Постанова

від 24.05.2023 по справі 756/420/17

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

24 травня 2023 року

м. Київ

справа № 756/420/17

провадження № 61-18833св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І. (суддя-доповідач), суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О., Краснощокова Є. В., Русинчука М. М.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк»,

розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення касаційну скаргу ОСОБА_1 , яка підписана представником Тарасовою-Патрай Ксенією Андріївною , та касаційну скаргу акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» на рішення Оболонського районного суду міста Києва від 16 серпня 2021 року у складі судді: Ткач М. М., та постанову Київського апеляційного суду від 11 листопада 2021 року у складі колегії суддів: Ратнікової В. М., Пікуль А. А., Левенця Б. Б.,

Історія справи

Короткий зміст позову

У січні 2017 року ОСОБА_1 звернулася з позовом до акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» (далі - АТ КБ «ПриватБанк», банк) про розірвання договору банківського вкладу та стягнення грошових коштів.

Позов мотивований тим, що 21 серпня 2007 року між ОСОБА_1 та банком укладено договір банківського вкладу № SAMDN47000700060956 на суму 2 373 дол. США зі сплатою 9 % річних, строком на 12 місяців, який пролонгований, а сума вкладу за договором збільшена станом на 25 травня 2014 року до 41 742,51 дол. США. Для внесення суми вкладу банк відкрив особовий рахунок № НОМЕР_1 та видав електронну ощадну книжку.

23 червня 2009 року між сторонами укладено договір банківського вкладу № SAMDN47000706220395 на суму 8 231,00 дол. США зі сплатою 12,5 % річних строком на 12 місяців, який був пролонгований, а сума вкладу за договором збільшена станом на 25 травня 2014 року до 35 629,03 дол. США. Для внесення суми вкладу банк відкрив особовий рахунок № НОМЕР_2 та видав електронну ощадну книжку.

З травня 2014 року банк припинив нарахування процентів та заблокував рахунки позивача.

Позивачка зазначала, що вона неодноразово зверталася до банку з проханням розблокувати рахунки, розірвати договори та повернути суму банківських вкладів з нарахованими процентами, проте банк відмовляв у зв`язку з припиненням діяльності на території тимчасово окупованої території Автономної Республіки Крим та м. Севастополя, неможливістю здійснення банківського регулювання та нагляду на зазначених територіях, посилаючись на частину шосту статті 5 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» щодо відповідальності Російської Федерації за матеріальну та моральну шкоду, заподіяну внаслідок окупації Автономної Республіки Крим та м. Севастополя.

12 вересня 2016 року від імені позивача представником за довіреністю ОСОБА_3 подано голові правління АТ КБ «ПриватБанк» нотаріально засвідчену заяву про розблокування рахунків та повернення банківських вкладів (депозиту) та процентів за цими банківськими вкладами (депозитами) за договором від 21 серпня 2007 року № SAMDN47000700060956 та за договором від 23 червня 2009 року № SAMDN47000706220395, однак АТ КБ «ПриватБанк» на вимогу вкладника вклади не повернув, лише 27 лютого 2020 року їй було перераховано кошти у розмірі 2 910 546,94 грн за виконавчим провадженням № 60941367 з примусового виконання виконавчого листа № 756/420/17, виданого 13 грудня 2019 року Оболонським районним судом міста Києва.

ОСОБА_1 , з урахуванням ухвали Оболонського районного суду міста Києва від 18 березня 2021 року, просила:

стягнути з АТ КБ «ПриватБанк» на її користь вклад та проценти за користування вкладом (9 % річних) за весь час користування коштами за договором від 21 серпня 2007 року № SAMDN47000700060956 у розмірі 66 555,50 дол. США, за курсом НБУ на день ухвалення рішення;

стягнути з АТ КБ «ПриватБанк» на її користь вклад та проценти за користування вкладом (12,5 % річних) за договором від 23 червня 2009 року № SAMDN47000706220395 у розмірі 61 287,35 дол. США, за курсом НБУ на день ухвалення рішення.

Короткий зміст рішення суду першої та постанови суду апеляційної інстанції

Рішенням Оболонського районного суду міста Києва від 04 жовтня 2018 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 23 січня 2019 року, позов ОСОБА_1 задоволено частково.

Стягнуто з АТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 кошти у розмірі 2 910 546,94 грн.

У іншій частині позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.

Судові рішення мотивовані тим, що:

між сторонами були укладені договори банківського вкладу, згідно з якими передбачено дострокове розірвання договорів. Позивач звернулася до АТ КБ «ПриватБанк» з нотаріально посвідченою заявою про розірвання укладених договорів, розблокування рахунків та повернення суми вкладів з нарахованими процентами, проте відповідач не повернув позивачу суми вкладів разом із нарахованими процентами, чим порушив умови укладених між сторонами договорів банківського вкладу та права позивача вільно розпоряджатися власними коштами. Дія договорів припинилася, тому суд першої інстанції перевіривши розрахунок заборгованості, стягнув з відповідача кошти на користь позивача за зазначеними договорами.

Короткий зміст постанови суду касаційної інстанції

Постановою Верховного Суду від 16 грудня 2020 року касаційну скаргу АТ КБ «ПриватБанк» задоволено частково, рішення Оболонського районного суду міста Києва від 04 жовтня 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 23 січня 2019 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова касаційного суду мотивована тим, що:

суди вказуючи про те, що позивач виконала свій обов`язок з доведення обставин, на які вона посилається як на підставу своїх позовних вимог, не звернули уваги на те, що у матеріалах справи відсутні оригінали або належним чином посвідчені судом копії договорів банківських вкладів від 21 серпня 2007 року № SAMDN47000700060956, від 23 червня 2009 року № SAMDN47000706220395, а також квитанції до них як доказ зарахування грошових коштів на рахунки за цими договорами вкладу. Отже, висновки судів попередніх інстанцій про те, що позивач довела внесення нею коштів на банківські вклади, є передчасними та суперечливими, оскільки позивач не надала оригінали квитанцій або інших документів, які б підтверджували внесення готівки у відповідній платіжній системі або зарахування коштів з одного депозитного рахунку на інший. Відповідно, судам необхідно встановити, чи дотримано обов`язкову письмову форму договору банківського вкладу;

суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, на зазначені обставини уваги не звернув та не перевірив доводи банку про те, що позивач не надала оригінали договорів банківського вкладу та квитанції на доведення внесення нею грошових коштів на його виконання, відповідні висновки щодо заперечення банком таких обставин у рішенні не виклав.

Короткий зміст судових рішень суду першої інстанції

Ухвалою Оболонського районного суду міста Києва від 18 березня 2021 року заяву ОСОБА_1 про збільшення позовних вимог задоволено частково. Прийнято до розгляду заяву про збільшення позовних вимог у частині стягнення донарахованих процентів за новий період фактичного користування коштами, у іншій частині вимог відмовлено.

Рішенням Оболонського районного суду міста Києва від 16 серпня 2021 року позов ОСОБА_1 (з урахуванням заяви про збільшення позовних вимог у частині стягнення донарахованих процентів) задоволено частково.

Стягнуто з АТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 кошти за договором банківського вкладу від 23 червня 2009 року в розмірі 35 629,03 дол. США, що еквівалентно 950 938,81 грн; нараховані проценти (за період з 25 травня 2014 року до 27 лютого 2018 року) в розмірі 11 907,35 дол. США, що еквівалентно 31 7807,17 грн, а також за договором банківського вкладу від 21 серпня 2007 року кошти у розмірі 41 742,51 дол. США, що еквівалентно 1 114 107,59 грн; та нараховані проценти (за період з 22 серпня 2013 року до 27 лютого 2018 року) в розмірі 13 494,66 дол. США, що еквівалентно 360 172,47 грн.

Стягнуто з АТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 нараховані проценти (за період з 28 лютого 2018 року до 13 лютого 2020 року) за договором банківського вкладу від 23 червня 2009 року в розмірі 698,91 дол. США, що еквівалентно 18 653,91 грн, а також нараховані проценти (за період з 28 лютого 2018 року до 13 лютого 2020 року) за договором банківського вкладу від 21 серпня 2007 року в розмірі 818,83 дол. США, що еквівалентно 21 854,57 грн.

