наведених положеннях частин п`ятої, шостої статті 126 ГПК України, виходячи з яких зменшення внаслідок неспівмірності суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу, можливе виключно на підставі клопотання іншої сторони у разі, на її думку, недотримання вимог стосовно співмірності витрат зі складністю відповідної роботи, її обсягом та часом, витраченим на виконання робіт.

Разом з цим, за наслідками здійсненої оцінки розміру судових витрат, понесених позивачем на правничу допомогу у зв`язку з розглядом справи в суді касаційної інстанції, через призму критеріїв, встановлених частиною четвертою статті 126 та частиною п`ятою статті 129 ГПК України, та враховуючи обсяг виконаних робіт, Суд доходить висновку про наявність підстав для зменшення заявленого до стягнення розміру витрат на професійну правничу допомогу, надану в суді касаційної інстанції.

Верховний Суд при зменшенні витрат на правову допомогу також враховує: чи змінювалася правова позиція сторін у справі в судах першої, апеляційної та касаційної інстанції; чи потрібно було адвокату вивчати додаткові джерела права, законодавство, що регулює спір у справі, документи та доводи, якими протилежні сторони у справі обґрунтували свої вимоги, та інші обставини. Аналогічна позиція викладена у постанові Верховного Суду від 01.12.2021 у справі № 910/20852/20.

Як вбачається з рішень судів попередніх інстанцій і матеріалів справи, правова позиція була сталою і не зазнавала змін протягом розгляду спору трьома судовими інстанціями, а адвокатське об`єднання надавало правову допомогу позивачу в усіх цих інстанціях, тому, відповідно, було обізнане у справі з усіма деталями, що з неї випливають.

З урахуванням положень наведених норм та зазначених фактичних обставин справи, доводів, викладених у запереченнях щодо розподілу судових витрат, що пов`язані з наданням професійної правничої допомоги, керуючись у тому числі такими критеріями, як обґрунтованість та пропорційність до предмета спору, а також, враховуючи критерій розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи, Суд дійшов висновку про необхідність покладення на відповідача судових витрат на професійну правничу допомогу, понесених позивачем, у розмірі 11 400,00 грн.

Отже, клопотання позивача про відшкодування витрат на професійну правничу допомогу підлягає частковому задоволенню.

Колегія суддів суду касаційної інстанції також зазначає, що Верховний Суд у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду в додатковій ухвалі від 03.12.2021 у справі № 927/237/20 дійшов висновку, що для забезпечення принципу господарського судочинства щодо відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення, та забезпечення особі можливості ефективно захистити свої права в суді у разі подання до неї необґрунтованого позову (необґрунтованої касаційної скарги), витрати на професійну правничу допомогу при прийнятті ухвали про закриття касаційного провадження мають покладатися на сторону, яка допустила необґрунтоване подання касаційної скарги. При цьому Суд враховує практику Верховного Суду у розгляді питання щодо розподілу витрат, пов`язаних з розглядом справи (витрат на правничу допомогу), у випадку закриття касаційного провадження у справі на підставі статті 296 ГПК України в частині визначених касатором підстав (постанова Верховного Суду від 29.06.2021 зі справи № 910/18946/19, постанова Верховного Суду від 17.06.2021 зі справи № 910/2478/20, постанова Верховного Суду від 02.09.2021 зі справи № 910/21300/17).

Керуючись статтями 126, 129, 234, 235, 296 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

УХВАЛИВ:

1. Закрити касаційне провадження за касаційною скаргою акціонерного товариства «Комерційний індустріальний банк» на постанову Північного апеляційного господарського суду від 16.03.2023 у справі № 910/5290/22.

2. Клопотання товариства з обмеженою відповідальністю «Фес Укр» про розподіл судових витрат на професійну правничу допомогу задовольнити частково.

3. Стягнути з акціонерного товариства «Комерційний індустріальний банк» на користь товариства з обмеженою відповідальністю «Фес Укр» витрати на професійну правничу допомогу у суді касаційної інстанції у розмірі 11 400,00 (одинадцять тисяч чотириста гривень).

4. В іншій частині у задоволенні клопотання відмовити.

Видачу відповідного наказу доручити господарському суду міста Києва.

Ухвала набирає законної сили негайно після її оголошення, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Суддя І. Бенедисюк

Суддя І. Колос

Суддя В. Селіваненко