У задоволенні іншої частини позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що:

матеріали справи містять належні та допустимі докази того, що між сторонами були укладені договори банківського вкладу від 21 серпня 2007 року № SAMDN47000700060956, від 23 червня 2009 року № SAMDN47000706220395 та позивачем внесено кошти на депозитні рахунки банку, які підлягають поверненню із врахуванням відсотків. 12 вересня 2016 року позивач звернулася до банку з повідомленням про розірвання договорів банківського вкладу, які згідно з умовами договорів вважаються розірваними з 15 вересня 2016 року. Договори банківських вкладів не містять визначеного розміру процентної ставки за користування грошовим вкладом у разі неналежного виконання зобов`язань за договором після закінчення терміну його дії, а відтак, відповідно до частини другої статті 1070 ЦК України проценти за користування грошовими коштами, що знаходяться на рахунку клієнта, сплачуються банком у розмірі, що звичайно сплачується банком за вкладом на вимогу;

за умовами укладених між сторонами договорів банківського вкладу, які продовжувалися відповідно до умов, на яких вони укладені, у клієнта та банку є право дострокового розірвання договорів, про що потрібно повідомити за два банківські дні до дати розірвання. Згідно з даними листа АТ КБ «ПриватБанк» позивач від 12 вересня 2016 звернувся до відповідача зі зверненням, про розблокування рахунків та повернення коштів, тобто про розірвання договору вкладу (а.с.20, 25 том 1), проте отримав повідомлення від банку про те, що на території Автономної Республіки Крим та міста Севастополя АТ КБ «ПриватБанк» не має правових підстав та можливості для здійснення банківської діяльності, у зв`язку з чим банк фактично не має доступу до свого майна та договорів на окупованій території, припинив свою діяльність в Криму. За змістом частини третьої статті 651 ЦК України у разі односторонньої відмови від договору у повному обсязі або частково, якщо право на таку відмову встановлено договором або законом, договір є відповідно розірваним або зміненим. Оскільки 12 вересня 2016 року позивач звернулася до відповідача з повідомленням про розірвання договорів, то такі вважаються розірваними з 15 вересня 2016 року;

проценти за користування вкладами у розмірі 9 % річних за договором від 21 серпня 2007 року № SAMDN47000700060956 та 12,5 % річних за договором від 23 червня 2009 року № SAMDN47000706220395 нараховуються до дати розірвання договорів, а з 15 вересня 2016 року в розмірі процентної ставки за депозитними вкладами для фізичних осіб за вкладами «до запитання», що становить 1 %, відповідно до наказу голови правління АТ КБ «ПриватБанк» від 05 січня 2014 року № 07. Нарахування процентів за користування вкладами здійснено судом включно до 13 лютого 2020 року, тобто до дати списання грошових коштів по спірних правовідносинах з кореспондентського рахунку АТ КБ «ПриватБанк», відкритого у НБУ;

договір про переведення боргу б/н від 17 листопада 2014 року, укладений між АТ КБ «ПриватБанк» та ТОВ ФК «Фінілон» шляхом використання принципу мовчазної згоди вкладників Банку, є нікчемним в силу положень частини першої статті 654, частини другої статті 1059 ЦК України, адже будь-які усні чи мовчазні зміни до письмового договору банківського вкладу є нікчемними. Крім того, договір про переведення боргу б/н від 17 листопада 2014 року також є нікчемним відповідно до положень статті 228 ЦК України, адже він порушує публічний порядок та спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина та на незаконне заволодіння вкладами громадян України. Верховний Суд 20 січня 2021 року по аналогічній цивільній справі № 729/887/19 (провадження № 61-14093св20) та 15 березня 2021 року по аналогічній цивільній справі № 757/58605/19 (провадження № 61-2755св21) вже надав оцінку помилковим доводам АТ КБ «ПриватБанк» щодо належності відповідача. За таких обставин, суд приходить до висновку, що саме АТ КБ «ПриватБанк», а не ТОВ ФК «Фінілон», є належним відповідачем по цій справі - причому незалежно від того дійсним чи недійсними (нікчемним) є договір про переведення боргу б/н від 17 листопада 2014 року, укладений між АТ КБ «ПриватБанк» та ТОВ ФК «Фінілон» шляхом використання принципу мовчазної згоди вкладників Банку на передачі їх вкладів банком іншій особі (ТОВ ФК «Фінілон»).

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Київського апеляційного суду від 11 листопада 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, апеляційну скаргу АТ КБ «ПриватБанк» задоволено частково.

Рішення Оболонського районного суду міста Києва від 16 серпня 2021 року змінено шляхом виключення з його мотивувальної частини таких слів: «Договір про переведення боргу б/н від 17 листопада 2014 року», укладений між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ТОВ ФК «Фінілон» шляхом використання принципу мовчазної згоди вкладників Банку, є нікчемним в силу положень частини першої статті 654, частини другої статті 1059 ЦК України». Крім того, договір про переведення боргу б/н від 17 листопада 2014 року також є нікчемним відповідно до положень статті 228 ЦК України, адже він порушує публічний порядок та спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина та на незаконне заволодіння вкладами громадян України».

В іншій частині рішення Оболонського районного суду міста Києва від 16 серпня 2021 року залишено без змін.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що:

надані позивачем докази у своїй сукупності підтверджують факт укладення між сторонами спірних договорів банківських вкладів та внесення ОСОБА_1 грошових коштів на депозитні рахунки ПАТ КБ «ПриватБанк»;

за здійсненим судом першої інстанції перерахунком проценти за користування вкладами у розмірі 9% річних за договором № SAMDN47000700060956 від 21 серпня 2007 року та 12,5% річних за договором №SAMDN47000706220395 від 23 червня 2009 року нараховуються до дати розірвання договорів, а з 15 вересня 2016 року у розмірі процентної ставки за депозитними вкладами для фізичних осіб за вкладами «до запитання», що становить 1% відповідно до наказу Голови правління АТ КБ «Приватбанк» № 07 від 05 січня 2014 року. Нарахування процентів за користування вкладами здійснено судом першої інстанції включно по 13 лютого 2020 року, тобто, по дату списання грошових коштів по спірних правовідносинам з кореспондентського рахунку АТ КБ «ПриватБанк», відкритого у Національному банку України;

колегія суддів апеляційного суду погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що банк зобов`язаний повернути вкладнику суми депозитного вкладу, внесеного ним згідно з умовами договору, а відмова від такого повернення є неправомірною, тому вимоги позивача про стягнення суми вкладу і процентів за договором № SAMDN47000700060956 від 21 серпня 2007 року та за договором №SAMDN47000706220395 від 23 червня 2009 року обґрунтовані;

здійснюючи перерахунок процентів за користування вкладами по дату списання грошових коштів по спірних правовідносинам з кореспондентського рахунку АТ КБ «ПриватБанк», відкритого у Національному банку України включно по 13 лютого 2020 року, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що проценти за користування вкладами у розмірі 9% річних за договором № SAMDN47000700060956 від 21 серпня 2007 року та 12,5% річних за договором №SAMDN47000706220395 від 23 червня 2009 року нараховуються до дати розірвання договорів, яке відбулось 15 вересня 2016 року, а з 15 вересня 2016 року - у розмірі процентної ставки за депозитними вкладами для фізичних осіб за вкладами «до запитання», що становить 1% відповідно до наказу Голови правління ПАТ КБ «Приватбанк» № 07 від 05 січня 2014 року;

у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі № 761/26293/16-ц (провадження № 14-64цс19) викладено правовий висновок про те, що згідно з частиною другою статті 1070 ЦК України проценти за користування грошовими коштами, що знаходяться на рахунку клієнта, сплачуються банком у розмірі, встановленому договором, а якщо відповідні умови не встановлені договором, - у розмірі, що звичайно сплачується банком за вкладом на вимогу. Отже, після закінчення строку дії договору банківського вкладу проценти на суму вкладу нараховуються у розмірі, який відповідає розміру процентів за вкладом «на вимогу», якщо інший розмір процентів не погоджений сторонами. Після пред`явлення вимоги про дострокове повернення вкладів та/або розірвання договорів депозиту банк має сплатити відсотки за користування цими грошовими коштами в розмірі, визначеному відповідно до вимог статті 1070 ЦК України (постанови Верховного Суду від 02 грудня 2020 року у справі № 757/40017/17-ц (провадження № 61-4249св19), від 22 лютого 2021 року у справі № 757/61112/17-ц (провадження № 61-5331св19), від 21 квітня 2021 року у справі № 199/5331/19 (провадження № 61-16448св20), від 28 квітня 2021 року у справі № 703/4740/18 (провадження № 61-21829св19).

при вирішенні спору судом першої інстанції враховано, що укладені між ОСОБА_1 та ПАТ КБ «ПриватБанк» депозитні договори не містять визначеного розміру відсоткової ставки за користування грошовими вкладами в разі неналежного виконання зобов`язань за договорами після закінчення строку їх дії, у зв`язку з чим на підставі частини другої статті 1070 ЦК України після пред`явлення позивачем вимоги про розірвання договорів банківського вкладу, які згідно з умовами договорів вважаються розірваними з 15 вересня 2016 року, підлягають стягненню відсотки за ставкою, що зазвичай сплачується банком за вкладом «на вимогу», а саме за відсотковою ставкою за депозитними вкладами для фізичних осіб за вкладами «на вимогу» у розмірі 1% відповідно до наказу Голови правління АТ КБ «ПриватБанк» № 07 від 05 січня 2014 року;

судом першої інстанції встановлено та матеріалами справи підтверджується, що 14 лютого 2020 року з кореспондентського рахунку АТ КБ «ПриватБанк», відкритого у Національному банку України, списані в рамках спірних правовідносин грошові кошти в сумі 3 201 779,20 грн. за призначенням платежу «на користь ОСОБА_1 згідно виконавчого листа Оболонського районного суду міста Києва від 13 грудня 2019 року № 756/420/17; виконавчий збір і витрати по виконавчому провадженню згідно постанови № 60941367 (а.с.157 том 2 виписка по рахунку). З дня списання з кореспондентського рахунку АТ КБ «ПриватБанк» грошових коштів (14 лютого 2020 року) на користь позивача в межах відкритого виконавчого провадження розпоряджатися списаними грошовими коштами мала виключно державна виконавча служба, а не банк, що спростовує твердження позивача про те, що саме через неналежне виконання банком (відповідачем у справі) своїх обов`язків зазначені кошти надійшли на рахунок позивача лише 27 лютого 2020 року;

суд першої інстанції, встановивши та дослідивши всі фактичні обставини справи, оцінивши всі надані за час розгляду справи докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів, дійшов обґрунтованого висновку про те, що надані позивачем докази у своїй сукупності підтверджують факт укладення спірних договорів банківських вкладів та внесення ОСОБА_1 грошових коштів на депозитні рахунки АТ КБ «ПриватБанк». Суд першої інстанції обґрунтовано взяв до уваги надані позивачем оригінали договорів № SAMDN47000700060956 від 21 серпня 2007 року, № SAMDN47000706220395 від 23 червня 2009 року та ощадні книжки з номером рахунку за вкладом, копії яких належним чином посвідчені судом першої інстанції та містяться в матеріалах справи (а. с. 214-217, том 2). До того ж, факт укладення договорів банківського вкладу, внесення грошових сум на вкладні (депозитні) рахунки та неповернення АТ КБ «ПриватБанк», правонаступником якого є АТ КБ «ПриватБанк», позивачу ОСОБА_1 суми вкладу та нарахованих відсотків за договорами банківських вкладів № SAMDN47000700060956 від 21 серпня 2007 року, № SAMDN47000706220395 від 23 червня 2009 року підтверджується наданим відповідачем під час судового розгляду справи витягом з електронного додатку - реєстру кредиторів до договору про переведення боргу №б/н від 17 листопада 2014 року (а. с. 145, том 2);

доводи апеляційної скарги відповідача про те, що АТ КБ «ПриватБанк» є неналежним відповідачем у справі з посиланням на те, що 17 листопада 2014 року ПАТ КБ «ПриватБанк» уклало договір з ТОВ ФК «Фінілон», відповідно до якого останнє стало боржником за спірними договорами банківських вкладів № SAMDN47000700060956 від 21 серпня 2007 року, № SAMDN47000706220395 від 23 червня 2009 року є безпідставними, оскільки банк не довів, що такий договір було укладено зі згоди вкладника - ОСОБА_1 , що було його процесуальним обов`язком відповідно до положень статей 12, 81 ЦПК України. Посилання відповідача на те, що зміна боржника у зобов`язанні відбулася належним чином, оскільки від кредитора ОСОБА_1 жодних письмових заперечень на адресу банку не надходило, колегія суддів відхиляє, оскільки вони суперечать вимогам статті 520 ЦК України, відповідно до якої боржник у зобов`язанні може бути замінений іншою особою (переведення боргу) лише за згодою кредитора, якщо інше не передбачено законом. Таким чином, оскаржене рішення суду першої інстанції в частині вирішення позовних вимог про стягнення з АТ КБ «ПриватБанк» на користь ОСОБА_1 сум внесених за договорами банківського вкладу, відсотків за договорами відповідає вимогам закону й підстави для його скасування відсутні;

колегія суддів апеляційної інстанції не погодилася з висновком суду першої інстанції, що викладений в мотивувальній частині судового рішення на спростування доводів відповідача про те, що залучений до участі у справі банк АТ КБ «ПриватБанк» є неналежним відповідачем у справі. Суд першої інстанції вважав, що договір про переведення боргу б/н від 17 листопада 2014 року, укладений між АТ КБ «ПриватБанк» та ТОВ ФК «Фінілон» шляхом використання принципу мовчазної згоди вкладників Банку, є нікчемним. Оскільки позивач звернувся до суду у своїх інтересах, то суд першої інстанції не міг вирішувати питання про права та обов`язки всіх учасників правочину про переведення боргу б/н від 17 листопада 2014 року, чим порушив один з основних принципів цивільного судочинства, закріплений у статті 13 ЦПК України - принцип диспозитивності, який полягає в тому, що суд розглядає цивільні справи в межах вимог, заявлених особами, які беруть участь у справі. У справі, яка переглядається, предметом та підставою спору за пред`явленим позовом ОСОБА_1 є вимога позивача до банку про стягнення грошових коштів за договорами банківських вкладів № SAMDN47000700060956 від 21 серпня 2007 року, №SAMDN47000706220395 від 23 червня 2009 року. Оскільки позивач звернувся до суду у своїх інтересах, то суд першої інстанції не міг вирішувати питання про права та обов`язки всіх учасників правочину про переведення боргу б/н від 17 листопада 2014 року, чим порушив один з основних принципів цивільного судочинства, закріплений у статті 13 ЦПК України - принцип диспозитивності, який полягає в тому, що суд розглядає цивільні справи в межах вимог, заявлених особами, які беруть участь у справі. В цій частині доводи апеляційної скарги відповідача знайшли своє підтвердження. За наведених обставин, колегія суддів апеляційного суду вважає за необхідне апеляційну скаргу відповідача АТ КБ «ПриватБанк» задовольнив частково, рішення суду першої інстанції змінив шляхом виключення з мотивувальної частини судового рішення посилання щодо нікчемності договору договір про переведення боргу б/н від 17 листопада 2014 року.

Аргументи учасників справи

У листопаді 2021 року ОСОБА_1 подала касаційну скаргу, підписану представником Тарасовою-Патрай К. А. , в якій просила:

скасувати рішення Оболонського районного суду міста Києва від 16 серпня 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 11 листопада 2021 року в частині здійсненого розрахунку розміру відсотків, що підлягають стягненню та ухвалити в цій частині нове рішення, яким стягнути банку на користь ОСОБА_1 проценти по договору № SAMDN47000700060956 від 21 серпня 2007 нараховані за період 21 серпня 2013 року по 26 лютого 2020 року за ставкою 9% річних у сумі 24 237,75 дол. США; проценти по договору №SAMDN47000706220395 від 23 червня 2009 року нараховані за період 25 травня 2014 року по 26 лютого 2020 року за ставкою 12,5% у сумі 25 658.32 дол. США.

Касаційну скаргу мотивовано тим, що:

суди неправильно застосували вимоги статей 653, 1061 ЦК України до спірних правовідносин, оскільки між сторонами не була досягнута домовленість про момент розірвання договору банківського вкладу саме 15 вересня 2016 року;

суди зробили неправильний висновок про те, що договори банківського вкладу були розірвані автоматично (без згоди АТ КБ «ПриватБанк», без досягнення домовленості сторін) через два дні з дати отримання відповідної заяви клієнта, тобто з 15 вересня 2016 року. Цей висновок є неправильним, тому що відповідно до частини третьої статті 653 ЦК України, у разі зміни або розірвання договору зобов`язання змінюється або припиняється з моменту досягнення домовленості про зміну або розірвання договору, якщо інше не встановлено договором чи не обумовлено характером його зміни. Якщо розірвання договору здійснюється за взаємною згодою сторін, договір вважається розірваним з моменту досягнення сторонами домовленості про розірвання договору, а якщо ж договір розривається у судовому порядку, зобов`язання сторін припиняються з моменту набрання рішенням суду законної сили. Закон не вказує на момент припинення зобов`язань сторін у випадку розірвання договору в односторонньому порядку;

позивач має право отримати від Банка вклад та проценти за користуванням вкладом (9% річних та 12,5% відповідно) за весь час користування. Тому розрахунок процентів має бути здійснений до дати повернення коштів;

цивільні правочини, які порушують публічний порядок, є нікчемними. Нікчемним правочином є правочин, вчинення якого не породжує передбачених законом правових наслідків у зв`язку із протиправністю або іншими недоліками юридичного характеру, незалежно від пред`явлення позову про визнання його недійсним. АТ КБ «Приватбанк» та ТОВ ФК «Фінілон» грубо порушили конституційні права «кримських» вкладників, зокрема позивача, оскільки укладенням даного «правочину» дискриміновано право «кримських вкладників» на безперешкодне отримання своїх вкладів на першу вимогу саме від банку (первісного боржника). Крім того, даний Договір про переведення боргу від 17 листопада 2014 року порушує не тільки конституційне право рівності громадян (стаття 24 Конституції України), а і конституційне право безперешкодно володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю (стаття 41 Конституції України).

У грудні 2021 року АТ КБ «ПриватБанк» подало касаційну скаргу, в якій просило скасувати рішення Оболонського районного суду міста Києва від 16 серпня 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 11 листопада 2021 року в частині задоволених позовних вимог і ухвалити в цій частині нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог в повному обсязі.

Касаційну скаргу мотивовано тим, що:

суди під час розгляду справи неправильно застосували норми матеріального права, а саме застосували норми права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 11 вересня 2019 року у справі № 591/678/16-ц (провадження № 61-22658св18), від 12 вересня 2019 року у справі № 234/3636/16-ц (провадження № 61-28787св18). Також заявник зазначав про порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, оскільки у порушення вимог статті 51 ЦПК України суди не залучили до участі у справі належного відповідача ТОВ ФК «Фінілон»;

суди безпідставно визнали встановленими обставини внесення по спірним договорам коштів та розміру заборгованості за ними на підставі єдиної групи однакових доказів.

у матеріалах справи відсутній жодний належний доказ, який би підтверджував наявність заборгованості саме Банку перед Позивачем починаючи з 17 листопада 2014 року і тим самим спростовував би існування договору переведення боргу укладеного між відповідачем та ТОВ «ФК «Фінілон». Матеріали справи містять належні, допустимі та достовірні докази, які підтверджують факт переведення банком боргу (грошових коштів позивача) на ТОВ «ФК «Фінілон» на підставі Договору переведення боргу від 17 листопада 2014 року, який позивачем не оскаржувався та не був визнаний судом недійсним за таким можливим позовом позивача. У порушення приписів ЦПК України суди не залучили належного відповідача ТОВ «ФК «Фінілон» до розгляду справи.

суди безпідставно не врахували в оскаржених рішеннях висновки Верховного Суду, викладені ним раніше під час розгляду цієї справи, та незаконно і безпідставно прийняв надані Позивачем документи за належні і допустимі докази на підтвердження внесення коштів, хоча вони такими доказами не є;

у матеріалах справи відсутні оригінали або належним чином посвідчені судом копії договору банківських вкладів від 21 серпня 2007 року № БАМИ/М7000700060956, від 23 червня 2009 року № БАМ1№47000706220395, а також квитанції до них як доказ зарахування грошових коштів на рахунки за ними договорами вкладу.

Рух справи

Ухвалою Верховного Суду від 14 грудня 2021 року: відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою АТ КБ «ПриватБанк» на рішення Оболонського районного суду міста Києва від 16 серпня 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 11 листопада 2021 року; відмовлено у задоволенні клопотання АТ КБ «ПриватБанк» про зупинення виконання рішення Оболонського районного суду міста Києва від 16 серпня 2021 року та постанови Київського апеляційного суду від 11 листопада 2021 року до закінчення касаційного провадження.

Ухвалою Верховного Суду від 22 грудня 2021 року: відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 , від імені якої діє адвокат Тарасова-Патрай К. А., на рішення Оболонського районного суду міста Києва від 16 серпня 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 11 листопада 2021 року.

Ухвалою Верховного Суду від 18 травня 2022 року справу призначено до судового розгляду.

Ухвалою Верховного Суду 06 липня 2022 року зупинено касаційне провадження у справі № 756/420/17 до закінчення перегляду в касаційному порядку Великою Палатою Верховного Суду справи № 199/3152/20 (провадження № 14-224цс21).

20 січня 2023 року справа передана судді-доповідачу Крату В. І.

Ухвалою Верховного Суду від 26 квітня 2023 року поновлено касаційне провадження у справі № 756/420/17.

Межі та підстави касаційного перегляду

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).

В ухвалі Верховного Суду від 14 грудня 2021 року вказано, що підставою касаційного оскарження указаних судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судом норм матеріального права, а саме застосування норми права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 11 вересня 2019 року у справі № 591/678/16-ц, від 12 вересня 2019 року у справі № 234/3636/16-ц (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Також заявник указує на порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, оскільки у порушення вимог статті 51 ЦПК України суди не залучили належного відповідача у справі. Наведені в касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України, для відкриття касаційного провадження у справі.

В ухвалі Верховного Суду від 22 грудня 2021 року вказано, що підставою касаційного оскарження указаних судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судом норм матеріального права, а саме застосування норми права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 09 листопада 2021 року у справі № 320/5115/17, у постановах Верховного Суду від 02 вересня 2019 року у справі № 132/4438/18-ц, від 24 червня 2020 року у справі № 751/2322/17, від 02 листопада 2021 року у справі № 757/45304/19-ц та у постанові Верховного Суду України від 21 вересня 2016 року у справі №6-544цс16 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Також заявник указує на порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, оскільки суди не дослідили зібрані у справі докази та не надали їм належної правової оцінки, а також необґрунтовано відхилили клопотання учасника справи щодо встановлення обставин на підставі судового рішення (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України). Наведені в касаційній скарзі доводи містять передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України підстави для відкриття касаційного провадження у справі.

Фактичні обставини

Суди встановили, що 21 серпня 2007 року в місті Керч Автономної Республіки Крим між банком та ОСОБА_1 укладено договір № SAMDN47000700060956 (вклад «Копілка»).

Відповідно до умов пункту 1 договору № SAMDN47000700060956 клієнт передає, а банк приймає грошові кошти на строк 12 місяців по 21 серпня 2008 року включно у розмірі 2 374,00 дол. США з виплатою 9 % річних. Банк видав клієнту електронну ощадну книжку № НОМЕР_5, яка дозволяє отримати в банкоматах ПриватБанка інформацію про суму вкладу та відсотки до виплати. Для внесення суми вкладу банк відкрив особовий рахунок № НОМЕР_1 .

23 червня 2009 року між банком та ОСОБА_1 укладено договір № SAMDN47000706220395 (вклад «Копілка»), за умовами якого клієнт передає, а банк приймає грошові кошти у розмірі 8 231,00 дол. США на строк 12 місяців по 23 червня 2010 року включно з виплатою 12,5% річних. Банк видав клієнту електронну ощадну книжку № НОМЕР_4, яка дозволяє отримати в банкоматах банку інформацію про суму вкладу та відсотків до виплати. Для внесення суми вкладу банк відкрив особовий рахунок № НОМЕР_2 - пункт 1 договору.

Відповідно до пунктів 5, 6 договорів № SAMDN47000706220395 та № SAMDN47000700060956 у випадку, якщо по закінченню строку вкладу клієнт не заявив банку про відмову від продовження строку, вклад автоматично продовжується ще на один строк, вказаний у пункті 1 договору. Строк вкладу продовжується неодноразово без явки клієнта в банк. При цьому нарахування нового строку вкладу починається з дня, наступного за датою закінчення попереднього строку вкладу. Сторони мають право достроково розірвати даний договір у відповідності до чинного законодавства, попередивши про це іншу сторону за два банківські дні до дати розірвання договору.

Сума вкладу за вказаними договорами неодноразово збільшувалася, а дія договорів продовжувалася, що підтверджується відповідними виписками банку.

З травня 2014 року банк припинив нарахування процентів та заблокував рахунки позивача у зв`язку з припиненням діяльності на території тимчасово окупованої території Автономної Республіки Крим (далі - АРК) та м. Севастополя.

Довідками №35593687 від 25 травня 2014 року, виданими позивачу, банк АТ КБ «ПриватБанк» підтвердив, що станом на 25 травня 2014 року на депозитному рахунку за договором № SAMDN47000700060956 від 21 серпня 2007 року знаходяться грошові кошти у розмірі 41 742,51 дол. США, а на депозитному рахунку за договором № SAMDN47000706220395 від 23 червня 2009 року - грошові кошти у розмірі 35 629,03 дол. США.

Відповідно до умов пункту 6 договорів вкладник скористалась своїм правом щодо розірвання договорів: № SAMDN47000700060956 від 21 серпня 2007 року, № SAMDN47000706220395 від 23 червня 2009 року та на підставі заяви представника позивача ОСОБА_3 щодо розблокування рахунків та повернення банківських вкладів (депозиту) та процентів за цими банківськими вкладами (депозитами), яка нотаріально засвідчена 12 вересня 2016 року і направлена на адресу банку, договори банківського вкладу: № SAMDN47000700060956 від 21 серпня 2007 року, № SAMDN47000706220395 від 23 червня 2009 року розірвані з 15 вересня 2016 року за ініціативою вкладника.

14 лютого 2020 року з кореспондентського рахунку АТ КБ «ПриватБанк» відкритого у Національному банку України, списані в рамках спірних правовідносин грошові кошти в сумі 3 201 779,20 грн за призначенням платежу «на користь ОСОБА_1 згідно виконавчого листа Оболонського районного суду міста Києва від 13 грудня 2019 року № 756/420/17; виконавчий збір і витрати по виконавчому провадженню згідно постанови № 60941367.

Позиція Верховного Суду

Щодо договору про переведення боргу

У приватному праві недійсність (нікчемність чи оспорюваність) може стосуватися або «вражати» договір, правочин, акт органу юридичної особи, державну реєстрацію чи документ.

Недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення приватних прав та інтересів або ж їх відновлювати. До правових наслідків недійсності правочину належить те, що він не створює юридичних наслідків. Тобто, правовим наслідком недійсності договору є по своїй суті «нівелювання» правового результату породженого таким договором (тобто вважається, що не відбулося переходу/набуття/зміни/встановлення/припинення прав взагалі).

В ЦК України закріплений підхід, при якому оспорюваність правочину конструюється як загальне правило. Навпаки, нікчемність правочину має місце тільки у разі, коли існує пряма вказівка закону про кваліфікацію того або іншого правочину як нікчемного.

Оспорюваний правочин визнається недійсним судом, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом (частина третя статті 215 ЦК України). Правочин, недійсність якого не встановлена законом (оспорюваний правочин), породжує правові наслідки (набуття, зміну або припинення прав та обов`язків), на які він був направлений до моменту визнання його недійсним на підставі рішення суду. Оспорювання правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони або іншої заінтересованої особи шляхом пред`явлення вимог про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, ресцисорний позов).

Нікчемність правочину конструюється за допомогою «текстуальної» недійсності, оскільки вона існує тільки у разі прямої вказівки закону. Така пряма вказівка може втілюватися, зокрема, в термінах «нікчемний», «є недійсним».

Нікчемний правочин (частина друга статті 215 ЦК України) є недійсним вже в момент свого вчинення (ab initio), і незалежно від волі будь-якої особи, автоматично (ipso iure). Нікчемність правочину має абсолютний ефект, оскільки діє щодо всіх (erga omnes). Нікчемний правочин не створює юридичних наслідків, тобто, не зумовлює переходу/набуття/зміни/встановлення/припинення прав ні для кого. Саме тому посилатися на нікчемність правочину може будь-хто. Суд, якщо виявить нікчемність правочину, має її враховувати за власною ініціативою в силу свого положення (ex officio), навіть якщо жодна із заінтересованих осіб цього не вимагає (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 лютого 2023 року у справі № 359/12165/14-ц (провадження № 61-13417св21).

Якщо недійсність певного правочину встановлена законом, тобто якщо цей правочин нікчемний, позовна вимога про визнання його нікчемним не є належним способом захисту права чи інтересу позивача. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину (див. пункти 53 - 54 постанови Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 463/5896/14-ц (провадження № 14-90цс19).

Якщо недійсність правочину встановлена законом, то визнання недійсним такого правочину судом не вимагається; визнання недійсним нікчемного правочину законом не передбачається, оскільки нікчемним правочин є в силу закону. Отже, такий спосіб захисту, як визнання недійсним нікчемного правочину, не є способом захисту прав та інтересів, установленим законом. Такий спосіб захисту, як встановлення нікчемності правочину, також не є способом захисту прав та інтересів, установленим законом (див. пункти 69 - 70 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 червня 2019 року у справі № 916/3156/17 (провадження № 12-304гс18).

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 квітня 2023 року по справі № 199/3152/20 (провадження № 14-224цс21) зазначено, що:

«відповідно до статті 520 ЦК України боржник у зобов`язанні може бути замінений іншою особою (переведення боргу) лише за згодою кредитора, якщо інше не передбачено законом. Оскільки ні ОСОБА_1 , ні ОСОБА_2 не надавали згоди на переведення боргу від АТ «КБ «Приватбанк» до ТОВ «ФК «Фінілон» за договорами депозитних вкладів відповідно до статті 520 ЦК України, договір про переведення боргу від 17 листопада 2014 року, укладений між Банком та ТОВ «ФК «Фінілон» шляхом використання принципу мовчазної згоди вкладників банку, не створює правових наслідків для позивачів. За таких обставин суди першої та апеляційної інстанцій зробили правильний висновок, що саме АТ «КБ «Приватбанк», а не ТОВ «ФК «Фінілон» є належним відповідачем у справі».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 січня 2022 року в справі № 757/34314/18-ц (провадження № 61-7121св21) зазначено, що: «доводи касаційної скарги про те, що АТ КБ «ПриватБанк» є неналежним відповідачем у справі, оскільки 17 листопада 2014 року між ним та ТОВ «ФК «Фінілон» укладений договір, за умовами якого товариство стало боржником за договором банківського вкладу, є безпідставними, оскільки відповідно до статті 520 ЦК України боржник у зобов`язанні може бути замінений іншою особою (переведення боргу) лише за згодою кредитора, якщо інше не передбачено законом. Банк не надав належних та допустимих доказів на підтвердження того, що ОСОБА_1 надала згоду на переведення боргу на ТОВ «ФК «Фінілон», а тому саме АТ КБ «ПриватБанк» є боржником за договором банківського вкладу та належним відповідачем у справі, що узгоджується із висновками, викладеними у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 20 січня 2021 року у справі № 729/887/19 (провадження 61-14093св20), від 20 жовтня 2021 року у справі № 201/8704/19 (провадження № 61-16655ск21) та від 17 листопада 2021 року у справі № 755/17323/19 (провадження № 61-436св21) у подібних правовідносинах».

Боржник у зобов`язанні може бути замінений іншою особою (переведення боргу) лише за згодою кредитора, якщо інше не передбачено законом (стаття 520 ЦК України).

Законодавець встановлює обмеження на заміну боржника у зобов`язанні поза волею кредитора. Такий підхід має на меті убезпечити кредитора від непередбачуваного та неочікуваного ризику невиконання зобов`язання внаслідок заміни особи боржника. Необхідність отримання згоди кредитора на переведення боргу зумовлена тим, що особа боржника завжди має істотне значення для кредитора. При вступі в договірні відносини, кредитор розраховував на отримання виконання з огляду на якості конкретного боржника (здатність виконати обов`язок, платоспроможність, наявність у боржника майна тощо). Як свідчить тлумачення статей 520, 521 ЦК України при заміні боржника первісний боржник вибуває із зобов`язання і замінюється новим боржником. Для породження переведенням боргу правових наслідків необхідним є існування двох складових: по-перше, вчинення договору (двостороннього правочину) між новим та первісним боржниками, причому такий правочин має вчинятися у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов`язання; по-друге, надання кредитором згоди на переведення боргу. Відсутність згоди кредитора на переведення боргу не зумовлює нікчемності договору про переведення боргу між новим та первісним боржниками. Відсутність згоди кредитора на переведення боргу свідчить, що договір про переведення боргу між новим та первісним боржниками не породив правових наслідків для кредитора, тобто не відбулося переведення боргу (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 квітня 2022 року в справі № 321/1260/19 (провадження № 61-1297св22).

У справі, що переглядається:

суд першої інстанції вважав, що договір про переведення боргу шляхом використання принципу мовчазної згоди вкладників Банку, є нікчемним в силу положень частини першої статті 654, частини другої статті 1059 ЦК України, адже будь-які усні чи мовчазні зміни до письмового договору банківського вкладу є нікчемними. Крім того, договір про переведення боргу б/н від 17 листопада 2014 року також є нікчемним відповідно до положень статті 228 ЦК України;

апеляційний суд при виключенні посилання на нікчемність договору про переведення боргу зазначив, що позивач звернувся до суду у своїх інтересах, то суд першої інстанції не міг вирішувати питання про права та обов`язки всіх учасників правочину про переведення боргу б/н від 17 листопада 2014 року, чим порушив один з основних принципів цивільного судочинства, закріплений у статті 13 ЦПК України - принцип диспозитивності;

апеляційний суд не врахував, що нікчемність правочину конструюється за допомогою «текстуальної» недійсності, оскільки вона існує тільки у разі прямої вказівки закону. Нікчемний правочин (частина друга статті 215 ЦК України) є недійсним вже в момент свого вчинення (ab initio), і незалежно від волі будь-якої особи, автоматично (ipso iure);

апеляційний суд не звернув уваги, що відсутність згоди кредитора на переведення боргу не зумовлює нікчемності договору про переведення боргу між новим та первісним боржниками; відсутність згоди кредитора на переведення боргу свідчить, що договір про переведення боргу між новим та первісним боржниками не породив правових наслідків для кредитора, тобто не відбулося переведення боргу;

тому касаційний суд змінює мотиви апеляційного суду в частині виключення з мотивувальної частини рішення суду першої інстанції висновку суду про те, що «Договір про переведення боргу б/н від 17.11.2014 року», укладений між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ТОВ ФК «Фінілон» шляхом використання принципу мовчазної згоди вкладників Банку, є нікчемним в силу положень ч. 1 ст , ч. 1 ст. 654, ч. 2 ст. 1059 ЦК України». Крім того, договір про переведення боргу б/н від 17.11.2014 року також є нікчемним відповідно до положень ст. 228 ЦК України, адже він порушує публічний порядок та спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина та на незаконне заволодіння вкладами громадян України», виклавши їх в редакції цієї постанови.

Щодо односторонньої відмови і моменту припинення договорів вкладу

Для приватного права апріорі є притаманною така засада як розумність.

Розумність характерна та властива як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватноправових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і тлумачення процесуальних норм (див: постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду 16 червня 2021 року в справі № 554/4741/19, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року в справі № 520/1185/16-ц, постанову Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року в справі № 209/3085/20, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2022 року в справі № 519/2-5034/11).

У разі односторонньої відмови від договору у повному обсязі або частково, якщо право на таку відмову встановлено договором або законом, договір є відповідно розірваним або зміненим (частина третя статті 651 ЦК України).

У цивільному законодавстві закріплено конструкцію «розірвання договору» (статті 651 - 654 ЦК України). Вона охоплює собою розірвання договору: за згодою (домовленістю) сторін; за рішенням суду; внаслідок односторонньої відмови від договору. У спеціальних нормах ЦК України досить часто використовується формулювання «відмова від договору» (наприклад, у статтях 665, 739, 766, 782). Односторонню відмову від договору в тих випадках, коли вона допускається законом або договором, слід кваліфікувати як односторонній правочин, оскільки вона є волевиявленням особи, спеціально спрямованим на припинення цивільних прав та обов`язків (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 вересня 2021 року в справі № 727/898/19

(провадження № 61-7157св20).

Договір як універсальний регулятор приватних відносин, покликаний забезпечити їх регулювання та має бути направлений на встановлення, зміну або припинення приватних прав та обов`язків. За допомогою такого універсального регулятора приватних відносин як договір його сторони можуть регулювати, зокрема, вчинення між сторонами односторонніх правочинів, підстави для односторонньої відмови і коли ці правочини породжують відповідні правові наслідки щодо розірвання договору (див. подібний висновок в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 лютого 2023 року в справі № 465/5980/17 (провадження № 61-1178св20).

Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори) (частини перша, друга статті 202 ЦК України).

Правочин є найбільш поширеним юридичним фактом, за допомогою якого набуваються, змінюються, або припиняються права та обов`язки учасників цивільних правовідносин.

До односторонніх правочинів, зокрема, належить: видача довіреності, відмова від права власності, складання заповіту, публічна обіцянка винагороди, прийняття спадщини, згода іншого співвласника на розпорядження спільним майном, одностороння відмова від договору.

При вчиненні одностороннього правочину воля виражається (виходить) однією стороною. Разом з тим така сторона може бути представлена декількома особами, прикладом чого може бути видання довіреності двома і більше особами, спільний заповіт подружжя тощо. Результат аналізу розуміння як правочину, так і одностороннього правочину свідчить, що односторонні правочини: є вольовими діями суб`єкта; вчиняються суб`єктами для здійснення своїх цивільних прав і виконання обов`язків; спрямовані на настання правових наслідків (набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків).

Залежно від сприйняття волі сторони одностороннього правочину такі правочини поділяються на:

суто односторонні - не адресовані нікому та без потреби в прийнятті їх іншою (іншими) особою. До них, зокрема, належить відмова від права власності, відмова від спадщини, прийняття спадщини;

такі, що розраховані на їх сприйняття іншими особами, до яких можливо віднести, зокрема, оголошення конкурсу, публічну обіцянку винагороди, відмову від спадщини на користь іншої особи, видачу довіреності, видачу векселя, розміщення цінних паперів, односторонню відмову від договору (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 листопада 2021 року в справі № 357/15284/18 (провадження № 61-13518св21).

Вчинення стороною договору такого одностороннього правочину як відмова від договору, за відсутності рішення суду про визнання його недійсним або підстав нікчемності, зумовлює необхідність з`ясовувати чи зумовив такий правочин припинення цивільних прав та обов`язків (тобто чи є підстави для односторонньої відмови від договору передбачені договором та/або законом). Це обумовлено тим, що одностороння відмова від договору як вид одностороннього правочину розрахована на сприйняття іншими особами. У разі, якщо встановлена відсутність підстав для односторонньої відмови від договору, то такий односторонній правочин не зумовлює розірвання договору. При цьому слід розмежовувати підстави недійсності цього одностороннього правочину (зокрема, суперечність імперативній цивільно-правовій нормі) від підстав для односторонньої відмови від договору (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 листопада 2021 року в справі № 357/15284/18 (провадження № 61-13518св21).

Одностороннім правочином є дія однієї сторони, яка може бути представлена однією або кількома особами. Односторонній правочин може створювати обов`язки лише для особи, яка його вчинила. Односторонній правочин може створювати обов`язки для інших осіб лише у випадках, встановлених законом, або за домовленістю з цими особами (частина третя статті 202 ЦК України).

Тлумачення статті 651 ЦК України з урахуванням принципу розумності свідчить, що:

сторони в договорі як універсальному регуляторі можуть визначити момент з якого договір вважатиметься розірваним внаслідок вчинення односторонньої відмови від договору;

у випадку якщо сторони не встановили момент з якого договір вважатиметься розірваним внаслідок вчинення односторонньої відмови від договору, то з урахуванням що такий односторонній правочин відноситься до таких, що розраховані на їх сприйняття іншими особами, і таким моментом має бути моменту одержання іншою стороною повідомлення про відмову від договору.

У справі, що переглядається суди встановили:

позивач листом від 12 вересня 2016 року звернувся до відповідача зі зверненням, про розблокування рахунків та повернення коштів, тобто про розірвання договору вкладу, проте отримав повідомлення від Банку про те, що на території Автономної Республіки Крим та міста Севастополя АТ КБ «ПриватБанк» не має правових підстав та можливості для здійснення банківської діяльності, у зв`язку з чим банк фактично не має доступу до свого майна та договорів на окупованій території, припинив свою діяльність в Криму;

сторони в договорах банківського вкладу передбачили право на односторонню відмову та момент з якого договір вважатиметься розірваним внаслідок вчинення односторонньої відмови від договору. Згідно умов договорі №SAMDN47000700060956 та № SAMDN47000706220395 він вважається розірваним через два дні з дати отримання відповідної заяви, тобто з 15 вересня 2016 року, вказані договори є таким, що вже розірвані. Тому касаційний суд відхиляє відповідні аргументи касаційної скарги ОСОБА_1 .

Щодо доводів касаційних скарг про стягнення вкладу та процентів за договорами банківського вкладу

Договір банківського вкладу укладається у письмовій формі. Письмова форма договору банківського вкладу вважається додержаною, якщо внесення грошової суми підтверджено договором банківського вкладу з видачею ощадної книжки або сертифіката чи іншого документа, що відповідає вимогам, встановленим законом, іншими нормативно-правовими актами у сфері банківської діяльності (банківськими правилами) та звичаями ділового обороту (частина перша статті 1059 ЦК України).

Згідно статті 1 Протоколу № 1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном.

Поняття «майно» в першій частині статті 1 Першого протоколу має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Певні інші права та інтереси, що складають активи, наприклад, борги, можуть також вважатися «майновими правами» і, відповідно, «майном» у розумінні цього положення (SUK v. UKRAINE, № 10972/05, § 22, ЄСПЛ, від 10 березня 2011 року).

Стосовно банківських вкладів Європейський суд з прав людини вважає, що вони беззаперечно становлять «майно», яке належить заявникам згідно зі статтею 1 Протоколу №1 і не заперечується, що заявники можуть забрати ці кошти разом з відповідними процентами, якщо забажають (GAYDUK AND OTHERS v. UKRAINE, № 45526/99, 46099/99, 47088/99, 47176/99, 47177/99, 48018/99, 48043/99, 48071/99, 48580/99, 48624/99, 49426/99, 50354/99, 51934/99, 51938/99, 53423/99, 53424/99, 54120/00, 54124/00, 54136/00, 55542/00, 56019/00, ЄСПЛ, від 2 липня 2002 року).

Тлумачення частини третьої статті 1060 ЦК України свідчить, що банк зобов`язаний видати вклад та нараховані проценти за вкладом із спливом строку, який встановлений у договорі банківського строкового вкладу.

Договір банківського вкладу укладається у письмовій формі. Письмова форма договору банківського вкладу вважається додержаною, якщо внесення грошової суми підтверджено договором банківського вкладу з видачею ощадної книжки або сертифіката чи іншого документа, що відповідає вимогам, встановленим законом, іншими нормативно-правовими актами у сфері банківської діяльності (банківськими правилами) та звичаями ділового обороту (частина перша статті 1059 ЦК України).

Банк виплачує вкладникові проценти на суму вкладу в розмірі, встановленому договором банківського вкладу. Проценти на банківський вклад нараховуються від дня, наступного за днем надходження вкладу у банк, до дня, який передує його поверненню вкладникові або списанню з рахунка вкладника з інших підстав (стаття 1061 ЦК України).

У статті 629 ЦК України закріплено один із фундаментів на якому базується цивільне право - обов`язковість договору. Тобто з укладенням договору та виникненням зобов`язання його сторони набувають обов`язки (а не лише суб`єктивні права), які вони мають виконувати. Не виконання обов`язків, встановлених договором, може відбуватися при: (1) розірванні договору за взаємною домовленістю сторін; (2) розірванні договору в судовому порядку; (3) відмові від договору в односторонньому порядку у випадках, передбачених договором та законом; (4) припинення зобов`язання на підставах, що містяться в главі 50 ЦК України; (5) недійсності договору (нікчемності договору або визнання його недійсним на підставі рішення суду).

В постанові Великої Палати Верховного Суду від 09 листопада 2021 року у справі № 320/5115/17 (провадження № 14-133цс20) зроблено висновок, що «після розірвання договорів їх умови припиняють діяти і правове регулювання відносин між сторонами здійснюється на законодавчих, а не договірних підставах, оскільки розірвання договорів у контексті статей 598 та 651 ЦК України є підставою для припинення зобов`язання. Однак при вирішенні спору судами не враховано, що виплата передбачених пунктом 1 договорів та встановлених статтями 1061, 1070 ЦК України процентів поширюється лише на період дій договорів вкладу та після припинення таких договорів вказані проценти не нараховуються».

У пунктах 66 - 68 постанови Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 463/5896/14-ц (провадження № 14-90цс19) зазначено: «Договір банківського вкладу укладається у письмовій формі. Письмова форма договору банківського вкладу вважається додержаною, якщо внесення грошової суми підтверджено договором банківського вкладу з видачею ощадної книжки або сертифіката чи іншого документа, що відповідає вимогам, встановленим законом, іншими нормативно-правовими актами у сфері банківської діяльності (банківськими правилами) та звичаями ділового обороту (частина перша статті 1059 ЦК України). У разі недодержання письмової форми договору банківського вкладу цей договір є нікчемним (частина друга цієї статті). Оскільки саме банк визначає відповідальних працівників, яким надається право підписувати договори банківського вкладу, оформляти касові документи, а також визначає систему контролю за виконанням касових операцій, недотримання уповноваженими працівниками банку вимог законодавства у сфері банківської діяльності та внутрішніх вимог банку щодо залучення останнім вкладу (депозиту) (зокрема, й через видання документів на підтвердження внесення коштів, які не відповідають певним вимогам законодавства та/чи умовам договору банківського вкладу) не може свідчити про недотримання сторонами письмової форми цього договору. Відкриття відповідних рахунків та облік на них коштів у національній та іноземній валютах, залучених згідно з чинним законодавством від юридичних і фізичних осіб на підставі укладених у письмовій формі договорів банківського вкладу (депозиту), є обов`язком банку. Необлікування банком таких коштів не можна вважати недодержанням сторонами відповідного договору банківського вкладу (депозиту) його письмової форми».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 29 червня 2022 року у справі № 201/12075/14-ц (провадження № 61-5369св19) зазначено, що «відповідно до змісту договорів про заощадження, звернення позивача із відповідною заявою про розірвання договорів вкладу свідчить про те, що ці договори розірвані з 16 червня 2014 року. […] Разом з тим позивач просив стягнути з відповідача на свою користь проценти за період з 16 червня 2014 року (дати розірвання договорів) до 15 серпня 2016 року (дати ухвалення рішення судом першої інстанції) (а.с. 58, т. 2), вважаючи, що має право на отримання процентів за користування його коштами у розмірі, що сплачується банком за вкладом на вимогу, розмір яких становить 1% річних. […] У постанові Верховного Суду від 23 лютого 2022 року у справі № 363/3965/15 (провадження № 61-11520св20) зазначено, що: «в постанові Великої Палати Верховного Суду від 09 листопада 2021 року у справі № 320/5115/17 (провадження № 14-133цс20) зроблено висновок, що «після розірвання договорів їх умови припиняють діяти і правове регулювання відносин між сторонами здійснюється на законодавчих, а не договірних підставах, оскільки розірвання договорів у контексті статей 598 та 651 ЦК України є підставою для припинення зобов`язання. Однак при вирішенні спору судами не враховано, що виплата передбачених пунктом 1 договорів та встановлених статтями 1061, 1070 ЦК України процентів поширюється лише на період дій договорів вкладу та після припинення таких договорів вказані проценти не нараховуються. […] «в постановах Великої Палати Верховного Суду уже неодноразово вказувалося на те, що цивільне законодавство передбачає як випадки, коли боржник правомірно користується наданими йому коштами та має право не сплачувати кредитору свій борг протягом певного узгодженого часу, такі випадки, коли боржник повинен сплатити борг кредитору, однак не сплачує коштів, користуючись ними протягом певного строку неправомірно. Зокрема, відносини щодо сплати процентів за одержання боржником можливості правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу врегульовані частиною першою статті 1048 ЦК України. Такі проценти є звичайною платою боржника за право тимчасово користуватися наданими йому коштами на визначених договором та законодавством умовах, тобто у межах належного та добросовісного виконання сторонами договірних зобов`язань, а не у випадку їх порушення. Натомість наслідки прострочення грошового зобов`язання (коли боржник повинен сплатити грошові кошти, але неправомірно не сплачує їх) також урегульовані законодавством. У випадках, коли боржник порушив умови договору, прострочивши виконання грошового зобов`язання, за частиною першою статті 1050 ЦК України застосуванню у таких правовідносинах підлягає положення статті 625 цього Кодексу. Встановивши, що договори про депозит є розірваними з 24 липня 2005 року, апеляційний суд не врахував, що з моменту розірвання цих договорів нарахування передбачених договорами процентів припиняється, а починаючи з 25 липня 2005 року права та інтереси позивача забезпечуються частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання. Тому у задоволенні позовних вимог в частині стягнення процентів по договору за період з 25 липня 2005 року по 31 грудня 2016 року (457 863,01 грн) суди мали відмовити». У справі, що переглядається, суди встановили, що договори розірвані 16 червня 2014 року, а тому з моменту розірвання цих договорів нарахування передбачених договором процентів припиняється, а починаючи з 16 червня 2014 року права та інтереси позивача забезпечуються частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання. Тому в проценти за інший період не нараховуються».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 19 жовтня 2022 року у справі № 757/50728/17-ц (провадження № 61-9237св20) зазначено, що «строковий договір банківського вкладу покладає на банк обов`язок прийняти від вкладника суму коштів, нарахувати на неї проценти та повернути ці кошти з процентами зі спливом встановленого договором строку. Закінчення строку дії договору банківського вкладу не звільняє банк від обов`язку повернути (видати) кошти вкладникові. У постанові Великої Палати Верховного Суду від 09 листопада 2021 року у справі № 320/5115/17 (провадження № 14-133цс20) зроблено висновок про те, що після розірвання договорів їх умови припиняють діяти і правове регулювання відносин між сторонами здійснюється на законодавчих, а не договірних підставах, оскільки розірвання договорів у контексті статей 598 та 651 ЦК України є підставою для припинення зобов`язання. Однак при вирішенні спору судами не враховано, що виплата передбачених пунктом 1 договорів та встановлених статтями 1061, 1070 ЦК України процентів поширюється лише на період дії договорів вкладу та після припинення таких договорів вказані проценти не нараховуються. Після розірвання договорів банківського вкладу за судовим рішенням проценти не виплачуються, оскільки договірні зобов`язання, у тому числі і з виплати процентів, припиняються. Тому положення статті 1070 ЦК України до правовідносин, які виникли після рішення суду, яким припинено договори вкладу, не застосовуються».

У пунктах 39-40 постанови Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 463/5896/14-ц (провадження № 14-90цс19) зазначено, що: «Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що 29 листопада 2017 року Верховний Суд України розглянув справу № 6-109цс17 за позовом фізичної особи-вкладника (потерпілої у кримінальній справі № 463/3982/14-к ОСОБА_10) до ПАТ «Державний ощадний банк України» про стягнення коштів за договором банківського вкладу та за зустрічним позовом ПАТ «Державний ощадний банк України» до фізичної особи-вкладника про визнання договору банківського вкладу нікчемним. Верховний Суд України, як і у справах № 6-17цс12 та № 6-118цс14, теж зазначив, що письмова форма договору банківського вкладу вважається дотриманою, якщо внесення грошової суми на вкладний (депозитний) рахунок вкладника підтверджено договором банківського вкладу з видачею ощадної книжки або іншого документа, що відповідає вимогам, установленим законом, іншими нормативно-правовими актами у сфері банківської діяльності (банківськими правилами) і звичаями ділового обороту. У справі № 6-109цс17 Верховний Суд України погодився з висновком суду першої інстанції про те, що заява на внесення готівки не є прибутковим касовим документом, передбаченим Інструкцією № 174, та не засвідчує факт прийняття банком від відповідача готівки, а судам нижчих інстанцій необхідно у порядку, передбаченому процесуальним законом, перевіряти доводи і докази сторін стосовно додержання письмової форми договорів банківського вкладу та щодо розмірів вкладів, досліджувати документи про укладення договорів, перевіряти проведення розрахунків, внесення сум і наводити відповідні висновки у судовому рішенні. З огляду на наведені вище мотиви Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне цей висновок конкретизувати: суди мають у порядку, передбаченому процесуальним законом, перевіряти доводи сторін і досліджувати докази стосовно додержання письмової форми договорів банківського вкладу, враховуючи, що недотримання уповноваженими працівниками банку вимог законодавства у сфері банківської діяльності та внутрішніх вимог банку щодо залучення останнім вкладу (депозиту) (зокрема, й через видання документів на підтвердження внесення коштів, які не відповідають певним вимогам законодавства й умовам договору банківського вкладу) не може свідчити про недотримання сторонами письмової форми цього договору».

Банк виплачує вкладникові проценти на суму вкладу в розмірі, встановленому договором банківського вкладу. Проценти на банківський вклад нараховуються від дня, наступного за днем надходження вкладу у банк, до дня, який передує його поверненню вкладникові або списанню з рахунка вкладника з інших підстав (стаття 1061 ЦК України).

Основною засадою (принципом) цивільного судочинства є, зокрема, диспозитивність (пункт 5 частини третьої статті 2 ЦПК України).

Диспозитивність - один з базових принципів судочинства, керуючись яким, позивач самостійно вирішує, які позовні вимоги заявляти. Суд позбавлений можливості формулювати позовні вимоги замість позивача. Якщо особою заявляється належна позовна вимога, яка може її ефективно захистити, суди не повинні відмовляти у її задоволенні виключно з формальних міркувань. Така відмова призведе до необхідності особи повторно звертатись до суду за захистом своїх прав (які при цьому могли бути ефективно захищені), що невиправдано затягне вирішення справи по суті (див. пункт 118 постанови Великої Палати Верховного Суду від 21 грудня 2022 року в справі № 914/2350/18 (914/608/20) (провадження № 12-83гс21).

Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом (частина друга статті 12 ЦПК України).

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності (частина перша та третя статті 13 ЦПК України).

У справі, що переглядається:

суди встановили, що на депозитному рахунку за договором № SAMDN47000700060956 від 21 серпня 2007 року знаходяться грошові кошти у розмірі 41 742,51 долари США, а на депозитному рахунку за договором № SAMDN47000706220395 від 23 червня 2009 року - 35 629,03 доларів США;

суди встановили, що на підставі заяви представника позивача ОСОБА_3 щодо розблокування рахунків та повернення банківських вкладів (депозиту) та процентів за цими банківськими вкладами (депозитами), яка нотаріально засвідчена 12 вересня 2016 року і направлена на адресу банку, договори банківського вкладу: № SAMDN47000700060956 від 21 серпня 2007 року, № SAMDN47000706220395 від 23 червня 2009 року були розірвані з 15 вересня 2016 року за ініціативою вкладника;

суди встановили, що факт передачі грошових коштів позивачем відповідачу на виконання умов договору № SAMDN47000700060956 та № SAMDN47000706220395 з урахуванням змісту досліджених у судовому засіданні оригіналів вищевказаних документів: довідок ПАТ КБ «Приватбанк» №35593687 від 25 травня 2014 року, виданих позивачу, про те, що станом на 25 травня 2014 року на депозитному рахунку за договором № SAMDN47000700060956 від 21 серпня 2007 року знаходяться грошові кошти у розмірі 41 742,51 долари США, а на депозитному рахунку за договором № SAMDN47000706220395 від 23 червня 2009 року - 35 629,03 доларів США; факт укладення договору № SAMDN47000700060956(вклад «Копілка») та № SAMDN47000706220395(вклад «Копілка») з особовими рахунками, ощадними книжками, та факт внесення позивачем під час дії вказаних договорів грошових коштів; банк не спростував належними та допустимими доказами відсутності зобов`язань перед позивачем за договорами банківських вкладів, не спростував відомостей про відкриття за такими договорами особових рахунків;

суди встановили, що за розрахунками позивача заборгованість за договором № SAMDN47000700060956 від 21 серпня 2007 року повинна становити: сума вкладу 42 317,75 доларів США, проценти за користування вкладом 9 % за період з 21 серпня 2013 року по 26 лютого 2020 року - 24 237, 75 доларів США; за договором № SAMDN47000706220395 від 23 червня 2009: сума вкладу - 35 629,03 доларів США та проценти за користування вкладом 12,5 % за період з 25 травня 2014 року по 26 лютого 2020 року - 25 658,32 доларів США;

суд першої інстанції, з чим погодився апеляційний суд, вважав, що проценти за користування вкладом у розмірі 9 % річних та 12,5 % річних нараховуються до дати розірвання договорів, а з 15 вересня 2016 року у відповідності до Наказу Голови правління ПАТ КБ «Приватбанк» № 07 від 05 січня 2014 року діє ставка у розмірі 1 % річних;

ухвалою Оболонського районного суду міста Києва від 18 березня 2021 року заяву ОСОБА_1 про збільшення позовних вимог від 11 лютого 2021 року у цивільній справі № 756/420/17 за позовом ОСОБА_1 до АТ КБ «Приватбанк» задоволено частково: прийнято до розгляду заяву ОСОБА_1 про збільшення позовних вимог від 11 лютого 2021 року у цивільній справі № 756/420/17 за позовом ОСОБА_1 до АТ КБ «Приватбанк» в частині стягнення донарахованих процентів за новий період фактичного користування коштами;

суди не врахували, що з моменту розірвання договорів нарахування передбачених договором процентів припиняється. Тому розмір процентів за користування вкладом за договором № SAMDN47000700060956 від 21 серпня 2007 року за період з 22 серпня 2013 року по 14 вересня 2016 року становить 12 703,03 доларів США, а розмір процентів за користування вкладом за договором № SAMDN47000706220395 від 23 червня 2009 року за період з 25 травня 2014 року по 14 вересня 2016 року складає 11 226,08 доларів США.

Висновки за результатами розгляду касаційних скарг

Доводи касаційної скарги дають підстави для висновку, що оскаржені рішення частково ухвалені без додержання норм матеріального та процесуального права. У зв`язку з наведеним, колегія суддів вважає, що:

касаційну скаргу ОСОБА_1 слід залишити без задоволення;

касаційну скаргу АТ КБ «Приватбанк» належить задовольнити частково;

постанову апеляційного суду в частині виключення з мотивувальної частини рішення суду першої інстанції висновку суду про нікчемність договору про переведення боргу б/н від 17 листопада 2014 року змінити, виклавши мотиви виключення відповідного висновку в редакції цієї постанови

оскаржені судові рішення змінити, виклавши абзаци другий та третій резолютивної частини рішення суду першої інстанції в редакції цієї постанови;

в іншій частині оскаржені судові рішення залишити без змін.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 , підписану представником Тарасовою-Патрай Ксенією Андріївною , залишити без задоволення.

Касаційну скаргу акціонерного товариства Комерційного банку «ПриватБанк» задовольнити частково.

Постанову Київського апеляційного суду від 11 листопада 2021 рокув частині виключення з мотивувальної частини рішення суду першої інстанції висновку суду про нікчемність договору про переведення боргу б/н від 17 листопада 2014 року змінити, виклавши мотиви виключення відповідного висновку в редакції цієї постанови.

Абзаци другий та третій резолютивної частини рішенняОболонського районного суду міста Києва від 16 серпня 2021 року змінити, виклавши його в наступній редакції:

«Стягнути з Акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» (місцезнаходження: м. Київ, вул. Грушевського, 1-Д; ідентифікаційний код - 14360570) на користь ОСОБА_1 (зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_1 ; реєстраційний номер облікової картки платника податків - НОМЕР_3 ) грошові кошти за договором банківського вкладу № SAMDN47000706220395 укладений 23 червня 2009 року грошові кошти в сумі 35629,03 доларів США (що згідно курсу НБУ станом на 16 серпня 2021 року (100$=2669,31 грн) еквівалентно 950 938,81 грн; нараховані проценти (за період з 25 травня 2014 року по 14 травня 2016 року) в сумі 11 226,08 доларів США, (що згідно курсу НБУ станом на 24 травня 2023 року (100$=3656,86 грн) еквівалентно 410 537,75 грн),

Стягнути з Акціонерного товариства «Комерційний банк «Приватбанк» (місцезнаходження: м. Київ, вул. Грушевського, 1-Д; ідентифікаційний код - 14360570) на користь ОСОБА_1 (зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_1 ; реєстраційний номер облікової картки платника податків - НОМЕР_3 ) грошові кошти за договором банківського вкладу № SAMDN47000700060956 укладений 21 серпня 2007 року грошові кошти в сумі 41 742,51 доларів США (що згідно курсу НБУ станом на 16 серпня 2021 року (100$=2669,31 грн) еквівалентно 1 114 107,59 грн; та нараховані проценти (за період з 22 серпня 2013 року по 14 травня 2016 року) в сумі 12 703,03 доларів США, (що згідно курсу НБУ станом на 24 травня 2023 року (100$=3656,86 грн) еквівалентно 464 549,80 грн)».

В іншій частині рішення Оболонського районного суду міста Києва від 16 серпня 2021 року та постанову Київського апеляційного суду від 11 листопада 2021 року залишити без змін.

З моменту прийняття постанови суду касаційної інстанції рішення Оболонського районного суду міста Києва від 16 серпня 2021 року та постанова Київського апеляційного суду від 11 листопада 2021 року в зміненій частині втрачають законну силу та подальшому виконанню не підлягають.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. І. Крат

Судді: Н. О. Антоненко

І. О. Дундар

Є. В. Краснощоков

М. М. Русинчук